Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)
17
Спершись на умивальник у кухні, я випив ще одну порцію віскі й подумав: «Власне, що сталося?». Збирався звідси зателефонувати Юкі та спитати: «Звідки ти знаєш про Чоловіка-Вівцю?». Але я почувався надто втомленим. Надто довгим був цей день. А крім того, вона сказала, що про все поговоримо наступного разу, й поклала трубку. Отож доведеться чекати наступного разу… А до того ж, я навіть не знаю її телефонного номера.
Я заліз у ліжко й ніяк не міг заснути, а тому хвилин десять-п’ятнадцять не спускав погляду з телефону в узголів’ї. Сподівався, що, можливо, Юкі ще раз зателефонує. Або навіть не Юкі, а хтось інший. В такі моменти телефон здається бомбою з годинниковим механізмом. Коли вибухне – невідомо. І тільки така можливість вибиває секунди. Якщо довго придивлятися, то телефонний апарат набирає дивної форми. Надзвичайно дивної. Зазвичай цього не помічаєш, та коли придивишся, то в його тривимірності відчувається дивовижна щирість. Здається, ніби телефон страшенно хоче щось сказати, але не може. Або навпаки – ненавидить те, що його запаковано в таку оболонку. Здається, ніби чиста ідея втілилася в незграбній формі. Ось такий він, цей телефон.
Я почав думати про телефонну станцію. Про телефонні лінії, що розбігаються з цієї кімнати у всі кінці світу. У принципі я можу зв’язатися з будь-ким. Можу зателефонувати навіть в Анкорідж. У готель «Дельфін» або навіть колишній дружині. Безмежна кількість контактів… А головний вузол цих контактів – телефонна станція. Там, у тому вузлі, комп’ютер обробляє вхідні і вихідні дані. З комбінацій цифр народжуються ті чи інші контакти – й виникає зв’язок. Завдяки телефонним лініям, підземним кабелям, підводним тунелям і космічним супутникам зв’язку ми з’єднуємося одне з одним. Велетенський комп’ютер тримає все це під своїм контролем. Та хоч би якими досконалими і точними були засоби такого зв’язку, вони не зможуть нас з’єднати, якщо ми не маємо такого бажання. І навіть якщо маємо його, зв’язок не встановиться, якщо не знаємо (як у моєму випадку – забув спитати) телефонного номера співрозмовника. Буває і так, що телефонний номер спитав, але відразу забув або загубив записник. І навіть пам’ятаючи телефонний номер, часто помиляємося при його наборі… І тоді ми ні з ким не з’єднуємося. Ми – надзвичайно недосконалі й нерозсудливі істоти. Але й це ще не все! Навіть якщо, припустімо, я виконаю всі ці умови й додзвонюся до Юкі, вона може обірвати розмову, сказавши: «Зараз я не хочу розмовляти! Бувайте!» – і поклавши трубку – клац! І тоді ніякої розмови не буде. Матиме місце тільки односторонній вияв емоцій.
Все це, здається, телефонну трубку дратує.
Телефонна трубка (може, правильніше було б казати «телефон», але я вирішив думати про нього в жіночому роді) невдоволена тим, що їй не дають проявитися у вигляді чистої ідеї. Її сердить те, що в основі спілкування між людьми покладено невиразне, недосконале бажання. Як на неї, надто недосконале, надто непередбачливе, надто пасивне.
Спершись одним ліктем на подушку, якийсь час я спостерігав, як вона злиться. «Нічого не вдієш, голубонько! Я ні в чому не винен, – сказав я подумки телефонній трубці. – Бо такий от зв’язок між людьми. Недосконалий, непередбачливий, пасивний». Вона злиться тому, що я сприймаю такий зв’язок виявом чистої ідеї. Та справа не в мені. Бо хоч би куди подалася телефонна трубка, всюди вона злитиметься. А втім, може, перебування саме в моїй кімнаті підвищує її роздратованість. І в цьому розумінні я несу певну відповідальність. У мене таке враження, ніби я мимоволі посилюю ту недосконалість, непередбачуваність і пасивність. Підставляю їй ногу.
