Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XV

Пан Заглоба вже добре нахлявся, коли тричі кинув страшному гетьманові в очі слово «зрадник!» А годиною пізніше, коли вино випарувалося йому з довбешки і коли він опинився разом з обома панами Скшетуськими та паном Міхалом у кейданському замковому підземеллі, нарешті второпав, на яку долю виставив власну шию і товаришів, тому дуже зажурився.

– Що ж тепер буде? – питав він, споглядаючи осоловілими очима на низькорослого лицаря, котрому у важких ситуаціях довіряв найбільше.

– Бодай би мене чорти вхопили! Мені байдуже! – відрубав пан Володийовський.

– Доживемо ще до таких часів і такої ганьби, якої світ і ця Корона ще не знала! – зронив Ян Скшетуський.

– Аби лише дожили, – скривився пан Заглоба, – тоді могли б своїм добрим прикладом гріхи інших виправити. Але чи доживемо? Це ґрунт…

– Страшна річ, не можу повірити! – втрутився Станіслав Скшетуський. – Де щось таке могло трапитися? Рятуйте, панове, бо відчуваю, що розум втрачаю. Дві війни, третя козацька. І до того зрада, як зараза: Радзієвський, Опалинський, Ґрудзінський, Радзивілл. Не інакше, як кінець світу настає і судний день! Нехай земля розверзнеться під нашими ногами. Милий Боже, я з глузду їду!

І, поклавши руки на потилицю, став кидатися вздовж і поперек підвалу, як дикий звір по клітці.

– Чи, може, помолитися? – сказав він нарешті. – Боже милосердний, рятуй!

– Заспокойтеся, пане, – зітхнув пан Заглоба, – зараз не час у відчай впадати!

Пан Станіслав зуби стиснув, нестяма його заполонила.

– Щоб ви здохли! – кинув він панові Заглобі. – Це все ваша ідея: поїздка до цього зрадника! Щоб вас обох помста наздогнала!

– Спам’ятайся, Станіславe! – обірвав його пан Ян суворо. – Того, що сталося, ніхто не міг передбачити. Терпи, бо не один терпиш, і знай, що наше місце тут, а не деінде. Господи Боже, змилуйся не над нами, але над цією нещасною вітчизною!

Пан Станіслав нічого не сказав, лише руки заламував, аж суглоби тріщали.

Замовкли. Лише пан Міхал свистів у відчаї крізь зуби і волів бути байдужим до всього, що біля нього діялося, хоча по суті він терпів подвійно – по-перше, над нещастям вітчизни, а по-друге, що гетьманові не скорився. Для цього жовніра до мозку костей це була найжахливіша річ. Він волів би краще тисячу разів загинути.

– Не свистіть, пане Міхале! – попросив його пан Заглоба.

– Начхати!

– Дивна річ. Чому ніхто з вас не подумав, чи не має можливості врятуватися? А над цим варто помізкувати! Ми що, маємо гнити в цьому підвалі, коли кожна рука батьківщині потрібна? Коли один порядний мусить десятьох зрадників перекрити?!

– Батько має слушність! – погодився Ян Скшетуський.

– Ви один не одуріли від болю. Як вважаєте, що цей зрадник має намір із нами зробити? Не на горло ж усіх нас покарає?

Пан Володийовський вибухнув реготом відчаю.

– І то чому ж? Цікаво було б знати. Чи не має він інквізиції? Чи не має меча? Навряд чи ви знаєте Радзивіллa.

– Що ви торочите! Яке ж йому право надане?..

– Наді мною – гетьманське, а над вами – насильство!

– За яке буде змушений відповідати.

– Перед ким? Перед шведським королем?

– Вмієте ви втішити! Нема про що балакати!

– Я навіть не думав вас утішати.

Усі замовкли й якийсь час було чутно лише розмірені кроки шотландських піхотинців за дверима підвалу.

– Нема ради! – пінився пан Заглоба. – Тут треба щось зметикувати.

Ніхто йому не відповів, тому шляхтич продовжив:

– Не можу повірити, щоб нас на смерть засудили. Якби за кожне слово, на п’яну голову сказане, голову рубати, то жоден шляхтич у цій Речі Посполитій із головою не ходив би. А neminem captivabimus?8383
  Neminem captivabimus (лат.) – шляхетські привілеї: законодавчі акти, що їх видавали королі руські, великі князі литовські, королі польські, де йшлося про шляхетські права та вольності.


[Закрыть] Це якісь дурнуваті вибрики.

– Маєте за приклад себе і нас! – зауважив Станіслав Скшетуський.

