Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XVIII

Коли доїхали ближче до села, сповільнили крок і побачили широку вулицю, освічену полум’ям так, що шпильки можна б на ній збирати, бо по обидва боки горіло кілька халуп, а інші займалися від них повільно, бо вітер був доволі сильний і відносив іскри, навіть цілі їх пучки, схожі на жар-птиці, на прилеглі дахи. На вулиці полум’я освічувало більші та менші купки людей, що рухалися швидко в різні боки. Людські зойки мішалися з відгомоном дзвонів схованого поміж дерев костелу, з ревінням худоби, з гавканням собак і рідкими пострілами з вогнепальної зброї.

Під’їхавши ближче, жовніри пана Володийовськогo побачили рейтарів, одягнених у круглі капелюхи, але не дуже багато. Декотрі змагалися з гуртками селян, озброєних ціпами та вилами, стріляли в них із пістолів і відтіснили за халупи, в сади. Інші виганяли на дорогу рапірами волів, корів та овець. Ще інші, котрих заледве можна було розпізнати поміж цілих клубів пір’я, обвішалися домашнім птаством, що ще тріпотіло крилами в передсмертних судомах. Кільканадцятеро тримали коней, кожен по двоє або по троє, що належали товаришам, зайнятим, либонь, грабунком халуп.

Дорога до села збігала трохи згори, поміж березовим ліском, так що ляуданці, самі не видимі, бачили наче картину, що показувала навалу ворога на село, освічене пожежею, у відблиску якої можна було безпомилково відрізнити чужих жовнірів, селян, жінок, котрих тягнули рейтари, і чоловіків, котрі безладно скупчилися. Все це рухалося бурхливо, на кшталт ляльок у вертепах, волаючи, ридаючи та лементуючи.

Пожежа над селом трясла цілою гривою полум’я та гуділа щораз страхітливіше.

Пан Володийовський, наблизившись із хоругвою до розчахнутої навстіж коловерті, наказав сповільнити крок. Він міг ударити й одним махом зім’яти мародерів, котрі не сподіваються нападу. Але низькорослий лицар вирішив і собі «скуштувати шведів» у відкритій битві, справжній, тому навмисно зробив так, аби його помітили.

Кілька рейтарів, котрі стояли біля коловерті, зауважили хоругву, що до них наближалася. Один із них підбіг до офіцера, котрий стояв з оголеною рапірою поміж більшого гурту вершників посеред дороги, і забелькотів щось, вказуючи рукою в той бік, із якого спускався зі своїми людьми пан Володийовський. Офіцер прикрив очі рукою і вдивлявся якийсь час, потім кивнув і незабаром гучний відголос сурми залунав між розмаїтими людськими та звіриними зойками.

І тут наші лицарі могли захоплюватися підготовленістю шведського жовніра. Як тільки пролунали перші звуки, одні рейтари випали щодуху з халуп, інші покидали награбовані речі, воли, вівці та кинулися до коней.

Умить вони вишикувалися в бойовий стрій, від вигляду якого сповнилося подивом серце невисокого лицаря, настільки чітко все було зроблено. Чоловіки всі рослі та міцні, одягнені в жупани зі шкіряними поясами через плече, в однакові чорні капелюхи з піднятими крисами з лівого боку. Всі мали однакових гнідих коней і стали муром, із рапірами на плечі, зиркаючи швидко, але спокійно, у бік дороги.

Проте з шеренги висунувся офіцер із сурмачем, бажаючи, вочевидь, поцікавитися, що це за люди прибули, що наближаються зовсім без страху.

Мабуть, він вважав, що це якась хоругва Радзивілла, від якої не сподівався проблем. Тому замахав рапірою та капелюхом, і сурмач безперервно пнувся, щоб повідомити про бажання перемов.

– А пальни в нього з ґарлачa, – наказав малий лицар, – щоб знали, чого мають від нас сподіватися!

Постріл гримнув, але не дістав, бо було занадто далеко. Офіцер, либонь, міркував іще, що це якесь непорозуміння, тому став ще гучніше кричати та капелюхом махати.

– Дайте йому другий раз! – гукнув пан Володийовський. Після другого пострілу офіцер повернув і рушив, хоч і не дуже квапливо, до своїх, котрі також наблизилися ступом до нього.

Перші ряди ляуданців уже в’їжджали у ворота.

