Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)
2
Через тиждень після того, як надійшов від неї лист з фотографією космонавта на Місяці, мені довелося поїхати у відрядження до Хакодате. Як завжди, роботу й цього разу важко було назвати цікавою, але в моєму тодішньому стані я не міг особливо перебирати. Зрештою, будь-яка робота, яка мені коли-небудь випадала, нічим не відрізнялася одна від одної. На щастя чи на нещастя, взагалі природа речей така, що її вияви перестають змінюватися, як тільки ми доходимо до крайньої межі. Скажімо, як у випадку зі звуком. Досить перейти через певну частоту, як два близьких звуки вухо перестає розрізняти, а потім навіть чути.
Під час відрядження планувалося виконати замовлення одного жіночого журналу – познайомити його читачок з делікатесами Хакодате. Нам з одним фотографом належало обійти кілька тамтешніх ресторанів, мені написати текст, йому – зробити знімки. Загалом зібрати матеріалу на п’ять сторінок. Жіночим журналам потрібні такі статті, отже хтось повинен їх готувати. Так само, як вивозити сміття і розгрібати кучугури снігу на дорогах. Хтось же має це робити. Незалежно від того, подобається воно йому чи ні.
Упродовж трьох з половиною років я займався такою напівкультурницькою діяльністю. Так би мовити, «розгрібанням кучугур культури».
Після того, як через певні обставини я покинув фірму, якою ми удвох з компаньйоном управляли, я і півроку майже ні до чого не прикладав рук. І не мав бажання що-небудь робити. Попередньої осені в моєму житті багато чого сталося. Я розлучився з дружиною. Помер мій друг. Помер загадковою смертю. Подружка покинула мене, не сказавши ні слова. Я зустрів дивних людей, які втягли мене в дивну історію… А коли все скінчилося – я занурився у глибоку тишу, раніше мені незнайому. Моя оселя просякла страшно густим відчуттям відсутності інших людей. На півроку я відгородився у ній від світу. Удень виходив надвір лише для того, щоб купити якнайменшу кількість продуктів, потрібних для життя. Тільки вдосвіта вибирався з дому і без жодної мети прогулювався безлюдними вулицями міста. А з появою перших перехожих вертався додому й лягав спати.
Надвечір прокидався, готував собі сяку-таку вечерю, годував консервами кота. По вечері сідав на підлогу і, безперестанку прокручуючи в пам’яті події, що сталися зі мною, шукав між ними прихованого зв’язку. У голові переставляв їх між собою, перераховував моменти, коли ще залишався хоч якийсь вибір, роздумував над промахами у свої діях… І так це тривало до світанку. А потім знову вибирався з дому і безцільно блукав по безлюдних вулицях.
Ті півроку я жив так день за днем. Саме так, від січня до червня сімдесят дев’ятого. Жодної книжки не прочитав. Газет не розгортав. Музики не слухав. Телевізора і радіо не вмикав. Ні з ким не зустрічався, ні з ким не вів розмов. Майже не брав у рот спиртного. Не мав охоти. Що відбувалося на світі, хто прославився і хто помер – я уявлення не мав. Та це не означає, що я відкидав будь-яку інформацію. Просто нічого нового знати не хотілося. І все-таки я відчував, що світ не стоїть на місці. Навіть замкнувшись у своїй оселі, я шкірою відчував його рух. Однак залишався до всього байдужим. Усе проходило повз мене непомітно, як тихий вітерець.
А я все сидів на підлозі і воскрешав у пам’яті своє минуле. І дивна річ – від такого неперервного нічного самозаглиблення упродовж півроку я зовсім не відчував утоми і нудьги. Бо надто велетенськими і багатогранними були події, які я пережив. Велетенськими і на диво реальними. Ніби відчутними на дотик. Вони здавалися монументом, що вивищується у нічній темряві. Пам’ятником, спорудженим на мою честь… Я геть-усе докладно проаналізував. Пройшовши крізь минулі події, я, звісно, зазнав пошкоджень. І то не малих. Чимало крові тоді з мене витекло. Деякі рани з плином часу зарубцювалися, інші згодом відкрилися. Однак упродовж півроку я жив відлюдно не для того, щоб лікувати їх. Мені просто був потрібен час. Півроку для того, щоб зібрати докупи все, що стосується пережитих подій, й конкретно, по-діловому, їх осмислити. Та це не означає, що я вирішив замкнутись у собі, вперто заперечувати зовнішній світ. Просто вся проблема зводилася до часу. Чисто фізичного часу, потрібного для того, щоб поновити сили і переродитися.
