Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)
– Роздягни мене, тільки повільно, – прошепотіла вона мені на вухо. Я послухався – повільно зняв з неї светр, потім, спідничку, потім блузку і нарешті панчохи. Машинально збирався всі ці речі акуратно поскладати, але відразу збагнув, що нема такої потреби, й залишив їх на підлозі. У свою чергу, вона роздягла мене. Зняла краватку від Армані, потім «лівайси», потім сорочку. І в маленькому гладкому бюстгальтері й трусиках встала переді мною.
– Ну як? – спитала вона, всміхаючись.
– Чудово! – відповів я. Прекрасне тіло. Сповнене життя, чисте і надзвичайно сексуальне.
– Як «чудово»? – допитувалася вона. – Висловишся зрозуміліше – отримаєш винагороду.
– Згадав минуле. Шкільні роки… – сказав я щиро.
Якийсь час вона дивилася на мене, здивовано примруживши очі, й усміхалася.
– А ти – трохи унікальний!
– А що, погано відповів?
– Зовсім ні! – відповіла вона і, підійшовши до мене, зробила те, чого за всі тридцять чотири роки ніхто мені ніколи не робив. Щось делікатне і водночас сміливе, до чого так просто не можна додуматися. А втім, хтось таки додумався… Я розслабився, заплющив очі й поплив за течією. Чогось подібного в своєму сексуальному досвіді я не зазнавав.
– Непогано, правда? – прошепотіла вона мені на вухо.
– Непогано, – відповів я.
Від цього, як від прекрасної музики, заспокоювалася душа, приємно мліло тіло й пропадало відчуття часу. Витончена інтимна близькість, лагідна гармонія часу і простору, досконале спілкування в обмеженій формі… І до того ж, усе за рахунок списаних витрат. «Непогано», – повторив я. А що співав Боб Ділан? «Нагd Rаin»… Я ніжно притиснув її до себе. Дивна річ – обіймати розкішну дівчину під Боба Ділана за рахунок списаних витрат. У старі добрі 60-і ніхто такого не придумав би.
«Та це лише уявний образ! – подумав я. – Досить натиснути на кнопку – і видиво зникне. Тривимірна еротична картинка… Збудливий запах парфумів, м’яка шкіра під пальцями, гарячі зітхання…»
Старанно рухаючись визначеним курсом, я успішно скінчив – і ми вдвох пішли у ванну кімнату під душ. Сполоснувшись, загорнулися у великі банні рушники, повернулися в кімнату і, посмоктуючи бренді з содовою, слухали то гурт «Dіrе Strаights», то щось інше.
«У чому суть такої роботи, як писання текстів?» – спитала вона. Я коротко все їй пояснив. «Я не сказав би, що це – цікава робота, – відповів я. – Усе залежить від того, про що доводиться писати. Те, що я роблю, – це, так би мовити, розгрібання культурницьких кучугур». «А я розгрібаю сексуальні кучугури, – сказала вона й розсміялася. – Слухай, а чого б нам ще раз не розгребти кучугуру?» – запропонувала вона. І ми прямо на килимі зайнялися любов’ю. Цього разу дуже просто й повільно. Але навіть у такому невигадливому варіанті вона знала, як мені сподобатися. «Звідкіля все це їй відомо?» – дивувався я.
Пізніше, вже лежачи разом з нею у великій довгій ванні, я спитав її про Кікі.
– Кікі… – повторила вона. – Таке знайоме й рідне ім’я. А хіба ви знайомі?
Я кивнув.
Вона по-дитячому закопилила губи й тяжко зітхнула.
– Її вже нема. Раптом кудись зникла. Ми з нею дружили. Іноді ходили вдвох по крамницях. Та несподівано її не стало. Місяць чи два тому. А втім, нічого дивного тут нема. На такій роботі, як наша, заяву про звільнення писати не треба. Хто хоче звільнитися – мовчки зникає. Однак жаль, що її вже нема. Ми з нею так близько зійшлися. Та нічого не вдієш. Ми ж не члени скаутської дружини.
Її довгі красиві пальці поповзли вниз, мені між ноги.
– А ти з нею коли-небудь спав?
– Навіть разом жили колись… Чотири роки тому.
– Чотири роки? – сказала вона, всміхнувшись. – Давня історія! Чотири роки тому я ще була цяця-дівчинка й до школи ходила.
– Невже ніяк не можна зустрітися з Кікі? – запитав я її.
