Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)
Я запхав копію статті в кишеню і випив ще одну чашку кави.
Згадав про власника колишнього готелю «Дельфін». Про нещасну людину, над якою від самого народження витала тінь невдачі. Перебратися в нашу епоху він не мав жодних шансів.
– Не в дусі часу! – сказав я про нього вголос.
Проходячи повз мене, офіціантка зиркнула на мене як на очманілого.
Я вийшов надвір, спіймав таксі й повернувся в готель.
8
З номера я зателефонував своєму колишньому компаньйону. Незнайомий голос спитав, як мене звати, потім ще один повторив те саме, і лише тоді нарешті озвався сам компаньйон. Очевидно, мав справ по горло. Востаннє я розмовляв з ним майже рік тому. Та це не означає, що я навмисне уникав його. Просто не було про що говорити. Я завжди відчував до нього щиру приязнь і таке ставлення до нього не змінилося й досі. Однак для мене (як і для нього) це вже був пройдений етап. Так сталося ні з моєї, ні з його вини. Просто ми пішли кожен своєю дорогою, які між собою не перетиналися. От і все.
– Як поживаєш? – запитав він.
– Нормально, – відповів я.
Я сказав йому, що я зараз у Саппоро. Він запитав, чи холодно. Я відповів, що холодно.
– Як з роботою? – спитав я.
– Вистачає, – відповів він.
– Не дуже випивай! – порадив я.
– Останнім часом п’ю небагато, – відповів він.
– Там у вас сніг падає? – поцікавився він.
– Зараз ні, – відповів я.
Якусь хвилину ми ввічливо перекидалися словами, ніби м’ячиком пінг-понгу.
– До речі, в мене до тебе прохання, – почав я нарешті про головне. Колись давно я зробив йому одну послугу. Про це добре пам’ятав і він, і я. Інакше не телефонував би. Бо я не з тих, що люблять просити в когось допомоги.
– Кажи, – відповів він просто.
– Колись ми з тобою мали справу з готельним вісником, – сказав я. – Років п’ять тому, пам’ятаєш?
– Пам’ятаю.
– Скажи, той зв’язок у тебе ще зберігся?
– Ще зберігся, хоча я не назвав би його жвавим. Можна й оживити.
– Там був один журналіст, добре обізнаний з лаштунками готельного бізнесу. Не пригадуєш, як його звали? Такий худющий, завжди у чудернацькій шапці… Ти міг би з ним зв’язатися?
– Гадаю, міг би… А що ти хочеш дізнатися?
Я коротко переказав йому зміст статті про скандал навколо готелю «Дельфін». Він записав назву тижневика і номер випуску. Потім я розповів йому, що до побудови великого готелю «Дельфін» на його місці стояв маленький готельчик з такою ж назвою. Я сказав, що у зв’язку з цим хотів би дізнатися ось про що. Передусім – чому новий готель успадкував стару назву? Яка доля спіткала власника малого готельчика? І, нарешті, чи той скандал мав якесь продовження?
Мій компаньйон усе записав і для певності перечитав записане мені у трубку.
– Все правильно?
– Правильно, – відповів я.
– Мабуть, квапишся? – спитав він.
– Вибач, – відповів я.
– Спробую сьогодні з ним зв’язатися. Ти мені не скажеш свій телефонний номер?
Я повідомив йому номер телефону й номер кімнати.
– Ну бувай! Пізніше зателефоную, – сказав він і поклав трубку.
На обід я з’їв щось невигадливе в готельному кафетерії, а коли спустився у фойє, за конторкою побачив знайому дівчину з окулярами на носі. Я вмостився на дивані в найглибшому кутку фойє і довго спостерігав за нею. Вона вся поринула в роботу і, здавалося, мене не помічала. А, може, й помічала, та навмисне ігнорувала. Однак мені було все одно. Просто я хотів трохи подивитися на неї. Стежачи за нею, я думав: «От з тією дівчиною я міг був переспати, якби захотів».
Іноді доводиться підбадьорювати себе таким способом.
Постеживши за нею отак хвилин десять, я піднявся ліфтом на п’ятнадцятий поверх у свій номер і взявся читати книжку. І сьогодні небо вкривали густі хмари. Здавалося, ніби я живу в коробці з пап’є-маше, куди приникають лише окремі промені світла. Я не знав, коли мій колишній компаньйон зателефонує, а тому не хотів виходити надвір. У номері, крім читання, не було чим зайнятися. Я дочитав біографію Джека Лондона і взявся до «Історії іспанських воєн».
