Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)
9
Під одинадцяту вечора я вже не мав чим зайнятися. Усе, що міг зробити, зробив. Підрізав нігті, прийняв ванну, почистив вуха, подивився новини по телевізору. Віджався від підлоги, повечеряв, дочитав книжку. Однак спати не хотілося. Мав бажання ще раз з’їздити ліфтом на шістнадцятий поверх, але робити це було ще зарано. Краще дочекатися до півночі, коли персонал перестане вештатися.
Після таких розмірковувань я нарешті вирішив податися в бар на двадцять шостому поверсі. Поглядаючи звідти на непроглядну снігову пітьму за вікном, пив мартіні й думав про єгиптян. Цікаво, як жили люди в Стародавньому Єгипті? Хто вчився плавати в басейнах? Мабуть, тодішня еліта – фараонова родина й аристократи. Улюбленці долі, що відчували дух часу. Напевне, для них відгороджувалися частини Нілу, споруджувалися там плавальні басейни і влаштовувалися курси модних способів плавання. А люб’язні інструктори, схожі на мого однокласника-кіноактора, проказували можновладцям: «Прекрасно, Ваша ясновельможносте! От тільки коли плаватимете кролем, простягайте, будь ласка, праву руку ще трохи вперед».
У моїй уяві вимальовувалася ось яка картина. Сині, мов чорнило, води Нілу, сліпуче сонце (звісно, й навіси з тростини для перепочинку), солдати-охоронці зі списами, що відганяють крокодилів і простолюд, шелест тростини, засмаглі сини фараона… А що з його дочками? І дівчат навчали плавати? Скажімо, Клеопатру. Зовсім юну Клеопатру, схожу на Джоді Фостер. Цікаво, вона також непритомніла б, якби побачила інструктора – мого однокласника? Та, мабуть. Бо йому в житті така доля судилася…
«От було б добре зняти таке кіно!» – подумав я. Подивитися його радо пішов би і я.
Головний персонаж – інструктор з плавання – не низького походження, а син володаря чи то Ізраїлю, чи то Ассирії, якого взяли в полон під час війни, відправили в Єгипет і перетворили в раба. Однак, навіть ставши рабом, він не втрачає ні крихти своєї лагідної вдачі. На відміну від Чарлстона Хестона або Керка Дугласа. Випромінюючи білозубу усмішку, він вишукано справляє малу нужду. А якщо дати йому в руки гавайську гітару – встане на березі Нілу і заведе «Рок-е-хула бейбі». Така роль під силу тільки йому, моєму однокласнику.
Та от одного дня мимо нього проїжджає фараон зі своїм почтом. І саме тоді, коли наш герой косить тростину на березі Нілу, у воді перекидається човен. Не вагаючись ні хвилини, він стрибає у річку, блискучим кролем підпливає до перекинутого човна, хапає дівчинку і, відбиваючись від крокодила, повертається на берег. Надзвичайно вишукано. Так само, як колись на лабораторних заняттях з природознавства запалював газовий пальник. Фараон, у захваті від побаченого, думає собі: «Таки-так, я зроблю того юнака інструктором з плавання для свої дітей. Тиждень тому за довгий язик ми якраз утопили у глибокій криниці колишнього інструктора…». Ось так наш герой стає інструктором при дворі фараона. Всі його відразу полюбили за добру вдачу. Ночами придворні дами, намастившись олійними пахощами, прошмигують до нього в ліжко. Фараонові діти просто обожнюють його. Потім одна за одною йдуть вражаючі сцени – «Принцеса в купальнику» та «Фараон і я». На день народження фараона разом з його дітьми наш герой виконує композицію з синхронного плавання. Фараон на радощах мало не танцює, акції нашого героя ще більше зростають. Та він не задирає кирпи. Бо іншої такої скромної людини на світі немає. Він тільки те і робить, що приязно всміхається та вишукано справляє малу нужду. Коли придворна дама прослизне до нього в ліжко, упродовж години він з нею грається, потім доводить до кульмінації і гладить по голівці, примовляючи: «Ти – незрівнянна!». Він – сама люб’язність.
«Цікаво, що означає переспати з давньоєгипетською придворною дамою?» – запитав я сам себе, але нічого конкретного не зміг уявити. А коли все-таки напружував мозок – на пам’ять наверталися кадри «Клеопатри» виробництва кіностудії «XX століття – Фокс». Того нікчемного фільму з участю Елізабет Тейлор, Ричарда Бартона та Рекса Харісона. Екзотика в голлівудському стилі: довгоногі чорношкірі юні рабині обмахують віялами з довжелезними ручками Елізабет Тейлор, яка набором різноманітних сміливих поз розважає мого однокласника. Давні єгиптянки були добре обізнані з такими справами.
