Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)
14
Дивна річ – а може, й не вельми дивна, – але того вечора я заліз у ліжко о дванадцятій і відразу міцно заснув. А коли розплющив очі, була восьма ранку. Хоча снилися всякі нісенітниці, прокинувся акурат о цій порі. Враження складалося таке, наче пробіг по колу й вернувся на старт. Був у гарному настрої. І навіть голодний. Тому подався до кондитерської «Данкін Донатс», випив дві чашки кави, з’їв дві пампушки, а потім безцільно вештався по місту. На обледенілі вулиці тихо спадали міріади сніжинок, схожих на пташиний пух. Як і раніше, небо від краю й до краю вкривали темні хмари. Що й казати, не найкращий день для прогулянки. Однак, проходячи вулицями, я відчував на душі полегкість. Тривалого відчуття пригніченості наче й не було, і навіть морозне повітря приносило радість. «Власне, що зі мною сталося? – дивувався я, не сповільнюючи ходи. – Хоча жодної проблеми ще не розв’язано, звідки міг взятися такий бадьорий настрій?»
Через годину я повернувся в готель – і застав за конторкою реєстрації знайому дівчину з окулярами на носі. Поряд з нею помітив ще одну дівчину, яка приймала гостя. Моя ж приятелька розмовляла по телефону: приклавши трубку до вуха, усміхалася завченою усмішкою і машинально крутила між пальцями авторучку. Побачивши її, я захотів будь-що з нею поговорити. Про будь-яку дурницю. Поговорити на будь-яку беззмістовну тему. Я підійшов до неї і став уперто чекати, коли вона закінчить телефонну розмову. Вона зиркнула на мене, але зразково-приязна усмішка на губах не зникла.
– Чим я можу вам допомогти? – спитала вона чемно, поклавши телефонну трубку.
Я відкашлявся.
– Знаєте, я чув, нібито вчора ввечері в басейні недалеко звідси крокодил з’їв двох дівчат. Як ви гадаєте, це правда? – якомога серйозніше сказав я навмання те, що наверзлося мені на думку.
– Та як вам сказати… – відповіла вона, все ще не розлучившись зі своєю завченою усмішкою, схожою на штучну квітку. Але, добре придивившись, я зрозумів, що в душі вона кипить від гніву. Її щоки почервоніли, ніздрі напружилися. – Про таке ми нічого не чули, а тому, вибачте, може, вас ввели в оману?
– Страшенно великий крокодил! За розповідями очевидців, завбільшки з «вольво» з причепом. Раптом пробив скляний дах, стрибнув у воду і за одним махом проковтнув обох дівчат. З’їв на десерт половину пальми і кудись утік. Ви не знаєте, його вже спіймали? Якщо не спіймали, то виходити надвір трохи…
– Вибачте, – перебила вона мене, ні на крихту не змінивши виразу обличчя. – А що, якби ви самі зателефонували в поліцію? Гадаю, там дістали б надійну інформацію. А ще краще було б, якби ви вийшли з готелю, повернули праворуч, пройшли трохи вперед – і розпитали про все у поліцейській будці.
– Ой, справді! Я так і зроблю, – відповів я. – Дякую. Хай Сила [10]10
Натяк на одну з ворогуючих сторін у фільмі «Зоряні війни».
[Закрыть]буде на вашому боці!
– Нема за що, – сказала вона холодно, поправивши окуляри на носі.
Невдовзі після того, як я піднявся в номер, задзвонив телефон.
– Що це таке!? – спитала вона тихо, насилу приглушивши роздратування. – Я ж вас просила не докучати мені на роботі! Я не люблю цього!
– Пробач! – відповів я щиро. – Просто мені будь-що хотілося поговорити з тобою. Почути твій голос. Можливо, я пожартував невдало. Та річ не в цьому! Я хотів з тобою поговорити. І не думав, що завдам клопоту.
– Я ж нервуюся. Здається, я вам уже казала. Під час роботи я напружуюся. А тому не хочу, щоб мені перешкоджали. Ви ж обіцяли, хіба ні? Що не витріщатиметеся на мене.
– Я не витріщався. Тільки поговорити хотів…
– Ну от надалі такого не робіть. Благаю!
– Обіцяю. Не заводитиму розмови. Не дивитимусь, не говоритиму. Мовчатиму, як гранітна скеля… Слухай, до речі, ти сьогодні ввечері після роботи вільна? Чи, може, підеш на лекцію з альпінізму?
– Лекція з альпінізму? – перепитала вона й зітхнула. – Ви все жартуєте?
