Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)

– Якби всі були схожі на вас! – зітхнула панна.

– Вам, мабуть, пригадався той ґвалтівник, котрий на вас безбожну руку посмів підняти?

Панна Олександра втупила погляд у підлогу й ані слова не зронила.

– Він своє отримає, – продовжував пан Володийовський, – хоч мені й кажуть, що здоровий буде, однак кари не уникне. Всі чесні люди його осудили, навіть більше, подейкують, що він із ворогом злигався, щоб від нього харчі отримати, але це неправда, бо ті люди, з котрими на вас напав, зовсім не від супостата прийшли, а на великій дорозі позбирані.

– Звідки ви про це дізналися? – жваво зацікавилася господиня, підіймаючи на пана Міхала свої блакитні очі.

– Та від цих самих людей. Дивний чоловік той пан Кміциц. Я його в зраді перед поєдинком звинуватив, а він не заперечив, хоч я його й хибно запідозрив. Пиха в ньому палає бісівська.

– І ви всюди розповідаєте, що він не зрадник?

– Не розповідав, бо й сам не знав, але тепер знаю. Toж не годиться навіть на найбільшого ворога такий наклеп зводити.

Очі панни Олександри спочили цього разу на низькорослому лицарі з виразом симпатії й удячності.

– А ви чесна людина, така чесність це рідкість!..

Пан Володийовський почав раз по раз ворушити вусами від задоволення.

«До суті справи, Міхалку! До суті справи, Міхалку!» – наказав собі подумки.

Після чого голосно звернувся до панночки:

– Більше вам нічого скажу!.. Не схвалюю дій пана Кміцицa, але й не дивуюся йому, що добивається вас, якій би сама Венера прислужувати могла. Відчай його підштовхнув до негідного вчинку і, мабуть, ще не раз його підштовхне, якщо йому нагода випаде. Як же з такою надзвичайною вродою ви сама і без опіки залишитесь? Багато таких кміциців є на світі, їхній запал важко згасити, ще не одна неприємність може вас спіткати. Бог дав мені милість, що я зміг вас звільнити, але вже мене сурми Градіви3333
  Градіва – барельєф жінки, що йде, з ватиканського музею Кьярамонті, римська копія грецького оригіналу IV ст. до Р. Х.


[Закрыть] кличуть. Хто ж за вами наглядатиме? Милостива пaннo! Жовнірів підозрюють у черствості, але це неправильно. І в мене серце не з каменю, і байдужим до такої чудової привабливості залишитися не могло.

Тут пан Володийовський упав на обидва коліна перед Олюнькою.

– Моя милостива пaннo! – промовляв він, стоячи навколішки. – Я успадкував хоругву після вашого дідуся, тож дозвольте мені й онучку успадкувати. Віддайте мені опіку над собою, дозвольте скуштувати солодких взаємних почуттів, візьміть мене в постійні опікуни, і будете спокійною, і в безпеці, бо хоч я й поїду на війну, вже саме моє ім’я захищати вас буде.

Панночка схопилася з крісла і здивовано слухала пана Міхала, а той не вгавав:

– Простий жовнір, aлe шляхтич і чесна людина, присягаюся вам, що ні на моєму щиті, ні на моїй совісті навіть найменшої плями не знайти. Я грішу, можливо, поспіхом, але маєте це збагнути, бо мене вітчизна кличе, якої навіть задля вас не відступлюся. То чи втішите мене? Не підбадьорите? Не скажете доброго слова?

– Ви вимагаєте від мене чогось надзвичайного. Заради Бога! Такого не може бути! – відповіла перелякана Олюнька.

– Від вашої волі все залежить.

– Саме тому офіційно відповідаю вам: ні!

Тут панночка насупила брови.

– Шановний пане! Я заборгувала вам багато, не заперечую. Вимагайте, чого хочете, все вам готова віддати, крім руки.

Пан Володийовський піднявся.

– То ви мене не хочете? Так?

– Я не можу!

– Це ваше останнє слово?

– Останнє й остаточне.

– А може, це квапливість вас налякала? Дайтe мене надію!

– Не можу, я не можу.

