Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 28 страниц)

– Ще б пак! – усміхнувся пан Міхал. – Буде він тепер пана Ковальського до кінця життя висміювати, і хай Бог боронить дістатися йому на язик, бо гострішого в усій Речі Посполитій немає. А коли ще почне, як зазвичай, прикрашати свою мову, то від сміху люди за животи хапаються.

– Але за потреби, кажете, і шаблею уміє зарадити? – спитав пан Станкевич.

– Аякже! Та він перед усім військом під Збаражeм Бурлая зарубав.

– Нічого собі! – скрикнув пан Станкевич. – Такого я ще не бачив!

– Велику він нам послугу надав своєю втечею, – сказав пан Оскеркo, – бо гетьманські листи із собою прихопив, а хто зна, що там у них було проти нас написано. Не вірю я, що шведський комендант у Біржаї нас би послухав, а не пана Ковальського. Цього не буде, бо ми прибудемо, як в’язні, а він, як командир конвою. Але що там не знатимуть, що з нами робити, то річ певна. В будь-якому разі голів нам не постинають, а це вже щось.

– Я так тільки казав, – пояснив пан Мирський, – щоб пана Ковальського зовсім збаламутити. Але те, що ви кажете, що нам голів не постинають, далебі, невелика втіха. Все так складається, що краще не жити, бо вже тепер ще одна війна, цього разу громадянська, вибухне, а це вже буде остання згуба. Навіщо я, старий, маю на такі речі дивитися?

– Або я, котрий кращі часи пам’ятає! – додав пан Станкевич.

– Таке, панове, не треба говорити, бо Боже милосердя більше за людське зло, і Його всемогутня рука може нас із багнюки висмикнути саме тоді, коли ми найменше того сподіваємося.

– Святі слова, пане, – погодився Ян Скшетуський. – І нам, людям з-під прапора князя небіжчика Яреми, важко жити тепер, бо ми до перемог звичні, а ще ж хочеться і вітчизні послужити, тільки б Господь Бог дав на нарешті вождя, не зрадника, але такого, котрому б чоловік міг усім серцем і всією душею довіритися.

– Ой, правда, правда! – закивав пан Володийовський. – Чоловік бився б удень і вночі.

– І я вам, панове, скажу, що це найбільший відчай, – зауважив пан Мирський, – бо через це кожен наче в темряві никає і сам себе питає: що робити?.. І невпевненість його душить, як жахіття. Не знаю, як там ви, але мене і важкий неспокій шарпає. І коли подумаю, що це я булаву під ноги гетьману кинув, що це я до спротиву та бунту спричинився, то мені рештки сивини на голові від жаху ворушаться. Це правда!.. Але що робити перед явною зрадою? Щасливі ті, хто таких питань не мав потреби перед собою ставити та підтримки в душі шукати!

– Провідника, провідника, дай нам, Боже милосердний! – молився пан Станкевич, здіймаючи очі до неба.

– Подейкують, що воєвода вітебський дуже порядний володар? – спитав Станіслав Скшетуський.

– Так і є! – підтвердив пан Мирський. – Але він не має ні коронної булави, ні польної, тому до того, як його король гетьманською гідністю нагородить, може лише самостійно виступати. Не піде він до шведів, ані деінде, можете бути впевнені!

– Пан Ґосевський, польний гетьман, у полоні в Радзивіллa.

– Бо й він чесна людина, – сказав на те пан Оскеркo. – Коли до мене звістка про це дійшла, я скам’янів і відразу ж відчув, що справи кепські.

Пан Міхал замислився і через якийсь час зауважив:

– Якось я був у Варшаві і потрапив у королівські покої, а пан наш милостивий, котрий простих вояків любить, хвалив мене за Берестечко, впізнав мене відразу та запросив прийти на обід. На тому обіді я бачив також пана Чарнецькогo, бо власне на його честь був бенкет. Захмелівши трохи, король почав пана Чарнецькогo за голову обіймати, а наприкінці промовив: «Навіть коли настануть такі часи, коли мене всі покинуть, ви мені вірними залишитесь!» Власними вухами чув, наче пророчим духом вимовлене. Пан Чарнецький від цього враження мало дар мови не втратив, лише повторював: «До останнього подиху! До останнього подиху!» А король тоді просльозився.

