Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)
О восьмій годині роль допитувача перейшла від Рибалки до Літератора. Очевидно, в Рибалки терпли руки, бо він вставав, потягувався, розмахував ними і крутив головою. І знову закурював. Перед тим, як узятися до допиту, Літератор також скурив одну сигарету. У погано провітрюваній кімнатці білий дим висів так, як на сцені під час концерту гурту «Weather Report». Смерділо харчовими покидьками і димом. Хотілося вийти надвір і глибоко подихати свіжим повітрям.
Я сказав, що хочу в туалет. Літератор відповів: «За дверима ідіть праворуч, в кінці коридору – ліворуч». Повільно справляючи малу нужду, я подихав на повні груди й повернувся назад. Дивна річ – глибоке дихання в туалеті. Не дуже приємне. Та коли я згадав про вбиту Мей, то про іншу розкіш і не думав. Принаймні я жив. І принаймні міг дихати…
Я повернувся з туалету, і Літератор відновив допитування. Прискіпливо цікавився клієнтом, який телефонував мені того вечора. Які мої стосунки з ним? Яка робота нас пов’язує? В якій справі він звертався до мене? Чому я відразу йому не передзвонив? Для чого я взяв таку довгу відпустку? Невже в мене такі великі фінансові можливості? Чи я подав декларацію про доходи в податкову інспекцію?.. Я відповідав, а він – так само, як перед тим Рибалка – неквапливо, красивим почерком записував мої слова на папері. Чи вони справді вважали, що така робота має сенс, – я не міг знати. Може, вони над цим і не задумувались і ставилися до неї як до чогось буденного. Зовсім як у стилі Франца Кафки. Або ж навмисне дотримувалися цієї нікчемної бюрократичної процедури, щоб витягти з мене жили і завдяки цьому вивідати правду? Якщо це так, то своєї мети вони успішно досягли. Я виснажився, знудився і, нарешті, почав відповідати на їхні запитання. Будь-що хотілося з усім цим якнайшвидше покінчити.
Настала одинадцята, а допит все тривав. Не було видно жодних ознак його закінчення. О десятій Рибалка кудись вийшов, а об одинадцятій повернувся назад. Видно, трохи поспав: його очі трохи почервоніли. Повернувшись, взявся перевіряти написане за його відсутності. А потім замінив Літератора. Літератор приніс три чашки кави. Розчинної. З цукром і порошковими вершками. Харчові покидьки.
Мені все остогидло.
О пів на дванадцяту я заявив, що втомився, хочу спати і більше нічого не скажу.
– От чорт! – роздратовано сказав Літератор, барабанячи пальцями по столу. – Часу зовсім обмаль, а в розслідуванні злочину без вашого свідчення не обійтися. Вибачте, але, по змозі, ми хотіли б довести дізнання до кінця.
– Та я гадаю, що ваші запитання не такі вже й важливі, – відповів я. – Правду кажучи, вони здаються мені другорядними.
– Будь-яка дрібниця може згодом стати у пригоді. Є багато прикладів, коли завдяки їй вдалося розкрити страшні злочини. І навпаки, в багатьох випадках нехтували якоюсь дрібницею й потім з цього приводу жалкували. В усякому разі, зараз мова йде про вбивство. Загинула людина. І тут уже не до жартів. Вибачте, але вам доведеться потерпіти й допомогти нам. Чесно кажучи, якби ми хотіли, могли отримати ордер на ваше затримання як головного свідка у справі про вбивство. Але тоді завдали б клопоту й вам, і собі. Правда? Буде потрібна купа документів. Спілкування між нами стане важчим. А тому, може, залагодимо наші справи тихо-мирно? Ви нам допоможете, а ми утримаємося від крутих заходів проти вас.
– Якщо хочете спати, то, може, вам підійде кімната відпочинку? – втрутився в розмову Рибалка. – Ляжете, поспите і, може, щось пригадаєте.
Я кивнув. Байдуже, де спати. Тільки б не в цій закуреній кімнатці.
Рибалка відвів мене до кімнати відпочинку. Ми пройшли похмурим коридором, спустилися ще похмурішими сходами і знову пройшли коридором. На всьому лежав відбиток зловорожості. Згадана кімната відпочинку виявилася буцегарнею.
– По-моєму, це – буцегарня, – сказав я, насилу посміхаючись. – Звісно, якщо я не помиляюся.
– Вибачте, але іншого місця нема, – відповів Рибалка.
