Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)
Чоловік-Вівця мовчав. А я більше не мав що сказати. Тиша була страшенно гнітюча – здавалося, ніби ми сидимо на дні глибокої ями. Тиша важким тягарем налягала на мої плечі. Під ним навіть мої думки обростали огидним твердим панциром, як глибоководні риби. І лише зрідка цю тишу порушувало слабке тріщання миготливої свічки. Чоловік-Вівця не відривав погляду від полум’я. І довго мовчав. Потім повільно підвів голову і глянув на мене.
– Ну то спробуймо з’єднати тебе з отим «щось», – сказав Чоловік-Вівця. – Щоправда, я не певен, що нам це вдасться. Роки вже не ті. І сил не так багато, як колись. Самі не знаємо, чи зможемо тобі допомогти. Але зробимо все, що в наших силах. Однак навіть якщо в нас щось вийде, то це не означає, що ти обов’язково станеш щасливим. Цього ми тобі не можемо гарантувати. Можливо, в тамтешньому світі тобі вже нікуди податися. Ми не впевнені, що це так, але ж ти сам раніше казав, що в тобі багато чого затверділо. А коли так, то назад дороги нема. І до того ж, ти вже немолодий.
– То що ж мені робити?
– Досі ти багато чого втратив. Багато чого важливого й цінного. І в цьому ніхто не винен. Річ у тому, що кожного разу на місце втраченого ти накладав своєрідну латку. Щось на зразок етикетки, хіба ні? А ти не повинен був цього робити. Ти накладав латки з того, що мав залишати для себе самого. І через те ти сам потроху зношувався… Чому? Навіщо ти так робив?
– Не знаю, – відповів я.
– А може, з цим не було іншої ради? Як з долею. Навіть не знаю, як точніше сказати…
– Схильність? – підказав я.
– Ага, саме вона! Схильність. От ми і думаємо… Ану ж ти робитимеш те саме, навіть якщо почнеш жити наново? Бо така схильність. А якщо така схильність перейде через певну межу, вороття назад не буде. Буде запізно. І тоді ми тобі не зможемо нічим зарадити. Ми вміємо охороняти це місце і з’єднувати з усім на світі. Все інше – нам не під силу.
– То що ж мені робити? – запитав я вдруге.
– Як ми вже казали, зробимо все, що в наших силах. Спробуємо тебе з’єднати, – відповів Чоловік-Вівця. – Та цього не досить. І ти мусиш постаратися. Сидіти, склавши руки, не годиться. Так ти нічого не досягнеш. Зрозумів?
– Зрозумів, – відповів я. – І все-таки що мені робити?
– Танцюй, – сказав Чоловік-Вівця. – Поки звучить музика, не переставай танцювати. Ти розумієш, що ми кажемо. Танцюй! Не переставай танцювати!Навіщо танцювати – не думай. Не шукай у цьому якогось змісту. Змісту немає. Як почнеш про це думати – ноги зупиняться. А як хоч раз ноги зупиняться – ми тобі вже не зможемо допомогти. Твій контакт зі світом обірветься. Зникне назавжди.І тоді тобі доведеться жити лише в цьому світі. Тебе швидко затягне в цей світ. А тому не зупиняйся. І не переймайся тим, що це може здатися тобі дурістю. Стеж за ритмом і танцюй. І тоді все, що в тобі затверділо, почне потроху розм’якати. Хвороба ще не мала б стати невиліковною. Все, що можна використати, використовуй. Сил не шкодуй. І боятися нема чого. Ми розуміємо, ти втомлений. Втомлений і переляканий. Таке в житті буває з кожним. Здається, ніби все у світі неправильне. А тому вони зупиняються.
Я підвів голову і знову втупився у тінь на стіні.
– Однак тобі нічого не залишається, як танцювати, – вів далі Чоловік-Вівця. – Й обов’язково якнайкраще. Так, щоб усі були в захваті від твого танцю. І тоді ми зможемо тобі допомогти. А тому танцюй! Поки звучить музика – танцюй!
