Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)
6
До самісінького вечора я гаяв час, оглядаючи нутрощі готелю. Обійшов ресторани й бари, оглянув басейн, сауну, оздоровчий клуб і тенісний корт. Забрів у торговельний центр і купив декілька книжок. Потинявся по фойє, а потім у залі гральних автоматів кілька разів пограв у «Пекмана» [2]2
Одна з відеоігор про Пекмана – персонажа, який рухається по пунктирній лінії, наражаючись на чудовиськ.
[Закрыть]. За таким заняттям швидко настав вечір. «Як у парку розваг», – подумав я. У світі й таким способом можна змарнувати час.
Після того я вийшов з готелю і відправився на прогулянку по вечірньому місту. Поки вештався вулицями, в моїй голові воскресала пам’ять про його географію. Коли зупинявся у старому готелі «Дельфін», то щодня до повної знемоги волочився по його околиці. І загалом пам’ятав, що побачу, як поверну за той чи інший поворот. У колишньому готелі їдальні не було – а якби й була, то навряд чи нам хотілося б там обідати – і ми з подружкою (тобто Кікі) завжди їли в харчівні по сусідству. І ось тепер цілу годину я проходжувався знайомими вуличками з таким відчуттям, ніби навідався в місцевість, де колись довго проживав. Сонце зайшло, і холод щипав шкіру. Під ногами поскрипували залишки снігу на тротуарах. Вітру не було, прогулянка приносила радість. Повітря посвіжішало, і навіть купи снігу, схожі на мурашники, попелясто-сірі від викидів газу, фантастично виблискували під вогнями вечірнього міста.
Порівняно з минулим квартали навколо готелю «Дельфін» помітно змінилися. Звичайно, «минуле» в цьому випадку означало всього-на-всього чотири роки, а тому більшість закладів, мені знайомих, залишилася недоторканою. А проте я відразу помітив, що все-таки щось тут відбувалося. Декілька крамниць закрилося на перебудову – про такі плани сповіщали щити, прибиті біля їхніх дверей. Будувалися також висотні будинки. Придорожні закусочні для автомобілістів, крамниці одягу від усесвітньо відомих модельєрів, виставкові зали для продажу європейських автомобілів, кафетерії сучасного дизайну з екзотичними деревами у внутрішніх двориках, шикарні, всуціль зі скла, офіси – всі ці небачені досі заклади і споруди з’являлися одне за одним, уже своїм виглядом ніби витісняючи старі вицвілі триповерхові будинки, харчівні для простолюду з бамбуковими шторками над входом і крамнички ласощів з котами, що серед дня дрімають перед гасовими грубками. Таке тимчасове дивне співіснування нового зі старим у місті чимось нагадувало те, як у дитини виростають нові зуби на заміну молочним. Банки відкрили нові свої відділення. Можливо, всі ці зміни настали внаслідок побудови нового готелю «Дельфін». Адже здається цілком природним, що раптова поява такого велетня у нічим непримітному, навіть трохи запущеному кварталі значно порушила рівновагу в тутешній околиці. Збільшився наплив людей, пожвавішало економічне життя. Зросли ціни на землю. А може, такі зміни – частина чогось загального. Інакше кажучи, може, не поява нового готелю «Дельфін» спричинила такі зміни, а вона сама – їхня невелика складова. Скажімо, довготривалого плану реконструкції міста…
Я забрів у знайому з давніх часів пивничку, випив саке й перекусив. У ній було брудно, гамірно, дешево й смачно. Коли охота щось поїсти, я завжди вибираю якомога гамірнішу забігайлівку. В ній мені спокійніше. Я не відчуваю самотності, і навіть якби захотілося розмовляти самому із собою – ніхто не почув би.
Упоравшись з їжею, я все ще відчував, що мені чогось не вистачає, а тому замовив ще порцію саке. Повільно заливаючи у шлунок гарячу рисову горілку, я подумав: «Що, власне, я тут роблю?» Колишнього готелю «Дельфін» уже немає. Хоч би чого я в ньому шукав – усе даремно, бо той готель наче корова язиком злизала. Його не стало.На його місці стовбичить ота безглузда технократична споруда, схожа на таємну космічну базу із «Зоряних воєн»… Усе це лише моя запізніла мрія. Мені приснився знищений готель, приснилася Кікі, яка його покинула й більше не поверталася. Може, й справді там хтось плакав за мною. Але все вже скінчилося. Нічого не залишилося. Чого ти тут шукаєш, друже?