І от Клеопатра – викапана Джоді Фостер – закохується в нього до нестями. Може, такий поворот сюжету – банальний, але без нього фільму не буде.
Він також уклепався в Джоді-Клеопатру.
Однак за Джоді-Клеопатрою упадає не тільки він. Абіссінський принц, чорний мов сажа, запалився любов’ю до неї. Настільки, що від самої думки про неї починає танцювати. Що не кажіть, на цю роль годиться тільки Майкл Джексон. Заради кохання він добирається до Єгипту через пустелю аж із самої Абіссінії. І на кожному привалі свого каравану біля вогнища пританцьовує з тамбурином у руках, співаючи «Біллі Джін». Його очі яскравіють у світлі зірок. І, звичайно, між інструктором з плавання та Майклом Джексоном спалахує ворожнеча. Суперництво в коханні.
Саме тоді, коли я дофантазував до цього місця, підійшов бармен і винувато нагадав, що, на жаль, бар зачиняється. Я зиркнув на годинник: було чверть на першу ночі. Крім мене, у барі не залишилося жодного відвідувача. Бармен закінчував прибирати приміщення. «Ну й халепа! – подумав я. – Стільки часу змарнував на якусь нісенітницю! Дурну і беззмістовну. Казна-що!» Підписавши чек, я допив мартіні й підвівся з місця. Вийшов з бару і, запхавши руки в кишені, став дожидати ліфта.
«Однак давньоєгипетський звичай вимагав, щоб Джоді-Клеопатра вийшла заміж за молодшого брата», – міркував я далі. Такий фантастичний сценарій ніяк не виходив мені з голови. В моїй уяві одна за одною виринали все нові й нові сцени. Молодший брат – безвольний і схиблений. Хто підійшов для такої ролі? Може, Вуді Аллен? Навряд. Тоді це перетвориться в комедію. Він безперестанку сипатиме пісними жартами й бити себе по голові пластиковою довбешкою… Не годиться.
Гаразд, про молодшого брата подумаємо пізніше. А от фараона все-таки зіграє Лоренс Олів’є. З його хронічним болем голови й потиранням скроні вказівним пальцем. Усіх, хто не до вподоби, фараон кидатиме у бездонну криницю або в Ніл для боротьби з крокодилами. Інтелігентний і жорстокий. Може вирвати людині повіки й покинути в пустелі…
Я додумав до цього місця – і переді мною відчинилися двері ліфта. Без жодного звуку. Я зайшов усередину й натиснув на кнопку п’ятнадцятого поверху. І думав далі. Не хотів думати, але, коли розпочав, то вже не міг зупинитися.
Сцена змінюється: дика пустеля. Углибині пустелі – печера, в якій подалі від людського ока живе самотній віщун, вигнаний фараоном. З вирваними повіками він зумів пройти через усю пустелю і якимось чудом вижити. Закутаний в овечу шкуру, він уникає палючого сонячного проміння. Поїдає комах, гризе стебла бідної рослинності й своїм внутрішнім зором передбачає майбутнє. Неминуче падіння фараона. Присмерки Єгипту. Круті повороти в історії світу…
«Чоловік-Вівця! – подумав я. – І чого це він раптом тут з’явився?».
Двері ліфта безшумно відчинилися. У полоні невиразних думок я вийшов у коридор. «Чоловік-Вівця! Невже він проіснував від часу єгипетських фараонів? А, може, все це лише витвір моєї безглуздої фантазії?» – думав я, опинившись у темряві.
У темряві?
Я похопився – навколо мене панував непроглядний морок. Без жодного промінчика світла. Двері ліфта в мене за спиною зачинилися – і пітьма стала чорною, як воронове крило. Я не бачив навіть власних рук. І музика зникла. Не було чути ні «Кохання – блакитне», ні «Кохання в літній день». У прохололому повітрі тхнуло пліснявою.
Опинившись сам на сам з такою темрявою, я стояв, мов закам’янілий.
10
Темрява була страшенно густа.
Я не міг помітити обрисів жодного предмета. І навіть форми свого тіла. Не відчував жодних ознак наявності будь-чого. Навколо простягалася тільки чорна порожнеча.
