Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)

Обійняла їх усіх густа темрява бору, який у той час кількадесят квадратних миль охоплював, сягаючи з одного боку безперервним потоком аж до пущі Зеленки та Рогівської, а з другого – до прусських борів.

Жоден загарбник не топтав ніколи ногою цих темних глибин, в яких необізнана людина могла заблукати і блукати доти, доки не впаде від утоми або не стане здобиччю хижих звірів. Ночами чулися тут ревіння зубрів і ведмедів, разом із виттям вовків і хрипким гарчанням рисей. Непевні стежини вели поміж гущавини або вилися збоку куп, закрутів, багна і жахливих сплячих озерець, до розкинутих сіл будників6262
  Будники – лісові промисловці, що випалювали ліси й виробляли вугілля, смолу, а головне – поташ.


[Закрыть], смолярів і осачників, котрі часто-густо все своє життя й носа не витикали з пущі. Лише до Біловежі провадив ширший шлях, який називали Сухою Дорогою, нею королі їздили на лови. Туди якраз із боку Більська та Гайнівщини їхали пани Скшетуські.

Пан Стабровський, королівський ловчий, старий самітник і парубок, котрий сидів постійно, як зубр, у пущі, прийняв їх із розпростертими обіймами. Дітей мало не подушив у поцілунках. Бо жив лише серед oсачників, шляхетного обличчя не бачачи, хіба лише тоді, коли двір з’їжджався на полювання.

Це він керував усім мисливським господарством і всіма смолярнями пущі. Дуже зажурила його звістка про війну, про що лише з вуст пана Скшетуського дізнався.

Часто так бувало, що в Речі Посполитій спалахувала війна, вмирав король, а до пущі звістка про це навіть не доходила. І лише пан ловчий привозив новини, коли від пана литовського підскарбія повертався, котрому раз на рік про стан фінансів від господарства пущі був зобов’язаний доповідати.

– Нудно тут буде, ох нудно! – кивав пан Стабровський на Геленy. – Але безпечно, ніде краще в світі не буде. Жоден ворог не проб’ється крізь ці стіни, а хоч би і спробував, то б йому осачники всіх людей на льоту постріляли. Легше Річ Посполиту всю завоювати, – чого не дай Боже, – ніж цю пущу. Двадцять років уже тут живу, а й досі її не знаю, бо є місця, куди доступитися неможливо, і там лише звір дикий живе, а може, й лихі духи знайшли собі притулок, від яких голоси церковних дзвонів захищають. Але ми живемо по Божому, бо в селі є каплиця, до якої священик із Більськa раз на рік приїжджає. Буде вам тут, як на небі, якщо нудьга не заїсть. Зате дерева на паливо не забракне…

Пан Ян радів від усієї душі, що такий прихисток для дружини знайшов. Але даремно його пан Стабровський затримував і пригощав.

Переночувавши, рушили лицарі наступного ж дня на світанку крізь пущі в подальшу дорогу, вели їх крізь лісовий лабіринт провідники, котрих місцевий господар забезпечив.

Розділ XII

Коли пан Ян Скшетуський із двоюрідним братом Станіславом і паном Заглобою після важкої дороги з пущі прибули нарешті в Упіту, то пан Міхал Володийовський мало не збожеволів від радощів, особливо що давно вже не мав із тих місцин жодної звістки, про пана Яна думав, що той перебуває з королівською хоругвою, поручником якої він був, в Україні з гетьманами.

Хапав їх по черзі в обійми, і знову обіймав і руки тряс.. А коли йому сказали, що під командою Радзивіллів вони хочуть служити, втішився ще більше на думку, що тепер уже не скоро вони розлучаться.

– Дяка Богові, що докупи збираємося, всі старі збаражчики, – радів він. – Чоловік і до війни більше має бажання, коли відчуває однодумців обабіч себе.

– Це була моя ідея, – оголосив пан Заглоба, – бо вони до короля хотіли податися. Але я сказав: «А чому б нам із паном Міхалом старих часів не згадати?» Якщо нам так пощастить, як із козаками і татарами велося, то не одного шведа незабаром будемо мати на совісті.

– Бог надихнув вас цією думкою! – відказав пан Міхал.

– Одне лише мене дивує, – зауважив пан Ян, – що ви про Устя і про війну вже знали. Станіслав на останньому кінському подиху до мене приїхав, і ми сюди також їхали впевнені, що перші будемо про нещастя сповіщати.