– То ви не маєте тут для мене щастя, як його і будь-де не було! Милостива пaннo, не пропонуйте мені плату за послуги, бо не за нею приїхав, а лише руку просив, але не в рахунок плати, а лише з доброї волі. Якби ви мені повідомили, що її віддаєте, бо змушені, я б також її не прийняв. Якщо немає волі, то немає й долі. Ви погордували мною. Бодай би вам ніхто гірший не трапився. Я залишаю цю оселю, як і увійшов. Лише хіба те, що не повернуся сюди більше. Мене ні за що тут мають. Хай так і буде. Щасливо залишатися, хоч би й з тим самим паном Кміцицом, бо, може, саме тому гніваєтесь, що між вами шаблю встромив. Коли він для вас кращий, то це дуже важливо не для мене.

Олюнька схопилася за голову і повторила кілька разів:

– Господи, Господи Боже!

Але той її біль не зачепив пана Володийовськогo, котрий вклонився й вийшов злий і розгніваний, після чого відразу ж сів на коня і поїхав.

– Ноги моєї більше там не буде, – сказав голосно. Пахолок Сируць, котрий їхав позаду, наблизився.

– Що ваша милість каже?

– Бовдур! – відповів йому пан Міхал.

– Це вже ви казали, коли ми в той бік їхали.

Запанувала мовчанка. Через якийсь час пан Міхал знову став бурчати:

– Невдячністю мене там нагодували. Презирством за почуття заплатили. Доведеться, мабуть, до смерті парубком залишатися. Так уже написано. Така доля!.. Що не крок, то відмова. Немає справедливості на цьому світі!.. Що вона проти мене має?

Тут пан Володийовський насупив брови і став посилено працювати мізками. Враз ударив себе долонею по нозі.

– Знаю вже! – крикнув він. – Вона його ще кохає. Інакше й бути не може.

Але ця ідея не роз’яснила його обличчя.

«Тим гірше для мене, – подумав полковник за мить, – бо якщо вона його після цього всього досі кохає, то й почуття її не зміняться. Що міг накоїти лихого, він уже вчинив. На війну подасться, славу здобуватиме, репутацію поправить. І не гідно йому в цьому перешкоджати. Мабуть, краще буде допомогти, бо це для батьківщини вигода. Ось що треба! Жовнір він управний. Але чим же її так узяв? Хто зна. Хтось уже має таке велике щастя, що тільки на жінку гляне, вона й у вогонь за ним готова. Щоб знати, як це робиться або як таку чесноту здобути, може, і він чогось домігся би. Заслугами панночку не завоюєш! Слушно казав пан Заглобa, що гусениця та жінка – найзрадливіші створіння на світі. І так мені сумно, що все пропало! Жорстока ця приваблива панночка і доброчесна, як кажуть. Амбіції видні, як на лихо. Хто може знати, чи вона за нього піде, хоч його кохає, бо її важко поранив та образив. Він же міг спокійно до неї прийти, а забажав зворохобити. Вона готова була повністю зректися і заміжжя, і дітей. Мені важко, але й їй, бідоласі, може, ще важче».

Тут пан Володийовський розчулився над долею Олюньки і став головою хитати, губами цмокати, і врешті сказав:

– Хай їй Господь Бог помагає! Я не тримаю на неї образи! Не перша це для мене відмова, а для неї перший біль. Бідненька ледве дихає від хвилювань, а я їй ще й очі виколов тим паном Кміцицом і до решти жовчю напоїв. Не годилося мені таке робити та залагодити доведеться. Бодай би мене кулі били, що я так брутально вчинив. Напишу їй листа, щоб мене вибачила, а потім чим зможу, тим і допоможу.

Подальші роздуми пана Міхала обірвав пахолок Сируць, котрий знову під’їхав і сказав:

– Ваша милосте, там на горі Харлампій із кимось ще їде.

– Де?

– Ген там!

– Правду кажеш, двох вершників бачу, але Харлампій залишився при князеві віленському воєводі. Як ти його так здалеку зміг розпізнати?

– А по буланому. Його все військо знає.

– Як гоже, що коня видно буланого… Але, може, це якийсь інший?

– Та я його ходу впізнаю. Це точно пан Харлампій.

Обидва коні рушили, а ті навпроти зробили те саме і незабаром пан Володийовський упізнав, що це справді Харлампій під’їжджає.

Це був п’ятигорський поручик хоругви литовського компуту, давній знайомий пана Міхала, старий жовнір і добрий. Колись близько товаришував із тендітним лицарем, але потім, як послужили разом і війни відбули, їх поєднала міцна братерська любов. Пан Володийовський поскакав туди жваво і, розкривши обійми, покликав:

– Як ся маєш, Носалю?! Звідки тут узявся?