У такій абсолютній пітьмі навіть власне існування здавалося абстракцією. Тіло розчинилося в ній, а власне «я», позбавлене будь-якої субстанції, плавало в повітрі, як ектоплазма. Я звільнився від тіла, але нового пристановища для себе не отримав. І блукав у цьому космосі небуття – на дивній межі, що розділяє реальність від кошмару.
Я довго стояв, завмерши на одному місці. Не міг ворухнутися – руки й ноги ніби спаралізувало. Здавалося, наче мене затягли у морську безодню. Густий морок тиснув з усіх боків. А глибока тиша розривала барабанні перетинки. Спочатку я намагався звикати до темряви. Та дарма. Вона виявилася не такою половинчастою, щоб з часом очі могли до неї призвичаїтися. Темрява була непроглядною. Схожа на полотно, кілька разів суцільно, без жодної прогалини, замазане чорною фарбою. Я машинально обшукав кишені. У правій виявив гаманець і ключі від власної квартири. У лівій – пластмасову карточку-ключ від номера, хусточку до носа й дрібні гроші. Речі, зовсім тепер не потрібні. Уперше в житті я пошкодував, що кинув курити. Якби не кинув – напевне, знайшов би в кишенях сірники або запальничку. Однак тепер уже пізно шкодувати. Я вийняв руку з кишені й простягнув туди, де могла бути стіна. Наткнувся на вертикальну поверхню. Отже, стіна була на місці. Гладка й холодна. Надто холодна для готелю «Дельфін». Його стіни не такі холодні. Бо в ньому кондиціонери цілодобово підтримують помірну температуру. «Заспокойся і холоднокровно подумай», – наказав я сам собі.
Холоднокровно!
По-перше, все це вже траплялося з дівчиною з реєстратури. І зі мною відбувається абсолютно те саме. А тому нема чого боятися. Вона сама з цієї халепи вибралася. Отже, і я зумію. Обов’язково! Передусім треба заспокоїтися, і діяти так само, як вона. У цьому готелі щось дивне приховується. Щось таке, що, можливо, стосується мене. Цей готель, напевне, чимось пов’язаний зі старим готелем «Дельфін». Ось чому я сюди прибув. Так чи ні? Саме так! Отже, треба діяти так само, як вона, і на власні очі побачити те, чого не змогла вона.
Страшно?
Страшно.
«Ще б пак! – подумав я. – Не на жарт страшно». Здавалося, ніби мене роздягли догола. Неприємне відчуття. Глибока навколишня темрява віщувала насильство, а я навіть не міг побачити небезпеки, яка безшумно, як морський змій, наближалася до мене. Мене опанувало безсилля, від якого не було порятунку. Здавалося, що темрява проникає в тіло крізь усі пори на шкірі. Сорочка просякла холодним потом. Горло пересохло. Настільки, що годі було проковтнути слину.
Власне, де я? Де завгодно, тільки не в готелі «Дельфін». Зовсім десь інде. От у цьому я не сумнівався. Переступив через якусь межу – й опинився в цьому химерному місці. Я заплющив очі й кілька разів глибоко дихнув.
Це може здатися дурістю, але зараз мені захотілося послухати «Кохання – блакитне» у виконанні оркестру Поля Моріа. «Я був би такий щасливий, якби ця музика зазвучала тепер!» – подумав я. Як вона мене підбадьорила б! І Ричард Клейдерман годиться. Зараз я і його стерпів би. І «Los Indios Tabajaras» годиться, і Хосе Фелісіано, і Хуліо Іґлесіас, і Серхіо Мендес, і «Partridge Family», і «1910 Fruitgam Company» – все що завгодно! Так хотілося послухати музику! Надмірна тиша ставала нестерпною… Зрештою, я ладен був слухати й хор Мітча Мілера, а також дует Аль Мартіно з Енді Вільямсом.
«Та годі!» – зупинив я себе. Чи варто забивати собі голову такими нісенітницями? Але все-таки про щось доводиться думати. Про будь-що. Хочеться заповнити чимось порожнечу в голові. Щоб витіснити страх, який заповзає в неї.
Майкл Джексон витанцьовує «Біллі Джін» навколо вогнища з тамбурином у руках. Так, що навіть верблюди в захваті заслухалися.
У голові – якась плутанина.
У голові – якась плутанина.
Мої думки злегка відлунюють у темряві. Думки відлунюють.
