Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц)

На узгір’ях встановили гармати, підсипали вали, словом, ворог шикувався, не звертаючи анінайменшої уваги на кулі, які, не долітаючи до них, лише обсипали піском і землею працівників біля шанців.

Вивів пан Станіслав Скшетуський ще дві хоругви калішанців, намагаючись сміливою атакою вразити шведів, але ті рухалися неохоче, загін розтягнувся безладною купою, бо коли відважніші гнали коні вперед, боягузи їх навмисно притримували. Два полки рейтарів, посланих Віттемберґом після короткої сутички вигнали з поля шляхту і гнали їх аж під сам табір. Тим часом запали сутінки, які й закінчили безкровну боротьбу.

Проте стрілянина з гармат тривала аж до ночі, після чого канонада замовкла, але в польському таборі здійнявся такий галас, що чутно його було аж на другому березі Нотеці. Гамір виник тому, що кількасот ополченців спробували вислизнути в темряві з табору. Інші, помітивши це, почали їм погрожувати і не відпускати. Хапалися за шаблі. Слова «Або всі, або ніхто!» знову перелітали з вуст в уста. Але з кожною хвилиною міцніла загроза, що втікатимуть усі. Велике невдоволення пролунало й з боку вождів: «Послали нас із голими пузяками проти гармат!» – обурювалися ополченці.

Обурювалися також і діями Віттемберґa, котрий, не поважаючи воєнних законів, проти піхоти не піхотинців посилає, а з гармат вогнем їх несподівано поливає. «Кожен починає так, як йому краще, – торочили вони, – але по-свинськи це – не чолом до чола стати». Інші зневірилися відверто. «Викурять нас звідси, як борсука з нори, – бідкалися легкодухи. – Табір погано облаштований, шанці погано насипані, місце для захисту недоречне». Час від часу озивалися й такі голоси: «Пановe браття! Рятуйтеся»! Інші ж репетували: «Зрада! Зрада!»

Ця ніч була страшна: метушня та розлад наростали з кожною хвилиною, наказів ніхто не слухав. Воєводи повтрачали голови і навіть не пробували повернути лад. Недолугість їхня і недолугість посполитого рушення було видно, як на долоні. Віттемберґ міг би цієї ночі взяти табір приступом дуже легко.

Настав світанок.

День заповідався блідим, хмарним і освітив хаотичне збіговисько зневірених людей, котрі лементували, переважно були п’яні, більше готові до ганьби, ніж до боротьби. До всього лихого шведи переправилися вночі під Дубовим на цей бік Нотеці й оточили польський табір.

З цього боку шанців майже не було і не було з-за чого захищатися. Потрібно було оточити себе валом, не гаючи й хвилини часу. Пани Скорашевський і Скшетуський заклинали, щоб це робити, але ніхто вже не хотів нічого слухати.

Вожді та шляхта мали на вустах лише одне слово: перемови! Послали парламентарів. У відповідь прибув із шведського табору пишний кортеж, на чолі якого їхали пан Радзієвський і генерал Віртц, обоє із зеленими галузками у руці.

Вони під’їхали до будинку, на порозі якого стояв познанський воєвода, але дорогою зупинявся пан Радзієвський поміж натовпу шляхти, махав гілкою і капелюхом, усміхався, вітав знайомих і промовляв гучним голосом:

– Любі панове, брати наймиліші! Не турбуйтеся! Не як вороги ми сюди прибуваємо. Від вас самих залежить, щоб крапля крові більше не була пролита. Якщо замість тирана, котрий наступає на свободи ваші, котрий dominium absolutum замишляє, котрий вітчизну до останньої згуби привів, ви хочете доброго пана, прекрасного воїна такої невмирущої слави, що вже від самого його імені втікатимуть всі вороги Речі Посполитої, то віддайтеся під протекторат найяснішого Карла-Ґустава. Любі панове, брати наймиліші! Ось я везу з собою запоруку всіх ваших вольностей, вашої свободи, релігії. Від вас самих порятунок ваш залежить. Шановне панство! Найясніший шведський король підіймається придушити козацький заколот, закінчити литовську війну, і лише він один це зробити може. Згляньтеся над нещасною вітчизною, якщо до себе жалю не маєте.

Тут голос зрадника затремтів, наче сльозами тамований. Слухала шляхта здивовано, подекуди зрідка хтось вигукував: «Слава Радзієвському, нашому підканцлеру!» А він проїздив далі і знову кланявся новій юрбі, і знову чути було його гучний голос: «Любі панове, брати наймиліші!» А на закінчення обоє з Віртцем і всім кортежем зникли в будинку познанського воєводи.

