Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)
– Як добре ви пам’ятаєте! – сказала захоплено Юкі.
– А що ж тут дивного? Колись я так само, як і ти, шалів від рок-музики, – відповів я. – Коли був твого віку. Цілими днями не відходив від радіо і купував платівки за зібрані кишенькові гроші… Рок-н-рол. Здавалося, що на світі нема нічого прекраснішого. Від самого слухання почувався щасливим.
– А тепер?
– І тепер слухаю. Улюблені пісні також маю. Однак не слухаю їх з таким завзяттям, щоб слова на все життя запам’ятати. Вони не зворушують мене тепер так, як колись.
– Чому?
– Чому?..
– Поясніть, – домагалася Юкі.
– Напевне, тому що збагнув: справді гарних речей у світі небагато, – відповів я. – Справді дуже мало – один, два й кінець. Будь-чого. І книжок, і кінофільмів, і концертів – всього обмаль. Так само і в рок-музиці. Як послухаєш цілу годину радіо, почуєш хіба що одну пристойну мелодію. Решта – відходи масового виробництва. Колись я про це серйозно не думав. Тішився тим, що слухав. Молодим був і вільного часу мав скільки завгодно. Крім того, часто закохувався… Навіть нікудишня річ, найменша дрібниця могла викликати в мені душевний трепіт. Розумієш, що я кажу?
– Трохи… – відповіла Юкі.
Гурт «Del Vikings» заспівав «Come Go With Ме», і я приєднався до їхнього хору.
– Тобі не нудно? – спитав я Юкі.
– Ні, звучить непогано, – відповіла вона.
– Непогано, – погодився я.
– А тепер ви не закохуєтеся? – спитала Юкі.
Я трохи всерйоз задумався.
– Важке запитання, – сказав я. – А хтось з хлопців тобі подобається?
– Ніхто, – відповіла вона. – Навколо крутяться самі неприємні типи.
– Я тебе розумію, – сказав я.
– Радісніше слухати музику.
– І це я розумію.
– Справді розумієте? – спитала Юкі й, примруживши очі, недовірливо подивилася на мене.
– Справді розумію, – відповів я. – Усі називають це «ескапізмом». Та мені все одно. Моє життя – це моє життя, а твоє життя – це твоє життя і більше нічиє. Якщо лише ти чітко знаєш, чого прагнеш, – живи як тобі до вподоби. І плюнь на те, як дивляться на тебе інші люди. Нехай з’їдять їх велетенські крокодили… Ось так я думав, коли був твого віку. І тепер так само думаю. Може, я ще не став дорослим? А, може, завжди був правий? Все ще не збагну, що правильно. І відповіді не знаходжу.
Джіммі Ґілмор завів «Sugar Shack». Я гнав автомобіль по дорозі, насвистуючи цю мелодію. Ліворуч до самого обрію простягалася засніжена долина. «Звичайний кафетерій з дерев’яних колод. А яка запашна кава!..». Прекрасна пісня. Шістдесят четвертий рік.
– Слухайте, – сказала Юкі. – Ви трохи дивакуватий. Вам такого ніхто не казав?
– Аякже! – промимрив я заперечно.
– Ви одружені?
– Був один раз.
– Розлучилися?
– Ага.
– Чому?
– Дружина сама втекла з дому.
– Що, справді?
– Справді. Закохалася в іншого й кудись з ним повіялася.
– Як жаль! – сказала вона.
– Дякую, – сказав я.
– Однак мені здається – я розумію її настрій, – сказала вона.
– Як? – спитав я.
Вона нічого не відповіла, тільки здвигнула плечима. А я не наважився її розпитувати.
– Слухайте, жувальної гумки не хочете? – спитала Юкі.
– Дякую. Не треба, – відповів я.