Я ще раз глибоко дихнув – і вигнав з голови безглузді видива. Доки можна з цим миритися? Час переходити до дій. Так чи ні? Хіба не для цього я сюди прибув?
Я набрався відваги й наосліп повільно, крок за кроком, пішов коридором праворуч. Однак ноги не дуже слухалися. Наче не свої. Порушився зв’язок між ногами та нервовою системою. Я намагаюся йти, а ноги ледве переступають. Я в полоні суцільного, як вода, мороку, що простягається від краю й до краю. Аж до самого центра Землі. Крок за кроком я просуваюся до нього. А коли дійду туди, на поверхню Землі вже не зможу повернутися… «Думай про щось інше, – наказую я собі. – Інакше страх швидко заволодіє тобою». Ну що ж, подумаю над продовженням сценарію. То на чому я зупинився? Ага, на появі Чоловіка-Вівці. Однак сцена у пустелі поки що закінчиться, а на екрані з’явиться палац фараона. Розкішний палац, в якому зібрано всі скарби Африки. В очікуванні наказу стоять нубійські раби. В центрі зали – фараон. Лунає музика, схожа на мелодію Міклоша Рожі. Очевидно, фараон чимось роздратований. «Щось у Єгипті прогнило, – думає він. – Щось не те відбувається і в цьому палаці. Я виразно це відчуваю. Треба навести порядок…»
Крок за кроком, обережно я пересуваюся вперед. І думаю: «Моя знайома не розгубилася. От молодчина! Раптом опинившись у загадковій непроглядній пітьмі, сама пішла щось там перевіряти. А от у мене жижки трясуться, хоча я наперед знав про існування такої потойбічної темряви. Якби ж я нічого не знав, то в такій обстановці і кроку не ступив би. Стояв би перед дверима ліфта, як закам’янілий».
Мої думки крутилися навколо знайомої дівчини. Я уявив собі, як у чорному гладенькому купальнику вона вчиться в басейні плавати. А коло неї вертиться мій колишній однокласник, що став кіноактором. І вона закохана в нього до нестями. Він показує їй, як треба гребти правою рукою у кролі, а вона зачаровано поглядає на нього. А коли настає ніч, закрадається до нього в ліжко… Мені стало сумно. І навіть боляче на душі. «Так не можна робити, – наказав я їй подумки. – Ти нічого не розумієш. Він тільки зовні такий лагідний та люб’язний. Наговорить тобі ніжних слів і, напевне, закрутить голову… Та це лише слова. Саме загравання».
Коридор звернув праворуч. Так, як вона казала… Однак у моїй уяві вона вже лежала в ліжку з моїм однокласником-актором. Ось він пестливо її роздягає і вихваляє кожну частину її оголеного тіла. І то від душі вихваляє. «От тобі й на! – подумав я. – Славно виходить!». І поступово я відчув, що розізлився: «Хіба можна так помилятися?».
Коридор звернув праворуч.
Все ще притримуючись стіни, я повернув направо. І вдалині побачив слабенький вогник, що наче пробивався крізь кілька заслонів.
Все було так, як вона казала.
Мій однокласник ніжно обціловує її тіло. Повільно переходить від шиї до плечей, до грудей… Камера знімає його обличчя та її спину. Потім ракурс круто змінюється. Видно дівоче обличчя. Тільки не її. Не моєї знайомої з готелю «Дельфін». А обличчя Кікі. Висококласної повії з чарівними вухами, з якою я зупинявся у старому готелі «Дельфін». Кікі, що без жодного попередження зникла з мого життя… І ось тепер вона в ліжку з моїм однокласником. Як у сцені із справжнього кіно. Майстерно змонтовані кадри. Навіть занадто майстерно. Можна сказати – навіть банально. Вони обіймаються в кімнаті, крізь штори на вікні просочується світло. Кікі. Чого вона раптом тут з’явилася? Час і простір переплуталися.
Час і простір переплуталися.
Я рушив назустріч вогнику. Зробив крок – і видиво в голові зникло.
Затемнення.
