Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

– Найкраще її за гострі слова винагороджу, – казав сам собі полковник, – коли їй скажу, що пан Кміциц не лише ліжка, але й неслави уникає. Не цілком він ще зіпсутий чоловік, лише дуже запальний. Гарно її цим утішу і так гадаю, що мене тепер краще прийме, ніж тоді, коли їй самого себе пропонував.

Тут добродушний пан Міхал зітхнув:

– Якби ж то знати, чи є хтось на світі і для мене призначений?

Так собі міркуючи, вершник доїхав до Водоктів. Патлатий жемайтієць вибіг до коловерті, але не квапився відчиняти, лише повідомив:

– Спадкоємиці немає вдома.

– Вона поїхала?

– Поїхала.

– Куди?

– Хто її зна!

– А коли повернеться?

– Хто її зна!

– Балакай по-людськи! Не казала, коли повернеться?

– Бог дасть, зовсім не повернеться, бо з возами виїхала і з лантухами. Я так собі мізкую, що далеко і надовго.

– Справді? – буркнув пан Міхал. – Ось що я чудового накоїв!..

Розділ X

Зазвичай, коли тепліші промені сонця починають прориватися крізь стіну зимових хмар і коли перші паростки з’являються на деревах, а зелені стебла збіжжя колосяться на вологих полях, надія на краще западає в людські серця. Але весна 1655 року не принесла звичайної втіхи для засмучених у Речі Посполитій людей. Весь її східний кордон, від півночі аж по Дике Поле на півдні, були опоясані немовби вогняною стрічкою і весняні зливи не могли згасити пожежі, а та стрічка ставала щораз ширшою і щораз розлогішe займала землі. До того ж на небі з’явилися ознаки лихої ворожби, що прогнозувала поразки та нещастя. Раз по раз із линучих хмар на небі утворювалися наче високі башти, гейби фортечні фланги, які потім обвалювалися з гуркотом. Блискавки також били в землю, ще снігом покриту, соснові ліси жовкли, а галуззя дерев дивовижно корчилося, набуваючи хворобливого вигляду. Тварини та птахи падали від якоїсь невідомої пошесті. Крім цього, і на сонці спостерігалися незвичайні плями, які набували вигляду руки, що яблуко тримає, пробитого серця та хреста. Думки ставали все тривожнішими, навіть ченці губилися в здогадах, що б ці знаки могли означати. Дивний якийсь неспокій охоплював усі людські серця.

Пророкували нові війни і раптом, лише Бог знає звідки, зловісна чутка почала кружляти з вуст у вуста селами та містами, що з боку шведів наближається буря. На перший погляд, ніщо не могло підтвердити цю звістку, бо укладене зі Швецією перемир’я ще шість років мало бути чинне, однак про небезпеку війни згадували і на сеймі, який король Ян-Казимир скликав 19 травня у Варшаві.

Усе більше неспокійних очей зверталося до Великої Польщі, на яку буря передусім могла звалитися. Пан Лещинський, воєвода лежайський, і пан Нарушевич, польний писар литовський, поїхали посольством до Швеції. Але їхня делегація, замість заспокоїти чутки, розпалила ще більший неспокій.

«Легація ця війною пахне», – писав Януш Радзивілл.

– Якби нашестя не загрожувало з того боку, то чи була б потреба дипломатів до них засилати? – метикували інші. – Адже не встиг повернутися зі Стокгольма попередній посол Каназиль, як одразу ж стало зрозуміло, що він нічого не досяг, якщо зараз же за ним таких серйозних сенаторів послали.

Так чи так, але розсудливіші люди ще не вірили в можливість війни.

– Жодного приводу, – стверджували знавці, – Річ Посполита не дала, тому перемир’я залишається в силі. Як же можна порушити присягу, потоптати найсвятіші угоди та напасти по-розбишацьки на безпечного сусіду? Швеція добре пам’ятає ще рани, польською шаблею завдані під Кіргольмом, Пуцьком і Тшцянною! Адже ж тоді Ґустав-Адольф по всій Європі не знайшов собі іншого супротивника та піддався намовлянням пана Конецпольського. Не будуть шведи таку велику воєнну славу здобувати, у мирі набуту, до непевних дій ворожих вдаватися проти того, кого ніколи в полі здолати не могли. Правда також, що війною виснажена й ослабла Річ Посполита, але і в самої Пруссії і Великої Польщі, яка в останніх війнах зовсім не постраждала, вистачить сил цих зайд повідганяти і до морських безплідних скель відкинути. Не буде війни!

