Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

– Правда ваша, – погодився пан мечник, – я йду!

Він пішов і через якийсь час повернувся з родичкою, котра не тільки сили собі повернула, але була вже готова в дорогу. На обличчі лише мала сильні рум’янці та гарячково виблискували її очі.

– Їдьмо, їдьмо!.. – повторила юнка, зайшовши до кімнати.

Пан Володийовський вийшов на хвильку у сіни, щоб наказати людям притягнути екіпаж, після чого повернувся й усі почали збиратися в дорогу.

Не минуло і чверті години, як за вікнами почувся гуркіт коліс і тупотіння кінських копит по бруківці, якою дорога перед ґанком була вимощена.

– Їдьмо! – закликала Олюнька.

– У дорогу! – підтримали її офіцери.

Раптом двері розчахнулися навстіж і пан Заглоба, як бомба, увірвався до покою.

– Я скасував страту! – заволав він.

Олюнька з рум’яної в одну мить стала біла, як крейда. Здавалося, що вона знову знепритомніє, але ніхто не звернув на дівчину уваги, бо всі погляди прикипіли до пана Заглоби, котрий дихав тим часом, як кит, намагаючись свій подих упіймати.

– Ви скасували страту? – здивувався пан Володийовський. – І чому ж?

– Чому?.. Дайте дух перевести. Та тому, що коли б не той пан Кміциц, коли б не той чесний кавалер, то ми всі, як тут є, висіли випатрані на кейданських деревах. Уф! Добродійника свого хотіли ми вбити, шановне панство!.. Уф!..

– Як таке може бути? – закричали всі одночасно.

– Як може бути? Читайте ось цього листа, то матимете відповідь.

Тут пан Заглоба подав лист панові Володийовському, той узявся його читати, щохвилини зупиняючись і зиркаючи на своїх товаришів. Це був той самий лист, в якому Радзивілл гірко дорікав пану Кміцицу, що через його наполягання він урятував їх від смерті в Кейданах.

– Ну, що? – повторював з кожною паузою пан Заглоба. Лист закінчувався, як відомо, дорученням, аби пан Кміциц мечникa й Олюньку в Кейдани привіз. Пан Анджей мав його, либонь, тому при собі, щоб у разі потреби показати його мечнику, але до того не дійшло.

Перш за все, однак, не залишалося навіть тіні сумніву, що коли б не пан Кміциц, обох пані Скшетуських, пана Володийовського та пана Заглобу без милосердя повбивали б у Кейданах, відразу ж після відомої угоди з Понтусом Делаґарді.

– Шановне панство, – промовив пан Заглоба, – якщо й тепер ви накажете його розстріляти, то, як мені Бог милий, покину вашу компанію і знати вас більше не хочу.

– Тут про таке й мови немає, – відповів пан Володийовський.

– Ой! – вимовив пан Скшетуський, хапаючись обіруч за голову. – Яке ж це щастя, що батько там листа прочитав замість того, щоб із ним повертатися до нас.

– Вас мусили шпаками замолоду годувати! – пожартував пан Мирський.

– Га! Що? – не зрозумів пан Заглоба. – Хтось інший спершу б повернувся з вами листа читати, а приреченому б за той час голову свинцем нашпигували. Але як тільки мені принесли папери, які при ньому знайшли, зараз же в мені щось озвалося, бо я з природи маю до всього цікавість. А там двоє з ліхтарями йшло вперед і вже були на лузі. А я кажу їм: «Нумо, посвітіть мені, хай я дізнаюся, що там написано». І став читати. Кажу я вам, аж мені запаморочилося, наче хтось мені п’ястуком у лисину влупив. «Заради Бога! – закричав я. – Пане кавалере, чому ж цього листа нам не показали?» А він на це: «Бо мені не захотілося!» Такий гордий зухвалець, навіть у годину смерті. А я як його вхоплю і давай обіймати. «Добродійнику, – кажу, – якби не ви, вже б нас ворони перетравили!» І наказав його, браття, сюди назад привести, а сам на коні мало дух не спустив, щоб вам якнайшвидше розказати, що мені трапилося. Уф!..