– Так, жартую.
– А ви знаєте, до мене не завжди доходять ваші жарти. «Лекція з альпінізму»… Таке скажете… Ха-ха-ха.
Вона вимовила «ха-ха-ха» сухо й байдужим тоном, ніби читала ієрогліфи, написані на стіні. Й поклала трубку.
Хвилин тридцять я чекав від неї дзвінка, але вона не зателефонувала. Очевидно, розсердилася. Мого гумору мої співрозмовники частенько не розуміють. Так само, як і моєї серйозності. Чим би ще зайнятись – я не придумав, а тому вирішив знову прогулятися по місту. Як пощастить, можна натрапити на щось цікаве. Відкрити щось новеньке. Краще вже ворушитися, ніж сидіти, склавши руки. Краще що-небудь спробувати. І нехай Сила буде на моєму боці.
Я блукав вулицями цілу годину, але нічого цікавого не виявив. А тільки промерз до кісток. Сніг усе ще падав. О дванадцятій тридцять я зайшов у «Макдональдс», з’їв чизбургер, пакетик смаженої картоплі, випив склянку кока-коли. Чогось такого їсти зовсім не хотів. Сам не знаю чому – але все-таки їм. Напевне, мій організм настільки змінив свою структуру, що регулярно вимагає таких покидьків.
Вийшовши з «Макдональдсу», я вештався вулицями ще хвилин тридцять. Нічого нового не помітив. Тільки те, що снігопад припустив ще швидше. Я затягнув блискавку куртки до самого верху, а шарфом обкрутив шию аж до носа. Однак тепліше не стало. Страшно захотілося в туалет. Бо в таку холоднечу напився кока-коли. Я оглянувся – чи нема десь поблизу туалету? На протилежному боці вулиці побачив кінотеатр. Страшенно обшарпаний, але, мабуть, з туалетом. Після того, як справлю малу нужду, не завадило б погрітися і водночас подивитися кіно. Тим паче що вільного часу нема куди дівати. «Цікаво, що показують?» – подумав я і глянув на афішу. Два фільми підряд, обидва японські. Один з них – «Нерозділене кохання». З моїм однокласником у головній ролі. «Оце так пощастило!» – подумав я.
Звільнившись від зайвої кількості рідини, я купив в автоматі банку гарячої кави і подався до залу на перегляд фільму. Як я і сподівався, в залі було порожньо, але тепло. Я вмостився у крісло й, попиваючи каву, почав дивитися кіно. Від початку «Нерозділеного кохання» минуло вже півгодини, але й без цього сюжет я зрозумів одразу. Бо він розгортався так, як я собі уявляв. Мій однокласник – високий і вродливий учитель біології. Героїня-старшокласниця закохана в нього по самі вуха. Настільки, що, як завжди в таких випадках, непритомніє від самої його присутності. У свою чергу, до неї не байдужий хлопець із шкільної секції кендо [11]11
Кендо – традиційне фехтування на мечах.
[Закрыть]. Загалом, не фільм, а справжнє дежавю. Навіть я зняв би такий.
А втім, моєму однокласнику (його звали Рьоіті Ґотанда, однак, звісно, йому вибрали прекрасний псевдонім, бо, на жаль, справжнє ім’я не могло привабити дівочих сердець) цього разу випала роль трохи складніша, ніж звичайно. Його герой був не лише вродливим і приязним, але також за ним тяглися деякі грішки з минулого. Мовляв, у студентські роки він брав участь у радикальному русі, покинув завагітнілу від нього коханку чи ще щось інше витворив. Досить банальні грішки, але все-таки це краще, ніж нічого. З незграбністю мавпи, яка шпурляє глину об стіну, режисер раз по раз вставляв кадри з минулого героя. З’являлася у фільмі і хроніка – захоплення аудиторій студентами медичного факультету Токійського університету. Я навіть збирався підтримати вигуками поведінку героя, але вчасно одумався.
Так чи інакше, Ґотанда грав роль особи з підмоченою репутацією. Старався з усіх сил. Однак фільм виявився нікудишнім, а режисер – повною бездарністю. Половина діалогів звучала настільки примітивно, що вуха в’янули від їхнього слухання, а на диво беззмістовні сцени змінювали одна одну. Незрозуміло чому обличчя героїні раз по раз з’являлося крупним планом. А тому, намагаючись якнайкраще показати свою акторську майстерність, Ґотанда виділявся на сцені лише своїм зростом. Мені ставало жаль його щораз більше. Було просто боляче дивитися на нього. Та, якщо подумати, він здавна жив таким жалюгідним життям.