Про зміст переродження і спрямованість подальших зусиль я вирішив не думати. Бо це зовсім інше питання, над ним краще подумати пізніше. Передусім треба відновити душевну рівновагу.
Я навіть з котом не розмовляв.
Кілька разів хтось телефонував – я трубки не брав.
Інколи хтось стукав у двері – я не відповідав.
Приходили також листи. Мій колишній компаньйон писав, що турбується про мене – мовляв, не знає, куди я дівся, і що роблю. Що листа посилає навмання на мою колишню адресу. Що хотів би знати, чи не міг би мені в чомусь допомогти. Що справи в конторі йдуть більш-менш непогано. Згадав і про спільних знайомих… Я перечитував ці листи по кілька разів, щоб збагнути їхній зміст, – і запихав у шухляду стола.
Писала й колишня дружина. Торкалася кількох цілком практичних справ. Викладала їх надзвичайно по-діловому. І наприкінці повідомила, що збирається виходити заміж – за людину, зовсім мені незнайому. Сухим тоном листа наче хотіла сказати, що я того щасливця ніколи й не знатиму. Виходить, що мого приятеля, який залицявся до неї, коли ми розлучалися, вона також відшила. «Та це й не дивина», – подумав я. Адже я знав його як облупленого. Такий собі чоловічок, нічим особливим не виділявся. Бринькав джаз на гітарі, зірок з неба не знімав. Нецікавий і як особистість. І що її в ньому привабило – ніяк не второпаю. Та зрештою, це вже їхня справа, а не моя. «Про вас я не турбуюсь, – писала вона. – Ви у будь-якій ситуації дасте собі раду. Скоріше мене непокоїть, що станеться з людьми, яких доля може звести з вами у майбутньому. Останнім часом саме такі речі мене тривожать».
Я перечитав цього листа кілька разів – і також поклав у шухляду стола.
Ось так поволі спливав час.
З грошима труднощів я не відчував: на заощадження міг прожити принаймні півроку, а що робитиму далі, як вони скінчаться, вирішив подумати згодом. Минула зима, настала весна. Весняне сонце заповнило мою оселю теплим мирним світлом. Я щодня вдивлявся в лінії, які розмальовувало на підлозі сонячне проміння, і помічав, що потроху сонце змінювало свою траєкторію на небозводі. Весна будила в моєму серці різноманітні спогади про минуле. Про людей, які пішли. Про людей, які вмерли. Я згадав про двох дівчат-близнючок, з якими якийсь час жив разом. Було це сімдесят третього. Так, саме того року. Моя оселя тоді була поряд з полем для гольфу. Під вечір ми перелазили через огорожу з металічної сітки й довго прогулювалися по полю, підбираючи загублені м’ячики. І тепер, поглядаючи на вечірнє сонце, я згадував той, колишній, краєвид…
Де вони всі ділися?
Прийшли через вхід. Пішли через вихід.
Я згадав також про невеличку забігайлівку, до якої ми з покійним другом учащали. Там ми згаяли силу-силенну часу. Однак зараз мені здається, що то були найзмістовніші години мого дотеперішнього життя. Справді, дивно… Згадав давню музику, яка там звучала. Ми були тоді студентами. Пили там пиво й курили сигарети. Без тої забігайлівки не могли обійтися. І, звісно, вели розмови про се, про те. А от про що конкретно – не можу пригадати. Пам’ятаю тільки, що вели розмови та й усе.
Тепер його вже немає на цьому світі.
Помер, не витримавши непосильного тягаря на своїх плечах.
Прийшов через вхід і вийшов через вихід.
Весна вже була в розпалі. Перемінився запах вітру. Новими відтінками забриніла й нічна темрява. Звуки відлунювали у вухах зовсім по-іншому, ніж раніше. З кожним днем весна наближалася до літа.