Поки звучить музика – танцюй!
У голові знову прокотилася луна.
– Слухай, а що таке, по-твоєму, тутешній світ? Ти кажеш, що мене перетягне з тамтешнього світув тутешній.А хіба цей світ не мій? Хіба не для мене він існує? А коли так, то чому я не можу повернутися у свій власний світ? Ти ж сам казав, що цей світ реальноіснує.
Чоловік-Вівця похитав головою. Велетенська тінь знову колихнулася на стіні.
– Тутешня реальність відрізняється від тамтешньої. Тут тобі поки що жити не можна. Тут надто темно і надто просторо. Нам важко пояснити це словами. А крім того, як ми вже казали, подробиць ми й самі не знаємо. Звісно, цей світ – цілком реальний. І наша зустріч з тобою, і наша розмова відбувається насправді.
У цьому немає сумніву. Та це не означає, що реальність буває тільки одна. Їх може бути кілька. Кілька варіантів реальності. Ми ж вибрали собі цю. Бо в ній немає місця війні. І нам не довелося нічого викидати. А от у тебе все по-іншому. У тебе ще зберігається життєве тепло. І для тебе нинішнього тут занадто холодно. Та й їжі немає. Це місце не для тебе…
Після таких слів я відчув, як температура в кімнаті почала знижуватися. Я сховав руки в кишені і злегка задрижав.
– Холодно? – спитав Чоловік-Вівця.
Я кивнув.
– Часу обмаль, – сказав він. – Скоро стане ще холодніше. Тобі краще йти. Бо тут задубієш.
– Наостанку ще одне запитання! – сказав я. – Щойно згадав… Точніше, раптом звернув увагу… Мені здається, ніби досі я все життя шукав тебе. І не в одному місці бачив твою тінь. У тамтешньому світівона набирала різноманітних обрисів. Дуже розпливчастих і невиразних. А може, то була тільки якась її частина. Хоча, як тепер згадую, я бачив її повністю… Таке моє відчуття.
Пальцями обох рук Чоловік-Вівця окреслив якусь невиразну форму.
– Це правда! Все було так, як ти кажеш. Так, як ти думаєш. Ми завжди там були. Як тінь або її частина…
– А проте я не розумію, – сказав я. – Чому ж це я зараз виразно бачу твоє обличчя і твою постать? Те, чого раніше не бачив, тепер бачу. Чого б це?
– Бо ти багато чого вже втратив, – спокійно відповів Чоловік-Вівця. – І місць, куди міг податися, поменшало. А тому тобі стало видніше, який у мене вигляд.
Зміст його слів до мене не доходив.
– То що, тут – загробний світ?
– Ні, – відповів він. – І, глибоко зітхнувши, струснув плечима. – Тут – не загробний світ. Адже ми з тобою живі. Обидва явно живі. Сидимо тут, дихаємо і розмовляємо. Все це – реальність.
– Нічого не розумію.
– Танцюй! – сказав він. – Іншої ради нема. Ми хотіли б пояснити тобі докладніше. Та не можемо. Все, що могли, сказали… Танцюй! Не задумуйся ні над чим, й якомога краще танцюй. Ти мусиш це робити.
Температура в кімнаті раптом ще більше знизилася. Здригаючись усім тілом, я згадав, що вже раніше десь переживав таку холоднечу. Згадав просякнуте сирістю крижане повітря, що проникало до самих кісток. Це було дуже давно, далеко-далеко звідси. Та от де саме – не міг пригадати. Здавалося, що ще трошки – і згадаю. Та нічого не вийшло. Частина мозку заглухла і задерев’яніла.
І задерев’яніла.