« Справді,– міркував я далі. А, може, навіть проказав уголос. – Таки так, тут уже нічого не залишилося. Тут уже немає чого шукати».
Міцно стуливши губи, я довго вдивлявся у пляшку з соєвим соусом перед собою.
Коли довго живеш сам-один, непомітно починаєш придивлятися до різних предметів. Іноді починаєш розмовляти сам із собою. Вечеряти в гамірних харчівнях. Ніжно любити свій старий автомобіль. І поволі відставати від життя.
Я вийшов з пивнички і попрямував до готелю. Хоча я забрів досить далеко від нього, знайти дорогу назад було неважко. Бо як тільки де-небудь я підводив голову вгору – готель «Дельфін» поставав перед моїми очима. Як колись три мудреці на Сході, яких зірка привела до Єрусалиму чи то Вифлеєму, я легко дістався до нього.
Повернувшись у номер, прийняв ванну. Поки волосся висихало, роздивлявся нічне Саппоро, що розстелилося за вікном. Пригадав, що з вікна колишнього готелю «Дельфін» видніла якась невеличка фірма. Що то за фірма була, я так і не дізнався, але, очевидно, якась контора. Люди в ній були чимось зайняті. А я цілий день спостерігав за ними з вікна. Цікаво, куди ж вона ділася? Пригадую, там працювала одна гарна дівчина. Що з нею сталося? Чим все-таки займалася та контора?…
Знічев’я я довго снував по кімнаті. Потім сів на диван і ввімкнув телевізор. Передавали якусь гидоту. Здавалося, ніби показують якісь різновиди блювотини. Штучної, а тому не дуже бридкої. Та досить на неї довго дивитися, як почнеш думати, що вона справжня. Я вимкнув телевізор, одягнувся і подався у бар на двадцять шостому поверсі. Сів на табурет перед прилавком і взявся пити горілку із содовою і лимоновим соком. Крізь суцільноскляні стіни бару видніли краєвиди нічного Саппоро. Тутешня обстановка нагадувала космічне місто із «Зоряних воєн». Та попри це бар виявився затишним і тихим. Напої готували тут як треба. І склянки були першокласними. Коли вони стикалися, лунав приємний дзенькіт. Крім мене, в барі сиділо троє. Двоє чоловіків середнього віку за столиком у найдальшому кутку пили віскі й про щось пошепки говорили. Про що – не знаю, але начебто про щось надзвичайно важливе. Може, розробляли план вбивства Дарта Вейдера [3]3
Дарт Вейдер – верховода темних сил у кіносеріалі «Зоряні війни».
[Закрыть]?
За столиком праворуч сиділо дівчисько років дванадцяти-тринадцяти з наушниками від плеєра на голові і смоктало через соломинку якийсь напій. Гарненька дівчина, нічого й казати. Довге, неприродно пряме волосся, що спадало аж до самого столика. Довгі вії, в очах – беззахисна прозорість. Її пальці відстукували ритм, який вона чула вухами. Тільки пальці, тонкі й тендітні – на відміну від усього іншого в її зовнішності, – справляли враження справді дитячих. Але назвати її дорослою не випадало. І все-таки в ній уже проявлялася жіноча схильність на все дивитися згори. Дивитися без ніякої зневаги, без агресії, а, так би мовити, нейтрально. Як з вікна на вулиці нічного міста.
Насправді дівчина-підліток взагалі ні на що не дивилася. Здавалося, ніби її погляд не зупинявся ні на чому конкретному. На ній були джинси, білі парусинові кросівки і спортивний джемпер з написом «GENESIS». Рукави джемпера засукані по самі лікті. Вибиваючи ритм, вона всім своїм єством занурилася в музику. Іноді її губи злегка ворушилися, вимовляючи окремі слова пісні.
– У неї лимонний сік, – ніби вибачаючись за присутність неповнолітньої дівчини, сказав бармен, що з’явився переді мною. – Вона чекає, коли повернеться її мати.
– Угу, – промимрив я невиразно. Як добре подумати, то хіба не дивно, що молокососка років тринадцяти сидить у нічному барі, слухає плеєр і щось п’є об одинадцятій годині вечора? Однак якби бармен не звернув на неї уваги, я не побачив би в її поведінці чогось неприродного. Я дивився на неї, як на щось зовсім звичне.