Наприкінці травня здох кіт. Несподівано – без жодних попередніх симптомів. Прокинувшись одного ранку, я побачив його на кухні – лежав калачиком у кутку і вже не дихав. Напевне, й сам не помітив, як умер. Його тіло на дотик нагадувало смажену курку з холодильника, а шерсть була брудніша, ніж за життя. Кота звали Оселедцем. Життя випало йому не зовсім щасливе. Ніхто його не любив, та й сам він ні до кого особливо не прихилявся. На людей завжди дивився з тривогою в очах. Таким поглядом, ніби хотів сказати: «Ось знову я щось утрачу». Навряд чи знайдеться на світі ще один кіт з такими очима. І от його не стало. Досить умерти один раз – і більше нічого не доведеться втрачати. У цьому велике достоїнство смерті.
Я запхав його труп у паперовий пакет із супермаркету, поклав на заднє сидіння автомобіля і в крамниці металевих виробів купив лопату. Потім сів за кермо, вперше за останній час увімкнув радіо і, слухаючи рок-музику, вирушив по шосе на захід. Музика здебільшого виявилася нікудишньою: «Fleetwood Mac», «АВВА», Меліса Манчестер, «Вее Gееs», «КС аnd thе Sunshine Band», Донна Самер, «Еадles», «Воston», «Сотmodores», Джон Денвер, «Сhicagо», Кенні Логінз… Вона спливала і зникала в повітрі, як піна. «Казна-що, а не музика», – подумав я. Споживчий товар масового виробництва, призначений для того, щоб спорожнювати кишені підлітків…
Від таких думок я раптом засумував.
Часи змінилися. От і все.
Стискаючи кермо, я намагався пригадати щось з бездарної музики, яка линула з радіо, коли підлітком був я… «Ненсі Сінатра – ото було дрантя!» – думав я. Та й гурт «Мопkeys» від нього в цьому не відставав. І навіть Преслі співав безліч нікудишніх мелодій. А ще був такий собі Тріні Лопес. Більшість пісень Пета Буна викликали в роті присмак туалетного мила. Потім Фабіан, Бобі Райдел, Анет… Після того згадався, звісно, гурт «Herman’s Негmits». Ото було вже справжнє стихійне лихо!.. Один за одним на пам’ять наверталися учасники безликих англійських музичних гуртів. З довгими патлами, в кумедних костюмах. Цікаво, скільки ще зможу пригадати? «Honeycombs», «Dave Clark Five», «Jerry and Peacemakers», «Freddy and the Dreamers»… «Jefferson Airplane» зі співаками, схожими на задубілих трупів. Том Джонс – від самої згадки про нього душа здригається. А ще Енґельберт Гампердінк – гидкий клон Тома Джонса. Герб Альперт і Тіпана Брас з їхньою музикою, придатною хіба що для реклами товарів. Далі – лицеміри Саймон з Ґарфанклом. Неврастеніки з «Jackson Five»…
Все було однакове.
Ніщо у світі не змінюється. Завжди, завжди, завжди порядок речей один і той же. Хіба що номер року інший і нові люди на місці своїх попередників. Беззмістовна музика для одноразового користування в усі часи існувала і ніколи не переведеться. Усе повторюється, наче прилив і відплив на морі під дією Місяця.
Перебираючи все це в пам’яті, я досить довго гнав автомобіль по шосе на захід. Раптом з радіо полинула пісня «Бурий цукор» гурту «Rolling Stones». Я мимоволі усміхнувся. То була чудова мелодія. «Саме те, що треба», – подумав я. «Бурий цукор» стала популярною, здається, сімдесят першого… Я спробував згадати точніше, але не зміг. А втім, хіба це не все одно? Сімдесят першого чи сімдесят другого – сьогодні це вже не має значення. Навіщо взагалі над такими дрібницями всерйоз задумуватися?
Забравшись досить глибоко в гори, я з’їхав зі швидкісної автомагістралі, знайшов підходящий ліс і поховав там кота. У глибині лісу викопав лопатою яму завглибшки в один метр, кинув на її дно Оселедця в паперовому пакеті й засипав землею. «Пробач, але більшого ми з тобою не заслужили», – сказав я наостанку котові. Увесь час, поки я копав яму, десь поблизу безперестанку співала якась маленька пташка. Високим тоном, ніби на флейті.
Зрівнявши могилку, я поклав лопату в багажник і виїхав на шосе. А потім, знову слухаючи музику, погнав автомобіль до Токіо.