– Що за жарти? Я йду додому! – сказав я. – А завтра вранці знову прийду.
– Та я вас не замикатиму, – заспокоював Рибалка. – Послухайте, я вас прошу. Потерпіть одну добу. Якщо буцегарню не замикати на ключ, то вона буде звичайною кімнатою, чи не так?
Сперечатися ставало щораз важче. «Байдуже!» – подумав я. Справді, якщо буцегарню не замикати на ключ, то вона буде звичайною кімнатою. В усякому разі, я страшно виснажився і хотів спати. Ні з ким більше не мав бажання говорити. Похитавши головою і не промовляючи ні слова, я зайшов у камеру і звалився на тверде ліжко. Знайоме відчуття. Вогкий матрац, дешевеньке укривало й запах параші. Повна безнадія.
– На ключ не замикаю! – сказав Рибалка й зачинив за собою двері. Зі страшно неприємним брязкотом. Запирай на замок чи ні – все одно брязкіт залишається неприємним.
Я зітхнув і натягнув на себе укривало. Звідкись долинало чиєсь потужне хропіння. Здавалось, ніби воно то наближається здалека, то віддаляється від мене. Складалося враження, начебто непомітно для мене земна куля розділилася на кілька окремих, незв’язаних між собою частин, і при наближенні до мене однієї з них вловлювався цей дивний звук. Сумний, недосяжний – і реальний. «Мей, – подумав я. – Правду кажучи, я згадував про тебе вчора ввечері. Не знаю, ти була тоді ще жива чи вже мертва. Але я згадував про тебе. Як ми спали. Як я повільно роздягав тебе. Це було щось схоже на зустріч колишніх однокласників. Я розслабився з таким відчуттям, ніби всі гайки, що скріплюють світ, розкрутилися. Такого я давно-давно не відчував… Та знаєш, Мей, сьогодні я не можу нічого зробити для тебе. Вибач, нічого. Гадаю, ти зрозумієш, що наше життя таке крихке й тендітне… Що стосується мене, то я не маю права втягувати Ґотанду в скандальну історію. Він живе у світі уявних образів. Якщо люди дізнаються, що він спав з повією, а згодом його викликали в поліцію як свідка в кримінальній справі, його світ зазнає краху. Настане кінець його участі в серіалах і в рекламі. Ти скажеш, що це – нісенітниця, й будеш права. Нікчемний уявний образ у нікчемному світі. Але ж він довіряв мені як другу, коли запросив до себе в гості. А тому я також ставився до нього як до друга. Це питання вірності… Мей, Кізонько Мей. Як мені було приємно з тобою! Приємно з тобою спати. Як у казці! Я не знаю, чи тебе це порадує, але я про тебе ніколи не забуваю. Удвох з тобою ми до самого ранку розгрібали кучугури. Сексуальні кучугури. У світі уявних образів ми обіймалися за рахунок списаних витрат. Ведмедик Вінні-Пух і Кізонька Мей. Як, напевне, тобі було страшно, коли тебе душили панчохою! Як тобі хотілося ще жити! Не сумніваюсь. Але я не можу для тебе нічого зробити. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи справедливо ставився до тебе. Та нічого іншого не залишається. Таким способом я живу. За такою системою. А тому я замовкну й нічого не скажу. Спи спокійно, Кізонько Мей. Принаймні тепер тобі вже не доведеться вдруге прокидатися. І не доведеться вдруге вмирати».
– Спи спокійно, – сказав я.
– Спи спокійно, —відбилося луною в моїй голові.
– Ку-ку! – проспівала Мей.
22
І наступного дня повторилося те саме. Вранці ми втрьох зібралися знову в тій самій кімнатці, мовчки пили поганеньку каву і закусували булками. Не такими вже й поганими ріжками. Після того Літератор позичив мені електробритву. Вона мені не дуже подобалася, але я примирився з неминучістю і поголився електробритвою. Зубної щітки не мав при собі, а тому довелося прополоскати рот тільки водою. І знову почалися запитання. Нікчемні й дріб’язкові. Катування в рамках закону. Все це тяглося поволі-поволі, як накручений равлик, до самого полудня. До полудня вони випитали в мене все, що тільки могли. Здавалося, що зміст запитань нарешті вичерпався.
– Ну що ж, на цьому поки що закінчимо! – сказав Рибалка, поклавши авторучку на стіл.