На це відповідали їм не такі оптимісти, котрі ще до варшавського сейму радили намовляти короля на сеймику в Ґродні захистити великопольське прикордоння, розписали податки та воєнні розрахунки, чого ніколи б не робили, якби небезпека не була близько.

І так металися версії між страхом і надією, важка невпевненість запала в людські душі, коли враз поклав їй кінець універсал Богуслава Лещинськогo, великопольського полководця, яким скликалося посполите рушення шляхти Познанського і Калішського воєводств для захисту кордонів від загрозливої шведської навали.

Будь-який сумнів зник. Вигуки «війна» пролунали по всій Великій Польщі й усіх землях Речі Посполитої.

І була це не лише війна, а нова війна. Хмельницький за пособництва Бутурліна лютував на півдні та сході, Хованський і Трубецькой – на півночі та сході, швед наближався із заходу! Вогняна стрічка замикалась у вогняне коло.

Країна нагадувала табір в облозі.

А в таборі цьому лихо діялося. Один зрадник, пан Радзієвський, уже втік із нього і перебрався в намет інтервентів. Це він вів їх на готову здобич, виказував слабкі сторони, він же спокушав гарнізони. До того ж не бракувало як небажання, так і заздрощів. Не бракувало й магнатів, між собою посварених або за відмову в посадах на короля ображених, і будь-які державні інтереси на свою вигоду обернути готових. Не бракувало й дисидентів, котрі прагнули тріумфу навіть на могилі вітчизни досягти. А ще більше було свавільників і сонливих, і ледачих, і в собі самих й у власному маєтку залюблених.

Проте заможна і війною досі не зачеплена великопольська країна не шкодувала принаймні грошей на захист. Міста та селища шляхтянські забезпечували пересічного жовніра так, як йому належалося. І перш ніж шляхта рушила до табору власними персонами, туди потягнулися строкаті піхотні полки під командою ротмістрів, сеймиком призначених із людей у воєнному ремеслі досвідчених.

Пан Станіслав Дубинський, командир познанських піхотинців, пан Владислав Влостовський – костянських, а пан Ґоул, славетний воїн та інженер, – валецьких. Над калішськими ротмістрівську булаву тримав пан Станіслав Скшетуський, із роду відважних воїнів, двоюрідний брат Яна, славетного збаражчикa. Пан Каспер Жихлінський вів кониських мельників і солтисів. З-під Риздрова підтягнувся пан Станіслав Ярачевський, котрий усю молодість по чужоземних легіонах згаяв. З-під Kцинi прибув пан Пьотр Скорашевський, а пан Квілецький – з-під Нaклa. Ніхто, однак, воєнним досвідом не міг зрівнятися з паном Владиславoм Скорашевським, до голосу котрого навіть сам король і воєводи дослухалися.

У трьох місцях: під Пілою, Устям і Велюнем, залягли ротмістрiвські ланцюги наднотецькі, чекаючи на прибуття шляхти, скликаної на посполите рушення. Піхотинці насипали шанці зранку до вечора, перманентно оглядаючись позад себе, чи часом така бажана кіннота не надходить.

Тим часом прибув перший із сановників, пан Анджей Ґрудзінський, воєвода калішський, і став в обійсті бурмістра з численним почтом слуг, одягнених у білі та блакитні барви. Він сподівався, що незабаром його оточить калішська шляхта, однак ніхто не з’являвся, тому полководець послав по ротмістра, пана Станіслава Скшетуськогo, зайнятого насипанням шанців біля річки.

– А де ж мої люди? – поцікавився воєвода після першого привітання ротмістра, котрого знав із дитинства.

– Які люди? – не второпав пан Скшетуський.

– Посполите рушення калішське?

Напівпрезирлива, напівболісна усмішка з’явилася на зчорнілому обличчі жовніра.

– Ясновельможний воєводо! – промовив він. – Зараз час стригти вівці, а через погано вимиту вовну вони не хочуть у Ґданську платити. Кожен тепер сам собі пан при митті в ставку або над вагою стоїть, слушно вважаючи, що шведи не втечуть.

– Тобто, – зажурився воєвода, – ще нікого немає?

– Жодного живого духу, крім польової піхоти. Та й жнива наближаються. Добрий господар у такий час із дому не виїжджає!