– Дивний він чоловік, в якому, вочевидь, стільки ж доброго, скільки й поганого, – зауважив Станіслав Скшетуський. – Якби такі не хотіли…

Але перш ніж він закінчив, двері відчинилися і жовніри ввели пана Кміцицa.

– Ви вільні, пане кавалере, – оголосив відразу ж пан Володийовський, – і поки ми живі, жоден із нас вас не займатиме. Як же це сталося, що цього листа ви відразу нам не показали? Тоді не було б цієї халепи.

Тут полковник звернувся до жовнірів:

– Відступіть і на коні всі сідайте!

Вояки відступили і пан Анджей залишився сам посеред кімнати.

Обличчя він мав спокійне, але похмуре, і не без гордощів дивився на офіцерів, котрі стояли перед ним.

– Ви вільні! – повторив пан Міхал. – Повертайтеся, куди бажаєте, хоч би й до Радзивіллa, хоча болісно бачити кавалера чесної крові, котрий зраднику проти вітчизни допомагає.

– Добре подумайте, пане, – зронив пан Кміциц, – бо наперед заявляю, що не деінде, а саме до Радзивіллa повернуся!

– Приєднуйтесь до нас, хай грім поб’є того кейданського тирана! – закликав пан Заглоба. – Будете нам приятелем і товаришем наймилішим, а вітчизна-мати пробачить вам, що проти неї завинили!

– Нізащо! – промовив енергійно пан Анджей. – Бог розсудить, хто краще вітчизні служить: чи ви, громадянську війну через власну зухвалість затіваючи, чи я на службі панові, котрий єдиний ще може цю Річ Посполиту нещасну врятувати. Йдіть своєю дорогою, а я піду своєю! Даремно вас навертати і ні до чого ця робота, лише те вам із глибини душі повідомляю: це ви вітчизну губите, ви на шляху її порятунку стаєте. Зрадниками вас не назву, бо знаю, що наміри ваші чесні, але ось що є: вітчизна гине. Радзивілл їй руку простягає, а ви мечами цю руку відштовхуєте і в сліпоті зрадниками робите його і цих усіх, хто при ньому залишився.

– Ісусе Христе! – зітхнув пан Заглоба. – Якщо б я не бачив, як гідно ви йшли на смерть, то подумав би, що страх вам розум затьмарив. Ви кому присягали: Радзивіллoвi чи Яну-Казимиру? Швеції чи Речі Посполитій? Ви зовсім глузд втратили!

– Я знав, що ні на що не вдасться вас навернути!.. Бувайте здорові!

– Зачекайте, – зупинив його пан Заглоба, – бо тут про важливі речі йдеться. Скажіть-но, пане кавалере, чи Радзивілл пообіцяв вам, що нас помилує, коли ви його про це в Кейданах просили?

– Авжеж! – підтвердив пан Кміциц. – Ви мали на час війни в Біржаї залишатися.

– Тоді пізнайте ж свого Радзивіллa, котрий не тільки вітчизну, не тільки короля, але й власних слуг зраджує. Ось лист до біржайського коменданта, який я знайшов в офіцера, котрий нашим конвоєм командував. Читайте!

Сказавши це, пан Заглоба подав пану Анджею гетьманського листа. Той узяв його до рук і пробіг очима. У міру, як він читав, кров йому прибувала до обличчя і рум’янець сорому за свого вождя щораз сильніше обливав чоло. Раптом він зім’яв лист у руці і кинув на землю.

– Бувайте здорові! – промовив він. – Краще мені було загинути від рук ваших!

І вийшов із покою.

– Шановне панство, – озвався через хвилину мовчанки пан Скшетуський, – важка з цим чоловіком справа, бо, як турок у свого Магомета, так і він вірить у свого Радзивіллa. Я сам думав, як і ви, що йому для вигоди чи через амбіції служить, та це не так. Не поганий він чоловік, але навіжений.