– Тобі пора йти, – сказав Чоловік-Вівця. – Бо інакше замерзнеш до смерті. Згодом ми ще зможемо зустрітися. Якщо тільки захочеш. Ми завжди сидимо тут. Сидимо й на тебе чекаємо…
Човгаючи ногами, він провів мене до повороту. Шур-р-р, шур-р-р – лунали його кроки в темряві. Потім я попрощався з ним. Без потиску руки, без якихось особливих слів. Просто сказав: «До побачення!». І ми розійшлися. Він пошкандибав до своєї кімнатки, а я попрямував до ліфта. Натиснув на кнопку – і ліфт повільно поповз догори. Двері беззвучно відчинилися – і яскраве світло, ввірвавшись у коридор, обдало мене лагідним теплом. Я зайшов у кабіну і зіперся об стіну. Двері автоматично зачинилися, а я стояв, не ворушачись.
«Отже…» – подумав я. Однак жодна з думок у голову не приходила. Вони зависли посеред велетенської порожнечі, якій не було ні кінця, ні краю. І нікуди не вели. Як казав Чоловік-Вівця, я був утомлений і переляканий. І сам-один. Як мала дитина, що заблудилася у лісі.
«Танцюй!» – сказав Чоловік-Вівця.
«Танцюй!» – відлунювало в моїй голові.
– Танцюй! – повторив я вголос.
І натиснув на кнопку п’ятнадцятого поверху.
На п’ятнадцятому поверсі я вийшов з ліфта – і мене привітала мелодія «Місячна ріка» Генрі Манчіні, що лилася з умонтованих у стелю динаміків. Я повернувся у реальність, де, мабуть, не зможу стати щасливим і так само не зможу нікуди податися.
Я машинально зиркнув на годинник. Час повернення в реальність – третя двадцять ранку.
«Отже…» – подумав я знову.
«Отже, отже, отже…» – відлунювало в голові.
І я зітхнув.
12
Повернувшись у номер, я передусім налив у ванну гарячої води, роздягнувся – і повільно в неї занурився. Однак тіло так просто не прогрівалося. Воно промерзло до самих кісток, і гаряча вода навколо тільки відтінювала холоднечу всередині нього. Я збирався досидіти у воді до того часу, коли ця холоднеча розтане, але від теплої пари в голові почало тьмаритися, а тому довелося з ванни вилізати. Після того я притулився чолом до віконної шибки й, трохи охолонувши, налив у склянку бренді, випив одним махом і забрався у ліжко. Намагався заснути – міцно, з порожньою головою. Та нічого не виходило. Так і не позбувшись затьмарення голови, я пролежав у ліжку до самого ранку. Небо заволокли попелясто-сірі хмари. Сніг ще не падав, але ці хмари, віщуючи снігопад, так суцільно вкривали небо, що замалювали своєю сірістю все місто від краю і до краю. Хоч куди глянь – усюди сірий колір. Занедбане місто, заселене спустошеними душами.
Я не міг заснути зовсім не тому, що думки непокоїли. Я ні про що не думав. Бо перевтомився, щоб заснути. І тіло, і душа вимагали сну. А от невелика частина мозку, закам’янівши, вперто відмовлялася спати і тим самим діяла мені на нерви. Таке роздратування настає тоді, коли з вікна швидкісного поїзда намагаєшся прочитати назви станцій на табличках. Наближається станція – і ти напружуєш увагу, щоб уже цього разу встигнути прочитати напис, – та марно. Занадто велика швидкість. Перед очима з’являються невиразні обриси ієрогліфів, та що вони означають важко збагнути. Одна мить – і вони вже позаду. І так без кінця. Станція за станцією. З глибокої провінції, з нікому невідомими назвами. Кожного разу поїзд давав гудок, і його пронизливе гурчання впивалося, мов бджола, мені в мозок…
Так тривало до дев’ятої. Пересвідчившись, що годинник показує дев’яту, я перестав присилувати себе до сну і виліз з ліжка. «Нічого не вийде. Не засну», – подумав я. І пішов у ванну голитися. Щоб поголитися як слід, мусив нагадувати собі: «Ось зараз я голюся!». Після того я одягся, причесався і подався до готельного ресторану снідати. Сівши за столик під вікном, замовив «сніданок Континенталь», але випив тільки дві чашки кави і схрумав один тост. Щоб упоратися з тостом, сірим у відсвіті тьмяного неба й смаком схожого на жмутики вати, я потратив багато часу. Погода надворі була така, що могла б віщувати кінець світу. Допиваючи каву, разів п’ятдесят перечитав ранкове меню. Однак затвердіння в голові не розсмоктувалося. Поїзд і далі мчав без зупинок. І гудки лунали. А затвердіння в голові перетворилося на затужавілий клубок зубної пасти. Люди навколо мене жваво наминали свої сніданки – насипали цукру в каву, намазували тости маслом, ножами й виделками різали яєчню з шинкою. Клац, клац, клац – безперестанку давало про себе знати столове начиння. «Не ресторан, а справжня сортувальна станція», – подумав я.