Приятель, котрий дуже вдатно прізвиська Носаля заслуговував, бо ніс мав велетенський, упав в обійми полковника і привіталися радісно навзаєм. За тим перевів дух і пояснив:

– До вас спеціально приїхав у справі і з грошима.

– У справі і з грошима? А від кого?

– Від князя віленського воєводи, нашого гетьмана. Присилає вам вірчу грамоту, щоб негайно почати людей вербувати, і ще одну для пана Кміцицa, котрий також мав би в цій околиці перебувати.

– І для пана Кміцицa?.. Як же ми в одній місцині помістимося?

– Він має їхати у Троки, а ви маєте залишитися тут.

– А звідки ви знали, де мене шукати?

– Сам пан гетьман терміново про вас розпитував, аж йому тутешні люди, котрі там іще служать, повідомили, де вас знайти, тому я їхав напевно… У великій милості ви там!.. Я чув від князя нашого пана, як сам казав, що не сподівався по руському воєводі нічого успадкувати, а тим часом найбільшого лицаря отримав.

– Дав би йому Бог і воєнне щастя успадкувати. Велика то для мене честь, що я маю рекрутів набрати, й одразу за це візьмуся. Воєнних людей тут достатньо, тільки б було за що їх на ноги поставити. А грошей багато привезли?

– Як приїдете у Пацунелі, то порахуєте.

– To ти вже й у Пацунелях побував? Стережіться однак, бо там гарних дівчат, як маку в саду.

– То тому вам перебування там так засмакувало!.. Чекайте, я маю ще один лист, приватний, від гетьмана до вас.

– Давайте сюди!

Харлампій вийняв сувій із малою печаткою Радзивілла, пан Володийовський розгорнув і став читати:

«Милостивий пане полковнику Володийовський!

Знаючи щиро вaш намір служіння вітчизні, посилаю вам мобілізаційну грамоту, щоб ви могли людей навербувати, але не так, як це зазвичай робиться, але з великою терміновістю, бо periculum in mora3434
  Periculum in mora (лат.) – небезпека затримки.


[Закрыть]. Якщо зможете нас втішити, то нехай хоругва на кінець липня, не пізніше половини серпня буде вже на ногах і до походу готова. Дуже хвилює нас те, звідки ви добрих коней зможете взяти, особливо тому, що грошей посилаємо небагато, бо більше з пана підскарбія, котрий давно нас недолюблює, вибити ми не змогли. Половину з цих грошей панові Кміцицу віддайте, для котрого Харлампій окрему мобілізаційну грамоту везе. Ми сподіваємося на нього, що й він сумлінно нам у цьому послужить. Але що до вух наших дійшла звістка про його свавілля в Упіті, то буде найкраще, якщо ви листа для нього у Харлампія заберете і самі вирішуйте, чи йому грамоту віддати. Якщо вважаєте зайве на нього розраховувати, і що ганьбу нам учинить, то краще не віддавайте! Ми остерігаємося, щоб вороги наші, такі, як пан підскарбій і пан воєвода вітебський, криків не здійняли, що такі завдання негідним особам доручаємо. Якщо, однак, визнаєте, що там нічого страшного немає, то можете грамоту віддати, щоб пан Кміциц на службі свою провину міг спокутувати. Жодному суду він не підлягає, бо він до нашої, гетьманської, належить інквізиції і це ми його судити будемо, а ніхто інший, але після здійснення свого завдання. Це доручення наше вважайте доказом високої довіри, яку на розум і вірність ваші покладаємо.

Ян Радзивілл,

князь Біржайський і Дубінгяйський, віленський воєвода».

– Дуже вже пан гетьман про коней для вас переживає, – зауважив Харлампій, коли невисокий лицар закінчив читати.

– Звісно ж, із кіньми буде важко, – погодився пан Володийовський. – Тутешня дрібна шляхта стане на перший поклик, але вони лише меринів жемайтійських мають, не дуже до служби придатних. По суті, їм годилося б щось краще дати.

– Та це добрі коні, я давно їх знаю, дуже витривалі та прудкі.

– Бa! – заперечив пан Володийовський. – Але малого зросту, а тутешній люд самі велетні. Коли вони тобі на таких конях у лаву стануть, то ти не втримаєшся: хоругва на собаках сидить. Оце клопіт!.. Візьмуся я не вагаючись до роботи, бо і самому мені не терпиться. Залиш мені вірчу грамоту для пана Кміцицa, як пан гетьман наказує, я сам йому лист передам. Дуже йому доречно надійшов.

– А це чому?