Просуваюся крізь мовчазну темряву вздовж стіни. Вирішив ні про що не думати. Думай чи не думай – все одно користі катма. Тільки час зволікається. Краще вже зосередитися на тому, як рухаю ногами. Уважно, неухильно. Спереду – тьмяне світло. Однак неясно, звідки воно ллється. Видно лише прочинені двері. Таких дверей у цьому готелі я раніше не бачив.Як і вона казала… Старі дерев’яні двері. На них – табличка з номером. Однак цифри годі прочитати. Занадто темно і табличка брудна. У всякому разі, це не готель «Дельфін». Звідки взялися в новому готелі «Дельфін» такі старі двері? І повітря незвичне. Власне, чим воно тхне? Наче старими паперами. Раз у раз світло миготить. Мабуть, свічка горить…
Я спинився перед дверима і якийсь час придивлявся до того світла.
І знову згадав про дівчину з реєстратури. «Треба було тоді з нею переспати», – раптом подумав я. Чи можу я повернутися в реальний світ? Чи зможу ще раз призначити їй побачення? За такими думками я відчув ревність до реального світу і до плавального басейну. Втім, може, й не ревність, а збільшений і спотворений жаль, зовні абсолютно схожий на неї. Принаймні в густій темряві таке відчуття скидалося на ревнощі. От тобі й на! Знайшов де ревнувати! Минула ціла вічність, коли до чогось ревнував. Зрештою, я не з тих, що страждають таким почуттям. Бо, мабуть, я занадто великий індивідуаліст. А проте зараз я відчував навдивовижу сильну ревність. До плавального басейну.
«Що за дурість! – подумав я. – Хто здатний ревнувати до басейну? Чогось подібного я ніколи не чув».
Я проковтнув слину. І в повітрі пролунав такий голосний звук, ніби хтось уперіщив металевою бейсбольною битою по порожній залізній бочці. А я ж тільки слину проковтнув.
Як і вона казала, звук лунав якось дивно. Але ж пора стукати у двері. Обов’язково треба стукати. І я постукав. Рішуче, ні на мить не вагаючись. Неголосно – тук-тук. Настільки тихо, що можна було б і не почути. Однак стук виявився громоподібним.
Затамувавши подих, я чекав, що буде далі.
Спочатку панувала тиша. Така, про яку вона розповідала. Наскільки довга – не пам’ятаю. Може, п’ять секунд, а може, хвилина. У темряві тривалість часу не залишалася незмінною. Час то коливався, то розтягувався, то згущувався. У цій тиші також я сам то коливався, то розтягувався, то згущувався. Деформувався разом з ним. Як зображення у кривому дзеркалі.
Потім почувся той звук.Підсилений шурхіт. Шелест одягу. Щось підвелося з підлоги. Почулися кроки. Вони повільно наближалися до мене. Шур-р-р… шур-р-р… Щось начебто човгало капцями. «Щось нелюдське», – казала вона. Те саме було й цього разу. Люди так не ходять. А щось зовсім інше. Чого в реальності немає. Але що тут існує.
Я не тікав. Відчував, як по спині спливав піт. Однак у міру того, як кроки наближалися, страху в душі, як не дивно, залишалося щораз менше. «Усе нормально», – подумав я. Чогось злого мені не зроблять. Я виразно це відчув. Нема чого боятися. Нехай буде, що буде. Усе нормально. Я відчув, як у тілі зануртувала гаряча кров… Я міцно стиснув рукою клямку дверей і затамував подих. Усе нормально. Не страшно. У темряві я почув громоподібне биття серця. Власного серця. Я розчинився в його битті, був його частиною. «Нема чого боятися», – сказав я сам собі. Просто все з'єдналося…
Кроки затихли. Вонозовсім близько. І дивиться на мене. Я заплющив очі. «З’єдналося!» – подумав я. Я з’єднався з усім на світі – з берегами Нілу, Кікі, колишнім готелем «Дельфін», старим рок-н-ролом. З нубійськими аристократками, що напахчені олійними парфумами. З бомбами з годинниковим механізмом. Зі старим світлом, старими звуками, старими голосами.
– Ми на тебе чекали, – сказало воно. —Давно чекали. Заходь.
Навіть не розплющуючи очей, я здогадався, хто це.
Це був Чоловік-Вівця.
11
Ми розмовляли, сидячи один напроти одного за старим столом. Маленьким круглим столом, на якому горіла свічка у грубій глиняній мисочці. Ніяких інших меблів у кімнаті не було. Навіть стільців. Ми сиділи на купах книжок, звалених на підлогу.