Потроху ми здружилися і незабаром удвох підхопили хорову партію у «Surfing USA» гурту «Веасh Воуs». Найпростішу її частину: «Inside-outside USA». Було весело. Проспівали вдвох і приспів до «Help Me Rhonda». Виходить, ще рано списувати мене з рахунку. Ніякий я не дядечко Скрудж… А тим часом снігопад поволі вгамувався. Ми повернулися в аеропорт і я віддав ключ від орендованого автомобіля. Потім здали багаж і через півгодини пройшли на посадку. Врешті-решт після п’ятигодинної затримки літак піднявся в небо. Відразу після зльоту Юкі заснула. Під час сну її обличчя було надзвичайно красиве. Настільки, що нагадувало скульптуру найтоншої роботи, виготовлену з неземного матеріалу. Здавалося – якби хтось її ненароком зачепив, вона розлетілася б на шматки. Ось така особлива краса. Принісши сік, стюардеса глянула на це обличчя – і багатозначно всміхнулася до мене. Я також всміхнувся. Я попросив джин з тоніком. І, попиваючи його, почав думати про Юкі. Раз у раз у моїй голові спливала сцена з обіймами Кікі й Ґотанди в ліжку. Кінокамера змінила ракурс. З’явилася Кікі. «Що сталося?» – спитала вона.
«Що сталося?» – прокотилося луною в моїй голові.
16
Отримавши багаж в аеропорті Ханеда, я спитав у Юкі, де вона проживає.
– У Хаконе, – відповіла вона.
– О, як далеко! – сказав я. Було вже по дев’ятій вечора, отож добиратися туди на таксі чи на чомусь іншому було б важкувато. Тому спитав: – А в Токіо знайомих ти не маєш? Родичів або просто близьких людей?
– Не маю. Але є квартира на Акасака. Зовсім маленька. Мама там зупиняється, коли приїжджає в Токіо. Я можу там переночувати. Там зараз нікого немає.
– А крім мами, хто ще є в родині?
– Більше нікого, – відповіла Юкі. – Тільки нас двоє – я та мама.
– Гм-м-м… – промимрив я. Видно, непроста сімейка. А втім, яке мені до них діло? – А чого б нам не заїхати спочатку до мене? Там ми десь повечеряємо. А після того я відвезу тебе на своєму автомобілі на квартиру в Акасака. Згодна?
– Мені все одно, – відповіла вона.
Я спіймав таксі, й ми поїхали до мене на Сібуя [20]20
Сібуя – один з головних районів Токіо.
[Закрыть]. Я попросив Юкі почекати перед під’їздом, а сам зайшов у свою квартиру, поклав багаж і змінив свій обладунок на щось простіше – на кросівки, шкіряну куртку і светр. Після того посадив Юкі у свою «субару» – і через хвилин п’ятнадцять ми вже сиділи за столиком італійського ресторанчика. Я замовив італійські пельмені «равіолі» й салат, вона – спагеті «бонґоле» зі шпинатом. А ще ми попросили тарілку риби, смаженої з овочами, і розділили всю порцію на двох. Хоча смажена риба була чималенька, Юкі, видно, настільки зголодніла, що з’їла на десерт також кусень торта з вершкового сира. Я випив кави «еспрессо». «Смакота!» – підсумувала вона.
Я сказав Юкі, що принаймні знаю ресторани, де можна смачно поїсти. І розповів їй про свою роботу – як знайти ресторани з місцевими делікатесами.
Юкі слухала мою розповідь мовчки.
– А тому я – великий знавець цієї справи, – сказав. – Так само, як деякі свині у Франції, які хрюкають, риють землю і шукають трюфелі.
– Ви що, не дуже любите своєї роботи?
Я похитав головою.