– Бо тут татарські традиції собі запровадив і панночок в ясир брав. Над ним стільки процесів і термінів зависло, скільки має волосся на голові. Не минуло й тижня, як я з ним на шаблях бився.

– Ого, – не повірив Харлампій, – якщо ви з ним на шаблях билися, то він тепер уже в землі лежить.

– Але все вийшло на краще. Через тиждень-два здоровий буде. Що там чути dе publicis3535
  Dе publicis (лат.) – серед людей.


[Закрыть]?

– Нічого доброго, все по-старому. Пан підскарбій Ґосевський жереться з нашим князем, як кішка з собакою, а коли немає згоди між гетьманами, то і справи як годиться не йдуть. Ми трохи ситуацію виправили, і так собі гадаю, що якщо буде згода, то собі з цим ворогом раду дамо. Бог дозволить, що ще на їхніх плечах поїдемо аж у їхню державу. В усьому винен пан підскарбій!

– А інші кажуть, що великий гетьман.

– Це зрадники. Воєвода вітебський такі чутки розпускає, бо вони вже давно з паном підскарбієм знюхалися.

– Воєвода вітебський – чесний громадянин.

– Невже й ви на боці Сапєг проти Радзивіллів стоїте?

– Я стою на боці батьківщини, на якому всі стояти мають. У тому то й лихо, що вже навіть жовніри на сторони діляться, замість того, щоб воювати. А що пан Сапєга чесний громадянин, то я в присутності самого князя казав, хоч і під його командою служу.

– Пробували люди гідні до згоди дійти, але нічого з цього не вийшло! – зауважив Харлампій. – Тепер посланці від короля до нашого князя, як птахи, літають. Подейкують, що щось там нове у світі зароджується. Ми сподівалися посполитого рушення з його величністю, а не сталося! Торочать, що деінде може бути потрібним.

– Хіба в Україні.

– Мабуть, не дочули! З ким буде тепер нова війна? Імператор краще нам тепер бажає, ніж нашим ворогам, хоча воліє дипломатично поводитися. Зі шведом перемир’я ще не уклали і ще шість років не вдасться, а татари нам в Україні допомагають, чого без дозволу Туреччини не робили б.

– Ми також не змогли нічого з’ясувати!

– Бо нічого й не було. Але, дяка Богові, що маю нову роботу. Вже дуже затужив за війною.

– То ви хочете особисто вірчу грамоту пану Кміцицу завезти?

– Я ж тобі казав, що пан гетьман так наказує. Доведеться мені пана Анджея навідати за звичаєм честі, а маючи лист, краще мене приймуть. Але чи йому лист віддам, то вже інша річ. Обміркую, бо це на мій розсуд залишено.

– Мені це на руку, бо й мені в дорогу час. Я маю ще й третю вірчу грамоту до пана Станкевичa. А після цього ще й в Кейдани маю їхати, гармату, яка туди прибуде, забрати. Після цього до Біржая, перевірити, чи все готове в замку до оборони.

– І до Біржая?

– І туди.

– Це мене і дивує. Жодних нових перемог ворог не здобув, то йому і до Біржая, на курляндський кордон, задалеко. Але бачу, що нові хоругви ставлять на ноги, отже, буде кому захищати і ті краї, які вже під навалою супостата впали. Курляндці ж про війну з нами навіть не думають. Добрі з них жовніри, але їх мало, і один лише Радзивілл міг би їх однією рукою придушити.

– І мене це дивує, – підтримав Харлампій, – тим більше, що мені також поспішати рекомендували і таку дали інструкцію, що якщо не знайду там ладу, то відразу ж князеві Богуславу маю повідомити, котрий інженера Петерсона має прислати.

– Що б це могло бути?! Щоб якоїсь громадянської війни з цього не вийшло. Хай нас Господь Бог від цього милує! Бо вже якщо князь Богуслав до роботи стає, то чортам буде з цього радість.

– Не намовляйте на нього. То мужній чоловік!

– Не заперечую, що мужній, але більше в ньому німця, чи якогось француза, ніж поляка. І про Річ Посполиту він зовсім не дбає, лише про дім Радзивіллiв, аби його якнайвище винести, а всіх інших принизити. Це він і в князеві віленському воєводі, нашому гетьманові, гонор збурює, якого йому самому не бракує, і ті сварки з Сапєгами та Ґосевським – його саджанці дерев і фруктів.

– Великий із вас, бачу, політик. Треба вам, пане Міхале, якнайшвидше одружитися, щоб такий розум не пропав.