Я попросив ще одну порцію горілки і зав’язав з барменом сяку-таку розмову. Про погоду, про життя-буття та іншу всяку всячину. А потім начебто ненароком я сказав: «І тут усе змінилося, правда?» Розгублено всміхнувшись, той відповів, що перед приїздом сюди працював в одному з токійських готелів і про Саппоро майже нічого не знає. Тим часом до бару зайшли нові відвідувачі, і наша розмова скінчилася нічим.
Я випив чотири порції горілки з содовою. Відчував, що випив би ще скільки завгодно, але вирішив зупинитися на цьому й розрахувався з барменом. Дівчина все ще сиділа за столиком і слухала плеєр. Мати не з’являлася, лід у лимонному соку зовсім розтанув, але це її, здається, абсолютно не цікавило. А коли я піднявся з табурета, вона раптом глянула прямо на мене. Дві-три секунди розглядала моє обличчя – і ледь-ледь усміхнулася. А, може, просто в неї губи легко затремтіли? Та мені здалося, ніби вона всміхнулася мені. А тому – як це не дивно – у грудях у мене щось на мить здригнулося. Мені чомусь здалося, начебто вона мене вибрала. Досі я ні разу не відчував такого тремтіння. Я наче злетів над землею на п’ять-шість сантиметрів.
У цілковитому розгубленні я зайшов у ліфт, спустився на п’ятнадцятий поверх і вернувся у свій номер. «І чого це я так розхвилювався? – подумав я. – Невже через те, що якесь дванадцятирічне, чи скільки там йому, дівчисько всміхнулося мені? Та воно ж мені у дочки годиться…»
«GENESIS» – ще одна нікудишня назва для музичного гурту.
Однак поява такої назви на джемпері дівчини видалася мені надзвичайно символічною. Першопочаток.
«І все-таки навіщо таким вагомим словом називати рок-гурт?» – думав я.
Не роззуваючись, я звалився на ліжко, заплющив очі й намагався пригадати образ дівчини. Плеєр. Бліді пальці, що вистукували ритм на столі. Першопочаток.Розталий лід у склянці…
Першопочаток.
При заплющених очах я відчув, як алкоголь поволі розповзається по тілу. Я розв’язав шнурки, скинув черевики, роздягнувся і заліз під ковдру. Мені здавалося, що я набагато більше втомився і набагато більше сп’янів, ніж сам відчував. Я чекав, що жіночий голос скаже: «Слухай, ти сьогодні добряче перепив!». Однак ніхто не промовив ні слова. Я був сам-один.
Першопочаток.
Я простягнув руку до вимикача і вимкнув торшер. «Може, присниться готель „Дельфін“», – раптом подумав я в темряві. Але ніщо не приснилося. Прокинувшись уранці, я відчув нестерпну порожнечу. «Абсолютний нуль, – подумав я. – Немає ні снів, ні готелю. Я перебуваю в недоречному місці й зайнятий не тим, що треба».
Мої черевики лежали на підлозі, як пара здохлих цуценят.
Чорні хмари за вікном нависали низько над землею. Здавалося, що з неба от-от піде сніг. Я подивився на таке небо – і відразу відпала охота будь-що робити. Стрілки годинника показували п’ять хвилин на восьму. Натиснувши кнопку дистанційного контролю, я ввімкнув телевізор і, не вилазячи з ліжка, почав дивитися ранкові новини. Диктори розповідали щось про майбутні вибори. Через п’ятнадцять хвилин я встав і поплівся до ванни – сполоснути обличчя і поголитися. Щоб себе підбадьорити, замугикав увертюру з «Весілля Фігаро». Та незабаром мені здалося, що наспівую щось інше – увертюру з «Чарівної флейти». Поки намагався згадати, звідки ця мелодія, – зовсім заплутався. День видався поганий: до чого тільки брався – все виходило не до ладу. Коли голився, порізав підборіддя. Одягаючи сорочку, одірвав ґудзика.
За сніданком я знову стикнувся з дівчиною, яку побачив учора в барі. Вона була разом з жінкою – напевне, матір’ю. Але цього разу без плеєра. Одягнена в той самий джемпер з написом «GENESIS», вона сиділа за столиком і з нестерпною нудьгою сьорбала чай. Ні до хліба, ні до яєчні майже не торкалася. Її мати – напевне, таки мати – виявилася мініатюрною жінкою років сорока. Волосся зібране у вузол на потилиці. Светр з верблюдячого кашеміру поверх білої блузки. Брови – геть-чисто як у дочки. Ніс правильної форми, благородний. Те, як вона по-статечному неквапливо намазувала масло на тости, видавало в ній натуру, що звикла привертати до себе людей. В її рухах проглядало щось, властиве тільки жінкам, які звикли перебувати в центрі уваги.