– Як на біду, ніяк не можу її полюбити. Надто беззмістовна. Ну, можу знайти ресторан з хорошою кухнею. Напишу про нього в журналі і всім порекомендую. Мовляв, ідіть сюди. І їжте ось це. Однак навіщо я маю це робити? Хіба люди не можуть їсти того, що їм до вподоби? Чому вони повинні питати в когось, що їм їсти? Чому це їх повинні вчити, як вибирати страви у меню? І от хоча після такої реклами цей ресторан стає дедалі популярнішим, його кухня та обслуговування швидко сходять нанівець. У восьми-дев’яти випадках з десяти. Бо порушується рівновага між попитом і пропозицією. І в цьому винні ми, винна наша робота. Щось цікаве побачимо – і старанно заплюємо. Щось чистеньке помітимо – і грязюкою закидаємо. І це називаємо інформацією. А вигрібання геть-усього з усіх кутків життєвого простору – повнотою інформації. Здуріти можна! І я до цього руки прикладаю.
Сидячи за столиком навпроти, Юкі пильно дивилася на мене. Як на якусь химерну істоту.
– І все-таки ви до цього руки прикладаєте.
– А куди ж дітися? Робота – це робота… – відповів я. І раптом згадав, що по той бік столика сидить всього-на-всього тринадцятирічна дівчина-підліток. «Ну й ну! І що це я їй торочу?» – подумав я.
– Ходімо! – сказав я. – Вже пізній вечір, а мені ще треба відвезти тебе до Акасака.
Ми сіли в мою «субару», і Юкі поставила першу касету, яка потрапила їй під руки. Збірник пісень минулих десятиліть. Пісень, які я часто слухаю за кермом. Гурт «Four Tops» заспівав «Reach Out, I'll Be There». Дорога була порожня, і до Акасака ми добралися швидко. І тоді я спитав Юкі, де її квартира.
– Не скажу, – відповіла вона.
– Чому?
– Бо ще не хочу додому!
– Слухай, уже минула десята, – сказав я. – Це був довгий і важкий день. І я втомився, як собака…
Вона дивилася на мене із сидіння поруч. Всю свою увагу я зосередив на дорозі переді мною, але постійно відчував лівою щокою її погляд. Дивовижний погляд. Що не містив жодного почуття, але мене бентежив. Невдовзі вона спрямувала його у протилежний бік – за вікно.
– Спати я не хочу. А крім того, якщо зараз повернуся додому, не знатиму, куди дітися зі своєю самотністю. Краще вже ще трохи покататися на автомобілі. І музику послухати…
Я на мить задумався.
– Ще годину покатаємося. Потім ти повернешся додому і міцно заснеш. Згодна?
– Згодна, – відповіла вона.
Ми кружляли вулицями Токіо, слухаючи музику. «От через таку поведінку, як наша, швидко забруднюється атмосфера, руйнується озоновий шар, наростає шум, люди психують, а запаси корисних копалин вичерпуються», – міркував я. Юкі сперлася головою на спинку сидіння і мовчки невидющим зором вдивлялася у нічне місто.
– Це правда, що твоя мати зараз у Катманду?
– Правда, – спроквола відповіла вона.
– Ну й доки не повернеться, ти будеш сама?
– У Хаконе в нас є стара служниця, – сказала вона.
– Угу… – протягнув я. – І таке постійно буває?
– Те, що вона мене покидає і кудись їде?.. Постійно. Її голова забита тільки власними фотографіями. Я на неї не нарікаю, просто вона така людина. Коротко кажучи, думає тільки про себе. Навіть забуває, де я. Так, ніби я парасолька. Просто забуває, а сама кудись їде. Як захоче в Катманду – ніщо інше в світі для неї вже не існує. Звісно, потім похоплюється, просить вибачити. Та незабаром повторюється те саме! Так і цього разу. Заманулося їй взяти мене з собою – мовляв, побачиш Хоккайдо. Звичайно, добре, що змогла взяти. Але ж відразу кудись полетіла, а мене залишила в готелі слухати плеєр і самій на обід ходити… Я більше терпіти такого не буду! І цього разу обіцяла – мовляв, повернуся через тиждень, та нема на це надії. Будь певен, вона і з Катманду подасться бозна-куди!