– Важко сказати… Я справді не здогадуюся, куди вона запропастилася. Як я вже казала, вона просто зникла. Наче крізь землю провалилася. Жодного сліду не залишила. Шукати її – даремно час витрачати. Слухай, а ти любиш її ще й досі?
Я повільно витягнувся всім тілом у гарячій воді й глянув на стелю. Чи я все ще люблю її?
– Сам не знаю. Та незалежно від цього я будь-що мушу з нею побачитися. Мене переслідує думка, ніби Кікі хоче зі мною зустрітися. Постійно мені сниться.
– Дивно, – сказала вона, заглянувши мені в очі. – І мені Кікі раз у раз сниться.
– В якому сні?
Вона промовчала. Тільки всміхнулася, ніби задумавшись на хвилину.
– Ще хочу випити! – сказала вона.
Ми повернулися в кімнату і, сидячи на підлозі, пили бренді з содовою та слухали музику. Вона сперлася мені на груди, а я обіймав її за голе плече. Ґотанда зі своєю подружкою не з’являвся – видно, вони заснули у спальні.
– Слухай, – сказала вона. – Ти, може, не повіриш, але мені приємно бути з тобою так, як от зараз. Правду кажу! Незалежно від того, що я на роботі й маю виконувати свою роль. Я не брешу! Ти мені віриш?
– Вірю, – відповів я. – І мені з тобою приємно. Ніби на зустрічі з однокласницею…
– А ти справді унікальний! – розсміявшись, сказала вона.
– І все-таки щодо Кікі… – сказав я. – Невже ніхто нічогісінько про неї не знає? Ні про її адресу, ні про справжнє ім’я чи щось подібне?
Вона повільно захитала головою.
– У нас не заведено про таке говорити. Всі живемо під прибраними іменами. Скажімо, вона – Кікі, я – Мей. Моя теперішня подруга – Мамі. Про особисте життя одна в одної не розпитуємо й нічого про нього не знаємо. Поки сама не розповість. Такий у нас етикет. Звісно, ми дружимо. Разом розважаємося. Але все це – не справжня реальність. Нічого не знаємо одна про одну. Я – Мей, вона – Кікі. Реального життя ми не маємо. Як би це сказати… ми – уявні образи. Щось таке, що повисає у повітрі… А імена – це навмання придумані знаки, які ми намагаємося поважати. Ти розумієш?
– Розумію, – відповів я.
– Дехто серед наших клієнтів жаліє нас. Та ми не такі, як вони думають. Своїм ремеслом не тільки заробляємо, а ще й отримуємо насолоду. В нашому клубі членська система, а тому клієнти – пристойні люди. І всі намагаються нас чимось порадувати. Зрештою, й нам на цей уявний світ не доводиться нарікати.
– Виходить веселе розгрібання кучугур, чи не так? – сказав я.
– Саме так. Веселе розгрібання кучугур, – підтвердила вона і приклалася губами до моїх грудей. – Іноді навіть у сніжки граємося.
– Мей… – повторив я. – Колись я знав одну дівчину, яку справді називали Мей. Вона працювала реєстраторкою стоматологічної клініки, що містилася поряд з нашою конторою. Народилася на Хоккайдо в селянській родині. Всі її називали «Кізонька Мей». Була смуглява і худюща як тріска. Мила дівчина…
– Кізонька Мей… – повторила вона. – А тебе як звуть?
– Вінні-Пух, – відповів я.
– Зовсім як у казці! – сказала вона. – Чудово! Кізонька Мей і Вінні-Пух…
– Справді як у казці, – погодився і я.
– Поцілуй мене, – попросила вона. Я притиснув її до себе й поцілував. П’янким поцілунком. Яким не цілувався цілу вічність.
Потім ми пили хтозна-котру порцію бренді з содовою і слухали платівку гурту «Тhе Роlісе». «Тhе Роlісе» – яка безглузда назва для музичного гурту! Навіщо було таку вибирати?.. Поки я над цим роздумував, вона спокійно заснула в моїх обіймах. Уві сні вона здавалася вже не колишньою розкішною дівчиною, а звичайною, вразливою, яку можна зустріти будь-де. «Як на зустрічі з однокласниками», – знову подумав я. Стрілки годинника повернули на п’яту. Навколо запанувала тиша. Кізонька Мей і Вінні-Пух… Чергова уявна картинка. Казка за рахунок списаних витрат. Рок-гурт «Тhе Роlісе»… Ще одна дивна днина. От-от я мав вийти на зв’язок, але не вдалося. Дійшов до кінця – і раптом слід обірвався. Поговорив з Ґотандою. Відчув до нього певну симпатію. Познайомився з Кізонькою Мей. Переспав з нею. З великим задоволенням. Став Вінні-Пухом. Розгріб сексуальні кучугури… Але нікуди не добрався.
