Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)

Довгий час не було жодної відповіді. Серця ляуданські билися неспокійно.

– На шаблях? – уточнив нарешті пан Кміциц. – Це можна!

– Якщо ви не боягуз, то так і буде!

– Слово честі, що я від’їду вільно?

– Слово.

– Не може бути! – озвалося кілька голосів серед Бутримiв.

– Тихо, пановe, хай вам грець! – гукнув пан Володийовський. – Бо інакше він і себе, і вас порохом висадить.

Бутрими замовкли, а за мить один із них промовив:

– Буде так, як ваша милість хоче.

– То що там? – спитав задерикувато пана Анджей. – Сараки погоджуються?

– І присягнуть на мечах, якщо ви захочете.

– Хай присягають!

– До гурту, панове, до гурту! – покликав пан Міхал шляхту, що стояла під стінами й оточила весь будинок.

За мить усі зібралися під головними дверима і скоро звістка, що пан Кміциц хоче порохом усе підірвати, розлетілася на всі боки. Тому стояли, як із каменя висічені, від жаху. Тим часом пан Володийовський підвищив голос і промовив у замогильній тиші:

– Всіх тут присутніх панів беру у свідки, що пана Кміцицa, оршанського хорунжого, викликаю на поєдинок особисто й обіцяю, що якщо він мене здолає, від’їде вільно, і ніхто з панства йому не перешкоджатиме. І в цьому на зброї йому присягнути мусите заради Господа Бога та хреста святого.

– Зачекайте! – перепитав пан Анджей. – Я вільно з усіма людьми від’їду і панночку з собою заберу?

– Панночка тут залишиться, – відрубав пан Володийовський, – а люди в ясир до шляхти підуть.

– Так не піде!

– Тоді підпалюйте свій порох! Вже ми якось змиримося з втратою, а щодо людей, то краще їх спитайте, чого вони бажають.

Знову запанувала тиша.

– Хай буде так, – погодився все ж пан Кміциц. – Не сьогодні я її вкраду, то за місяць. Не сховаєте її навіть під землею! Присягайте!

– Присягайте! – повторив пан Міхал.

– Ми присягаємо Господу Богу і хресту святому. Амінь!

– Ну, виходьте, виходьте вже! – нетерплячився пан Міхал.

– Дуже поспішаєте на той світ?

– Гаразд, гаразд! Лише швидше.

Залізні прути, що підпирали двері зсередини, заскрипіли. Пан Володийовський трохи відійшов, а за ним шляхта, щоб місце зробити. Незабаром двері відчинилися і в них з’явився пан Анджей, високий, стрункий, як тополя. Світанок уже був на підході і перші бліді вогники дня впали на його горде, лицарське та молоде обличчя. Ставши у дверях, глянув він сміливо на натовп шляхти і промовив:

– Я вам довірився. Один Бог знає, чи добре я зробив, але менше з цим!.. Хто тут пан Володийовський?

Низькорослий полковник вийшов уперед.

– Це я, – сказав він.

– Огo! Велетнем вас назвати важко, – гмикнув пан Кміциц, кепкуючи зі зросту лицаря. – Я сподівався міцнішого вояка зустріти, хоча мушу визнати, що відразу видно досвідченого жовніра.

– Не можу цього й про вас сказати, бо ви про чатових не потурбувалися. Якщо ви до шаблі такий, як і до команди, то я не матиму багато роботи.

– Де ми станемо? – спитав жваво пан Анджей.

– Тут. Рівне подвір’я, як стіл.

– Згоден! Готуйтеся померти!

– Ви такі впевнені?

– Відразу видно, що ви в Oрші не бували, якщо в мені сумніваєтесь. Я не лише впевнений, але й жаль мені вас, бо багато про вас хорошого чув. Тому востаннє пропоную: дайте мені спокій! Ми не знайомі. То навіщо маємо дорогу один одному переходити? Що я вам особисто зробив? Дівчина за заповітом мені належить, як і цей маєток, і Бог свідок, я тільки своє отримати хочу. Це правда, що я шляхту у Волмонтовичaх порубав, але це вже нехай Бог судить, кого першого тут скривдили. Свавільниками були мої офіцери, чи ні, вже не має значення, досить того, що тут нікому зла не вчинили, а вирізали їх до ноги, як скажених собак, за те, що з дівчатами в корчмі хотіли потанцювати. Хай буде кров за кров! Потім і жовнірів моїх знищили. На Божі рани, прийму присягу, що я без жодних лихих намірів у цей край приїхав, а як мене тут прийняли?.. Але хай буде кривда за кривду. Ще своє отримаю, а прикрощі винагороджу… по-сусідськи. Краще бажаю так, а не інак…

– А які ж то люди сюди з вами тепер прибули? Звідки ж узяли цих помічників? – спитав пан Володийовський.