Ніби змовившись, обидва агенти поліції одночасно з полегшенням зітхнули. Зітхнув і я. «Напевне, вони намагаються виграти час, щоб мене тут надовго затримати», – подумав я. Що не кажіть, однієї візитної картки, знайденої у гаманці вбитої жінки, не досить, щоб отримати ордер на мій арешт. Навіть якби я не мав переконливого алібі. А тому вони не випускають мене з цього абсурдного кафкіанського лабіринту. Поки з результатів дактилоскопії й анатомічного розтину трупа не стане зрозуміло, злочинець я чи ні. Якась нісенітниця!
Так чи інакше, на цьому їхні запитання скінчилися. Тож я повернуся додому. Залізу в ванну, почищу зуби та як слід поголюся. Вип’ю нормальної кави. Нормально поїм.
– Ну що? – промовив Рибалка, потягуючись й розминаючи руками свій поперек. – Чи не пора нам обідати?
– Як мені здається, ваші запитання скінчилися, а тому я йду додому, – сказав я.
– Е ні… так не годиться, – затинаючись, заперечив Рибалка.
– А це чому? – спитав я.
– Треба, щоб ви підписали все, що розповіли.
– Гаразд, я підпишу!
– Але перед тим переконайтеся, чи правильно передано зміст ваших слів. Прочитайте все, рядок за рядком. Бо це надзвичайно важливо.
Я старанно перечитав тридцять чи сорок аркушів паперу, густо помережаних ієрогліфами, від початку до кінця. За читанням мене не полишала думка, що, може, через років двісті цей документ вважатиметься цінним джерелом знань про колишні звичаї. Патологічно докладним і доказовим. І, мабуть, корисним для майбутніх дослідників. Життя городянина, самотнього чоловіка тридцяти чотирьох років з’явиться перед ними як на долоні. Якщо навіть не пересічної людини, то принаймні дитини своєї епохи… Однак перечитування цього документа в кабінеті дізнання поліції наводило на мене нудьгу. Щоб прочитати його до кінця, я витратив п’ятнадцять хвилин. «Ось і кінець! – зрадів я. – Підпишу й піду додому». Дочитавши, я поскладав аркуші на столі докупи.
– Все в порядку! – сказав я. – До змісту заперечень не маю. Підпишу. Де поставити підпис?
Граючись авторучкою між пальцями, Рибак обернувся до Літератора. Той взяв з батареї пачку «Хоуп», витягнув з неї одну сигарету, закурив і, скрививши фізіономію, поглядав на клубки диму. Мене охопило страшно зловісне передчуття. Ніби кінь мій падав з ніг, а здалека долинало гупання барабанів.
– Все не так просто, – дуже повільно сказав Літератор. Як професіонал, що дає пояснення новачку, розжовуючи кожне своє слово. – Такий документ треба написати власноручно.
– Власноручно?
– Інакше кажучи, вам доведеться ще раз його переписати. Своїм почерком. Бо інакше він не матиме юридичної сили.
Я глянув на стосик паперу. У мене навіть не залишилося сили, щоб розізлитися. А так хотілося вибухнути гнівом. Кортіло закричати: «Все це – наруга над людиною!». Навіть вдарити кулаком по столу й заявити: «Ви не маєте права так зі мною обходитися! Мене як громадянина захищає закон!». Я хотів зірватися на ноги й піти додому. Я знав, що вони не мають права зупинити мене. Але я дуже втомився. А тому не мав сили що-небудь робити. І не хотів ні перед ким себе відстоювати. Мені навіть здавалося, що найкращий спосіб досягти свого – виконувати все, що звелять. Так начебто було зручніше. «Я розпускаю рюмси, —подумав я. – Від утоми розпускаю рюмси».Такого раніше я за собою не помічав. Раніше я ще не так розлютився б. А от тепер уже ніщо мене не дратувало – ні харчові покидьки, ні тютюновий дим, ні електробритва. Постарів. І зовсім ослаб.
– Не буду! – сказав я. – Я втомився. Іду додому. Маю на це право. Ніхто не може мене зупинити.
Літератор видав якийсь невиразний звук – чи то застогнав, чи то позіхнув. Рибалка, задерши догори голову, постукував кінцем авторучки по столу в такому ритмі: цокцокцок-цок, цокцок-цокцок-цок.
– Такою відмовою ви тільки ускладнюєте нашу розмову, – холодним тоном сказав Рибалка. – Гаразд! Якщо так – ми попросимо ордер на ваш арешт. Силоміць затримаємо й допитаємо. Панькатися вже не будемо. Нехай так, нам самим легше стане. Правду кажу? – і він повернувся до Літератора.