І раптом я згадав про Чоловіка-Вівцю. Він і зараз, у цю мить, існує. Перебуває десь у цьому готелі, в якомусь вигині простору-часу. І намагається мені щось пояснити. Та марно. Я не встигаю прочитати. Надто велика швидкість. Голова затверділа й не розпізнає ієрогліфів. Я можу прочитати лише те, що стоїть на місці: (А) Сніданок Континенталь: сік (помаранчевий, грейпфрутовий або томатний), тост і… Хтось до мене звертається. І жде відповіді. Цікаво, хто? Я підводжу голову. Офіціант. Стоїть у білому піджаку і тримає в руці кавник. Наче якийсь спортивний приз. «Кави більше не бажаєте?» – питає він увічливо. Я хитаю головою. Він зникає, а я встаю з-за столика й виходжу з ресторану. Клац, клац, клац – не перестає торохтіти начиння на столах у мене за плечима.
Повернувшись у номер, я знову заліз у ванну. Цього разу ознобу не було. У воді я поволі витягся всім тілом і почав зосереджено, ніби розплутував клубок ниток, розслаблювати один за одним усі суглоби. Так, що пальці як слід заворушилися. «Ось воно, моє тіло, – подумав я. – Тут і зараз. У реальній ванні реального готельного номера. В ніякий швидкісний поїзд сідати мені не доведеться. І гудків не чути. І нема потреби читати назви станцій. Не треба ні про що думати».
Я виліз з ванни, забрався в ліжко і глянув на годинник. Було вже пів на одинадцяту. «От тобі і маєш! – подумав я. – Може, плюнути на сон і вийти прогулятися?» Поки я над цим роздумував – раптом нагрянула дрімота. Миттєва – наче зміна декорацій на сцені при погашеному світлі. І цю мить я чітко запам’ятав. Невідомо звідки в кімнаті з’явилася попелясто-сіра мавпа з молотом у лапах і торохнула ним мене ззаду по голові. Так сильно, що в сон я поринув, як у непритомність.
Уві сні було тісно й важко. Темно – хоч в око стрель. І ніякої музики. Ні «Місячної ріки», ні «Кохання – блакитне». Не сон, а сама простота й невигадливість. «Яке число йде після шістнадцяти?» – хтось мене запитує. «Сорок один», – відповідаю. «Спить як убитий», – каже попелясто-сіра мавпа. Так, це правда, я сплю. Сплю міцно, згорнувшись калачиком усередині твердої-твердої чавунної кулі. Такої кулі, якою руйнують будинки. Усередині кулі порожньо. Там я і сплю. Тісно, важко, невигадливо…
Щось мене кличе.
Гудок поїзда?
«Ні! Зовсім ні! Не вгадав!» – кигичуть чайки.