– Що це ви таке кажете?

– І шведи нікуди не втечуть, лише ще ближче підійдуть, – додав ротмістр.

Рябе обличчя воєводи враз почервоніло.

– Що мені шведи!.. Це для мене сором перед іншими панами буде, якщо я сам тут, як палець, зостануся.

Пан Станіслав знову всміхнувся.

– Ваша милість дозволить вам повідомити, – зауважив досвідчений воїн, – що шведи тут найголовніша річ, а сором уже потім. Зрештою, не буде його, бо не лише калішської, а й ніякої іншої шляхти тут ще не має.

– Вони збожеволіли! – обурився пан Ґрудзінський.

– Ні, вoни лише впевнені, що якщо вони не захочуть до шведів, то шведи самі до них не забаряться.

– А щоб його! – вилаявся воєвода.

І гукнувши пахолка, наказав подати собі чорнило, пера та папір, відтак сів і став писати.

Через півгодини засипав аркуш піском, вдарив по ньому рукою і сказав:

– Посилаю виклик, щоб найпізніше pro die 27 praesentis3939
  Pro die 27 praesentis (лат.) – на день 27-го присутні.


[Закрыть] прибули, і так собі міркую, що принаймні на цей останній термін захочуть non deesse patriae4040
  Non deesse patriae (лат.) – не залишать край.


[Закрыть]. А тепер скажіть мені, пане, чи маєте якісь звістки про ворога?

– Маємо. Віттемберґ своє військо під Дамою на полях муштрує.

– Багато їх?

– Одні кажуть, що сімнадцять тисяч, інші, що більше.

– Гм! Нас стільки не набереться. Як вважаєте, зможемо відбитися?

– Якщо шляхта не прийде, то не буде й про що балакати…

– З’явиться, куди ж вона подінеться! Відома річ, що посполите рушання завжди зволікає. Але з шляхтою собі дамо раду?

– Не дамо, – зронив холодно Скшетуський. – Ясновельможний вoєвoдo, у нас немає кому воювати.

– Як це немає кому воювати?

– Ваша милість знає так само добре, як і я, що все військо ще в Україні. Звідти нам не прислали навіть пари хоругв, хоча один лише Бог знає тепер, яка буря грізніша.

– Але ж піхота, посполите рушення?

– З двадцяти селян заледве один війну бачив, а з десяти лиш один знає, як рушницю тримати. Після першої ж війни будуть із них добрі жовніри, але не зараз. А щодо посполитого рушення, спитайте, ваша милосте, кого схочете, хто хоча б трохи на війні знається, чи посполите рушення може протистояти регулярному війську, ще такому, як шведське, ветеранам із усієї лютеранської війни, до перемог звиклих.

– То ви так шведів більше за своїх цінуєте?

– Не вважаю їх кращими за своїх, бо якби тут було з п’ятнадцять тисяч таких людей, котрі під Збаражем воювали, кварцяних4141
  Кварцяне військо – наймана піхота у Речі Посполитій у XVIXVIII ст.


[Закрыть] та їздових, тоді б їх не боявся, але з нашими, дай Боже, щоб хоча б чогось путнього домогтися змогли.

Воєвода поклав руки на коліна і різко глянув просто в очі пану Скшетуському, немовби хотів у них якусь потаємну думку вичитати.

– То навіщо ж ми сюди прийшли? Ви ж не думаєте, що краще здатися?

Спалахнув на такі слова пан Станіслав і відрубав:

– Якщо б мені така думка на гадку спала, накажіть мене, ваша милосте, на палю настромити. На запитання, чи я вірю у вікторію, відповідаю, як жовнір: не вірю! Але навіщо ми сюди прийшли, то вже інша річ, на яку, як громадянин, відповідаю: для того, щоб супостатові першими опір вчинити, щоб затримавши його на собі, дозволили решті країни перегрупуватися та виступити, щоб тілами нашими напад зупиняти доти, доки один за одним не попадаємо!

– Похвали гідний такий намір, – холодно зауважив воєвода, – але легше вам, жовнірам, зі смертю теревенити, ніж нам, на кого вся відповідальність за ріки шляхетної крові, даремно пролитої, впаде.

– Для того й має шляхта кров, щоб її проливати.