Шведський офіцер віддав команду, під’їжджаючи, своїм людям. Рапіри, що лежали аж до цієї миті на плечах рейтарів, нахилилися і зависли на пендентах9292
  Пенденти – декоративний пояс, що закладається через плече, колись застосовувався для носіння шаблі або іншої холодної зброї.


[Закрыть]. Натомість усі одночасно витягнули пістолі з кобур і сперли їх об стояки сідел, тримаючи люфи догори.

– Чудові жовніри! – захоплювався пан Володийовський, побачивши швидкість і майже механічну злагодженість їхніх рухів.

Сказавши це, озирнувся на своїх людей, чи стрій дотримується, виструнчився в сідлі та скомандував:

– Уперед!

Ляуданці схилилися до кінських ший і налетіли, як вихор. Шведи підпустили їх близько і дали залп із пістолів, але вогонь не дуже нашкодив схованим за кінськими головами вершників, хіба кілька з них випустили з рук повіддя і схилилися назад. Інші ж доскакали і вдарилися з рейтарами груди в груди.

Литовська легка кіннота ще використовувала списи, які в коронному війську мали тільки гусари, але пан Володийовський, сподіваючись битви в тисняві, наказав заткнути їх попередньо при дорозі, тому зараз дійшло лише до шабель.

Перша атака не змогла розірвати стрій шведів, але зіштовхнула їх назад, так що стали відступати, сікти та колоти рапірами. Ляуданці напирали, змітаючи ворога перед собою уздовж вулиці. Трупи почали падати густо. Тиснява ставала щораз більшою, брязкіт шабель відлякав селянство із широкої вулиці, в якій від палаючих будинків гаряче було нестерпно; інші будинки від дороги й огорож були відділені садами. Шведів тиснули щораз сильніше, вони відступали повільно, але завжди в гарному порядку. Важко їм зрештою було розсіятися, бо щільні загороди облягали дорогу з обох боків. Часом зайди пробували зупинитися, але не могли цього зробити.

Була це дивна битва, в якій через відносний брак місця воювали винятково перші шеренги, наступні могли лише пхати тих, хто стояв попереду. Саме тому боротьба перетворилася на запеклу різню.

Пан Володийовський, прохаючи спершу старих полковників і Янa Скшетуськогo, щоб у сам момент атаки наглядали за людьми, рубався в першому ряду. І щохвилини якийсь шведський капелюх падав перед ним у натовп, наче пірнав під землю. Інколи рапіра, вибита з рук рейтара, вилітала зі свистом над головами, і водночас чувся жахливий людський зойк і знову падав капелюх. Його замінював другий, другого третій, але пан Володийовський вперто рухався вперед, його малі оченята світилися, як дві зловісні іскри, він не носився, не шаленів, не махав шаблею, як ціпом. Іноді, коли не мав нікого на протяжність шаблі перед собою, обертав обличчя і лезо трохи праворуч або ліворуч і моментально скидав рейтара рухом, на перший погляд незначним. Та страшним він був через ці непомітні рухи, блискавичні, майже нелюдські.

Як жінка, що збирає коноплі, зануриться в них так, що її цілком заховають, але по прим’ятих стеблах розпізнаєш легко її шлях, так і він зникав короткочасно з очей у натовпі рослих чоловіків, і там, де падали, як снопи під серпом женця, котрий підрізає стебла знизу, саме там він був. Пан Станіслав Скшетуський і понурий Юзва, названий Безногим Бутримом, рухалися відразу ж за ним.

Врешті-решт шведські задні ряди почали висуватися з огорож на обширніший простір перед костелом і дзвіницею, а за ними висунулися передні. Пролунала команда офіцера, котрий прагнув, вочевидь, повести всіх своїх людей у бій, і подовжений прямокутник рейтарів умить розтягнувся вшир, у довгу лінію, бажаючи усім фронтом підставити чоло.