Пан Володийовський довгим поглядом подивився на товариша.

– Що? Одружитися?

– Атож! А може, куди свататися їздили, паночку, бо вибрались, як на парад.

– Дав би ти мені спокій!

– Та зізнайтеся.

– Кожен хай свої гарбузи їсть, а ти про чуже не питай, бо також не один одержав. Зараз саме слушний час про шлюб думати, коли я маю вербування на голові.

– А ви будете готові на липень?

– На кінець липня буду, хоч би мав коней і з-під землі дістати. Богові дякую, що мені ця робота прийшла, бо інакше б мене меланхолія заїла.

Звістки від гетьмана та перспектива важкої роботи справили позитивний вплив на пана Володийовського, і поки доїхали до Пацунелів, він майже вже не думав про конфузію, яка його годину тому спіткала. Звістка про вірчу грамоту швидко розлетілася по всьому закутку. Відразу ж шляхта прибула спитати, чи це правда, а коли пан Міхал підтвердив, дуже це всіх вразило. Бажання було загальним, лишень турбувався дехто, що це наприкінці липня, перед жнивами, доведеться вирушити. Пан Володийовський розіслав також кур’єрів і в інші околиці, і в Упіту, і до заможніших шляхетських родин. Увечері приїхали кільканадцять Бутримів, Стак’янів і Домашевичів.

Тоді ж почали один одного заохочувати щораз більше виявляти бажання, і погрожувати ворогові, і перемогу собі обіцяти. Одні лише Бутрими мовчали, але їм це за зле не мали, бо відомо було, що вони всі як один стануть. На завтра закипіло в усіх околицях, як у вуликах. Люди не балакали вже про пана Кміцица, навіть із панною Олександрою, тільки про майбутню кампанію. Пан Міхал також вичавив відмову Олюньки зі свого серця, втішаючись при тому, що була не остання, як і не останні почуття. Тим часом міркував полковник трохи, як йому з листом для пана Анджея бути.

Розділ IX

Почалися, відтак, для пана Володийовськогo часи важкої праці, написання листів і роз’їзди. Наступного тижня він переїхав у резиденцію в Упіті і там почав вербування. Шляхта йшла до нього охоче, більша та дрібніша, бо славу мав добру. Переважно йшли, однак, ляуданці, для котрих коней потрібно було звідкілясь брати. Вертівся пан Міхал, як в окропі, але що був спритний і праці не шкодував, то йшло йому досить добре. У той самий час відвідав полковник і пана Кміцицa в Любичі, до котрого вже здоров’я повернулося, і хоч із ложа ще не вставав, відомо вже було, що одужає остаточно. Либонь, пан Володийовський мав шаблю гостру, але й руку легку.

Гостя впізнав пан Анджей моментально і зблід дещо, його побачивши. Рукою навіть сягнув мимоволі по шаблю, що висіла над ложем, але схаменувся, побачивши усмішку на обличчі полковника, простягнув до нього змарнілу руку та промовив:

– Дякую вам за відвідини. Гідна це для такого кавалера поведінка.

– Я приїхав спитати, чи часом образи на мене не зачаїли? – спитав пан Міхал.

– Образи не тримаю, бо мене не будь-хто переміг, а майстер вищого класу. Ледве з цього видряпався!

– І як тепер ваше здоров’я?

– Ви, мабуть, дивуєтесь, що з-під вашої руки живим залишився? Сам також визнаю, що неабияке це мистецтво.

Тут пан Кміциц усміхнувся.

– Не проста була справа. Ви б мене прикінчили, якщо б захотіли!

– Зовсім не для цього я сюди приїхав.

– Може, ви диявол, – обірвав гостя пан Анджей, – або маєте інкуба. Бог свідок, далеко мені тепер до вихваляння, бо я з тамтого світу повернувся, aлe перед зустріччю з вами постійно думав: не перший я більше в Речі Посполитій фехтувальник, а лише другий. Бо це ж нечувана річ! Я б навіть першого удару не відбив, якби ви захотіли. Скажіть мені, де ви так битися навчились?

– Мав трохи своїх здібностей від природи, – пояснив пан Міхал, – батько змалку тренував і неодноразово мені казав: «Дав тобі Бог непоказну поставу, тому якщо люди не будуть тебе боятися, то будуть із тебе сміятися». Потім іще, коли в руського воєводи в хоругві служив, підучився трішки. Було там кілька чоловіків, котрі сміливо могли битися проти мене.

– A там могли бути такі?