– Воно й начебто так! Всі ми готові полягти, бо врешті це – найлегша річ. Однак обов’язок каже нам, кого доля командирами поставила, не лише слави шукати, а й за користю озиратися. Війна вже все одно почалася, це правда, але ж Карл-Ґустав є родичем нашого короля і мусить на це власну думку мати. Тому належить і спробувати перемови провадити, бо іноді словом можна більшого досягти, ніж зброєю.

– Це не в моїй компетенції! – сухо відказав пан Станіслав.

Воєводі тієї миті, мабуть, те саме на гадку спало, бо кивнув головою і попрощався з ротмістром.

Пан Скшетуський проте лише наполовину мав слушність у тому, що казав про млявість шляхти, до посполитого рушення покликаної. Правда ж була така, що до завершення стрижки овець мало хто прибув до табору між Пілою та Устям, але на 27 червня, тобто на остаточний термін прибуття, заново визначений, почали з’їжджатися численними групами.

Щодня хмари куряви, що здіймалася через тривалу бездощову погоду, сповіщали наближення щоразу нових загонів. І їхала шляхта гамірно, кінно і на колесах, з почтом слуг, креденсами, возами та надміром на них усіляких зручностей. А зброєю настільки обтяжена, що один за трьох був озброєний, починаючи від списів, рушниць, бандолетів, шабель, кончарів4242
  Кончар – тип східної та давньоруської холодної зброї, меч із прямим, довгим (до 1,5 м) і вузьким три– або чотиригранним лезом.


[Закрыть] до вже не використовуваних гусарських молотів, що для розбивання панцерів призначені. Загартовані воїни відразу по цьому озброєнню розпізнавали необізнаних із війною людей і недосвідчених.

З усієї майже шляхти, що проживала на просторах Речі Посполитої, саме великопольська була найменш войовнича. Татари, турки та козаки не топтали ніколи цих околиць, і від тевтонських часів уже майже забулося, як це, коли війна в країні. Хто з великопольської шляхти відчував у собі бойовий запал, той вступав у компут коронних військ і там ставав таким самим добрим, як і будь-хто інший. Але ті, натомість, що по обійстях хотіли сидіти, на справжніх домосідів перетворилися, тонучи в достатках, у відпочинку, на заповзятих господарів, котрі засипають своєю вовною й особливо своїм збіжжям ринки прусських міст.

Тепер же, коли шведська буря відірвала їх від насиджених місць, здавалося їм, що на війну не можна забагато зброї взяти, ні забагато пахолків привести, котрі б і тіла і майна панського стерегли.

Дивні то були вояки, з котрими ротмістрам нелегко впоратися було. Ставав, наприклад, товариш зі списом довжиною дев’ятнадцять стіп і з панцером на грудях, але в солом’яному брилі «для холоду» на голові. Інший під час муштри тільки й нарікав, ще один позіхав, їв або пив, дехто пахолка кликав, а всі разом визнавали природним балакати так голосно, що наказів офіцерів ніхто почути не міг. Тому важко було дисципліну тримати, бо проти неї опиралися запекло, наче проти утиску громадянських прав. Оголошувалися, щоправда, «статті», але їх ніхто й слухати не хотів.

Залізною кулею на ногах цього війська був незліченний загін фір, запасних коней і тяглових, худоби, призначеної на провіант, а особливо слуг, котрі пильнували намети, спорядження, пшоно, крупи та біґоси і з будь-якого приводу сварки та метушню вчиняли.

Проти такого ось війська наближався з боку Щецина і з-над Одри Арвід Віттемберґ, старий вождь, котрий молодість тридцятилітній війні віддав, командуючи сімнадцятьма тисячами ветеранів, залізною муштрою вишколених.

З одного боку стояв безладний польський табір, на ярмаркове збіговисько схожий, галасливий, переповнений диспутами і суперечками щодо розпоряджень командирів та невдоволенням, що складався з простих селян, нашвидку в піхоту перетворених, і з людей безпосередньо від стриження овець відірваних. З другого – марширували грізні, мовчазні каре, що на один помах вождів перешиковувалися, як машини, в лінії і півкола. Вони змикалися в клини та трикутники, такі чіткі, як меч у руці фехтувальника. Наїжачені люфами мушкетів і списами, справжні люди війни, холодні, спокійні, справжні різники, котрі великої майстерності досягли у військовому ремеслі. Хто ж із досвідчених людей міг сумніватися, який буде результат зустрічі і на чию користь має випасти перемога?