Шляхта стовпилася перед будинком так тісно, що по головах можна б було проїхати, бо відчувала і тямила, що там, у цій оселі, вирішується не тільки її справа, але й усієї вітчизни. Вийшли слуги воєводські в багряних барвах і почали запрошувати поважніших персон досередини. Ті ж увійшли квапливо, за ними увірвалися дещо менші, а решта стояла під дверима, штовхалася до вікон, навіть прикладала вуха до стін.

Мовчанка запанувала в юрбі глибока. Ті, хто стояв ближче до вікон, чули час від часу гучні вигуки, що долинали з кімнати, наче відгомін сварки, диспутів і суперечок. Година спливала за годиною, а кінця-краю цій нараді не було.

Раптом вхідні двері з тріском відчинилися і звідти випав пан Владислав Скорашевський. Присутні відступили вражені.

Цей чоловік, зазвичай такий спокійний і лагідний, про котрого казали, що він рани міг гоїти голою рукою, виглядав тепер страшно. Очі мав червоні, божевільний погляд, розхристаний на грудях одяг. Обома руками тримався за чуба і так, упавши, як грім, поміж шляхту, верещав не своїм голосом:

– Зрада! Вбивство! Ганьба! Ми тепер Швеція, а не Польща! Матір зараз убивають у цьому обійсті!

І заревів жахливим, надривним риданням, і став рвати волосся, як людина, котра розум втратила. Замогильна мовчанка запанувала навколо. Страшне якесь почуття охопило всі серця.

Пан Скорашевський же схопився на ноги і став бігати між шляхтою і закликати голосом найбільшого розпачу:

– До зброї! До зброї, хто в Бога вірить! До зброї! До зброї! Тоді якісь змовники стали кидатися по людях, якийсь короткочасний шепіт, раптовий, обірваний, як перші удари вітру перед бурею. Вагалися серця, вагався розум і в цьому душевному загальному розладі почуттів трагічний голос безперервно закликав:

– До зброї! До зброї!

Незабаром до нього долучилися ще два голоси: пана Пьотра Скорашевськогo і пана Скшетуськогo – за ними підбіг і пан Клодзинський, відважний ротмістр познанського повіту.

Щораз більше шляхти почало їх оточувати. Здійнявся навколо грізний шурхіт, полум’я пашіло з облич і бухало з очей, бряжчали шаблі. Владислав Скорашевський отямився й узявся промовляти, зиркаючи на будинок, в якому відбувалася нарада:

– Чуєте, шановні панове, вони там батьківщину продають, як юди, і ганьблять! Знайте ж, що ми вже не належимо до Польщі. Мало їм було видати в руки ворога вас усіх, табір, військо, гармати. Бодай би вони згинули! Вони ще й підписали від свого і вашого імені, що ми зрікаємося свого зв’язку з вітчизною, зрікаємося короля, що вся країна, укріплені міста і ми всі будемо навіки Швеції належати. Те, що війська капітулюють, таке буває. Але хто має право вітчизни і короля зрікатися?! Хто має право провінцію відривати, з чужинцями єднатися, до іншого народу переходити, власної крові відрікатися?! Шановні панове, та це ж ганьба, зрада, вбивство!.. Рятуйте вітчизну, пaнoвe браття! В імені Бога! Хто шляхтич, хто доброчесний, рятуйте матір нашу! Життя віддаймо, кров пролиймо! Не хочемо бути шведами! Не хочемо, не хочемо!.. Той і не народився, хто на кров тепер поскупиться!.. Рятуймо матір!

– Зрада! – крикнуло вже кількадесят голосів. – Зрада! Рубати!

– До нас ті, хто доброчесний! – волав пан Скшетуський.

– На шведа! На смерть! – підтримав його пан Клодзинський.

І вони подалися в табір, закликаючи: «До нас! До гурту! Зрада!» А за ними рушили вже кількасот шляхтичів з оголеними шаблями.

Але неспівмірна більшість залишилася на місці, та й із тих, хто пішов, хто таки помітив, що їх небагато, починали озиратися та призупинятися.

Тим часом двері будинку, де відбувалися перемови, відчинилися знову і на порозі з’явився пан познанський воєвода, Кшиштоф Опалинський, маючи по правому боці генерала Віртцa, а по лівому – пана Радзієвськогo. За ними йшли Анджей-Карл Ґрудзінський, воєвода калішський, Максиміліан М’ясковський, каштелян кривінський, Павел Ґембіцький, каштелян межиріченський, та Анджей Слупецький.