– Могли, бо були. Був там такий собі пан Підбийп’яти. Литвин3636
  Литвинами у XVIII ст. називали білорусів на противагу іншим етнічним групам Речі Посполитої – русинам, ляхам, мазурам, жемайтійцям, пруссам і волинянам.


[Закрыть], дуже родовитий, він під Збаражем поліг. Матінко Божа, освіти його душу!.. Чоловік мав таку могутню силу, що її ні з чим не можна було порівняти, бо міг розрубати панцер разом із супротивником. Був там іще пан Скшетуський, приятель мій сердечний і побратим, про котрого ви мусили б чути.

– Аякже! Це він із Збаражa вийшов і крізь козаків пробився. Хто про нього не чув? То ви з такої команди? І збаражчик?.. Вітаю! Честь маю! Зачекайте!.. То я про вас і від віленського воєводи чув. Адже вас Міхалом звати?

– Точніше, Єжи-Міхалом3737
  Єжи – польський відповідник імен Юрій і Георгій.


[Закрыть], але що святий Юрій дракона лише розтоптав, а святий архангел Михаїл усім небесним військом командував і зумів усі пекельні хоругви здолати, то я його волію мати своїм заступником.

– Звісно, що Юрія не порівняти з Михаїлом. To ви той самий пан Володийовський, про котрого розповідали, що він Богуна зарубав?

– Так, це я.

– Ну, від такого не жаль і в чоло одержати. Дав би Бог, ми могли б друзями стати. Ви мене, щоправда, зрадником обізвали, але в цьому дуже помилилися.

Сказавши це, пан Кміциц насупив брови, ніби йому рана знову заболіла.

– Визнаю, що помилився, – погодився пан Володийовський, – але не від вас про це лише дізнався, бо мені про це вже люди ваші розповіли. І знайте, пане, що інакше мене б тут не було.

– От гострили, сильно гострили тут на мені язики! – зронив із гіркотою пан Анджей. – Хай буде те, що має бути. Не одна на мені лежить провина, визнаю, але й в околиці цій люди невдячно мене прийняли.

– Найбільше собі ви нашкодили цим спаленням Волмонтовичів і останнім вибриком.

– Тепер мені судами погрожують. Лежать вже в мене позови в трибунали. Хворому поправити здоров’я не дають. Я спалив Волмонтовичі, це правда, і людей порубав достобіса. Та нехай мене за це Господь Бог судить, якщо зі сваволі це зробив. Тієї самої ночі, перед спаленням, я собі вирішив жити з усіма в злагоді, об’єднати всіх тутешніх сарак, помилувати навіть личаків в Упіті, бо там трохи міру перебрав. Тож повертаюся я додому і що там застаю? Своїх порізаних компанійців, як волів. Всі лежали під стіною! Коли ж дізнався, що це Бутрими вчинили, то в мені диявол озвався. Й я помстився жорстоко. Ви повірите, за що їх порізано?.. Сам я про це пізніше дізнався від одного з Бутримів, котрого в лісі зустрів: за те, що потанцювати в шинку зі шляхтянками хотіли. Хто б не мстився?

– Шановний пане! – відказав на те пан Міхал. – Це правда, що несправедливо вчинили з вашими компанійцями, але чи то їх шляхта побила? Ні! Побила їх давніша репутація, яку тут із собою готову привезли, бо якби якимось ввічливим воякам захотілося потанцювати, я впевнений, що їх за це ніхто б не рубав.

– Бідолахи! – пан Кміциц розвивав свою власну думку. – Поки я тепер ось у гарячці лежав, вони щовечора входили цими он дверима з тієї кімнати. Я бачив їх біля ложа, як наяву, синіх, закривавлених, вони безперервно стогнали: «Яндрусю! Дай на службу Божу за наші душі, бо ми знемагаємо»! Скажу вам, що волосся мені на голові дибилося, бо і сіркою від них у кімнаті пахло. На месу я вже дав, лише б їм це допомогло!

Запанувала тиша.

– А щодо набігу, – продовжував пан Кміциц, – то ніхто панові не сказав, що це вона врятувала мені життя, коли мене шляхта переслідувала, але потім наказала забиратися геть і не показуватися їй на очі. Що мені тоді залишилося?

– Вдатися до татарських методів.

– Ви ж не знаєте, що таке пристрасть, і до якого відчаю людина може дійти, коли те, що найбільше полюбила, втрачає.