Я варив на кухні каву, коли вони всі троє прокинулися. Годинник показував шосту тридцять ранку. Мей була в банному халаті. Мамі з Ґотандою розділили між собою його барвисту піжаму: їй – верх, йому – низ. На мені – футболка й сині джинси. Всі четверо сіли за стіл і взялися пити каву, передаючи одне одному тости, масло і джем. По радіо звучала пастораль «Baroque for You» Генрі Персела. Настрій був – як уранці на пікніку.
– Як уранці на пікніку, – сказав я.
– Ку-ку! – проспівала Мей.
О пів на восьму Ґотанда викликав по телефону таксі, й ми відправили дівчат додому. На прощання Мей поцілувала мене.
– Як тобі вдасться зустріти Кікі, то передай їй від мене привіт, – сказала вона. Я дав їй візитну картку – мовляв, якщо раптом щось дізнаєшся, зателефонуй. Вона кивнула й пообіцяла це зробити.
– Може, ще коли-небудь порозгрібаємо кучугури, га? – додала вона, моргнувши оком.
– Які кучугури? – здивувався Ґотанда.
Залишившись удвох, ми випили ще по чашці кави. Каву варив я сам. В цьому ділі я – мастак. За вікном повільно піднімалося сонце, і в його промінні сліпучо виблискувала Токійська телевежа. Дивлячись на цей краєвид, я згадав давню рекламу «Нескафе». В ній також була телевежа. Ранок у Токіо починається з кави…Так чи, може, інакше? Та байдуже. В усякому разі, Токійська телевежа виблискувала у світлі ранкового сонця, а ми пили каву. Через це мені й пригадалася раптом реклама «Нескафе».
У таку пору нормальні люди спішать на роботу, у школу або ще кудись. Тільки не ми з Ґотандою. Порозважавшись цілу ніч з розкішними дівчатами, професіоналками у своєму ремеслі, ми тепер неквапливо пили каву. І, мабуть, незабаром спатимемо як убиті. Незалежно від того, це нам подобається чи ні, ми – я та Ґотанда – випали із стилю життя нормальних людей.
– Що збираєшся сьогодні робити? – обернувшись до мене, спитав Ґотанда.
– Поїду додому відсипатися, – відповів я. – Нічого іншого робити не планую.
– Я також посплю до полудня, а потім зустрінуся з одним чоловіком. Раніше домовився, – сказав він.
Після того ми якийсь час мовчки споглядали Токійську телевежу.
– Ну що, сподобалося? – запитав нарешті Ґотанда.
– Ще й як! – відповів я.
– А про Кікі що-небудь дізнався?
Я захитав головою.
– Лише те, що раптом зникла. Як ти й казав. Слідів ніяких. Навіть її справжнього імені ніхто не знає.
– Я ще розпитаю людей у кіностудії. Як пощастить – може, щось дізнаюся.
По цих словах він скривив губи й пошкріб ложечкою скроню. «Чарівний жест!» – сказали б дівчата.
– Слухай, а що ти збираєшся робити, якщо зустрінешся з Кікі? – запитав Ґотанда. – Вирішив знову зійтися чи, може, просто згадати минуле?
Я відповів, що не знаю.
Бо справді не знав. Зустрінуся – тоді й подумаю, що робити.
Ми допили каву, і Ґотанда відвіз мене додому на своїй новенькій, без жодної плямки «мазераті». Я спочатку відмовлявся, збираючись викликати таксі, але він наполіг на своєму – мовляв, їхати дуже близько.
– Можна тобі коли-небудь зателефонувати, щоб побути з тобою в компанії? – спитав він. – Я такий щасливий, що зміг з тобою побалакати! А то мені навіть нема з ким щиро поговорити. Якщо ти лише не проти, я хотів з тобою ще раз зустрітися. Гаразд?
– Звичайно, – відповів я. І подякував йому за біфштекси, випивку та дівчат.
Він промовчав і тільки похитав головою. І без його слів я зрозумів, що він мав на думці.
