Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)
4
Найнявши таксі відразу на два дні, удвох з фотографом я гасав вулицями засніженого Хакодате, переїжджаючи від ресторанчика до ресторанчика.
Інтерв’ю в мене завжди заздалегідь сплановані й результативні. У такій справі найважливіше – попередній збір відомостей і розробка докладного плану дій. Можна навіть сказати, що більшого й не треба. Перед тим, як брати інтерв’ю, я збираю всю доступну інформацію. З цією метою можна скористатися організаціями, що накопичують дані, потрібні таким людям, як я. Досить стати їхнім членом, сплативши внески, – і матимеш майже все, що тебе цікавить. Якщо, наприклад, скажеш, що збираєш відомості про ресторани в Хакодате, тобі дадуть їх удосталь. З інформаційного лабіринту велетенського комп’ютера швидко добудуть усе, що тобі потрібне, роздрукують, укладуть у конверт і пришлють додому. За це, звичайно, доведеться платити, та якщо взяти до уваги, що за ці гроші купуєш чужу працю та заощаджуєш свій час, – їхня сума не здаватиметься такою вже й великою.
Незалежно від цього я сам не сиджу на одному місці, а роздобуваю інформацію також особисто. Адже існують туристичні бюро з рекламними проспектами. І бібліотеки з провінційними газетами та публікаціями. З таких джерел я черпаю досить багато матеріалу. Вибираю з нього цікаві для мене заклади й телефоную до них, щоб дізнатися про їхні години роботи та вихідні дні. Таким чином я зберігаю чимало часу для самого інтерв’ю. Потім я беру блокнот і складаю план на цілий день. На карті міста прокреслюю свій маршрут. Елементи невизначеності намагаюсь звести до мінімуму.
Після того ми з фотографом обходимо по черзі всі ресторани у списку. Разом – десь тридцять. Страви, ясна річ, тільки пробуємо на смак і без жалю залишаємо на тарілках. Виходить таке собі вдосконалене споживання. На цьому етапі приховуємо, що ми репортери. І нічого не фотографуємо. Тільки вже надворі обговорюємо якість страв й оцінюємо її за десятибальною системою. Ресторани з доброю оцінкою залишаємо у списку, з поганою – викреслюємо. Загалом розраховуємо відсівати більшу половину. Паралельно з цим контактуємо з місцевими журналами, які нам рекомендують ще п’ять ресторанчиків, що не ввійшли до нашого списку. Заглядаємо й до них. Вибираємо. І тільки склавши остаточний список, телефонуємо в кожний заклад, повідомляємо назву журналу і просимо дозволу на інтерв’ю з фотографуванням. Усе це забирає два дні. Увечері в готельному номері я накидаю рукопис репортажу.
Наступного дня, поки фотограф швиденько фотографує страви, я розмовляю з власником ресторану. Також нашвидкуруч. Загалом ми вкладаємося у три дні. Звичайно, є репортери, які встигають це зробити за коротший час. Але вони заздалегідь нічого не перевіряють. Обходять тільки популярні в місті заклади. Інші примудруються писати про страви, навіть не пробуючи їх на смак. Як захочуть, то й напишуть. Чесно кажучи, я сумніваюся, чи багато хто з журналістів докладає стільки зусиль до написання подібного репортажу, як я. Така робота забирає багато енергії, якщо ставишся до неї сумлінно, але її можна виконувати також абияк, якщо заманеться. Від того, готують репортаж сумлінно чи сяк-так, його якість майже не залежить. На перший погляд в обох випадках результат здається однаковим. І тільки якщо уважно придивитися, помітно незначну відмінність.
Усе це я пояснюю не для того, щоб вихвалятися. Просто хочу, щоб стало зрозуміло, в чому полягає суть моєї роботи та якого напруження вона вимагає.
Разом з нинішнім фотографом я працював уже кілька разів перед тим. У нас виявилося багато чого спільного. Ми були схожі на санітарів у моргу зі стерильно-чистими білими рукавичками, з великими масками на обличчі й тенісними кедами без жодної клямки на ногах… Працюємо оперативно й узгоджено. Зайвих балачок не ведемо, поважаємо роботу один одного. Обидва розуміємо, що такою невдячною роботою заробляємо собі на прожиток. Хай там що, а якщо вже щось робимо, то робимо сумлінно. У цьому розумінні ми – справжні професіонали.