– Якщо свого Магомета доти визнавав, – зауважив пан Заглоба, – то це біс у нього цю віру вселив. Ви бачили, як ним сіпнуло, коли листа прочитав. Буде там між ними ще велика сварка, бо той кавалер готовий самому нечистому, а не тільки Радзивіллу очі видряпати. Як мені Бог милий, щоб мені хтось турецьке стадо подарував, я не зрадів би так, як через те, що його від смерті врятував.

– Щира правда, – підтвердив пан мечник, – він вам своїм життям завдячує, ніхто цього не заперечуватиме.

– Бог із ним! – змінив тему пан Володийовський. – Порадьмося краще, що робити.

– А що ж? Сідати й їхати в дорогу. Коні ж бо вже трохи перепочили, – відповів пан Заглоба.

– Ну, що ж. Їхати нам якнайскоріше! То ви їдете з нами? – поцікавився у мечникa пан Мирський.

– Не дадуть мені тут спокою, тому мушу їхати також. Але якщо ви зараз же хочете рушати в дорогу, то скажу щиро, що мені це не дуже зручно, негайно з вами зриватися. Оскільки той живим від’їхав, то мене тут моментально не спалять і не вб’ють, а до такої дороги треба ретельно приготуватися. Лише Господь Бог знає, коли повернуся. Потрібно цим і тим розпорядитися, кращі речі поховати, худобу відвести до сусідів, речі спакувати. Я маю також і трохи готівки, яку б також хотів на підводу забрати. До наступного світанку буду готовий, але нашвидку не можу.

– Ми не мoжeмо чекати, бо меч висить над нами, – пояснив пан Володийовський. – А ви де плануєте сховатися?

– У пущі, як ви й радите. Дівчину принаймні там залишу, бо я ще не старий і моя шабля може придатися батьківщині і його величності.

– Тоді будьте, пане, здоровий. Дай Боже, щоб ми в кращі часи зустрілися.

– Хай Бог винагородить вас за те, що мені на порятунок прийшли. Я впевнений, що ми десь у полі ще зустрінемося.

– Доброго здоров’я!

– Щасливої дороги!

І почали хреститися між собою, а потім кожен підходив вклонитися панні Олександрі.

– Дружину мою, панно, в пущі побачите і хлопчиків, обійміть їх від мене і процвітайте в доброму здоров’ї, – промовив Ян Скшетуський.

– І згадайте часом жовніра, котрий хоч не мав від вас щастя, радий вам завжди небо прихилити! – додав пан Володийовський.

Після них підходили й інші. Врешті-решт настала черга і пана Заглоби.

– Прийміть, прегарна квіточко, і від старигана прощання! Обійміть пані Скшетуську і моїх розбишак. Гарні з них хлопці!

Замість відповіді Олюнька вхопила його за руку та притиснула її мовчки до вуст.

Розділ XXI

Тієї ж ночі, не більше, ніж через дві години після від’їзду загону пана Володийовськогo, прибув до Білевич на чолі кінноти сам Радзивілл, котрий ішов пану Кміцицу на допомогу, остерігаючись, щоб той не втрапив у руки пана Міхала. Дізнавшись, що сталося, схопив мечникa разом з Олюнькою і відвіз у Кейдани, не давши відпочити навіть коням.

Гетьман був безмірно схвильований, слухаючи розповідь мечникa, котрий усе правдиво розповідав, намагаючись від себе увагу грізного магната відвернути. Не смів він також протестувати через цю саму причину проти виїзду в Кейдани і радів у душі, що на цьому буря й скінчилася. Радзивілл же, хоч і пана мечникa в «практиці» та змові підозрював, мав суттєво більше клопотів, аби про це зараз пам’ятати.

Втеча пана Володийовськогo могла змінити стан справ на Підляшші. Пан Гороткевич та Якуб Кміциц, котрі там стояли на чолі хоругви конфедератів проти гетьмана, були досвідченими вояками, але не достатньо серйозними, внаслідок чого вся конфедерація не мала авторитету. Тим часом із паном Володийовським утекли такі люди, як пани Мирський, Станкевич та Оскеркo, не рахуючи й самого невисокого лицаря, всі чудові й оточені загальною пошаною офіцери.