– Хто зна, чи не пророчі то були слова, бо важкі часи вже прийшли! – вимовив пан Мирський.

– Пан Чарнецький великий жовнір! – зауважив пан Станкевич. – Немає в Речі Посполитій того, хто б його імені не повторював.

– Кажуть, – зронив пан Скшетуський, – що татари, котрі пана Реверу Потоцького проти Хмельницького підтримують, так паном Чарнецьким захопилися, що не хочуть йти туди, де його немає.

– Щира це правда, – підтвердив пан Оскеркo. – Я чув, як це в Кейданах при князеві гетьманові казали. Всі тоді пана Чарнецького прославляли, а князеві це було не до шмиги, бо він спохмурнів і заявив: «Він коронний oбoзний, але міг би з таким самим успіхом у мене служити в Тикоціні підстаростою».

– Заздрість його вже, мабуть, догризала.

– Відома то річ, що відступник не терпить світло чесноти.

Таку розмову вели ув’язнені полковники. Відтак розмова знову повернулася до пана Заглоби. Пан Володийовський переконував, що вони можуть від нього допомоги сподіватися, бо це не такий чоловік, що може друзів у біді залишити.

– Я впевнений, – казав пан Міхал, – що він до Упіти втік, де моїх людей знайде, якщо їх ще не розбили або в Кейдани насильно не перевели. З ними на порятунок сам вирушить, хіба б не захотіли йти, чого я від них не сподіваюся, бо в ляуданській хоругві людей найбільше, і вони мене поважають.

– Але ж вони давні васали Радзивілла? – зауважив пан Мирський.

– Це правда. Але як тільки вони про передачу Литви шведам дізнаються, про ув’язнення пана польного гетьмана, пана кавалера Юдицького, вас і мене, то їхні серця від Радзивіллa враз відвернуться. Це чесна шляхта, а вже там пан Заглоба знайде слова, якими гетьмана змалювати, і краще він це вміє, ніж кожен із нас.

– Бa! – зронив Станіслав Скшетуський, – а ми тим часом у Біржаї опинимося.

– Аж ніяк, бо ми робимо гак, щоб Упіту оминути, а з Упіти туди пряма дорога, наче хтось серпом вижав. Навіть якщо вирушать днем пізніше, навіть двома, все одно будуть у Біржаї раніше за нас і дорогу нам заступлять. Ми ж лише зараз на Шауляй їдемо і звідти на Біржай будемо повертати, а ви б мали знати, що з Упіти до Біржая ближче, ніж із Шауляя.

– Підтверджую, і ближче, і дорога краща, бо гостинець! – закивав пан Мирський.

– Ось, маєте. А ми ж іще навіть не в Шауляї.

Лише надвечір побачили гору, яку називали Грабаркою, під якою розпростерся Шауляй. Дорогою зауважили, що неспокій вже запанував у всіх селах і містечках, які довелося їм проїздити. Либонь, звістка про перехід гетьмана до шведів поширилася вже по всій Жемайтії. Подекуди розпитували жовнірів, чи це правда, що країну тепер шведи займуть. Подекуди з’являлися маси селян із дружинами, дітьми та майном, котрі прямували вглиб лісів, якими вся країна рясно була вкрита. Місцями постаті селян були майже грізні, бо, вочевидь, приймали драгунів за шведів. По шляхетських закутках розпитували їх відверто, хто і куди їде, а коли пан Ковальський, замість того, щоб відповідати, наказав забиратися з дороги, доходило до гамору та погроз, настільки, що лише готові стріляти мушкети змогли відкрити прохід.