Проте шляхти з’їжджалося все більше, а ще раніше стали прибувати й великопольські сановники з інших провінцій, із почтом особистих військ і слуг. Незабаром після пана Ґрудзінського приїхав до Піли могутній познанський воєвода, пан Кшиштоф Oпалинський. Триста гайдуків, одягнених у жовті з червоним барви й озброєні мушкетами, пройшли перед каретою воєводи. Натовп придворних і шляхтичів оточував його гідну персону. За ними у бойовому порядку потягнувся загін рейтарів, у таких же кольорах, як і загін гайдуків. Сам воєвода їхав у кареті, маючи при собі блазня, Стаха Острожку, обов’язком котрого було понурого свого пана всю дорогу звеселяти.

В’їзд такого знаменитого вельможі зміцнив усім серця та дух. Бо коли споглядали на майже монаршу велич воєводи, на це прекрасне обличчя, на якому з-під високого, як склепіння, чола світилися розумні та суворі очі, на сенаторський авторитет його постави, навряд чи в голові могло б уміститися, щоб якась невдала доля могла спіткати таку потугу.

Людям, звиклим до пошани та поваги, здавалося, що й самі шведи не посміють підняти святотатну руку на такого магната. Більше того, ті, в кого серце страхопуда билося в грудях, відразу почувалися в безпеці під його крилом. Тому вітали прибульця радісно та гаряче. Вигуки прокотилися вулицею, якою кортеж рухався повільно до будинку бурмістра, і голови схилялися перед воєводою, якого бачили, як на долоні, через вікна позолоченої карети. На ті поклони разом з воєводою відповідав і Острожка, з такою гідністю й авторитетом, немовби це власне йому кланялися.

Як тільки курява після проїзду познанського воєводи вляглася, набігли гінці зі сповіщенням, що їде двоюрідний його брат, підляський воєвода Пьотр Опалинський зі своїм шваґром, паном Якубом Роздражевським, воєводою іновроцлавським. Вони привели кожен по півтораста озброєних людей, без урахування придворних і слуг. Після цього і дня не минало, щоб хтось із вельмож не приїхав. Пан Судивой Чарнковський, швагро Кшиштофа, познанський каштелян, за ним Станіслав Погорельський, каштелян калішський. Максиміліан М’ясковський, каштелян кривінський, і Павел Ґембіцький, пан межиріченський. Містечко настільки наповнилося людьми, що будинків забракло, аби розмістити хоча б дворян. Сусідні луги вкрилися наметами посполитого рушення. Здавалося, що все різнобарвне птаство злетілося до Піли з усієї Речі Посполитої.

Мерехтіли червоні кольори, зелені, голубі, блакитні, білі на катанках4343
  Катанка – суконна куртка.


[Закрыть], жупанах, кубраках4444
  Кубрак – грубий простий кунтуш.


[Закрыть] і кунтушах, бо обійшовши посполите рушення, в якому що не шляхтич, то інше вбрання носив, обійшовши панську службу, піхоту кожного повіту також в інших барвах можна було побачити.

Над’їхали й базарники, котрі не змогли на ринку поміститися, збудували ряд повіток біля містечка. Продавали в них військове причандалля, від мундирів до зброї та провіанту. Польові кухні диміли всі дні й усі ночі, розносячи крізь дим запах біґосів, пшона, печені; в інших продавали напої. Перед повітками роїлася шляхта, озброєна не лише мечами, а й ложками, їли, пили та теревенили про ворога, якого ще не було видно, чи про під’їжджаючих сановників, котрим не скупились на докори.

Між групами шляхти походжав Острожка, одягнений у лахи, зшиті зі строкатих клаптів, із скіпетром, оздобленим дзвіночками, і з дурнуватим виразом обличчя. Де показувався, моментально оточували його колом, він, своєю чергою, доливав оливи до вогню, допомагав обмовляти вельмож і задавав загадки, від яких шляхта вже у боки бралася, такі вони були доскіпливі.

Не жалів у них нікого.

Якось по полудні прийшов на базар сам познанський воєвода і вліз поміж шляхту, розмовляв ласкаво то з цим, то з тим, або й з усіма, і скаржився трохи на короля, котрий перед обличчям ворога, що наближається, не прислав жодної хоругви кварцяної.