А тим часом я раптом згадав про колишню дружину. Телефонна трубка дивилася на мене з мовчазним докором. Як колись дружина. Удвох нам було дуже добре. Ми жартували одне з одним. Не одну сотню разів віддавалися любощам. Об’їздили майже всю країну. А проте іноді дружина дивилася на мене з мовчазним докором. Вночі, без слів, самими очима. Докоряла за мою недосконалість, непередбачуваність, пасивність. Вона сердилася. Як я вже казав, ми жили в злагоді. Але те, чого вона прагла, що вимальовувала у своїй голові, різко відрізнялося від того, чим жив я. Вона жадала вільного спілкування. Жадала побачити щось схоже на сцену, на якій спілкування, піднявши над собою білосніжний прапор, веде людей до блискучої безкровної революції. Як їй здавалось, тоді загальна досконалість поглине всі наші дрібні недосконалості й зцілить усіх нас разом. Такою була любов в її розумінні. Ясна річ, з моїм розумінням вона не мала нічого спільного. Як на мене, любов – чиста ідея, наділена незграбним тілом, що врешті-решт, незважаючи на заплутаність підземних кабелів і телефонних ліній, знаходить свого адресата. Страшно недосконала система. То трапляється неправильне з’єднання. То телефонний номер хтось забуває. То помилково набирає не той номер. Та я в цьому не винен. Поки ми існуємо в такій тілесній формі, так завжди буде. Як того вимагають закони природи… Так пояснював я їй. Багато, багато разів.
І все-таки одного дня вона пішла.
Може, збільшивши загальну недосконалість, я сприяв їй у цьому.
Поглядаючи на телефон, я згадав про статеві зносини з колишньою дружиною. За останні три місяці перед тим, як піти, вона ні разу зі мною не спала. Бо спала з кимсь іншим. Про що я навіть не здогадувався.
– Пробач, любий, чи не хотілося б тобі з іншою переспати? – спитала вона мене. – Я не ображатимусь.
Я подумав, що це жарт. А виявляється – вона не жартувала. «Та я не хочу спати ні з ким, крім тебе», – відповів я. І справді-таки я не хотів. «А от я хочу, щоб ти з кимсь переспав, – наполягала вона. – І от тоді ми ще раз подумаємо, як нам далі жити».
Зрештою, я так і не переспав ні з ким. Мене не можна назвати особливо педантичним у статевих питаннях, але я не готовий спати з іншою жінкою, щоб виправити стосунки з першою. Якщо я хочу з кимсь переспати, ні в кого дозволу не питаю.
Незабаром після того вона пішла з дому. Хотілося б знати, чи вона цього не зробила б, якби я її тоді послухав і переспав з іншою жінкою. Невже цим вона намагалася зробити наше спілкування якомога вільнішим? Але ж це велика дурість! Бо тоді я зовсім не хотів ні з ким іншим спати. Що вона задумала – я так і не зрозумів. Бо нічого конкретного про це вона мені не сказала. Навіть після розлучення. Обійшлася тільки метафорами. Як завжди, коли йшлося про щось для неї важливе.
Минуло за північ, але гуркіт на швидкісній автостраді за вікном все ще не вгамувався. Час від часу повітря розривало тріщання мотоциклів. Звуконепроникне скло гасило шум, але не набагато. Той шум підступав упритул до мене, чітко визначаючи моє місце на Землі…
Стомившись розглядати телефон, я заплющив очі.
А коли заплющив їх – довгождане безсилля безшумно заповнило порожнечу. Надзвичайно вміло, швидко. І тоді поволі прийшов сон.
* * *
Після сніданку я перегорнув телефонний довідник і зателефонував своєму знайомому – агенту у сфері шоу-бізнесу. Я кілька разів мав з ним справу, коли брав інтерв’ю для журналу. О десятій ранку він, звісно, ще спав. Я вибачився за те, що розбудив, і сказав, що мені потрібен телефонний номер Ґотанди. Він трохи побурчав, але врешті-решт повідомив мені номер кіностудії, на якій Ґотанда працював за контрактом. Так собі студія, середньої руки. Я набрав її номер. Коли трубку підняв черговий менеджер, я повідомив йому назву свого журналу і сказав, що хотів би зв’язатися з паном Ґотандою. «Інтерв’ю?» – спитав менеджер. «Зовсім ні», – відповів я. «Ну, а що?» – допитувався він. Цілком справедлива недовіра. «Чисто особиста справа», – сказав я. «Яка саме?» – наполягав він. «Я з ним учився в середній школі, – відповів я. – І мені будь-що треба з ним зв’язатися». «Як вас звати?» – спитав він. Я сказав. Він записав. «У мене важлива справа до нього», – додав я. «Кажіть, я передам», – пообіцяв менеджер. «Я хотів би поговорити безпосередньо з ним», – сказав я. «Таких, як ви, багато, – зауважив він. – Самих тільки однокласників кілька сотень».