Велика дорога, що йде з Кoвнa на Шауляй до Miтaви, була запруджена підводами й екіпажами, в яких їхали дружини та діти шляхтичів, котрі прагнули сховатися до початку війни в курляндських маєтках. У самому Шауляї, де стояли королівські маєтки, не було жодних, ні гетьманських особистих хоругв, ні компутових. Натомість ув’язнені полковники побачили тут уперше шведський загін, що складався з двадцяти п’яти рейтарів, який як роз’їзд із Біржая приїхав. Натовпи євреїв і міщан витріщалися на ринку на невідомих людей, а полковники споглядали на них із цікавістю, особливо пан Володийовський, котрий ніколи раніше шведів не бачив, обмацував їх так жадібно очима, як вовк дивиться на стадо овець, і вусами притому ворушив.

Пан Ковальський порозумівся з офіцером, рапортував, хто він, куди їде, кого ескортує, і зажадав, щоб офіцер долучив своїх людей до його драгунів для більшої безпеки в подорожі. Але офіцер відповів, що має наказ якнайдалі усере-дину країни пробратися, щоб про її стан дізнатися, тому не може до Біржая повертатися. Однак він запевнив, що дорога всюди безпечна, бо малі загони, послані з Біржая, рухаються країною у всіх напрямках, а деякі аж до Кейдан доходять. Відпочивши добре аж до опівночі і знесилених коней добре попасши, рушив пан Рoх разом із своїми в’язнями далі, звернувши від Шауляя на схід через Йонішкіс і Посвут до Біржая, щоб дістатися на битий шлях, що йде з Упіти та Паневежисa.

– Якщо пан Заглоба прийде нам на порятунок, – зауважив на світанку пан Володийовський, – то на цій дорозі найкраще буде напасти, бо з Упіти він уже міг би встигнути.

– Може, він десь там і чигає! – припустив Станіслав Скшетуський.

– Я мав таку надію, поки шведів не побачив, – зітхнув пан Станкевич, – але тепер уже мені здається, що ніхто нам не допоможе.

– На те пан Заглоба голову має, щоб їх оминути чи здурити, а він це уміє.

– Але він місцевості не знає.

– Зате ляуданські люди знають, бо коноплі, дошки та дьоготь аж до Риги возять, а в моїй хоругві таких достатньо.

– Мусили б уже шведи біля Біржая всі містечка зайняти.

– Хороші ті жовніри, котрих ми в Шауляї бачили, маю визнати, – зронив тендітний лицар, – один за одного кращий!.. Ви зауважили, яких коней мають гладких?

– Це інфлянтські коні, дуже сильні, – пояснив пан Мирський. – Наше гусарське та панцерне товариство також в Інфлянту їздить по коней, бо в нас лише дрібні шкапини.

– Розкажіть краще про шведську піхоту, – попросив пан Станкевич. – Кіннота, хоч і гарне враження справляє, насправді не така добра. Траплялося, що наша хоругва, а особливо заслужена, як рухне цих рейтарів, то вони й двох молитов не витримають.

– Ви вже їх куштували у давнину, – погодився невисокий лицар, – а я лише мушу слину ковтати. І скажу вам, коли в Шауляї їх побачив і ці їхні жовті бороди, як куделя, аж мені сироти по спині висипали. Ех, рада б душа в рай, а тут сиди на фірі і здихай!..

Полковники змовкли, але, либонь, не лише пан Володийовський пашів такими приязними до шведів почуттями, бо незабаром вух в’язнів долинула така розмова драгунів, котрі оточували віз:

– Ви бачили цих поганських псявірів? – обурювався один жовнір. – Ми мали з ними воювати, а тепер будемо їм коней чистити.

– Щоб їх грім із ясного неба побив! – буркнув інший драгун.

– Тихо там! Буде ще вас швед мітлою в чоло в стайні дисципліни навчати!

– Або я його.

– Бевзь! Не такі, як ти, хотіли проти них виступити, а тут ось що сталося!

– Найкращих лицарів їм відвозимо, наче псові в горло. Будуть над ними, єврейські морди, знущатися.

– Без єврея з таким супостатом не домовишся. Toму навіть комендант Шауляя зараз мусить перед євреєм стелитися.

– Щоб їх мор побив!

Тут перший жовнір трохи стишив голос і спитав:

– Кажуть, що всі найкращі вояки не хочуть із ними проти власного пана служити.