20
Наступні кілька днів минули спокійно, без жодних подій. Щодня мені не раз дзвонили з приводу роботи, але я поставив телефон на автовідповідач, а сам до нього не підходив. Скидалося на те, що моя популярність у ділових колах не меркла. Я готував їжу, вештався по Сібуя і кожного дня дивився «Нерозділене кохання». Були весняні канікули, а тому в кінотеатрах вільних місць майже не залишалося – їх заповнювали здебільшого учні старших класів. З нормальних дорослих людей в кіно ходив тільки я. Підлітки відвідували кінотеатри з єдиною метою – подивитися на кінозірку в головній ролі або на поп-ідола, а до сюжету та якості режисури їм було байдуже. Як тільки зірка їхньої мрії з’являлася в кадрах, вони на радощах аж завивали. Галас зчинявся такий, як на псарні. А коли ж зірку не показували, вони безперестанку шурхотіли, щось гризли, шамкаючи, і писклявими голосами давали вихід своєму невдоволенню. В такі хвилини я навіть думав, що було б краще, якби кінотеатр згорів дощенту разом зі своїми глядачами.
Коли починалося «Нерозділене кохання», я пильно вдивлявся в титри. І завжди знаходив там ім’я «Кікі», написане дрібним шрифтом.
Як тільки сцена з Кікі закінчувалася, я виходив з кінотеатру і блукав по місту. Завжди за однаковим маршрутом. Від Харадзюку – до бейсбольного стадіону Дзінґу, повз кладовище Аояма – на Омотесандо, потім до висотного будинку Дзінтан – і знову на Сібуя. Іноді на півдорозі я заходив куди-небудь випити кави й перепочити. На землю впевнено прийшла весна. І принесла з собою знайомі здавна запахи. Земна куля з несхибною періодичністю оберталася навколо Сонця. Таємниці Всесвіту… Щоразу, коли після зими настає весна, я думаю про таємниці Всесвіту. Чому, скажімо, весна завжди однаково пахне? Роки минають, а її запах той самий. Тонкий, невловимий, але завжди однаковий…
Місто було завішане передвиборними плакатами. Один від одного огиднішими. Вулицями проїжджали автобусики, з яких лунали промови кандидатів. До чого вони закликали, було незрозуміло. Тільки зайвий шум створювали. Я йшов цими вулицями й думав про Кікі. І невдовзі помітив, що поволі мої ноги набирали сили, рухалися легше, впевненіше, і разом з цим відчував, що сприйняття навколишнього світу ставало набагато гострішим, ніж коли-небудь раніше. Поволі, крок за кроком, я просувався вперед. У мене з’явилася мета – і завдяки цьому, само собою, запрацювали ноги. Непогана прикмета… «Танцюй! – нагадав я сам собі. – Від самих роздумів користі мало. Не збавляй кроку, дотримуйся власної системи руху. І пильно стеж за тим, куди тебе несе. Старайся залишитися в цьому світі…».
Ось так, без жодних подій, минули останні чотири чи п’ять днів березня. На перший погляд – без жодних подій. Я купував продукти, готував собі на кухні сяку-таку їжу, дивився у кінотеатрі «Нерозділене кохання» і довго прогулювався вулицями міста. Повернувшись додому, прослуховував автовідповідача, та всі повідомлення стосувалися тільки роботи. Перед сном читав книжку і пив саке. Так повторювалося день за днем. А тим часом прийшов квітень, прославлений віршами Кліота та грою Каунта Бейсі. Вночі, напившись саке, я раптом пригадував Кізоньку Мей та секс з нею. Розгрібання кучугур… Навдивовижу окремий спогад. Ні з чим і ні з ким не пов’язаний. Ні з Ґотандою, ні з Кікі – ні з ким. Реалістичний сон, ні з чим не пов’язаний, але в певному розумінні яскравіший, ніж сама дійсність. Якраз те, що мені припадало до душі. Спілкування сердець в дуже обмеженій формі. Взаємна повага до уявних образів і фантазій. Усмішка у стилі «будь спокійний, ми всі тут друзі». Ранок на пікніку. Ку-ку!..