– Це сталося поквапом, не повірю беззаперечно в те, що князь на таке наважиться. Ми тут чужі, жодним чином під його юрисдикцію не підпадаємо. Він мусить громадську думку враховувати і з насильства не може починати, щоб проти себе шляхту не налаштовувати. Правду кажу! Завелика нас купа, щоб усім голови постинати. Над офіцерами має право, цього не можу заперечити, але гадаю, що на військо він озиратиметься, яке про своїх не забариться запитати. А де ваша хоругва, пане Міхале?

– В Упітi!

– Скажіть, а ви впевнені, що ваші люди вам вірними залишаться?

– Звідки ж я можу знати? Вони мене поважають, але й знають, що гетьман стоїть наді мною.

Пан Заглоба на якусь мить замислився.

– Дайте мені до них доручення, аби мене в усьому слухали, як вас, якщо я поміж них об’явлюся.

– Вам здається, що ви вже вільний!

– А що мені може завадити? Я бував і в гірших халепах і Бог мене рятував. Дайте доручення мені й обом панам Скшетуським. Хто перший вислизне, той одразу до хоругви вирушить й іншим її на порятунок приведе.

– Ви, мабуть, марите! Шкода часу на балаканину! Хто звідси вислизне! Та й на чому, врешті-решт, я напишу наказ? Маєте папір, чорнило, пера? Зовсім голову втратили.

– Відчай! – поставив діагноз пан Заглоба. – Тоді дайте мені хоча б свій перстень!

– Беріть і дайте мені спокій! – відмахнувся пан Володийовський.

Пан Заглоба перстень узяв, одягнув його на мізинець і став походжати в задумі.

Тим часом каганець задимів і згас. Приміщення накрила суцільна темрява. Лишень крізь ґрати високого вікна виднілися кілька зірочок, що миготіли на погожому небі. Пан Заглоба не зводив погляду з цих ґрат.

– Якби небіжчик Підбийп’ята був живий і був із нами, – бурмотів стариган, – то вирвав би ґрати і ми б уже за годину опинилися за межами Кейдан.

– Зможете підсадите мене аж до вікна? – пожвавився Ян Скшетуський.

Пан Заглоба з паном Станіславом стали під стіну, пан Ян виліз їм на плечі.

– Тріщить! Як мені Бог милий, тріщить! – загукав пан Заглоба.

– Що, батьку, таке кажете! – здивувався Ян. – Я ж іще не почав тягнути.

– Залізайте вдвох із племінником, я вас там якось уже втримаю. Не раз я жалів пана Міхалa, що він такий малий, а тепер жалію, що не менший, бо міг би, як змія, вислизнути.

Але пан Ян зістрибнув на підлогу.

– Шотландці стоять із того боку! – пояснив він.

– Щоб їм у соляні стовпи перекинутися, як дружина Лота. Темно тут, хоч в око стрель. Незабаром світати почне. Гадаю, що нам щось пожерти принесуть, бо навіть негідники знають, що військовополонених не можна голодом морити. Може, також Бог змусить гетьмана схаменутися. Ніч не одному сумління гризе, а чорти грішників непокоять. Та не може бути, щоб до цього підвалу був лиш один вхід? За дня тут оглянуся. Голова моя важка, тому жодного фортеля вигадати не можу. Завтра Бог кмітливості допоможе, а тепер почнімо молитви промовляти, пановe, і просімо Матінку Божу про порятунок із цієї єретичної в’язниці.

І бранці стали молитися і літанію до Матері Божої відмовляти, після чого обоє пани Скшетуські і пан Володийовський замовкли, сповнені нещастя, і лише пан Заглоба тихо бурмотів:

– Інакше й бути не може, – бурчав дідуган, – не пізніше, ніж завтра, нам оголосять: на вихід! Будьте з Радзивіллом, вам усе пробачать, ще й винагородять! Так буде? Гаразд! Я буду з Радзивіллом! І тоді ще побачимо, хто кого одурить. То ви до в’язниці шляхту пакуєте, на вік і на заслуги не зважаючи? Гаразд! Кому шкода, тому плач! Дурень буде внизу, а мудрий – згори. Пообіцяю, що захочуть, але того, що виконаю, навіть на латки для чобіт не вистачить. Якщо ви присяги вітчизні не дотримали, то доброчесний той, хто й вам не дотримає. Але це правда, що надходить остання година для Речі Посполитої, якщо найвидатніші її сановники з ворогом єднаються. Такого в світі ще не бувало, і, мабуть, державу доведеться втратити. Чи є в пеклі досить мук для власне таких зрадників? Чого тому Радзивіллoвi бракувало? Maлo йому ця вітчизна дала, що її, як Юда, продав, і це в час найбільших випробувань, під час трьох воєн!.. Праведний, праведний гнів твій, Господи, нашли на нього кару якнайшвидше! Хай буде так! Амінь! Тільки б звідси якнайшвидше на свободу вибратися – нароблю я вам партизанів, ясновельможний гетьмане! Пізнаєте, яка зрада на смак. Будете мене ще за приятеля вважати, але якщо кращих друзів не знайдете, то не полюйте ніколи на ведмедя, хіба вам ваша шкура набридла.