Увечері третього дня я дописав репортаж.
Четвертий, резервний день виявився вільним. Виконавши своє завдання і не знаючи, чим би ще зайнятися, ми взяли напрокат автомобіль, відправилися за місто й цілісінький день каталися на лижах. Вечір провели за їдою та питтям саке. День минув неквапливо й привільно. Рукопис репортажу я передав фотографу, щоб той відвіз його до Токіо й можна було доробити його без мене. Перед тим, як лягти спати, я зателефонував у довідкове бюро Саппоро й попросив телефонний номер готелю «Дельфін». Чекати довго не довелося.
Я сів на ліжко й віддихався. Тепер принаймні відомо, що готель «Дельфін» не збанкрутував. На душі трохи полегшало. Адже ніхто не здивувався б, якби той готель перестав існувати. Я перевів подих і набрав записаний телефон. На тому кінці телефонної лінії підняли трубку. Настільки швидко, що здавалося, ніби не могли дочекатися мого дзвінка. Тому я трохи розгубився. Щось тут явно не так. Надто професійно.
По телефону відповіла дівчина. Дівчина? «Що за мара?» – подумав я. Готель «Дельфін» не належав до тих закладів, де на реєстратурі сидять дівчата!
– Алло, готель «Дельфін» слухає! – відповіла дівчина.
Збитий з пантелику, я про всяк випадок перепитав адресу. Вона була такою самою, як колись. Напевне, найняли собі дівчину. Зрештою, нічого дивного в цьому немає. Я сказав, що хочу замовити собі номер.
– Дякую. Будь ласка, почекайте хвилинку. Я з’єднаю вас з відповідальним за приймання замовлень, – жваво прощебетала дівчина.
Відповідальний за приймання замовлень? Я знову розгубився. Дійшовши до цього моменту, я вже не знаходив жодного пояснення тому, що почув. Що, власне, сталося з готелем «Дельфін»?
– Вибачте, що затримав вас. Відповідальний за приймання замовлень слухає! – так само по-молодечому озвався чоловічий голос. Бадьорий і приязний голос кваліфікованого готельного службовця.
Я замовив одномісний номер на три доби й повідомив йому своє прізвище та номер телефону в Токіо.
– Замовлення прийнято! Одномісний номер на три доби від завтрашнього числа! – підтвердив чоловік.
Я не знайшовся, що б іще запитати, а тому подякував і, не виходячи зі стану розгубленості, поклав трубку. І коли її поклав, то відчув, що розгубленість тільки поглибшала. Якийсь час я не спускав очей з телефонного апарата. Мені здавалося, що от-от хтось зателефонує і дасть якісь пояснення. Однак пояснення не приходили. «Гаразд, хай буде, що буде, – вирішив я, з усім змирившись. – Сам туди поїду і з’ясую усе на місці». У будь-якому разі доведеться їхати. Іншого вибору немає.
Зателефонувавши черговому в готелі, я попросив розклад руху поїздів до Саппоро. Завтра ще до полудня відходив один експрес. Потім я зателефонував покоївці, замовив у номер півпляшки віскі з льодом і сів дивитися телевізор. Показували ковбойський фільм з Клінтоном Іствудом. За весь час Клінтон Іствуд ні разу не засміявся. І навіть не усміхнувся. Я кепкував з нього, але він залишався незворушним. Кінофільм скінчився, я допив віскі, загасив світло, заснув – і до ранку не бачив жодного сну.
* * *
За вікном експреса пролітали тільки засніжені краєвиди. Був погідний сонячний день, і навіть від недовгого погляду на них починали боліти очі. Ніхто з пасажирів, крім мене, не визирав у вікно. Бо всі знали: хоч скільки дивися, а побачиш лише сніг.
Я не встиг вчасно поснідати, а тому ще перед обідом попрямував до вагону-ресторану. Замовив пива та омлет. За столиком напроти мене сидів чоловік років п’ятдесяти в костюмі з акуратно зав’язаною краваткою і також пив пиво, заїдаючи його сандвічем з шинкою. Своїм виглядом він чомусь нагадував механіка. І насправді ним був. Завівши зі мною розмову, чоловік сказав, що займається технічним обслуговуванням літаків Сил Самооборони. Потім докладно розповів, як радянські бомбардувальники та винищувачі порушують наш повітряний простір. Проте в мене склалося враження, що незаконність таких дій радянських літаків його особливо не хвилює. Набагато більше він переймався питанням економічності американського «фантома» F4. Повідомив, скільки пального той літак пожирає під час одного-однісінького зльоту за тривогою. І назвав це страшним марнотратством.