Коли я проходив повз їхній стіл, дівчина зиркнула на мене. І всміхнулася. Цього разу її усміх був набагато виразнішим, ніж учора. У цьому я не сумнівався.
Снідаючи на самоті, я намагався про що-небудь думати, але після того, як дівчина обдарувала мене усмішкою, ніщо на пам’ять не приходило. Хоч би за яку думку я хапався, в голові прокручувалися одні й ті самі слова. А тому, поки снідав, утупився поглядом у перечницю і ні про що не думав.
7
Робити не було чого. Не треба було й не хотілося. Адже я прибув сюди лише заради того, щоб пожити в готелі «Дельфін». Та саме його, найголовнішої мети, й не стало. Що ж тоді робити? Здавайся, друже!
І все-таки я спустився у фойє, вмостився на розкішному дивані й вирішив подумати, чим би зайнятися сьогодні. Однак нічого не придумав. Оглядати місто або їхати кудись інде не мав охоти. Думав, було, згаяти час у кінотеатрі, але не знайшлося цікавого фільму. А, крім того, що за дурість – вирушати аж до Саппоро, щоб гаяти час у кінотеатрі!.. Чим же зайнятися?
Не було чим.
І я раптом вирішив піти у перукарню. Згадав, що через велику зайнятість у Токіо вже майже півтора місяця не стригся. Правильне рішення. Здорове й реалістичне. Випала вільна часина – йди в перукарню! Цілком розумно. За такий намір ні перед ким не червонітимеш.
Я зайшов у перукарню при готелі. Охайну й затишну. Побоювався, що буде черга й доведеться чекати, але в будень та ще й ранньої пори, звісно, жодного відвідувача я не побачив. На сіро-блакитних стінах перукарні висіли абстрактні картини, з динаміків ніжно струменіла музика Баха у виконанні Жака Лус’є. Я вперше в житті опинився в такій перукарні. А втім, називати все це «перукарнею» язик не повертався. Якщо так і далі піде, то скоро вдасться почути в лазні григоріанські хорали, а в приймальні податкового управління – музику Рюіті Сакамото… Підстригав мене молодий перукар років двадцяти з гачком. Про Саппоро він також нічого не знав. Коли я сказав йому, що колись тут стояв невеличкий готельчик, який також називався «Дельфін», без ніякого зацікавлення хлопець тільки проказав: «Невже?» Здавалося, що такі речі йому ні до чого. Байдужий до всього парубок. На ньому була сорочка від модельєрів салону «Men’s Вigi», але ремесло своє він знав добре, і я вийшов надвір задоволений принаймні цим.
Повернувшись у фойє, я знову почав думати, чим би зайнятися тепер. На стрижку я витратив лише хвилин сорок п’ять.
Але в голові була порожнеча.
Не залишалося нічого іншого, як сидіти на дивані у фойє і якийсь час спостерігати навколишню обстановку. За конторкою реєстрації я помітив учорашню дівчину в окулярах. Наші погляди зустрілися, і вона начебто ледь-ледь напружилася. Цікаво, чому? Невже моє існування щось у ній збурило? Хтозна… А тим часом годинник показав одинадцяту – пору, коли й про обід не завадило б подумати. Я вийшов з готелю і побрів вулицею, роздумуючи над тим, де і що хотів би з’їсти. Однак жоден ресторанчик, який мені траплявся по дорозі, мене не вабив, бо взагалі-то я не був голодний. Хоч-не-хоч я таки зайшов у першу-ліпшу забігайлівку і замовив спагеті з салатом. І пиво. З похмурого неба, здавалося, от-от мав випасти сніг, але все ще й не починав іти. Над містом зависла величезна хмара, схожа на Летючий острів із «Мандрів Гулівера». Усе на столі – і виделка, і салат, і пиво – набрало попелясто-сірого відтінку. У такий день годі щось путнє придумати.
Врешті-решт я вирішив піймати таксі, поїхати в центр і згаяти час за купівлею товарів в універмазі. Купив шкарпетки, пару нижньої білизни, батарейок про запас, зубну щітку для дороги і гострозубці для нігтів. А також сандвічів на вечір і склянку для бренді. Усього цього я не дуже потребував. Купував, щоб просто згаяти час. І в такий спосіб змарнував дві години.
