Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)
21
Вони з’явилися після третьої пополудні. Удвох. Я стояв під душем, коли задзеленчав дверний дзвінок. Поки я накидав на себе халат і відчиняв двері, дзвінок пролунав вісім разів. Дзвонили так настирливо, що роздратування, здавалось, колючками втикалося у шкіру. Відчинивши двері, я побачив двох чоловіків. Одному на вигляд було понад сорок, іншому – приблизно як мені. Старший – високий, зі шрамом на носі. Як для початку весни надто засмаглий. Міцною, справжньою засмагою рибалки. Ні на пляжах острова Гуам, ні на лижних курортах так не засмагнеш. Тверде волосся і страшно великі руки. Одягнений у сіре пальто. Молодий – невисокого зросту, з довгим волоссям. Очі – вузькі, погляд – гострий. Скидався на молодого літератора з минулого десятиріччя, який на зборах літературної групи, відгортаючи волосся з чола, проказує: «А все-таки Місіма…» [33]33
Юкіо Місіма (1925–1970) – талановитий японський письменник, автор багатьох романів і драматичних творів, відомий своїм демонстративним самогубством після невдалої спроби військового бунту.
[Закрыть]. Колись зі мною в університеті вчилося кілька подібних типів. На ньому був темно-синій плащ із запнутим спереду коміром. Чорні черевики на ногах в обох назвати «модними» в жодному разі не годилося б. Дешеві, зношені. Будь-хто, побачивши їх на узбіччі дороги, захотів би обійти стороною. Обидва джентльмени не викликали в мене особливого бажання подружитися з ними. Подумки я відразу приліпив їм клички «Рибалка» і «Літератор».
Літератор добув з кишені поліцейське посвідчення і, нічого не кажучи, показав його мені. «Як у кіно», – подумав я. Досі я ні разу не бачив поліцейського посвідчення, але з першого погляду зрозумів, що воно справжнє. Бо шкіра на палітурці мала такий же затертий вигляд, як і на черевиках. І все-таки цей молодик виставив посвідчення так, ніби нав’язував мені журнал своєї літературної групи.
– Поліцейське відділення Акасака, – відрекомендувався Літератор.
Я кивнув.
Рибалка стояв поряд і, засунувши руки в кишені пальта, не промовляв ні слова. Тільки ніби ненароком просунувши одну ногу за поріг. Так, щоб двері не змогли зачинитися. От тобі й маєш! Справді ніби якесь кіно…
Літератор запхав посвідчення назад у кишеню і якусь хвилину оглядав мене з ніг до голови. Я стояв з мокрою головою, у халаті, накинутому на голе тіло. В зеленому банному халаті фірми «Ренома». Звісно, ліцензійного виробництва, з написом на спині «Ренома». Волосся пахло шампунем «Велла». Чогось соромитися не було підстав. А тому я терпеливо чекав, що співрозмовник мені скаже.
– Річ у тому, що ми хотіли б вас про дещо розпитати, – сказав Літератор. – Вибачте, але чи не могли б ви прийти з нами в дільницю?
– Розпитати? Про що? – поцікавився я.
– Про це ми поговоримо пізніше, – відповів він. – Оскільки під час такої розмови треба дотримуватися певних формальностей, скласти протокол і таке інше, то, якщо можна, ми хотіли б зустрітися з вами в офіційній обстановці.
– А переодягтися можна? – запитав я.
– Звичайно, – безбарвним голосом, з незмінно-байдужим виразом обличчя відповів Літератор. «Ґотанда зіграв би роль агента поліції набагато реальніше, набагато майстерніше», – раптом подумав я. Та що поробиш – така вона, ця реальність…
Поки я переодягався у найдальшій кімнаті, вони так і стояли на порозі при відкритих дверях. Я натягнув улюблені джинси, сірий светр, поверх светра одягнув твідовий піджак. Висушив волосся, причесався, запхав у кишені гаманець, записник і ключі, зачинив вікно, вимкнув газовий вентиль на кухні, загасив світло, перемкнув телефон на автовідповідач. І взувся в кеди «топ-сайдер». Непрошені гості пильно дивилися на це, як на щось дивовижне. Рибалка все ще стояв у дверях, просунувши одну ногу за поріг.
Автомобіль стояв трохи віддалік від входу в будинок – щоб не привертати до себе уваги. Звичайнісінький патрульний автомобіль, за кермом – поліцейський в уніформі. Першим у салон заліз Рибалка, потім – я, а за мною – Літератор. Усе це також відбувалось, як у фільмі. Літератор хряснув дверцятами, і серед повної мовчанки автомобіль рушив.