– Звідки взяв, звідти й узяв. Не проти вітчизни їх сюди привів, а щоб статки свої повернути.

– Tо це так?.. Отже, за своє ви з ворогом об’єдналися? А чим же їм за їхні послуги будете платити, якщо не зрадою?.. Ні, братику, не перешкоджав би я вам тягатися з цією шляхтою, але кликати ворога на допомогу – зовсім інша річ. Вам тут не викрутитися. А тепер ставайте, ставайте вже, бо знаю, що перед собою страхопуда бачу, котрий себе за оршанського майстра видає.

– Самі напросилися! – кинув пан Кміциц, стаючи в позицію.

Але пан Володийовський не квапився і шаблю ще не витягав, озирнувся навколо по небу. Світало вже. На сході зайнялося перше золото і блакитна стрічка розтягнулася світлим пасмом, надворі однак було ще досить темно, особливо перед будинком, сутінки тут ще панували повністю.

– Добре день починається, – зауважив пан Міхал, – але сонце ще не скоро вийде. Може, ви бажаєте, щоб нам посвітили?

– Мені байдуже.

– Скажіть, панове! – закликав пан Володийовський, звертаючись до шляхти. – Чи не принести якого ліхтаря чи лучини, буде нам світліше в цьому оршанському танці.

Шляхта, якій жартівливий тон молодого полковника дивно додавав духу, поштовхався жваво до кухні. Дехто став збирати потоптані під час битви факели і вже за якийсь час близько п’ятдесяти червоних язиків полум’я замиготіло в блідих вранішніх сутінках. Пан Міхал вказав на них шаблею пану Анджею.

– Погляньте, справжня похоронна процесія!

Той відреагував моментально:

– Полковника ховають, тому й потрібні урочистості!

– Справжній змій із вас!..

Тим часом шляхта заточилася мовчки навколо лицарів. Всі здійняли запалені факели вгору, за ними тіснилися інші, цікаві та неспокійні. Всередині супротивники мірялися поглядами. Тиша стала жахливою, лише обгорілі вуглинки сповзали з шелестом на землю. Пан Володийовський був веселий, як щиголь погожого ранку.

– Ви будете починати? – заохотив пан Кміциц.

Перший брязкіт відізвався луною в серцях усіх, хто дивився. Пан Міхал підрізав немов неохоче, пан Анджей відбив і підрізав у відповідь, полковник знову відбив. Сухий брязкіт ставав щораз енергійнішим. Усі затамували подих. Пан Кміциц стрімко атакував, а пан Володийовський лише ліву руку за спину заклав і стояв спокійно, роблячи недбайливі рухи, дуже малі, майже незначні. Здавалося, що він хотів себе лише затулити, й одночасно поберегти супротивника. Часом відступав малий крок назад, часом наступав уперед, либонь, досліджував майстерність візаві. Хорунжий розпашів, його опонент був холодний, як майстер, котрий іспитує учня і ставав щораз спокійнішим. Врешті-решт, на великий подив шляхти, полковник виголосив промову:

– Побалакаймо, – сказав він, – бо іншої такої нагоди вже не буде. Ага! То це такий оршанський стиль?.. Мабуть, ви там самі були змушені горох молотити, бо махаєте шаблею, як ціпом. Добре ж ви вже втомилися. А ви справді найкращий в Oрші?.. Такий удар дуже популярний серед трибульських слуг. А це курляндський. Добре ним від собак відбиватися. Стережіться кінчика шаблі. Не вигинайте так долоні, бо дивіться, що станеться. Підійміть!..

Останнє слово пан Володийовський промовив чітко, водночас описав півколо, долоню та шаблю потягнув до себе й усі глядачі втямили, що він мав на увазі під словом «Підійміть!» Шабля пана Кміцицa, як голка, витягнута з нитки, засвистіла над головою полковника й упала в нього за спиною. Він пояснив:

– Це називається: вилущувати шаблю.

Пан Анджей стояв блідий, із божевільними очима, хитався, здивований не менше за шляхту ляуданську. Тендітний полковник відсунувся вбік, вказав на шаблю, що лежала на землі, й удруге повторив:

– Підійміть!