– У мене важлива справа до нього, – повторив я. – А тому, якщо ви мене з ним з’єднаєте, гадаю, що зможу віддячити вам у ваших професійних інтересах.
На мить співрозмовник задумався над моїми словами. Звісно, я збрехав. Я не мав такої влади, щоб чимось йому віддячити. Все, що я міг на роботі, – це піти, куди накажуть, і взяти інтерв’ю в того, кого назвуть. Але мій співрозмовник усього цього не знав. Якби знав – були б труднощі.
– Таки точно не інтерв’ю? – перепитав він. – Якщо все-таки інтерв’ю, то домовляйтеся через мене. Інакше будуть проблеми. Все треба робити офіційно.
– Ні. На всі сто відсотків особиста справа, – сказав я.
Він попросив мій телефонний номер. Я продиктував.
– Отже, однокласник… – повторив він, зітхнувши. – Зрозуміло. Сьогодні ввечері або завтра він вам зателефонує. Звісно, якщо захоче…
– Звичайно, – сказав я.
– Він – людина зайнята і, може, не захоче розмовляти з однокласником. Усе-таки вже не дитина, щоб його можна було силоміць притягти до телефону…
– Безперечно, – погодився я.
Співрозмовник позіхнув – і поклав трубку. Нічого не вдієш. На годиннику була все ще десята ранку.
Перед обідом я відправився на автомобілі за покупками в супермаркет «Кінокунія», що на Аояма [22]22
Аояма – стара назва території Токіо, що тепер входить у західну частину району Мінато й східну частину району Сібуя.
[Закрыть]. Поставивши свою «субару» на стоянці між «самбами» та «мерседесами», я відчув, що вона така ж непоказна, як і я сам. Та незважаючи ні на що, я люблю купувати продукти в «Кінокунія». Може здатися смішним, але куплений там салат зберігається довше, ніж салат з інших супермаркетів. Чому – не знаю. Але це факт. Можливо, після закриття супермаркету салат збирають і спеціально дресирують на виживання. Якщо це так, я нітрохи не здивуюся. Суспільство розвиненого капіталізму на будь-що здатне.
Виходячи з дому, я поставив телефон на автовідповідач, та коли повернувся, ніяких повідомлень не виявив. Ніхто мені не телефонував. Слухаючи по радіо «Тему „Шафта“» [23]23
«Шафт» – фільм Гордона Паркса (1971 року), в якому головним героєм виступає Джон Шафт (його роль виконує Ричард Раунтрі), негр-детектив. Музику до нього написав Айзек Хейз.
[Закрыть], я загорнув куплені овочі в поліетилен і заховав у холодильник. Цікаво, хто цей чоловік? Шафт…
Потім я подався в кінотеатр на Сібуя ще раз дивитися «Нерозділене кохання». Уже четвертий раз. Я не міг не дивитися. Приблизно відрахувавши час від початку сеансу, я зайшов у зал, дочекався появи на екрані Кікі й зосередив усю свою увагу на цій сцені. Намагався не пропустити жодної подробиці. Як завжди, сцена мала той самий вигляд. Недільний ранок. Звичне лагідне світло. Жалюзі. Спина голої жінки. По ній повзуть чоловічі пальці. На стіні – картина Ле Корбюз’є. На столику в головах пляшка «Катті Сарк». Дві склянки, попільничка, пачка «Севен Старз». Під стіною – стереосистема. Ваза для квітів. У ній квіти, схожі на стокротки. На підлозі – недбало скинутий одяг. Книжкова полиця. Кінокамера розвертається. Кікі. Я мимоволі заплющую очі. Потім розплющую. Ґотанда обіймає Кікі. Легко й ніжно. «Не може цього бути!» – думаю я. І вимовляю це вголос. Хлопець на чотири крісла спереду від мене оглядається. Приходить героїня-школярка. На голові зачіска «кінський хвіст». Штормівка з каптуром, джинси. Червоні кросівки «Адідас». У руках – чи то кекс, чи то булочка. Вона заходить у кімнату. І тікає. Ґотанда приголомшений. Сідає на постелі й дивиться у простір, де була школярка, так, наче яскраве світло засліплює йому очі. Кікі кладе руку йому на плече і сумовито промовляє: «Що сталося?».
Я вийшов з кінотеатру. І побрів по Сібуя куди очі світять.