– Аякже! Ти що не бачив угорців, як пан гетьман виступив із військом на упертюхів. Невідомо ще, що буде. Tа й купа наших драгунів до угорців приєдналася, ніби всіх розстріляють.

– Ось їм нагорода за вірну службу!

– До дідька така робота!

– Єврейська служба!..

– Стій! – пролунав враз голос пана Рoхa, котрий їхав попереду.

– Бодай тобі куля в писку засіла! – бурчав голос біля воза.

– Що там? – питали жовніри одні одних.

– Стій! – пролунала повторно команда.

Підвода зупинилася. Жовніри притримали коней. День був погожий, ясний. Сонце вже зійшло і в його блиску виднілися на дорозі попереду клуби куряви, наче стадо або військо йшло.

Незабаром у куряві з’явився блискіт, можна було б сказати, що хтось іскри розсипає, і вогники мерехтіли щораз виразніше, ніби яскраві свічки, димом оточені.

– Це вістря виблискують! – розпізнав пан Володийовський.

– Військо йде.

– Мабуть, якийсь шведський загін.

– У них тільки піхота має списи, а там курява швидко рухається. Це кіннота, це наші!

– Наші, наші! – повторили драгуни.

– Шикуйсь! – пролунав голос пана Рoхa.

Драгуни оточили колом віз. Пан Володийовський пожвавішав.

Вже лише стаї шляху відділяли тих, що наближалися, від фіри та відстань зменшувалася з кожною миттю, бо вони скакали клусом. Врешті з куряви вигулькнув озброєний загін у бойовому шикуванні, наче атакуючи. Мить, і вони ще наблизилися. У першому ряду, трохи з правого боку, під бунчуком скакав якийсь велетенський чоловік із булавою в руці. Як тільки його пан Володийовський помітив, відразу ж загукав:

– Це пан Заглоба! Боже милий, пан Заглоба.

Усмішка розхмарила обличчя Янa Скшетуськогo.

– Він! Не хто інший, – сказав він, – і під бунчуком! Вже на посаду гетьмана претендує. Я б його витребеньки будь-де впізнав. Цей чоловік яким народився, таким і помре.

– Нехай йому Господь Бог дасть здоров’я! – додав пан Оскеркo. Після цього склав долоні біля рота і став кликати: – Пане Ковальський! Ваш родич їде вас провідати!

Але пан Рoх не чув, бо саме підганяв своїх драгунів. І треба йому віддати справедливість, бо він лише жменю мав людей, а там ціла хоругва проти нього виступала, але він не розгубився і присутності духу не втратив. Вишикував драгунів двома колами навколо підводи, а нападники тим часом розтягнулися і почали об’їжджати обложених на татарський спосіб, півмісяцем, з обох боків поля. Але, вочевидь, вони хотіли спочатку провести перемови, бо взялися махати прапором і кричати:

– Стій! Стій!

– Уперед! Ступом! – скомандував пан Рoх.

– Здавайтеся! – гукали з дороги.

– Вогонь! – віддав наказ у відповідь пан Ковальський. Запала глуха мовчанка: жоден драгун не вистрелив. Пан Рoх занімів від подиву, відтак кинувся, як божевільний, на своїх драгунів.

– Вогонь, псявіри! – заревів він жахливим голосом і одним змахом п’ястука звалив найближчого жовніра з коня.

Решта стали відступати перед шаленством свого командира, але жоден не послухався наказу. Стрій враз розвалився, як сполохане стадо куріпок, в одну мить.

– Я цих жовнірів наказав би, однак, розстріляти! – буркнув пан Мирський.

Тим часом пан Ковальський, второпавши, що власні люди покинули його, обернув коня до шеренг нападників.

– Там мені смерть! – заверещав він жахливим голосом. І поскакав на них, як блискавиця. Але не встиг він подолати й половину відстані, як у лавах пана Заглоби гримнув постріл із ґарлача8888
  Ґарлач, або мушкетон – вогнепальна зброя з короткою люфою, що розширюється на вильоті.


[Закрыть]. Січа вибухнула на дорозі, кінь пана Рoхa зарився головою в куряву й упав, звалюючи свого вершника.