Однак Ян Скшетуський, за загальним перебігом битви наглядаючи та авангардом хоругви командуючи, не пішов за прикладом шведського капітана, натомість рушив уперед з усією стрімкістю вузької колони, яка, натрапивши на слабнучу вже шведську стіну, розбила її одним ударом, наче клином. Повернулася швидким кроком до костелу, до правого боку, беручи собі цим рухом половину шведів, а на другу навалилися пани Мирський і Станкевич, маючи під собою частину ляуданців і всіх драгунів пана Ковальського. Закипіли тепер дві битви, але тривали вони недовго. Ліве крило, в яке вдарив пан Скшетуський, не встигло сформуватися та розсіялося першим. Праве, в якому був сам офіцер, довше чинило опір, але розтягнене надміру, стало ламатися, змішалося, і таки пішло за прикладом лівого. Площа була обширна, але на нещастя загороджена з усіх боків високим плотом, а протилежні ворота церковці, побачивши, що діється, зачинили і підперли.

Розпорошені шведи заметушилися навколо, а ляуданці кинулися за ними. Подекуди билися більшими купками, по кільканадцятеро, шаблями та рапірами, подекуди битва перейшла в ряд поєдинків і чоловік вставав обличчям до чоловіка, рапіра зустрічалася з шаблею, часом лунав пістольний постріл. Тут і там рейтар, вислизнувши з-під однієї шаблі, втрапляв, як ягня, під другу. Тут і там швед або литовець вилазив, скинутий, з-під коня і падав від удару шаблі, що вже чекала на нього.

Посередині монастирського саду бігали коні, що розгулялися, без вершників, з роздутими від страху ніздрями та розвіяними гривами, деякі кусалися між собою, інші, осліплі та розлючені, оберталися задами до воюючих груп і били їх копитами.

Пан Володийовський, скидаючи мимохідь рейтарів, шукав очима по всьому саду офіцера. Нарешті помітив його, коли той захищався від двох Бутримів, і подався до них.

– Убік! – гукнув він Бутримам. – Убік!

Слухняні жовніри відсторонилися, а невисокий лицар наблизився і почав рубатися зі шведом, аж коні присіли на задах. Офіцер хотів, либонь, уколом зсадити супротивника з коня, але пан Володийовський підставив руків’я свого драгунського палаша, повернув блискавично півколом і рапіра випала з рук. Офіцер потягнувся до кобури, але в цей момент був уражений і випустив повіддя з лівиці.

– Живим брати! – крикнув пан Володийовський Бутримам.

Ляуданці схопили пораненого та підтримали його у сідлі. Малий лицар, своєю чергою, просувався вглиб саду по рейтарах і гасив їх перед собою, як свічки.

Та вже повсюдно почали шведи поступатися вправнішій у фехтуванні і в індивідуальних поєдинках шляхті. Дехто, беручи рапіри за вістря, простягали їх ефесами до супротивників, інші кидали зброю під ноги. Слово «пардон» звучало все частіше на полі бою. Але шляхта не зважала на це, бо пан Міхал лише кількох наказав поберегти, тож інші, побачивши це, знову поверталися до битви й умирали, як жовнірам годиться, після відчайдушного опору, кроплячи рясно кров’ю власну смерть.

Через годину дорізали всіх. Селянство кинулося гуртом дорогою від села, на майдан, хапаючи коней, добиваючи поранених та обдираючи полеглих. Так закінчилася перша зустріч литовців із шведами.

Тим часом пан Заглоба, котрий стояв неподалік у березняку з фірою, на якій лежав пан Рoх, був змушений слухати гіркі його докори, що хоч він і родич, а так негідно з ним вчинив.

– Ви мене розчавили, дядьку, цілком, бо не лише мене куля в лоб у Кейданах чекає, а й вічна ганьба на моє ім’я впаде. Відтепер якщо хтось захоче сказати «бовдур», то може казати: Рoх Koвaльський.

– І небагато знайдеться тих, хто б це хотіли заперечити, – відбрив пан Заглоба. – А найкращий доказ того, що ви дивуєтесь, що я вас на гак привів, є те, що я кримським ханом так вертів, як лялькою. Що ж ви собі, нікчемо, думали, що я вам дозволю до Біржая відвезти компанію чесних людей і шведам у пащеку запхати найгідніших чоловіків, decus9393
  Decus (лат.) – слава.


[Закрыть] усієї Речі Посполитої?

– Tа я не з власної волі вас туди віз!

– Але ви катові прислуговували, а це для шляхтича сором і ганьба, яку змити мусите, інакше відречуся від вас і всіх Ковальських. Бути зрадником ще гірше, ніж шкуродером, але бути помічником когось гіршого за шкуродера – це остання річ.

– Я гетьманові служив!