Почалися літні канікули, а тому вулиці ущерть заповнили школярі та студенти. Вони вешталися по кінотеатрах, поїдали харчовий непотріб макдональдсів, купували розрекламовані журнали «Хотдог Прес», «Попай» або «Олів», витрачали свої кишенькові гроші у гральних центрах. Звідусіль лунала музика. Стіві Вандер, Хол й Оутс, маршові мелодії з патінко [24]24
Патінко – найпопулярніший в Японії гральний автомат.
[Закрыть], солдатські пісні з пропагандистських автобусів ультраправих – все це змішувалося в одну суцільну какофонію. Перед самою станцією Сібуя політики виголошували свої передвиборчі промови.
Я йшов вулицями, а перед моїми очима спливала картина того, як десять тонких пальців Ґотанди пестять спину Кікі. Я добрався до Харадзюку, пройшов по Сендаґая до бейсбольного стадіону, з бульвару Аояма до кладовища, а потім до картинної галереї Недзу. Поминувши кафетерій «Фігаро», я знову опинився перед супермаркетом «Кінокунія». Після того я обігнув висотний будинок «Дзінтан» і вернувся на Сібуя. Загалом добряче прогулявся. Коли я дійшов до станції Сібуя, сонце вже зайшло. Я глянув з пагорба вниз – вулицею, вздовж якої почали спалахувати різнокольорові неонові вогні, рівномірно плив потік безликих клерків у чорних пальтах, схожий на табуни незворушних лососів, що прямують на нерест у верхів’я річки.
Коли я дістався додому, на автовідповідачеві горіла червона лампочка. Я ввімкнув у кімнаті світло, зняв пальто, добув з холодильника банку пива і зробив один ковток. Потім сів на ліжко й натиснув на кнопку «рlаy». Касета перемоталася назад, а потім програла запис.
– О, як давно ми не бачилися! – промовив Ґотанда.
18
– О, як давно ми не бачилися! – промовив Ґотанда. Чітким і виразним голосом. Не надто швидким і не надто повільним, не надто гучним і не надто тихим, без напруження, але й не надто розслабленим. Ідеальним голосом. Що це його голос – я впізнав миттю. Такий голос легко не забувається, якщо хоч раз його почуєш. Так само, як не забувається сліпучий усміх, білосніжні зуби й тонка лінія носа. Досі я не звертав на нього особливої уваги, не намагався пригадати, але тепер цей голос, наче переливи дзвону в нічній тиші, вмить воскресив пам’ять, заховану в закутках моєї голови. «Щось нечуване», – подумав я.
– Сьогодні ввечері я буду дома, телефонуй сюди. Будь-коли – все одно я не сплю до ранку, – сказав він і двічі повторив свій телефонний номер. – Ну, бувай! Подзвониш – поговоримо, – додав він і поклав трубку.
Судячи з перших цифр телефонного номера (номера телефонної станції), він проживав недалеко від моєї квартири. Я записав телефонний номер і повільно набрав його. Після шостого гудка ввімкнувся автовідповідач. «Дома нікого немає. Залиште, будь ласка, своє повідомлення», – сказав жіночий голос. Я повідомив своє ім’я, телефонний номер і час дзвінка. Сказав, що сьогодні весь вечір буду дома… Який складний цей світ! Поклавши трубку, я пішов на кухню, сполоснув водою листочки селери, порізав їх на шматки, залив майонезом і, запиваючи пивом, уже взявся їх жувати, як раптом задзвонив телефон. То була Юкі. «Що робите?» – спитала вона. «Стою в кухні, жую селеру з майонезом і запиваю пивом», – відповів я. «Нещасні», – поспівчувала вона. «Не дуже», – заперечив я. Бувають люди набагато нещасніші. Про такі речі Юкі ще не знала.
– Де ти зараз? – спитав я.
– Усе ще в квартирі на Акасака, – сказала вона. – А сьогодні ми не покатаємося на автомобілі?
– Пробач, сьогодні ніяк не вдасться, – відповів я. – Зараз я жду важливого ділового дзвінка. Як-небудь іншим разом, добре? До речі, щодо вчорашньої розмови… Ти що, справді бачила людину в овечій шкурі? Я хотів би тебе про це розпитати. Для мене це дуже важливо.
– Як-небудь іншим разом, добре? – відповіла вона і рішуче, зі стуком поклала трубку.
«От тобі й на!» – подумав я. І якийсь час розгублено дивився на телефонну трубку в руці.