Хтось намагається розпекти пальником чавунну кулю. Такий звук чути…
«Ні! І цього не вгадав!» – одностайно кигичуть чайки. Як хор у давньогрецькій трагедії.
«Та це ж телефон!» – подумав я.
Чайки зникли. І ніхто більше мені не відповідає. Чому чайок не стало?
Я намацав біля подушки телефон і підняв трубку.
– Слухаю, – сказав я.
У відповідь я почув тільки довгий гудок.
«Пі-пі-пі!..» – долинуло ніби з іншого світу.
Дверний дзвінок! Хтось натискає на кнопку дзвінка. Пі-пі-пі!..
– Дверний дзвінок! – вимовив я вголос.
Однак чайки кудись поділися. І ніхто вже не похвалив мене за догадливість.
Пі-пі-пі!..
Накинувши на себе купальний халат, я підійшов до дверей і відчинив їх, нічого не питаючи. Знайома дівчина з реєстратури прослизнула в номер і зачинила за собою двері.
Те місце на голові, по якому уві сні торохнула молотом попелясто-сіра мавпа, скажено боліло. «Могла б і не лупити так сильно!» – подумав я. Страшний біль. Здавалося, ніби череп угнувся.
Вона подивилася на мій халат, потім – на обличчя. І насупила брови.
– Чому це ви спите до третьої години дня? – спитала вона.
– До третьої години дня? – повторив я. Я і сам не міг пригадати чому. «Чому?» – спитав я сам себе.
– О котрій ви лягли спати?
Я задумався. Точніше, намагався думати. Та ніщо не думалося, хоч убий.
– Гаразд, не сушіть собі дарма голови, – сказала вона зневірено. Сіла на диван і, поправивши окуляри на носі, глянула мені прямо в очі. – Який у вас жахливий вигляд!..
– Та, мабуть… – погодився я.
– Обличчя бліде, як стіна, й одутле… Гарячки нема? Усе гаразд?
– Гаразд. Як добре висплюся – прийду в норму. Не турбуйся. Загалом-то я не скаржуся на здоров’я, – сказав я. – У тебе перерва?
– Ага, – відповіла вона. – Прийшла на вас поглянути. Просто з цікавості. Та якщо заважаю – піду…
– Не заважаєш, – сказав я і сів на ліжко. – Так хочу спати, що просто вмираю, але ти мені не заважаєш.
– А чогось несподіваного зі мною не будете робити?
– Ні, не буду робити нічого несподіваного.
– Усі так обіцяють, а потім роблять…
– Можливо, всі так роблять, а я – ні, —відповів я.
Вона на хвилину задумалась і, ніби перевіряючи наслідки роздумів, натиснула пальцем на скроню.
– Може, це й правда. Як на мене, ви трохи відрізняєтеся від інших…
– А крім того, я занадто сонний, щоб щось таке робити, – додав я.
Вона підвелася, скинула блакитну куртку і так само, як учора, повісила її на спинку стільця. Та цього разу вона не присіла біля мене, а підійшла до вікна й видивилася на попелясто-сіре небо. «Бо, напевне, я відштовхнув її своїм халатом і змордованим виразом обличчя», – подумав я. Та що вдієш. У мене бувають свої обставини. Зрештою, я не живу тільки заради того, щоб справляти на когось приємне враження.
– Слухай, – мовив я. – Як я, здається, вже казав, у нас з тобою є щось спільне. Його небагато, але воно є.
– Невже? – незворушно відповіла вона. І на півхвилини замовкла. – Наприклад?
– Ну, наприклад… – почав я. Та, як на біду, голова повністю відмовилася працювати. Нічого не придумала. Ні одне слово на пам’ять не приходило. Мені просто здалося, що між нею та мною є щось спільне. Без жодних «наприклад» або «однак». – Не знаю, – видушив я нарешті. – Ще трохи треба осмислити деякі речі. Продумати все по порядку. Осмислити, а тоді вже конкретно стверджувати…
– Який жах! – сказала вона, не відвертаючись від вікна. Без насмішки й без особливого зацікавлення. Безсторонньо, нейтрально.