Тієї ж миті котрийсь жовнір із хоругви пана Володийовськогo блискавично висунувся вперед і вперіщив по потилиці офіцера, котрий підіймався із землі.

– Це Юзва Бутрим! – закричав пан Володийовський. – Юзва Безногий!

Пан Рoх, своєю чергою, хапнув Юзву за полу і та залишилася в його руці. І вони стали вовтузитися, як два зчеплені яструби, бо нелюдською обоє були наділені силою. Стремено Бутрима луснуло, він злетів на землю і перекинувся, але пана Рoхa не відпустив, й обоє утворили щось подібне на кулю, що переверталася на дорозі.

Підбігли й інші. Зо двадцять рук хапнули пана Ковальського, котрий шарпався і бився, як ведмідь у капкані. Розкидав людей, як вепр собак, зводився знову і не здавався. Він хотів загинути, а тим часом навколо чув десятки голосів, що повторювали: «Живцем! Живцем!» Нарешті сили залишили його і шляхтич зомлів.

Тим часом пан Заглоба вже опинився біля підводи, навіть на ній, і стискав в обіймах пана Скшетуського, малого лицаря, панів Мирськогo, Станкевичa й Оскерка, при цьому репетував захеканим голосом:

– Га? Ще на щось здатен Заглоба! Дамо тепер Радзивіллoвi по задниці! Шановне панство, ми вільні і людей маємо! Зараз же рушимо його добро плюндрувати! Ну, що?! Вдався фортель?.. Не цим, так іншим способом я вибрався б і вас урятував!.. Так мені подих перехопило, що дихнути не можу! На маєтки Радзивілла, шановне панство, на маєтки Радзивілла! Ви ще всього про нього не знаєте, що я знаю!..

Подальші вияви радощів обірвали ляуданці, котрі наперебій узялися вітати свого полковника. Бутрими, Задимлені Ґостевичі, Домашевичі, Стак’яни, Ґаштовти юрмилися навколо підводи, і потужні горлянки ревли невпинно:

– Vivat! Vivat!

– Шановне панство! – промовив невисокий лицар, коли крики трохи вляглися. – Товариші наймиліші! Дякую вам за допомогу!.. Страшна річ, що мусимо гетьманові непокору проявити і руку на нього підіймати, але коли є явна зрада, не може бути інакше! Не зрадимо вітчизни і короля. Vivat Joannes Casimirus rex!

– Vivat Joannes Casimirus rex! – повторило триста голосів.

– Гайда в маєтки Радзивілла! – лементував пан Заглоба. – Комори та підвали йому спорожнити!

– Коней нам! – гукнув тендітний лицар.

Скочили по коней. Тим часом пан Заглоба рапортував:

– Пане Міхале! Я командував цими людьми від вашого імені і визнаю охоче, що мужньо вони поводилися. А тепер ви вільні, тому повертаю владу в ваші руки.

– Краще ви командування приймайте, як гідністю найстарший, – запропонував пан Міхал, звертаючись до пана Мирськогo.

– Навіть не подумаю! А мені що до цього? – не погодився старий полковник.

– Тоді пан Станкевич.

– Я маю свою хоругву і чужої не братиму! Залишайтеся, пане, при кермі. Церемонія січка, а сатисфакція овес! Ви знаєте цих людей, люди вас, і найкраще під вашою орудою почуватимуться.

– Зробіть це, пане Міхале, зробіть, бо так буде найкраще! – підтримав Ян Скшетуський.

– Хай буде так.

Сказавши це, пан Міхал узяв булаву з рук пана Заглоби, в мить перешикував хоругву до походу і рушив разом із товаришами на її чолі.

– А куди підемо? – поцікавився пан Заглоба.

– Правду кажучи, й сам не знаю, бо ще про це не думав, – відповів пан Міхал.

– Не зашкодило б порадитись, як нам далі бути, – зауважив пан Мирський, – тому невідкладно варто до ради приступити. Лише спершу дозвольте мені скласти подяку панові Заглобі від імені всіх врятованих, що нас не забули й in rebus angustis8989
  Іn rebus angustis (лат.) – у важкому становищі.