* * *
Упоравшись із селерою, я задумався над тим, що приготувати на вечерю. І вирішив зварити спагеті. Взяти два зубчики часнику, покришити їх не дуже дрібно й обсмажити на маслиновій олії. Час від часу нахиляти сковорідку, збираючи олію скраю, і тримати так якнайдовше на слабкому вогні. Додати стручок червоного перцю. І смажити його разом з часником. Аби олія не згіркла, вчасно вийняти часник і перець. Найважче – вибрати момент, коли це треба зробити. Кинути в олію шматочки шинки й смажити доти, доки не стануть хрусткими. Вигорнути на сковорідку добре проварені спагеті і добре перемішати. Посипати покришеною петрушкою. Подавати з салатом – сиром «моцареллою» та свіжими помідорами… Зовсім непогано!
Та як тільки вода для спагеті почала закипати, знову пролунав телефонний дзвінок. Я погасив плитку, підійшов до телефону і взяв трубку.
– О, як давно ми не бачилися! – сказав Ґотанда. – Я такий радий тебе почути! Як поживаєш?
– Та нічого, сяк-так… – відповів я.
– Менеджер передав, що в тебе якась справа до мене. Невже хочеш з кимсь удвох розтинати жабу? – сказав він і радісно засміявся.
– Та ні, хотів у тебе дещо спитати. Знаю, що ти – зайнята людина, та все одно вирішив зателефонувати. Це може здатися трохи дивним, але…
– Слухай, ти зараз чимось зайнятий?
– Ні, нічим особливо. Трапився вільний час, от і взявся вечерю готувати.
– От і добре! А чи не піти нам разом кудись і там повечеряти? Я оце думав, з ким би перекусити. Самому їжа в рот не лізе…
– Та якось незручно. Ні сіло, ні впало подзвонив тобі…
– Нема чого церемонитися! Хочеш чи не хочеш, а як приходить певний час – живіт порожніє і доводиться його чимось напихати. Заради тебе я не збираюся силоміць об’їдатися. Просто перекусимо, вип’ємо й побалакаємо про минуле. Я вже давненько не бачився з колишніми товаришами. Якщо тобі тільки зручно – радо зустрівся б з тобою. Чи, може, тобі незручно?
– Таке питаєш. Це ж я маю до тебе справу, а не навпаки!
– Ну, то я зараз до тебе заїду. Де ти живеш?
Я сказав йому адресу.
– Ага, якщо так, то це недалеко від мене. Хвилин через двадцять під’їду. Приготуйся, щоб відразу вийти. Бо за живіт тягне, довго не витримаю.
Я погодився, поклав трубку й розгублено покрутив головою. «Побалакаємо про минуле»?
Я ніяк не розумів, про яке «минуле» можна говорити з Ґотандою. У шкільні роки я з ним особливо не дружив і не часто спілкувався. Його вважали блискучою окрасою класу, а мене, правду кажучи, – непомітним середнячком. Просто чудо, що він ще пам’ятає, як мене звати. То про яке «минуле» може бути мова? Про що мені з ним говорити? А все-таки добре, що він не гне кирпи.
Швидко поголившись, я надів сорочку з жовтогарячими смужками, поверх неї – твідовий піджак від Калвіна Кляйна. На шию пов’язав плетену краватку від Армані, яку мені колись на день народження подарувала подружка. Натягнув щойно випрані джинси і взувся у білісінькі тенісні кеди, куплені зовсім недавно. В моєму гардеробі це були найшикарніші речі. «От було б добре, якби мій співрозмовник належно оцінив увесь цей шик», – подумав я. Ні разу в житті я ще не вечеряв з кіноактором. І тому не уявляв собі, що в такому випадку слід одягати.
Він приїхав рівно через двадцять хвилин. Його шофер – років п’ятдесяти, надзвичайно ввічливий – подзвонив у двері й сказав, що пан Ґотанда чекає внизу. «Де особистий шофер – там і „мерседес“», – подумав я. Як я і сподівався, внизу стояв «мерседес». Надзвичайно великий, сріблястого кольору. Геть-чисто схожий на моторний човен. Скло таке, що всередині нічого не видно. Шофер з легким стуком відчинив дверцята, і я заліз усередину. Там був Ґотанда.
– Я так радий тебе бачити! – сказав він, привітно всміхаючись. Руки не простягнув – і мені від того полегшало.
– Давно-таки не бачилися, – відповів я.