Так патякав собі пан Заглоба. Тим часом спливла одна і друга година і нарешті стало світати. Сірі відблиски, що потрапляли крізь ґрати, розпорошували повільно темряву, що панувала в підвалі і, витягнули з неї понурі лицарські постаті, що сиділи під стінами. Пан Володийовський і два пани Скшетуські дрімали від утоми, але коли ще посвітлішало, із замкового подвір’я долетіли відголоси жовнірських кроків, дзенькіт зброї, тупіт копит і звуки сурм біля брами. Лицарі посхоплювалися на рівні ноги.

– День починається не надто успішно! – зауважив пан Ян.

– Дай, Боже, щоб закінчився сприятливіше, – відповів пан Заглоба. – Знаєте, пановe, що я вночі надумав? Нас точно пригостять дарованим життям, якщо на службу до Радзивіллa стати й якщо в зраді допомагати погодимося. І ми маємо на таке погодитись, аби волею скористуватися і за вітчизну стати.

– Нехай мене Бог боронить, щоб я став зраду підписувати, – відрубав пан Ян, – бо хоч би потім від зрадника відступив, все одно моє прізвище на ганьбу моїм дітям між зрадниками залишиться. Не зроблю цього, краще вже померти.

– Я також! – підтримав брата пан Станіслав.

– А я вас наперед попереджаю, що зроблю це. На фортель є фортель, а потім буде, як Бог дасть. Ніхто не подумає, що я з доброї волі чи щиро це зробив. І нехай цього змія Радзивіллa чорти до пекла заберуть! Ще побачимо, чиє буде згори.

Подальшу розмову обірвали крики, що долинали знадвору. Чулися в них зловісні акценти гніву та збурення. Водночас лунали поодинокі голоси команди та відлуння кроків цілих натовпів, і важкий гуркіт, наче від перекочуваних гармат.

– Що там діється? – поцікавився пан Заглоба. – Може, дав би Всевишній, то якась допомога для нас?

– Це незвичайні звуки, – погодився пан Володийовський. – Нумо, підсадіть мене до вікна, то я хутко розпізнаю, що там таке.

Ян Скшетуський узяв його під боки і підняв, як дитину, догори, а пан Міхал схопився за ґрати і став пильно розглядати подвір’я.

– Є щось, є! – енергійно заговорив молодик. – Бачу угорську надвірну хоругву піхоти, якою пан Оскеркo командував. Вони йому були вірні, але він також під арештом. Точно про нього питають. Стоять у бойовому шикуванні. Поручник Стахович із ними, він приятель пана Оскерка.

У цю мить крики стали ще голоснішими.

– Ґанхов до них приїхав. Балакає щось із паном Стаховичем. А який крик!.. Бачу, пановe, як пан Стахович із двома офіцерами відходять від хоругви. Йдуть, мабуть, до гетьмана посланцями. Як мені Бог милий, бунт поширюється у війську. Гармати проти угорців викотили і шотландський загін також у бойовому шикуванні. Товариство з польських хоругв збирається біля угорців. Без них не мали б такої сміливості, бо в піхоті жорстка дисципліна.

– Хай Бог милує! – викрикнув пан Заглоба. – В цьому наш порятунок!.. Пане Міхале, а чи багато є польських хоругв?.. Бо ці якщо збунтуються, то збунтуються.

– Гусарська пана Станкевичa і панцерна пана Мирськогo стоять за два дні дороги від Кейдан, – перелічив пан Володийовський. – Якби вони тут були, їх би не посміли заарештувати. Зачекайте. Є драгуни Харлампія, один регімент8484
  Регімент – полк найманого війська.


[Закрыть], другий Мелешка, ці стоять при князеві. Пан Нев’яровський також стоїть біля князя, але його полк далеко. Два шотландських регіменти.

– Тобто при князеві є чотири.