– Справді, тоді й нам буде легше працювати. Так і зробимо, – відповів Літератор.
– Робіть, що хочете, – сказав я. – Та поки надійде ордер про арешт, я – вільна людина. Буду сидіти дома, як отримаєте ордер – приїжджайте по мене. А тепер мені все одно, я йду додому. Бо тут з вами можна здуріти.
– Ми можемо вас тимчасово затримати, поки надійде ордер на арешт, – сказав Літератор. – Не сумнівайтесь, такий закон існує.
«Принесіть Звід законів і покажіть мені, де це написано!» – збирався я сказати, але в цю мить моя енергія остаточно вичерпалася. Я знав, що агенти поліції блефують, але почувався надто виснаженим, щоб їм протистояти.
– Я зрозумів, – сказав я, примирившись. – Перепишу, як ви сказали. А замість цього дозвольте подзвонити.
Рибалка підсунув до мене телефонний апарат. Я ще раз подзвонив Юкі.
– Я все ще в поліції, – повідомив я. – Схоже на те, що пробуду тут до вечора. А тому й сьогодні, мабуть, не зможу приїхати. Вибач.
– Ви все ще там? – здивовано спитала вона.
– Якесь безглуздя! – сказав я першим.
– Це ж ненормально! – сказала Юкі. Про те саме іншими словами.
– Що ти зараз робиш? – спитав я.
– Нічого особливого, – відповіла вона. – Лежу, слухаю музику. Журнали почитую. Печиво жую.
– Гм-м-м… – промимрив я. – В усякому разі, як виберуся звідси – подзвоню, добре?
– Добре, якщо виберетеся, – байдужим тоном відповіла Юкі.
Обидва агенти поліції, знову наставивши вуха, уважно прислухалися до моєї телефонної розмови. А проте й цього разу нічого особливого не дізналися.
– Ну що ж… В усякому разі, пора обідати, – сказав Рибалка.
На обід була гречана локшина. Така довга, що досить підхопити її паличками і підняти до рота, щоб вона обірвалася. Схожа на рідку їжу для пацієнтів лікарні. І відгонила невиліковною хворобою. Та оскільки обидва агенти наминали її з апетитом, то й мені довелося їх наслідувати. Після локшини Літератор знову приніс теплуватого зеленого чаю.
Друга половина дня спливала спокійно, як застояна вода у глибокій ріці. Тишу в кімнаті порушувало тільки цокання годинника. Іноді із суміжної кімнати долинав телефонний дзвінок. Я виписував на папері для листів ієрогліф за ієрогліфом. Поки писав, агенти поліції навпереміну, один по одному, відпочивали. Часом обидва виходили в коридор і про щось перешіптувалися. А я все сидів за столом і мовчки водив кульковою авторучкою по аркушах паперу. Переписуючи зліва направо беззмістовний текст. «Десь о шостій п’ятнадцять я вирішив повечеряти, добув з холодильника конняку…». Повне виснаження. «Ти розпускаєш рюмси, – сказав я сам собі. – Зовсім собою не володієш.Робиш усе, що тобі кажуть. І жодного слова не писнеш…».
«Та це ще не все», – подумав я. Я справді трохи ослаб. Однак найгірше те, що я не впевнений у собі. А тому не можу опиратися насиллю. Хіба я справді правильно роблю? Хіба не мав би допомогти розслідуванню, чесно все розповівши, замість того, щоб вигороджувати Ґотанду? А я брешу. Будь-яка брехня – річ неприємна. Навіть якщо хочеш захистити друга. Себе самого я можу заспокоїти – мовляв, уже нічим не вдасться воскресити Мей. Тільки от опиратися мені несила. А тому я мовчки далі переписував протокол. І до вечора встиг переписати двадцять аркушів. Писання кульковою авторучкою малих ієрогліфів упродовж тривалого часу – важка робота. Поступово почало ломити зап’ястя. Обважніли лікті. Заболів середній палець правої руки. В голові потьмарилося, і в тексті з’явилися помилки. Я їх закреслював і на цьому місці залишав відбиток великого пальця. Душа впадала в розпач.
На вечерю знову принесли бенто. Їсти майже не хотілося. Я випив зеленого чаю, і мене занудило. У туалеті я подивився в дзеркало – і не впізнав себе.
– Результатів ще нема? – спитав я у Рибалки. – Результатів експертизи відбитків пальців, залишених речей та анатомічного розтину трупа?