Поверх звичайнісінького светра з клиноподібним вирізом на шиї на ньому була темно-синя вітронепроникна куртка й приношені оксамитові штани кремового кольору. На ногах – збляклі кросівки «асікс». Однак загалом його манера одягатися була бездоганною. Навіть простий одяг на ньому справляв приємне враження, наче витвір першокласного модельєра. З усміхом на губах він оглянув мене з ніг до голови.
– Шикарно одягаєшся! – сказав він. – Зі смаком!
– Спасибі, – відповів я.
– Як кінозірка! – додав він. Без іронії, просто пожартував. Я розсміявся, він також. Завдяки цьому ми обидва трохи розслабилися. Ґотанда окинув поглядом салон автомобіля. – Чудова машина, правда? Мені її дає кіностудія, коли треба. Разом з шофером. Так я уникаю аварій і не сідаю за кермо п’яним. Безпека передусім. І для студії, і для мене. Обидві сторони щасливі.
– Звичайно, – погодився я.
– Сам я на такій не їжджу. Мені до вподоби набагато менша.
– «Порше»? – спитав я.
– «Мазераті», – відповів він.
– Ну, а я люблю ще меншу, – сказав я.
– «Сівік»? – запитав він.
– «Субару», – відповів я.
– «Субару»… – повторив він і кивнув головою. – Колись і я на такій їздив. То була перша в моєму житті машина. Не студійна, а куплена за власні гроші. За гонорар, отриманий за роль у першому фільмі, я купив стареньку «субару». Вона мені страх як подобалася. Я на ній їздив до кіностудії. А в другому фільмі мені дали більшу роль. І відразу застерегли: «Як хочеш стати кінозіркою – на якійсь там „субарі“ не смій їздити». Довелося замінити її на іншу. Такий от світ! А машина була чудова. Практична, дешева. «Субару» мені подобається.
– Мені також, – сказав я.
– Як ти гадаєш, чому я пересів на «мазераті»?
– Не знаю.
– Бо треба списати більше грошей на витрати! – пояснив він, насупивши брови так, ніби відкривав мені якусь таємницю. – Менеджер усе повторює: витрачай більше! Мовляв, я недостатньо використовую кошти. Ось тому я і придбав дорогу машину. Одна така купівля – і витрати підскочили вгору. Всі стали щасливі.
«Казна-що! – обурився я. – Невже не можна думати ні про що інше, крім витрат?».
– Їсти хочеться, аж шкура болить! – сказав Ґотанда і похитав головою. – Від товстого біфштекса не відмовився б. Складеш мені компанію?
Я відповів, що покладаюся на нього, і він сказав шоферу, куди їхати. Той мовчки кивнув, й автомобіль рушив з місця. Тоді Ґотанда, глянувши мені в очі, усміхнувся і сказав:
– Особисте запитання! Сам собі готуєш – отже, живеш одинаком, чи не так?
– Саме так, – відповів я. – Одружився, розлучився…
– Як і я, – сказав він. – Одружився, розлучився… А ти аліменти платиш?
– Ні, не плачу, – відповів я.
– Ніскільки?
Я похитав головою.
– Вона не бере.
– Щасливчик! – сказав він. І розсміявся: – Я також не плачу, але через одруження зовсім розорився. Про моє розлучення ти що-небудь знаєш?
– Ледь-ледь… – відповів я. Він промовчав.
Років чотири-п’ять тому Ґотанда одружився з популярною кіноактрисою, а через два з лишком роки розлучився. Всі ці його сімейні перипетії докладно, з усіх боків, описали тижневики, охочі до скандальної хроніки. Як завжди в таких випадках, не було ясно, котрі з них писали правду, а котрі – брехню. Та врешті-решт вийшло, начебто Ґотанда не зміг зжитися з родиною тієї актриси. Таке в житті часто буває. Напориста рідня дружини-кіноактриси прискіпливо стежила як за її особистими, так і громадськими справами. А Ґотанда, пестунчик долі від самого малку, був схильний до вільного, незалежного життя. Отож про якусь сімейну злагоду не могло бути й мови.
– Диво та й годі! Якщо колись ми разом виконували лабораторну роботу з природознавства, то тепер, коли знову зустрілися, виявилося, що обидва розлучилися. Як ти гадаєш, це не дивно? – сказав Ґотанда, всміхаючись. І кінчиком вказівного пальця злегка торкнувся повіки. – До речі, чому ти розлучився?
– Все було дуже просто! Одного дня вона пішла з дому.
– Раптово?
