Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXIV

Пан Кміциц дуже ретельно зайнявся приготуванням до подорожі, а також підбором людей, котрі мали його супроводжувати. Бо він вирішив не їхати без належного супроводу, по-перше задля власної безпеки, а по-друге, для авторитету своєї посольської особи. Він квапився, тому хотів вирушати того ж дня проти ночі, або, якби сльота не припинилася, завтра вранці. Нарешті полковник відшукав шістьох вірних людей, котрі ще давніше під його командуванням служили, в ті кращі часи, коли ще перед прибуттям до Любичa від Хованського утік, старих забіяк oршанських, готових іти за ним хоч би й на край світу. Це були лише шляхтичі та путні бояри, останні рештки потужної колись ватаги, Бутримами вирізаної. На чолі загону став вахмістр Сорока, давній слуга пана Анджея, старий і дуже вправний жовнір, хоча численні вироки за ще численніші злочини над ним тяжіли.

Після обіду віддав гетьман панові Кміцицу листи й охоронну грамоту для шведських комендантів, котрих молодий делегат міг у більших містах зустріти, попрощався доволі тепло, майже по-батьківськи, нагадуючи про обережність і розважливість.

Тим часом надвечір небо стало ясніти, бліде осіннє сонце з’явилося над Кейданами і зайшло за червоні хмари, що простяглися довгими пасмами на заході.

Ніщо не ставало на перешкоді для дороги. Пан Анджей саме пив стременне з Ґанховом, Харлампієм і кількома іншими офіцерами, коли з сутінками увійшов Сорока і спитав:

– Їдемо, пане коменданте?

– За годину! – відповів пан Кміциц.

– Коні і люди готові, вже на дитинці.

Вахмістр вийшов, а вояки взялися ще енергійніше цокатися келихами, проте пан Анджей більше вдавав, що п’є, ніж пив насправді. Не смакувало йому вино і не йшло йому до голови, не розвеселяло, а всім іншим тим часом аж юшилося з чуприн.

– Пане полковнику! – белькотів Ґанхов. – Порекомендуйте мене милості князя Богуслава. Видатний це чоловік, іншого такого немає в усій Речі Посполитій. Як там приїхати, то наче до Франції прибув. Інша мова, інші звичаї, і кожен придворний там може навчитися набагато більше, ніж при королівському дворі.

– Я пам’ятаю князя Богуслава під Берестечком, – замріявся Харлампій, – він мав один регімент драгунів цілком на французький манір вимуштруваний, котрі і пішу, і кінну службу однаково виконували. Офіцери самі були французи, крім кількох олендрів104104
  Oлендри – поселенці з Фризляндії та Голландії, зазвичай, менонітського сповідання, котрі в XVI—XVII ст. закладали села уздовж Вісли й її приток, на Мазовші й у Великій Польщі.


[Закрыть], а й між жовнірами більша частина були французи. Й усі франти. Так від них різними пахощами несло, наче з аптеки. У битві рапірами завзято кололи, і подейкували про них, що як людину атакували, то попереджали: Pardonnez mоi105105
  Pardonnez moi (франц.) – вибачте мене.


[Закрыть]! Так поводилися навіть із гультяями. А князь Богуслав із хустиною на шпазі поміж ними їздив, завжди усміхнений, хоч би й у найзапеклішій сутичці, тому що така є французька мода, щоб сміятися серед річок крові. Обличчя мав також пофарбоване мальовидлами, а брови вугіллям підчорнені, від чого морщилися старі жовніри та називали його півнем. І відразу після битви знову чепурився, щоб бути завжди святковим, як на бенкеті, і волосся йому прасками припікали, дивні роблячи з нього кучерики. Але мужній він воїн і першим у найбільше полум’я піде. Пана Калиновського на дуель викликав, що йому там щось дорікнув, аж король мусив їх мирити.