[Закрыть] так рішуче діяли.

– А що? – пан Заглоба, піднявши голову, підкрутив вуса. – Без мене ви були б уже в Біржаї!.. Закон наказує визнати, якщо хтось чогось не вигадає, то Заглоба зарадить. Пане Міхале, ще й не в таких ми бували тарапатах! Пам’ятаєте, як я вас урятував, коли ми з Гальшкою від татарів утікали, га?

Пан Міхал міг би сказати, що тоді не пан Заглоба його, а він пана Заглобу врятував, але промовчав і лише вусами ворушив. А старий шляхтич не вгавав:

– Не треба дякувати, бо я вам сьогодні, а ви мені завтра, і навряд чи ви покинете мене також у нужді. Я такий радий, що вас на волі бачу, наче найважливішу вікторію здобув. Виявляється, що не постаріла ще надто ні голова, ні рука.

– To ви, пане, звідси до Упіти подалися? – змінив тему пан Міхал.

– А куди ж мені було йти? В Кейдани? Вовкові в пащеку лізти? Звісно, що до Упіти, і можете мені повірити, що я шкапу не жалів, гарна ж була бестія! Вчора вранці вже я був в Упітi, а опівдні ми вирушили до Біржая, в цей бік, де я сподівався вас усіх зустріти.

– А мої люди так відразу вам і повірили? – питав далі пан Міхал. – Бо вас не знали, за винятком двох чи трьох, котрі вас у мене бачили?

– Це правда, але я не мав із цим жодних труднощів, бо, по-перше, я мав ваш перстень, пане Міхале, а по-друге, люди вже й так знали про ваш арешт і про зраду гетьмана. Я застав посланців із хоругв панів Мирськогo та Станкевичa з пропозицією об’єднатися проти зрадника гетьмана. Як тільки я їм повідомив, що вас до Біржая везуть, то наче хтось у мурашник кий засунув. Коні були на пасовиську, по них зараз же послали слуг, аби табун привести, й опівдні ми вже рушили в дорогу. Певна річ, я прийняв командування, бо так було розумно.

– А звідки, батьку, ви бунчука взяли? – спитав Ян Скшетуський. – Ми навіть здалеку вирішили, що то гетьман.

– Що? Та я мусив мати не гірший вигляд! Звідки бунчука взяв? Ось разом із делегатами від опорних хоругв приїхав і від гетьмана пан Щит із наказом ляуданцям, щоб до Кейдан прибули, і з бунчуком для більшого авторитету розпорядження. Я наказав його відразу ж заарештувати, а бунчук над собою носити, щоб шведів на цей випадок одурити.

– Далебі, як усе мудро обмізкували! – захопився пан Оскеркo.

– Як Соломон! – додав пан Станкевич.

Самооцінка пана Заглоби росла, як на дріжджах.

– Тепер нумо радитись, що нам далі робити? – сказав він нарешті. – Якщо захочете мене послухати терпляче, то скажу, що собі дорогою надумав. З Радзивіллом не раджу наразі війну розпочинати, з двох причин: перша, що не кажи, він щука, а ми окуні. Краще для окунів ніколи головою до щуки не обертатися, бо хутко проковтнути може, а тільки хвостом, бо тоді гострі зябра захищають. Хай його там нечистий на рожен натягне якнайшвидше і смолою поливає, щоб не дуже пригорів.

– А по-друге? – питав Мирський.

– По-друге, – правив далі пан Заглоба, – якщо оказійно дісталися б ми у його руки, то нам би такої прочуханки задав, що всі сороки в Литві мали б про що скрекотіти. Дивіться, пановe, що було написано в цьому листі, який пан Ковальський віз до шведського коменданта в Біржай, і дізнайтесь більше про пана віленського воєводу, якщо його доти не знали!

Сказавши це, дідуган розстібнув жупан, витяг із-за пазухи листа і подав його пану Мирському.

– Бa! Це німецька чи шведська? – прицмокнув старий полковник. – Хто з вас цей лист прочитає?