В якусь мить здавалося, що пан Кміциц кинеться на нього з голими руками. Він уже був готовий до стрибка, коли пан Володийовський, притиснувши руків’я до грудей, підставив вістря, але пан Анджей кинувся на шаблю й упав із нею знову на страшного супротивника.

Голосний гомін пронісся в колі тих, хто стежив за поєдинком і коло звужувалося щораз більше, а за ним сформувалося друге, третє. Козаки пана Кміцица пропихали голови між плечима шляхтичів, немов усе життя в найкращій з ними жили злагоді. Мимовільні вигуки виривалися з вуст глядачів. Інколи лунав вибух невгамовного, нервового сміху, всі побачили майстра над майстрами.

А той жорстоко розважався, як кіт із мишею – і показово щоразу недбаліше махав шаблею. Ліву руку висунув з-за спини і засунув у кишеню рейтуз. Пан Анджей казився, хрипів, на завершення булькотливі звуки вирвалися з його горла крізь стиснуті зуби:

– Закінчуйте вже!.. Годі вже сорому!..

– Гаразд! – погодився пан Володийовський.

Почувся короткий свист, страхітливий, потім здавлений зойк. Водночас пан Кміциц розвів руки, його шабля випала з них на землю. І він завалився обличчям до ніг полковника.

– Живий, – оголосив пан Міхал, – не впав долілиць! І відкотивши полу жупана пана Анджея, почав витирати об неї шаблю.

Загомоніла шляхта в один голос, але в цих вигуках звучало щораз виразніше:

– Добити зрадника… Добити!.. Зарубати!

І кількох Бутримів уже бігло з шаблями наголо. Враз сталося щось дивне. Можна було б сказати, що невисокий пан Володийовський виріс на очах. Шабля найближчого Бутримa вилетіла йому з руки слідом за Кміцицoвою, немовби її вихор підхопив. Пан Міхал натомість крикнув із очима, що аж іскрили:

– Охолоньте! Геть!.. Це моя здобич, а не ваша!.. Відійдіть!..

Усі замовкли, остерігаючись гніву чоловіка, відтак той сказав:

– Не потрібна мені тут скотобійня!.. Ви, будучи шляхтою, мали б знати звичай честі, що пораненого не добивають. Навіть із ворогом такого не роблять, а що вже казати про супротивника, в поєдинку переможеного.

– Він зрадник! – обурився котрийсь із Бутримів. – Такого годиться вбити.

– Якщо він зрадник, тоді панові гетьманові його треба передати, щоб покарання призначив і послужив прикладом для інших. Врешті, як я вам сказав: він тепер мій, а не ваш. Якщо виживе, то зможете відшкодування своєї кривди в суді шукати і з живого кращу будете мати сатисфакцію, ніж із мертвого. А хто тут вміє рани перев’язувати?

– Кшись Домашевич. Він здавна всіх на Ляуді перев’язує.

– Нехай його зараз перев’яже, потім на ложе його перенесіть, а я піду цю нещасну панночку втішити.

Сказавши це, пан Володийовський засунув шаблю у піхви й увійшов крізь порубані двері в будинок. Шляхта взялася хапати та в’язати мотузками людей пана Кміцица, котрі відтепер мали орати поля в закутках. Вони здавалися також без опору. Лише кільканадцятеро пострибали у задні вікна будинку, але втрапили до рук очікуючих Стак’янів. Водночас шляхта взялася до грабунку фір, на яких здобич лежала дуже щедра. Дехто радив пограбувати й обійстя, але боялися пана Володийовськогo, а може, присутність в оселі Білевичівни тамувала їхнє зухвальство. Своїх полеглих, між котрими було троє Бутримів і двоє Домашевичів, поклала шляхта на вози, щоб їх похристиянськи похоронити, для убитих прислужників пана Кміцица наказали селянам копати рів за садом.

Пан Володийовський тим часом, шукаючи панночку, перетряс весь будинок і знайшов її лише в скарбниці, що тіснилася на розі, до якої провадили маленькі та важкі двері зі спальної кімнати. Була то маленька кімнатка з вузькими вікнами, на яких були встановлені масивні ґрати, побудована квадратом із мурів, таких міцних, що пан Міхал визнав негайно, що навіть якби пан Кміциц і висадив дім порохом, то ця кімната, ймовірно, уціліла б. Це дозволило йому змінити на краще думку про пана Анджея. Дівчина сиділа на скрині недалеко від дверей, з опущеною головою, з обличчям, майже повністю затуленим волоссям, і навіть не підняла його, почувши лицаря, котрий входив. Мабуть, гадала, що це сам пан Кміциц, або хтось із його людей. Пан Володийовський став у дверях, стягнув шапку, відкашлявся раз і ще раз, але побачивши, що це не допомагає, нарешті озвався:

– Шановна панно, ви вільна!..