Це була кімната Чоловіка-Вівці. Продовгувата й тісна. Стіни і стеля створювали часткове враження, ніби вона нагадує кімнату в колишньому готелі «Дельфін», та, придивившись уважно, я не помітив ніякої схожості. Навпроти дверей – вікно. Забите зсередини дошками. Забите, напевне, досить давно, бо щілини між дошками заповнила попелясто-сіра пилюка, а головки цвяхів поржавіли. Більше нічого в кімнаті не було. Не кімната, а коробка. Без електричної лампочки під стелею. Без шафи. Без ванни. Без ліжка. Спав він, напевне, на підлозі, загорнувшись в овечу шкуру. Уся підлога, крім вузенької доріжки, якою насилу могла пройти людина, була завалена старими книжками, газетами та підшивками з вирізками. Папір збляк, дещо поточили черви, дещо розсипалося на дрібні частини. Одного мого погляду було досить, щоб збагнути, що всі ці матеріали стосувалися історії вівчарства на Хоккайдо… Мабуть, архів зі старого готелю «Дельфін» перебрався сюди? Там колись цілою кімнатою з документами про овець завідував батько власника готелю… Цікаво, що з ними сталося?
Якийсь час Чоловік-Вівця розглядав моє обличчя у миготливому полум’ї свічки. Непропорційно велика тінь Чоловіка-Вівці тремтіла на стіні в брудних патьоках за його плечима.
– Давно не бачилися, правда? – сказав він з-під маски. – Однак ти не змінився. Начебто трохи схуд?
– Авжеж. Таки схуд, – відповів я.
– Ну, а що там у зовнішньому світі? Нічого нового? Що там відбувається – цього ми не знаємо, – сказав він.
Я заклав ногу на ногу і похитав головою.
– Все як завжди. Нічого особливого не помітно. Тільки все щораз ускладнюється. І змінюється дедалі швидше. А загалом – нічого нового.
Чоловік-Вівця кивнув.
– Ну, а нова війна ще не почалася?
Я здогадувався, котру з воєн він вважав останньою, але похитав головою.
– Ще ні, – відповів я. – Ще не почалася.
– Однак невдовзі почнеться! – сказав він одноманітним голосом, потираючи руками в рукавицях. – Остерігайся! Як не хочеш, щоб тебе вбили, – будь насторожі. Війна обов’язково буде. Вона завжди виникає. Не буває так, щоб її не було. Навіть коли здається, що її не буде, все одно буває. За своєю природою люди схильні вбивати одні одних. І вбивають, поки сил вистачає. А коли втомлюються – трохи відпочивають. Потім знову починають взаємознищуватися. Так у світі заведено. Нікому не можна довіряти. І таке становище не зміниться. А тому не можна нічого вдіяти. Не подобається – нічого іншого не залишається, як утекти в інший світ.
Овеча шкура на ньому здалася трохи бруднішою, ніж колись. Вовна повсюди засмальцювалась і збилася у ковтуни. Чорна маска на обличчі також мала набагато пошарпаніший вигляд, ніж та, яку я пам’ятав. Вона здавалася нашвидкуруч виготовленою частиною маскарадного костюму. А може, таке враження виникло під впливом вологих стін кімнати, схожої на погріб, і тьмяного полум’я свічки. Або через те, що пам’ять завжди ненадійна і зберігає все в рожевому світлі. Однак не тільки одежа Чоловіка-Вівці, але й він сам здавався набагато потріпанішим, ніж колись. За чотири роки він постарів і згорбився. Раз у раз глибоко зітхав, і те зітхання дивно різало слух. Неприємним звуком – ніби щось, потрапивши в трубу, перекочується, б’ється об стінки, а назовні не вилітає.
– Ми думали, ти прийдеш раніше, – сказав Чоловік-Вівця, поглядаючи на мене. – А тому весь час чекали. Недавно хтось приходив. Ми подумали – ти. А виявилося – хтось інший. Хтось помилково забрів. Дивно. Інші люди так просто не могли б сюди попасти. Та байдуже. Головне – ми думали, ти прийдеш раніше.
Я здвигнув плечима.
– Я, звичайно, думав, що сюди прийду. Що мушу прийти. Однак не міг зважитися. Часто сон бачив. Про готель «Дельфін». Постійно один і той самий. Та поки зважився сюди прийти, минуло багато часу.
– Намагався про це місце забути?
– Забув до половини, – зізнався я щиро. І подивився на свої пальці, освітлені миготливим полум’ям свічки. «Мабуть, протяг?» – здивувався я. – Думав забути все, якщо вдасться забути до половини. І жити так, наче тут зі мною нічого не сталося…
– І все через те, що загинув твій друг?