Виявилося, що лише пан Станіслав Скшетуський трохи по-німецьки вмів, бо часто з дому до Toруня їздив, але писаного і він не міг прочитати.

– То я вам розповім, – запропонував пан Заглоба. – Коли в Упітi жовніри послали по коней на луги, було трохи часу, й я наказав притягнути за пейси єврея, котрого там усі вельми мудрим вважають, і той, маючи шаблю на потилиці, прочитав усе гарненько, що там написано, і мені витлумачив. Отже, пан гетьман доручає комендантові біржайському і для добра людей шведського короля наказує, щоб, відправивши спершу конвой, наказав потім нас усіх, без винятку, розстріляти. Але так, щоб вістка про це не рознеслася.

Полковники аж зааплодували, крім одного пана Мирськогo, котрий похитав головою і сказав:

– З того, що я знаю, дуже дивно було і в голові не поміщалося, що він нас живих із Кейдан випускає. Мала бути якась причина, якої ми не знаємо, і через яку він не міг сам нас на смерть засудити.

– Точно йому йшлося про громадську думку?

– Можливо.

– Проте дивно, який це затятий чоловік! – зауважив невисокий лицар. – Адже я йому життя ще недавно разом із Ґанховом урятував.

– А я під командою його батька, а потім і під його тридцять п’ять років вже служу! – долучився пан Станкевич.

– Страшний чоловік! – додав Станіслав Скшетуський.

– Такому краще пальця в пащеку не класти, – резюмував пан Заглоба. – Хай йому біс! Уникаймо з ним битви, натомість маєтки, які дорогою трапляться, йому трохи потріпаємо. Їдьмо до воєводи вітебськогo, щоб мати якусь охорону, якогось пана за собою, а дорогою берімо, що вдасться, зі шпихлірів, стаєнь, обор, комор і пивниць. Аж мені душа всміхається, й уже впевнений, що нікому не дамся в цьому себе обігнати. Що з грошей по маєтках зможемо взяти, берімо також. Чим гучніше і відкритіше до воєводи вітебськогo прибудемо, тим вдячніше він нас прийме.

– Він і так нас вдячно прийме, – зронив пан Оскеркo. – Але добра порада, щоб до нього їхати, і кращої тепер ніхто не вигадає.

– Всі голоси за це, – додав пан Станкевич.

– От і добре! – підвів риску пан Міхал. – Тож до воєводи вітебськогo! Нехай він стане тим вождем, про котрого ми Бога просили.

– Амінь! – промовили інші.

Їхали якийсь час мовчки, аж врешті пан Міхал засовався у сідлі.

– А щоб так ще шведів дорогою скубнути? – спитав він нарешті, звертаючись до товаришів.

– Моя порада така, що якщо трапиться, то чому б ні? – відповів пан Станкевич. – Я впевнений, що Радзивілл запевнив шведів, що всю Литву мають у руках і що всі охоче відвернуться від Янa-Казимира. Тож нехай виявиться, що це неправда.

– І правильно! – підтримав його пан Мирський. – Якщо якийсь загін заступить нам дорогу, то йому по животах проїдемося. Погоджуюся також, щоб проти самого князя не виступати, бо його не здолаємо. Воїн він великий! Але уникаючи битви, вартувало б іще кілька днів біля Кейдан покрутитися.

– Щоб його маєтки спустошити? – перепитав пан Заглоба.

– Не зовсім! Щоб людей більше зібрати. Моя хоругва і пана Станкевичa до нас приєднаються. Якщо їх уже розбили, то, мабуть, люди будуть поодинці до нас прибиватися. Не без того, щоб хтось із шляхти не долучився. Ми приведемо панові Сапєзі більшу силу, з якою вагоміше зможе щось почати. Справді, розрахунок був правильний, і хорошим прикладом можуть послужити драгуни пана Рoхa, котрі всі, за винятком його самого, перейшли без вагання до пана Міхалa. Таких могло б опинитися у лавах війська Радзивілла і більше. Можна було б припустити, що перший удар на шведів викличе загальне повстання в країні.