Я ні про що не думав. Тільки зосереджено слухав музику.
Спочатку було чути Рода Стюарта і гурт «J. Giles Band». Потім диктор оголосив мелодію з минулих десятиліть – «Народжений для втрат» у виконанні Рея Чарльза. «Я народився, щоб втрачати, – співав Рей Чарльз, – і тепер ось-ось втрачу тебе…» Слухаючи цю пісню, я справді засмутився. Настільки, що мало сльози не виступили. Зі мною іноді таке буває. Чиста випадковість раптом зачіпає найслабшу струну моєї душі… На півдорозі я вимкнув радіо, зупинився на найближчій бензоколонці і в ресторанчику замовив овочевих сандвічів з кавою. Потім у туалеті старанно відмивав забруднені землею руки. З’їв лише шматок сандвіча, зате випив дві чашки кави.
«Що там з моїм Оселедцем? – думав я. – У ямі, напевне, темрява – хоч в око стрель. – Згадав, як грудки землі вдарялися об паперовий пакет. – Однак більшого ми не заслужили. Ні ти, ні я».
Цілісіньку годину я просидів у тому ресторанчику, втупившись у тарілку із сандвічами. Рівно через годину підійшла офіціантка у фіолетовій спідничці й чемно спитала, чи не можна прибрати тарілку. Я кивнув головою.
«Ну що ж, – вирішив я. – Пора вертатися у світ».
3
У схожому на велетенський мурашник суспільстві розвинутого капіталізму знайти собі роботу не так уже й складно. Ясна річ, якщо тільки не надто перебирати її рід і зміст.
Раніше як співвласник контори я мав справу з редагуванням і написанням текстів. З того часу в мене залишилося кілька знайомих, зайнятих у цьому бізнесі. А тому заробити собі на прожиток позаштатним журналістом було для мене просто. Тим паче що я належу до людей, життя яких не вимагає великих витрат.
Я розшукав свій колишній записник і зателефонував за кількома номерами. Прямо запитав, чи не знайдеться для мене підходяща робота. Мовляв, з певних причин на якийсь час я відійшов від будь-яких справ, однак тепер, якщо можливо, хотів би знову попрацювати. Мені відразу підкинули кілька невідкладних замовлень. Ясна річ, не дуже-то серйозних. Здебільшого написання статей для заповнення прогалин у рекламних журналах і брошурах компаній. М’яко кажучи, половина матеріалу, який мені довелося писати, була цілком беззмістовною і навряд чи могла стати комусь у пригоді. Одне слово, марна трата паперу й чорнила. Однак я над цим не задумувався і виконував замовлення одне за одним майже машинально. Спочатку обсяг роботи був незначний. Працював я години дві на день, а решту часу прогулювався по місту і відвідував кінотеатри. Переглянув силу-силенну фільмів. Таке привільне життя тривало, напевне, місяців зо три. І цього виявилося досить, щоб звикнути до приємної думки, що все-таки потроху прилучаюся до діяльності на користь суспільства.
На початку осені становище моє почало змінюватися. Замовлень раптом побільшало. Телефон мій дзеленчав безперестанку з ранку до вечора, листи від клієнтів переповнювали поштову скриньку. У виробничих справах я зустрічався з багатьма людьми, часто з ними обідав. Вони ставилися до мене дружелюбно, обіцяли й надалі підкидати мені нові замовлення.
Причина дуже проста, чому так сталося. Запропоновані замовлення я не перебирав, погоджувався на все, що давали. Договір виконував трохи раніше від визначеного терміну. У жодному разі не скаржився. Крім того, писав гарним почерком. До роботи ставився сумлінно. Те, що колеги робили абияк, я доводив до досконалості. І навіть коли мені платили мало, не кривився від невдоволення. Якщо мені телефонували о другій ночі й просили терміново написати двадцять сторінок тексту по чотириста знаків на кожній (скажімо, про переваги механічних годинників, привабливість сорокарічних жінок або красу Хельсінкі, де, я, звісно, ніколи не бував) до шостої ранку, то вже до половини шостої я таке замовлення виконував. Якщо просили переробити – до шостої переписував наново. Тож не дивно, що репутація моя серед замовників зростала.
Усе це скидалося на розгрібання снігу.