Тоді з-під накинутого волосся поглянули на лицаря блакитні очі, а потім показалося за ними чарівне обличчя, хоча бліде і немов непритомне. Пан Міхал сподівався вдячності, вибуху радощів, однак полонянка сиділа нерухома і лише дивилася на нього безтямно. Тому лицар сказав удруге:

– Приходьте, панно, до тями, Бог зглянувся на вашу невинність. Ви вільна і можете повертатися у Водокти.

Цього разу в погляді Білевичівни було більше притомності. Вона піднялася зі скрині, струснула назад волосся та спитала:

– Хто ви такий?

– Міхал Володийовський, драгунський полковник віленського воєводи.

– Я чула битву… постріли?.. Розповідайте.

– Та що там розказувати. Ми прийшли вас урятувати. Білевичівнa вже цілком схаменулася.

– Дякую вашій милості! – вимовила вона поспішно тихим голосом, в якому пробивався смертельний неспокій. – А з тим що сталося?..

– З паном Кміцицом? Не бійтеся, панно: він лежить без тями надворі. І це я, не буду хвалитися, зробив це.

Пан Міхал сказав це з певною метою, але якщо він сподівався подиву, то марно. Білевичівна не зронилa ні слова, натомість хиталася на ногах і руками почала шукати опору за собою, відтак опустилася важко на ту саму скриню, з якої хвилину тому підвелася.

Лицар підбіг до неї жваво.

– Як ви почуваєтесь?

– Нічого… нічого… Зачекайте, будь ласка… То пан Кміциц убитий?..

– Що мені той пан Кміциц! – зупинив її пан Володийовський. – Тут про вас ідеться!

Раптом сили до юнки враз повернулися, бо вона підвелася знову та, глянувши йому відверто в очі, крикнула з гнівом, нетерплячістю та розпачем:

– Як Бог живий, відповідайте! Вбили?..

– Пан Кміциц поранений, – відповів здивований пан Міхал.

– Живий?..

– Живий.

– Гаразд! Дякую вам.

І ще непевним кроком попрямувала до дверей. Полковник стояв із хвилину, скубаючи свої вуса та хитаючи головою. Потім буркнув сам собі:

– Цікаво, вона мені дякує за те, що пан Кміциц поранений, чи за те, що живий?

І вийшов за панночкою. Застав її в прилеглій спальній кімнаті, стояла посередині, немов скам’яніла. Чотири шляхтичі саме вносили пана Анджея. Двоє перших, обернувшись боком, з’явилися у дверях, а з їхніх рук звішувалася до землі бліда голова пана Анджея, зі заплющеними очима та згустками чорної крові у волоссі.

– Притримайте там! – наказував Кшись Домашевич, котрий ішов за ними. – Спокійно через поріг. Хай йому там хтось голову підтримає. Добре!..

– А чим будемо тримати, коли руки зайняті, – відповіли ті, що йшли попереду.

Тієї миті панна Олександра наблизилася до них, бліда, як і пан Кміциц, і підклала йому обидві руки під майже мертву голову.

– То панночка! – вимовив Кшись Домашевич.

– Це я. Обережно! – попросила вона тихо.

Пан Володийовський споглядав і ворушив вусами.

Тим часом пана Анджея поклали на ложе. Кшись Домашевич почав обмивати йому голову водою, потім приклав підготовлений попередньо пластир до рани та порадив:

– Тепер нехай лежить спокійно. Ех, залізна то голова, що від такого удару на двоє не репнула. Може, і буде здоровий, бо молодий. Але своє одержав.

Потім звернувся до Олюньки:

– Дозвольте, панночко, руки вмити. Ось, тут є вода. Милосердне у вас серце, що для цієї людини не побоялися кров’ю вимазатися.

Так кажучи, чоловік витирав її долоні хусткою, а дівчина бліднула та мінялася на очах. Пан Володийовський знову підбіг до юнки.

– Досить уже тут, панно! Ви проявили своє християнське милосердя над ворогом. Повертайтеся додому.

І подав їй лікоть. Але дівчина навіть не глянула на нього, натомість звертаючись до Кшися Домашевичa, зронила:

– Пане Кшиштофе, виведіть мене!