Кшиштоф Опалинський тримав у руці сувій пергаменту з печатками, що звішувалися вниз. Голову мав підняту, але бліде обличчя та невпевнений погляд, хоч показово намагався спромогтися на веселощі. Окинув очима натовп і в смертельній тиші почав промовляти чітким, лагідним і дещо захриплим голосом:

– Шановне панство! Сьогодні ми віддалися під протекцію найяснішого шведського короля. Vivat Carolus Gustavus rex!5454
  Vivat Carolus Gustavus rex! (Лат.) – Слава королю Карлу-Ґуставу!


[Закрыть]

Тиша відповіла воєводі. Раптом пролунав якийсь самотній голос:

– Veto!5555
  Veto! (Лат.) – Забороняю!


[Закрыть]

Воєвода глипнув у напрямку цього голосу і бовкнув:

– У нас тут не сеймик, тому veto недоречне. А хто хоче ветувати, хай іде на шведські гармати, на нас націлені, які за годину з усього табору лише руїни залишити можуть.

Він замовк, але за мить спитав:

– То хто сказав: veto?

Ніхто не озвався.

Воєвода знову взяв слово і промовляв ще проникливіше:

– Всі вольності шляхти та духівництва будуть збережені, податки не будуть збільшені, а вибори будуть відбуватися за тією ж процедурою, що й раніше. Ніхто не терпітиме ні кривд, ні грабунку. Військо його королівської величності не має права на майно шляхти, ні на жодне інше, крім того, яким хоругви польського компуту користувалися.

Тут він замовк і жадібно слухав шляхетського гомону, немовби хотів уторопати його значення, після чого махнув рукою:

– На додачу я маю слово й обіцянку генерала Віттемберґa, дану від імені його королівської величності, що якщо вся країна піде за нашим рятівним прикладом, шведські війська незабаром вирушать на Литву й Україну і не зупиняться, поки всі землі й усі замки будуть Речі Посполитій повернені. Vivat Carolus Gustavus rex!

– Vivat Carolus Gustavus rex! – вигукнуло кількасот голосів.

– Vivat Carolus Gustavus rex! – зазвучало щораз гучніше в усьому таборі.

Тут в усіх на очах познанський воєвода звернувся до пана Радзієвськогo й обійняв його сердечно, після цього обійняв Віртцa й усі стали обійматися навзаєм. Шляхта пішла за прикладом вельмож і радість стала повсюдною. Вітали вже так, що аж відлуння котилося по всій околиці. Але познанський воєвода попросив ще милостиву братію на хвилинку тиші і вимовив сердечним тоном:

– Шановні панове! Генерал Віттемберґ запрошує нас сьогодні на бенкет до свого табору, щоб ми за чаркою братерський союз із мужнім народом уклали.

– Слава Віттемберґу! Vivat! Vivat! Vivat!

– А після цього, шановні пaнoвe, – додав воєвода, – роз’їжджаємося по домівках і з Божою поміччю повернімося до жнив із такою думкою, що сьогодні вітчизну свою врятували.

– Наступні покоління віддадуть нам шану, – резюмував пан Радзієвський.

– Амінь! – докінчив познанський воєвода.

Утім він помітив, що очі безлічі шляхтичів задивляються і придивляються чомусь вище, понад його головою.

Він обернувся і побачив свого блазня, котрий, зіп’явшись навшпиньки і тримаючись однією рукою за одвірок, писав вуглиною на стіні будинку, відразу над дверима:

Mane – Tekel – Fares5656
  Mane – Tekel – Fares (халдейськ.) – Полічено – зважено – виміряно.


[Закрыть].

На виднокраї небо вкрилося хмарами, збиралося на бурю.

Розділ XI

У селі Бужці, що розташоване в землі луковській на кордоні Підляського воєводства і в той час Скшетуським належало, в саду між садибою та ставком сидів на лаві старий чоловік, а біля його ніг веселилися двійко хлопчаків: один чотирирічний, а другий п’ятирічний, засмаглих, аж чорних, як циганчата, рум’яних і здорових. Дідуган був ще міцний і виглядав, як тур. Вік не згорбив широких його плечей. А з очей, точніше з ока, бо одне мав більмом прикрите, пашіло здоров’я та хороший настрій. Бороду старий мав білу, але густу, а червоне обличчя оздоблював широкий шрам на чолі, через який прозирала кістка черепа.