День здавався розтягненим до безмежності вечором. Без жодних варіацій. Попелясто-сірий колір за вікном поволі чорнів і нарешті перетворився в ніч. Трохи змінювався лише ступінь похмурості. У світі існувало тільки два кольори – попелясто-сірий і чорний, які через певний час приходили на зміну один одному.
У готельній службі я замовив сандвічі. І взявся їх один за одним поїдати, запиваючи пивом з холодильника, неквапливо, по одному ковтку. Коли нема до чого рук прикласти, будь-яку дрібницю звикаєш робити якомога старанніше. О пів на восьму зателефонував колишній компаньйон.
– З твоїм журналістом контакт установив, – повідомив він.
– Складно було?
– Так собі… – відповів він після недовгого роздуму. «Мабуть, далося це йому нелегко», – подумав я.
– Розкажу коротко, – провадив він далі. – По-перше, всю цю справу остаточно закрито. Складено в папочку, перев’язано стрічкою і заховано в сейф. Ніхто вже її повторно не розслідуватиме. Кінець! І скандалу вже нема. Напевне, пересунули з місця на місце кількох пішаків в уряді та муніципалітеті. Так би мовити, для точної настройки механізму – щоб у подальшому не давав збоїв. Заворушилися також в управлінні поліції, але нічого певного не виявили. Усе так хитромудро переплуталося, що кінців годі віднайти… Занадто гаряча тема. А тому вивідати що-небудь було важко.
– Моє зацікавлення чисто особисте. Нікому клопоту не завдасть.
– Я так йому й сказав…
Не відриваючи телефонної трубки від вуха, я підійшов до холодильника, добув банку пива, вільною рукою відкрив її і налив пива у склянку.
– Вибач за настирливість, але легковажне втручання недосвідченої людини в цю справу може закінчитися для неї плачевно… – сказав він. – Її масштаби надто великі. Не знаю, навіщо воно тобі здалося, але постарайся не залазити туди глибоко. Очевидно, в тебе є якісь причини, однак я радив би тобі триматися в житті певних рамок. Не обов’язково як я, але…
– Зрозуміло, – відповів я.
Він відкашлявся. Я ковтнув пива.
– Власник колишнього готелю «Дельфін» до самого кінця впирався, а тому немалих прикрощів натерпівся. Було б краще, якби відразу здався. Та він не здавався. Очевидно, не розумів загальної тенденції чи що?
– Та він завжди таким був, – сказав я. – Не в дусі часу.
– Чого він тільки не зазнав! Скажімо, поселялися в готелі здоровані з якудзи і витворяли там усе, що їм заманеться. Але так, щоб безпосередньо не порушити законів. Сядуть такі нахаби у фойє і витріщать свої баньки на кожного, хто туди заходить… Розумієш, для чого? А проте власник готелю крику не здіймав.
– Здається, я його розумію, – сказав я. Власник готелю «Дельфін» звик до різних життєвих злигоднів. І дрібниці його не лякали.
– Однак кінець кінцем він виставив одну дивну умову. Мовляв, пристанете на неї – відступлю земельну ділянку. Яку умову – здогадайся сам.
– Не знаю, – відповів я.
– Подумай трохи, – сказав я. – Бо тоді отримаєш відповідь на твоє друге запитання…
– Щоб новий готель зберіг стару назву?
– Саме так, – відповів він. – Такою була умова. І покупець погодився.
– Чому?
– Бо назва гарна. Хіба ні? Готель «Дельфін» – звучить непогано.
– Та, мабуть… – пробурмотів я.
– Саме тоді конгломерат А розробляв план побудови мережі сучасних готелів по всій країні. Не просто найкращих серед нинішніх, а розкішних. І назви ще не придумав.
– Мережу готелів «Дельфін», – спробував я уточнити.
– Так, мережу готелів «Дельфін», що не поступалися б «Хілтону» чи «Хайату».
– Мережу готелів «Дельфін», – повторив я ще раз. Успадкована і в тисячу разів збільшена мрія. – Ну, а що сталося з колишнім власником?
– Цього ніхто не знає, – сказав мій колишній компаньйон.
Я ковтнув пива і кінчиком авторучки пошкріб вухо.
– Коли він виселявся, отримав кругленьку суму відступного, а тому, гадаю, якось перебивається. Але цього вже не перевіриш. Він у цій історії чисто випадкова особа, як будь-який перехожий на вулиці.
– Мабуть, ти правий… – погодився я.