– Хіба б євреї звістку сюди принесли, – припустив пан Заглоба, – бо вони завжди все першими дізнаються і така між ними кореспонденція, що як хтось уранці чхне у Великій Польщі, то вже увечері йому в Жемайтії й Україні відповідають: «На здоров’я!»

– Не можу сказати, як то було, але ми вже два дні, як знаємо, – повідомив пан Володийовський, – і збентеження тут неабияке. Першого дня ще не дуже вірили, але другого вже ніхто не сумнівався. Більше того, скажу: ще війни не було, а видавалося, що й птахи про неї вже співали в повітрі, бо всі нараз і без причини почали про війну балакати. Наш князь воєвода мусив також її сподіватися і щось собі знати, бо вертівся, як муха в окропі, й останньої миті в Кейдани прилетів. Рекрутів уже два місяці з його наказу набирають. Збирав я, пан Станкевич і такий собі пан Кміциц, хорунжий оршанський, котрий, як я чув, вже готову хоругву у Кейдани привів. Він першим серед нас упорався.

– То ви, Міхале, добре знаєте князя віленського воєводу? – спитав пан Ян.

– Як мені його не знати, якщо всю останню війну під його командою відбував.

– А що ви знаєте про його плани? Вони варті уваги?

– Воїн із нього просто чудовий. Хто зна, чи після смерті князя Яреми є в Речі Посполитій кращий. Побили його, правда, тепер, але ж він мав шість тисяч війська проти вісімдесяти. Пан підскарбій і пан воєвода вітебський добряче його за це ганять, кажучи, що через пиху свою з такою малою силою замахнувся на таку незміриму потугу, щоб із ними вікторію не ділити. Лише Бог знає, як було насправді. Але стояв мужньо і життя свого не щадив. А я, котрий на все це дивився, тільки й можу сказати, що якби мав достатньо війська та грошей, нога супостата цю країну не топтала б. Тому гадаю, що серйозно він тепер візьметься за шведів, і точно не будемо їх тут чекати, а в Інфлянту6363
  Інфлянта – історична назва земель між Даугавою та Ризькою затокою. Перекручена польська назва Ліфляндії.


[Закрыть] подамося.

– З чого ж робите такі висновки?

– Маю на це дві причини: перша, що князь захоче репутацію свою, трохи після битви на річці Шкловці підмочену, поправити, а по-друге, він війну любить.

– Це правда, – підтвердив пан Заглоба, – я його давно знаю, бо ми разом у школах були й я за нього уроки відробляв. Завжди кохався у війні і тому любив краще зі мною, ніж із іншими, товаришувати, бо я також волів більше коня і дівчат, ніж латину.

– Певно, що це не познанський воєвода, а зовсім інша людина, – припустив пан Станіслав Скшетуський.

Пан Міхал почав його випитувати про все, що під Устям сталося, і за чуба себе смикав, слухаючи розповідь. Урешті, коли пан Станіслав закінчив, він сказав:

– Маєте, пане, слушність! Наш Радзивілл на таке не здатний. Пнеться він, як чортяка, і здається йому, що у цілому світі славетнішого роду за Радзивіллів немає, це правда! Опору він не зносить, і правда, що на пана підскарбія Ґосевського, чесного чоловіка, так розгнівався, що той не скаче, як тільки йому Радзивілли заграють. На людей короля також криво дивиться, що йому великої литовської булави на тарілочці не принесли. Все це правда, як і те, що воліє в безчесній омані кальвіністській жити, ніж до справжньої віри навернутися. Католиків, де може, утискає. Парафії єретиків створює. Але зате можу присягнутися, що волів би останню краплю своєї голубої крові пролити, ніж таку капітуляцію, як під Устям, підписати. Будемо мати достатньо війни, бо не скриба6464
  Скриба – професійний переписувач книг або документів; ірон. писака.


[Закрыть], а воїн буде нами командувати.

– Про це мені й ідеться! – втішився пан Заглоба. – Нічого більше ми й не хочемо. Пан Опалинський скрибa, і тепер з’ясувалося, на що він здатний. Найпідліший це ґатунок людей! Кожен із них лише перо із задка гуски висмикне, то відразу міркує, що всі розуми поїв. І сучий син ще й іншим дорікає, а як дійде до шаблі, то його вже й нема. Я сам замолоду рими складав, щоб дівочі серця вабити, і я мало пана Кохановського в баранячий ріг із його жартами не скрутив, але потім вояцька природа взяла гору.