Обидва бешкетники тягнули діда в різні боки за халяви його чобіт, а той навіть дивитися на став, засліплений сонячними відблисками, в якому риби кидалися густо, порушуючи гладку водяну поверхню.

– Риба танцює, – бурмотів старий сам до себе. – Не бійтеся, ви будете ще краще танцювати на гачку, або коли вас кухарка буде ножем шкребти.

Після чого звернувся до малюків:

– Відчепіться, бiсові діти, від халяв, бо як їх відірвете, то я вам вуха повідриваю. Що за надокучливі ґедзі! Йдіть кульки перекидати по траві, а мені дайте спокій! Не дивуюся Лонґінку, бо він молодший, але Яремко вже повинен мати розум. Як схоплю котрогось шельму, то в став закину!

Але стариган, либонь, був залюблений у хлопців, бо жоден із них не злякався погрози. А старший, Яремко, навіть узявся ще сильніше тягнути діда за халяви, тупати ногами та повторювати:

– Хочемо, щоб дідусь став Богуном і схопив Лонґінка!

– Відчепися, жук такий, кажу тобі, малюче, ґомулкo5757
  Ґомулка – сорт сиру, що подається невеликими шматками, буває і м’який, і твердий. Може слугувати як закускою, так і самостійною стравою. У давнину сирні грудки, засушені «на камінь», зберігали цілу зиму, коли бракувало молока.


[Закрыть] мала!

– Нехай дідусь стане Богуном!

– Дам я тобі Богуна, почекай лише, як матір закличу! Яремко зиркнув на двері, що виходили з дому в сад, але побачивши, що вони зачинені, і не взрівши ніде матері, повторив утретє, підсуваючи своє личко ближче:

– Нехай дідусь стане Богуном!

– Замучать мене ці хлоп’ята, інакше й бути не може. Гаразд, буду Богуном, але востаннє. Кара Божа! Пам’ятай, що більше набридати не можна.

Сказавши це, дідуган постогнав трохи, піднявся з лавки, враз схопив малого Лонґінкa і дико волаючи поніс його у напрямку ставу.

Лонґінек однак мав відважного захисника в особі Яремка, котрий у таких випадках називався не Яремком, а паном Міхалом Володийовським, драгунським ротмістром.

Тож пан Міхал, озброєний липовим патиком, який зараз виконував роль шаблі, стрімко пустився за опасистим Богуном, наздогнав його хутко і став сікти по ногах немилосердно.

Лонґінек, граючи свою роль, запекло верещав, опираючись Богуну, а Яремко-Володийовський не вгавав. Але мужність усе ж перемогла і Богун, впустивши свою жертву, кинувся втікати назад під липу, а добігши до лавки, упав на неї, хекав часто і повторював:

– От, бiсові діти!.. Диво буде, якщо віддихаюся.

Але це ще був не кінець його муки, бо хвилиною пізніше встав перед ним розпашілий Яремко, з розкуйовдженою чуприною і роздутими ніздрями, схожий на малого завзятого яструбка, й узявся повторювати з більшим, ніж раніше, запалом:

– Нехай дідусь стане Богуном!

Після впертого наполягання й урочистої обіцянки хлопців, що цього разу буде вже точно останній раз, історія повторилася знову один в один. Опісля повсідалися собі втрьох на лавці й Яремко став докучати:

– Дідусю! А скажи, хто був наймужніший?

– Ти, ти! – сміявся стариган.

– І я виросту лицарем?

– Звісно ж, виростеш, бо тече в тобі вояцька кров. Дай тобі, Господи, щоб ти був на батька схожий, бо тоді мужності тобі не забракне. Розумієш це?

– А скажи, скількох тато вбив?

– Я тобі сто разів казав! Легше листочки на цій липі полічити, ніж усіх ворогів, котрих ми обоє з вашим батьком повбивали. Якби я мав стільки волосся на голові, скільки супротивників сам поклав, цирульники в Луковському тільки на голінні моєї чуприни собі маєток заробили б. Шельмою буду, якщо…

Тут пан Заглоба, а це був саме він, помітив, що не годиться йому ні клястися, ні божитися перед хлопцями, тому хоч через брак інших слухачів і любив дітлахам розповідати про свої давніші звитяги, замовк цього разу, та ще й тому, що риби в ставку почали кидатися з подвійною силою.

– Треба буде сказати садівнику, – зауважив він, – щоб верші на ніч залишав. Купа чудової риби при самому березі товчеться.