– Так, – відповів я. – Через те, що загинув мій друг.
– Але врешті-решт ти сюди таки повернувся, – сказав Чоловік-Вівця.
– Так, урешті-решт сюди повернувся, – погодився я. – Не зміг забути про це місце. Як тільки намагався забути – щось обов’язково мені про нього нагадувало. Мабуть, воно для мене особливе. Незалежно від того, подобається воно мені чи ні, я відчуваю себе його частиною. Сам не знаю, що це конкретно означає, але відчуваю це дуже чітко. Хтось плаче тут за мною. І шукає мене. А тому я вирішив сюди приїхати. Скажи, де зараз я, власне, перебуваю?
Чоловік-Вівця довго дивився мені прямо в очі. Потім похитав головою.
– Подробиць і ми не знаємо. Тут вельми просторо. І дуже темно. Наскільки просторо й наскільки темно – нам не відомо. Ми знаємо тільки про цю кімнату. А тому не можемо докладно про щось інше розповісти. У всякому разі, ти прибув сюди, бо настав час, коли ти мав прибути. Ми так думаємо. Не сумнівайся. Напевне, хтось за тобою плаче. Хтось тебе шукає. Якщо ти це відчуваєш – отже, так воно і є. Так чи інакше, а твоє повернення сюди – цілком природна річ. Як повернення птаха у своє гніздо. Цілком природна. Якби ж ти не бажав повернутися – це означало б те саме, що цього місця взагалі немає…
І Чоловік-Вівця знову потер рука об руку. Велетенська тінь на стіні загойдалася в такт його рухам. Так, ніби чорний привид збирався напасти на мене зверху. Зовсім як колись у фільмах-коміксах.
«Як повернення птаха у своє гніздо», – подумав я. Мені здалося, що Чоловік-Вівця таки правий. Я повернувся сюди тільки на чийсь поклик.
– Ну, розповідай, – тихо сказав Чоловік-Вівця. – Розповідай про себе. Тут – твій світ. Нічого не соромся. Що в тебе на душі – про те й розповідай докладно, не кваплячись. Не сумніваюсь, ти маєш про що розповісти…
Втупившись у тінь на стіні в тьмяному полум’ї свічки, я розповідав про те, що випало на мою долю. Вже давно я не відкривав своєї душі нікому так щиро, як зараз. Повільно, з усіма подробицями, наче розтоплював крижану брилу. Розповів, що більш-менш заробляю собі на прожиток. Що, однак, нікуди не рухаюся. Що, нікуди не рухаючись, поступово старішаю. Що відучився по-справжньому любити. Що забув, як тоді тремтить серце. І що не знаю, чого варто хотіти. Розповів, що з усіх сил, як тільки можу, стараюся робити те, що мене зараз стосується. Та що це ніяк не допомагає. Здається, що власне тіло день у день твердішає. Зсередини, від самого серця, поволі дерев’яніє. І мені стає страшно… І відчуваю, що лише це місце прив’язує мене до себе. Що я належу йому. Я не знаю, що це за місце. Але інстинктивно відчуваю: я – його частина.
Чоловік-Вівця мовчки слухав мою розповідь. Здавалося, ніби майже задрімав. Та як тільки я закінчив розповідати, він розплющив очі.
– Усе в порядку. Нема про що турбуватися. Ти справді належиш готелю «Дельфін», – сказав він тихо. – Досі належав і завжди належатимеш. Звідси все починається і тут закінчується. Це твоє місце. І таким залишиться. Тут ти з усім на світі пов’язаний. Тут – твій вузол.
– З усім пов’язаний?
– З усім, що втратив. Чого ще не втратив. Все це сходиться тут докупи.
Я спробував осмислити його слова. Але не міг зрозуміти, що він має на увазі. Їхній надмірно розпливчастий зміст до мене не доходив.
– А конкретніше не можеш пояснити? – спитав я.
Чоловік-Вівця не відповів на це нічого. Бо не міг пояснити. І тільки мовчав, хитаючи головою. Хитав головою – і разом з нею тремтіли саморобні вуха. Гойдалася також тінь на стіні. Так розмашисто, що здавалось – от зараз стіна завалиться.
– Скоро тобі це стане ясно. Як прийде час для розуміння – зрозумієш, – сказав він.
– Та, крім цього, я ніяк не збагну ще однієї речі, – сказав я. – Навіщо власник колишнього готелю «Дельфін» наполіг на збереженні старої назви і для нового готелю?