– Й артилерія під паном Корфом: ще два регіменти.

– Ой! Щось забагато!

– І хоругва пана Кміцицa, озброєна до зубів. Шістсот людей.

– А пан Кміциц на чиєму боці?

– Я не знаю.

– Ви його бачили? Кинув учора булаву, чи ні?

– Невідомо.

– А хто проти князя? Які хоругви?

– Насамперед це угорці. Людей із двісті. Ще є купа різномастого товариства з-під булави пана Мирського та пана Станкевичa. Є трохи шляхти. І пан Кміциц, але я в цьому не впевнений.

– А щоб його!.. Прости, Господи. Мало!.. Замало!..

– Ці угорці двох полків вартують. Старий жовнір і вивчений! Зачекайте… Ґноти запалюють у гарматах, битва назріває.

Пани Скшетуські мовчали, а пан Заглоба вертівся, як на пательні.

– Бий зрадників! Бий сучих синів! Ех, Кміциц! Кміциц! Все від нього залежить. Сміливий він вояк?

– Як диявол… Готовий на все.

– Не може бути інакше, тільки він на наш бік встане.

– Бунт у війську! Ось, до чого гетьман довів! – спересердя вигукнув пан Володийовський.

– І хто тут бунтівник? Військо чи гетьман, котрий проти власного пана збунтувався? – спитав пан Заглоба.

– Бог це засудить. Зачекайте… Знову там якийсь рух. Частина драгунів Харлампія стає біля угорців. Лише добра шляхта в цьому регіменті служить. Чуєте, як кричать?

– Полковників! Полковників! – закликали грізні голоси з подвір’я.

– Пане Міхале! На Божі рани, гукніть їм, щоб послали по вашу хоругву і по панцерне та гусарське товариство.

– Цить!

Тоді пан Заглоба сам почав волати:

– Пошліть по решту польських хоругв і в пень тих зрадників!

– Тихо будьте!

Враз, не у дворі, але на задах замку пролунав короткий обірваний залп мушкетів.

– Ісусе, Маріє! – верескнув пан Володийовський.

– Пане Міхале, що там таке?

– Не вагаючись розстріляли пана Стаховичa і двох офіцерів, котрі виступили делегатами, – гарячкував пан Володийовський. – Не може бути!

– Муки Господа нашого! Тож на жодну амністію не можна й сподіватися.

Гуркіт пострілів заглушив подальшу розмову. Пан Міхал конвульсивно схопився за ґрати і притиснув до них чоло, але впродовж хвилини нічого не міг бачити, крім ніг шотландських піхотинців, вишикуваних тут же за вікном. Залпи мушкетів щораз густішали, а до цього озвалися й гармати. Сухі удари куль об стіну над підвалом було чутно чудово, наче градом осипало. Аж стіни замку тряслися.

– Пане Міхале, стрибайте, бо ще загинете там! – закликав пан Ян.

– Нізащо. Кулі лягають вище, а з гармат стріляють у протилежний бік. Нізащо не зійду.

І пан Володийовський, ще дужче схопившись за ґрати, підтягнувся весь у віконний отвір, і більше не мав потреби спиратися на плечі пана Скшетуськогo. У підвалі, щоправда, зробилося темно, бо віконце було мале і пан Міхал, хоч і худорлявий, затулив його повністю, зате товариші, котрі залишилися внизу, мали щоразу свіжі повідомлення з поля бою.

– Вже бачу тепер! – гарячкував пан Володийовський. – Угорці вперлися в стіну і звідти стріляють. Га! Я боявся, щоб докупи не збилися, бо гармати б їх умить спопелили. Добрі жовніри! Як мені Бог милий! Навіть без офіцерів знають, що треба робити. Знову задиміло! Нічого не бачу.

Постріли стали слабнути.

– Бoжe милий! Не відкладай кари! – голосив пан Заглоба.

– Що там, пане Міхале? – спитав пан Скшетуський.

– Шотландці атакують.

– Грім і блискавка! І ми мусимо тут сидіти! – спалахнув пан Станіслав.

– О, вже є! Галябардисти! Угорці їх шаблями рубають! Ах! Бoжe! Зле, що ви не можете побачити! Що за жовніри!

– І між собою б’ються, замість із ворогом.

– Угорці перемагають! Шотландці ліворуч відступають. Бог мій захисник! Драгуни пана Мелешка переходять на їхній бік!.. Шотландці між двох вогнів. Корф не може з гармат стріляти, бо й шотландців накриє. Бачу вже і Ґанховoві мундири між угорцями. Вони атакують браму. Хочуть вибратися звідси. Несуться, як буря! Все ламають!