Аж тут двері будинку, що виходили на сад, відчинилися і з’явилася в них жінка, вродлива, як південне сонце, висока, міцна, чорноволоса, з темними рум’янцями на обличчі й очима, як оксамит. Третій хлопець, триліток, чорний, як кулька агату, тримався за її сукню, а молодиця, прикривши очі рукою, задивилася у напрямку липи.

Це була пані Гелена Скшетуськa, з дому князів Булиг-Курцевичів.

Побачивши пана Заглобу з Яремком і Лонґінком під липою, ступила кілька кроків до рову, наповненого водою, і покликала:

– Слухайте, хлопці! Ви там, мабуть, дідусеві добре докучаєте?

– Чому вони мають докучати? Вони були дуже чемні, – відповів пан Заглоба.

Малюки підбігли до матері, а та спитала:

– Що татусь бажає сьогодні пити, дубнячок чи мед?

– На обід була свинина, тому мед пасуватиме більше.

– Зараз пришлю. Але нехай татусь ще подрімає на повітрі, бо лихоманка не відступає.

– Сьогодні тепло і вітру немає. А де Ян, доню?

– Пішов до стодоли.

Пані Скшетуськa називала пана Заглобу батьком, а він її – донею, хоч вони зовсім не були ріднею. Її родина мешкала за Дніпром, у давньому маєтку Вишневецьких, а щодо нього, то лиш Бог один знав, звідки був родом, бо сам по-різному про це розповідав. Але в часи, коли та ще була панною, пан Заглоба їй неабияку послугу надав і з жахливої небезпеки врятував, тож подружжя чоловіка шанувало, як батька, і в усій околиці його всі поважали як за меткий розум, так і за надзвичайну мужність, яку довів багато разів у різних війнах, особливо в козацьких.

Ім’я його було відоме в усій Речі Посполитій – сам король любив слухати його оповідки та дотепи, про ветерана навіть більше гомоніли, ніж про пана Скшетуського, хоча той пробився свого часу з обложеного Збаража через загони козацького війська.

Через хвилину після відходу пані Скшетуської пахолок приніс під липу глечик і склянку. Пан Заглоба налив, потім заплющив очі та почав смакувати трунок.

– Знав Господь Бог, навіщо бджіл створив! – мурчав собі під ніс.

І попивав собі без поспіху, дихаючи глибоко та задивляючись на ставок і за озеро, аж на чорні та сизі бори, що тягнулися, поки око могло бачити, іншим берегом. Була друга година пополудні, а на небі – ні хмаринки. Липовий цвіт падав без шелесту на землю, а на липі між листям співала ціла капела бджіл, які вже відважилися сідати на краєчок склянки і згрібати солодку рідину своїми волохатими ніжками.

Над великим ставом, з очерету неподалік, затягнутого туманом, подекуди здіймалися зграї качок, чирків або диких гусей і ширяли собі в блакитному небі, схожі на чорні хрестики. Часом журавлиний ключ чорнів високо вгорі, граючи гучним криком. Але загалом тихо було навколо і спокійно, і сонячно, і весело, як то буває в перших днях серпня, коли збіжжя вже дозріло, і сонце наче золото розсипає на землю.

Погляд старигана то здіймався до неба, стежачи за зграями птаства, то знову губився в далечіні, але щораз сонливішe, у міру того, як меду в горщику убувало, повіки важчали щораз більше, а бджоли співали на різні голоси свою пісню, наче навмисно для пообідньої дрімоти складену.

– Так-так, дав Господь Бог прекрасний час на жнива, – бурмотів пан Заглоба. – І сіно добре зібране, і жнива одним духом підуть… Так-так…

Тут він склепив повіки, після чого розплющив очі на хвилину, пробурмотів «Втомили мене дітиська» – і міцно заснув.

Спав дідуган доволі довго, але через якийсь час розбудив його легкий подув холоднішого повітря, а також бесіда і кроки двох чоловіків, котрі швидко наближалися під липу. Один із них був пан Ян Скшетуський, відомий збаражчик, котрий вже місяць, як повернувся від гетьманів з України, сидів удома, лікуючись від важкої форми лихоманки. Другого пан Заглоба не знав, хоч зростом, поставою і навіть рисами обличчя він дуже нагадував Янa.

– Представляю вам, батьку, – промовив Ян, – свого двоюрідного брата, пана Станіславa Скшетуськогo зі Скшетушева, ротмістра калішського.