Як тільки сніг падав – я методично відгрібав його на узбіччя.
І нітрохи не жадав слави, не сподівався на винагороду. Сніг падав – і я мусив його прибирати. Систематично і невідкладно. Зізнаюся, іноді я ловив себе на думці, що все це – марна трата життя. Та поступово я дійшов висновку: хіба є якісь підстави з цього приводу нарікати на несправедливість, якщо так само папір і чорнило переводиться на ніщо? Зрештою, ми живемо у високорозвиненому капіталістичному суспільстві. У такому суспільстві марнотратство – найвища чеснота. Політики називають його «вдосконаленням внутрішнього ринку». А для мене це – «безглузде марнотратство». Така от різниця думок. Та від цього ніщо не змінюється. Адже нам нічого іншого не залишається, як жити в цьому суспільстві. Як не подобається, можна податися куди-небудь у Бангладеш або Судан.
Та от ні Бангладеш, ні Судан мене особливо не цікавили.
А тому я мовчки працював далі.
Тим часом почали надходити замовлення не тільки від рекламних агентств, але також від популярних журналів. Передусім чомусь від жіночих. Потроху я почав брати для них інтерв’ю і писати короткі репортажі з місця подій. Однак така робота не стала цікавішою за попередню – з рекламними журналами. З огляду на характер журналів для жінок брати інтерв’ю доводилося здебільшого в зірок шоу-бізнесу. Та от біда, на будь-яке запитання вони завжди давали стереотипну відповідь. Ви могли її передбачити ще перед тим, як поставили запитання. А іноді траплялося ще гірше – менеджер вимагав заздалегідь подати йому перелік запитань, щоб приготувати відповіді. Коли я запитував таку сімнадцятирічну співачку про щось, що виходило за наперед домовлені рамки, менеджер відразу втручався в розмову: «Запитання не за темою, відповідати не можемо». Я навіть всерйоз побоювався, чи без допомоги менеджера вона змогла б відповісти, який місяць іде після жовтня. Ясна річ, таку процедуру важко назвати інтерв’ю. Однак я працював, не жалкуючи сил. Перед кожним інтерв’ю збирав доступну інформацію, готував запитання, що не зустрічав в інших інтерв’ю. Виробляв план статті. Причому старався не заради визнання або похвали. Просто від таких зусиль я відчував незрівнянну ні з чим насолоду. То був своєрідний автотренінг. Практична – і якщо хочете, беззмістовна – напружена розминка для пальців і голови, що відвикли від роботи.
Соціальна реабілітація.
Ще ніколи досі я не був настільки зайнятий. Крім кількох регулярних замовлень, траплялося чимало випадкових. Робота, до якої нікого не змогли підрядити, обов’язково випадала мені. Так само, як і складна та хитромудра. У цьому суспільстві я зайняв становище, схоже на заміське звалище зужитих автомобілів. Якщо в когось щось виходило з ладу, він підкидав його мені. Підкидав пізно вночі, коли всі спали міцним сном.
Завдяки цьому мій банківський рахунок розбухнув до суми, яка мені раніше й не снилася, але через надмірну зайнятість я не мав часу на її витрачання. Я позбувся своєї тарадайки, від якої в мене голова боліла, І придбав за безцінь у приятеля «субару-леоне». Не останньої моделі, але з невеликим пробігом, стереомагнітофоном та кондиціонером. Автомобіля з таким причандаллям я ще ні разу в житті не мав. Переселився у квартиру на Сібуя, бо попередня була дуже далеко від центру. Якби не набридливий гуркіт на автостраді за вікном – досить пристойне житло.
Спав з жінками, з якими познайомився по роботі.
Соціальна реабілітація.
Я знав, з якими дівчатами варто спати. Знав, з якими вдасться, а з якими – ні. Знав також, з якими ні в якому разі спати не слід. Такий досвід приходить з віком. Я також відчував, коли треба обривати стосунки. А тому все проходило природно і гладко. Я нікого не мучив і ніхто – мене. При цьому розлука обходилася без спазм у горлі та щему на серці.