Я намагався уявити собі, як Ґотанда спав з Кікі. Невже вона надавала йому такі ж незрівнянні сексуальні послуги, як Мей мені? Такі послуги – це ноу-хау, яким володіють усі дівчата того клубу як основною професійною майстерністю, чи тільки особисто Мей? Я не мав про це жодного уявлення, а питати Ґотанду не посмів. Коли ми з Кікі жили разом, у сексі вона поводилася пасивно. Я обіймав її, а вона відповідала теплом, але ніколи нічого не вимагала від мене й не виявляла власної ініціативи. В моїх руках вона розслаблялась і наче поринала в насолоду. Така її поведінка і в мене ніколи не викликала невдоволення. Бо тримати її в руках таку розслаблену було вершиною блаженства. Відчувати її п’янке тіло, спокійне дихання, тепле лоно… Вже це мене задовольняло. А тому я не міг навіть уявити, що вона комусь – наприклад, Ґотанді – активно й професійно надає сексуальні послуги. А, може, просто мені не вистачило уяви?
Як повії розділяють секс – по роботі й для себе? Для мене це було загадкою. Бо, як я зізнався Ґотанді, я досі ні разу не спав з повією. З Кікі спав. Вона була повією. Однак тоді я, безперечно, спав з нею не як з повією, а як з особистістю. І навпаки, з Мей я спав як з повією, а не як з особистістю. А тому немає сенсу зіставляти між собою обидва випадки. І що довше я над цим роздумував, то щораз більше заплутувався. Взагалі, наскільки секс – психологічна річ, а наскільки – технічна? Наскільки – справжнє почуття, а наскільки – акторська гра? І що таке вміле любовне загравання – правдиве почуття чи майстерність? Чи справді Кікі насолоджувалася сексом зі мною? У тому фільмі вона тільки майстерно грала свою роль чи п’яніла від доторку пальців Ґотанди?
Дійсний образ переплутувався з уявним.
От хоч би взяти Ґотанду. Він у ролі лікаря – це лише уявний образ. Однак у цій ролі він здавався набагато переконливішим за справжнього лікаря. Настільки викликав довіру до себе.
А який мій уявний образ? І чи взагалі я маю щось подібне?
« Танцюй! – сказав Чоловік-Вівця. – І то якнайкраще танцюй. Щоб усі задивлялися».
А коли так, то й мені треба мати свій уявний образ. І тоді всі задивлятимуться на нього?.. «Мабуть, що так», – подумав я. Бо хто ж на світі задивлятиметься на мене справжнього?
Коли дрімота склеплювала повіки, я споліскував склянку з-під саке, чистив зуби й лягав спати. А коли прокидався – був новий день. Один день приходив на зміну іншому. Настав квітень. Початок квітня. Тонкого, мінливого, тендітного й прекрасного, як тексти Трумена Капоте [29]29
Трумен Капоте (1924–1984) – відомий американський письменник, автор повістей «Лугова арфа», «Сніданок у Тіффані», «З холодним серцем» та інших творів.
[Закрыть].
Вранці я відправився в універмаг «Кінокунія» і, як завжди, купив дресированих овочів. А також дюжину банок пива, три пляшки вина на розпродажу зі знижкою, каву в зернятах, копченої лососини для сандвічів, місо [30]30
Місо – густа маса з перекислих бобів.
[Закрыть]й тофу [31]31
Тофу – м'який соєвий сир.
[Закрыть]. Повернувшись додому, прослухав повідомлення на автовідповідачеві від Юкі. Байдужим голосом вона сказала, що зателефонує ще раз о дванадцятій годині й просила бути дома. Сказала – і брязнула трубкою. Напевне, таке брязкання було її своєрідним жестом. Годинник показував двадцять хвилин на дванадцяту. Я приготував міцну каву, сів на підлогу й, попиваючи гарячий напій, взявся читати свіжий випуск «Поліцейської дільниці-67» Еда Макбейна. Ось уже років десять тому я зарікався чогось подібного не читати, та як тільки з’являлося нове продовження – купував його. Десять років – надто довгий строк, щоб списати таку звичку на інерцію. О п’ять хвилин на першу задзвонив телефон. Це була Юкі.
– Як поживаєте? – спитала вона.
– Прекрасно! – відповів я.
– Що зараз робите? – допитувалася вона.
– Думаю приготувати обід. Копчена лососина з дресированим в універмазі салатом і тонкими, як лезо бритви, кружальцями цибулі, вимоченими в крижаній воді, приправлена хроном з гірчицею, добре підходить до тостів, обсмажених у маслі, з «Кінокунія». Якщо мені вдасться – вийдуть сандвічі не гірші за тих, що готують в «Делікатесен Сандвіч Стенд» у Кобе. Іноді, правда, не все мені вдається. Та нічого. Головне – мету визначено, а досягти її можна методом проб і помилок.