– Ви такі схожі на Янa, – сказав пан Заглоба, моргаючи очима та струшуючи рештки сну з повік, – що де б я вас не зустрів, відразу б сказав: «Скшетуський»! Гей, що за гість у нашій оселі!

– Дуже приємно познайомитися з вами, пане добродію, – зауважив пан Станіслав, – тим більше, що мені добре відоме ваше ім’я, бо його наше лицарство в усій Речі Посполитій із пошаною згадує і взірцем для себе вважає.

– Немає чим хвалитися, робилося, що моглося, поки силу відчувалося в кістках. Ще й тепер радий би чоловік війни спробувати, бо consuetudo altera natura5858
  Consuetudo altera natura (лат.) – звичка – друга натура.


[Закрыть]. Але чому ж ви такі засмучені, що Ян блідий, як сметана?

– Страшну Станіслав привіз звістку, – пояснив пан Ян. – Шведи увійшли у Велику Польщу й уже її всю зайняли.

Пан Заглоба схопився з лавки, немовби з нього сорок років спало, вирячив широко очі і почав мимоволі мацати збоку, немовби шукаючи шаблі.

– Як це може бути? – не повірив він. – Як це всю її зайняли?

– Бо познанський воєвода з компанією передали її під Устям у руки ворога, – скривився Станіслав Скшетуський.

– Заради Бога!.. Що ви таке кажете!.. Здалися?!

– Не тільки здалися, а й уклали угоду, в якій зреклися короля та Речі Посполитої. Відтепер там має бути Швеція, а не Польща.

– Хай Бог милує!.. Рани Розп’ятого!.. То вже хіба кінець світу настає?.. Що я чую?.. Лише вчора ми з Яном балакали про ту загрозу від шведів, бо приходили звістки, що вони йдуть, але ми обоє були впевнені, що з того нічого не вийде, і найбільше, що може бути, це відмова нашого Янa-Казимира від титулу шведського короля.

– А тим часом почалося з утрати провінції, а закінчиться бозна-чим.

– Годі, пане, бо мене кров заллє!.. Як це сталося?.. І ви були під Устям?.. І ви дивилися на те все власними очима?! Tа це просто зрада була найжахливішa, в історії нечувана!

– І я був, і я дивився, а чи це була зрада, самі, пане, коли все почуєте, вирішите. Ми стояли під Устям, посполите рушення та польова піхота, загалом із п’ятнадцять тисяч люду, і ми зайняли позиції над Нотецем ab incursione hostili5959
  Ab incursione hostili (лат.) – від ворожого вторгнення.


[Закрыть]. Правда, війська було мало, а ви, як досвідчений жовнір, знаєте найкраще, чи посполите рушення може його замінити, а тим більше великопольське, де шляхта дуже вже від війни відвикла. Проте, якби знайшовся ватажок, можна було б по-старому дати відпір ворогові і принаймні затримати його, поки Річ Посполита би щось не надумала. Але як тільки об’явився Віттемберґ, то з ним враз затіяли перемови, ще до того, як перша крапля крові була пролита. Потім приїхав пан Радзієвський і своїми підбурюваннями спричинився до того, про що я казав, і сталися нещастя та ганьба, якої доти ніколи не було.

– І що? Ніхто не опирався?.. Ніхто не протестував? Ніхто зрадою в очі цим шельмам не попрікнув?.. Зреклися вітчизни й усі погодилися?..

– Гине честь, а з нею і Річ Посполита, бо майже всі погодилися. Я, двоє панів Скорашевських, пан Цісвіцький і пан Клодзинський робили, що могли, щоб дух поміж шляхти до опору розбурхати. Пан Владислав Скорашевський мало не збожеволів. Ми літали по табору від повіту до повіту, і Бог свідок, не було аргументів, до яких би ми не вдалися. Але це не допомогло, бо більше прагнули їхати з ложками на бенкет, який їм Віттемберґ пообіцяв, ніж із шаблями на битву. Побачивши це, чесніші розбрелися хто куди – одні додому, інші – у Варшаву. Пани Скорашевські подалися саме до Варшави і першими звістку королеві привезуть, а я, не маючи ні дружини, ні дітей, сюди приїхав до брата з думкою, що, може, разом на ворога виберемося. Щастя, що вас удома застав!

– То ви приїхали безпосередньо з-під Устя?

– Звідтіля. Лише стільки в дорозі відпочивав, скільки було потрібно для коней, але все ж один мені упав від утоми. Шведи мусять вже бути в Познані і звідти річкою по всій країні розіллються.