– А як звати твою маму? – спитав я.
Вона назвала прізвище та ім’я. Зовсім мені невідомі.
– Ніколи не чув, – зізнався я.
– Її професійне ім’я – Аме [21]21
Аме (яп.) – дощ.
[Закрыть]. Упродовж багатьох років, – сказала вона. – Тому мама назвала мене Юкі. Нікудишнє ім’я, правда? От яка вона, моя мама!
Звичайно, я чув про Аме. А хто лише не чув про неї? Дуже відома в країні фото-художниця. Щоправда, у телевізорі не хизується, інтерв’ю газетам і журналам не дає. У вищому товаристві не показується. Її справжнього імені майже ніхто не знає. Віддається тільки улюбленій роботі. Відома своєю ексцентричною поведінкою. Знімає гостре, наступальне фото… Я похитав головою.
– Виходить, твій батько – той самий письменник… як там його… Хіраку Макімура, так?
Юкі здвигнула плечима.
– Він не така вже погана людина. Просто таланту не має.
З того, що написав батько Юкі, я прочитав колись декілька його книжок. Два великих романи і збірник оповідань, написані замолоду, справили на мене непогане враження. З оригінальним стилем і свіжим поглядом на речі. Завдяки цьому його книжки навіть потрапили у список бестселерів. А сам автор став популярним письменником. Його обличчя з’являлася в телевізорі, журнали друкували інтерв’ю з ним, присвячені його погляду на різні сторони громадського життя. Саме в той час він одружився з досить популярною фото-художницею Аме. Цей період його життя можна вважати вершиною його літературної кар’єри. Після того настав спад у його творчості. Раптом без особливої на це причини він розучився писати порядні книжки. Його наступні два-три романи виявилися літературним непотребом. Критика сприйняла їх у штики, а читачі перестали купувати. І тоді Хіраку Макімура повністю змінив свій стиль. З молодіжного письменника романтичного спрямування несподівано перетворився на експериментатора-авангардиста. Однак зміст його творів від цього не змінився. Тепер вони скидалися на жахливий колаж уривків з французької авангардистської літератури. Спочатку кілька нових запопадливих критиків, позбавлених творчої уяви, взялися розхвалювати такі його спроби. Але через два роки – мабуть, зміркувавши, що помилялися – замовкли й вони. Чому так сталося – не знаю. В усякому разі, його талант повністю вичерпався в перших трьох книжках. Однак писати він сяк-так умів. А тому, як кастрований пес, що за старою звичкою обнюхує будь-яку сучку, Хіраку Макімура все ще вештався в околі літературного світу. У той час Аме вже розлучилася з ним. Точніше – вона з ним порвала. Принаймні так стверджувала світська хроніка.
А проте літературна кар’єра Хіраку Макімури на цьому не скінчилася. Десь на початку сімдесятих років він розгорнув свою діяльність як автор пригодницьких книжок. Прощай авангардизм, настав час пригод і дії! Він об’їздив маловідомі закутки світу і писав про них у своїх творах. Про те, як разом з ескімосами їв тюленяче м’ясо, як жив з африканськими аборигенами, як проникав у табори південноамериканських партизанів. І немилосердно гудив письменників, що не знають життя за стінами своїх кабінетів. Спочатку все це непогано читалося, але він усе писав і писав упродовж десяти років, отож, природно, читачі від нього врешті-решт відвернулися. І взагалі у світі не залишилося багато місць, де можна зазнати пригод. Часи Лівінгстона та Амундсена давно минули. Пригодницький струмінь в його творах поволі слабшав і тільки стиль ставав щоразу пишномовнішим. А крім того, під час своїх поїздок він ніколи насправді не наражався на справжні небезпеки. Майже всюди його супроводжували якісь координатори, редактори, кінооператори і ще бозна-хто. А коли він зв’язався з телебаченням, разом з ним їздили з десяток режисерів, операторів і представників фірм-спонсорів. Його твори також ставилися на сцені. Чимдалі частіше. А це означає, що його добре знали в діловому світі.