– До того ж, скажу вам, – зауважив пан Володийовський, – що позаяк сюди вся шляхта стікається, то купа людей збереться, тільки б грошей не забракло, бо це найважливіша річ.

– Заради Бога, досить із мене ополченців! – замахав руками пан Станіслав. – Ян і пан Заглоба знають уже мій сентимент, а вам скажу, що краще бути ніким у регулярній хоругві, ніж гетьманом над усім посполитим рушенням.

– Тутешній люд мужній, – заперечив пан Міхал, – і дуже фаховий. Маю багато прикладів серед своїх рекрутів. Я не міг узяти всіх, хто цього прагнув, а між тими, кого прийняв, немає жодного, хто б раніше не служив. Я покажу вам свою хоругву і запевняю, що навіть якби не почули від мене, то самі б визнали, що це не старі жовніри. Кожен битий і гартований у вогні, як стара підкова, а в шерензі стоять, як римські тріарії. Не буде з ними так легко шведам, як під Устям у Великій Польщі.

– Сподіваюся, що Всевишній це ще змінить, – зронив пан Скшетуський. – Подейкують, що зі шведів добрі полки, але ніколи не могли нашим військам компуту протистояти. Ми били їх завжди, це вже певна річ, били їх навіть тоді, коли ними верховодив найбільший воїн, якого колись мали.

– Правда, мене шалено цікавить, що вони вміють, – озвався пан Володийовський, – і коли б не те, що дві інші війни одночасно нашу вітчизну тормосять, цю шведську наволоч ніхто б усерйоз не сприймав. Ми пробували і турків, і татар, і козаків, і ще бозна-кого. Настав час тепер і шведів спробувати. У корони тільки з тим може бути клопіт, що всі війська з гетьманами в Україні зайняті. Але тут уже бачу, що станеться. Тепер князь воєвода дотеперішню війну панові підскарбію Ґосевському, гетьману польному, залишить, а сам шведами особисто займеться. Важко буде, це правда! Та маймо надію, що Господь Бог нам допоможе.

– Їдьмо ж, не зволікаючи, в Кейдани! – закликав пан Станіслав.

– Я також одержав наказ хоругву мати напоготові, а самому впродовж трьох днів у Кейдани прибути, – і собі сказав пан Міхал. – Але мушу цей останній наказ вам показати, бо з нього можна виснувати, що князь воєвода думає зі шведами робити.

Сказавши це, пан Володийовський відчинив ключем шкатулку, що стояла під вікном на лавці, витягнув із неї аркуш паперу, складений удвоє, і, розгорнувши, став читати:

«Милостивому панові Володийовському, полковнику! З великою радістю ми прочитали ваш рапорт, що хоругва вже на ногах і в будь-який момент може в похід вирушати. Тримайте її, пане, зібраною та напоготові, бо надходять такі важкі часи, яких ще не бувало. Самі ж прибувайте якнайшвидше в Кейдани, де вас нетерпляче очікувати будемо. Якщо до вас доходитимуть якісь звістки, не треба їм вірити, а лише тому, що з наших вуст почуєте. Ми вчинимо так, як нам Бог і совість наказує, без огляду на те, що злість і людська неприязність може про нас вигадати. Але разом із цим сподіваємося, що надходять такі часи, в яких чітко з’ясується, хто є щирим і справжнім приятелем дому Радзивіллів, і хто навіть in rebus adversis6565
  In rebus adversis (лат.) – в часи незгод.


[Закрыть] служити йому готовий. Пани Кміциц, Нев’яровський і Станкевич вже привели сюди свої хоругви; ви ж залишайтеся в Упіті, бо там можете бути потрібні, а може, доведеться вам вирушити на Підляшшя під командою брата мого двоюрідного, ясновельможного князя Богуслава, литовського конюшого, котрий там значне число наших сил має під собою. Про це все ви дізнаєтесь правдиво з вуст наших, а тим часом доручаємо вашій вірності ретельне виконання наказів і очікуємо вас у Кейданах.

Януш Радзивілл,

князь Біржайський і Дубінгяйський, віленський воєвода, гетьман Литовський».

– Точно! Та з цього листа проглядає нова війна! – промовив пан Заглоба.

– А що князь пише, що вчинить, як йому Бог і совість наказує, то це означає, що битиме шведа, – додав пан Станіслав.

– Дивує мене лише те, – зауважив Ян Скшетуський, – що він пише про вірність дому Радзивіллів, а не вітчизні, яка більше за Радзивіллів означає і пильнішого порятунку потребує.