– Загалом ось так, – підсумував він. – Оце все, що я дізнався. Більше нічого. Ну, то як?
– Дякую. Ти мені дуже допоміг, – відповів я з вдячністю.
– Угу, – сказав він і знову відкашлявся.
– Витратився? – спитав я.
– Та ні, – відмахнувся він. – Обійшлося вечерею на двох, відвіданням клубу на Ґіндзі [8]8
Ґіндза – центральний квартал Токіо.
[Закрыть]й оплатою таксі додому. Не варто про це й говорити. У нас усе можна списати на поточні витрати. Та й обліковець податків заохочує до більших витрат. Тому про це не турбуйся. А як захочеш заглянути у клуб на Ґіндзі, наступного разу можу й тебе туди повести. А витрати списати. Ти ж там не бував, правда?
– А що там є, в тому клубі на Ґіндзі?
– Випивка, дівчата, – відповів він. – Якщо підемо, обліковець податків нас похвалить.
– Ну то піди з ним, – сказав я.
– Недавно ходив, – відповів він знуджено.
Я попрощався і поклав трубку.
Поклавши трубку, я трохи подумав про свого колишнього компаньйона. Чоловіка мого віку, з помітним черевцем, що зберігає у столі якісь ліки та всерйоз цікавиться виборами. Що мучиться невдачами дітей у школі, безперестанку свариться з дружиною, однак родину свою любить. Не без слабості, іноді перепивається. Але загалом старанного й працьовитого. Нормального у будь-якому розумінні.
Ми зійшлися відразу після закінчення університету і тривалий час успішно працювали разом. Ми почали з невеличкої перекладацької контори і рік у рік збільшували масштаби нашої діяльності. Особливо близькими друзями ніколи не були, але досить близько сходилися вдачами. Щодня бачилися, але ні разу не полаялися. Він був спокійною і добре вихованою людиною. А я також не любив сваритися. Навіть якщо між нами виникали якісь розходження, ми все одно ставилися один до одного з повагою і працювали далі. Однак урешті-решт трапилася нагода – й ми розійшлися. Як тільки я віддав йому свій пай, він і без мене добре з роботою справлявся – чесно кажучи, навіть краще, ніж при мені. Клієнтура щораз збільшувалася. Фірма зростала. Він найняв нових працівників і вміло їх використовував. Та й психологічно він здавався тепер набагато впевненішим.
Гадаю, що, напевне, проблема полягала в мені. Мабуть, я мав на нього якийсь нездоровий вплив. Ось чому після мого відходу він зміг почуватися вільніше. Підлещуванням і вмовлянням домагався від персоналу успішної роботи, по-дурному жартував із секретаркою, викидав гроші на представницькі витрати, хоча в душі був проти цього, й розважав деяких клієнтів у клубі на Ґіндзі. При мені, гадаю, він напружувався б і не зміг би зводити кінці з кінцями. Перебуваючи перед моїми очима, все думав би, як я подивлюся на його той чи інший вчинок. Отакою був людиною. Та якщо чесно, то мені було абсолютно байдуже, що він робитиме поряд зі мною.
«От і добре, що він залишився сам», – подумав я. У багатьох розуміннях добре.
Коротко кажучи, завдяки моїй відсутності він став відповідати своєму віку. «Відповідати своєму віку», – подумав я. І потім сказав це вголос. З таким відчуттям, ніби ці слова стосуються когось іншого, тільки не мене.
* * *
О дев’ятій вечора телефон задзеленчав знову. Я ні від кого не очікував телефонного дзвінка, а тому спочатку навіть не збагнув, що цей звук означає. Однак телефон не вгамовувався. І лише після четвертого дзвінка я підняв трубку і приклав до вуха.
– Сьогодні у фойє ви не спускали з мене свого погляду, правда? – питала знайома дівчина з реєстратури. Не сердито, не весело – байдужим голосом.
– Не спускав, – признався я.
Якусь мить вона мовчала.
– Я страшно нервуюся, коли під час роботи на мене так дивляться. Через вас я наробила багато помилок. Поки ви мене розглядали.
– Більше не буду, – пообіцяв я. – Я дивився на тебе, щоб себе підбадьорити. Не думав, не гадав, що ти так нервуєшся. Тепер знатиму і постараюсь так не дивитися. Де ти зараз?
– Удома. Зараз прийму ванну і ляжу спати, – відповіла вона. – До речі, ви собі продовжили номер?
– Ага. Ще одну справу треба залагодити, – відповів я.
– Але так більше на мене не дивіться. Бо тоді я матиму неприємності.