– Не думають про нас, шановне панство, – балакав він, – і без допомоги нас залишають. Подейкують у Варшаві, що в Україні і так війська дуже мало і що гетьмани не можуть собі дати раду з Хмельницьким. Ох, важко! Мабуть, їм Україна миліша, ніж Велика Польща. У немилості ми, шановне панство, в немилості! На гарматне м’ясо нас сюди послали.

– А хто винен? – питав пан Шліхтинґ, всховський суддя.

– Хто винен в усіх нещастях Речі Посполитої? – здивувався воєвода. – Та вже ж не ми, брати шляхетні, котрі її грудьми нашими заслоняємо.

Слухаючій його теревені шляхті лестило це неабияк, що «граф на Бніні й Oпалениці» сам нарівні з ними показується і братом називається, тому й пан Кошуцький відповів:

– Ясновельможний вoєвoдo! Якби більше таких консильярів4545
  Консильяр – чиновник, котрий виконує обов’язки радника.


[Закрыть] було при його величності, як ваша милість, то я впевнений, що сюди б на різню нас не посилали. Aле ж там, мабуть, правлять лише ті, хто вміє нижче кланятися.

– Дякую, панове браття, за добрі слова!.. Провина того, хто поганих радників слухає. Свободи наші їм, як більмо на оці. Чим більше шляхти загине, тим absolutum dominium4646
  Absolutum dominium (лат.) – повноправне володіння.


[Закрыть] буде легше провести.

– То ми за те маємо гинути, щоб діти наші у полоні стогнали?

Воєвода нічого не сказав, і шляхта почала переглядатися між собою та дивуватися.

– То це так? – гукали численні голоси. – То для цього нас сюди на ножі послали? Хай йому грець! Не від сьогодні про absolutum dominium торочать!.. Але якщо на те зайде, то і ми зуміємо про наші голови подбати!

– І про наших дітей!

– І про наші добра, які ворог igne et ferro4747
  Igne et ferro (лат.) – вогнем і мечем.


[Закрыть] пустошити буде.

Воєвода мовчав.

Дивним способом цей вождь підіймав дух своїм жовнірам.

– У всьому винен король! – гукали щораз численніше.

– А чи пам’ятаєте ви діяльність Яна Oльбрахтa? – спитав воєвода.

– За короля Oльбрахтa й вигинула шляхта! Зрада, пaнoвe браття!

– Король, король зрадник! – зкрикнув якийсь сміливий голос.

Воєвода мовчав.

Раптом Острожка, котрий стояв біля воєводи, кілька разів ударив руками по стегнах і прокукурікав, як півень, так вразливо, що очі всіх присутніх звернулися на нього.

Відтак блазень зарепетував:

– Шановне панство! Брати сердечні! Послухайте мою загадку!

Із справжньою мінливістю березневої погоди обурення ополченців в одну мить перекинулося в цікавість і бажання того, щоб почути якогось нового дотепу блазня.

– Слухаємо! Слухаємо! – oзвaлoся з кільканадцять голосів.

Острожка почав моргати очима, як мавпа, і промовляти пискливим голосочком:

 
Після брата дружину й корону дістав,
Але славу брата навік поховав.
Підканцлера вигнав і довів до підстав,
Що підканцлером сам при підканцлеровій став.
 

– Король! Король! Як живий! Ян-Казимир! – залементували з усіх боків.

І гучний регіт, як грім, пролунав у зібранні.

– Хай його кулі б’ють, як він дотепно придумав! – захоплювалася шляхта.

Воєвода сміявся з іншими, а коли стишилося трохи, промовив серйозніше:

– І за таку справу мусимо тепер кров проливати та головами накладати. Ось до чого дійшло!.. Тримай, блазню, дуката за добру загадку.

– Кшиштофе! Кшисю наймиліший! – забелькотів Острожка. – Чому ж на інших нападаєш, котрі штукарів тримають, коли сам не тільки мене тримаєш, але окремо за загадки доплачуєш?.. Дай мене ще дуката, то скажу й другу загадку.

– Таку ж добру?

– Лише довшу. Але спочатку дукат.

– Тримай!

Блазень знову потряс руками, як півень крилами, знову закукурікав і заголосив:

– Любі панове, послухайте, хто це такий:

 
Вдавав із себе Катона4848
  Марк Порцій Катон (95 до Р. Х.—46 до Р. Х.) – давньоримський політичний діяч, правнук Марка Порція Катона-старшого (цензора).