– А гетьман дідькові! Маєш тепер!.. Недалекий ви, пане Рoху, чоловік, знайте вже це раз і назавжди, і навіть не намагайтеся перечити, а мене тримайте за поли, то ще за людину прийняти зможуть. Бо знайте, що вже не один через мене промоцію отримав.

Дальшу розмову перервав гуркіт пострілів, бо битва в селі саме починалася. Потім постріли замовкли, але гомін тривав безперервно і зойки долітали аж до того укриття в березняку.

– Вже там пан Міхал працює, – позаздрив пан Заглоба. – Невисокий на зріст, але кусючий, як гадина. Налущить там тих заморських дияволів, як гороху. Бажав би й я там бути, ніж тут, а через вас мушу лише прислухатися з цього березняку. То така ваша вдячність? To це вчинок, гідний родича?

– А за що я маю бути вдячним?

– За те, що вами зрадник не оре, як волом, хоча для боронування надаєтеся найкраще, бо дурний, але здоровий, тямите?.. Ех, а там усе гарячіше. Чуєте? Це, мабуть, шведи так ревуть, як телята на пасовищі.

Тут пан Заглоба посерйознів, бо дещо занепокоївся. Він промовив, пильно зазираючи у вічі панові Рoху:

– І кому ви бажаєте вікторії?

– Та нашим.

– А бачите! А чому не шведам?

– Бо також бажав би їх прати. А наші є наші!

– Сумління ваше прокидається. І як ви могли власну кров шведам відвозити?

– Бо такий був наказ.

– А тепер не маєте наказу?

– Ваша правда.

– Ваш командир тепер пан Володийовський і ніхто більше!

– Ну, нібито й так!

– Маєте все виконувати, що вам пан Володийовський накаже.

– Тепер мушу.

– Він вам наказує спочатку зректися Радзивіллa і не служити йому більше, а лише вітчизні.

– Не розумію? – пан Рoх почухав голову.

– Наказ! – крикнув пан Заглоба.

– Слухаюсь! – виструнчився, як міг, пан Рoх.

– Це добре! За першої ж оказії будете шведів прати!

– Якщо наказ, то наказ! – погодився пан Ковальський і глибоко зітхнув, немов йому великий тягар спав із грудей.

Пан Заглоба також був задоволений, бо мав на пана Рoхa свої плани. І вони взялися слухати долинаючі відголоси битви і слухали ще добру годину, поки все не стихло.

Пан Заглоба непокоївся все дужче.

– А якщо їм не пощастило?

– Дядько старий воїн, як можете такі речі говорити! Якби їх розбили, то вони б сюди поверталися зграйками.

– Правда!.. Бачу, що ваша дотепність ще на щось придасться.

– Чуєте, дядьку, тупіт? Повільно йдуть. Мусили шведів порізати.

– Ой! Але чи це наші? Я під’їду, чи що?

Сказавши це, пан Заглоба опустив шаблю на перев’язь, узяв пістоль у руку і рушив уперед. Незабаром побачив перед собою темну масу, що повільно пливла дорогою. Водночас донісся до нього відгомін розмов.

Попереду їхали кілька людей, перегукуючись між собою голосно, і скоро до вух пана Заглоби долинув знайомий йому голос пана Міхалa, котрий промовляв:

– Добрі пахолки! Не знаю, яка там піхота, але і кіннота те, що треба!

Пан Заглоба вдарив коня шпорами.

– Як там було?! Як там було?! Бо мене нетерплячка взяла й я хотів у вогонь летіти. Чи не поранений хтось?

– Всі здорові, дяка Богові! – відповів пан Міхал. – Але десь із двадцятьох добрих жовнірів ми втратили.

– А шведи?

– Поклали їх мостом.

– Пане Міхале, мали б там насититись, як пес у криниці. А мене, старого, змусили на охороні тут залишатися? Мало душа з мене не вийшла, так мені хотіло собі шведської свіжини. Сирою б її їв!

– Можете, пане, одержати і печених, бо там кільканадцятеро у вогні запеклися.

– Хай їх собаки їдять. А військовополонених узяли?

– Є ротмістр і семеро рейтарів.

– І що думаєте з ними робити?

– Казав би їх повісити, бо, як бандити, на невинне село напали і людей різали. Але пан Ян каже, що так не годиться.