– Це вже така їхня панська манера, – пояснив пан Міхал, – хоч і мені це не сподобалося, бо й я батьківщині, а не Радзивіллам служу.

– А коли ви цього листа отримали? – спитав пан Ян.

– Сьогодні вранці і після полудня хотів би вирушити. Ви ж цього вечора відпочиньте після подорожі, а я завтра планую повернутися і вже з хоругвою виступимо туди, де нам накажуть.

– Може на Підляшшя? – припустив пан Заглоба.

– До князя конюшогo! – повторив пан Станіслав.

– Князь конюший Богуслав також зараз у Кейданах, – повідомив пан Володийовський. – Цікава то персона і пильно до нього приглядайтеся. Великий він воїн, а лицар ще більший, але немає в ньому і на гріш поляка. З чужоземцями носиться і німецькою або французькою балакає, наче горіхи гризе, і мови тієї хоч годину можеш слухати і нічого не второпаєш.

– Князь Богуслав під Берестечком чудово себе показав, – зауважив пан Заглоба, – і бойовий загін німецької піхоти виставив.

– Ті, хто його ближче знають, не дуже його хвалять, – вів далі пан Міхал, – бо він лише німців і французів любить, але інакше й бути не може, бо його німкеня народила, донька курфюрста бранденбурзького, за котру його небіжчик батько мало того, що посагу жодного не взяв, а ще й доплатити мусив. Але Радзивіллам ідеться, щоб у Німецькій державі, князями якої вони є, привілеї мали, і тому радо з німцями єднаються, хоча ті й погану церкву мають. Мені розповів про це пан Сакович, старий слуга князя Богуслава, котрому той посаду старости ошманського надав. Він і пан Нев’яровський, полковник, бували з князем Богуславом за кордоном по різних заморських краях і завжди свідками його поєдинків були.

– Стільки ж він тих поєдинків мав? – поцікавився пан Заглоба.

– Скільки має волосся на голові! Різних там князів закордонних, французьких і німецьких графів, купу порубав, бо, кажуть, чоловік він дуже запальний і мужній і за будь-яке слово на дуель викликає.

Пан Станіслав Скшетуський прокинувся із задуми і зронив:

– Чув і я про князя Богуслава, бо від нас до електора6666
  Електор – уповноважена до участі у виборах імператора Священної Римської імперії особа.


[Закрыть] недалеко, в котрого він безперестанку висиджує. Я пам’ятаю й те, що батько згадував, як батько князя Богуслава з донькою курфюрста оженився, то люди ремствували, що такий великий дім, як Радзивілли, з чужинцями поєднується, але стало краще, бо тепер електор як Радзивіллiв родич змушений доброзичливішим бути до Речі Посполитої, а від нього тепер багато залежить. Те, що ви розповідаєте, що вони мають погану церкву, то це не так. Звісно ж, якби хтось Радзивіллів продав, то б за них електора з усім князівством купив, але теперішній курфюрст Фрідрих-Вільгельм зібрав уже достатньо грошей і має двадцять тисяч війська цілком боєздатного, з яким сміливо міг би шведам протистояти, що як ленник6767
  Ленник – особа, котра перебуває в ленній залежності від сюзерена, спадковий титул у Речі Посполитій.


[Закрыть] Речі Посполитої повинен зробити, якщо Бога має в серці та пам’ятає про всі блага, які його дому Річ Посполита надала.

– І він це зробить? – не повірив пан Ян.

– Чорною була б його невдячність і ламання присяги з його боку, якби вчинив інакше! – зауважив пан Станіслав.

– Важко на чужу вдячність розраховувати, а особливо від єретиків, – бовкнув пан Заглоба. – Пам’ятаю ще підлітком цього вашого курфюрстa, дуже він не людяний був, можна сказати, що слухав лише те, що йому дідько у вухо нашепче. Я сказав йому це в очі, коли ми з паном небіжчиком Конецпольським у Пруссії були. Він такий самий лютеранин, як і шведський король. Дай Боже, щоб вони ще проти Речі Посполитої не об’єдналися.

– Знаєте що, пане Міхале? – раптом вирішив пан Ян. – Я сьогодні не відпочиватиму, а поїду з вами в Кейдани. Тепер ночами краще їхати, бо вдень спека, а я вже хочу нарешті позбутися непевності. На відпочинок ще буде час, бо князь, мабуть, завтра не виступатиме.

– Тим більше, що хоругву наказав в Упіті тримати, – додав пан Володийовський.