– Це я не знаю, що таке пристрасть? – обурився пан Володийовський. – З того часу, як я шаблю став носити, завжди був закоханий. Правда, об’єкти змінювалися, бо ніколи мені взаємністю не відплачували. Якби не це, не було б вірнішого за мене Троїла3838
  Троїл – молодший син Пріама та Гекаби, котрого вбив Ахілл.


[Закрыть].

– Яка ж це пристрасть, якщо об’єкти змінюються? – гмикнув пан Анджей.

– У такому разі скажу вам щось інше, на що власними очима споглядав. Ще на початках Хмельниччини Богун, той самий, котрий тепер найбільший у війську Хмельницького авторитет серед козаків має, відбив у пана Скшетуського його кохану, княжну Курцевичівну. Це була лише пристрасть! Ціле військо ридало, бачивши відчай пана Скшетуського, бо йому борода на якомусь двадцятому році життя посивіла, а він, вгадайте, що зробив?

– Звідки я мав би знати!

– Вітчизна була в небезпеці, принижена, лютий Хмельницький торжествував, і тому він не подався панночку шукати. Свій біль Богові присвятив і бився в усіх битвах під орудою князя Яреми, а під Збаражем такою надзвичайною славою вкрився, що ім’я його досі всі з пошаною повторюють. А тепер прикладіть його вчинок до свого і відчуйте різницю.

Пан Кміциц мовчав і гриз вуса, а пан Володийовський не змовкав:

– Тому пана Скшетуськогo Бог винагородив і панночку йому повернув. Одразу ж після Збаража й побралися і вже трійко дітей наплодили, хоч він служити не припиняв. А ви своїми заворушеннями тим самим допомагали ворогу і мало життя не втратили, не кажучи про те, що кілька днів тому могли панночку назавжди втратити.

– Яким трибом? – пан Анджей сів на ліжку. – Що ж з нею сталося?

– Нічого з нею не сталося, але знайшовся чоловік, котрий у неї руку попросив і за дружину хотів узяти.

Пан Кміциц дуже зблід, його впалі очі стали жбурляти полум’я. Хотів встати, схопився навіть на мить і залементував:

– Ким був цей вражий син? Як Бог живий, кажіть!

– Я, – повідомив пан Міхал.

– Ви? Ви? – зачудувався пан Кміциц. – Як це?..

– А так.

– Зрадник! Вам це не минеться!.. А вона?.. Заради Бога, кажіть уже все!.. Вона погодилася?..

– Відмовила моментально, навіть не думаючи.

Настала хвилина мовчання. Пан Анджей дихав важко і поглядом свердлив пана Володийовськогo, але той сказав:

– Чому ж ви мене зрадником називаєте? Ніби я вам брат чи сват. Я що, вам присягу зламав? Я переміг вас у чесному бою і міг робити, що мені заманеться.

– У старі часи один із нас кров’ю це запечатав би. Не шаблею, то з мушкета вас би застрелив і хай би чорти мене після цього вхопили.

– Ви б мене з мушкета застрелили, бо якби вона мені не відмовила, то на другий поєдинок я б не погодився. Бо навіщо мені б було битися? А знаєте, чому вона мене відбрила?

– Чому? – повторив, як відлуння, пан Кміциц.

– Бо вона вас кохає.

Це було більше, ніж слабкі сили хворого знести могли. Голова пана Анджея впала на подушки, на його чолі виступив рясний піт, і чоловік якийсь час лежав мовчки.

– Зле мені, слабко, – зронив він за хвилину. – Звідки ж ви знаєте, що вона мене кохає?

– Бо маю очі і дивлюся, бо маю розум і роблю висновки. Тепер особливо, бо коли відмову одержав, зараз мені в голові просвітліло. Спочатку, коли після поєдинку прийшов їй сказати, що вона вільна, бо я вас здолав, їй помутилося і замість вдячність мені проявити, мене зовсім не помічала. По-друге: коли вас тут Домашевичі підіймали, то вам голову, як матір підтримувала. А по-третє, коли я їй освідчився, так мене прийняла, наче мені хто в писок дав. Якщо цих аргументів вам не досить, то хіба тому, що через свою затятість і на розумі шкутильгаєте.

– Якби це була правда! – озвався слабким голосом пан Кміциц. – Бо різні мені тут мазі на рани прикладають, але не було кращого бальзаму за слова ваші.

– Зрадник вам такий бальзам прикладає?

– Даруйте, пане. У голові мені таке щастя не поміщається, щоб вона мене ще хотіла.