– Якби американці доручили виробляти їх японським авіабудівельникам, то літаки були б набагато економічнішими! Та й ми самі, якби тільки захотіли, хоч зараз могли б побудувати дешеві реактивні винищувачі, не гірші за своїми літно-тактичними даними від «фантомів», – провадив далі чоловік.
Тоді я йому розтлумачив, що марнотратство – найвища чеснота у високорозвиненому капіталістичному суспільстві. Те, що Японія закуповує у США реактивні винищувачі й піднімає їх у небо за тривогою, розтринькуючи дорогоцінне пальне, змушує капітал у світовій економіці швидше обертатися, й завдяки цьому капіталізм досягає ще вищого розвитку. Якби всі поклали край такому марнотратству, то настала б велика депресія – і світова економіка полетіла б шкереберть. Марнотратство породжує суперечності, суперечності активізують економіку, а її активізація знову веде до марнотратства.
– Може, це й так, – погодився чоловік, трохи подумавши. – Однак я виріс за тих воєнних часів, коли всього не вистачало, і, мабуть, тому як слід не розумію теперішнього суспільного устрою. На відміну від нас, молодих, я не звик до таких складних премудростей, – докінчив він, силувано всміхнувшись.
Я також не вважав, що з усім цим звикся, але затягувати розмову далі не мав охоти, а тому особливо не заперечував. Ні, я до всього не звик. Тільки дещо зрозумів. А між цими двома станами – звиканням і розумінням – величезна різниця… Я доїв омлет, попрощався і встав з-за столу.
По дорозі до Саппоро хвилин тридцять я спав, а потім читав біографію Джека Лондона, яку купив у книгарні поблизу залізничної станції з Хакодате. Порівняно з бурхливим життям Джека Лондона, повним злетів і падінь, моє здавалося схожим на спокійне існування білки, що дрімає у дуплі на вершечку дуба, підклавши під голівку горіхи, в очікуванні приходу весни. Принаймні на короткий час так мені здалося. От що таке біографія! Хіба хто-небудь читатиме життєпис працівника міської бібліотеки в місті Кавасакі, який прожив своє життя тихо-мирно, без жодних пригод? Інакше кажучи, читаючи чужі біографії, ми шукаємо своєрідної компенсації за наше сіре, безрадісне існування…
Прибувши до Саппоро, до готелю «Дельфін» я вирішив добиратися, не кваплячись, пішки. Адже мав при собі тільки сумку через плече, а погода стояла чудова, без найменшого вітерцю. Повсюди на тротуарах лежали купи снігу, а люди рухалися обережно, поглядаючи під ноги. Червонощокі дівчата-старшокласниці невгамовно про щось торохтіли, і з їхніх ротів виривалася біла пара, на якій, здавалося, можна було писати ієрогліфи. Я прямував вулицями повільно, позираючи на будівлі та перехожих. Востаннє я приїжджав до Саппоро чотири роки тому, але тепер мені здавалося, ніби відтоді минула ціла вічність.
На півдорозі до готелю я зайшов до кафетерію, де скурив одну сигарету й випив міцної гарячої кави з коньяком. Навколо мене люди займалися своїми звичними, буденними справами. Парочка закоханих про щось шепталася, два бізнесмени, розгорнувши перед собою документи, перевіряли якісь цифри, кілька студентів вели розмову про майбутній лижній похід і новий альбом гурту «Тhe Police». Переді мною була звичайна картина повсякденного життя будь-якого японського міста. Кафетерій Йокогами чи Фукуоки всередині має абсолютно однаковий вигляд. Але незважаючи на це, – ні, навпаки, саме завдяки такій схожості – ось тут, за столом, я відчував нестерпно пекучу самотність. Здавалося, наче тільки я – зовсім чужорідне тіло. Ні цьому місту, ні цій повсякденності я ніяк не належу.
Якщо спитати, якому токійському кафетерію я належу, я відповім: ніякому. Однак у токійському кафетерію я такої нестерпної самотності не відчував. Я пив каву, читав книжку і звично гаяв час, оскільки був частиною повсякденності, яка не вимагала особливо глибоких роздумів.