Тому пан Володийовський вирішив податися проти ночі у бік Паневежиса, захопити ще, скільки можна, ляуданських шляхтичів в околицях Упіти і звідти зануритися в Пущу Роговську, до якої, як сподівався, рештки розбитих опорних хоругв приб’ються.

Тим часом військо стало на відпочинок при ріці Лавечці, щоб людей і коней підкріпити. Там стояли до ночі, виглядаючи з ліщинової гущавини на велику дорогу, по якій тягнулися щораз нові громади селянства, що втікало в ліси від очікуваної шведської навали. Жовніри, послані на дорогу, приводили час від часу поодиноких селян, щоб узяти язика про шведів, але небагато можна було від них дізнатися.

Селянство було перелякане і кожен повторював, що шведи вже тут, вже тут. Але докладних пояснень ніхто не вмів дати. Коли стемніло цілком, пан Володийовський наказав людям сідати на коней, але перш ніж рушили, до вух усіх долинув досить чіткий гул дзвонів.

– Що б це могло бути? – міркував пан Заглоба. – Адже на Angelus Domini9090
  Angelus Domini – традиційна католицька молитва, що прославляє Благовіщеня Діви Марії й утілення Ісуса Христа.


[Закрыть] вже запізно!

Пан Міхал якийсь час уважно прислухався.

– Це на тривогу! – сказав він.

Після чого пустився уздовж шеренги.

– Чи не знає хтось, – поцікавився він, – що це за село чи містечко в тому боці?

– Кловайняй, пане полковнику! – відповів один із Ґостевичів. – Ми тим шляхом із поташем їздили.

– Чуєте дзвони?

– Чуємо! То незвичайна річ.

Пан Міхал кивнув сурмачеві і скоро тихий голос сурми залунав поміж темних гущавин. Хоругва висунулася вперед.

Погляди всіх звернулись у напрямку, звідки щораз більше долинав гул дзвонів. Недаремно туди дивилися, бо незабаром на горизонті спалахнуло червоне марево, що розширялося щомиті.

– Заграва! – зашепотіли у лавах.

Пан Володийовський нахилився до пана Скшетуського.

– Шведи! – сказав він.

– Скуштуємо! – підтримав пан Ян.

– Дивно мені, однак, що палять.

– Мусила шляхта опір вчинити або селянство зворохобилося, якщо на костел напали.

– Ну, побачимо! – промовив пан Міхал.

Він аж сопів від задоволення. Тут пан Заглоба приступив до нього.

– Пане Міхале?

– А що?

– Вже бачу, що вам шведське м’ясо запахло. Гарна битва буде, еге ж?

– Якщо Бог допоможе! Якщо Бог допоможе!

– А хто буде бранця стерегти?

– Якого бранця?

– Та ж не мене, а пана Ковальського. Бачите, пане Міхале, дуже важлива річ, щоб він не втік. Пам’ятайте, що гетьман ні про що не знає, що сталося, і не дізнається, якщо пан Ковальський йому не донесе. Треба надійним людям довірити за ним стежити, бо під час битви легко дременути, особливо, якщо до фортелів вдатися.

– Та він так само придатний для фортелів, як фіра, на якій сидить. Але ви маєте рацію, що треба когось біля нього залишити. Хочете мати його весь цей час на оці?

– Гм! Битви мені шкода!.. Правда, вночі при вогні я майже нічого не бачу. Якби довелося за дня битися, ніколи б мене на таке не намовили. Але оскільки publicum bonum9191
  Publicum bonum (лат.) – загальне добро.


[Закрыть] цього вимагає, то хай уже так буде!

– Гаразд. Я залишу вам п’ятьох людей до допомоги, а якби захотів утікати, то дайте йому в чоло.

– Розімну його в пальцях, як віск, не бійтеся!.. Але ж там заграва щораз більша. Де я маю зупинитися з паном Ковальським?

– Де схочете. Немає тепер часу! – зронив пан Міхал. І поїхав уперед.

Пожежа розливалася щораз ширше. Вітер повіяв із боку вогнища і разом із голосом дзвонів приніс відлуння пострілів.

– Клусом! – скомандував пан Володийовський.