– Я сказав, що вона вас кохає, але не сказав, що захоче. Це зовсім різні речі.

– Якщо мене не захоче, то собі голову об стіну розіб’ю. Не може бути інакше.

– Могло б бути, якби ви мали щирий намір спокутувати вину. Тепер війна, можете піти, можете значну службу милій вітчизні послужити, мужністю прославитись, репутацію підлатати. Хто ж із нас без гріха? Хто не має провини на сумлінні? Кожен має. Але до покути і поліпшення кожному відкрита дорога. Ви грішили сваволею, то відтепер уникайте. Грішили проти вітчизни, заворушення в час війни влаштовуючи, то її тепер рятуйте. Робили кривду людям, то винагороджуйте їх. Ця дорога краща і певніша для вас, ніж розбивання собі голови.

Пан Кміциц подивився уважно на пана Володийовськогo, а тоді промовив:

– Ви зі мною розмовляєте, як мій щирий приятель.

– Я не ваш приятель, але й не ворог, а цієї панночки мене шкода, хоч мене й відкинула, бо я їй також гостре слово неправильно вимовив від’їжджаючи. Через відмову я не повішуся, це не новина мені, а невдачі не звик ховати. Якщо вас на добрі справи намовлю, то буде й моя для вітчизни прислуга, би ви добрий і досвідчений жовнір.

– Чи не зарано ще мені на цю дорогу навертатися? Стільки вироків на мене чекає! З ложа доведеться до суду йти. Хіба б звідси утік, а цього я не хочу. Стільки позовів! І що не справа, то і певний вирок на осуд.

– О, проти цього є ліки! – хитро зиркнув пан Міхал, витягаючи вірчу грамоту.

– Вірча грамота! – зойкнув пан Анджей. – Для кого?

– Для вас. А тепер знайте, що маючи військове завдання, не маєте потреби до жодних судів ставати, бо гетьманській інквізиції належите. Лише послухайте, що князь воєвода мені пише.

Тут пан Володийовський прочитав пану Кміцицу особистого листа Радзивіллa, зітхнув, поворушив вусами, і сказав:

– То, як ви можете побачити, від мене все залежить: чи вам вірчу грамоту віддати, чи її сховати.

Невпевненість, тривога і надія одночасно відбилися на обличчі пана Анджея.

– І що ви зробите? – спитав тихо.

– Віддам її вам, – відповів пан Володийовський.

Пан Кміциц нічого на це не сказав і, голову опустивши на подушки, якийсь час розглядав стелю. Раптом його очі зволожилися і невідомі гості в цих очах, сльози, зависли на віях.

– Хай мене кіньми розірвуть! – вимовив він врешті. – Хай із мене шкіру здеруть, якщо я бачив колись чеснішу людину за вас. Якщо через мене відмову одержали, якщо мене Олюнька ще, як кажете, кохає, то інший тим більше мстив би, тим глибше мене топив. А ви мені руку подаєте і наче з могили витягаєте!

– Бо не хочу через особисті справи щастям нашої батьківщини жертвувати, якій ви ще добре прислужитися можете. Але вам скажу, що якби ви тих козаків від Трубецького чи Хованськогo привели, я б цей лист знищив. Ваше щастя, що ви такого не зробили!

– Приклад, приклад із вас іншим треба брати! – зауважив пан Анджей. – Дайте мені свою руку, і Бог мені дозволить вам добром відплатити, бо мене на не життя, а на смерть зобов’язали.

– То і добре, потім про це! А тепер вуха, пане, догори! Не треба вам у жодні суди ходити, а за роботу братися. Якщо послужите батьківщині, то вам і ця шляхта подарує, бо то люди честі, до вітчизни дуже чутливі. Ви можете ще свої провини змити, репутацію повернути і в славі, як у сонці, ходити, а вже там я знаю одну панночку, котра вам нагороду за життя вигадає.

– Гей! – залементував збуджено пан Кміциц. – Що я тут у ліжку гнитиму, коли ворог вітчизну топче. Гей! Є там хтось? Я сам тут! Пахолку, чоботи подавай!.. Сам один!.. Хай мене грім у цих палатах поб’є, якщо я буду довше в них валятися!

Усміхнувся на це задоволено пан Володийовський і сказав:

– Дух ваш за тіло дужчий, бо тіло ваше ще немічне.

Та й почав відкланюватися, але пан Анджей не відпускав, дякував і вином хотів пригостити.

Як вже добре звечоріло, малий лицар покинув Любич й у Водокти попрямував.