– Саме так. І нічого не сказала. Я навіть не сподівався. Прийшов додому – а її нема. Подумав, що пішла кудись у супермаркет. А тому приготував собі вечерю й чекав. Однак і вранці вона не повернулася. Минув тиждень, минув місяць, а її все не було. А вже потім прийшло поштою від неї прохання про розлучення.
На хвилину Ґотанда задумався над моїми словами. І зітхнув.
– Може, ти образишся, коли я скажу, що, по-моєму, ти щасливіший за мене, – сказав він.
– Чому? – спитав я.
– Моя дружина не пішла з дому, це мене з нього викинули. Буквально. Раптом одного дня викинули, – сказав він і крізь вітрове скло автомобіля втупився очима в далечінь. – Жахлива історія! Спланована від початку до кінця. До найменших подробиць. Як справжнє шахрайство. Без мого відома вона перереєструвала все майно на своє ім’я. З великою спритністю. Так, що я ні про що не здогадувався. Разом з нею я користувався послугами одного й того ж обліковця податків. Довіряв їй. Передав їй свою печатку, посвідчення, акції, ощадну книжку – мовляв все це потрібне для складання податкової декларації… Я не розуміюся на таких бухгалтерських тонкощах і готовий покластися на інших, яким можна довіряти. Однак вона змовилася з ріднею, і не встиг я похопитись, як залишився без гроша в кишені. Обчухрали мене до кісток. І викинули як собаку, яка вже відслужила свій вік… Загалом добряче мене провчили! – і він знову всміхнувся. – Завдяки цьому я трохи подорослішав.
– Тобі вже тридцять чотири. Хоч-не-хоч у такому віці всі стають дорослими.
– Твоя правда. Людина – дивна істота. Стає дорослою за одну мить. Ось так. А я колись думав, що людина дорослішає поступово, рік за роком, – сказав Ґотанда, пильно заглядаючи мені в очі. – А виявилося – ні. Людина стає дорослою за одну мить.
* * *
Висококласний ресторан, що спеціалізувався на приготуванні біфштексів і до якого мене привіз Ґотанда, розміщувався в тихому завулку на задвірках Роппонґі [25]25
Роппонґі – квартал з багатьма розважальними закладами в центральній частині Токіо.
[Закрыть]. Як тільки наш «мерседес» зупинився перед входом, нам на зустріч вибігли метрдотель і бой. Ґотанда наказав шоферу приїхати по нас через годину – і «мерседес» безшумно розтанув у вечірній темряві, як велетенська розумна риба в морі. Нас провели до столика під стіною у глибині залу. На всіх відвідувачах був тільки модний одяг, але на їхньому тлі Ґотанда у своїх оксамитових штанах і кросівках виділявся особливо шикарним виглядом. Навіть не знаю чому. В усякому разі, він привернув до себе увагу. Як тільки ми зайшли у зал, погляди відвідувачів за столиками на коротку мить, не довше двох секунд, затримувалися на ньому. Мабуть, дивитися довше вважалося непристойним. Який складний цей світ!
Сівши за столик, ми передусім замовили шотландського віскі з водою.
– За колишніх дружин! – промовив Ґотанда. І ми випили.
– Яке безглуздя! – сказав він. – Я все ще люблю її. Хоча вона так познущалася з мене – все одно люблю. Забути не можу. А іншу полюбити не вдається.
Милуючись вишуканою формою шматка льоду, я кивнув.
– А ти як?
– Ти питаєш, що я думаю про свою колишню дружину?
– Ага.
– Не знаю, – зізнався я чесно. – Я не хотів, щоб вона йшла з дому. Та вона таки пішла. Хто в цьому винен – не знаю. Однак це вже сталося. Стало доконаним фактом. І я довго намагався звикнути до нього. Думав лише про те, щоб звикнути. Тому й не знаю…
– Зрозуміло, – сказав Ґотанда. – Слухай, може, тобі боляче про це говорити?
– Та ні, – відповів я. – Факт – це факт. Від нього не можна відвернутися. А тому я болю не відчуваю. А щось зовсім незрозуміле…
Він злегка ляснув пальцями.
– Це правда. Відчуваєш щось зовсім незрозуміле… Враження таке, ніби земне тяжіння раптом ослабло. І навіть душа не болить.
Підійшов офіціант, і ми замовили по біфштексу. І мені, і йому – з кров’ю. А також по салату. І по другій порції віскі з водою.
– Слухай, – сказав Ґотанда. – У тебе до мене якась справа, чи не так? Викладай, поки ми тверезі.
– Розумієш, це трохи дивна історія, – почав я.