Була у фільмі одна сцена в ліжку. У неділю вранці, коли Ґотанда спить у своєму ліжку з жінкою, героїня-старшокласниця приносить йому саморобне печиво чи щось у тому ж роді. Ого, все відбувається так, як я передбачав! Ґотанда, як я і сподівався, в ліжку ніжний та люб’язний. Вельми вправний у сексі. Його пахва, мабуть, аж спітніла від пристрасті. Волосся чуттєво сплуталося. Ось він гладить рукою її оголену спину. Кінокамера плавно змінює ракурс і висвічує її обличчя.
Дежавю… Язатамував подих.
Це була Кікі. Я відчув, як моя спина примерзла до спинки крісла. Десь позаду з гуркотом покотилася по підлозі порожня пляшка. Кікі. Та сама, яку побачив у тому темному коридорі… Ось тепер вона справді-таки в ліжку з Ґотандою.
«Все з'єдналося», – подумав я.
* * *
Кікі з’явилася тільки в цій сцені. Вона спить з Ґотандою в неділю вранці. От і все. У суботу ввечері Ґотанда десь напився до чортиків, підхопив її і привіз до себе додому. Зранку ще раз з нею віддається любощам. І саме тоді приходить його учениця, головна героїня. Як на біду, він забув замкнути двері. Німа сцена. Кікі проказує лише одну фразу: «Що сталося?» Проказує тоді, коли шокована таким видовищем учениця вже побігла геть, а Ґотанда завмер у розгубленні. Проказує зовсім бездарну фразу, на яку тільки спромоглася.
– Що сталося?
Я не встиг упевнитися, що цей голос справді належить їй. Бо не пам’ятав його настільки точно, а, крім того, акустика залу була препогана. Зате її тіло пригадав якнайдокладніше. Спина, шия, пругкі груди – все це, по-моєму, належало Кікі. Закам’янівши у кріслі, я невідривно стежив за Кікі на екрані. Ця сцена тривала хвилин п’ять-шість, не більше. В обіймах Ґотанди, в полоні його любовних пестощів, вона задоволено заплющила очі й ледь-ледь ворушила губами. Злегка зітхала. Грала чи ні – незрозуміло. Мабуть, грала. Адже це кіно! Однак я зовсім не сприймав того, що Кікі може зіграти таку роль. Через те я розгубився. Якщо це не гра – то, виходить, вона п’яніє від обіймів Ґотанди, а якщо таки гра – то пропадає сенс існування Кікі в моєму житті. Ні, вона не повинна грати. У всякому разі, я дико ревнував її до фільму.
Спочатку до плавального басейну, тепер до кінофільму. Я починаю ревнувати до будь-чого на світі. Цікаво, це – хороша прикмета чи ні?
Так от: героїня-школярка відчиняє двері. І стає свідком того, як голі Ґотанда й Кікі пристрасно обіймаються. Школярка тамує подих. Заплющує очі. І втікає. Ґотанда приголомшений. Кікі проказує: «Що сталося?» Розгублений Ґотанда крупним планом. Затемнення.
У фільмі Кікі більше не з’являлася. Втративши цікавість до сюжету, я вдивлявся в екран, але Кікі ні разу більше не показувалася. Десь вона познайомилася з Ґотандою, переспала з ним, брала участь в одній-однісінькій сцені з його життя – і зникла. Така їй випала роль. Так само вона повелася зі мною. Раптом з’явилася, побула трохи зі мною і щезла навіки.
Кіно скінчилося, у залі спалахнуло світло. Заграла музика. А я все сидів, мов закам’янілий, і не міг відірвати погляду від білого екрану. «Невже це правда?» – подумав я. Фільм закінчився і залишив по собі враження чогось зовсім нереального. Чого це Кікі виринула раптом у кіно? Тим паче з Ґотандою. Якась дурниця та й тільки. Напевне, я в чомусь помилився. Сталося порушення в електричному колі – хтось дроти не так з’єднав. Перетнулася уява з реальністю – і настав безлад. Бо як інакше це пояснити?
Вийшовши з кінотеатру, я довго блукав навколишніми вулицями. І все думав про Кікі. «Що сталося?» – шептав мені на вухо її голос.
Що сталося?
Все-таки це була Кікі. Нема сумніву. Коли я її обіймав, вона так само заплющувала очі, так само ворушила губами і так само зітхала. Це не гра. І водночас це – кіно…
Я нічого не розумів.
Минав час, а я дедалі більше не довіряв своїй пам’яті. Невже все це мені привиділося?