– Якась дурниця!
– Зате смачно! – відповів я. – Як не віриш – спитай у бджіл. Або в конюшини. Справді-таки смачно.
– Що ви таке кажете? Які бджоли, яка конюшина?
– Це – метафора, – пояснив я.
– Ойо-йой! – скрушно зітхаючи, сказала Юкі. – Вам не завадило б ще трохи підрости. Хоч вам уже, здається, тридцять чотири, та, як на мене, ви верзете дурниці.
– Ти хочеш сказати, що мені треба пристосуватися до суспільства?
– Я хочу покататися на автомашині, – сказала вона, знехтувавши моїми словами. – Сьогодні ввечері ви маєте вільний час?
– Начебто, – відповів я, трохи подумавши.
– Коли так, то о п’ятій приїжджайте по мене на Акасака. Пам’ятаєте, де я живу?
– Пам’ятаю, – відповів я. – Слухай, а що, ти з того часу там і живеш?
– Ага. У Хаконе, в порожньому будинку на вершині гори, мені нема чого робити. Я не маю охоти туди повертатися. Тут цікавіше.
– А що з мамою? Все ще не приїхала?
– Та я нічого не знаю. Зв’язку з нею не маю ніякого. Може, й досі вона сидить у Катманду. А тому, як я вже казала, я на неї зовсім не розраховую. Коли повернеться – мені невідомо.
– А як у тебе з грішми?
– З грішми все гаразд. Бо можу користуватися грошовою карткою. З маминого гаманця одну для себе витягла. Вона з таких людей, що цього ніколи не помітить. Якби я сама про себе не подбала – давно відкинула б ноги. З такою ненормальною нічого іншого й не дочекалася б. А ви як вважаєте?
Уникаючи відповіді, я промимрив щось незрозуміле.
– А ти регулярно харчуєшся? – запитав я.
– Аякже! А ви як думаєте? Якби не харчувалася – давно померла б.
– Я питаю, чи ти регулярнохарчуєшся?
Юкі відкашлялася.
– У «Кентуккі Фрейд Чікен» ходжу, в «Макдональдс» і «Дейрі Квін»… А ще купую свіжі бенто [32]32
Бенто – дерев’яна коробочка з їжею.
[Закрыть].
«Харчові покидьки», – подумав я.
– Отже, о п’ятій я приїду по тебе, – сказав я. – Поїдемо кудись, щоб перекусити щось нормальне.Бо твоє харчування просто жахливе. Дівочий організм у період статевого дозрівання потребує чогось трохи кращого. Як довго перебиватимешся на такій їжі, то в дорослому віці матимеш проблеми з нестійким менструальним циклом. Звісно, ти можеш сказати, що це – твоє діло. Але ж своїм нездоров’ям ти завдаватимеш клопоту людям з твого оточення. І про них треба подумати.
– Якась дурниця! – проказала вона тихо.
– Слухай, до речі, якщо ти не проти, то, може, дала б мені свій телефонний номер?
– Для чого?
– Бо такий односторонній зв’язок – це нечесно. Ти мій номер знаєш, а я твій – ні. Як тобі заманеться – ти мені телефонуєш, а мені заманеться – я тобі зателефонувати не можу. Так несправедливо. А ще незручно: скажімо, якщо ми домовимося про зустріч і раптом я буду вимушений змінити свої плани, то не зможу тебе попередити.
Вона розгублено засопіла носом, але все-таки продиктувала свій номер. Я записав його в блокнот відразу під номером Ґотанди.
– Однак ви так просто своїх планів не змінюйте! – сказала Юкі. – Бо мені досить і мами з її викрутасами.
– Не турбуйся. Так просто я своїх планів не змінюю. Правду кажу. Не віриш – спитай у метеликів. Або в люцерни. На світі нема людини, яка так суворо дотримувала б обіцянок, як я. Однак у житті трапляються раптові події. Трапляється те, чого наперед не передбачиш. Світ широкий складний, а тому іноді стаються речі, які мені непідвладні. І тоді мені неодмінно треба з тобою зв’язатися. Ти розумієш, що я маю на увазі?
– Несподівані події, – сказала вона.
– Як грім з ясного неба, – підтвердив я.
– Краще б їх не було, – сказала Юкі.
– Авжеж, – погодився я.
Але вони таки сталися.