Після того я прогулявся уздовж бульвару, без жодної мети зазирав у вітрини крамниць, а коли все це мені добре-таки обридло, зайшов у кафетерій і, попиваючи каву, знову розгорнув біографію Джека Лондона. А тим часом почало смеркати. День закінчився, як довгий нудний фільм. Виявилося, що марнувати час – досить виснажливе заняття.
Коли, повернувшись у готель, я проходив мимо конторки реєстрації, то почув, як хтось мене покликав. Виявилося – саме та дівчина в окулярах. Зверталася до мене з-за конторки. Я підійшов, і вона відвела мене до крайньої секції – прокату автомобілів з купкою буклетів, де не було ні душі. Покручуючи кульковою авторучкою на долоні, вона дивилася на мене так, наче хотіла щось сказати, але не знала як. Було видно, що дівчина не може подолати власної сором’язливості.
– Пробачте, – почала вона. – Ви не могли б удавати, ніби розмовляєте зі мною щодо прокату автомобіля? – А тоді кинула косий погляд на другий кінець конторки. – Справа в тому, що готельні правила забороняють нам вести приватні розмови з гостями.
– Гаразд! – відповів я. – Я запитую вас про розцінки за прокат автомобіля, а ви мені даєте пояснення. Зовсім не приватна розмова.
Дівчина зашарілася.
– Вибачте… У нашому готелі дуже суворі правила.
Я всміхнувся.
– А от окуляри вам надзвичайно личать.
– Пробачте, що ви сказали?…
– Що окуляри вам надзвичайно личать. Ви в них така мила, – відповів я.
Дівчина поправила пальцем оправу. Потім відкашлялася. Мабуть, належить до типу легко збудливих людей.
– Знаєте, я хотіла вас запитати… – опанувавши себе, сказала вона. – Щось чисто приватне.
Мені кортіло погладити її по голівці, щоб якось заспокоїти, але це було неможливо, а тому я мовчки дивився їй у вічі.
– Це стосується готелю, про який ви згадували вчора… Того, що стояв тут раніше і мав таку саму назву – готель «Дельфін», – провадила вона далі. – Що це був за готель? Нормальний?
Я взяв у руки буклет про прокат автомобілів і вдавав, що розглядаю його.
– А що конкретно ви розумієте під словом «нормальний»?
Дівчина посмикала пальцями обидва кінці комірця білосніжної блузки і знову відкашлялася.
– Не знаю, як вам сказати… Чи не можна його назвати готелем з химерною долею? Він мене чомусь розтривожив.
Я глянув їй в очі. Як я і сподівався, вони вражали щирістю і красою.
– Я не зовсім добре розумію, чому той готель так вас розтривожив. Однак якщо я почну про нього розповідати, то вам доведеться довго слухати. А тут не місце для такої розмови, правда? Крім того, бачу, що ви зайняті.
Дівчина зиркнула на товаришок по службі за конторкою реєстрації. І гарненькими зубками легко прикусила нижню губу. Потім трохи повагалася – і рішуче кивнула.
– Ну, а після роботи ми не могли б зустрітися й поговорити?
– О котрій ваша робота закінчується?
– О восьмій. Однак поблизу готелю я не можу з вами зустрічатися. Готельні правила не дозволяють. Краще де-небудь подалі звідси, якщо можливо.
– Якщо знаєте таке місце, де можна спокійно порозмовляти, я готовий туди поїхати.
Дівчина кивнула, на хвилину задумалась, а потім на листку з блокнота написала назву закладу і намалювала схему, як до нього добратися.
– Почекайте на мене ось тут. Я прийду до половини дев’ятої, – сказала вона.
Я запхав листок у кишеню.
Цього разу вона пильно глянула мені в очі.
– Тільки, будь ласка, не вважайте мою поведінку дивною… Я вперше в житті на таке зважилася. Тобто на порушення правил. Бо інакше справді-таки не можна. Чому – поясню пізніше.
– Я зовсім не вважаю вашу поведінку дивною. Можете не турбуватися, – відповів я. – Я – не якийсь там негідник. Люди не відчувають до мене особливої симпатії, але водночас не мають за що мене ненавидіти.
Покручуючи пальцями авторучку, вона трохи подумала над моїми словами, але, здається, не зовсім збагнула їхній зміст. На її губах з’явилася невиразна усмішка, а вказівний палець знову поправив окуляри на носі.