– Добре ви кажете! – погодився пан Заглоба. – Поїду й я!

– Тоді їдьмо всі разом, – запропонував пан Станіслав.

– А вже завтра вранці будемо в Кейданах, – резюмував пан Міхал, – а в дорозі і в сідлі можна солодко покуняти.

Через дві години, поївши та попивши трохи, рушили лицарі в подорож і ще до заходу сонця опинились у Кракіновi. Дорогою познайомив їх пан Володийовський з околицею, зі славетною шляхтою ляуданською, з паном Кміцицем і всім, що останнім часом сталося. Зізнався і в своєму коханні до панни Білевичівни, нещасливому, як завжди.

– Добре, що війна близько, – ділився він, – інакше дуже б зажурився, бо часом міркую, що таке вже моє щастя і що доведеться мені парубком померти.

– Погано від цього не буде, – не погодився пан Заглоба, – бо це не найгірший стан і Богові милий. Я також вирішив його до кінця життя дотримати. Часом сумую, що не буде кому слави й імені передати, бо хоч і люблю дітей пана Янa, як своїх, та все ж Скшетуські не Заглоби.

– От поганці! – усміхнувся пан Володийовський. – Знайшли час такого висновку доходити, як вовк, який присягнув овець не душити, коли йому всі зуби випали.

– Неправда! – обурився пан Заглоба. – Не так давно ми з паном Міхалом на вибори до Варшави їздили. І за ким же всі дівулі озиралися, як не за мною?.. Пам’ятаєте, як ви тоді нарікали, що на вас жодна і не глянула? Але якщо такий уже маєте потяг до сімейного стану, то не журіться. Прийде і ваша черга. Даремно зумисне шукати і саме тоді знайдеш, коли зовсім не шукатимеш. Тепер воєнні часи і багацько чесних кавалерів щороку гине. І якщо та шведська війна триватиме довше, то дівчата всі гуртом подешевіють і ми будемо їх дюжинами на ярмарках купувати.

– Але й я загинути можу, – зауважив пан Міхал. – Досить вже поволочився по світу. Ніколи цього вам не зможу витлумачити, яка чесна та вродлива ця панна Білевичівнa. Чоловік би її кохав і голубив, як щось найкраще. Ні! Мали чорти притягнути того пана Кміцицa. Він її зачарував, не інакше, бо якщо б не він, точно б на мене запала. Ось погляньте! Саме там із-за горбочка Водокти видно, але дома немає нікого, бо вона поїхала бозна-куди. Мій би це був прихисток, хай би я тут життя поклав. Ведмідь має свій барліг, вовк свою яму, а я – ось! Лише цю шкапу маю, і це сідло, на якому сиджу.

– Бачу, що вона глибоко у вашу душу запала? – задумався пан Заглоба.

– Ще й як. Бо як її згадаю, проїжджаючи повз Водокти, як побачу, то ще більше сумую. Я хотів клин клином вибити і поїхав просити про милість у пана Шиллінґa, котрий має доньку, дуже навіть вродливу. Якось її на дорозі здалеку побачив і дуже вже мені в око впала. Я поїхав, і що ж ви думаєте? Батька вдома не застав, а панна Катруся чомусь вирішила, що це не пан Володийовський, а лише прислужник пана Володийовськогo приїхав. Taк мене це вразило, що більше там не з’являвся.

Пан Заглоба зареготав.

– Годі вже, пане Міхале! Проблема в тому, щоб знайти дружину такої ж нікчемної краси, як у вас. А куди ж та бестія поділася, що при княжні Вишневецькій перебувала, з котрою небіжчик пан Підбийп’ята, тримайте мене, мав одружитися? Та мала вроду якраз для вас, бо справжня то була кісточка, хоч її очі просто палали.

– Це Ганнуся Борзобагата-Красінська, – згадав пан Ян Скшетуський. – Ми всі свого часу були в неї закохані і пан Міхал також. Бог її знає, що з нею тепер сталося.

– Якби її відшукати й утішити! – замріявся пан Володийовський. – Як її згадали, мені аж тепло біля серця зробилося. Найчесніша то була дівчина. Бог би дав мені її зустріти!.. Ех, гарні то були часи, вже ніколи більше вони не повернуться. Не буде також, мабуть, ніколи такого вождя, як був наш князь Ярема. Чоловік знав, що після кожної зустрічі вікторія настане. Радзивілл – великий воїн, але не такий, і вже не з таким серцем йому служать, бо він і того батьківського почуття до жовнірів не має, і до себе не підпускає, вважаючи себе якимось монархом, хоч Вишневецькі були не гірші за Радзивіллів.