– Ще нема, – відповів він. – Доведеться ще трохи почекати.
До десятої вечора з гріхом пополам я переписав ще п’ять аркушів й опинився на межі своїх фізичних можливостей. «Більше ні одного ієрогліфа не зможу написати», – подумав я. І сказав це вголос. Рибалка знову відвів мене в камеру. Я там заснув як убитий. З повного байдужістю до того, що не почистив зубів й не перемінив одягу.
Вранці я знову поголився електробритвою, випив кави, закусив ріжком. І подумав: «Залишилося ще п’ять аркушів». Через дві години я їх переписав. Після того на кожному аркуші акуратно поставив підпис та відбиток великого пальця. Літератор усе це перевірив.
– Тепер ви мене відпустите? – запитав я.
– Як відповісте ще на кілька запитань, то зможете піти, – відповів Літератор. – Не турбуйтесь, запитання прості. Бо оце пригадалося, що дечого не вистачає…
Мені перехопило подих.
– І це, звичайно ж, доведеться запротоколювати?
– Авжеж, – відповів Літератор. – На жаль, державна установа без цього не може обійтися. Документ – це все. Нема документа з печаткою – все одно що нема нічого.
Я натиснув пальцями на скроні. Здавалося, ніби в них залізло щось тверде й чужорідне. Проникло хто-зна-звідки і в голові розпухло. І тепер його вже не можна витягти. Пізно. Якби похопився трохи раніше, то витяг би. Як жаль!
– Та ви не турбуйтеся! Це не забере багато часу. Швидко скінчиться.
Коли я насилу почав відповідати на нові безглузді запитання, в кімнату зайшов Рибалка й викликав Літератора в коридор. Там вони довго про щось навстоячки шепталися. А тим часом, відкинувшись на спинку стільця, я задер голову догори і взявся розглядати плями від чорної плісняви в кутку стелі. Пліснява нагадувала лобкове волосся на фотографії трупа. З кутка стелі вона тяглася уздовж тріщин по стіні у вигляді окремих цяток, як на стародавніх фресках. Мені здавалося, ніби впродовж десятиліть ця пліснява всотала в себе запах тіла й поту людей, що побували в цій кімнаті. І саме тоді я подумав, що вже дуже давно не бачив зовнішнього світу. Не слухав музики. Яке жахливе місце!.. Кімната, в якій, не гребуючи ніякими засобами, намагаються вичавити з людей самолюбство, почуття, гордість і віру. Не залишаючи на тілі видимих ран, людьми понукають психологічно, волочать ходами бюрократичного лабіринту, схожого на мурашник, та використовують до останку їхні тривоги та побоювання. Позбавляють їх сонячного світла, годують харчовими покидьками. І змушують пітніти. Ось так і народжується пліснява…
Я поклав обидві руки на стіл, заплющив очі й подумав про засніжене місто Саппоро. Про велетенський готель «Дельфін» і дівчину з реєстратури. Цікаво, що вона зараз робить? Все так само стоїть за конторкою із завченою усмішкою на устах? Мені раптом захотілося зателефонувати їй прямо звідси. Наговорити їй якихось дурних жартів. Але ж я навіть не знаю її імені. Не знаю її імені!Про які дзвінки може йти мова? «Гарна дівчина», – подумав я. Особливо, коли заклопотана роботою. Дух готелю. Любить свою роботу. Не те що я. Мені робота ніколи не подобалася. Просто я старанно її виконував. Але не любив. А от вона свою роботу любить. Та після роботи здається якоюсь крихкою й незахищеною. Неврівноваженою і вразливою. Якби тоді я захотів, то міг би з нею переспати. Але не переспав.
Так хотілося ще раз з нею побалакати.
Поки її хтось не вбив.
Поки вона кудись не зникла.
23
Незабаром обидва агенти поліції повернулися в кімнату, але цього разу ніхто з них не сідав. Поринувши в задуму, я все ще споглядав плісняву.
– Вже можете йти додому, – безвиразним голосом сказав Рибалка. – Спасибі за допомогу.
– Можна йти? – перепитав я ошелешено.
– Запитань більше нема. Кінець, – сказав Літератор.
– Багато в чому ситуація змінилася, – пояснював Рибалка. – Ми вас тут більше не можемо затримувати. А тому повертайтеся додому. Спасибі.
Я одягнув піджак, наскрізь просяклий смердючим тютюновим димом, і встав зі стільця. Я не знав, що сталося, але вирішив, що краще вибиратися звідси якнайшвидше, поки допитувачі не передумали. Літератор провів мене до виходу.