[Закрыть], на майно нарікав,
Не шаблі, а перу гусячому перевагу віддавав.
Після зрадника хотів спадку, та його не дістав,
Опонентів уїдливою сатирою відхльостав.
Було б менше лиха, якби він шаблю кохав,
Сатирами клятих шведів ніяк не злякав,
І тільки-но клопотів воєнних зазнав,
За прикладом зрадника й сам зрадником став.
 

Усі присутні так само легко відгадали цю загадку, як і попередню. Два чи три приглушені смішки озвалися в зібранні, після чого запала глибока тиша.

Воєвода став червоний, як буряк, і тим більше оторопів, що всі очі на нього вилупилися, а блазень зиркав то на одного шляхтича, то на іншого й урешті-решт озвався:

– То що, панове, ніхто не може відгадати, хто це такий? А коли мовчанка стала єдиною відповіддю, Острожка звернувся з невинним виразом обличчя до воєводи:

– А ти, Кшисю, також не знаєш, про котрого гультяя була мова?.. Не знаєш? Тоді плати!

– Тримай! – засопів воєвода.

– Бог тобі віддячить!.. Але скажи мені, Кшисю: чи це не ти випадково хотів отримати підканцлерство після пана Радзієвського?

– Ти мене з кимось плутаєш! – відрубав Кшиштоф Опалинський.

І відсалютував шапкою всім присутнім:

– Моє шанування!.. Час мені на воєнну раду.

– На родинну раду, Кшисю, ти хотів сказати, – зронив Острожка, – бо там лише родичі радитися будуть, як би звідси п’ятами накивати.

Після чого звернувся до шляхти та, наслідуючи воєводу в поклоні, додав:

– А вам у ті забавки грати!

І вийшли обоє. Але не встигли ступити й кільканадцяти кроків, як один величезний вибух реготу досягнув вух воєводи і звучав ще довго, перш ніж потонув у загальному гомоні табору.

Військова рада справді мала відбутися і познанський воєвода на ній головував. Була то особлива нарада! Брали в ній участь саме ті вельможі, котрі на війні не розумілися. Бо великопольські магнати не йшли і не могли йти за прикладом тих литовських князів чи українських, котрі звикли жити в безперервному вогні, як саламандри.

Там що воєвода, що каштелян, все був вождь, котрому панцер на тілі натирав червоні смуги, що ніколи не сходили, а молодість минала у степах або в лісах на східному кордоні, поміж засідок, бійок, гонитви, в обозах або таборах. Тут були ті сановники, котрі стежили за дотриманням законів, хоча за потреби і вони ходили часом на посполите рушення, проте ніколи не займали під час воєн керівних посад. Глибокий спокій приспав войовничий дух і в нащадків тих лицарів, перед котрими колись залізні тевтонські загони не могли втримати поля, і перетворив їх на діячів, учених і літераторів. Лише жорстка шведська школа нагадала їм про те, що забули.

Тим часом зібрані на нараду вельможі глипали непевними очима і кожен боявся першим озватися, чекаючи, що скаже «Агамемнон», познанський воєвода.

«Агамемнон» і сам ні в чому не петрав і мову свою розпочав знову ж таки з нарікань на невдячність і королівську млявість, на легкодухе серце, з яким усю Велику Польщу й їх під меч поставив. Але він був дуже красномовний, його постать була просто величною, справжнього римського сенатора гідна: голову тримав високо піднятою, його чорні очі метали блискавки, вуста – грім, а сивіюча борода тряслася від збудження, коли промовець майбутні поразки вітчизни малював.

– Чим же наша батьківщина страждає, – питав він, – як не синами своїми? А ми тут передусім страждаємо. По наших землях, по наших особистих маєтках, заслугами і кров’ю наших пращурів здобутих, пройдеться нога інтервентів, котрі, як буря, наближаються до нас із боку моря. І за що ж нам терпіти? За що заберуть наші стада, потопчуть збіжжя, спалять села, працею нашою збудовані? Чи це ми скривдили пана Радзієвського, котрого незаконно засудили, переслідували, як злочинця, і чужої протекції шукати змусили? Ні!.. І чи ми наполягаємо, щоб цей марнославний титул шведського короля, який уже стільки крові коштував, був у підписі нашого Яна-Казимира збережений? Ні!.. Дві війни палають на двох кордонах, то треба ще й третю накликати?.. Хто винен, хай його Бог, хай його вітчизна судить!.. Ми ж умиймо руки, бо невинні в цій крові, яка буде пролита.