– Ех? Як же це? Як я хотів би, щоб замок здобули, – крикнув пан Заглоба.

– Байдуже! Завтра повернуться з хоругвами пана Мирськогo та пана Станкевичa. Нічого собі! Харлампій загинув!.. Ні! Встає, поранений. Вже, вже вони при брамі. Що таке? Це що, шотландська охорона брами переходить на бік угорців? Бо відкривають ворота. Клубиться з того боку. Бачу пана Кміцицa! Кміциц! Кміциц із кіннотою б’ється через браму!

– На чиєму боці? На чиєму боці? – лементував пан Заглоба.

Якийсь час пан Міхал не відповідав, але недовго. Гамір, брязкіт зброї та зойки лунали тим часом із подвоєною силою.

– Вже по них! – крикнув вражений пан Володийовський.

– По кому? По кому?

– По угорцях! Кіннота їх розбила, топче, січе! Штандарт у руці пана Кміцица!.. Кінець, кінець!

Сказавши це, пан Міхал зсунувся з ніші вікна й упав на руки Янa Скшетуськогo.

– Убийте мене, – ридав він, – убийте, бо я цього чоловіка мав під шаблею і живим відпустив. Я відвіз йому вірчу грамоту! Через мене зібрав цю хоругву, з якою тепер проти вітчизни воюватиме. Знав, кого набирав, гультяїв, шибеників, бандитів, шкуродерів, таких, як він сам. Дай, Боже, його ще раз із шаблею зустріти. Господи! Подовж мені життя на згубу цього зрадника, бо присягаюся, що він більше з рук моїх не вибереться.

Тим часом крики, тупіт копит і залпи пострілів зазвучали з іще більшою силою. Але поступово вони ослабли й уже через годину тиша запанувала в кейданському замку, її порушували лише розмірені кроки шотландських патрулів і відголоси команд.

– Пане Міхале! А визирніть ще раз, – благав пан Заглоба.

– Навіщо? – здивувався невисокий лицар. – Хто військовий, той вгадає, що сталося. Врешті я бачив їх розбитими. Пан Кміциц тут тріумфує!

– Щоб його коні роздерли, баламута та шибеника! Щоб йому довелося гарем у татар пильнувати!

Розділ XVI

Пан Міхал мав рацію! Пан Кміциц тріумфував. Угорці та частина драгунів пана Meлешка, а також Харлампія, котрі з’єдналися з ними, лягли густим трупом на кейданському дитинці. Заледве кількадесят із них вислизнули та розсіялися в околицях замку та міста, де їх переслідувала кіннота. Спіймали ще багатьох, інші опинилися, мабуть, аж у таборі Павла Сапєги, воєводи вітебськогo, котрому перші мусили принести страшну звістку про зраду великого гетьмана, про його перехід на бік шведів, про ув’язнення полковників і опір польських хоругв.

Тим часом пан Анджей, весь укритий кров’ю та пилюкою, з’явився з угорським штандартом у руці до Радзивілла, котрий прийняв його з розпростертими обіймами. Але пана Кміцица не одурманила перемога. Навпаки, він був похмурий і злий, ніби проти свого сумління вчинив.

– Ваша світлосте! – сказав він. – Не хочу слухати похвали і бажав би сто разів із ворогами вітчизни воювати, ніж один із жовнірами, котрі б нам придатися могли. Мені здається, що сам собі кров пустив.

– Чия ж це провина, якщо не тих бунтівників? – відрубав князь. – Я волів би їх під Вільно повести, і саме так мав би вчинити. Але вони забажали проти влади виступити. Що сталося, того вже не змінити. Було треба і буде треба дати приклад.

– Що ваша світлість накаже зробити з військовополоненими?

– Кожному десятому куля в лоб. Решту позмішувати з іншими полками. Ви поїдете сьогодні в хоругви пана Мирськогo і пана Станкевичa, завезете їм мій наказ, щоб до походу були готові. Призначаю вас командувати цими двома хоругвами і третьою пана Володийовськогo. Командири мають вам підлягати й у всьому коритися. Я хотів до цієї хоругви Харлампія спочатку послати, але він зараз нікудишній. Тому передумав.

– А в разі опору? Бо у пана Володийовського ляуданські люди, котрі мене люто ненавидять.

– То оголосіть їм, що пани Мирський, Станкевич і Володийовський будуть негайно розстріляні.