– Послухайте, пане, що мені тут на гадку за цей час спало. Не треба їх вішати, навпаки, відпустити їх до Біржая якнайшвидше.

– А то чому?

– Ви знаєте мене як жовніра, то пізнайте як політика. Шведів відпустимо, але не розкажемо їм, хто ми такі. Охоче розповідаймо, що ми люди Радзивілла, що з наказу гетьмана порубали цей загін і далі будемо різати всіх, кого зустрінемо, бо гетьман тільки прикидався, що до шведів переходить. Будуть там вони за голови хапатися, і помітно гетьманський авторитет таким чином похитнемо. Далебі, якщо ця думка не коштує більше, ніж ваша перемога, то хай мені хвіст, як коневі, виросте. Бо так і в шведів вцілимо, і в Радзивіллa. Кейдани від Біржая далеко, а Радзивілл від Понтусa – ще далі. Перш ніж порозуміються, як і що було, готові будуть побитися! Посваримо зрадника із загарбниками, шановне панство, а кому найкраще буде від цього, якщо не Речі Посполитій?

– Хороша це порада, і справді перемоги вартує, хай його кулі б’ють! – погодився пан Станкевич.

– Маєте розум канцлера, – додав пан Мирський, – бо що їм це позмішує карти, то позмішує.

– Звісно, що так треба буде вчинити, – зауважив пан Міхал. – Завтра ж їх відпущу, але сьогодні не хочу ні про що знати, бо дуже стомився. Гаряче там було на дорозі, як у пекарні. Уф! Аж мені руки потерпли. Офіцер і так не міг би сьогодні їхати, бо має розтятий писок.

– Як же їм тільки це все сказати? Що, батьку, порадите? – спитав Ян Скшетуський.

– Я і про це подумав, – усміхнувся пан Заглоба. – Пан Ковальський казав мені, що між його драгунами є двійко пруссаків, котрі добре вміють по-німецьки лопотіти, і розсудливих людей. Нехай вони їм це скажуть німецькою, цю мову шведи точно розуміють, бо стільки років у Німеччині навоювалися. А пан Ковальський уже наш душею і тілом. Файний із нього хлоп і чимало користі буду з нього мати.

– Гаразд! – сказав пан Володийовський. – Визначтесь, хто з вас зможе цим зайнятися, бо я вже навіть голосу в роті не маю від утоми. Я сповістив уже людям, що ми залишимося тут, у цьому березняку до ранку. Їсти нам із села принесуть, а тепер усім спати! Начальником варти призначаю свого поручника. Даруйте, бо вже на очі не бачу, аж мені повіки склепаються.

– Шановне панство, – хитро глянув пан Заглоба, – є тут стіжок недалеко за березняком, ходімо туди, зариємося, як ховрахи, а завтра в дорогу. І не повернемося сюди більше, хіба з паном Сапєгою проти Радзивіллa.

Розділ XIX

Так розпочалася в Литві громадянська війна, яка, разом із двома навалами в межах Речі Посполитої і щоразу затятішою українською війною, переповнила чашу недолі.

Військо литовського компуту було таке нечисленне, що жодного опору ворогові не могло чинити, та ще й розділилося на два табори. Одні, особливо чужоземні рoти, залишилися з Радзивіллом. Інші, таких була більшість, вважали гетьмана зрадником і виступали проти союзу із Швецією, але в них не було єдності, вождя та плану. Їхнім провідником міг би стати пан воєвода вітебський, але він занадто в цей момент був зайнятий захистом Бихова і відчайдушною боротьбою в глибині країни, щоб відразу на чолі руху проти Радзивілла стати.

Тим часом загарбники, кожен вважаючи всю країну своєю власністю, були налаштовані один проти одного. З цих чвар у майбутньому могло б постати відновлення Речі Посполитої, але перш ніж до недружніх дій між ними дійшло, в усій Литві запанував повний хаос. Радзивілл, розчарований у сподіваннях на військо, вирішив насильно змусити його до покори.

Не встиг пан Володийовський після Кловайняйської битви прибути зі своїм загоном до Паневежиса, коли до вух його дійшла звістка про знищення гетьманом хоругв панів Мирськогo та Станкевичa. Частину вояків насильно змусили вступити у військо Радзивілла, решту повбивали або розігнали на всі чотири вітри. Вони тинялися поодинці або невеликими купками по селах і лісах, шукаючи, де б голову від помсти та погоні прихистити.