Дорога була забита, і патрульний автомобіль, не вмикаючи сирени, пересувався повільно. За комфортністю він не відрізнявся від таксі. Хіба що лічильника не було. Ми довше простоювали, ніж їхали, а тому водії сусідніх автомашин витріщалися на мою фізіономію. Ніхто в салоні не вимовляв ні слова. Схрестивши руки на грудях, Рибалка пильно вдивлявся вперед. Літератор поглядав за вікно з таким серйозним виглядом, ніби вправлявся у змалюванні краєвиду. «Цікаво, що вимальовується в його голові?» – подумав я. Напевне, щось похмуре, з використанням незрозумілих слів. «Весна як така нагрянула бурхливо й принесла з собою лиховісні зміни. Її поява розбурхала пристрасті безвісних людей, що тулилися в закутках міста, і безшумно викинула їх на купу безплідного сипучого піску».
Уявивши собі такий текст, я захотів геть-чисто його виправити. Бо що таке «весна як така»? Або що таке «безплідний сипучий пісок»? Та на півдорозі подібне редагування мені, звісно, обридло і я відмовився від нього. Вулиці Сібуя, як завжди, заполонили безголові школярі у своїй клоунській одежі. Ні «розбурханих пристрастей», ні «сипучого піску» не було видно.
У поліцейському відділенні мене відвели на другий поверх у кабінет дізнання. У невелику, завбільшки сім квадратних метрів кімнату з малюсіньким віконцем, з якого майже не пробивалося світло. Напевне, стіна сусідньої будівлі підступала до нього впритул. У кабінеті стояли стіл, два залізні конторські крісла і два додаткові табурети, вкриті полівеніловою плівкою. На стіні висів годинник – здавалось, примітивнішого не придумаєш. І більше – нічого. Нічогісінько. Ні настінного календаря, ні картини. Ні полиць для документів. Ні вази з квітами. Ні плакатів з гаслами. Ні чайного начиння. Тільки стіл, крісла, табурети й годинник. На столі – попільниця і стосик папок для справ. Зайшовши в кабінет, мої поводирі зняли плащі, поскладали на табурети, а мене посадили в залізне крісло. Рибалка вмостився по той бік стола, навпроти мене. Літератор стояв віддалік, раз по раз перегортаючи сторінки блокнота. Якийсь час ніхто не відкривав рота. Мовчав і я.
– До речі, що ви робили вчора ввечері? – витримавши паузу, почав Рибалка. Наскільки я пригадую, це вперше він заговорив.
«Вчора ввечері…» – подумав я. Що ж такого особливого я робив учора ввечері? Вчорашній вечір нічим не відрізнявся від позавчорашнього. А позавчорашній – від позапозавчорашнього. Як не прикро, але це факт. Якийсь час я мовчки думав. Бо щоб пригадати, потрібен час.
– Слухайте, – вів далі Рибалка і відкашлявся. – Якби я почав розводитися про закони, то це забрало б багато часу. А тому я питаю вас тільки про одну дуже просту річ. А саме – що ви робили від учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку? Дуже просте запитання, чи не так? Якщо дасте відповідь, шкоди вам від цього не буде.
– Тому саме зараз я над цим і думаю, – відповів я.
– А що, як не подумаєте, то не згадаєте? Йдеться лише про вчорашній вечір. Я не питаю вас про серпень минулого року. Тут і думати нема про що, – наполягав Рибалка.
«Ось тому і не можу згадати», – збирався я відповісти, але стримався. Бо вони можуть не повірити, що в мене тимчасово відібрало пам’ять. І врешті-решт вважатимуть, що я несповна розуму.
– Я почекаю, – сказав Рибалка. – Я почекаю, а ви поволі згадуйте. – Він вийняв з кишені піджака пачку «Севен Старз» і прикурив одну сигарету від запальнички «Бік». – Ви курите?
– Ні, дякую, – відповів я. Як пише журнал «Брутус», для сучасного городянина курити – вже не модно. Однак ці двоє не зважали на такий заклик і курили з великою насолодою. Рибалка – «Севен Старз», Літератор – «Хоуп». Обидва виявилися затятими курцями, які ні на мить не розлучаються із сигаретами. Журнал «Брутус» вони ніколи не читали. Видно, не жили в дусі часу.