– Це ще нічого! – зауважив Ґанхов. – Цікавих ще речей надивитесь і самого шведського короля в обличчя побачите, котрий є воїном після нашого князя найбільшим у світі.

– І пана Чарнецькогo, – додав Харлампій. – Щораз голосніше про нього говорять.

– Пан Чарнецький стоїть на боці Янa-Казимира і тому є нашим ворогом! – сухо відрубав Ґанхов.

– Дивні речі на світі кояться, – зронив замислений Харлампій. – Якби так хтось рік тому чи два сказав, що шведи сюди прийдуть, то ми б усі думали, що варто його віддухопелити, а тим часом он як обернулося.

– Не ми одні, а вся Річ Посполита їх із відкритими обіймами прийняла! – сказав Ґанхов.

– Саме так! Еге ж! – задумливо підтвердив пан Кміциц.

– Крім пана Сапєги, пана Ґосевського, пана Чарнецькогo і коронних гетьманів! – промовив Харлампій.

– Краще про це не згадувати! – запропонував Ґанхов. – Ну, пане полковнику, повертайтесь здоровим. Вас тут гаразди чекають.

– І панна Білевичівнa, – додав Харлампій.

– Не чіпайте панни Білевичівни! – різко кинув пан Анджей.

– Та що мені до неї, я вже застарий. Останнього разу… Чекайте, пановe, коли ж це було?.. Ага! Останнього разу під час обрання милостиво нами правлячого Янa-Казимира…

– Варто від нього вже язик відучувати! – обірвав Ґанхов. – Тепер нами править милостивий Карл-Ґустав.

– Правдa!.. Consuetudo altera natura…106106
  Consuetudo altera natura (лат.) – звичка друга натура.


[Закрыть] Отже, останнього разу під час обрання Янa-Казимира, нашого колишнього короля і великого литовського князя, я шалено закохався в одну панночку з фрейлін княгині Вишневецької. Але ж то була бестія. І тільки я хотів у вічі пильніше глянути, так мені пан Володийовський шаблю підставляв. Я мав уже з ним битися, а тим часом між нами опинився Богун, котрого пан Володийовський, як зайця, випатрав. Якби не це, тільки б ви мене, панове, живим тепер бачили. Та я готовий був битися навіть із самим дияволом. Пан Володийовський, врешті-решт, per amicitiam107107
  Per amicitiam (лат.) – через дружбу.


[Закрыть] про неї тільки турбувався, бо вона була з іншим заручена, ще гіршим забіякою. Ех, скажу я вам, думав, що всохну. Ні мені було до їжі, ні до напоїв. Але коли мене князь наш із Варшави аж до Смоленська вислав, то я свої зітхання дорогою розгубив. Подорож дуже помічна на власне такі смутки. На першій же милі мені стало легше, а заки до Вільна доїхав, то мені вже була не в голові, і досі я в парубоцькому стані витримав. Ось як! Дорога – ліки проти нещасного кохання!

– Ви так вважаєте? – перепитав пан Кміциц.

– Ще б пак! Хай навіть чорти заберуть усіх красунь з усієї Литви та Корони! Мені вони більше не потрібні.

– І навіть без прощання поїхали?

– Без прощання, лише червону стрічку позад себе кинув, як мені одна стара бабуся, котра на таких речах зналася, нарадила.

– За ваше доров’я, – гаркнув Ґанхов, знову звертаючись до пана Анджея.

– За здоров’я! – підтримав пан Кміциц. – Дякую щиро!

– До дна! До дна! Вам час на коня і нас також служба потребує. Хай вашу милість Бог провадить і відведе!

– Бувайте здорові!

– Червону стрічку кинути позад себе, – нагадав Харлампій, – або на першому ж нічлігу вогнище цеберцем води самому залити. Зробіть це, якщо хочете забути!

– Залишайтеся з Богом!

– Не скоро побачимося!

– А може, десь на полі бою, – докинув Ґанхов. – Дай, Боже, поряд, а не один проти одного.