Ще був на Підляшші і князь Богуслав, котрий із надвірними хоругвами опирався конфедератам, очікуючи притому безперервно допомогу від дядька-електора. Але той марудив, либонь, чекав слушної нагоди. Натомість військо посилювалося і щодня прибувало їм однодумців.

Гетьман через якийсь час хотів сам рушити на Підляшшя й одним ударом зім’яти бунтівників, але стримувала його думка, що як тільки він із Жемайтії піде, відразу ж уся країна повстане й авторитет Радзивіллів у такому разі в очах шведів упаде до нуля.

Тому надумав князь, щоб Підляшшя цілком не втратити, князя Богуслава в Жемайтію не повертати. Це було потрібне і нагальне ще й тому, що з іншого боку добігали грізні звістки про дії пана воєводи вітебськогo. Пробував гетьман примиритися з ним і залучити до своїх планів, але Сапєга відіслав листи без відповіді. Подейкують натомість, що він ліцитується, продає, що може, срібло перетоплює на монету, стада за готівку віддає, парчу і килими навіть євреям заставляє, маєтки орендує, а військо збирає.

Гетьман, від природи жадібний і до грошових пожертв нездатний, вірити спочатку не хотів, щоб хтось без вагання все своє майно на вівтар вітчизни кидав. Але час його переконав, що саме так і було, бо Сапєга з кожним днем зростав у військовій могутності. Тулилися до нього втікачі, осіла шляхта, патріоти, вороги Радзивілла, навіть гірше – і давніші приятелі, а ще гірше, навіть гетьманська родина, така, як ловецький князь Міхал, із котрим надійшла звістка, що наказав, щоб усі його маєтки, ще ворогом не зайняті, були віддані на потреби війська воєводи вітебського.

Так тріщала від фундаменту і хиталася будівля, збудована на гонорі Янушa Радзивіллa. Вся Річ Посполита мала в цій будівлі вміститися, а тим часом виявилося, однак, що навіть однієї Жемайтії охопити не може.

Становище щораз більше нагадувало хибне коло, бо, наприклад, проти воєводи вітебського міг Радзивілл викликати шведські війська, які усе більше земель поступово займали, але було б це визнанням власної безпомічності. Та й взаємини гетьмана зі шведським генералісимусом були з часів Кловайняйської сутички, завдяки ідеї пана Заглоби, захмарені і, не зважаючи на всі пояснення, запанували між ними роздратування та недовіра.

Гетьман, вибираючись на допомогу панові Кміцицу, мав надію, що ще зможе пана Володийовського схопити та знищити, тож коли це сподівання не справдилося, повертався в Кейдани злий і похмурий. Дивувало його також, що пана Анджея дорогою до Білевич не надибав, а сталося це тому, що парубок, драгунів котрого пан Володийовський не забарився забрати із собою, повертався сам один, тож пробирався коротшою дорогою, лісами, оминаючи Племборґ та Ейраґолу.

Після ночі, проведеної на коні, опівдні наступного дня став гетьман разом із військом знову в Кейданах і першим його запитанням було про пана Кміцицa. Йому відповіли, що той повернувся, але без жовнірів. Про цю останню обставину знав уже князь, але цікавий був почути все з вуст самого полковника, тому наказав його негайно викликати до себе.

– Не вдалося вам, як і мені, – сказав магнат, коли пан Анджей постав перед його очима. – Мені вже розповів расейняйський мечник, що ви потрапили до рук цього малого диявола.

– Це правда! – підтвердив полковник.

– І лист мій вас урятував?

– Про який лист ваша світлість каже? Бо вони, прочитавши той, який знайшли при мені, прочитали мені в нагороду інший, який ваша світлість до біржайського коменданта написала.

Понуре обличчя Радзивіллa вкрилося плямами.

– То ви знаєте?

– Знаю! – палко вигукнув пан Кміциц. – Як ваша світлість могла так зі мною вчинити? Простому шляхтичеві сором слово ламати, а що вже князеві та вождеві…

– Мовчіть, – наказав Радзивілл.