Через півтори години я ще раз зайшов у той самий кінотеатр. І ще раз від самого початку подивився «Нерозділене кохання». У неділю вранці Ґотанда обіймає жінку. Видніє її спина. Кінокамера змінює ракурс. Її обличчя. Це Кікі. Абсолютно точно. Заходить героїня-школярка. Тамує подих. Заплющує очі. Тікає. Ґотанда приголомшений. Кікі проказує: «Що сталося?» Затемнення.
Все повторилося так само.
Фільм скінчився, а я все одно нічому не повірив. «Може, сталася якась помилка?» – подумав я. Чому Кікі спала з Ґотандою?
Наступного дня я знову подався до того кінотеатру. І, закам’янівши у кріслі, ще раз переглянув «Нерозділене кохання». З нетерпінням ждав тієї сцени. Нарешті вона почалася. Недільний ранок, Ґотанда обіймає жінку. Видно її спину. Кінокамера змінює ракурс, видно жіноче обличчя. Це Кікі. Нема сумніву. Заходить школярка. Тамує подих. Заплющує очі. Тікає. Ґотанда приголомшений. Кікі проказує: «Що сталося?»
У темряві кінозалу я зітхнув.
О’кей! Це – реальність. Нема сумніву. Все з'єднано.
15
Занурившись у крісло кінотеатру, я зчепив пальці обох рук перед носом і вже вкотре поставив собі запитання: «Ну, то що тепер робити?»
Вічне запитання. Однак саме зараз мені треба спокійно все обдумати й відповісти на нього. Загалом, навести порядок у голові.
І передусім – усунути плутанину у з’єднаннях.
Щось, напевне, розладналося. В цьому нема сумніву. Кікі, я та Ґотанда – всі ми попарно одне з одним пов’язані. Як це сталося – навіть не здогадуюся. Однак факт залишається фактом – ми попарно пов’язані. Усе це треба розплутати. Відновити реальність і через неї – себе самого… А що, коли це не плутанина у старих з’єднаннях, а поява зовсім нової лінії зв’язку, незалежної від колишньої схеми? В усякому разі, нічого іншого не залишається, як простежити її від початку до кінця. Якомога обережніше – щоб її не обірвати. Бо тільки так можна за щось зачепитися. Так чи інакше, треба рухатися. Не зупинятися. І танцювати далі. Танцювати так майстерно, щоб усі задивлялися.
«Танцюй!» – каже Чоловік-Вівця.
«Танцюй!» – відлунює в моїй голові.
«Хоч би що, а я повернуся до Токіо, – подумав я. – Залишатися тут довше не варто. Мети я повністю досяг – відвідав готель „Дельфін“. А тепер повернуся в Токіо, зберуся в силі й відстежу ті зв’язки». Я застібнув блискавку куртки до самого підборіддя, натягнув рукавиці, шапку, обмотався шарфом до самого носа і вийшов з кінотеатру. Сніг падав так густо, що я не бачив перед собою майже нічого. Задубіле від холоду місто скидалося на безнадійно замерзлий труп.
Повернувшись у готель, я відразу зателефонував у «Всеяпонські Авіалінії» і замовив квиток на перший пополудні рейс до аеропорту Ханеда [12]12
Ханеда – найближчий до центру Токіо аеропорт.
[Закрыть]. «Через сильний снігопад раптово можуть оголосити затримку або скасують рейс. Це вас не бентежить?» – спитала чергова з бюро замовлень. «Мені однаково», – відповів я. Я вирішив повертатися, а тому хотів прибути до Токіо якнайшвидше. Склавши дорожні речі, я спустився у фойє і розплатився за проживання. А тоді підійшов до знайомої в окулярах і підкликав її до конторки з написом «Оренда автомобілів».
– Сталося так, що я мушу повертатися до Токіо, щоб залагодити одну нагальну справу, – сказав я їй.
– Щиро дякую! Приїжджайте ще! – відповіла вона з тією самою завченою усмішкою на устах. «Напевне, її трохи образило те, що я так несподівано оголосив про свій від’їзд до Токіо», – подумав я. Адже вона з тих, хто легко ображається.
– Слухай, – сказав я. – Я ще приїду. Скоро. І тоді ми вдвох за вечерею про все спокійно поговоримо. Я маю багато чого тобі сказати. Але тепер мені треба повернутися до Токіо й утрясти чимало речей, для чого доведеться логічно помислити, передбачити свою майбутню поведінку і з’ясувати загальні перспективи для себе. Отож коли я з цим упораюся, то знову сюди приїду. Скільки часу це забере – не знаю. Але я сюди, напевне, повернуся. Якщо спитаєш чому, скажу, що для мене це місце… бо воно здається мені особливим. А тому раніше чи пізніше я сюди повернуся.