Тут замовкли всі. Пан Ян сидів, поклавши руки на коліна, поглядом свердлив землю та думав понуро, пан Станіслав зітхав, а пан Заглоба, не охоловши ще, глипав сторопіло то на одного, то на другого.

– Лиховісні це знаки, – зронив нарешті Ян. – Давніше на десять перемог припадала одна поразка і світ ми дивували своєю мужністю. Сьогодні ж стаються не лише поразки, а й зради – і не лише окремих осіб, а й цілих провінцій. Хай Бог змилується над батьківщиною!..

– Заради Бога, – промовив пан Заглоба, – я бачив на світі чимало, чую, розумію, та досі повірити не можу.

– Що думаєш робити, Янe? – поцікавився пан Станіслав.

– Та вже точно вдома не залишуся, хоч мене лихоманка ще теліпає. Дружину та дітей потрібно буде в безпечне місце помістити. Пан Стабровський, мій родич, є королівським осачником6060
  Осачник – той, хто заганяє на мисливців дичину.


[Закрыть] в Біловезькій пущі і в Біловежі живе. Хоч би навіть уся Річ Посполита впала від навали ворогів, то в той край не сунуться. Завтра ж дружину і дітей туди вишлю.

– І не буде це зайва обережність, – погодився пан Станіслав, – бо хоч із Великої Польщі туди далеко, хто зна, чи полум’я незабаром і цих сторін не охопить.

– Треба буде шляхті дати знати, – зауважив пан Ян, – щоб гуртувалися і про оборону думали, бо тут ніхто нічого ще не знає.

Він звернувся до пана Заглоби:

– А ви, батьку, підете з нами, чи Гелену захочете до пущі супроводжувати?

– Я? – обурився пан Заглоба. – Чи я піду? Хіба би мої ноги коріння в землю пустили, тоді б не пішов, та й то просив би, щоб мене викорчували. Так мені хочеться шведського м’яса знову скуштувати, як вовкові баранини! От шельми, плюгавці, панчішники!.. Блохи їм по литках інспекцію вчиняють, тому їх і ноги сверблять і тому вдома всидіти не можуть, лише в чужі краї пхаються. Знаю я їх, сучих синів, бо ще під орудою пана Конецпольського проти них ходив. І якщо хочете знати, хто взяв у ясир Ґустава-Адольфа, то пана небіжчика Конецпольського спитайте. Нічого більше не скажу! Знаю я їх, але й вони мене знають. Не може бути інакше, та шельми заворушилися, коли Заглоба постарів. Так? Зачекайте! Ви його ще побачите!.. Господи! Боже милий! Чому ж оце так цю державу нещасну розгородив, що усі сусідські свині лізуть до неї тепер і три найкращі провінції вже спаскудили! Оце так! Але хто ж у цьому винен, якщо не зрадники? Не знала зараза, кого брати, і чесних людей одержала, а зрадників залишила. Дай Бoжe мені ще раз побачити пана познанського воєводу та калішськогo, а особливо пана Радзієвськогo з усією родиною. А якщо хочеш більше громадян у пекло скинути, то бери тих, хто ту капітуляцію під Устям підписав. Постарів Заглоба? Силу втратив? Ще побачите! Янe! Нумо радитися хутчіш, що робити, бо я б уже хотів на кінському хребті сидіти!

– Звісно ж, треба радитися, куди йти. В Україну до гетьманів важко дістатися, бо їх там ворог від Речі Посполитої відтяв і лише до Криму мають вільну дорогу. Щастя, що тепер татари на нашому боці. На мою думку, треба нам до короля у Варшаву рушати, короля нашого улюбленого захищати!

– Тільки був би на то час, – зауважив пан Станіслав. – Його величність мусить там без зволікань хоругви збирати і ще до того, як ми туди прибудемо, назустріч ворогу виступить, а може, і зустріне його.

– І таке може бути.

– Якщо їхати все ж до Варшави, то треба поквапитись, – погодився пан Заглоба. – Послухайте, пaнoвe. Це правда, що наші імена дуже грізні для ворога, але втрьох ми небагато доб’ємося. Тому я порадив би таке: накличмо шляхти в добровольці, скільки вдасться, щоб хоча б хоругву в столицю привести! Легко їх на таке намовимо, бо все одно будуть змушені йти, коли прибуде наказ на посполите рушення, тому їм байдуже. А ми скажемо, що той, хто добровільно погодиться, послугу його величності зробить. З більшою силою можна буде виступити, і приймуть нас із розкритими обіймами.