Вийшли обоє, а пан Міхал за ними. Надворі шляхта почала вигукувати щось, її побачивши, і вітати, а панночка йшла бліда, схвильована, зі сціпленими зубами і вогнем у очах.

– Хай живе наша панночка! Хай живе наш полковник! – лунали гучні голоси.

Годиною пізніше повертався пан Володийовський на чолі ляуданців у закутки. Сонце вже вийшло, ранок видався радісний, справді весняний. Ляуданці сунули безладним натовпом по дорозі, теревенячи про випадки минулої ночі та прославляючи до небес пана Міхала, а той їхав замислений і мовчазний. З гадки не йшли йому ці очі, що дивилися з-за розпущеного волосся, ця постава, струнка та прекрасна, хоч і прибита смутком і болем.

– Дивовижно прекрасна! – бурмотів сам до себе. – Справжня княжна. Гм! Я врятував її цноту, мабуть, і життя, бо хоч би порох і не висадив скарбницю, вона б уже від самого страху померла. Має бути вдячною. Але хто там те дівчисько збагне. Зиркала на мене, як на пахолка, не знаю, чи з якогось гонору, чи з несподіванки.

Розділ VIII

Ці думки не давали йому спати наступної ночі. Впродовж кількох днів полковник постійно згадував панну Олександру та визнав, що дівчина йому глибоко в серце запала. Адже це шляхта ляуданськa хотіла його з нею одружити! Панночка, щоправда, відмовила йому наосліп, але ж тоді вона його не знала і навіть не бачила. Тепер усе інакше. Чоловік видер жертву по-лицарськи з рук ґвалтівникa, наражаючись на кулі та шаблі, практично здобув її, як фортецю. Чия ж тепер дівчина, якщо не його? Чи мoжe йому тепер у чомусь відмовити, хоч би й руки? Може, варто спробувати? Можливо, з удячності зародилося в ній почуття, як це часто у світі трапляється, що врятована юнка відразу ж руку і серце рятівникові віддає! Якщо, зрештою, ще не має до нього жодних почуттів, то тим більше варто докласти до цього зусиль.

«А якщо вона ще того пам’ятає і кохає?»

– Не може бути! – повторив собі пан Володийовський. – Якби його не відкинула, то б її силоміць не брав.

Проявила панночка, щоправда, до нього надзвичайне милосердя, але це жіночий обов’язок опікуватися пораненими, навіть ворогами. Молода ще, без опіки, час уже їй заміж. У монастир, вочевидь, не має наміру податися, бо вже б давно пішла. Мала часу досить. Таку привабливу панночку неодмінно будуть різноманітні кавалери домагатися: одні задля майна, другі через вроду, треті через родовитість. Ще б пак, вона не відмовиться від такого захисту, дієвість якого власними очима побачити змогла.

– Та й тобі час уже розсудливим стати, Міхале! – сказав собі пан Володийовський. – Ти ще молодий, але літа хутко біжать. Великих чинів не дослужишся, хіба ран побільшає на шкурі. І баламутствам кінець має настати.

Тут панові Міхалу пригадалася ціла шеренга панянок, за котрими вже зітхав у житті. Були між ними і дуже вродливі, і блакитної крові, але любішої не було, і чеснішої, і гіднішої. Не дарма цей рід і цю панночку люди славили в усій околиці і з очей їй проглядала така чесність, що не дай, Боже, нікому менш гідної дружини.

Відчував пан Володийовський, що йому трапилася щаслива нагода, яка вдруге може вже й не випасти, тим більше, що дівчині таку непересічну послугу надав.

– Що тут зволікати! – казав собі полковник. – Чи чогось кращого дочекаюся в цьому житті? Треба поквапитися.

Бa! Але ж війна наближається. Рука вже здорова. Ганьба лицареві в залицяльниках ходити, коли вітчизна руки простягає і порятунку просить. Пан Міхал мав чесне жовнірське серце і хоч майже змалку служив, хоч у всіх війнах, які в його часи були, участь брав – знав, однак, що вітчизні заборгував, тому про відпочинок навіть і не думав. І саме тому, що не задля зиску, заслуг, хлібів, а лише від душі своїй батьківщині служив і совість мав у цьому стосунку чисту, відчував свою значущість і це додавало йому сил.

«Коли інші пручалися, я бився, – міркував парубок. – Господь Бог жовніра винагородить і тепер йому допоможе».

Проте він визнав, що, позаяк на залицяння часу не залишалося, треба було мерщій діяти й усе відразу на кін поставити: поїхати, освідчитися на місці й або після поспішних заручин шлюб узяти, або з’їсти гарбуза.