А от у Саппоро я відчував самотність людини, яку наче висадили на острові за Полярним колом. Краєвид на ньому завжди однаковий. Усюди однаковий. «Однак якщо з нього зірвати цю снігову машкару, то він не нагадуватиме жодної місцевості, яка мені знайома», – подумав я собі. Начебто й схожий і водночас відрізняється. Як зовсім інша планета. Люди говорять тут такою ж, як я, мовою, так само одягаються, вирази обличчя в них подібні до мого, але у всьому цьому присутнє щось принципово відмінне. На такій планеті деякі закони втрачають силу, і нічого іншого не залишається, як перевіряти на власній шкурі, які з них діють, а які – ні. Отож, якщо я ненароком припущуся хоч однієї помилки, всім тут стане ясно, що я – людина з іншої планети. Вони схопляться зі своїх місць і почнуть тицяти на мене пальцями.
– Ти не такий! – кричатимуть. – Не такий, не такий, не такий!
Попиваючи каву, я мимоволі віддавався таким роздумам.
Химери та й годі…
Однак таки правда, що я самотній. З ніким ніяк не пов’язаний. І в цьому моя проблема. Я завжди повертаюся до себе. І залишаюся сам-один.
Коли востаннє я всерйоз у когось закохувався?
Цілу вічність тому. У проміжку між двома льодовиковими періодами. У всякому разі, в доісторичні часи. Скажімо, в юрський період чи що. Все, що мене тоді оточувало, вже давно зійшло зі світу. І динозаври, і мамонти, і шаблозубі тигри. І газові бомби в парку Міясіта в районі Сібуя. І виникло розвинуте капіталістичне суспільство. А я в ньому залишився сам-один як палець.
Я розрахувався з офіціантом, вийшов надвір і, ні про що не думаючи, попрямував до готелю «Дельфін».
Дороги до нього я точно не пам’ятав, а тому трохи хвилювався, чи відразу його знайду. Але хвилювання виявилися даремними. Готель вдалося відшукати зразу. Тепер він з’явився перед моїми очима у вигляді велетенської двадцятишестиповерхової будівлі. По-модерному вигнуті лінії у стилі «Баугаус», блискучі стіни зі скла та нержавіючої сталі, широченний під’їзд для автомобілів з прапорами майже всіх країн світу, швейцари в елегантних уніформах, що запрошують гостей до паркування, скляний ліфт до ресторану під самим дахом… Хто такого дива не помітить? На мармуровій колоні біля самого входу видніло рельєфне зображення дельфіна, а під ним – напис:
«DOLPHIC HOTEL».
Упродовж десь секунд двадцяти я завмер на місці й, розкривши з подиву рота, дивився на цю будівлю. А потім зітхнув – так глибоко й довго, що, здавалося, за той час міг би долетіти навіть до Місяця. М’яко кажучи, я був просто ошелешений.
5
Стояти, як стовп, перед готелем не годилося, а тому я вирішив зайти всередину. Адреса збігалася, й назва була та сама. І навіть номер замовлено для мене. Доведеться зайти.
Я піднявся уздовж пологого під’їзду до ретельно начищених обертових дверей – й опинився у фойє. Просторе фойє нагадувало спортивний зал з високою, до рівня другого поверху, стелею. Крізь його суцільно-скляні стіни лилося яскраве сонячне проміння. У залі були розставлені великі дорогі дивани, а між ними у здоровенних вазах буяли живі декоративні рослини. У глибині фойє містився розкішний кафетерій. Один з тих, де на замовлення приносять чотири смачних сандвічі з шинкою завбільшки з візитну картку на великому срібному тарелі, а до них – вишукано розкладені огірки з картопляними пластівцями. Коли ж подадуть ще каву, то все це частування обійдеться в таку суму, якої деінде вистачило б на скромний обід для сім’ї з чотирьох чоловік. На стіні фойє висіла картина олійними фарбами метрів три на півтора із краєвидом – мочарами на Хоккайдо, – що вражала не так мистецькою довершеністю, як розмірами. Напевне, відзначалась якась подія, бо у фойє юрмилися люди. Чоловіки середнього віку в новеньких костюмах, порозсідавшись на диванах, за жвавою розмовою кивали головами і щедро всміхалися. При цьому однаково випинали підборіддя, однаково закладали ногу на ногу. «Мабуть, лікарі або професори університету», – подумав. Окремо від них – а може, все-таки разом? – торохтів гурт молоденьких жінок. Половина з них у кімоно, половина – у довгих сукнях. Траплялися серед гостей і європейські обличчя. У строгих костюмах, неяскравих краватках і з «дипломатами» на колінах, вони здавалися бізнесменами, які чекають домовленої зустрічі.