– Менше з цим, – вирішив змінити тему розмови Ян Скшетуський. – У його руках тепер порятунок вітчизни, а що готовий за неї життя віддати, то нехай його Бог благословляє.

Так спілкувалися лицарі, їдучи через ніч, і то давні справи згадували, то балакали про теперішні важкі часи, в яких три війни разом звалилися на Річ Посполиту.

Відтак взялися до вечірніх молитов і до відмови літанії, а коли її закінчили, сон їх зморив і почали дрімати та куняти в сідлах.

Ніч була погожа, тепла, зірки мерехтіли тисячами на небі. Вершники, їдучи один за одним, спали смачно, але як тільки почало світати, першим прокинувся пан Міхал.

– Шановне панство, розплющуйте очі, Кейдани уже видно! – крикнув він.

– Що? Га? – сполошився пан Заглоба. – Кейдани? Де?

– Ген там! Вежі видніються.

– Яке гарне місто, – захопився Станіслав Скшетуський.

– Дуже гарне, – підтвердив пан Володийовський, – а за дня ви ще краще в цьому зможете переконатися.

– Адже це спадок князя воєводи?

– Саме так. Раніше належало Кишкам, від яких батько теперішнього князя отримав у посагу за Ганною Кищанкою, донькою вітебського воєводи. В усій Жемайтії не знайти такого порядного міста, бо Радзивілли євреїв не пускають, хіба за окремим дозволом. Меди тут знатні.

Пан Заглоба протер очі.

– То там лише гречні люди живуть. А що це за химерна споруда видніється там на горбочку?

– Це замок, новий, збудований вже за панування Януша.

– Оборонний?

– Ні, але чудова резиденція. Не роблять його укріпленим, бо ворог не з’являвся в цих краях ще з тевтонських часів. Цей загострений шпиль, там усередині міста, – це від фарної церкви6868
  Фарна церква – найстаріший храм міста чи головний храм деканату.


[Закрыть]. Хрестоносці її поставили ще в язичницькі часи, пізніше будівлю віддали кальвіністам, але його парох Кобилинський знову випросив для католиків у князя Кшиштофa.

– То й хвала Богові!

Так теревенячи, доїхали ближче до перших хатинок передмістя.

Тим часом усе більше розвиднювалося і сонце починало сходити. Лицарі з цікавістю розглядали невідоме місто, а пан Володийовський розповідав далі:

– Це Єврейська вулиця, на якій живуть євреї, котрі мають дозвіл. Їдучи нею, дістанемося ринку. Ого! Люди вже прокидаються і починають із будинків виходити. Гляньте, скільки коней перед кузнями і челяді не в барвах Радзивілла. Мусить бути який з’їзд у Кейданах. Адже повно тут завжди шляхти і панів, часом навіть із чужих країв приїжджають, бо це столиця єретиків з усієї Жемайтії, котрі тут під крилом Радзивіллів безпечно почуваються і свої забобонні практики відправляють. Ось і ринок! Зважте, пановe, який годинник на ратуші! Кращого, мабуть, навіть у Ґданську немає. А те, що здається костелом із чотирма вежами, це гельветійська6969
  Гельветійська республіка – історична держава, що якийсь час існувала на території Швейцарії. Кольори її прапора точно збігалися з литовськими.


[Закрыть] община, в якій щонеділі богохулять, а це – лютеранська церква. Гадаєте, що тут міщани польські чи литовські, зовсім ні! Самі німці та шотландці, а шотландців найбільше! Піхота з них дуже хороша, особливо бердишами січуть запекло. Має також його світлість один шотландський загін, набраний із кейданських добровольців. Гей! А що возів із крамом на ринку! Точно якийсь з’їзд. Жодного заїжджого двору немає в цьому місті, лише знайомі до знайомих приїжджають, а шляхта до замку, в якому є довгі флігелі на кількадесят ліктів, винятково для гостей призначені. Там прихильно приймають кожного, хоч би й на рік, за рахунок пана князя, а є й такі, котрі все життя там сидять.

– Дивно мені, що блискавка тих гельветійців не спалила… – скривився пан Заглоба.