– Послухайте, ми ще вчора ввечері зрозуміли, що ви невинні, – сказав він. – Результати експертизи та анатомічного розтину трупа ніякого зв’язку з вами не виявили. Група крові та сперма – не ваші. Відбитків ваших пальців також ніде не знайдено. А проте ви щось приховували, правда? А тому ми вас затримали. Думали тиснути на вас, доки не розколетеся. Ми відчували, що ви не щирі. Відчували інтуїцією. Професійною інтуїцією. Мабуть, приблизно ви здогадуєтеся, хто та жінка? Але з якоїсь причини мовчите. Негарно! Ми не такі простаки, як вам здається. Ми – професіонали своєї справи. Йдеться не про якусь дрібницю, а про вбивство людини.
– Вибачте, але я не зовсім розумію, про що ви говорите, – відповів я.
– Можливо, ми вас ще викличемо, – сказав він, притискаючи сірником задирки навколо нігтя. – Якщо до цього дійде – ми не схибимо. Наступного разу підготуємося всебічно, щоб ваш адвокат не збив нас з пантелику.
– Адвокат? – перепитав я.
Та в цю мить Рибалка вже зник за дверима будівлі. Я підхопив таксі й повернувся додому. Дома налив повну ванну гарячої води й поволі-поволі занурився в неї. Почистив зуби. Поголився, помив голову. Все тіло відгонило тютюновим смородом. «Ну й гидке місце! – подумав я. – Справжнє гадюче кубло».
Вилізши з ванни, я зварив цвітної капусти і взявся її поїдати, запиваючи пивом під платівку Артура Прайсока з оркестром Каунта Бейсі. Розкішний за своєю бездумністю музичний альбом. Я купив його шістнадцять років тому. Шістдесят сьомого. Ось уже шістнадцять років слухаю. І не обридає.
Потім я трохи поспав. Коротко – ніби ненадовго кудись вийшов, а відтак повернувся назад. Хвилин тридцять. Коли прокинувся, була перша година дня. Я запхав у сумку плавки й рушник, сів на свою «субару», поїхав у критий плавальний басейн на Сетаґая і впродовж години там донесхочу наплавався. І лише тоді зміг відчути себе людиною. Навіть захотів їсти. Я зателефонував Юкі. Вона була дома. «Нарешті поліція мене відпустила», – повідомив я. «Чудово», – спокійно відповіла вона. «Ти вже пообідала?» – спитав я. «Ні, – відповіла вона. – З’їла тільки два пирожних з кремом». «Як завжди, їсть покидьки», – подумав я. «Я заїду до тебе й десь пообідаємо як слід», – запропонував я. «Угу», – погодилася вона.
Я проїхав на «субару» повз сади храму Мейдзі, потім уздовж алеї перед картинною галереєю й на Аояма повернув до храму Ноґі. З кожним днем весна ставала щораз помітнішою. За тих дві доби, які я провів у відділенні поліції на Акасака, вітер задув лагідніше, листя на деревах позеленішало, а світло стало м’якішим. Навіть вуличний шум звучав ласкаво, як флюгельгорн Арта Фармера. Світ був прекрасний, шлунок – порожній. Чужорідна грудка в глибині скронь непомітно зникла.
Я натиснув на кнопку дзвінка – і Юкі відразу спустилася вниз. Цього разу на ній була майка з портретом Девіза Бові, поверх майки – брунатний шкіряний жакет. Сумочку прикрашали значки «Stray Cats», «Steely Dan» і «Culture Club». Дивна комбінація, але яке мені до того діло?
– Було весело з поліцією? – спитала Юкі.
– Жахливо, – відповів я. – Приблизно як слухати пісні Боба Джорджа.
– Гм-м-м… – промимрила вона безтурботно.
– Наступного разу я подарую тобі значок з Елвісом Преслі. Якщо ти причепиш його замість отого, – сказав я, показуючи пальцем на значок «Culture Club».
– Дивак! – відповіла вона. Яке багатство виразів!
Передусім я відвіз її в нормальний ресторан, нагодував сандвічами з шинкою, овочевим салатом і напоїв справжнім свіжим молоком. Сам з’їв те саме, але замість молока випив кави. Сандвічі виявилися смачнючими. Соус незрівнянний, м’ясо ніжне, присмака – гірчиця з хроном. Сила їжі – в її смачності. Без цього вона нічого не варта.