Одне слово, новий готель «Дельфін» процвітав.
Розумно інвестований у нього капітал повертався тепер у вигляді непоганих доходів. Я добре знав, як будуються такі заклади. Одного разу я готував рекламні тексти для цілої мережі першокласних готелів. Перед тим, як братися до їхньої побудови, люди заздалегідь усе, від початку до кінця, акуратно прораховують. Збирають фахівців, які заганяють різноманітну інформацію у комп’ютери й ретельно оцінюють витрати. Попередньо прикидають, скільки туалетного паперу доведеться закуповувати та за якою ціною. За допомогою студентів, найнятих на тимчасову роботу, визначають кількість перехожих на вулицях міста – скажімо, Саппоро, – а серед них – кількість хлопців і дівчат відповідного віку, щоб передбачити число можливих весіль. Прогнозують геть-усе. І тим самим зводять ризик, пов’язаний з проектом будівництва, до мінімуму. Довго й докладно розробляють план, призначають виконавців проекту й купують земельну ділянку. Наймають персонал, запускають голосну рекламну кампанію. Не скупляться, щоб розв’язати якусь проблему за допомогою грошей, якщо, звісно, впевнені, що вони колись повернуться… Такий от великий бізнес.
Зрозуміло, що орудувати таким великим бізнесом може тільки потужна організація, під дахом якої зібралося багато різних фірм. Бо хоч би як хто намагався уникнути ризику – завжди залишиться те, чого передбачити не можна, і тільки такого роду конгломерат здатний знешкодити його наслідки.
Зізнаюсь: новий готель «Дельфін» мені не сподобався. Принаймні за звичайних обставин я ніколи в житті не поселився б у такому місці за власні гроші. Занадто дорого й занадто багато зайвого. Однак тепер немає ради. Хай там що, а я вже перебуваю в новому готелі «Дельфін», що набрав зовсім іншої подоби.
Я підійшов до конторки реєстрації і, показавши візитну картку, відрекомендувався. Дівчата у блакитних фланелевих куртках зустріли мене приязними усмішками, як у рекламі зубної щітки. Частина інвестованого капіталу пішла і на те, щоб навчити персонал професійно усміхатися. На всіх дівчатах були білосніжні блузки, волосся на голові акуратно укладене. На одній з трьох дівчат, досить симпатичній, що підійшла до мене, були окуляри, які їй дуже личили. Від того, що вона підійшла до мене, я відчув полегшення. Бо серед усіх трьох вона була найвродливіша і сподобилася мені з першого погляду. В її усміху проглядало щось таке, що приваблювало мою душу. Здавалося, наче вона втілювала дух готелю, якому належало тут бути. Я сподівався, що вона от-от махне золотою паличкою у своїй ручці – і, як у фільмі Діснея, з клубка чарівного пилу вирине ключик від номера…
А проте замість чарівної палички дівчина скористалася комп’ютером. Спритно набравши на клавіатурі моє прізвище і номер кредитної картки, перевірила написане на екрані – і, приязно всміхаючись, передала мені ключ від номера 1532. Разом з рекламним буклетом, який я в неї попросив. І тоді я запитав, коли відкрився цей готель. Вона машинально відповіла, що в жовтні минулого року. І п’яти місяців ще не минуло.
– Пробачте… Можна запитати? – сказав я. На моєму обличчі також з’явилася професійна усмішка. Я приберігаю її про всяк випадок. – Колись на цьому місці, здається, стояв маленький готель з такою ж назвою, чи не так? Ви часом не знаєте, що з ним сталося?
Звабливість її усміху ледь-ледь порушилася. По її обличчю миттю пробігла маленька хвилька, як по поверхні тихого ставка від кинутого у воду корка з пивної пляшки. Коли вона вляглася, усміх уже не був таким, як раніше. Я з цікавістю спостерігав за цими загадковими змінами. Мені здалося, ніби раптом з води вирине дух ставка і спитає, який корок я щойно кинув – золотистий чи сріблястий? Та, ясна річ, ніякий дух не з’явився.