Я заліз у ліжко й, зіпершись на подушку, взявся розглядати її постать. Біла блузка без жодної зморшки. Тісна темно-синя спідничка. Стрункі ноги в панчохах. Уся також у попелясто-сірому серпанку. І, мабуть, завдяки цьому вона здавалася зображенням на старій фотографії, яке розглядати було просто чудово. Я наче до чогось підключався. Навіть збуджувався. Статеве збудження в напівсонному стані о третій годині пополудні під попелясто-сірим небом – зовсім непогана штука.
Я дивився на неї досить довго. Обернувшись, вона спіймала мій погляд, але я все одно не спускав з неї очей.
– Чого ви так на мене дивитеся? – запитала вона.
– Ревную тебе до плавального басейну, – відповів я.
Вона ледь-ледь схилила голову набік і всміхнулася.
– Який же ви дивак! – сказала вона.
– Ні який я не дивак! – відповів я. – Просто думки трохи переплуталися в голові. Треба навести там порядок.
Вона підійшла до мене і торкнулася рукою мого чола.
– Температури начебто нема, – сказала вона. – Поспіть якомога міцніше. І нехай вам присниться гарний сон.
Мені так хотілося, щоб вона залишилася зі мною. Щоб сиділа поруч, поки я спатиму. Та про це не могло бути й мови. А тому я нічого не сказав. Я мовчки стежив, як вона одягала блакитну куртку й виходила з кімнати. Вона пішла, а натомість з’явилася попелясто-сіра мавпа з молотом у лапах. «У мене все гаразд! І без твого втручання зможу заснути», – хотів сказати я, але губи не слухалися. І я знову відчув удар по голові.
«Яке число йде після двадцяти п’яти?» – питає мене хтось. «Сімдесят один», – відповідаю я. «Спить як убитий», – каже попелясто-сіра мавпа. «Що ж тут дивного? – думаю собі. – Як не заснути від такого сильного удару?» Повне затьмарення мозку – ось як можна це точно назвати.
І нагрянула темрява.
13
«Комутатор…» – подумав я.
Була дев’ята вечора. Я сидів сам за вечерею. Годину тому я прокинувся від глибокого сну. Так само раптово, як і заснув. Проміжного стану між сном і пробудженням не було. Я розплющив очі – й відразу прокинувся. Відчув, що голова почала знову нормально працювати. Навіть потилиця, куди молотом торохнула попелясто-сіра мавпа, не боліла. Ніякої млявості тіла, ніякого ознобу. Пам’ять чітко відтворювала все, що сталося, від початку до кінця. З’явився також апетит. І не простий, а звірячий! А тому я подався у найближчу забігайлівку, знайому ще з дня прибуття сюди, замовив саке з різноманітною закускою – смаженою рибою, тушкованими овочами, крабами, картоплею. Як і колись, тут було багато відвідувачів і так само гамірно. Повітря просякло чадом і тисячами запахів. Люди намагалися навперебій перекричати один одного.
«Треба зібратися з думками», – вирішив я.
«Комутатор?» – запитав я сам себе посеред цього хаосу. І тихо промовив: «Я шукаю. Чоловік-Вівця з’єднує».
Я не до кінця розумів, що це означає. Занадто метафоричний вираз. «А, може, нічим іншим, крім метафори, такі речі не вдається висловити?» – подумав я. Бо хіба ж Чоловік-Вівця задля власної розваги забивав би мені баки метафорами? Скоріше, він не знайшов інших слів, щоб донести до мене свою інформацію.
Якщо вірити Чоловікові-Вівці, то через його світ – через його комутатор – я з’єднувався з усім на світі. Але тепер у цьому зв’язку щось розладналося. Чому? Бо я не визначився в тому, що мені треба. А тому комутатор перестав функціонувати. Інформаційне коло порвалося.