– Ну, до зустрічі! – сказала вона і, розкланявшись зі мною за готельними приписами, вернулася на своє робоче місце. Чарівна дівчина. І водночас трохи душевно неврівноважена.
Я повернувся у номер, добув з холодильника банку пива й випив, закусивши половиною сандвіча з яловичиною, купленого у підвальному відділенні харчових продуктів універмагу. «Так от, – подумав я, – тепер уже ясно, якими будуть мої наступні дії». Увімкнуто першу передачу, і хоча я ще не знав, куди поїду, автомобіль поволі рушив з місця. Для початку зовсім не погано.
Я зайшов у ванну, сполоснув обличчя водою і ще раз поголився. Голився мовчки, спокійно, без мугикання. Протер шкіру лосьйоном, почистив зуби. А потім уважно придивився до своєї фізіономії в дзеркалі, чого не робив доволі давно. Нічого нового в ній не відкрив і ніякої впевненості не знайшов. Обличчя як обличчя. Яким було завжди.
О пів на восьму я вийшов з номера, перед самим готелем сів у таксі й показав водію папірець з адресою. Той мовчки кивнув і довіз мене куди треба. Поїздка обійшлася у тисячу єн з лишком. Затишний бар у підвалі п’ятиповерхової будівлі, коли я відчинив двері, зустрів мене досить пристойним соло на саксофоні Джері Маліґана зі старої платівки. Музику записали ще тоді, коли Маліґан стригся коротко й одягав сорочку з ґудзиками на кінчиках комірця, а разом з ним грали Чет Бейкер і Боб Брукмаєр. Колись я часто їх слухав. Ще тоді, коли ніякого Адама Анта й не було на світі.
Адам Ант [4]4
Адам Ант – псевдонім Стюарта Ґодарда, зірки англійського панк-року 70-х років минулого століття.
[Закрыть].
Що за безглузда назва!
Я сів перед прилавком і під високоякісне соло Джері Маліґана взявся неквапливо, щоб якось згаяти час, потягувати «J&B» [5]5
«J&B» – шотландський віскі.
[Закрыть]. Уже минула восьма сорок п’ять, а дівчина з готелю не з’являлася. Та я особливо не турбувався. Мабуть, робота її затримала. У барі я почувався, як дома, а, крім того, давно звик гаяти час на самоті. Допивши першу порцію віскі, я замовив другу. Й, оскільки не було на що дивитися, розглядав попільничку перед собою.
За п’ять до дев’ятої вона нарешті прийшла.
– Вибачте! – проказала вона скоромовкою. – Робота затяглася. Раптом клієнтів наїхало, а до того ж зміна спізнилася…
– Про мене не турбуйтесь, – відповів я. – Все одно я мусив би десь згаяти час.
Вона запропонувала пересісти за столик у глибині бару. Я взяв склянку з віскі й перемістився на інше місце. Вона стягла шкіряні рукавички, розмотала картате кашне, зняла сіре пальто. І залишилася у тонкому жовтому светрі й темно-зеленій вовняній спідничці. Я помітив, що у светрі її груди виявилися набагато більшими, ніж я собі уявляв. На вухах висіли чудові золоті сережки. Вона замовила «Криваву Мері».
Коли напій принесли, вона відразу надпила ковток. «Ви повечеряли?» – поцікавився я. «Ще ні, але о четвертій трохи перекусила, а тому не голодна», – відповіла вона. Я ковтнув віскі, вона – «Кривавої Мері». Видно, до бару вона прибігла, бо упродовж першої півхвилини мовчки віддихувалася. Я взяв з тарілки горіх, уважно оглянув його, запхав у рот і розгриз. Потім зробив це саме ще раз і ще раз, чекаючи, поки вона опанує себе.
Нарешті вона повільно зітхнула. Надзвичайно довго. А потім підвела очі й нервово глянула на мене – можливо, сама подумала, чи не занадто довго зітхала.
– На роботі важко? – спитав я.
– Ага, – відповіла вона. – І не питайте! Я до неї ще не звикла. Та й готель недавно відкрився, а тому начальство до всього присікується.
Вона поклала руки на стіл і сплела пальці. На мізинці я помітив маленький перстень. Простий, срібний, без дорогоцінних камінців. Якусь хвилину ми обоє на нього дивилися.