– Почекаємо п’ять хвилин, – сказав Літератор, як завжди, безвиразним, байдужим голосом. – А за цей час постарайтеся усе як слід пригадати. Де були і що робили вчора ввечері…
– Ти ж бачиш, це інтелігент! – обернувшись до Літератора, сказав Рибалка. – Я перевірив – він колись уже перебував під слідством. Відбитки пальців збереглися. За участь у студентських заворушеннях. За перешкоджання роботі адміністративних органів. Справу передавали в прокуратуру… До такого йому не звикати. Міцний горішок! Обізнаний із законами. Добре знає про права, гарантовані Конституцією. Ще трохи, і почне вимагати: «Покличте мого адвоката!».
– Але ж він з власної волі поїхав з нами. І ми ставимо йому дуже прості запитання, – ніби дивуючись, сказав Літератор Рибалці. – А, крім того, ніхто не збирається його арештовувати. Нічого не розумію. Нема підстави для виклику адвоката. Мені важко збагнути його хитромудрі міркування.
– Ти ж бачиш, він просто ненавидить поліцію. Фізіологічно ненавидить усе, що з нею пов’язане. Від патрульних автомашин до регулювальників дорожнього руху. А тому, гадаю, він скоріше здохне, ніж захоче з нами співпрацювати, – сказав Рибалка.
– Та нічого, все буде добре! Бо як раніше відповість – раніше додому піде. Якщо він – розсудлива людина, то, напевне, відповість на наше запитання. Жоден адвокат не прийде на виклик тільки тому, що в його клієнта поцікавилися, чим він займався вчора ввечері. Адже адвокати теж люди зайняті. Якщо він – інтелігент, то принаймні це розуміє.
– Ну що ж, – сказав Рибалка. – Якщо він справді розуміє, то збереже час і собі, й нам. Ми зайняті. І він, гадаю, має що робити. А як зволікатиме – час змарнує. І, крім того, втомиться. Сильно втомиться…
Поки тривав цей комічний діалог, минуло п’ять хвилин.
– Ну то як? – спитав Рибалка. – Щось пригадали?
Я нічого не пригадав і не збирався цього робити. Мабуть, пізніше щось само собою пригадається. Тільки не зараз. Пам’ять відібрало надовго.
– Передусім я хотів би знати, в чому справа, – сказав я. – Я не можу нічого сказати, якщо не знаю, про що йдеться. Поки не знаю, в чому річ, не хочу наговорювати на себе. Правила пристойності вимагають, щоб людині спочатку пояснили всю справу, а вже потім запитували. Ваша поведінка зовсім не відповідає правилам пристойності.
– Він не хоче наговорювати на себе… – повторив Літератор так, ніби перевіряв текст. – Наша поведінка зовсім не відповідає правилам пристойності…
– Я ж тобі казав, що це інтелігент! – мовив Рибалка. – Все бачить у перекрученому вигляді. Передплачує газету «Асахі» й читає щомісячник «Секай» [34]34
«Асахі» – популярна центральна газета, «Секай» – журнал, присвячений питанням політики, економіки, культури.
[Закрыть].
– Газети я не передплачую і «Секай» не читаю, – заперечив я. – Поки мені не пояснять, якого біса мене сюди притягли, я нічого не скажу. Як хочете понукати мною – понукайте скільки вам завгодно. Я нікуди не спішу. У мене вільного часу – по саму зав’язку.
Обидва агенти поліції перезирнулися.
– Отже, якщо пояснимо, в чому справа, то отримаємо відповідь на наше запитання, так чи ні? – спитав Рибалка.
– Можливо, – відповів я.
– У нього неабияке почуття гумору, – схрестивши руки на грудях і поглядаючи на верхню частину стіни, сказав Літератор. – Бачте, «можливо»…
Рибалка провів пальцем по шрамові на носі. Шрам, видно, був від ножа – глибокий, із рваними краями.
– Послухайте, – сказав він. – Часу в нас обмаль. І зійшлися ми сюди не для забави. Нам хочеться якнайшвидше покінчити з цією справою. Ви думаєте, ми насолоду маємо від того, що робимо? Нам би до шостої з усім упоратися – і повечеряти з родиною, як нормальні люди! Проти вас ми зла не відчуваємо. І каменюку за пазухою не тримаємо. Розкажіть, де ви були і що робили вчора ввечері, і більше нічого ми від вас не вимагатимемо. Якщо совість чиста, то розповісти про це неважко, чи не так? А, може, вам є що приховувати – й тому ви мовчите?
Я втупився очима в попільничку на столі.