– Інакше й бути не може! – зауважив пан Анджей.

Й офіцери вийшли.

Годинник на вежі пробив сьому. На дитинці коні били копитами об кам’яні плити, а через вікно видно було людей, котрі очікували в повній готовності. Дивний неспокій охопив пана Кміцица. Він усе повторював собі: «Їду! Їду!» Уява викликала йому перед очима невідомі краї й юрби невідомих облич, які призначено побачити, але водночас наповнювало його й здивування на думку про цю дорогу, немов раніше ніколи про неї не думав.

«Треба сісти на коня й рушити, а що трапиться, те трапиться. Що буде, те буде!» – міркував собі молодик.

Однак тепер, коли коні вже пирхали за вікном і година від’їзду настала, відчував, що те життя буде чужим, а все, з чим зжився, до чого призвичаївся, до чого прикипів мимоволі душею та серцем, залишиться в цьому краї, в цій околиці, в цьому місті. Давній пан Кміциц також залишиться тут, а туди поїде наче зовсім інша людина, така чужа всім, як і всі йому там чужі. Доведеться йому там почати цілком нове життя, а Бог один може знати, чи вистачить на це бажання.

Панові Анджею дуже неспокійно було на душі і тому в цю мить почувався він перед цим новим видивом і новими людьми безсилим. Подумав, що тут йому було зовсім погано, і там буде кепсько, принаймні важко дуже.

Але час! Час! Треба шапку на голову натягати й їхати! Але як же без прощання?

Moжна бути так близько й водночас так далеко, щоб навіть слова не промовити та від’їхати? Ось до чого дійшло! Але що їй сказати?.. Чи піти і заявити: «Все скінчено. Йдіть, панно, своєю дорогою, а я піду своєю?» Навіщо, навіщо ж таке казати, коли й без розмови так було. Він більше не її наречений, як і вона не є і не буде його дружиною. Пропало, зірвалося, що було, те не вернеться, і не зв’яжеться заново. Шкода часу, слів і нової муки.

«Не піду!» – затявся пан Анджей.

Але з іншого боку, їх іще єднає заповіт померлого. Треба однозначно і без гніву домовитися про вічне розставання і сказати їй: «Ви мене не хочете, тому повертаю вам ваше слово. Вважаймо обоє, що заповіту наче й не було. І нехай кожен шукає щастя, де може». Але вона може відповісти: «Я вже вам давно про це повідомила, чому мені тепер про це повторюєте?»

– Не піду! Хай там що! – повторив собі пан Кміциц. І натягнувши шапку на голову, вийшов із кімнати в коридор. Хотів хутко сісти на коня й якнайшвидше опинитися за брамою. Враз у коридорі наче його щось за чуприну вхопило.

Ним заволоділа така жага побачити дівчину, підійти до неї, що погамував роздуми – чи йти, чи не йти, викинув дурні думки та побіг, точніше помчав із заплющеними очима, наче хотів у воду кинутись. Перед самими дверима, перед якими варту вже зняли, парубок наштовхнувся на пахолка пана мечникa расейняйськогo.

– Чи пан мечник у пансіоні? – спитав молодик.

– Пан мечник між офіцерами в цейхгаузі.

– А панна?

– Панна тут.

– То прошу повідомити, що пан Кміциц виїжджає в довгу дорогу і хоче панну бачити.

Пахолок послухався наказу, але не встиг повернутися з відповіддю, як пан Анджей натиснув ручку і ввійшов без вагань.

– Я прийшов із вами попрощатися, – сказав він, – бо не знаю, чи доведеться нам у цьому житті ще зустрітися.

Гість звернувся до пахолка:

– Чого ще тут стоїш?