– Якби ви знали, що там трапилося насправді. Всередині, між чотирма вежами, був купол, як шапка, котрий якось так трясло, що нічого після нього не залишилося. Тут, у підземеллях, лежить батько князя конюшого Богуслава, Ян, той, хто до заколоту проти Зиґмунта III спричинився. Власний гайдук йому череп розкроїв, так і загинув намарно, як і жив грішно.

– А що це за розлога споруда, на муровану комору схожа? – поцікавився пан Ян.

– Це паперова фабрика, князем закладена, а тут збоку є друкарня, в якій єретичні книги друкують.

– Тьху! – сплюнув пан Заглоба. – Зараза на це місто, де людина іншого повітря, ніж єретичне, в себе не втягує. Люцифер міг би тут так добре поживитися, як і Радзивілл.

– Шановне панство, – застеріг пан Володийовський, – не блюзнірствуйте на Радзивілла, бо незабаром може йому вітчизна порятунком своїм завдячувати.

Далі їхали мовчки, оглядаючи місто та дивуючись його порядкам, бо вулиці були повністю вимощені камінням, що в ті часи було рідкістю.

Проїхавши ринок і Замкову вулицю, побачили на узвишші прекрасну резиденцію, свіжо князем Янушем поставлену не для оборони, що своєю величчю не тільки палаци, а й замки переважала. Будівля стояла на горбочку і дивилася на місто, що наче біля її ніг лежало. З обох боків головного корпусу збігали два нижчі крила, заламуючись під прямими кутами та творячи велетенський двір, замкнений спереду залізними ґратами, всіяними довгими шпичаками. Всередині ґратів височіла потужна мурована брама, на ній висіли герб Радзивіллів і міста Кейдани, на якому була зображена орлина нога з чорним крилом на золотому фоні, а нога червону підкову з трьома хрестами тримала. Низько в брамі стояла будка, в якій шотландські трабанти чатових тримали, але для параду, а не для захисту призначених.

Година була рання, але на дитинці рух уже панував, бо перед головним корпусом муштрували полк драгунів, одягнений у блакитні колети та шведські шоломи. Їхня довга шеренга стояла нерухомо з рапірами наголо в руках, а офіцер, проїжджаючи перед нею, промовляв щось до жовнірів. Навколо і далі під стінами безліч челяді в розмаїтих барвах витріщалася на драгунів, ділячись зауваженнями та спостереженнями.

– Хай Бог милує! – скрикнув пан Міхал. – Та це ж Харлампій полк муштрує.

– Як це? – здивувався пан Заглоба. – Той сам, із котрим ви мали битися на дуелі під час виборів у Липкові?

– Той, але ми з того часу в добрих дружніх стосунках живемо.

– А й справді, – підтвердив пан Заглоба, – впізнаю його по носі, який йому з-під шолома стирчить. Добре, що забрала вийшли з моди, бо цей лицар не міг би жодного закрити. Але він і так окремого захисту на ніс потребує.

Тим часом Харлампій, помітивши пана Володийовськогo, пустився до нього клусом.

– Як справи, пане Міхале? – покликав вершник. – Добре, що ви приїхали!

– Добре, що тебе першого зустрічаю. Ось пан Заглоба, ви його по Липкові знаєте, a ще раніше в Сенниці, а це пани Скшетуські: Ян, ротмістр королівської гусарської хоругви, збаражчик.

– Отакої! Та ж я найбільшого в Польщі лицаря бачу! – зарепетував Харлампій. – Вітаю, вітаю!

– А це Станіслав, ротмістр калішський, – знайомив далі пан Володийовський, – котрий прямо з-під Устя їде.

– З-під Устя?.. На жахливу, отже, ганьбу ви дивилися. Ми знаємо вже, що там сталося.

– Саме через те, що там сталося, я й приїхав сюди, сподіваючись, що тут нічого схожого не станеться.

– У цьому можете бути впевненим. Радзивілл – це не Опалинський.

– Tе ж саме вчора казали в Упіті.

– Вітаю вас сердечно від імені власного та княжого. Князь воєвода радий буде, коли таких лицарів побачить, бо їх дуже потребує. Ходімо до мене, в цейхгауз, там моя квартира. Впевнений, що ви захочете переодягнутися і щось з’їсти, а я буду вас супроводжувати, бо вже муштру закінчив.

Сказавши це, Харлампій повернувся до шеренги і віддав коротку команду гучним голосом:

– Ліворуч! Поворот назад!

Копита застукотіли по бруківці. Шеренга розламалася надвоє, половини і собі розламалися, аж врешті сформувалися четвірки, що ступом стали віддалятися у бік цейхгаузу.