– Не мовчатиму, бо там перед цими людьми очима за вашу світлість світити мусив! Вони мене намовляли, щоб до них приєднався, але я не схотів і сказав їм: «Радзивіллoвi служу, бо за ним правда, за ним чеснота!» Тоді вони показали мені той лист: «Дивіться, який той ваш Радзивілл!» Мені ж залишалося тільки стулити пельку і сором ковтати.

Губи гетьмана затремтіли від люті. Охопила його дика жага відкрутити цю зухвалу голову й уже було руки здійняв, щоб у долоні ляснути. Гнів затуляв йому очі, тамував дихання в грудях і, мабуть, дорого б довелося пану Кміцицу заплатити за вибух, якби не раптовий напад астми, який у цей момент схопив князя. Обличчя його почорніло, він звалився з крісла і став руками лупцювати повітря, очі викочувалися з орбіт, а з горлянки вихоплювався хрип, в якому пан Анджей заледве второпав одне слово:

– Задихаюся!..

Зчинився ґвалт, на який збіглися слуги, надвірні медики і стали приводити князя до тями, котрий раптом знепритомнів. Минула добра година, а коли нарешті магнат почав подавати ознаки життя, пан Кміциц уже вийшов із покою. На коридорі він зустрів Харлампія, котрий встиг підлікуватися від ран і саден, отриманих у битві з бунтівними угорцями пана Оскерка.

– Що нового? – спитав вусань.

– Вже очуняв! – відповів пан Кміциц.

– Гм! Але якогось дня може й не оговтатися. Погані наші справи, пане полковнику, бо якщо князь помре, то всі його вчинки на нас повісять. Уся надія на пана Володийовського, що він старих товаришів боронитиме, тому скажу я вашій милості, – тут Харлампій стишив голос, – я задоволений, що він вислизнув.

– Що ж, йому так тісно було?..

– Що там тісно! Уявіть собі ваша милосте, що в тому вільшанику, де його оточили, вовки не вислизнули, а він спромігся. Хай його кулі б’ють. Хто зна, хто зна, чи не доведеться ще його за поли хапати, бо якось тут біля нас куцо. Шляхта вперто від нашого князя відвертається й усі кажуть, що воліють справжнього ворога, шведа, навіть татарина, але не ренегата. Ось, що є! Натомість пан князь наказує все більше громадян виловлювати та у в’язниці саджати. Що, між нами кажучи, суперечить законам і вольностям. Привезли сьогодні пана мечникa расейняйськогo.

– Що? То його привезли?

– Атож, і з родичкою. Панна, як мигдаль! Мої вітання вашій милості!

– Де ж їх розмістили?

– У правому крилі. Гарні покої їм дали, не можуть скаржитися, хіба що на те, що варта перед дверима ходить. А коли весілля, пане полковнику?

– Ще капела на це весілля не замовлена. Бувайте, пане, здоровий! – попрощався пан Анджей.

Пан Кміциц, залишивши Харлампія, подався до себе. Безсонна ніч, бурхливі події й остання сварка з князем втомили його так, що ледве на ногах міг стояти. Не досить, що стомленому і побитому тілу кожен доторк біль спричиняє, то ще й у душі наболіло. Просте запитання Харлампія «Коли весілля?» вдарило його болісно, бо відразу ж постало в нього, як живе, перед очима крижане обличчя Олюньки, її уста стиснуті, коли їхнє мовчання підтверджувало його смертний вирок. Не відомо, чи її прохання могло б його врятувати, чи пан Володийовський на її слова зважав би! Весь відчай і біль, які пан Анджей відчував зараз, втілилися в тому, що вона не промовила цих слів. А раніше вже двічі не вагалася його рятувати. Така прірва виникла між ними, настільки згасло в її серці вже не кохання, а проста доброзичливість, яку навіть для чужинця мати можна, простий жаль, який до кожного мати потрібно? Чим більше міркував над цим парубок, тим жорстокішою здавалася йому Олюнька, тим більше за нею тужив, тим глибше ображався. «Що ж я такого зробив, – питав сам себе, – щоб мною так, як проклятого церквою, гидували? Хоч і зле було Радзивіллoвi служити, але ж я почуваюся в цьому невинним, бо з рукою на совісті сказати можу, що не для слави, не для зисків, не для хлібів йому служу, лише що вигоду для вітчизни в цьому бачу, за що ж без суду мене засудили?»