– Я їв його неодноразово, з’їм і цього разу! – бурчав пан Володийовський, ворушачи жовтими вусами. – Що мені нашкодить!

Був, однак, певний аспект у цьому раптовому рішенні, який йому не подобався. Полковник питав себе: чи не буде він, прибувши з пропозицією відразу ж після порятунку панночки, схожим на нав’язливого кредитора, який хоче, щоб йому якнайскоріше і з лихвою борг сплатили?

– Може, це й не буде по-шляхетному?

Бa! Але за що ж вимагати вдячності, якщо не за послугу? А якщо той поспіх не припаде до серця дівчині, якщо на нього скривиться, то їй можна буде сказати: «Люба паннo, я б цілий рік задля залицяння їздив і в очі вам зазирав, aлe я жовнір і мене сурми на війну кличуть!»

– Таки треба їхати! – переконував себе пан Міхал.

Але за мить зовсім інша думка спадала йому на гадку. А якщо вона відповість: «То рушайте собі на війну, пане жовніре, а після війни будете той рік до мене їздити й у вічі мені зазирати, бо чоловікові, котрого я не знаю, душу і тіла так відразу не віддам».

Тоді все пропаде.

А що пропаде, то це пан Володийовський відчував достеменно. Бо згадавши панну, в котрої зараз може бути зовсім інше бачення ситуації, не був пан Міхал упевнений у силі власних аргументів. Совість парубку підказувала, що в ньому самому вогонь спалахував, як та солома, але, й як солома, швидко згасав.

Тоді все пропаде!.. І що тоді робити мандрівному жовнірові, котрий із табору до табору поневіряється, з битви на битву, без даху над головою, без жодної живої близької душі. Озирайся тоді після війни на всі чотири сторони світу, не знаючи, де голову, крім цейхгаузу2828
  Цейхгауз – військова комора для зброї або амуніції.


[Закрыть], притулити!

Пан Володийовський уже й не знав, як йому бути.

Тісно якось зробилося парубковi в пацунельській невеликій садибі і задушливо, тож узяв він шапку, щоб вийти трохи прогулятися і на травневому сонці поніжитися. На порозі наштовхнувся на одного з людей пана Кміцица, в неволю взятого, котрий старому Пакошу випав у власність. Козак грівся на сонці і на бандурі бринькав.

– А ти що тут робиш? – спитав пан Володийовський.

– Граю, пaнe, – відповів козак, підіймаючи змарніле обличчя.

– Звідки ти? – поцікавився пан Міхал, задоволений, що має хоч якусь у роздумах перерву.

– Здалеку, пaнe, з-під Звяголя2929
  Звягіль – стара назва Новоград-Волинського.


[Закрыть].

– Чому ж не подався з рештою своїх товаришів? Вони ще ті шибайголови! Обдарувала вас шляхта життям у Любичі, щоб мати робочу силу, а ви зараз же поникли, наче з вас лико дерли.

– Я не втечу. Тут здохну, як сoбaкa.

– Taк тобі тут сподобалося?

– Кому краще в полі, той утікає, а мені краще тут. Ногу мою прострелили, а тут про мене потурбувалася шляхтянка, старигана донька, і добре слово промовила. Такої красуні й в очі не бачив. Навіщо ж мені кудись іти?

– І котра ж тобі так догодила?

– Марися.

– І тому тут залишаєшся?

– Якщо здохну, то мене винесуть, а ні, то залишуся.

– Невже думаєш у Пакошa доньку заслужити?

– Не знаю, пaнe.

– Такій голоті швидше смерть віддасть, ніж доньку.

– У мене й червінці є в лісі закопані: дві жмені.

– З розбою?

– З розбою, пане.

– Навіть якщо б і глечик мав, ти ж селянин, а Пакош шляхтич.

– А я з путнiх бояр3030
  Путні бояри – в стародавній Литві: дрібна шляхта, служила впливовим господарям, виконуючи в них функцію збиральників податків або кур’єрів.


[Закрыть].

– Якщо ти з путнiх бояр, то ти навіть гірший за селянина, тоді ти зрадник. Як же ти міг ворогові служити?

– Я йому й не служив.

– А звідки ж тебе пан Кміциц узяв?

– З дороги. Я служив у пана польного гетьмана, але потім хоругва розповзлася, бо не було що їсти. Додому не мав причини повертатися, бо його спалили. Інші на дорогу пішли розбишакувати, то й я з ними подався.