– Не дивуйтеся, пане, моїм словам, – скривився пан Станіслав, – але після того всього, що я бачив, то набрав такої огиди до посполитого рушення, що волію сам один іти, ніж із юрбою людей, котрі війни не знали.

– Е, та ви не знаєте тутешньої шляхти. Тут навіть одного не зустрінеш, хто б у війську не служив. Всі досвідчені люди та добрі жовніри.

– Хіба що так.

– А чи могло б бути інакше? Але зачекайте, гей! Ян уже знає, що коли раз я почну головою працювати, то мені способів достатньо буде. Тому у великій згоді жив я з руським воєводою, князем Яремою. Хай Ян підтвердить, скільки разів цей найбільший у світі воїн чинив, як я радив, і завжди в цьому вигравав.

– Та кажіть уже, батьку, що ви там задумали, бо часу шкода, – благав пан Ян.

– Що я задумав? А ось що: не той вітчизну захищає і короля, хто його величність за поли тримає, а той, хто ворога б’є. А б’є той найкраще, хто під командою великого воїна служить. Навіщо нам навмання до Варшави ходити, коли король може вже до Кракова, Львова чи в Литву відбув. Я вам раджу без зволікання віддатися під прапори великого гетьмана литовського, князя Янушa Радзивіллa. Щирий він пан і воєнний. Хоч його в зухвалості звинувачують, навряд чи буде він перед шведами капітулювати. Він принаймні вождь і гетьман, як і належиться. Тісно там буде, правда, бо з двома ворогами випаде робота. Зате пана Міхалa Володийовськогo побачимо, котрий у литовському компуті служить, і знову по-старому всі разом зберемося, як у давні часи. Якщо я погано раджу, то нехай мене перший же швед на мотузі в ясир тягне.

– Але хто зна? Хто ж зна? – пожвавився пан Ян. – Може, й так буде найкраще.

– І ще Гальшку з дітьми дорогою відвеземо, бо саме через пущу доведеться нам їхати.

– Й у війську, а не серед ополченців, будемо служити, – додав пан Станіслав.

– І будемо битися, а не сеймикувати, і курей по селах і сири поїдати.

– Бачу, пане, що не лише у війні, але і в раді першість можете тримати, – похвалив пан Станіслав.

– Що? Га?

– Слушно, слушно! – погодився пан Ян. – Це найкраща порада. По-давньому, гуртом із Міхалом підемо. Познайомишся, Станіславe, з найкрашим жовніром Речі Посполитої і моїм щирим приятелем, братом. Ходімо ж тепер до Гальшки сказати, щоб у дорогу ладналася.

– А вона знає вже про війну? – поцікавився пан Заглоба.

– Знає, знає, бо їй першій Станіслав розповів. Уся в сльозах, бідолаха. Але коли я їй повідомив, що треба йти, зараз же мені сказала: «Йди!»

– Хотів би я завтра ж вирушити! – заповзявся пан Заглоба.

– А ми і вирушимо завтра, на світанку, – поінформував пан Ян. – Ти, Станіславe, мабуть, втомився з дороги, то до завтра відпочинь, скільки вдасться. Я ще сьогодні коней вишлю з певними людьми до Білої, Лосиць, Дрогичинa та Більськa, щоб усюди свіжими були на марш. А за Більськом уже й пуща починається. Вози з запасами вийдуть також сьогодні! Жаль із насиджених місць подаватися в світ, але така вже Божа воля! Цим лиш утішаюся, що про дружину та діточок вдасться подбати, бо пуща – це найкраща у світі фортеця. Зайдіть, панове, в будинок, бо час експедицією зайнятися.

І вони зайшли.

Пан Станіслав, справді втомлений, заледве щось перекусив і попив, одразу ж ліг спати, а пан Ян із паном Заглобою клопоталися щодо експедиції. А що лад був у пана Янa, то фіри і люди вирушили того ж вечора проти ночі, а на завтра вдень потягнувся за ними й екіпаж, в якому сиділа Гелена з дітьми й одна стара панна, резидентка6161
  Резидентка – незаможна особа, котра постійно мешкає в багатшого родича, приятеля або в роботодавця і перебуває на його утриманні.


[Закрыть]. Пан Станіслав, пан Ян разом із п’ятьма прислужниками їхали верхи обіч екіпажа. Весь кортеж рухався жваво, бо по містах свіжі коні їх чекали.

Так їдучи і не відпочиваючи навіть ночами, на п’ятий день доїхали до Більськa, а на шостий занурилися вже в пущу з боку Гайнівщини.