– Не буду.
Настала коротка мовчанка.
– Слухайте… Ви вважаєте, що я занадто нервуюся? У вас таке загальне враження?
– Та як сказати… Навіть не знаю. Бо кожна людина по-різному тримається. Зрештою, будь-хто тією чи іншою мірою нервується, коли на нього дивляться. Та не бери собі цього до голови. Тим паче що в мене така схильність – мимоволі різні речі старанно розглядати. Будь-які, що потрапляють на очі.
– А звідки у вас така схильність?
– Важко пояснити звідки, – відповів я. – Але я постараюся не дивитися так на тебе. Бо не хочу, щоб ти на роботі помилялася.
Якусь хвилину вона мовчки роздумувала над моїми словами.
– На добраніч! – сказала вона нарешті.
– На добраніч! – відповів я.
І поклав трубку. Потім прийняв ванну і до половини дванадцятої читав на дивані книжку, після чого одягнувся і вибрався у коридор, щоб пройти по його довгому і заплутаному лабіринті від одного кінця до іншого. В його найдальшому кутку я побачив службовий ліфт, розміщений так, щоб не потрапляти на очі гостям, але й не бути захованим. Пройшовши вперед за стрілкою з написом «Запасний вихід», я натрапив на ряд кімнат без номерів, а за ними – на ліфт. Щоб гості не сіли помилково в нього, на ньому висіла табличка «вантажний». Я простояв перед дверима досить довго, але ліфт застряв у підвалі. У цю пору майже ніхто ним уже не користувався. З динаміка на стелі лилася неголосна музика – «Кохання – блакитне» Поля Моріа.
Я натиснув на кнопку. Ніби раптом прокинувшись зі сну, ліфт стрепенувся і поліз угору. Цифри на екранчику змінювали одні одних – 1, 2, 3, 4, 5, 6… Кабіна наближалася повільно, але неухильно. Слухаючи «Кохання – блакитне», я стежив за цифрами. Якщо всередині хтось буде – скажу, що помилився ліфтом. Адже гості завжди так помиляються. Цифри змінювалися далі – 11, 12, 13, 14… Відступивши крок назад, я з руками в кишенях чекав, коли відчиняться двері.
На цифрі «15» ліфт зупинився. Коротка пауза. Жодного звуку. І двері легко відчинилися. Усередині – ні душі.
«Який страшенно тихий ліфт!» – подумав я. Як далеко до нього тому астматичному ліфту в колишньому готелі «Дельфін»! Я зайшов усередину й натиснув на кнопку «16». Двері безшумно зачинилися, кабіна ледь-ледь перемістилася – і двері відчинилися знову. Шістнадцятий поверх. Ніякої темряви, про яку вона розповідала. Всюди – яскраве освітлення, з-під стелі ллється мелодія «Кохання – блакитне». Жодного неприємного запаху. На всякий випадок я обійшов поверх з кінця в кінець. Шістнадцятий нічим не відрізнявся від п’ятнадцятого. Такий же ламаний, з поворотами, коридор, такі ж ряди дверей, такі ж ніші для автоматів з напоями, такі ж кілька ліфтів. Перед деякими дверима очікували покоївку порожні тарілки тих, хто повечеряв. На підлозі – темно-червоний килим, м’який, розкішний. Своїх кроків на ньому я не почув. Навколо панувала тиша. І тільки музика була інша – тепер оркестр Персі Фейса грав мелодію «Кохання в літній день». Я дійшов до повороту, звернув праворуч, на середині коридору сів у звичайний ліфт і спустився на п’ятнадцятий поверх. І вирішив повторити все спочатку. На службовому ліфті піднявся знову на шістнадцятий поверх й опинився вдруге у звичайному коридорі, яскраво освітленому, з тією ж мелодією «Кохання в літній день».
Я махнув рукою на подальші спроби, спустився знову на п’ятнадцятий поверх, двічі ковтнув бренді й заснув як убитий.
* * *
Удосвіта навколишня чорнота посіріла. Падав сніг. «Так от, – подумав я. – Чим би сьогодні зайнятися?».
Як завжди – не було чим.