З кожним днем утікачі приєднувалися до загону пана Міхалa, збільшуючи його силу, й одночасно приносячи найрозмаїтіші новини. Найважливішою з них була звістка про бунт хоругв компуту, що стояли на Підляшші, біля Білостоку та Tикоцина. Після окупації Вільна московськими військами ці хоругви мали б протистояти наступу інтервентів у коронні землі. Але дізнавшись про зраду гетьмана, створили конфедерацію, на чолі якої стали два полковники – пан Гороткевич і Якуб Кміциц, двоюрідний брат Анджея, найвірнішого поплічника Радзивілла.

Ім’я цього останнього повторював із жахом кожен жовнір. Саме він найбільше спричинився до знищення хоругв панів Станкевичa та Мирськогo, саме він без жалю розстрілював спійманих товаришів. Гетьман довіряв йому сліпо і цього разу послав свого сподвижника проти хоругви пана Нев’яровськогo, яка, не наслідуючи прикладу свого полковника, опір вчинила. Це останнє повідомлення пан Володийовський вислухав дуже уважно, після чого звернувся до викликаних на раду товаришів:

– Що б ви, панове, сказали, якби замість до Бихова, до воєводи вітебськогo поспішати, ми пішли б на Підляшшя до тих хоругв, які конфедерацію утворили?

– З рота мені це вийняли! – промовив пан Заглоба. – Буде чоловік ближче до свого краю, а вже там завжди між своїми порозуміємося.

– Розповідали також утікачі, – додав Ян Скшетуський, – що чули, наче король деяким хоругвам наказав з України повертатися, щоб над Віслою бій шведам дати. Якщо це справдиться, то ми могли б між старими товаришами опинитися, замість того, щоб тут із кута в куток товктися.

– А хто цими хоругвами командувати буде? Часом не знаєте, панове?

– Подейкують, що пан коронний oбозний, – поінформував пан Володийовський, – але це більше люди вгадують, ніж знають, бо правдиві звістки ще не могли надійти.

– Хоч як би там було, – зауважив пан Заглоба, – я б таки радив на Підляшшя вирушати. Ми можемо туди ті бунтівні хоругви Радзивілла прихопити із собою і його величності людей привести, а тоді навряд чи залишимося без нагороди.

– Хай буде так! – промовили пани Оскеркo та Станкевич.

– Не так легко, – зронив малий лицар, – перебратися на Підляшшя, бо доведеться гетьманові поміж пальців вислизнути, але ми спробуємо. Якби фортуна при цьому допомогла пана Кміцицa десь дорогою зустріти, я сказав би йому на вухо кілька слів, від яких шкіра б на ньому позеленіла.

– Він цього вартує! – підтвердив пан Мирський. – Бо якщо декотрі старі вояки, котрі все життя Радзивіллaм прослужили, гетьмана тримаються, то їм нема чого дивуватися, але той баламут служить тільки задля власної вигоди та насолоди, які в зраді знаходить.

– То, отже, на Підляшшя? – спитав пан Оскеркo.

– На Підляшшя! На Підляшшя! – гукнули всі разом.

Але зробити це було не так легко, як і казав пан Володийовський, щоб на Підляшшя дістатися, потрібно було пройти поблизу Кейдан, наче повз лігво, в якому лев засів.

Дороги та лісосмуги, містечка і села перебували під контролем Радзивіллa. Неподалік за Кейданaми стояв пан Кміциц із кіннотою, піхотою та гарматами. Знав уже також гетьман про втечу полковників, про бунт хоругви Володийовського, про Кловайняйську битву, і особливо ця остання його розгнівала так сильно, що він мало життя не позбувся, бо жахливий напад астми якийсь час не давав йому дихати.

Мав вагомі причини для гніву, навіть для розпачу, бо ця битва накликала на його голову потужну шведську бурю. Спочатку, відразу ж після неї, взялися тут і там вирізати малі шведські загони. Робили це селяни та розрізнена шляхта самостійно, але шведи відносили це на рахунок Радзивіллa, особливо, що офіцер і жовніри, котрі після битви були відіслані в Біржай, засвідчили коменданту, що це хоругва Радзивілла за його наказом по них ударила.