– Добрі жовніри, – промовив пан Скшетуський, оцінюючи оком знавця механічні рухи драгунів.

– Лише дрібна шляхта і путні бояри в цьому загоні служать, – докинув пан Володийовський.

– Боже милий! Та відразу ж видно, що це не посполиті! – підсумував пан Станіслав.

– Але що ж Харлампій у них поручником? – спитав пан Заглоба. – Може, я помиляюся, але здається, що він у п’ятигорській хоругві служив і срібну петельку носив на плечі?

– Еге ж, – підтвердив пан Міхал. – Але вже кілька років, як він драгунським полком командує. Старий це жовнір і загартований.

Тим часом Харлампій, відіславши драгунів, підійшов до наших лицарів.

– Прошу панство за мною. Цейхгауз одразу ж за палацом.

Через півгодини сиділи вже вп’ятьох над бочівкою підігрітого пива, добре забіленого сметаною, і балакали про нову війну.

– А що у вас тут чути? – спитав пан Володийовський.

– У нас щодня чути щось інше, бо люди губляться в здогадах і щораз інші чутки пускають, – відповів Харлампій. – Насправді ж лише князь знає, що буде. Зважує він щось розумом, бо хоч і симулює веселість і до людей такий ласкавий, як ніколи, однак він добряче мізкує. По ночах, подейкують, не спить, лише по всіх покоях важким кроком човгає і сам із собою голосно радиться, а вдень годинами радиться із паном Гарасимовичeм.

– А хто такий цей пан Гарасимович? – поцікавився пан Міхал.

– Губернатор із Заблудовa, з Підляшшя. Непоказний із себе і вигляд має, немовби дідька за пазухою ростив. Але він пана князя довірена особа і, мабуть, усі його таємниці знає. На мою думку, жорстока та мстива війна зі шведом з цих нарад виникне, і до тієї війни ми всі готуємося. Тим часом листи тут літають: від князя курляндськогo, від Хованськогo і від електора. Є такі, хто торочить, що князь із Москвою веде перемови, щоб її до ліги проти шведа схилити. Інші ж, що навпаки. Але, мабуть, ні з ким ліги не буде, лише війна, як я й казав, і з цими, і з тими. Війська все більше приходить, пишуть листи до тієї шляхти, що найвірніша дому Радзивіллiв, щоб з’їжджалася. Всюди повно збройного люду. Ех, шановне панство! На кому схопиться, на тому й змелеться, але руки будемо мати по лікті в крові, бо якщо Радзивілл вирушить в поле, то вже не жартуватиме.

– Саме так! Саме так! – погодився пан Заглоба, потираючи долоні. – Немало шведської крові залишилося на моїх руках і ще немало присохне. Небагато вже тих старих жовнірів живе, котрі мене під Пуцьком або під Тшцянною бачили. Але ті, котрі ще живі, ніколи не забудуть.

– А князь Богуслав тут? – спитав пан Володийовський.

– Аякже. Крім нього, сьогодні сподіваємося ще якихось великих гостей, бо горішні покої прибирають, а ввечері має бути бенкет у замку. Сумніваюся, пане Міхале, що ви сьогодні до князя дістанетесь.

– Але ж він саме на сьогодні мене викликав.

– Це ніщо, бо він пильно зайнятий. Також не знаю, чи можу вам про це розповісти. Все одно за годину і так усі про це знати будуть. Тому скажу. Тут якісь надзвичайні речі кояться.

– А що таке? Що за речі? – пожвавився пан Заглоба.

– Маєте, панове, знати, що два дні тому приїхав сюди пан Юдицький, мальтійський кавалер, про котрого ви мали б чути.

– Ще б пак, – підтвердив пан Ян, – це великий лицар!

– Одразу ж після нього приїхав і пан гетьман польний Ґосевський. Ми дуже здивувалися, бо відома річ, в яких стосунках і нелюбові пан польний гетьман живе з нашим князем. Дехто дуже зрадів, що згода настала між панами, і казали, що це їх саме шведська iнтервенція звела. Я сам так думав. А вчора зачинилися втрьох на нараду, позамикали всі двері, ніхто нічого не міг почути, про що радилися. Лише пан Крепштул, котрий варту за дверима тримав, розповів, що вони голосно сперечалися, а особливо гетьман польний. Пізніше сам князь відвів їх до спалень, а вночі, можете собі уявити, – тут Харлампій стишив голос, – чатових кожному при дверях поставили.