Можливо, він – непогана людина. Однак, як сказала його дочка Юкі, без таланту.
Більше про її батька ми не говорили. Видно, Юкі цього не хотіла так само, як і я.
Якийсь час ми мовчки слухали музику. Стискаючи руками кермо, я стежив за стоп-сигналом «БМВ», що їхав спереду. Відстукуючи носком черевика ритм у співі Соломона Берка, Юкі розглядала місто за вікном.
– Ваш автомобіль – чудовий, правда? – сказала вона згодом. – Як називається?
– «Субару», – відповів я. – Старої моделі, уживаний. На світі не так багато людей, які готові його вголос похвалити…
– Не знаю чому, та коли на ньому їду, відчуваю якусь його приязнь…
– Мабуть, тому що я його люблю і він це відчуває.
– І через це випромінює приязнь?
– Гармонію, – уточнив я.
– Що? – спитала вона.
– Я і мій автомобіль допомагаємо одне одному. Якщо говорити коротко. Я займаю його простір. Я люблю свій автомобіль, і цей простір заповнюється моїм почуттям. Автомобіль це відчуває. І тоді мені стає добре. Йому також.
– Хіба механізмові може бути добре?
– Звісно, може! – відповів я. – Чому – сам не знаю. Механізми бувають і добрими, і злими. Теоретично я не можу цього пояснити, але з досвіду знаю, що це справді так. У цьому нема сумніву.
– Ви хочете сказати, що автомобіль можна полюбити, як людину?
Я похитав головою.
– Ні, не так, як людину. Річ у тому, що почуття до автомобіля набагато стійкіше. На відміну від почуття до людини. Людям, щоб прилаштуватися одне до одного, доводиться постійно змінюватися. В їхніх душах щось постійно рухається, розгублюється, наростає, зникає, заперечується й ображається… У більшості випадків людською любов’ю не вдається свідомо керувати. А от із «субару» стосунки складаються по-іншому.
На мить Юкі задумалася над моїми словами.
– Виходить, ви з дружиною не сходилися характерами? – спитала вона.
– Я думав, що сходилися, – відповів я. – А от вона була іншої думки. Ми різнилися в поглядах. Напевне, вона вирішила, що краще втекти з іншим хлопцем, ніж виправляти цю різницю поглядів між нами.
– Отже, не вийшло так добре, як із «субару»?
– Саме так, – погодився я. Та хіба це підходяща тема для розмови з тринадцятирічною дівчиною-підлітком?
– Слухайте, а що ви думаєте про мене? – спитала Юкі.
– Про тебе я майже нічого не знаю, – відповів я.
Вона знову втупила свій погляд у мою ліву щоку. Мені здалося, ніби від цього у щоці от-от утвориться діра. Таким гострим був її погляд. «Он воно що!» – зрозумів я нарешті.
– Ти, мабуть, найвродливіша дівчина серед тих, з якими я досі зустрічався, – сказав я, вдивляючись у дорогу перед собою. – Ні, не «мабуть»! Ти – безсумнівно найвродливіша дівчина. Якби я мав п’ятнадцять років, обов’язково в тебе закохався б. Однак мені тридцять чотири, а тому я так просто не закохуюся. Неохота ставати ще нещаднішим, ніж був досі. Із «субару» спокійніше… Правда?
Цього разу Юкі довго дивилася на мене пустим поглядом. А потім випалила:
– Дивак!
Коли вона так сказала, я відчув себе найостаннішим у світі невдахою. Може, вона не хотіла мене образити. Але її слово кольнуло мене в саме серце.
* * *
О чверть на дванадцяту ми повернулися на Акасака.
– Ну що? – спитав я.