– Та як вам сказати… – Вказівним пальцем дівчина легко поправила на носі окуляри. – Це було до відкриття нашого готелю, а тому нам невідомо…
Вона замовкла на половині фрази. Я чекав продовження, та його не було.
– Мені дуже шкода, – вимовила вона нарешті.
– Гм-м-м! – видушив я із себе. Минав час, і я почав відчувати до неї щораз більшу приязнь. Мені також хотілося поправити вказівним пальцем на носі окуляри, та, на жаль, у мене їх не було. – Ну, а в кого можна розпитати про історію такого роду?
Дівчина на мить задумалася, стримавши дихання. Усміх з її обличчя відразу щез. Перестати дихати і водночас усміхатися нікому не під силу. Хто не вірить – нехай сам спробує.
– Мені дуже шкода, та чи не могли б ви почекати хвилинку? – сказала вона і зникла за боковими дверима. А через півхвилини вернулася разом з чоловіком років сорока у чорному костюмі. За зовнішнім виглядом, справжнім професіоналом готельного бізнесу. З такими особами мені доводилося раніше не один раз зустрічатися по роботі. Це дивні суб’єкти. Вони завжди всміхаються, але їхня усмішка залежно від обставин буває двадцяти п’яти різновидів. Від холодної до стримано-задоволеної. Кожна має свій номер. Від першого до двадцять п’ятого. Вони її вибирають відповідно до ситуації, як ключки під час гри в гольф. Таким був і той чоловік.
– Ласкаво просимо! – сказав він, зобразивши на обличчі усмішку проміжного виду, і шанобливо вклонився. Моя зовнішність, очевидно, не справила на нього надто приємного враження. І його усмішка перемінилася на іншу – на три ступені нижчу. На мені була тепла мисливська куртка на хутрі (на грудях – значок із портретом Кіта Херінґа [1]1
Кіт Херінґ (1958–1990) – відомий американський художник у стилі «нью-арт», прославився своїми графіті в нью-йоркському метро. (Тут і далі – прим. перекладача.)
[Закрыть]), хутряна шапка, яку носять в Австрії альпійські стрільці, круті штани з безліччю накладних кишень та міцні чоботи-снігоходи. Усі ці чудові практичні речі, однак, трохи не пасували до фойє такого готелю. Та моєї вини в цьому не було. Просто є різні способи життя і різні способи мислення.
– Мені повідомили, що ви цікавитеся нашим готелем, – надзвичайно ввічливим тоном сказав чоловік.
Спершись долонями об конторку, я запитав у чоловіка те саме, що й перед тим у дівчини.
Той зиркнув на мій годинник із зображенням Мікі Мауса, як ветеринар на вивихнену котячу лапу.
– Пробачте… – сказав він після короткої паузи. – А чому вас цікавить готель, що стояв тут раніше? Якщо можна, хотілося б знати причину…
Я кількома словами все пояснив. Мовляв, кілька років тому зупинявся в тому готелі й заприязнився з його власником. Тепер от навідався сюди й побачив – геть-усе змінилося. А тому захотілось дізнатися, що з ним сталося. Так чи інакше, запитання чисто особисте.
Чоловік кілька разів кивнув головою.
– Правду кажучи, я також не знаю подробиць тієї історії, – сказав він, обережно добираючи слова. – Можу тільки повідомити, що ми викупили земельну ділянку під колишнім готелем «Дельфін» і на його місці побудували новий. Назва справді залишилася та сама, але з економічного погляду новий готель зовсім інший і не має нічого спільного з колишнім.
– Тоді навіщо зберігати стару назву?
– Вибачте, але… Усі обставини, на жаль…
– А куди дівся попередній власник – цього також не знаєте?
– Мені дуже шкода, але… – відповів чоловік, зобразивши на обличчі усмішку за шістнадцятим номером.
– Ну, а в кого краще про це розпитати?
– Як вам сказати… – і чоловік у задумі схилив убік голову. – Розумієте, ми – лише персонал і про обставини, які передували відкриттю нашого готелю, нічогісінько не знаємо. А тому на ваше запитання, в кого краще розпитати, відразу відповісти, м’яко кажучи…
Звичайно, в його словах була певна логіка, але в моїй голові заклюнулася підозра: щось тут не так. У відповідях і чоловіка, і дівчини відчувалася штучність. Не те щоб вона мені не подобалася. Просто я не міг її збагнути. Якщо часто доводиться брати в людей інтерв’ю, то, природно, з’являються професійні навички інтуїтивно відчувати такі речі. За тоном відповіді здогадуватися про замовчування. За виразом обличчя – про брехню. Жодних реальних підстав начебто немає. Просто раптом відчуваєш, що за словами щось інше ховається.