– А тепер про старий готель «Дельфін»… – вела вона далі. – Та ви часом не ведете журналістського розслідування?
– Розслідування? – здивовано перепитав я. – Чого це ви знову?…
– Просто спитала, – відповіла вона.
Я промовчав. Закусивши губу, якусь хвилину вона не відводила погляду від стіни.
– Там начебто був якийсь скандал, і тепер начальство понад усе остерігається журналістів. Їхніх розпитувань про купівлю землі… Ви ж розумієте? Як про це розпишуть у газетах чи журналах – готелеві шкоди не минути. Бо цей бізнес спирається на довіру клієнтів… Репутація буде підірвана, правда ж?
– А що, вже про це десь писали?
– Один раз у тижневику. Начебто про великі хабарі місцевій владі. І про те, як викурювали власника старого готелю за допомогою чи то якудзи [6]6
Якудза – японський різновид мафії.
[Закрыть], чи то ультраправих, коли той не хотів продавати земельної ділянки… Начебто про щось таке…
– Виходить, колишній готель «Дельфін» якось пов’язаний з цим скандалом?
Ледь-ледь зсутулившись, вона ковтнула «Кривавої Мері».
– Мабуть… Ось чому, гадаю, наш менеджер поставився до вас так недовірливо, коли ви згадали про старий готель. Ви помітили, як він тоді насторожився, чи не так? Однак, правду кажучи, ніяких подробиць про це я не знаю. Чула тільки, ніби новий готель так називається тому, що з колишнім існував якийсь зв’язок… Про це мені хтось казав.
– Хто?
– Та один з наших «чорненьких».
– «Чорненьких»?
– Ну, менеджерів у чорних костюмах.
– Зрозуміло… – сказав я. – А, крім того, більше нічого не чули про старий готель «Дельфін»?
Вона кілька разів хитнула головою. А потім пальцем лівої руки взялася пересувати сюди-туди перстень на мізинцеві.
– Мені страшно, – сказала вона майже пошепки. – Просто жах бере! І нічого не можу з собою вдіяти.
– Страшно? Що про вас напишуть у журналах?
Вона легко хитнула головою і на хвилину пригубилася до склянки з напоєм. Здавалося, ніби сушить собі голову над тим, як краще висловитися.
– Та ні, я не про це… Мені абсолютно байдуже, що там писатимуть журнали. Хоч би що вони писали – воно мене не обходить, хіба ні? Тільки начальство заметушиться… Я про інше. Про сам готель. Там у ньому… одне слово. Щось дивне коїться. Я б сказала, щось трохи химерне… Щось ненормальне…
Вона замовкла. Я допив віскі й замовив ще одну порцію. А для неї – ще «Кривавої Мері».
– В якому розумінні – «ненормальне»? – запитав я. – Конкретний приклад можете навести?
– Звісно, можу, – з гіркотою в голосі сказала вона. – Можу… Але це важко пояснити словами. А тому досі я про це нікому не розповідала. Розумієте, самі відчуття надзвичайно конкретні, та як тільки пробую їх описати – здається, ніби обриси побаченого раптом починають розпливатися… Тому розповісти ніяк не вдається.
– Схоже на правдоподібний сон?
– Ні, це щось інше, ніж сон. Вони мені часто сняться, але з часом відчуття їхньої реальності поступово пропадає. А от у цьому випадкутакого немає. Хоч би скільки часу пройшло, цевідчуття залишається незмінним. Завжди, завжди, завжди реальним. Час минає, а воностоїть, зовсім як живе, перед очима.
Я мовчав.
– Ну гаразд, спробую розповісти, – сказала вона й, ковтнувши напою, витерла губи паперовою серветкою. – Це сталося в січні. На самому початку січня. Невдовзі після того, як скінчилися новорічні свята. Того дня на вечірній зміні – звичайно я рідко коли ходжу на вечірню зміну, але того дня через нестачу персоналу довелося – роботу я закінчила десь опівночі. Як правило, працівників вечірньої зміни фірма розвозить по домах на таксі. Бо тоді вже ні метро, ні електричка не ходять. Так от, ще перед дванадцятою я скінчила роботу, переодяглась і на службовому ліфті піднялася на шістнадцятий поверх, де в нас кімната для відпочинку персоналу. Бо я там книжку забула. Звісно, я могла б забрати її наступного дня, але дуже хотілося її дочитати. А, крім того, співробітниця, з якою я мала їхати на таксі, затрималася на якийсь час. Тому я вирішила скористатися цим, щоб забрати книжку. На шістнадцятому поверсі номерів для гостей немає, а лише службові приміщення. Скажімо, кімната для відпочинку, де можна подрімати або випити чаю.