Літератор склав блокнот й заховав його в кишеню. Мовчанка тривала десь з півхвилини. Рибалка взяв у рот наступну сигарету й прикурив.
– Міцний горішок! – сказав він.
– Може, викличемо сюди Комісію з питань захисту прав людини? – спитав Літератор.
– Мова не йде про права людини, – заперечив Рибалка. – А про обов’язки громадян. Адже в законі чітко записано, що громадяни зобов’язані повною мірою допомагати поліції у розслідуванні кримінальних справ. Саме так сказано у вашому улюбленому законодавстві! За що ж ви так ненавидите поліцію? Коли заблудитеся, про дорогу в поліцейського розпитуєте? А коли злодій вривається до вашого дому, в поліцію дзвоните? То чого б вам не допомогти нам у такій простій справі? В порядку взаємодопомоги. Невже не можете відповісти на простісіньке запитання? Де ви були і що робили вчора ввечері? Може, не зволікатимемо і якомога швидше з усім цим покінчимо, га? І тоді ми займемося іншими своїми справами, а ви повернетеся додому. І все буде о’кей. А ви так не думаєте?
– Передусім я хотів би знати, в чому справа, – повторив я.
Літератор добув з кишені паперову серветку і голосно висякався. Рибалка вийняв з шухляди стола пластмасову лінійку і заляскав нею по своїй долоні.
– Невже ви не розумієте? – спитав Літератор, викидаючи серветку у відро для сміття біля столу. – Ви ж так лише погіршуєте своє становище.
– Тепер не сімдесятий рік. І ми не маємо права марнувати час на ваші антиурядові ігри, – втомленим голосом сказав Рибалка. – Така епоха вже давно минула. Нинішнє суспільство засмоктало всіх – і нас, і вас – у своє болото. Вже нема ні влади, ні революційної опозиції. Ніхто вже не користується такими поняттями. Теперішнє суспільство надто велике. Хоч би яку бурю ви знімали – нічого доброго з цього не буде. Система утвердилася остаточно й безповоротно. І кожному, кому вона остогидла, нічого не залишається, як очікувати великого землетрусу. Або викопати собі глибоку яму й там заховатися. Отож і зараз хоч би скільки ви впиралися як баран – користі не буде ні вам, ні нам. А саме виснаження. Як інтелігент ви мали б це зрозуміти, чи не так?
– Ну, звісно, ми трохи втомилися і тому говорили з вами не дуже ввічливо. Якщо це так – вибачте, – сказав Літератор, знову перегортаючи сторінки блокнота. – Ми таки втомилися. Добряче запрацювалися. Від учорашнього вечора майже не спали. Ось уже п’ять днів дітей своїх не бачили. Як слід ні разу не попоїли. Може, вам це не сподобається, але ми також, по-своєму, гнемо спину заради цього суспільства. Та от з’являєтеся ви, впираєтеся як баран і не хочете відповідати на наші запитання. Повірте, така поведінка не може нас не дратувати. Ви розумієте? І коли я кажу, що ви лише погіршуєте своє становище, то це означає: щораз більша наша втома обертається на злість проти вас. Простісінькі питання не вдається розв’язати. І справа ускладнюється. Звісно, ви можете спиратися на закони. І на громадянські права, виписані в Конституції. Однак для їхнього застосування потрібен час. І поки час спливатиме, ви можете потрапити в неприємну халепу. Закон – дуже складна штука, що забирає чимало сил і часу. І до того ж, його застосування залежить від конкретних обставин та людей…
– Ми не хочемо, щоб ви нас неправильно зрозуміли. Ми не збираємося вас залякувати, – сказав Рибалка. – Він вас лише застерігає. Ми й гадки не маємо, щоб піддавати вас неприємним випробуванням.
Я мовчки дивився на попільничку. На ній не було жодного напису або візерунка. Просто стара й брудна попільничка. Може, колись і була прозорою. Але не тепер. Тепер вона була мутно-білявою, із слідами нікотину по краях. «Цікаво, скільки років вона пролежала на цьому столі? – подумав я. – Напевне, років десять…».
Якийсь час Рибалка грався лінійкою на долоні.