Через тиждень прийшов лист до князя від біржайського коменданта, а через десять днів і від самого Понтусa Делаґарді, головнокомандувача шведського війська. «Або Ваша світлість сил і впливу не має, – писав він, – і в такому разі як ви могли угоду від імені всієї країни укладати, або ви хочете підступом до знищення війська його королівської величності спричинитися! Якщо так, то милість мого пана відвертається від Вашої світлості та кара швидко вас спіткає, якщо покірно Ви не розкаєтесь і вірною службою провину свою не поправите».

Радзивілл негайно послав кур’єрів із поясненням, як і що сталося, але вістря встромилося в горду душу та пекуча рана боліла щораз дужче. Він, слово котрого донедавна в містах цієї країни, більшої за всю Швецію, було наказом; він, за половину майна котрого всіх шведських панів купити було б можна; він, хто свого короля охороняв, рівним монархам міг бути, перемогами своїми розголосу в усьому світі заслужив і у власному гонорі, як у сонці, купався; він мусив тепер слухати погроз якогось шведського генерала, мусив витримувати урок покори та вірності. Щоправда, той генерал був королівським швагром, але ким був сам той король, як не узурпатором трону, на який права належать Янoвi-Казимиру?

Але насамперед гетьманський гнів обернувся проти тих, хто став причиною цього, і пообіцяв собі ногами пана Володийовськогo розтоптати тих полковників, котрі при нім були, і всю ляуданську хоругву. З цією метою він вирушив проти них і, як дрімучий ліс оточують мисливці сітями, щоб вовче лігво захопити, так і він оточив їх і взявся гнати без спочинку.

Тим часом дійшла до нього звістка, що пан Кміциц зім’яв хоругву пана Нев’яровськогo, товариство розсіяв або перерізав, поштових включив до своєї хоругви, тож гетьман наказав йому відіслати до нього частину сил, аби певніше вдарити.

«Люди ті, – писав гетьман, – про життя котрих ви так настирливо нас просили, особливо пан Володийовський із тим іншим приблудою, визволилися дорогою на Біржай. Ми послали навмисно з ними найтупішого офіцера, щоб його перевербувати не могли, але і він або зрадив, або його в поле вивели. Тепер пан Володийовський має під собою цілу хоругву ляуданську й утікачі його посилюють. Сто двадцятьох шведів під Кловайняєм впень вирізали, та ще й повідомили, що це за нашим наказом роблять, від чого великі повстали між нами та Понтусом непорозуміння. Вся справа може зіпсуватися через тих зрадників, котрим без вашої протекції було б наказано, як Бог на небі, голови постинати. Тому за свою милість спокутувати нам доводиться, хоч і маємо в Бозі надію, що швидко помста їх досягне. Дійшли до нас також вісті, що в Білевичaх, в мечникa расейняйськогo, шляхта збирається і проти нас змовляється. Треба цьому запобігти. Кінноту всю нам відішліть, а піхоту в Кейдани супроводжуйте, щоб за замком і містом наглядала, бо від цих зрадників всього сподіватися можна. Самі ж візьміть кількох коней до Білевич і мечникa разом із родичкою в Кейдани привезіть. Тепер не тільки ви, а й ми в цьому зацікавлені, бо хто має їх у руках, той має всю Ляуданську околицю, в якій шляхта проти нас під проводом пана Володийовськогo збурюватися починає. Пана Гарасимовичa ми вислали до Заблудовa з інструкціями, як має з тими конфедератами поводитись. Двоюрідний брат ваш, Якуб, має серед них великий авторитет, тому напишіть йому, якщо вважаєте, що листом чогось від нього домогтися можете. Сповіщаючи вам статечну милість нашу, Божій опіці вас доручаємо».

Пан Кміциц, прочитавши цей лист, був задоволений у душі, що полковникам вдалося втекти зі шведських рук, і бажав їм тихцем, аби і з Радзивіллoвих вислизнути змогли. Проте він виконав усі княжі накази: кінноту відіслав, піхотою Кейдани обсадив, навіть шанці навкруг замку та міста насипати почав, обіцяючи собі подумки одразу ж після завершення цієї роботи до Білевич по пана мечникa та дівчину податися.

– Примушувати не буду, хіба в крайньому разі, – казав він собі, – але в жодному разі Олюньку не буду силувати. Зрештою, це не моя воля, а лише княжий наказ. Не прийме мене вона вдячно, я знаю це, але Бог дасть, що вона з часом про мої наміри дізнається, адже не проти вітчизни, а задля її порятунку я Радзивіллoвi служу.