Так от, двері ліфта відчиняються, і я, як завжди, виходжу. Ні про що не думаючи. Знаєте, так часто буває. Коли зайнята чимось звичним або йдеш по знайомих місцях – особливо не думаєш про те, що робиш, а дієш зовсім машинально. От і я зробила крок з ліфта, ні про що не думаючи. Ні, гадаю, все-таки про щось думала, але про що – хоч убий, не пам’ятаю… Виходжу з ліфта в коридор, руки в кишенях куртки, і раптом помічаю – навколо мене темрява. Цілковита темрява. Похопившись, оглядаюся назад – двері ліфта вже зачинилися. Подумала – ясна річ, електрику вимкнули. Але ж це неможливо. Хоч би тому, що в готелі встановлено надійну систему автономного електропостачання. Отож у разі знеструмлення вона відразу запрацювала б. Автоматично, в одну мить. Це я добре знаю, бо сама брала участь у навчаннях на випадок аварійної ситуації. Тому в принципі такого поняття, як припинення подачі електроенергії, в готелі не існує. Крім того, якби навіть автономна система електропостачання вийшла з ладу, горіли б лампочки над запасними виходами. А це означає, що така темрява не мала настати ніколи. Коридор мав би освітлюватися принаймні тьмяним зеленим вогником. Повинен. За будь – яких умов.
Однак цього разу в коридорі панувала цілковита темрява. Тільки кнопка виклику ліфта й екранчик з червоними цифрами поверхів світилися. Звичайно, я натиснула на кнопку. Однак ліфт, як на зло, застряв унизу. «От тобі й на!» – подумала я й оглянулася навколо. Ясна річ, я перелякалась і водночас не могла вгамувати досади. Знаєте чому?
Я похитав головою.
– Коротко кажучи, раптове настання темряви означало, що у функціонуванні готелю щось розладналося, правда? Щось негаразд з обладнанням або технічним обслуговуванням. А якщо так, то в готелі зчиниться велика буча. Доведеться працювати у вихідні, тренуватися з ранку до вечора, вислуховувати докори від начальства з будь-якого приводу… Як усе це вже набридло! Після того, як нарешті все владналося, – на тобі!
– Справді, – погодився я.
– І от від таких думок мене поступово розібрала злість. Злості було набагато більше, ніж страху. І водночас я думала: піду й подивлюся, що ж там відбувається… Відступила від ліфта на кілька кроків. І відчуваю – щось тут не те. Коротко кажучи, відчуваю, що мої кроки відлунюють не так, як завжди. На ногах у мене взуття на низьких каблуках, але підлога під ними якась незвична. Немає відчуття, що, як завжди, ідеш по килиму, а здається, ніби під ногами щось набагато твердіше. У мене підвищена чутливість. А тому в таких речах я не помиляюсь. Повірте! А ще – повітря не таке, як завжди. Як би це краще сказати… Якесь затхле. Зовсім не таке, яке повинно бути в готелі. У нас чистота повітря повністю контролюється. Про це страшно дбають. Повітря не просто охолоджують або нагрівають, а спеціальнообробляють. Підтримують природну атмосферу, а не пересушують, як в інших готелях, що аж важко дихати. Тому про затхлість не можна було й подумати. А от те повітря, якщо коротко казати, відгонило пліснявою. Наче йому кілька десятків років. Колись у дитинстві я залізла у дідів погріб… Саме так і тепер пахло. Ніби різні запахи всякого старого дрантя перемішались і застоялися на довгі роки…
Я ще раз оглянулася на ліфт. Однак цього разу кнопка виклику зникла! Цифр не видно! Взагалі все потонуло в мороці… І тоді я не на жарт перелякалася. Що ж тут дивного? Стою зовсім сама, невідомо де, в повній темряві. Уся тремчу. Та от дивина: навколо тихо, як у могилі. Ніде ні шелесь. Як тут не дивуватися? У готелі вимкнули світло, а ніхто не бігає в паніці коридорами. Всі номери зайняті гістьми, і вся споруда мала б ходором ходити! А проте всюди якась моторошна тиша – ні шелесту, ні скрипу… У голові в мене все перевернулося – я вже не знала, що до чого.