Цього разу Юкі сказала, як добратися до її квартири, що розміщувалася у затишному будинку з червоної цегли на тихій вулиці поблизу храму Ноґі. Я зупинив автомобіль перед цим будинком і заглушив мотор.
– Щодо грошей… – тихо сказала Юкі, все ще сидячи в автомобілі. – За літак, за вечерю…
– За літак віддасте, коли мати повернеться. А решту я беру на себе. Можеш не турбуватися. Під час зустрічі з дівчиною за частування я плачу сам. Отож вважай, що твої витрати – тільки за літак.
Юкі мовчки здвигнула плечима, відчинила дверцята автомобіля. І виплюнула в кадібець з декоративним кущем жувальну гумку, яку жувала всю дорогу.
– Дякую!.. Нема за що!.. – перекинувся я ввічливими словами сам із собою. Потім вийняв з гаманця візитну картку і простягнув їй. – Коли мати повернеться, передай їй оце. Далі – якщо будеш сама і виникнуть якісь проблеми, телефонуй сюди. Чим тільки зможу – допоможу…
Вона стиснула пальцями картку, уважно розглянула її – і запхала в кишеню.
– Яке дивне ім’я! – сказала вона.
Я витягнув з багажника її важенну валізу, завантажив її у ліфт і довіз на четвертий поверх. Юкі вийняла ключ і відчинила двері. Я затягнув валізу досередини. Квартира складалася з їдальні (вона ж і кухня), спальні та ванної кімнати. Будівля була ще новою, і в квартирі панував зразковий порядок, як у рекламі житла на продаж. Меблі, посуд, електроприлади в повному комплекті, сучасні й, видно, дорогі, однак не створювали враження, що тут живуть люди. Здавалося, ніби хтось заплатив за них гроші й через три дні замовлення виконали. Зі смаком. Але не так, як у реальному житті.
– Мама рідко тут буває, – сказала Юкі. – Недалеко звідси вона має майстерню і коли приїжджає у Токіо, майже весь час у ній і проживає. Там спить і їсть. А сюди лише іноді заглядає.
– Зрозуміло, – сказав я. Видно, її життя ущерть заповнене справами.
Юкі зняла хутряну накидку, запалила газову грубку. Потім хтозна-звідки принесла пачку «Вірджинія Слімз», витягла одну сигарету, затиснула її в губах, неквапливо чиркнула картонним сірником й прикурила. Я подумав, що тринадцятирічній дівчині-підлітку курити не годиться. Шкідливо для здоров’я і шкіра лущиться. Однак у тому, як Юкі курила, було стільки принади, що я не посмів її повчати. Різко окреслені, ніби вирізані ножем, губи стискали фільтр, а довгі вії повільно опустилися вниз, коли полум’я сірника торкнулося сигарети. Чубчик над чолом ледь-ледь погойдувався за кожним її рухом. Справжня досконалість. «Якби я мав п’ятнадцять років – обов’язково закохався б», – знову подумав я. Фатальною любов’ю, нестримною, як весняна снігова лавина в горах. Закохався б, але, не знаючи, що буде далі, почувався б страшенно нещасним. Юкі викликала в моїй пам’яті іншу знайому дівчину. Ту, що причарувала мене в тринадцяти– чи чотирнадцятирічному віці. Й раптом ожило болісне почуття тих далеких літ.
– Кави або чогось іншого не вип’єш? – спитала Юкі.
Я похитав головою.
– Уже пізно. Пора додому, – відповів я.
Поклавши сигарету на край попільнички, вона встала й провела мене до дверей.
– Будь обережна з вогнем! – попередив я.
– Наказуєте зовсім як тато, – відповіла вона. Нічого й казати, точне визначення.