– Аякже! – сказала вона заперечно.
– Аякже! – сказав я ствердно. – Хоча те, що я кажу, можливо, здається тобі нісенітницею.
– Зовсім ні! – заперечила вона з байдужим виразом обличчя. – Тільки я не уявляю собі, що буде з нами через кілька місяців.
– Гадаю, мова не йде про кілька місяців. Ми таки ще раз зустрінемося. Бо в нас з тобою багато спільного! – переконував я її. Однак по ній не було видно, що це мені вдалося. – А що, тобі так не здається?
Вона постукала кінчиком кулькової авторучки по конторці – цок, цок, цок – і нічого не відповіла.
– А ви часом не відлітаєте найближчим рейсом? – спитала вона нарешті.
– Збираюся, якщо тільки його не скасують. Бо через погоду не ясно, чи літак полетить.
– Якщо полетить, то в мене до вас буде прохання… Можна?
– Звичайно.
– Річ у тому, що тут одна дівчинка років тринадцяти мусить сама повернутися до Токіо. Її мати в нагальній справі кудись полетіла. А дочка сама в готелі залишилася. Мені незручно просити, та чи не могли б ви провести її до Токіо? Багаж у неї чималий, і я боюся, що вона сама не сяде в літак.
– Не зовсім розумію, – сказав я. – Чого це мати покинула дитину саму і полетіла бозна-куди? Яка безвідповідальність!
Вона здвигнула плечима.
– Бо вона безвідповідальна особа! Відома фото-художниця, але трохи дивна. Спало їй щось на думку – зірвалася з місця й поїхала. А про дитину геть-чисто забула. Як кожний митець, у полоні творчого задуму нічого іншого в голові не тримає. Через день раптом згадала – і зателефонувала нам у готель. Мовляв, я там у вас дочку залишила, а тому хотіла б, щоб ви посадили її в літак і відправили до Токіо.
– А чого б їй самій не приїхати й не забрати дочку із собою?
– Не знаю. Сказала, що у зв’язку з роботою мусить залишитися в Катманду ще на тиждень. Людина вона знаменита і наша постійна клієнтка, а тому відмовити її ми не можемо… Вона просить тільки відвезти дочку в аеропорт, а в Токіо, мовляв, дівчинка сама додому добереться. Але ж так робити не годиться. Вона ще мала, і якби щось з нею сталося, ми були б винні… Вся відповідальність лежить на нас.
– От тобі й на! – сказав я. І раптом пригадав: – Слухай, а та дівчинка часом не з довгим волоссям, в джемпері з нашивкою якогось рок-гурту і завжди з навушниками плеєра у вухах?
– Саме так! А що, ви її знаєте?
– От тобі й на! – повторив я.
* * *
Моя знайома зателефонувала у «Всеяпонські Авіалінії» й замовила квиток на рейс, яким відлітав і я. Потім зв’язалася з номером дівчинки і веліла їй зібрати речі та спуститися негайно у фойє, бо, мовляв, знайшлася людина, разом з якою можна повернутися до Токіо. Водночас вона запевнила – мовляв, усе буде гаразд, я цю людину добре знаю. Після цього покликала боя і доручила забрати з номера валізу юної гості. І нарешті викликала готельний лімузин. Робила все спритно, із знанням справи. «Ти – майстриня на всі руки», – похвалив я її.
– Я ж вам казала, що така робота мені подобається. Душа лежить до неї.
– А от до жартів не лежить, – зауважив я.
Вона знову постукала авторучкою по конторці.
– Це – зовсім інша річ. Взагалі мені не до вподоби чути, як з мене кепкують. Від самого малку. Я тоді нервуюся.
– Слухай, я зовсім не збираюся тебе нервувати, – сказав я. – Навпаки: я жартую, щоб самому заспокоїтися. Можливо, мої жарти нікудишні й безглузді, але я роблю це по-своєму з усією старанністю. Звісно, буває і так, що вони не настільки цікаві співрозмовнику, як я сподівався. Та головне – я нікому не бажаю зла. І ти не думай, що я з тебе насміхаюся. Жарти мені самому потрібні…
Злегка стиснувши губи, вона дивилася на мене. Так, ніби споглядала з пагорба долину після повені. Потім незвичним голосом – чи то зітхнувши, чи то пирхнувши – промовила:
– До речі, я не могла б отримати від вас візитну картку? Цілком офіційно. Якщо взяти до уваги, що я довірила вам дівчинку.