– Тоді вони можуть піти зі зброєю на Кейдани, щоб їх відбити. В пана Мирськогo відбірна шляхта служить.

– А ви візьміть із собою регімент шотландської піхоти і регімент німецької. Спочатку їх оточіть, а тоді оголосіть наказ.

– Як забажає ваша світлість!

Радзивілл поклав руки на коліна та замислився.

– Панів Мирського і Станкевичa я розстріляв би охоче, коли б не те, що їх не лише у своїх хоругвах, але в усьому війську, навіть по всій країні шанують. Боюся розголосу та відкритого бунту, приклад якого ми мали вже напередодні. Щастя, що завдяки вам добру одержали науку і двічі подумає кожна хоругва, перш ніж проти нас виступити. Потрібно лишень хутко діяти, щоб упертюхи не перейшли до пана воєводи вітебськогo.

– Ваша світлість говорили лише про панів Мирського та Станкевича, але не згадали панів Володийовського й Oскерка.

– Пана Оскерка мушу поберегти, бо він відомий чоловік і з багатьма споріднений. Але пан Володийовський із Руси походить і не має тут захисту. Відважний він жовнір, це правда! Я також розраховував на нього. Тим гірше, бо я затявся. Якби чортяка не приніс цих приблуд, його приятелів, може, я б інакше вчинив. Але після того, що сталося, чекає його куля в лоб, як і двох панів Скшетуських і того третього бика, котрий першим почав ревіти: «Зрадник! Зрадник!»

Пан Анджей схопився, немов його залізом припекло. – Ваша світлосте! Жовніри кажуть, що пан Володийовський життя вашої світлості на річці Шкловці врятував.

– Він здійснив свій обов’язок і за це йому Дідкейміс у довічне володіння я хотів віддати. Тепер мене зрадив і за це накажу його розстріляти.

Очі пана Кміцицa заіскрилися, а ніздрі розширилися.

– Ваша світлосте! Цього не можна робити!

– І чому ж цього не можна робити? – поцікавився князь Радзивілл, насупивши брови.

– Благаю вашу світлість, – промовляв у запалі пан Анджей, – аби панові Володийовському навіть волосина з голови не впала. Ваша світлість мені пробачить. Благаю!.. Пан Володийовський міг мені не віддати вірчої грамоти, бо її ваша світлість у його руці прислав і рішення на його розсуд залишив. А він віддав!.. Висмикнув мене з болота. Тому я прийшов під вашої світлості інквізицію. Не вагався мене рятувати, хоча ми щодо однієї панночки суперники. Я завинив йому вдячність і я присягнув собі, що йому відплачу!.. Ваша світлість зробить це для мене, щоб ні його, ні його приятелів жодна не спіткала кара. Волосина їм не повинна впасти з голови і, заради Бога, не впаде, поки я живий!.. Благаю вашу світлість!

Пан Кміциц просив і руки благально складав, але в словах його звучали ледь помітні нотки гніву, погрози й обурення. Невгамовна природа брала гору. Він стояв над Радзивіллом із обличчям, схожим на голову роздратованого хижого птаха, з палаючими очима. Гетьманові також кров вдарила в обличчя. Перед його залізною волею та деспотизмом гнулися дотепер всі в Литві та Русі, ніхто і ніколи не насмілився йому перечити, ніхто не зважився просити про милість для засуджених, а тепер пан Кміциц не лише просив, а реально вимагав. І обставини складалися так, що йому неможливо було відмовити.

Деспот ще як тільки на шлях зрадника став, тямив, що ще не раз доведеться йому коритися деспотизму людей і обставинам, що він буде залежним від своїх однодумців, котрі значитимуть набагато менше, ніж цей пан Кміциц, котрого князь хотів обернути у вірного пса, а він швидше нагадує прихованого вовка, що роздратований готовий вкусити руку пана.

Все це збурило горду кров Радзивілла. Він вирішив пручатися, бо вроджена страшна мстивість штовхала його до опору.

– Пана Володийовського і тих трьох скарають на горло! – сказав князь із притиском.

Це було все одно, що кинути порох у вогонь.

– Якби я угорців не розбив, то ще невідомо, кого б скарали на горло! – кинув в обличчя гетьману пан Анджей.

– Я не збагну? То ви мені відмовляєте у своїх послугах? – спитав небезпечно гетьман.

– Ваша світлосте! – вимовив рвучким голосом молодик. – Я не відмовляю. Лише прошу. Благаю. Але цього не буде. Ці люди на всю Польщу славні. Не буде! Бо не може бути!.. Я не стану Юдою для пана Володийовськогo. Я піду за вашу світлість у вогонь, але не відмовляйте мені в цій милості.