Крізь легку снігову завісу я добрався до кондитерської «Данкін Донатс», з’їв пампушок, випив дві чашки кави й переглянув газету. На її сторінках містилися статті про вибори. У рекламному переліку фільмів, як завжди, я не знайшов нічого цікавого. Звернув лише увагу на кінокартину, в якій одну з головних ролей грав мій колишній однокласник із середньої школи. Картина під назвою «Нерозділене кохання» була шкільною мелодрамою, в якій виступали разом досить популярна п’ятнадцятирічна зірка й молодий співак, що вже став кумиром молоді. Навіть без довгих роздумів я відразу здогадався, яка роль випала моєму однокласнику цього разу. Роль вродливого молодого й тямущого вчителя. Високого зросту, спортивної статури. Старшокласниці так у нього уклепалися, що від самого звертання до них просто непритомніють. Головна героїня також у нього закохалася. А тому в неділю пече якесь печиво й несе вчителеві додому. А тим часом за нею сохне один учень. Звичайнісінький хлопчина, тільки трохи нерішучий… Мабуть, ось такий сюжет. Не треба мозок напружувати, щоб про це здогадатися.
Після того як мій однокласник став актором, упродовж певного часу – просто з цікавості – я дивився фільми з його участю. Однак скоро до них збайдужів. Бо вони ставали щораз більш нецікавими, а сам він виступав у стереотипній ролі. Ролі вродливого, спортивної статури, акуратного молодика з довгими ногами. Спочатку студент, потім – учитель, лікар, один з керівників фірми… Однак персонаж залишався незмінним. Таким, навколо якого метушилися закохані дівчата. Його білі зуби, дружня усмішка піднімали і мій настрій. Та мені не хотілося платити гроші за таке кіно. Я не належу до тих кіноманів із снобістськими нахилами, які віддають перевагу тільки Фелліні або Тарковському, але фільми з моїм однокласником видавалися мені абсолютно бездарними. Їхній сюжет вгадувався з перших кадрів, персонажі вели пустопорожні, банальні розмови. Фінансування було недостатнім, а режисура недбалою.
А втім, якщо згадати минуле, таким він був і перед тим, як стати кіноактором. Приємним з вигляду, але невиразним за своєю внутрішньою сутністю. Два роки я провчився з ним в одному класі середньої школи. На лабораторних заняттях з природознавства ми працювали за одним столом. Отож час від часу мав з ним розмову. Уже тоді, як і пізніше в кіно, цей хлопець справляв страшенно приємне враження. Усі дівчата за ним так упадали, що в його присутності майже непритомніли. Досить було йому з будь-якою з них заговорити, як вона застигала, мов зачарована. І під час лабораторних занять з природознавства всі дівчата дивилися в його бік. Якщо чогось не розуміли, просили його пояснити. Коли вишуканим рухом рук він запалював газовий пальник, на нього витріщалися так, ніби спостерігали ритуал відкриття Олімпійських ігор. І ніхто навіть не помічав, що поряд з ним існую і я.
Вчився він також відмінно. Завжди був першим або другим у класі за успішністю. Приязним, щирим і не самовпевненим. У будь-якій одежі мав охайний, стильний вигляд, як личить добре вихованій людині. Навіть коли справляв малу нужду, здавався елегантним. У світі рідко трапляються такі люди. Звісно, і різними видами спорту захоплювався, і брав активну участь у житті школи. Ходила чутка, що дружив з найпопулярнішою дівчиною нашого класу, але чи це правда – я не знав. Учителі були від нього в захопленні. А після дня відкритих дверей навіть матері нашого класу піддалися його чарам. Ось такою він був людиною. А проте для мене залишалося загадкою, які думки в голові у нього.
Так само, як і на екрані.
Тож на якого біса мені платити гроші за таке кіно?
Я кинув газету у відро для сміття і крізь легку снігову завісу повернувся до готелю. Проходячи через фойє, зиркнув на конторку реєстрації, але знайомої дівчини не побачив. Мабуть, кудись пішла на перерву. Я зайшов у куток для відеоігор і кілька разів зіграв у «Пекмана і Галактику» [9]9
Один з різновидів відеогри про Пекмана.
[Закрыть]. Вміло скомпонована, але невротична гра. Крім того, занадто войовнича. Але час пожерти здатна.
Потім я вернувся у номер і взявся читати книжку.
День видався нікудишнім. Коли мені обридло читати книжку, я дивився на сніг за вікном. Сніг падав цілісінький день. Усе сипав і сипав. Що я аж дивувався: ого, скільки снігу може нападати з неба за один день! О дванадцятій я спустився у готельний кафетерій і пообідав. Потім знову вернувся в номер, читав книжку і споглядав сніг за вікном.
А все-таки день марно не пропав. О четвертій, коли я читав книжку, у двері хтось постукав. Я відчинив їх, дивлюсь – на порозі стоїть знайома дівчина з реєстратури. З окулярами на носі і в блакитній фланелевій куртці. Вона прослизнула, немов тінь, крізь прочинені двері в кімнату і хутко зачинила їх за собою.