* * *
Повернувшись додому на Сібуя, я плюхнувся на диван і випив банку пива. Потім переглянув кілька листів, що зібралися у поштовій скриньці. Всі вони стосувалися роботи і не вимагали негайної відповіді. Відклавши їхнє читання на потім, я розрізав конверти і їхній вміст висипав на стіл. Я відчував таку нестерпну втому, що робити нічого не хотілося. Однак і від страшного збудження заснути не міг. «Який довгий був цей день!» – подумав я. Довжелезний, без кінця-краю. Здавалося, ніби цілісінький день я катався на «американських гірках». Ще й досі все тіло тремтить…
«Власне, скільки днів я провів у Саппоро?» – подумав я. Однак не міг згадати. У пам’яті виникали картини одна за одною, перемішані зі сном. Суцільне сіре небо. Події і дати змішалися в одну купу. Спочатку я мав зустріч з дівчиною в окулярах. Зателефонував колишньому компаньйону, дізнався в нього про минуле готелю «Дельфін». Зустрівся і мав розмову з Чоловіком-Вівцею. У кінотеатрі бачив фільм з Кікі та Ґотандою. Удвох з вродливою тринадцятирічною дівчинкою співав пісню гурту «Веасh Воуs». І повернувся в Токіо. Скільки днів все це забрало?
Порахувати не вдавалося.
«Завтра порахую, – вирішив я. – Все, що можна обдумати завтра, завтра й обдумаю».
Я зайшов у кухню, налив у склянку віскі й випив, нічим не розвівши. І схрумав решту печива. Запліснявілого, як думки в моїй голові. Поставив неголосно стару платівку – добре знайомі пісні Томмі Дорсі у виконанні незабутнього гурту «Моdernizers». Застарілого, як думки в моїй голові. З тріскотнею голки по платівці. Однак це нікому не заважає. Часи такої музики скінчилися. Вона вже нікуди не йде. Як і думки в моїй голові.
«Що сталося?» – прокотилися луною слова Кікі.
Кінокамера розвернулася. Вправні пальці Ґотанди ніжно повзуть спиною Кікі. Ніби шукають у морі невидимий фарватер.
Кікі, що сталося? Я в полоні розгублення. Більше не вірю в себе, як колись. Все-таки любов і «субару» – зовсім різні речі. Так чи ні? Я заздрю вправним пальцям Ґотанди. Цікаво, чи Юкі загасила газову грубку? Наказуєш зовсім як тато… Я більше не вірю в себе. Невже трухлявію, про щось бурмочучи, на цьому слоновому цвинтарі розвиненого капіталізму?
Однак все з’ясується завтра.
Я почистив зуби, надів піжаму, висушив рештки віскі. А коли збирався залазити в ліжко, задзвенів телефон. Якусь хвилину я стояв посеред кімнати й пильно вдивлявся у телефонний апарат. Потім узяв трубку.
– Щойно погасила грубку, – сказала Юкі. – І сигарету. Ну то як? Полегшало?
– Полегшало, – відповів я.
– На добраніч! – сказала вона.
– На добраніч! – відповів я.
– Слухайте… – сказала вона несподівано. І зробила паузу. – Там у Саппоро, в тому готелі, ви бачили чоловіка в овечій шкурі, чи не так?
Притиснувши телефонний апарат до грудей так, ніби хотів зігріти надтріснуте страусове яйце, я сів на ліжко.
– Я все знаю. Що ви його бачили. Я вам не казала, але я знала від самого початку.
– Ти зустрічалася з Чоловіком-Вівцею? – спитав я.
– М-м-м… – промимрила вона і цмокнула язиком. – Та про це наступним разом. Зустрінемося – і про все спокійно поговоримо. А зараз я хочу спати.
І вона гучно поклала трубку.
Заболіло в скронях. Я зайшов у кухню і знову випив віскі. Тіло все ще не переставало тремтіти. «Американські гірки» знову з гуркотом почали свій рух. «Все зв’язано», – сказав Чоловік-Вівця.
«Все зв’язано», – прокотилося луною в моїй голові.
Поволі різні події та люди почали з’єднуватися одне з одним.