У такому ж дусі метав громи воєвода, але коли дійшло до суті, він не вмів нічого путнього порадити.

Тоді послали за ротмістрами, котрі польовою піхотою командували, а особливо за паном Владиславом Скорашевським, котрий був не лише славетним і незрівнянним лицарем, а й досвідченим воєнним практиком, котрий знав війну, як отченаш. Його слушних порад навіть вожді неодноразово слухали. Тим більше вони були потрібні тепер.

Пан Скорашевський порадив спорудити три табори: під Пілою, Велюнем і Устям, так близько, щоб у разі нападу могли один одному приходити на допомогу. А всі терени межиріччя, дугою таборів обійняті, засипати шанцями, які б над переправами панували.

– Коли ж виявиться, – продовжував пан Скорашевський, – в якому місці ворог буде переправи форсувати, туди з усіх трьох таборів силу зберемо, щоб йому належну відповідь дати. Я ж, якщо дозволить ясновельможне панство, відбуду з малим загоном у Чаплинку. Втрачена це позиція і я через якийсь час із неї відступлю, але там передусім дізнаюся усе про ворога і ясновельможним панам повідомлю.

Всі присутні пристали на таку пораду і стали жвавіше поратися в таборі. Шляхти наїхало врешті вже до п’ятнадцяти тисяч. Посполиті сипали шанці на шість миль навколо.

Устя, головну позицію, зайняв зі своїми людьми пан познанський воєвода. Частина лицарства залишилася у Велюні, частина в Пілі, а пан Владислав Скорашевський від’їхав у Чаплинку, щоб звідти розвідати все про супротивника.

Настав липень, дні були безперервно погожі та спекотні. Сонце допікало на рівнинах так дошкульно, що шляхта ховалася по лісах, між деревами, в тіні яких дехто наказав розбивати свої намети. Там також влаштовували гучні та галасливі бенкети, а ще більше гамору зчиняли слуги, особливо при купанні та поїнні коней, яких кілька тисяч одночасно переганяли по три рази щодня до Нотеці та Брди, сварячись і змагаючись за кращий доступ до берега.

Проте настрій, не зважаючи на те, що познанський воєвода докладав усіх зусиль, щоб його зіпсувати, був на початках добрий.

Якби Віттемберґ надійшов у перших числах липня, то, імовірно, зустрів би запеклий опір, який у міру розігріву людей у бою міг би змінитися на нездоланну перешкоду, як часто траплялося раніше. Бо в жилах цих людей, хоча й відвиклих від війни, все ж текла лицарська кров.

Хто зна, чи другий Ярема Вишневецький не зробив би з Устя другий Збараж і не написав у цих шанцях нового аркуша славетної лицарської історії. Але познанський воєвода, на нещастя, міг лише писати, але не воювати.

Віттемберґ, воїн, що не лише війну знав, а й людей, можливо, навмисно не квапився. Довголітній досвід навчив його, що новонайманий жовнір найнебезпечніший у перший момент запалу і що часто не мужності йому бракує, а жовнірського терпіння, яке лише з досвідом приходить. Уміє він раптово вдарити, як буря, на найнадійніші полки і пройти по їхніх трупах. Це залізо, яке поки червоне, тремтить, живе, сипле іскри, палає, нищить, а коли захолоне, стає простою мертвою брилою.

Коли минув тиждень, за ним ще один, і починався третій, довга бездіяльність почала обтяжувати посполите рушення. Спека дошкуляла щораз більше. Шляхта не хотіла виходити на муштру, виправдовуючись тим, що «коней гризуть ґедзі, тому вони не хочуть стояти на місці, а в болотяній околиці від комарів жодного спасу немає».

Челядь влаштовувала щораз запекліші сварки за затінені місця, навіть між панами за них доходило до шабель. Той чи інший, завернувши увечері до води, виїжджав крадькома з табору, щоб більше не повернутися.

Не бракувало поганого прикладу і з боку верхівки. Пан Скорашевський повідомив саме з Чаплинки, що шведи вже недалеко, як на воєнній раді звільнено додому пана Зиґмунтa Ґрудзінськогo з Ґрудні, старости средського, на чому дядько Анджей, пан воєвода калішський, дуже наполягав.

– Якщо маю тут голову покласти, – казав він, – то нехай небіж після мене пам’ять і славу успадкує, щоб заслуга моя не пропала надаремно.