Так міркуючи, сумлінно працював шляхтич над укріпленням Кейдан, які в майбутньому резиденцією його Олюньки мали стати.

Тим часом пан Володийовський утікав від гетьмана, а гетьман за ним ганявся відчайдушно. Було, однак, панові Міхалу затісно, бо з Біржая висунулися на південь значні сили шведського війська, схід країни був зайнятий царськими загонами, а на дорозі до Кейдан чигав гетьман. Пан Заглоба був дуже невдоволений таким станом справ і все частіше звертався до пана Володийовськогo із запитаннями:

– Пане Міхале, на Божу милість, проб’ємося чи не проб’ємося?

– Тут про пробивання і мови не може бути, – відповідав невисокий лицар. – Ви ж знаєте, пане, що мене тхором не підшито і я вдарю на кого завгодно, хоч би й на самого диявола. Але проти гетьмана не зможу, бо не мені з ним рівнятися!.. Самі ж казали, що ми окуні, а він щука. Зроблю все, що в моїх силах, щоб вислизнути, але якщо до битви дійде, скажу відверто, що він нас поб’є.

– А потім накаже нас пошинкувати і собакам віддати. Заради бога! У будь-які інші руки, тільки б не в Радзивілла!.. То чи вже тоді не було краще до пана Сапєги пристати?

– Тепер уже запізно, бо нам і гетьманське військо, і шведське дорогу заступають.

– Нечистий мене спокусив, що до Радзивіллa панів Скшетуських я намовив! – бідкався пан Заглоба.

Та пан Міхал не втрачав ще надії, особливо, тому що шляхта і навіть селянство повідомляли йому про гетьманські дії, бо всі серця відвернулися вже від Радзивіллa. Маневрував пан Міхал, як умів, а вмів це чудово, бо майже з дитячих років призвичаївся до воєн із татарами та козаками. Прославили його також колись, у війську Яреми, походи проти загонів татар, розвідка, несподівані напади, блискавичні маневри, в яких усіх інших офіцерів переважав.

Тепер, затиснений між Упітою і Роговом з одного боку і Невежисою з іншого, петляв протягом кількох миль, вперто уникаючи битви, вимучуючи хоругви Радзивілла і навіть тріпаючи їх, де вдасться, як вовк, гончаками переслідуваний, який не раз повз стрільців промчить, а коли собаки занадто близько на нього насідають, то відвернеться і блисне білими іклами.

Але коли підійшла кіннота пана Кміцицa, гетьман заткнув нею щільно прогалини, а сам поїхав стежити, щоб два крила неводу зійшлися разом.

Було це під Невежисою.

Полки пана Мелешка, Ґанховa і дві хоругви кінноти під проводом самого князя утворили таку собі дугу, тятивою якої була річка. Пан Володийовський зі своїм полком опинився всередині цієї дуги. Мав щоправда перед собою єдину переправу, яка вела через болотисту річку, але з того боку переправи стояли два шотландські регіменти і двісті козаків Радзивілла, а також шість польових гармат, націлених таким чином, що навіть поодинці жодна людина не змогла б під їхнім вогнем переправитися на той бік.

Відтак дуга стала стискатися. Головний загін вів сам гетьман.

На щастя для пана Володийовськогo, ніч і буря з проливним дощем зупинили наступ, але обложеним не залишалося вже нічого більше, ніж кілька квадратних стай лугу, зарослого лозняком, між півкільцем війська Радзивілла та річкою, яку з іншого боку стерегли шотландці. Як тільки ранній світанок відбілив верхівки дерев, полки рушили вперед і йшли, поки не дійшли аж до ріки і стали, німі з подиву.

Пан Володийовський немов крізь землю провалився: в лозняку не було ані однієї живої душі.

Навіть гетьман здивувався, а потім потужні громи впали на голови офіцерів, котрі командували полками, що стежили за переправою. І знову напад звалив князя, такий сильний, що всі присутні тремтіли за його життя. Але гнів навіть астму переміг. Двох офіцерів, котрим варту біля берега було доручено, мало не розстріляли, але Ґанхов упрохав врешті князя, щоб принаймні спершу розслідували, яким чином звір із матні втекти зумів.