– Цілком офіційно… – промимрив я, вийнявши з гаманця візитну картку і простягнувши їй. Що-що, а візитка в мене завжди знайдеться. Що їх треба мати при собі – це мені радила ціла дюжина знайомих. Вона розглядала візитну картку уважно – так, наче тримала в руці якусь ганчірку.
– До речі, а як тебе звати? – спитав я.
– Скажу наступного разу, – відповіла вона. І середнім пальцем торкнулася оправи окулярів. – Якщо зустрінемося.
– Обов’язково зустрінемося! – сказав я.
На її устах забриніла легка усмішка – слабка, як світло місяця-молодика.
Через десять хвилин дівчинка з боєм спустилися у фойє. Бой тягнув величезну валізу. Настільки велику, що в ній помістилася б німецька вівчарка на повний зріст. Ясна річ, залишати тринадцятирічну дівчину-підлітка саму з таким багажем було б немилосердно. Сьогодні на ній був спортивний джемпер з написом «TALKING HEADS», вузенькі джинси, шкіряні черевики, а зверху досить дорога хутряна накидка. Як і минулого разу, вона світилася невловимо чистою красою. Настільки невловимою, що могла розтанути в будь-яку мить і викликала в кожного, хто на неї дивився, відчуття нетривкості. Напевне, через свою надмірну невловимість. «Talking Heads»… «Балакучі голови»… Непогана назва для рок-гурту. Зовсім як у Керуака [13]13
Джек Керуак (1922–1969) – відомий американський письменник з покоління «бітників».
[Закрыть]: «Поряд зі мною дудлила пиво балакуча голова. Мені страх як хотілося справити малу нужду. „Таки піду справляти малу нужду!“ – сказав я балакучійголові».
Незабутній Керуак. Що ж він зараз робить?
Дівчина-підліток глянула на мене. Однак цього разу без усмішки. Дивилася, насупивши брови, а потім перевела погляд на мою знайому в окулярах.
– Все буде гаразд. Бо це – хороша людина, – сказала їй моя знайома.
– Краща, ніж з вигляду здаюся, – додав я.
Дівчина-підліток знову глянула на мене. І кілька разів кивнула – мовляв, нічого не вдієш. І ніби казала: «Та хіба я маю з чого вибирати?» А тому я відчув, ніби вчинив щодо неї щось страшно непоправне. Повівся з нею, як дядько Скрудж [14]14
Дядько Скрудж – негативний персонаж «Різдвяних історій» Чарльза Діккенса.
[Закрыть].
Дядько Скрудж…
– Ти не турбуйся, все буде гаразд! – переконувала моя знайома. – Цей дядечко любить жартувати, вигадувати різні цікаві історії і ввічливо обходиться з дівчатами. До того ж, він – друг моєї старшої сестри. Отож будь спокійна!
– Дядечко?… – повторив я ошелешено. – Ніякий я не дядечко! Мені всього тридцять чотири. Не хочу бути дядечком!
Однак мене ніхто не слухав. Моя знайома взяла дівчину-підлітка за руку й притьмом повела до лімузина, що стояв перед входом до готелю. Бой уже завантажував валізу в багажник. Із сумкою в руці я пішов услід за ними. «Дядечко! – подумав я. – Здуріти можна».
У лімузин, що відправлявся до аеропорту, сіло тільки нас двоє – я і дівчина-підліток. Погода видалася препогана. До самого аеропорту всюди, куди не глянь, видніли тільки сніг і лід. Як на північному полюсі.
– Слухай, а як тебе звати? – спитав я дівчину.
Вона пильно глянула на мене. І ледь-ледь похитала головою – мовляв, чого ще захотів. Потім, ніби чогось шукаючи, повільно обвела поглядом навколишній краєвид. Усюди лежав сніг.
– Юкі, [15]15
Юкі (яп.) – сніг.
[Закрыть]– нарешті сказала вона.
– Юкі?
– Так мене звуть, – пояснила вона. – Таке ім’я. Юкі.
Після цих слів вона вийняла з кишені плеєр і занурилася у свій особистий світ музики. До самого аеропорту більше ні разу на мене не глянула.