– Ну, гаразд! – сказав він примирливо. – Ми вам пояснимо, в чому справа. У нас є своя процедура дізнання, але ми врахуємо ваше заперечення й підемо вам назустріч. Принаймні поки що…
По цих словах він відклав лінійку набік, взяв одну з папок, хутко перегорнув її, вийняв конверт, витяг з нього три великі фотографії й поклав переді мною на столі. Я взяв їх у руки. Чорно-білі, реалістичні. Зроблені не з любові до мистецтва – це я зрозумів з першого погляду. На фотографіях було знято жінку. На першій вона лежала голою на ліжку, обличчям униз. Довгі руки й ноги, пругкі сідниці. Розкидане віялом волосся ховало під собою її шию та обличчя. Стегна трохи розсунуті – так, що видно промежину. Руки розпростерті. Здавалося, ніби жінка спить. На ліжку – жодних особливих прикмет.
Друга фотографія була ще реалістичнішою. Жінка лежала горілиць. Обличчя, голі груди, волосся на лобку. Руки й ноги витягнуті, як за командою «струнко». Без жодних пояснень було зрозуміло: жінка мертва. Очі широко розплющені, губи задубілі у спотвореному вигляді. Це була Мей.
Я глянув на третю фотографію. Обличчя, зняте широким планом. Мей. Без жодних сумнівів. Однак тепер вона вже не була розкішною вродливицею. Здавалося – крижаний холод скував її безживне тіло. Навколо шиї – сліди, начебто від сильного тертя. Горло в мене так пересохло, що я не міг проковтнути слини. Долоні різко засвербіли… Мей, ще недавно така жвава і сексуальна. До самого ранку ми з величезною насолодою розгрібали кучугури, слухали гурт «Dіrе Straits» і пили каву. І ось тепер вона лежить мертва. Її більше немає на цьому світі… Я хотів похитати головою. Але стримався. Я поскладав фотографії докупи й, ніби не було нічого, віддав Рибалці. Обидва агенти поліції уважно спостерігали за тим, як я розглядав фотографії. «Ну й що?…» – спитав я у Рибалки самими очима.
– Знаєте цю жінку? – запитав Рибалка.
Я похитав головою.
– Не знаю, – відповів я. Якби я сказав, що знаю, то, природно, втягнув би в цю історію і Ґотанду. Бо це він звів мене з Мей. Однак уплутувати сюди й Ґотанду не годилося. Можливо, його вже втягли в це раніше. Та я цього не знав. Якщо це так і Ґотанда видав їм моє ім’я, а також проговорився, що я спав з Мей, то мені буде непереливки. Бо стане зрозуміло, що я збрехав на допиті. І тоді все жартами не закінчиться. Я багато чим ризикував. Та, хоч би там що, від меневони не повинні дізнатися про Ґотанду. За своїм становищем ми з ним сильно відрізнялися. Бо як дізнаються – навколо Ґотанди зчиниться велика буча. Скандал потрапить на сторінки бульварних тижневиків.
– Ще раз добре придивіться, – повільно й багатозначно сказав Рибалка. – Ще раз добре придивіться, бо це дуже важливо, а вже тоді відповідайте. Ну, то що? Ви пригадуєте цю жінку? Тільки не треба брехати. Ми – професіонали у своєму ділі і швидко вгадуємо, де правда, а де брехня. Хто збреше поліції, той недобре кінчить. Зрозуміло?
Я ще раз довго розглядав усі три фотографії. Хотів відвернути очі, але не мав права.
– Не знаю, – відповів я. – До того ж, вона мертва…
– Мертва! – у своєму дусі повторив Літератор. – Вмерла жахливою смертю! Нечуваною смертю! Як самі бачите. Ми на неї вже надивилися – там, на місці злочину. Гарна жінка була. Так голою і вмерла. З першого погляду видно – красунею була. Та як тільки вмерла, вже не має значення, якою вдалася – вродливою чи непривабливою. Як і те, що гола. Зараз це просто труп. Залиши його так, як є, – почне гнити. Шкіра потріскає, злущиться, вилізе гниле м’ясо. Жахливо смердітиме. Хробаки в ньому закишать. Ви коли-небудь таке бачили?
– Ні, – відповів я.