– А якщо відмовлю?

– Тоді накажіть, ваша світлосте, й мене розстріляти!.. Я не хочу жити!.. Хай мене громи поб’ють!.. Хай мене чорти живцем до пекла тягнуть!

– Опам’ятайтесь, нещасний, перед ким це кажете?

– Ваша світлосте, не доводьте мене до відчаю!

– Прохання я б міг вислухати, але погрози не виконую.

– Я прошу. Благаю!

Тут пан Анджей кинувся на коліна.

– Дозвольте мені, ваша світлосте, серцем, не з примусу собі служити, бо інакше збожеволію!

Радзивілл не сказав нічого. Пан Кміциц стояв навколішки, бліднучи та паленіючи почергово, наче як блискавиці пролітали на його обличчі. Либонь, ще мить, і він вибухне в жахливий спосіб.

– Встаньте! – наказав Радзивілл.

Пан Кміциц піднявся з колін.

– Ви вмієте захищати друзів, – відступив князь, – тож сподіваюся, що і мене зумієте захистити і не відступите ніколи. Мабуть, Бог, створив вас із селітри, а не з м’яса, тому будьте обережні, щоб не згоріти. Не можу вам у нічому відмовити. Ось, що я надумав: панів Станкевичa, Мирськогo й Оскерка хочу шведам у Біржай відіслати. Нехай обоє пани Скшетуські та пан Володийовський їдуть із ними. Голови їм там не повідривають, а що в час війни у спокої посидять, то на краще вийде.

– Дякую вашій світлості, батьку моєму! – заволав пан Анджей.

– Не поспішайте, – зупинив його князь. – Я поставився з повагою до вашої присяги, аж занадто, тепер візьміть до уваги мою. Тому старому шляхтичу, забув, як його ім’я, тому ревучому дідькові, котрий сюди із панами Скшетуськими прибув, я виношу смертний вирок. Він першим назвав мене зрадником, він мене в хабарництві запідозрив, він збурив інших, і, може, не дійшло б до такого спротиву, якби не його зухвалість!

Тут князь ударив п’ястуком об стіл.

– Скоріше смерті, скоріше кінця світу я б очікував, ніж щоб хтось мені, Радзивіллу, посмів в очі кинути: «Зрадник!» В очі перед людьми! Немає такої смерті, немає такої муки, якої було б достатньо за такий злочин. Не просіть мене за нього, бо це надарма.

Але пана Кміцица нелегко було від чогось відмовити, якщо собі щось надумав. Однак він більше не гнівався і не вибухав. Більше того, схопивши знову руку гетьмана, почав її цілувати та благати так сердечно, як тільки вмів.

– Жодною линвою, чи ланцюгом не прив’язала б ваша світлість так серця мого, як своєю милістю. Але не робіть половину, чи частину, а робіть ціле. Ваша світлосте! Що цей шляхтич учора казав, так думали всі. Я сам таке ж думав, поки ваша світлість мені очі не розплющили. Хай мене вогонь спалить, якщо я так не думав. Людина не винна в тому, що дурна. Цей шляхтич був до того п’яний, що вигукував усе, що мав на серці. Думав, що на захист вітчизни виступає, і важко когось покарати за любов до батьківщини. Знав, що на смерть наражається, але все одно сказав те, що мав на язику і на серці. Від нього мені не холодно, не тепло, але він панові Володийовському, як брат, або навіть, як батько. Він за ним тужитиме без міри, а я цього не хочу. Така вже в мене натура, що як комусь гараздів бажаю, то я душу би за нього віддав. Щоб мене хтось урятував, а приятеля мого вбив, то хай би його нечистий від такої милості забрав. Ваша світлосте! Батьку мій, добродійнику улюблений, вчиніть уже всю милість, подаруйте мені цього шляхтича, а я вам усю кров свою подарую, хоч би й завтра, сьогодні, вже!

Радзивілл закусив вуса. – Я так вирішив учора.

– Що гетьман і віленський воєвода вирішив, те великий князь литовський, а дай, Боже, в майбутньому і польський король, як милостивий монарх, перекреслити може.

Пан Анджей промовляв щиро, що відчував і думав, але якби він навіть був витонченим царедворцем, то не зміг би потужнішого аргументу на захист своїх друзів знайти. Горде обличчя магната посвітліло й очі він примружив, немов любуючись звуком цих титулів, яких ще не мав. За мить оголосив:

– Taк мене забалакали, що я ні в чому не можу вам відмовити. До Біржая поїдуть усі. Нехай там спокутуватимуть у шведів свої провини, а потім, коли станеться те, про що мова, вимагайте нової для них милості.