– Гаразд, гаразд! Хай буде так! Не стану я за не скоєне очищатися, чи милосердя просити! – повторював молодик собі по тисячу разів.

А біль усе не вщухав, навпаки, тільки міцнішав щораз більше. Повернувшись у свої покої, кинувся пан Анджей на ложе і спробував заснути, але, попри шалену втому, не міг. За хвилину піднявся і став міряти кроками кімнату. Час від часу руку до чола прикладав і промовляв собі вголос:

– Не інакше, як серце в цієї дівчини затяте!

І знову:

– Цього від вас, пaннo, я не сподівався. Хай же вас Бог розсудить!

У таких роздумах спливла йому година і друга, врешті-решт він утомився і задрімав, сидячи на ліжку, але не встиг заснути, як його розбудив княжий придворний, пан Шкілядзь, і покликав до князя.

Радзивілл почувався вже краще і дихав вільно, але на свинцевому його обличчі була помітна велика слабкість. Він сидів у глибокому кріслі, оббитому шкірою, маючи при собі медика, котрого відразу ж із приходом пана Кміцицa відіслав.

– Я був уже однією ногою на тому світі, і це через вас! – дорікнув магнат панові Анджею.

– Ваша світлосте, це не моя провина. Я сказав, що думав.

– Нехай більше такого не буде. Не докидайте хоча б ви каменів на тягар, який я підіймаю, і знайте, що я вам пробачив, того б іншому не подарував.

Пан Кміциц мовчав.

– Якщо я вирішив, – промовив за хвилину князь, – цих людей у Біржай відіслати, котрим на твоє прохання пробачив у Кейданах, то не тому, що вас хотів одурити, а вас від болі врятувати. Я піддався, бо маю до вас слабкість. А їхня смерть була необхідна. Чи тому я кат, гадаєте, що кров проливаю, лиш би очі червоною барвою залити?.. Коли поживете довше, то збагнете, що коли хтось хоче чогось у світі досягти, йому не можна ні власній, ні чужій слабкості давати волю, не можна більшими справами задля менших жертвувати. Ці люди мали згинути тут, у Кейданах, бо погляньте, що через ваше заступництво сталося: в країні опір міцніє, почалася громадянська війна, добра дружба зі шведами заплямована, поганий приклад іншим подали, через який бунт, як зараза, поширюється. Мало того: я особисто мусив експедицію проти них організувати і конфузії перед усім військом наїстися, ви ледве від їхніх рук не загинули, а тепер підуть на Підляшшя і бунт очолять. Дивіться і вчіться! Якби вони загинули в Кейданах, цього всього не було б. Aлe ви, просячи за них, про особисте лише думали, я ж послав їх на смерть до Біржая, бо я досвідчений, бо далі бачу, бо знаю це з практики, що хто на бігу хоч об малий камінчик спіткнеться, той легко впаде, а хто впаде, той може більше не піднятися, і тим певніше, чим біг швидший. Хай Бог милує, скільки зла накоїли ті люди!

– Не настільки вони впливові, що могли би всі починання вашої світлості зіпсувати.

– Навіть якби нічого більше не зробили, крім того, що зуміли непорозуміння між мною та Понтусом учинити, то й тоді шкода була б неймовірна. Я зумів пояснити, що це були не мої люди, але лист із погрозами, який мені Понтус написав, залишився і цього листа йому я не подарую. Понтус є королівським швагром, але сумнівно, чи моїм міг би залишитися і чи Радзивіллівськi пороги не були б для нього зависокими.

– Ваша світлість краще б із самим королем, а не з його слугами, спілкувалася.