– А ми бачили, й то не один раз! У такому стані про жіночу красу вже не доводиться говорити. Перед вами просто шматок гнилого м’яса. Як смердючий біфштекс. Від самого запаху апетит надовго пропадає. Навіть ми, професіонали, його не зносимо. До такого звикнути не можна. Потім мине якийсь час – і залишаться самі кістки. Вже без запаху. До краю висохлі. Білісінькі й красиві. Непорочної чистоти… А втім, ця жінка до такого стану ще не дійшла. До кісток не зотліла й не прогнила. Зараз вона просто труп. Задубілий як дерево. Ще добре видно, що була красунею. Поки жила, ніхто, мабуть, не відмовився б з нею переспати, правда? А от тепер навіть гола вона не викликає ніяких бажань. Бо мертва. Між нами і трупами велика різниця. Труп – це як кам’яна статуя. Інакше кажучи, існує певний вододіл, за який досить ступити один крок, щоб обернутися в ніщо. Цілковите ніщо. Після того залишається тільки чекати кремації. А яка вона була красуня! Як жаль, що з нею таке сталося. Якби жила, ще довго вабила б до себе своєю вродою. Та хтось їй вкоротив життя. Яка жорстокість! Ця дівчина мала право на життя. Їй ще й двадцяти не сповнилося. Хтось задушив її панчохою. Вмирала поволі. Довго. У страшних муках. Усвідомлювала, що вмирає. І думала: «Чого це я повинна так умирати? Я хочу ще жити». Відчувала, що задихається від нестачі кисню. У голові тьмарилося. Малу нужду справляла під себе. Билась у корчах, щоб якось урятуватися. Та забракло сили. І поволі вмирала. Не дуже приємна смерть, чи не так? Ми хочемо спіймати злочинця, який заподіяв їй таку смерть. Мусимо спіймати. Бо це – злочин. Звірячий злочин. Розправа сильного над слабким. Такого прощати не можна. Якщо таке прощати – похитнуться основи суспільства. Ловити й карати злочинців – наш обов’язок. Якщо цього не робити, то злочинець може вбити ще не одну жінку.
– Учора в полудень ця жінка замовила двомісний номер у дорогому готелі на Акасака й о п’ятій годині зайшла туди сама, – сказав Рибалка. – Персоналу повідомила, що її чоловік прийде пізніше. Прізвище й телефонний номер указала видумані. Номер оплатила наперед готівкою. О шостій подзвонила готельній службі й замовила вечерю на одну особу. Упродовж усього того часу залишалася сама. О сьомій було виставлено в коридор тацю з порожнім посудом. І повішено на дверях табличку «Не турбувати». Дванадцята година дня – час розрахунку й звільнення номера в готелі. О дванадцятій тридцять чергова внизу подзвонила в номер, але трубку ніхто не взяв. На дверях все ще висіла табличка «Не турбувати». На стук у двері ніхто не озвався. Працівники готелю запасними ключами відімкнули двері. І побачили всередині мертву голу жінку. У такій самій позі, як на першій фотографії. Ніхто не помітив, щоб у номер хтось сторонній заходив. На верхньому поверсі готелю – ресторан, і ліфтами постійно піднімаються і спускаються люди. Людський потік безперервний. Ось чому цей готель часто використовують для таємних зустрічей. Тут нікого не вислідиш…
– В її сумочці не знайшли нічого, що могло б вивести на слід убивці, – сказав Літератор, – Ні прав водія, ні записника, ні кредитної чи грошової картки. Тільки косметичку, тридцять тисяч єн у гаманці й протизаплідні таблетки. І більше нічого… А втім, ні! В самому куточку гаманця, в несподіваному місці, лежала візитна картка. Ваша картка.
– Ви справді не знаєте цієї жінки? – наполягав Рибалка.
Я похитав головою. Якби я тільки мав змогу, я з радістю співпрацював би з поліцією у розкритті злочину – вбивства Мей. Однак зараз я передусім мусив думати про живих.
– Ну, то ви скажете, де й що робили вчора ввечері? Тепер, я думаю, ви зрозуміли, чому ми привезли вас сюди й допитуємо?… – сказав Літератор.
– О шостій годині я сидів дома сам-один і вечеряв, потім читав книжку, трохи випив і ще до дванадцятої ліг спати, – відповів я. Нарешті пам’ять повернулася до мене. Чи не тому, що я побачив фотографію мертвої Мей?
– За той час з ким-небудь зустрічалися? – спитав Рибалка.
– Ні з ким. Весь вечір був сам, – відповів я.
– А по телефону ні з ким не говорили?
– Ні, – відповів я. – Десь о дев’ятій хтось мені подзвонив, але телефон був на автовідповідачеві, і я не взяв трубки. Пізніше я дізнався, що дзвонили у зв’язку з роботою.
– А чого ви вмикали автовідповідач, коли були дома? – запитав Рибалка.
– Бо під час відпустки не хотів ні з ким говорити про роботу, – відповів я.
Вони попросили назвати ім’я і дати телефонний номер клієнта, який мені дзвонив. Я назвав.
– А після вечері ви тільки книжку читали? – допитувався Рибалка.