Найглибші стосунки я зав’язав із згаданою раніше дівчиною, що працювала в телефонній компанії. Я познайомився з нею на новорічній вечірці. Ми обоє були напідпитку, жартували одне з одним – і за взаємною згодою переночували в моїй постелі. Дівчина виявилася кмітливою, з чарівними стегнами. Ми часто сідали на мою «субару» і вирушали на прогулянку за межі Токіо. Іноді, коли в неї був настрій, вона телефонувала мені й питала, чи не можна приїхати й залишитися в мене на ніч. Такі прямі та відверті стосунки склалися в моєму житті вперше, але і я, і вона розуміли, що вони ні до чого не приведуть. І все-таки ми удвох спокійно насолоджувалися чимось схожим на відстрочку якогось присуду, який приготувало нам життя. Для мене то були дні, сповнені особливого душевного спокою. Ми ніжно обнімалися і пошепки вели розмови. Я частував її своїми стравами, приносив їй подарунки на день народження, а вона – мені. Ми відвідували джаз-клуби й пили там коктейлі. Ні разу не сварилися. Кожен знав, чого хоче від іншого. Однак усе це врешті-решт скінчилося. Скінчилося раптом одного дня так само, як обривається плівка у кінопроекторі.
Вона пішла, залишивши в мені набагато більше відчуття втрати, ніж я сподівався. Тривалий час мене мучила нестерпна порожнеча. Я ні до чого не брався. Одне за одним всі мене покидали – і тільки я сам назавжди застиг в очікуванні кінця продовженої відстрочки вироку… Реальне життя обернулося в нереальність.
Однак передусім не це спричинилося до відчуття порожнечі.
Основною причиною було те, що в глибині душі я не відчував у ній потреби. Вона мені подобалася. Мені було приємно з нею поряд. Ми вміли наповнювати затишком той час, коли були разом. Вона розбудила в мені ніжні почуття. Але в кінцевому рахунку я міг без неї обійтися.Я зрозумів це чітко вже на третій день після того, як вона пішла. Таки-так, вона була права: навіть перебуваючи разом з нею, я залишався на своєму Місяці. Навіть відчуваючи своїм боком її груди, я прагнув чогось зовсім іншого.
Я потратив чотири роки на те, щоб своє життя знову поставити на тверду основу. Ретельно виконував отримані замовлення і тим самим повернув до себе довіру людей. Не скажу, що багато з них, – але дехто навіть подружився зі мною. А проте, само собою зрозуміло, що цього мені було замало. Абсолютно замало. Інакше кажучи, за той час я знову опинився на старті.
«Так от, – подумав я. – Виходить, що у свої тридцять чотири я вернувся на початок дороги. То що ж тепер робити? З чого почати?»
Довго думати над цим не довелося. Від самого початку я знав, що треба робити. Рішення уже давно витало, мов густа хмара, над моєю головою. Мені тільки не вистачало рішучості здійснити його, а не відкладати з дня на день. Я мушу повернутися в готель «Дельфін».Ось там усе почнеться.
Там я маю зустрітися з нею. З тією висококласною повією, яка привела мене до готелю «Дельфін»… Бо цього від мене домагається Кікі. (Тепер їй треба дати якесь ім’я. Нехай навіть тимчасове. Її звали Кікі. Я дізнався про це пізніше за обставин, про які розповім згодом. Принаймні в одному із закутків цього дивного тісного світу так до неї зверталися.) Безперечно, в її руках був ключ, здатний завести мій заглухлий мотор. Я повинен покликати її до себе. До життя зі мною, від якого вона відмовилася. А чи це можливо? Не знаю. І все-таки нічого іншого не залишається, як спробувати це зробити. Звідти й почнеться мій новий життєвий цикл.
Я спакувався і якомога швидше розправився з найнагальнішими замовленнями. Потім скасував всю роботу, передбачену розкладом на наступний місяць. Обдзвонивши своїх клієнтів, я повідомив, що через сімейні обставини змушений відлучитися на місяць з Токіо. Кілька редакторів трохи побурчали, але врешті-решт змирилися. Адже про щось подібне я просив уперше і, крім того, термін виконання їхніх замовлень виходив ще не скоро. Отож я не ставив їх у безвихідь. А тому ми дійшли в усьому згоди. Я пообіцяв, що рівно через місяць повернусь і знову візьмуся до роботи. Після того я сів у літак і відправився на Хоккайдо. Був початок березня 1983 року.
Однак, звісно, моє відлучення з поля бою не скінчилося за місяць.