– Так я і хочу зробити. І якщо переживання мене не вб’ють, я навчу цього шведика хороших манер. Якщо смуток мене не вб’є і на цьому все скінчиться, бо мені тут ні колючок, ні болі ніхто не щадить. Важко мені! Важко!.. Хто б повірив, що я залишився сам, як був під Лоєвом, під Річицею, Мозирем, Туровим, Києвом і Берестечком?.. Вся Річ Посполита дивилася лише на мене і на Вишневецького, як на два сонця!.. Всі тремтіли перед Хмельницьким, а він тремтів переді мною. І ті самі війська, які за часів загальної поразки від вікторії до вікторії я провадив, сьогодні мене покинули і руку на мене, як відступники, підіймають.

– Але ж не всі, бо є й такі, хто у вашу світлість ще вірить! – доволі рішуче зауважив пан Кміциц.

– Ще вірять, поки не припинять! – відповів гірко Радзивілл. – Велика їхня милість!.. Дав би Бог, щоб нею я не отруївся. Вістря за вістрям кожен із вас вбиває в мене, хоч не одному таке й на гадку не спадає.

– Ваша світлість хай на наміри зважає, а не на слова.

– Дякую за пораду. Відтепер буду пильно враховувати, яку мені гримасу щодня показують. І ретельно запобігати, щоб усім сподобатися.

– Гіркі це слова, ваша світлосте.

– А життя солодке?.. Бог мене для великих речей створив, а я мушу тратити сили у повітовій війні, яку провінція з провінцією могла б вести. Я хотів із потужними монархами помірятися, а впав так низько, що мушу якогось пана Володийовського по своїх власних маєтках ловити. Замість дивувати світ своєю силою, я дивую його своєю слабкістю. Замість за попіл Вільна попелищами Москви заплатити, мушу вам дякувати, що Кейдани шанцями оточив. Тісно мені й я задихаюся. І не тільки тому, що астма мене душить. Немічність мене вбиває. Бездіяльність мене вбиває. Тісно мені та важко!.. Розумієте?..

– Я думав, що піде інакше!.. – понуро зауважив пан Кміциц.

Радзивілл став напружено дихати.

– Перш ніж інша до мене корона дійде, тернову мені одягнуть. Я наказав магістрові Aдeрсoвi на зорі глянути. Він склав фігуру і переконує, що зараз погана кон’юнктура, але вона минеться. А я тим часом знемагаю. Уночі щось мені спати не дає, щось човгає по покою. Обличчя якісь зазирають мені в ліжко, а часом холод раптовий обступає. Це смерть біля мене чигає. Я підупадаю. А мушу бути ще до зрад і підступів готовий, бо знаю, що є такі, хто сумнівається.

– Немає вже таких! – гаркнув пан Кміциц. – Хто хотів відійти, той уже давно геть подався!

– Не кажіть, самі бачите, що решта польських людей починає озиратися позад себе.

Молодик згадав, що від Харлампія почув, і замовк.

– Нічого не вдієш! – промовив Радзивілл. – Важко, страшно, але треба це пережити. Не кажіть нікому те, щось тут від мене почули. Добре, що цей напад недуги сьогодні минувся, бо вже не повториться, бо саме на сьогодні мені сили потрібні, бо хочу бенкет вчинити і веселе обличчя показати, щоб дух у людях зміцнити. І ви розпогодьтесь, але не кажіть нічого нікому, бо я вам це розповів, і то тому, щоб хоч ви мене не мучили. Гнів мене сьогодні поніс. Стежте, щоб це не повторилося, бо про голову вашу йдеться. Але вам уже пробачив. Тих шанців, що ви навколо Кейдан насипали, навіть сам Петерсон не посоромився б. Ідіть тепер, а мені пришліть пана Мелешка. Привели сьогодні втікачів із його хоругви, одних гемайнів9696
  Гемайни – у давні часи шеренгові загони польського війська, набраного з чужоземців.


[Закрыть]. Накажу йому їх повісити всіх без винятку. Треба приклад подати. Будьте здорові. Має сьогодні бути весело в Кейданах!..