– Спочатку вимив тарілки. Потім читав.
– Яку книжку?
– Може, ви не повірите – читав «Процес» Кафки.
Рибалка записав: «Процес» Кафки.Не знав ієрогліфів слова «процес», і Літератор йому підказав. Як я і сподівався, про «Процес» Кафки він знав не з чужих вуст.
– Виходить, до дванадцятої читали, – вів далі Рибалка. – І випивали.
– Як почало смеркати, спочатку пиво… Потім бренді.
– І скільки випили?
Я спробував згадати.
– Пива – дві банки. Бренді – десь чверть пляшки. І закушував консервованими персиками.
Рибалка записав: «Закушував консервованими персиками».
– Як іще щось згадаєте – скажете нам. Будь-яка дрібниця може стати у пригоді.
Я подумав ще трохи, але нічого не міг пригадати. Справді нічим не примітний вечір. Я тільки спокійнісінько читав книжку. І того ж таки непримітного вечора хтось задушив Мей панчохою.
– Не можу згадати, – відповів я.
– Послухайте, я б вам радив серйозно подумати, – відкашлявшись, сказав Літератор. – Бо ви опинилися в дуже невигідному становищі.
– Про яке невигідне становище може йти мова, коли я нічого не робив? – заперечив я. – Я – людина вільної професії, а тому свої візитні картки роздаю багатьом клієнтам. Як моя картка потрапила до тієї дівчини – гадки не маю, але з цього ніяк не випливає, що я її вбив.
– Якби візитна картка не мала до вас стосунку, то чого б вона зберігалася в найглибшому куточку гаманця? – спитав Рибалка. – Щодо цього в нас є дві гіпотези. Перша: ця жінка належить до ваших ділових клієнтів. Вона домовилася про таємну зустріч з якимось чоловіком, який, можливо, її вбив. Той чоловік вигорнув з її сумочки все, що могло вивести на його слід, і зник. І лише візитну картку, що була в найглибшому кутку гаманця, не помітив. Друга: ця жінка – професійна повія. Високої категорії. З тих, що орудують в першокласних готелях і не носять із собою нічого такого, що могло б їх видати. Та от з якоїсь невідомої причини клієнт її вбив. Грошей не забрав, а тому вбивця – напевне, маніяк. Як ви думаєте, такі гіпотези можна розглядати?
Я нахилив голову вбік і промовчав.
– Так чи інакше, ваша візитна картка – ключ до розкриття злочину. Поки що це – єдиний речовий доказ, – постукуючи кінцем авторучки по столу, підказував Рибалка.
– Візитна картка – це всього-на-всього шматок паперу з надрукованими ієрогліфами, – заперечив я. – І ні про що не свідчить. Тільки з її допомогою нічого ні підтвердити, ні заперечити не можна.
– Поки що… – сказав Рибалка й далі постукував кінчиком авторучки по столу. – Це правда, що тільки з її допомогою нічого ні підтвердити, ні заперечити не можна. Зараз експерти обстежують номер і залишені речі. Проводиться анатомічний аналіз тіла. Завтра з’ясується ще кілька деталей. І тоді стане зрозумілим зв’язок між різними подіями. Тим часом доведеться почекати. Ну що ж, почекаємо. Поки ми чекатимемо, ви постарайтеся ще щось згадати. Можливо, на це піде вся ніч, але попрацюємо ґрунтовно. Якщо не квапитися, то можна згадати багато чого. Отже, повторимо все спочатку. Пригадайте точно все, що відбулося з вами протягом учорашнього дня. По порядку, від самого ранку.
Я зиркнув на настінний годинник. Його стрілки, здавалось, байдуже вказували на п’яту годину десять хвилин. І саме тоді я раптом пригадав, що обіцяв зустрітися з Юкі.
– Можна скористатися вашим телефоном? – спитав я Рибалку. – Я обіцяв одній людині зустрітися з нею о п’ятій. Це для мене дуже важливо. Буде незручно, якщо не потелефоную.
– З дівчиною? – спитав Рибалка.
– Так, – відповів я.
Рибалка кивнув і підсунув телефонний апарат до мене. Я добув записник, знайшов номер Юкі й набрав його. За третім гудком вона підняла трубку.
– Ви хочете сказати, що у вас важлива справа й ви не можете приїхати? – першою запитала вона.
– Несподіваний випадок, – поправив я. – Не з моєї вини. Мені незручно, але я не можу нічого вдіяти. Мене забрали в поліцію на дізнання. Зараз я у відділенні на Акасака. У чому справа – довго пояснювати, але схоже на те, що так просто я звідси не зможу вибратися.