– Якби мене тут застали, то негайно вигнали б з роботи! У нашому готелі щодо цього страх які суворі правила, – сказала вона.
Окинувши поглядом номер, вона сіла на диван і розправила поділ спіднички на колінах. І глибоко зітхнула.
– Зараз у мене перерва, – сказала вона.
– Я збираюсь випити пива. А ти що будеш?
– Нічого не треба. Часу обмаль, – відповіла вона. – А що ви робите весь день у номері?
– Та нічого особливого. Час гаю. Книжку читаю, сніг споглядаю, – відповів я, наливаючи у склянку пиво, добуте з холодильника.
– Яку книжку?
– Про іспанські війни. Вони описані там від початку до кінця. І наводять на багато різних думок.
Іспанські війни справді повчальні. Саме такі відбувалися в далекому минулому.
– Тільки не подумайте про мене чогось дивного! – раптом сказала вона.
– Дивного? – перепитав я. – Що ти маєш на увазі? Що зайшла до мене в номер?
– Ага.
Я присів на краю ліжка зі склянкою в руці.
– Нічого дивного я про тебе не думаю. Звісно, трохи збентежився. Але радий, що ти прийшла. Я тут з нудьги помирав і так мені хотілося з ким-небудь поговорити…
Підвівшись з дивана, вона стала посеред кімнати, легко скинула блакитну куртку й повісила її, щоб не зім’яти, на спинку стільця. Потім підійшла до мене і присіла поруч на ліжку, стуливши коліна докупи. Без куртки вона здалася мені чомусь слабкою та уразливою. Я обійняв її за плечі. Вона поклала голову мені на плече. Чарівний запах. Акуратно випрасувана білосніжна блузка. Так тривало, напевне, хвилин п’ять. Під моєю рукою, з головою на моїм плечі, заплющивши очі, вона тихо, ніби уві сні, дихала. І тільки сніг безперестанку сипався, заглушуючи міський шум. Панувала цілковита тиша.
«Мабуть, вона втомилась і захотіла де-небудь перепочити», – майнула думка. І я став для неї прихистком. Мене пройняв жаль до неї. Бо я подумав, що несправедливо, коли така молода і вродлива дівчина так виснажується. Та якщо добре поміркувати, в цьому немає нічого несправедливого. Адже втома приходить незалежно від віку і від того, людина вродлива чи неприваблива. Так само, як дощ, грім, землетрус або повінь.
Хвилин через п’ять вона підвела голову, встала й одягла куртку. І знову присіла – тепер на дивані. І все гралася перснем на мізинці. У куртці вона знову здалася мені трохи напруженою і далекою.
Сидячи на ліжку, я дивився на неї.
– Послухай, – сказав я. – Хочу спитати тебе про той дивний випадок на шістнадцятому поверсі. Тоді ти не робила чогось незвичного? Перед тим, як у ліфт сіла, або вже в самому ліфті?
Вона схилила голову в короткій задумі.
– Гм… Як вам сказати? Начебто нічого такого не робила… Вже не пригадую!
– І не було навколо ознак чогось дивного? Не такого, як завжди?
– Все було, як завжди! – відповіла вона, знизавши плечима. – Нічого дивного! Як завжди, сіла в ліфт, приїхала, двері відчинилися – повна темрява. От і все.
Я кивнув.
– Слухай, а чи не могли б ми повечеряти сьогодні разом?
Вона захитала головою.
– Вибачте. На сьогодні в мене інші плани.
– А завтра?
– Завтра – заняття з плавання.
– Заняття з плавання… – повторив я і всміхнувся. – А ти знаєш, що у Стародавньому Єгипті також проводилися заняття з плавання?
– Ні, не знаю, – відповіла вона. – Та мені не віриться, що таке було.
– А все-таки це – правда! Одного разу я зібрав такий матеріал для статті, – сказав я. Зрештою, ну то й що, якби це була правда?
Вона зиркнула на годинник і встала.
– Дякую, – сказала вона. І вислизнула в коридор так само безшумно, як і прийшла. Єдина позитивна подія цього дня. Непримітна. Але, мабуть, і стародавні єгиптяни, шукаючи радості в повсякденних непримітних подіях, жили своїм непримітним життям і вмирали. Вчилися плавати й бальзамувати мумії. Нагромадження таких дрібниць люди і називають цивілізацією.