– Отже, куди ми зараз поїдемо? – спитав я в Юкі.
– У Цудзідо, – відповіла вона.
– Згода, – сказав я. – Поїдемо в Цудзідо. А чому в Цудзідо?
– Бо там живе мій тато, – відповіла Юкі. – Він сказав, що хоче з вами зустрітися.
– Зі мною?
– Він не така погана людина, як ви думаєте.
Попиваючи другу чашку кави, я похитав головою.
– А я ніколи не казав, що він – погана людина. Та чого раптом твоєму батькові заманулося мене побачити? Ти йому про мене розповідала?
– Так. Я йому подзвонила. Розповіла, що ви мене привезли з Хоккайдо, а тепер попали в поліцію і ніяк не можете повернутися додому. І тоді тато попросив одного знайомого адвоката розібратися у вашій справі. У нього широкі зв’язки в таких колах. Бо він досить практична людина.
– Зрозуміло, – сказав я. – Он воно що…
– Допомогло?
– Ще й як!
– Тато сказав, що поліція не мала права вас затримувати. У будь-яку хвилину ви могли піти звідти додому, якби захотіли. На законній підставі.
– Та я сам це знав, – сказав я.
– Тоді чого ж не пішли? Встали б і сказали б: «Я йду».
– Складне запитання, – трохи подумавши, відповів я. – Можливо, я сам себе карав.
– Ненормальна людина! – сказала вона, підпираючи щоки руками. Яке мовне багатство!
* * *
Ми сіли в «субару» й відправилися до Цудзідо. Сонце хилилося до заходу, й шосе спорожніло. Всю дорогу Юкі добувала із сумки касети і ставила їх одна за одною. Яка тільки музика не звучала в автомобілі! Від «Ехоdus» Боба Марлі до «Міster Robot» гурту «Styх». Від цікавої до нікудишньої. Такої самої, як краєвиди за вікном, що тяглися справа наліво й зникали один за одним. Юкі майже не відкривала рота і, зручно вмостившись на сидінні, слухала музику. З панелі приладів взяла мої темні окуляри, нап’яла їх на носа і в дорозі навіть скурила одну сигарету «Вірджинія Слімз». Я також мовчав, зосередивши увагу на керуванні. Старанно перемикаючи передачу, дивився вперед на шосейне полотно. Пильно стежив за кожним дорожнім знаком.
Іноді я подумки заздрив Юкі. У тому, що зараз їй тринадцять. Мабуть, усе на світі – і музику, і краєвиди, і людей – вона сприймає свіжо. Зовсім не так, як бачу це я. Колись і я таким був. Коли я мав тринадцять років, світ здавався мені набагато простішим. Зусилля неодмінно винагороджувалися, словам можна було вірити, а краса зберігала свою цінність. А проте у свої тринадцять я не почувався таким щасливим. Я любив самотність, вірив у себе, коли залишався сам, але, природно, здебільшого не мав такої нагоди. Загнаний у тісні рамки двох різновидів – родини та школи, я нервувався. Це був вік нервозності. І коли я закохався в дівчину, з цього, звісно, нічого доброго не вийшло. Бо я навіть не уявляв собі, що таке любов. Більше того, я навіть не наважувався як слід з дівчиною поговорити. Я вдався сором’язливий і незграбний. Намагався заперечувати цінності, які мені нав’язували вчителі та батьки, але не знаходив для цього потрібних слів. Хоч би що я робив, нічого в мене як слід не виходило. Я був прямою протилежністю Ґотанді, якому все вдавалося. Зате я мав свіжий погляд на світ. І це було чудово. Запахи розбурхували мою уяву, сльози були по-справжньому гарячими, дівчата – вродливими, а рок-н-рол – назавжди улюбленим. Темрява кінотеатрів мене вабила як щось ласкаве й дружнє, а глибокі літні ночі наганяли тугу. Дні свого нервозного дитинства я проводив серед музики, кінофільмів і книжок. Запам’ятовував слова пісень Сема Кука й Рікі Нелсона. Я жив у світі, який сам собі побудував у свої тринадцять. І разом з Ґотандою брав участь у лабораторних заняттях з природознавства. Він чиркав сірником під гарячими поглядами дівчат й елегантно підносив вогонь до гасового пальника. Пах!..
І чого це він тепер має мені заздрити?
Не розумію, хоч убий.