«Дивина та й годі!» – подумав я. Як пізніше я дізнався, Юкі – її справжнє ім’я. Однак тоді мені здалося, що вона назвала навмання перше-ліпше слово, яке навернулося їй на язик. А тому образився. Час від часу вона добувала з кишені жувальну гумку і сама жувала. Мене не пригощала ні разу. Не те щоб я хотів гумки, але принаймні з ввічливості могла б запропонувати. Через подібні дрібниці я відчув себе страшенно жалюгідним стариганем. Оскільки зарадити цьому я вже не міг, то занурився у сидіння і заплющив очі. І тоді згадав своє далеке минуле, коли мені було стільки років, як моїй супутниці зараз. Я також збирав платівки рок-музики. Сінґли на сорок п’ять обертів. «Hit the Road, Jack» Рея Чарльза, «Travelin’ Мап» Рікі Нельсона, «Аll Аlопе Аm І» Бренда Лі – всього десь штук сто. Слухав їх щодня з такою наполегливістю, що слова вивчив напам’ять. Я спробував прокрутити в голові слова «Travelin’ Мап». І сам собі не повірив – усі пригадалися. Слова безглузді, та як почав співати, всі сплили в голові. От що означає молода пам’ять! Тоді навіть нісенітниця запам’ятовується на все життя.
Серед пісень гурту «Talking Heads» чогось такого напевне не знайдеться. Часи змінюються. Times are changing… [17]17
Часи змінюються.
[Закрыть]
* * *
Залишивши Юкі в залі очікування, я пішов викупити квитки. Розплатився за два квитки з моєї кредитної картки, маючи на думці, що пізніше розрахуємося. До посадки в літак залишилася ще ціла година, але чергова попередила, що рейс, мабуть, відкладуть на пізніше. «Стежте за оголошеннями, – сказала вона. – Поки що видимість дуже погана».
– А погода поліпшиться? – спитав я.
– За прогнозом поліпшиться, але невідомо коли, – втомленим голосом відповіла чергова. Ще б пак! Напевне, будь-хто втомився б, коли б йому довелося повторювати одне й те ж двісті разів.
Я повернувся до Юкі й повідомив, що снігопад не припиняється, а тому рейс, можливо, відкладуть. Вона зиркнула на мене з таким виглядом, ніби хотіла сказати: «Так-так». Але нічого не сказала.
– Поки ще неясно, як усе складеться, а тому багажу не здаваймо. Бо як здамо, то з отриманням його назад намучимося, – запропонував я.
«Як хочете» – було написано на її обличчі. Однак вона мовчала.
– Якийсь час доведеться тут почекати. Не дуже цікаве місце, але… – сказав я. – До речі, ти обідала?
Вона кивнула.
– Може, хоч зайдемо в кафетерій? Попити чогось не хочеш? Кави, какао, чаю, соку – будь-чого? – запитав я.
«Та не знаю» – вимальовувалося на її обличчі. Вона володіла багатим набором виразів обличчя.
– Ходімо, – сказав я, підвівшись з місця. І, штовхаючи поперед себе валізу, попрямував з Юкі до кафетерію. Усередині було людно. Видно, всі рейси затримувалися, і пасажири мали виснажений вигляд. Опинившись серед такого людського гамору, замість обіду я попросив кави із сандвічем, а Юкі – какао.
– Слухай, а скільки днів ти прожила в тому готелі? – запитав я.
– Десять, – відповіла вона після короткого роздуму.
– А мати коли поїхала?
Якусь хвилю вона поглядала на сніг за вікном. Потім відповіла:
– Три дні тому.
Наша розмова скидалася на урок з початкового курсу розмовної англійської мови.
– А що, у школі постійно літні канікули?
– Я до школи не ходжу. Постійно. А тому не приставайте! – відповіла вона. І, вийнявши з кишені плеєр, начепила навушники.
Я допив каву, почитав газету. Останнім часом я чомусь викликаю у дівчат тільки роздратування. Цікаво, чого це? Не щастить чи, може, причина набагато глибша?
«Напевне, просто не щастить», – дійшов я висновку. І, дочитавши газету, добув із сумки серійне видання «Крик і шал» Фолкнера й взявся читати. Зміст романів Вільяма Фолкнера, а також Філіпа Діка, стає мені особливо зрозумілим, коли я відчуваю, що не витримують нерви. Лише тоді, й ніколи більше, я обов’язково читаю твори когось з них… Тим часом Юкі сходила в туалет і замінила батарейки у плеєрі. Десь півгодини після того пролунало оголошення про те, що в очікуванні доброї погоди рейс до аеропорту Ханеда відкладається на чотири години. Я зітхнув. «От тобі й на! – подумав я. – Невже доведеться ждати ще чотири години?».