Він привітно всміхнувся. Добре вишколеною, приязною усмішкою.
– А я люблю дивні історії, – сказав він.
– Недавно я подивився фільм з твоєю участю, – вів я далі.
– «Нерозділене кохання»? – насупивши брови, спитав він тихо. – Нікудишній фільм. Нікудишній режисер. Нікудишній сценарій. Як завжди… Всі, хто брав участь в його зніманні, хочуть про нього забути…
– Дивився четвертий раз, – сказав я.
Він витріщився на мене, ніби на порожнечу.
– Можу побитися об заклад, що нема на світі людини, яка дивилася б такий фільм учетверте. І в цілій Галактиці нема. Можу побитися на будь-що.
– У тому фільмі виступає одна знайома людина, – пояснив я. – І додав: – Крім тебе.
Ґотанда потер скроню кінцем вказівного пальця. І примруженими очима глянув на мене.
– Хто?
– Як звати – не знаю. Дівчина, з якою ти спав в неділю вранці.
Він ковтнув віскі й кілька разів кивнув головою.
– Кікі.
– Кікі, – повторив я. Дивне ім’я. Наче якоїсь іншої людини.
– Так її звали. Принаймні всі знали це ім’я. В нашому маленькому дивному світі вона з’явилася під іменем Кікі. І цього було досить.
– А можна з нею зв’язатися? – спитав я.
– Ні, не можна, – відповів він.
– Чому?
– А ти послухай, що я тобі скажу. По-перше, Кікі – не професійна актриса. А тому справа ускладнюється. Професійні актори – як знамениті, так і невідомі – приписані до якоїсь кіностудії. Отож з ними легко встановити зв’язок. Більшість з них сидить перед телефоном і чекає, щоб їм подзвонили. А от Кікі не з таких. Вона ні до чого не приписана. Кілька разів з’явилася в тому фільмі та й усе. Звичайнісінький підробіток.
– А як це вона з’явилася в тому фільмі?
– Я сам її привів, – зізнався він щиро. – Спочатку запитав, чи не виступить у фільмі, а потім рекомендував режисеру.
– Навіщо?
Він ковтнув віскі й ледь-ледь скривив губи.
– У тієї дівчини якийсь особливий талант. Як би це назвати… Відчуття життя. Щось таке. Я це відразу помітив. Вона не була красунею. Не вирізнялася також акторською майстерністю. Але самою своєю появою в кадрах оживляла фільм. Це точно. Такий у неї своєрідний дар. Тому я вирішив використати її в тому фільмі. Результат перевершив мої сподівання. Кікі всім сподобалася. Не хочу вихвалятися, але ця сцена з нею вдалася. Цілком реалістична. А ти як гадаєш?
– Авжеж, реалістична, – підтвердив я. – Не сумніваюсь.
– Після того я вже збирався ввести її у світ кіно. Бо думав, що вона багато чого досягла б. Та нічого з цього не вийшло. Вона зникла. І це – друга складність, яка заважає дати відповідь на твоє запитання. Просто зникла та й усе. Як дим. Як вранішня роса.
– Як це – зникла?
– Буквально зникла. Місяць тому. Не прийшла на пробу. Якби прийшла, дістала б пристойну роль у новому фільмі – я вже все підготував, з усіма домовився. Напередодні зателефонував їй, уточнив час зустрічі. Нагадав, щоб не запізнилася… Та вона не прийшла. Як крізь землю провалилася. Відтоді я її більше ніде не бачив.
Він підкликав пальцем офіціанта і замовив ще дві порції віскі з водою.
– Одне запитання, – вів далі Ґотанда. – А ти з нею спав?
– Спав, – відповів я.
– Ну, а якби я сказав, що також з нею спав, тобі… Тобі не було б боляче?
– Ні, – відповів я.
– От і добре! – з полегкістю сказав він. – Я не вмію брехати. А тому відверто зізнаюся: я спав з нею кілька разів. Дівчина що треба. Трохи дивна, але западати людям у душу вміє. З неї була б гарна актриса. Багато чого могла б досягти… Жаль, що не так вийшло.
– То що, нема ні її адреси, ні телефонного номера? Ні справжнього прізвища?
– Нема нічого, що допомогло б її розшукати. Ніхто нічого не знає. Крім того, що її звали Кікі.
– А в бухгалтерії кіностудії не залишилося документа про виплату гонорару? – спитав я. – Бо при його одержанні потрібно вказувати своє справжнє прізвище й адресу. Для стягнення податку за місце отримання доходу.