Однак було ясно одне: у чоловіка нічого більше не вдасться випитати. Я подякував йому, а той кивнув легенько головою і зник за боковими дверима. Коли його не стало, я розпитав дівчину про систему харчування та обслуговування гостей. Поки вона старанно відповідала на мої запитання, я пильно дивився їй у вічі. Дуже гарні очі. Якщо довго в них вдивлятися, то починає здаватися, ніби бачиш ще щось. Наші погляди зустрілися – і дівчина зашарілася. Через це вона мені ще більше сподобалася. Цікаво, чому? Чи не тому, що видавалася мені духом готелю? Я подякував їй, відійшов від конторки і на ліфті піднявся у свій номер.
Кімната 1532 виявилася досить-таки пристойною. Як для одномісної – надто широке ліжко й на рідкість простора ванна. Холодильник ущерть напханий напоями й закусками. На чудовому письмовому столі купа конвертів і паперу для писання. У ванній кімнаті повний набір потрібних речей – від шампуню й ополіскувача для волосся до лосьйону після гоління та банного халата. Стінна шафа містка, килим новий, пухнастий.
Я зняв куртку, роззувся, сів на диван і взявся читати буклет, випрошений у дівчини. Буклет вражав самою досконалістю. На витворенні подібних шедеврів я набив собі руку, отож умить оцінив його високу якість. Видно, постарався хтось неабияк.
«Готель „Дельфін“ – принципово новий тип першокласного міського готелю, – зазначалося в буклеті. – Сучасне обладнання і прекрасний цілодобовий сервіс. Просторі кімнати для гостей, зі смаком обставлені вишуканими меблями, тиша і відчуття домашнього затишку». У буклеті писалося, що це «громадський заклад із людським обличчям». А це означало, що, мовляв, на його побудову вони витратили силу-силенну грошей, а тому не варто дивуватися, що й плата за проживання в ньому висока.
Уважно вчитавшись у буклет, я переконався, що в готелі й справді було всього чимало. Плавальний басейн, сауна й солярій. Критий тенісний корт, оздоровчий клуб з тренажерами та інструкторами. Конференц-зал, забезпечений устаткуванням для синхронного перекладу. П’ять ресторанів, три бари. Нічний кафетерій. І навіть обслуговування лімузинами. Офісні приміщення з оргтехнікою та канцелярським приладдям для будь-кого, хто захоче попрацювати. Було все, чого тільки могло гостям заманутися. Навіть майданчик для вертольотів на даху…
Немає на світі нічого такого, чого б тут не було.
Найновіше обладнання. Розкішний інтер’єр.
Цікаво, яка фірма володіє та управляє цим готелем? Я перечитав буклет від початку до кінця, але ніде не знайшов жодної згадки про неї. Що за чортовиння? Адже побудувати та управляти таким першокласним готелем може тільки спеціалізована корпорація, яка володіє цілою мережею подібних закладів по всій країні. Якщо ж така корпорація існує, то вона мала б обов'язково помістити у буклеті свою назву й рекламувати інші готелі своєї мережі. Скажімо, якщо зупинитеся у готелі «Прінс», то в його буклеті знайдете адреси й телефонні номери решти готелів «Прінс» на території Японії. Ось так воно ведеться.
А крім того, навіщо такому розкішному закладу успадковувати назву якогось зубожілого готельчика, що стояв тут колись?
Та хоч скільки я сушив собі голову над цим запитанням, ні найменшої відповіді не знаходив.
Я пожбурив буклет на стіл, зручно вмостився на дивані, зіпершись на його стінку та витягши вперед ноги, І глянув у вікно з п’ятнадцятого поверху. Але побачив там лише блакитне небо. Що довше я вдивлявся в нього, то щораз більше мені здавалося, ніби я ширяю в ньому, мов шуліка.
Хоч би там що, а колишнього готелю «Дельфін» мені не вистачало. З його вікна я міг бачити багато чого цікавого.