Зрештою, нічого не вдієш. Мене ж на самому початку попереджували. «Подумаю про найближчі години в позитивному ключі», – вирішив я. Power of positive thinking… [18]18
Сила позитивного мислення ( англ.).
[Закрыть]Після п’яти хвилин такого позитивного мислення в моїй голові зблиснула одна невелика ідея. Вдала чи невдала – невідомо, але все-таки це набагато краще, ніж бездумно гаяти час у галасливому закуреному приміщенні. Я велів Юкі трохи почекати, а сам пішов до конторки з написом «Оренда автомобілів». І попросив у них автомашину. Жінка за конторкою швидко оформила документ на «короллу-спрінтер» із стереомагнітофоном. Мене довезли на мікроавтобусі до стоянки і вручили ключі. Від аеропорту до стоянки було хвилин десять їзди. «Королла» виявилася білого кольору, з новісінькими зимовими шинами. Я сів в автомобіль і повернувся в аеропорт. Зайшов у кафетерій і сказав Юкі:
– Прокатаймося за цих чотири години по тутешніх околицях, гаразд?
– Але ж надворі сніг падає… Яке там катання, коли нічого не видно? – промовила вона здивовано. – А, крім того, власне, куди ви збираєтеся їхати?
– Нікуди не збираюся. Просто сядемо в автомобіль і прокатаємося, от і все, – відповів я. – Зможемо послухати музику на всю потужність. Ти ж любиш музику, хіба ні? Наслухаєшся донесхочу. Бо як слухатимеш тільки плеєр – вуха зіпсуєш.
Вона хитнула головою – мовляв, сумніваюсь. Однак коли я сказав: «Ходімо!» і підвівся зі стільця, вона встала й пішла за мною.
Я запхав її валізу у багажник і крізь снігову завісу Повільно рушив автомобілем по дорозі куди очі дивляться. Юкі добула із сумки касету, вставила в магнітофон і натиснула на кнопку. Девід Бові заспівав «China Girl». Йому на зміну прийшли: Філ Колінз, гурт «Starship», Томас Долбі, Том Петті й гурт «Heartbreakers», Хол й Оутс, гурт «Thompson Twins», Іґі Поп, гурт «Bananarama». Всуціль касету заповнювала музика, яку звичайно слухають підлітки. Потім гурт «Rolling Stones» завів пісню «Goin’ tо а Gо-Gо».
– О, цю мелодію я знаю! – сказав я. – Колись її співав гурт «Miracles». Смоукі Робінзон і «Miracles». Мені тоді було років п’ятнадцять-шістнадцять.
– Еге, – прогугнявила вона без ніякого зацікавлення.
– Goin’ tо а Gо-Gо! – підхопив я пісню.
Після того Пол Маккартні та Майкл Джексон завели «Say, Say, Say». Автомашин на дорозі зустрічалося мало. Можна сказати, що їх майже не було. Двірники – шур, шур, шур! – ледве встигали стирати сніг з вітрового скла. Всередині було тепло, а з рок-н-ролом – затишно. Навіть з гуртом «Duran Duran». Нарешті я таки добре розслабився і, раз по раз підспівуючи черговій мелодії, гнав автомобіль прямою дорогою вперед. Юкі також здавалася трохи спокійнішою. Прослухавши свою касету на дев’яносто хвилин, вона звернула увагу на іншу, яку я позичив в офісі на стоянці.
– А це що? – спитала вона.
– Збірник пісень минулих літ, – відповів я. – Я слухав їх, щоб згаяти час, поки вертався зі стоянки до аеропорту.
– А ну послухаймо! – сказала вона.
– Не певен, чи вони тобі сподобаються. Бо дуже старі…
– Та нічого, мені все одно. За цих десять днів я свою касету сотню разів переслухала.
І я поставив їй цю касету. Спочатку Сем Кук проспівав «Wonderful World». «Не дуже добре знаю я історію, але…». Чудова пісня! Сема Кука застрелили, коли я ходив у третій клас середньої школи [19]19
Відповідає дев'ятому класу української школи.
[Закрыть]. Баді Холі – «Оh, Воу». Баді Холі також загинув. В авіакатастрофі. Бобі Дарлінг – «Beyond the Sea». І Бобі Дарлінґ загинув. Елвіс – «Hound Dog». Елвіс загинув від зловживання наркотиками. Усі загинули… Потім Чак Бері заспівав «Sweet Little Sixteen». Едді Кокрен – «Summertime Blues». Брати Еверлі – «Wake Up Little Suzie».
Усім пісням я підспівував там, де слова пригадував.