– Забрали в поліцію? Що ви наробили?
– Нічого не наробив. Мене викликали як свідка одного вбивства. Випадково вскочив у халепу.
– Якесь безглуздя, – байдужим тоном сказала Юкі.
– І не кажи, – погодився я.
– Але ж ви нікого не вбили, правда?
– Звичайно, не вбив, – відповів я. – У своєму житті я зазнав чимало невдач і зробив не одну помилку, але людини не вбив. А викликали мене тільки для допиту, відповідаю на різні запитання. А перед тобою я таки винен. Найближчим часом постараюсь свою вину загладити.
– Справді якесь безглуздя! – сказала Юкі. І демонстративно брязнула трубкою.
Я також поклав трубку і повернув телефонний апарат Рибалці. Обидва агенти поліції уважно слухали мою розмову з Юкі, але, здається, нічого з неї не винюхали. А от якби вони знали, що я призначив зустріч тринадцятирічній дівчині-підлітку, то, напевне, їхня підозра до мене тільки зросла б. Мабуть, подумали б, що я – збоченець абощо. Бо зазвичай у світі не заведено так, щоб тридцятичотирьохрічний чоловік домовлявся про зустріч з тринадцятирічною дівчиною.
Агенти поліції доскіпливо розпитали мене про те, що я робив протягом учорашнього дня, і все це вписали в протокол. Кожен ієрогліф виписали ретельно кульковою ручкою на аркушах паперу для листів, підклавши під них картон. Безглуздий, нікому не потрібний документ. Даремна трата часу й зусиль. У ньому вони сумлінно зазначили, куди я ходив і що їв. Я навіть розповів їм докладно рецепт приготування вареного конняку [35]35
Конняку (яп.) – паста або желе з аморфофалюса (Аmorphophallus conjac, К. Косh).
[Закрыть], яким повечеряв. І напівжартома пояснив, як настругувати пластівці сушеного тунця. Однак до тих людей жарти не доходили. Вони старанно записували кожне моє слово. Загалом вийшов грубезний документ. І справді беззмістовний. О шостій тридцять із сусідньої їдальні вони принесли бенто. Назвати його смачним було великим перебільшенням. Щось схоже на харчові покидьки. М’ясні фрикадельки, картопляний салат, тушковані рибні палички. Ні приправа, ні складові частини такої їжі не викликали захоплення. Надто гірка олія і надто гостра приправа. Квашені овочі з домішкою штучних барвників. Та оскільки і Рибалка, і Літератор свої порції уминали так, що аж за вухами лящало, – я також нічого не залишив у коробці. Бо мене дратувало, що їм може здатися, ніби з переляку мені шматок стає руба в горлі.
Коли ми поїли, Літератор приніс слабенького, теплуватого зеленого чаю. За чаєм вони знову закурили. Дим заповнив до краю тісну кімнатку. В очах мені запекло, а піджак просяк запахом нікотину. Після чаю відновився допит. Безмежне нагромадження нісенітниць. З якого і до якого місця я читав «Процес», коли переодягнувся в піжаму і таке інше. Я виклав Рибалці сюжет «Процесу», але, здається, його зміст агента поліції нітрохи не зацікавив. Напевне, вся ця історія видалася йому занадто буденною. Я раптом навіть занепокоївся, чи взагалі твори Франца Кафки доживуть до двадцять першого століття. Врешті-решт навіть сюжет «Процесу» в моєму викладі потрапив у протокол. Навіщо все це, слово за словом, треба записувати – мені в голову не вкладалося. Справді щось чисто кафкіанське… Відчувши всю безглуздість свого становища, я занудьгував. І втомився. Голова перестала як слід працювати. Вся розмова здалася мені нікчемною і беззмістовною. Однак агенти поліції шукали щілинку в моїй розповіді про те, що було зі мною вчора, ставили запитання і докладно записували мої відповіді на них. Раз у раз Рибалка забував, як пишеться той чи інший ієрогліф, і запитував у Літератора. Здавалося, ніби така робота їм зовсім не обридла. Можливо, вони втомилися, але працювали, не покладаючи рук. З блиском в очах і наставивши вуха, вони прислухалися до будь-яких дрібниць у моїй розповіді, щоб помітити в ній хоч якусь неузгодженість. Час від часу хтось з них виходив з кімнати і через хвилин п’ять-шість повертався назад. Що й казати, незламні типи.