Попиваючи саке, я втупився у попільничку перед самим носом.
«Цікаво, що ж сталося з Кікі?» – подумав я. Адже уві сні я відчував її присутність. Вона мене сюди кликала. Тому я повернувся до готелю «Дельфін». Однак її голос до мене вже не пробивається. Її повідомлення не доходять. Ніби рацію вимкнено.
І чого це у світі стільки неясного?
Напевне, через порушення зв’язку. Я мушу чітко визначитися, чого хочу. І за допомогою Чоловіка-Вівці все це підключити до свого життя. Хоча обставини навколо мене досить невиразні, спочатку доведеться терпеливо й наполегливо все розплутати, а потім – по-новому з’єднати докупи. І повернути собі право бути господарем свого становища.
Та, власне, з чого найкраще починати? До чого взятися? Я приліпився до високої стіни, гладкої, мов дзеркало. Ні до чого не можу простягти руки. Не маю за що вчепитися. Я потрапив у глухий кут.
Випивши кілька порцій саке, я розплатився і вийшов надвір. З неба, повільно кружляючи, падав лапатий сніг. І хоча до справжнього снігопаду було ще далеко, звуки вулиць відлунювали не так, як завжди. Щоб трохи протверезитися, я надумав обійти весь квартал по периметру. З чого почати? Я йшов, поглядаючи під ноги. Марно. Не знаю, чого хочу. Навіть не розумію, в якому напрямі треба рухатися. Ржавію і дерев’янію. І що довше живу сам-один, то дедалі більше чогось свого втрачаю. З чого ж тоді треба починати? В усякому разі, з чогось таки треба. «А як щодо дівчини з реєстратури?» – подумав я. Я відчував до неї симпатію. Мені здавалося, що між нею і мною існує якась душевна спільність. І якщо б я тільки захотів, вона опинилася б зі мною в одному ліжку. Ну, а що далі? Далі рухатися нема куди. Я тільки ще більше втрачу. Бо не можу збагнути, чого ж я хочу. А коли так, то, як казала моя колишня дружина, й далі завдаватиму болю іншим людям.
Повернувшись до початку, я вирішив обійти весь квартал ще раз. Як і раніше, повільно падав сніг. Сніжинки опускалися на куртку й, на мить зупинившись, танули. Я йшов вулицею і далі наводив порядок у своїй голові. Перехожі проходили мимо, видихаючи у вечірні сутінки білу пару. Холод пощипував шкіру на обличчі. Однак я і далі обходив квартал за годинниковою стрілкою і все думав-думав. Слова колишньої дружини застряли в голові, немов прокляття. Але ж вона таки правду казала. Все відбувається так, як вона передбачала. Якщо так і далі піде – боюсь, до кінця життя я завдаватиму болю та шкоди кожному, хто зі мною зв’яжеться.
«Повертайтеся на Місяць!» – сказала одна моя подружка й кудись зникла. Ні, не зникла. Повернулася туди, звідки прийшла. У той велетенський світ, що зветься «реальністю».
«Кікі?» – подумав я. От з кого треба було починати. Та ба! Її послання на півдорозі розтануло, як дим.
З чого починати?
Заплющивши очі, я чекав на відповідь. Та в голові нікого не було. Ні Чоловіка-Вівці, ні чайок, ні попелясто-сірої мавпи. Справжня пустка. Порожня кімната, де я сиджу сам-один. Ніхто не давав відповіді. В цій кімнаті я постарів, висох, виснажився. Я вже не танцював. Сумне видовище.
Назви станцій ніяк не вдається прочитати.
Даних недостатньо. Відповідь неможлива. Натисніть на клавішу «скасувати».
І все-таки відповідь прийшла – наступного дня пополудні. Як завжди, раптово, без попереджень. Немов удар молотом попелясто-сірої мавпи.