– Слухай, – озвався я до Юкі. – Ти не могла б мені розповісти про людину в овечій шкурі? Де ти її зустрічала? І звідки ти знаєш, що я з нею зустрічався?
Вона повернулася обличчям до мене, зняла темні окуляри й поклала їх на панель приладів. І злегка стенула плечима.
– Та спочатку ви мені дайте відповідь. Згода?
– Згода, – відповів я.
Якусь хвилину вона мугикала в унісон похмурому й сумному, як ранкове похмілля, Філу Колінзу, потім знову взяла з панелі темні окуляри і почала перемацувати їхню дужку.
– Ви пригадуєте, що ви сказали мені там, на Хоккайдо? Що я найвродливіша дівчина серед тих, з якими ви досі зустрічалися.
– Так, пригадую. Казав, – відповів я.
– І це правда? Чи, може, ви намагались піддобритися до мене? Скажіть, тільки чесно.
– Правда. Я не брехав, – підтвердив я.
– А скільком дівчатам ви призначали зустрічі досі?
– Я не рахував.
– Сотні дві?
– Навряд! – сказав я, засміявшись. – Я не настільки популярний серед жінок. Може, й популярний, але не настільки, так би мовити, локально… Популярність вузького масштабу, без широкого розмаху. Може, п’ятнадцять набереться.
– Так мало?
– Таке моє нещасне життя, – відповів я. – Похмуре, сире, обмежене…
– Локального характеру, – додала Юкі.
Я кивнув.
Вона ненадовго задумалася над таким життям. Але, здається, нічого не збагнула. Нічого не вдієш. Ще надто молода.
– Отже, п’ятнадцять, – сказала вона.
– Приблизно, – відповів я. І ще раз подумки озирнувся на свої тридцять чотири роки убогого життя. – Приблизно стільки. Щонайбільше двадцять.
– Двадцять? – розчаровано перепитала Юкі. – І що, серед них я – найвродливіша?
– Так, – підтвердив я.
– А, може, ви не зналися з вродливими дівчатами? – спитала вона. І прикурила другу сигарету. На перехресті завидніла постать поліцейського, а тому я відібрав в неї сигарету й викинув через вікно.
– Траплялися мені й дуже гарні дівчата, – сказав я. – Однак ти – найгарніша. Я не брешу. Я не впевнений, чи ти зрозумієш мої слова, але твоя краса якась особлива. Зовсім не така, як в інших. Тільки, будь ласка, перестань курити в машині. Бо ззовні видно і салон просмердиться. І, як я казав тобі раніше, якщо дівчина змалку забагато куритиме, то в дорослому віці матиме проблеми з нестійким менструальним циклом.
– Якась дурниця! – сказала Юкі.
– Розкажи мені про людину в овечій шкурі, – попросив я.
– Про Чоловіка-Вівцю?
– Звідки ти знаєш, що її так звати?
– Ви ж самі так казали. Недавно по телефону. Чоловік-Вівця.
– Справді?
– Ага, – відповіла Юкі.
На шосе утворилися затори, і перед кожним світлофором нам доводилося чекати, поки зелене світло зміниться двічі.
– Розкажи мені про Чоловіка-Вівцю. Де ти з ним зустрічалася?
Юкі здвигнула плечима.
– Та я з ним не зустрічалася. Тільки раптом так подумала. Коли вас побачила, – відповіла вона й накрутила на палець тонке пасмо прямого волосся… – Так мені привиділося. Ніби переді мною людина в овечій шкурі. Так мені здавалося щоразу, коли зустрічала вас у готелі. А тому й запитала. Та це не означає, що я щось про нього знаю.
Зупинившись перед черговим світлофором, я намагався осмислити почуте від Юкі. Треба осмислити. Треба покрутити гайками в голові. Скрип-скрип!..
– Ти кажеш, що так подумала? – спитав я Юкі. – Інакше кажучи, перед твоїми очима виникла постать Чоловіка-Вівці, так чи ні?
– Не вмію як слід пояснити, – відповіла вона. – Як би це краще сказати… Не те щоб переді мною виникла його постать. Розумієте? Мені передається відчуття іншої людина, яка бачила Чоловіка-Вівцю. Ні, очима я його не бачу. А відчуваю і можу надати йому конкретної форми. Тільки не справжньої, а схожоїна неї. Навіть якби я могла комусь її показати, ніхто, гадаю, не збагнув би, що це таке. Інакше кажучи, лише я її сприймаю… Тільки не можу як слід розтлумачити. Зовсім дурна! А ви розумієте, що я кажу?