Пан Володийовський дуже здивувався, бо до того вважав, що пан Анджей напав на Олюньку із силами, позиченими у ворога.

– То пан Кміциц не від Tрубецького вас забрав?

– Було між нами багато таких, хто раніше в Tрубецькогo чи Хованськогo служили, але й від них повтікали на велику дорогу.

– А чому ж ви за паном Анджеєм пішли?

– Бо він відважний отаман. Нам казали, що до кого він гукне, щоб за ним iшов, то немов йому талярів у торбу насипав. Тому ми й пішли. Ну, Бог нас не жалував!

Пан Володийовський почав головою хитати і міркувати, що того пана Анджея занадто очорнили. Потім глянув на сполотнілого боярина і знову головою похитав.

– То ти її кохаєш?

– Ще як, пaнe!

Пан Міхал пішов, а відходячи подумав собі: «От рішучий чоловік. Цей собі голову не ламає: покохав і залишається. Такі є найкращими… Якщо він справді з путніх бояр, то він такої ж гідності, що і шляхта закуткова. Якщо свої червінці викопає, то може йому дідуган Марисю й віддасть. А чому б ні? Бо пальцями не тарабанив, лише заповзявся, що її одержить. Варто й мені заповзятися!»

Так міркуючи, йшов дорогою пан Володийовський під сонцем, часом зупинявся і на землю погляд опускав або до неба здіймав. Відтак знову йшов далі, аж враз побачив зграйку диких качок, що летіла небом.

Тоді почав собі на них ворожити: їхати, не їхати?.. Випало йому, щоб їхати.

– Поїду, інакше й бути не може!

Сказавши це, повернувся в будинок, але дорогою вступив ще до стайні, перед якою двійко його слуг у кості грали.

– Сируцю, – спитав пан Володийовський, – а грива у Вовка заплетена?

– Заплетена, пане полковнику!

Пан Міхал увійшов у стайню. Вовк озвався йому зі стійла. Лицар підійшов, поплескав коня по боці, потім став лічити коси на шиї.

– Їхати, не їхати, їхати!..

Ворожба знову була успішною.

– Коней сідлати, а самим поводитися пристойно! – скомандував пан Володийовський.

Після цього пан Міхал мерщій подався в оселю і став переодягатися. Взув високі чоботи, рейтарські, жовті, зі застібками внизу і з позолоченими шпорами. А мундир був новий, червоний. До нього рапіру в сталевих піхвах причепив, парадну, з гардою, золотом оздобленою. На нього напівпанцер із світлої сталі одягнув, що вкривав лише горішню частину грудей під шиєю. Мав ще рисячу шапку з прекрасним пером чаплиним, але що цей убір до польської одежі не пасував, тож залишив його у скрині, а на голову одягнув шведський шолом із козирком і вийшов на ґанок.

– Куди це ваша милість їде? – спитав його старий Пакош, котрий сидів на призьбі.

– Куди їду? Слушна нагода, щоб про здоров’я вашої панночки розпитати, щоб грубіяном мене визнати не змогла.

– Від вашої милості аж заграва б’є. Груди, як у снігура! Панночка очей не зможе відвести й ураз закохається.

Тут надбігли дві молодші панни Пакошівни, що поверталися з полуденного доїння, кожна з дійницею в руці. Побачивши пана Володийовськогo, зупинилися, як укопані, від здивування.

– Король, справжній король… – зронила Зоня.

– Ваша милосте, як на весілля! – додала Мариськa.

– Може, й з цього весілля вийде, – засміявся старий Пакош, – бо до панночки нашої їде.

Перш ніж старий закінчив, наповнена дійниця випала з рук Марисі і річечка молока полилася аж під ноги пана Міхала.

– Вважай на те, що тримаєш! – гримнув на доньку Пакош. – От, коза!

Марися не сказала нічого, схопила дійницю і тихо відійшла.

Пан Володийовський сів на коня, за ним вишикувалися двоє його помічників і рушили втрьох до Водоктів. День був прегарний. Травневе сонечко грало на нагруднику та касці пана Міхала так, що коли здалеку мерехтіло між вербами, то здавалося, що це друге сонце рухається дорогою.

– Цікаво, чи повернуся з каблучкою чи з гарбузом? – риторично питав себе лицар.

– Що ваше милість каже? – поцікавився слуга Сируць.

– Телепень!

Слуга притримав коня, а пан Володийовський вів своє:

– Лише щастя, що це не вперше.

Ця думка дуже додавала йому сили духу.