– Заради тебе, – відповів Чоловік-Вівця. – Щоб ти у будь-який час міг повернутися сюди. Адже якби назва змінилася – ти не знав би, куди йти, хіба ні? А так готель «Дельфін» залишився на місці. Хоч як його перебудовуй, хоч як змінюй. Незалежно від цього він завжди тут буде. І чекатиме на тебе.
Я розсміявся.
– Заради мене? Виходить, що цю велетенську споруду названо «Dolphin Hotel» спеціально заради мене?
– Ага. Що ж тут смішного?
Я похитав головою.
– Та ні, нічого… Просто дивно. Якась абсурдна історія. Трохи нереальна.
– Реальна! – спокійно заперечив Чоловік-Вівця. – Готель «Дельфін» реально існує. І вивіска «Dolphin Hotel» цілком реальна. Так чи ні? Хіба це не реальність? – І він постукав пальцем по столу, що аж полум’я свічки затанцювало.
– Та й ми реально тут перебуваємо. Сидимо тут і на тебе чекаємо. Про все подумали, все зробили, щоб ти сюди повернувся. Щоб усе зв’язалося докупи.
Я довго дивився на тремтливе полум’я свічки. І все ще ніяк не міг повірити в те, що почув.
– Слухай, а навіщо робити все це спеціально для мене одного?
– Бо цей світ для тебе! – відповів Чоловік-Вівця таким тоном, ніби стверджував щось зовсім очевидне. – Що ж тут незрозумілого? Якщо ти його прагнеш – матимеш. Бо цей світ призначений для тебе. Ясно? Ти повинен це зрозуміти. Ось у чому суть. А тому ми старалися з усіх сил, щоб ти міг повернутися. Щоб цей світ не зруйнувався. Щоб не зник. От і все.
– А що, я справді цьому місцю належу?
– Звичайно. І ти йому належиш. І ми. Всі належимо. Це – твій світ, – відповів Чоловік-Вівця. І підняв угору палець, що кинув на стіну велетенську тінь.
– А ти що тут робиш? Хто ти такий?
– Ми – чоловік-вівця! – сказав він і хрипко засміявся. – Як сам бачиш, ми вдягаємося в овечу шкуру і живемо у невидимому для людей світі. За нами ганялися – ми подалися в ліс. Дуже давно це було. Настільки давно, що навіть не пам’ятаємо коли. Ким були ми раніше – вже не пригадуємо. У всякому разі, відтоді ми вже не потрапляли людям на очі. А якщо намагаєшся не потрапляти людям на очі, то, природно, стаєш невидимим. І от одного разу – бозна-коли – ми покинули ліс й оселилися тут. Нам відвели це місце, щоб його охороняти. Зрештою, нам також треба десь заховатися від негоди. Адже навіть лісові звірі мають свої лігвища, хіба ні?
– Аякже! – підтакнув я.
– Наше завдання тут – все з’єднувати. Виступити в ролі чогось схожого на комутатор. Тут – головний вузол. І тому ми ретельно з’єднуємо все так, щоб ніщо не переплуталося. Таке наше призначення. Комутатор. Усе з’єднуємо. Все, чого шукаєш і знаходиш, з’єднуємо з усім іншим. Зрозуміло?
– Начебто… – відповів я.
– Так от, – вів далі Чоловік-Вівця, – виходить, що без нас тобі не обійтися. Бо ти заплутався. Сам не знаєш, чого шукаєш. Ти втратив контакт зі світом і світ відвернувся від тебе. Хочеш кудись іти, а не знаєш куди. Ти багато чого втратив, а натомість не знайшов нічого підходящого. А тому в твоїй голові панує безлад. Ти відчуваєш, що ні з чим не зв’язаний. І це правда. Єдине місце, з чим ти ще споріднений, – тут.
Якусь хвилину я думав над сказаними словами.
– Мабуть, ти правий! Я втратив контакт зі світом і світ відвернувся від мене. І в моїй душі настав безлад. Я ні з чим не зв’язаний. Єдине місце, яке мене не відпускає від себе, – тут, – карбував я слова, поглядаючи на власні руки у відблисках свічки. – Але я щось відчуваю. Щось намагається ввійти в контакт зі мною. Уві сні хтось мене шукає і проливає сльози за мною. Здається, що от-от я з чимось зв’яжуся. Слухай, я хочу спробувати повторити все ще раз спочатку. А для цього мені потрібна твоя допомога.