– Якщо живий буду, зажадаю, дай, Боже, якнайшвидше! – втішився пан Кміциц.

– Iдіть тепер, принесіть їм добру новину!

– Це добра новина для мене, а не для них, бо вони навряд чи приймуть її з удячністю, особливо, що не сподівалися того, що їм загрожувало. Я не піду, ваша світлосте, бо це виглядатиме, що хочу перед ними вихвалятися.

– Робіть, що хочете. І якщо так, то часу не гайте і рушайте за хоругвами панів Мирськогo та Станкевичa, бо після цього вас чекає ще одна експедиція, від якої ви навряд чи відмовитесь.

– Яка, ваша світлосте?

– Поїдете запросити від мого імені пана Білевичa, мечникa расейняйськогo, щоб разом із родичкою до мене, в Кейдани приїхав і тут на час війни осів. Все втямили?

Пан Анджей сторопів.

– Він цього зробити не захоче. З великою люттю він Кейдани покинув.

– Сподіваюся, що його лють уже минула. У будь-якому разі візьміть людей із собою й якщо не захочуть по добрій волі сюди прибути, то запхайте їх в екіпаж, оточіть драгунами і везіть. М’який той шляхтич був, як віск, коли я з ним бесідував, шарівся, як панночка, і кланявся до землі. Але й він злякався шведського імені, як чорт свяченої води, і поїхав. Я маю потребу його тут мати і для себе, і для вас. Маю надію, що ще виліплю з цього воску таку свічку, яку сам захочу, і кому захочу, її запалю. Тим краще буде, якщо так станеться. А якщо ні, то матиму заручника. Білевичі багато можуть у Жемайтії, бо майже з усією шляхтою споріднені. Коли одного, і то найстаршого, я одержу в руки, інші двічі подумають, перш ніж щось проти мене затіють. Бо за ними і за тією вашою дівчиною стоїть ціла мурашня ляуданська, яка, якщо захоче опиниться в таборі пана воєводи вітебськогo, беззаперечно їх із розпростертими обіймами там приймуть. Важлива ця річ, така важлива, що міркую, чи не з Білевичів почати.

– У хоругві пана Володийовськогo лише ляуданські люди.

– Опікуни твоєї панночки. Якщо так, почніть із того, щоб її сюди привезти. Тільки послухайте: я маю намір пана мечникa в нашу віру навернути, але дівчину собі вже самі вербуйте, як умієте. Коли я мечникa наверну, він допоможе й панночку прихилити. Погодиться, вчиню вам хутко весілля. Не погодиться, беріть її так. Якщо пізнає гарапника, то відразу ж зміниться. З жінками це найкращий спосіб. Поплаче, подепресує, коли її до вівтаря поволочать, але наступного дня визнає, що не такий страшний чорт, як його малюють, а третього буде й рада. Як ви вчора розійшлися?

– Наче мені в пику дала!

– Що ж сказала?

– Назвала мене зрадником. Мало мене параліч не розбив.

– Така запекла? Коли будете її чоловіком, то скажете їй, що жінкам куделя краще пасує, ніж публічні справи, і три-майте її на повідку.

– Ваша світлість її не знає. В неї лише одне: порядний або негідник, і згідно з цим рішення приймає. А її розуму не один чоловік міг би позаздрити. Перш ніж чоловік оглянеться, вона вже в суть втрапить.

– Втрапила й вам також у серце. Намагайтесь і їй залізти.

– Дав би Бог, ваша світлосте. Раз вже її брав я озброєною рукою, aле потім пообіцяв собі, що більше такого не робитиму. А що мені ваша світлість каже, щоб її силоміць до вівтаря провадити, то мені не лягає на серце, бо і собі, й їй пообіцяв, що насильства більше не буде. Вся надія, що ваша світлість зуміє переконати пана мечника, що ми не тільки зрадниками не є, але спасіння вітчизни прагнемо. Коли він переконається, то й її переконає, а тоді інакше на мене дивитиметься. Тепер у Білевичі я поїду і привезу їх сюди обох, бо маю страх, щоб вона в монастирі не сховалася. Але скажу вашій світлості щиру правду, що хоч велике це щастя для мене дивитися на цю дівчину, я б краще бажав на всю шведську могутність вдарити, ніж перед її очі тепер стати, бо вона не знає моїх чесних намірів і зрадником вважає.