Коли прибули до Водоктів, панна Олександра не впізнала його першої миті, аж мусив своє прізвище повторити. Тоді привітала гостя ввічливо, але серйозно та дещо вимушено. Полковник церемонно представився, бо він хоч і простий жовнір, а не придворний, однак довго при різних дворах волочився і між людьми терся. Вклонився дівчині і з великою пошаною руку на серце поклавши, промовив:

– Я прибув сюди, щоб про здоров’я панни добродійки розпитати, чи від переляку якої шкоди їй не було завдано, я б мав так уже наступного дня вчинити, але не хотів набридати.

– Дуже гарно з вашого боку, що рятуючи мене з такого полону, ще мене в пам’яті зберегли. Сідайте, прошу пана, ви для мене приємний гість.

– Милостива пaннo! – відповів на це пан Міхал. – Якби я вас забув, то не був би гідний цієї милості, яку мені Бог послав, дозволяючи такій гідній особі допомагати.

– Ні! Це я маю Богові дякувати спочатку, а вам відразу ж після нього.

– Якщо так, то вже подякуймо обоє, бо я ні про що більше Його не буду просити, лише б мати змогу і надалі захищати вас, скільки знадобиться.

Сказавши це, пан Володийовський поворушив вощеними вусами, які йому вище носа стирчали, бо задоволений був із себе, що відразу увійшов in medias res3131
  In medias res (лат.) – посеред справи, термін традиційної поетики, що позначає початок дії або оповідання з центрального епізоду фабули без передісторії.


[Закрыть] і свій сентимент наче на стіл поклав. Дівчина ж сиділа збентежена та мовчазна, але така прекрасна, як весняний день. Слабкі рум’янці виступили на її щоках, а очі накрили довгі вії, від яких падали тіні на все обличчя.

«Добрий знак це сум’яття», – подумав пан Міхал.

І відкашлявшись провадив далі:

– Ви ж знаєте, що після вашого дідуся ляуданськими людьми я командував?

– Знаю, – підтвердила Олюнька, – небіжчик дідусь сам на останню кампанію вирушити не зміг, але був би дуже втішений почути, кому князь воєвода віленський цю хоругву віддав, і розповідав, що знає вас як славетного воїна.

– Так про мене й сказав?

– Я сама чула, як вас до небес підносив, а потім ляуданці те саме після останньої експедиції казали.

– Простий я жовнір, негідний, щоб мене підносили не лише до небес, а й вище за інших. Дуже мене втішило, що для вас я не зовсім чужий, бо вже не будете думати, що невідомий і непевний гість разом з останнім дощем з неба впав. Добре завжди знати, з ким мається справа. Купа людей вештається, котрі родовитими себе називають і гідними прикидаються, і лише Всевишній знає, хто вони насправді, може, навіть і не шляхтичі.

Пан Володийовський навмисно спрямував розмову в таке русло, щоб про нього мова зайшла, хто він такий, проте Олюнька його остудила:

– Вас у такому ніхто не запідозрить, бо і тут, у Литві, є шляхта з таким прізвищем, як у вас.

– Але вони Осорією3232
  Осорія – старовинний дворянський герб. У червоному полі золоте коло, зазублене із срібним хрестом. Над шоломом у короні – три страусині пера.


[Закрыть] запечатують, а я Корчак-Володийовський, ми з Угорщини походимо, від тамтешнього придворного Aтили. Того шляхтича переслідували вороги, то він присягнув Матінці Божій, що з язичницької віри до католицької навернеться, якщо життя збереже. Свою обіцянку потім дотримав, коли три річки щасливо переплив, саме ті, які на нашому гербі носимо.

– То ви не з цих країв родом?

– Ні, милостива пaннo. Я з України, з руських Володийовських, і досі маю там вотчину, яку тепер ворог зайняв. Але я військовий, з молодих років на службі, тому менше дбаю про маєтки, ніж про кривду вітчизні, яку зайди їй чинять. Я служив від юності в руського воєводи, нашого незабутнього князя Яреми, з котрим також усі війни пройшов. Був я і під Махнівкою, і під Константинополем, і збаразький з іншими пережив голод. А після Берестечка сам наш милостивий пан король за голову мене обійняв. Бог свідок, милостива пaннo, що я приїхав сюди не вихвалятися, лише хочу, щоб ви знали, що я не лежень, котрий криком усе надолужує, а кров свою жаліє, що мені життя в чесній службі збігало, в якій трохи слави знайшлося, а совість нічим не заплямована. В цьому мені, Боже, помагай! Також це все можуть поважні люди засвідчити!