– Милостива пaннo! – продовжував пан Кміциц, коли двері за слугою зачинилися. – Я хотів поїхати без прощання, але не зміг. Лише Бог знає, коли я повернуся і чи повернуся, бо пригоди мене чекають. Краще не розставаймося з гнівом у серці і з образою, щоб Божа кара на когось із нас не звалилася. Ех! Можна говорити і говорити, а тут язик усього не висловить. Ну! Щастя не було, Божої волі, гейби, не було, а тепер, хоч головою об мур бийся, немає вже ніякої ради! Не виніть мене, панно, що не поведу вас під вінець. Вже на той заповіт не треба важити, бо, як я й сказав: ніщо людська воля проти Божої. Дай, вам, Бoжe, щастя і спокою. Вартувало б один одному провини дарувати. Не знаю, що мене там спіткає, де я їду. Але вже мені довше не всидіти в муці, сварці та печалі. Людина об чотири стіни в кімнаті б’ється, без сенсу, люба панно, без сенсу!.. Нічого тут робити, хіба від смутку лікті заламувати, лише мізкувати цілими днями, аж поки голова обертом не піде, про нещастя і все одно ні до чого не дійти. Потрібна мені ця поїздка, як рибі вода, як птахові повітря, бо інакше збожеволію.

– Дай вам, Боже, щастя! – відповіла панна Олександра. Вона стояла перед ним, наче очманіла від звістки про виїзд і від слів пана Анджея. На обличчі її застигло зніяковіння та здивування, і була помітна внутрішня боротьба, щоб очуняти. Дівчина дивилася на молодого юнака широко розплющеними очима.

– Я на вас не тримаю образи, – сказала вона нарешті.

– Бодай би цього всього не було! – бідкався пан Кміциц. – Якийсь злий дух увійшов поміж нас і ніби морем нас розділив. Ні цю воду перепливти, ні її вичерпати. Чоловік не зробив те, що хотів, не пішов туди, куди задумав, немовби його щось підштовхувало. Аж ми зайшли обоє на манівці. Але оскільки маємо один одного не бачити, то краще хоч здалеку крикнути: «На все Божа воля!» Варто було б вам також знати, що образа і гнів це одне, а печаль щось інше. Гніву я позбувся, але печаль в мені засіла, але не через вас. Бо я й сам не знаю, чому і навіщо?.. Думаючи, нічого не вигадаю, але так мені здається, що легше буде і мені, і вам, коли розійдемося. Ви вважаєте мене зрадником. І це мене найбільше гризе, бо як спасіння душі своєї прагну, так ніколи не був і не буду зрадником!

– Я вже так не думаю!.. – спростувала Олюнька.

– Ого! Як же ви могли таке думати хоч годину. Ви мене знали, що давніше до сваволі я був готовий: зарубати, спалити когось, застрелити – це так, але зрадити для зиску, для слави – ніколи!.. Боронь мене, Боже, і суди!.. Ви жінка і не можете збагнути, в чому порятунок вітчизни, тому не вам мене судити і вироки виносити. То чому ж осудили?.. Чому вирок винесли?.. Господь із вами!.. Знайте ж, що порятунок – у князеві Радзивіллу і в шведах, а хто інакше думає, а особливо робить, той вітчизну губить. Але не час мені теревенити, бо час їхати. Знайте лишень, що я не зрадник, не перебіжчик. Краще загину, якщо ним колись стану!.. Знайте, що хибно мною зневажили, невинного на смерть засудили. Кажу це під присягою і перед від’їздом, і кажу це тому, щоб водночас повідомити: відпускаю з серця, але й ви мене відпустіть!

Панна Олександра вже повністю себе опанувала.

– Кажете, що хибно я вас підозрювала, що ж, це правда, і це моя провина, яку визнаю. За це пробачення прошу.

Тут голос її затремтів і блакитні очі заповнили сльози, а він продовжив натхненно:

– Відпускаю! Я відпускаю! Навіть смерть свою дарував би!

– Нехай вас Господь Бог веде і заверне на справжню дорогу, щоб ви зійшли з цієї, якою лише блукаєте.

– Дайте спокій! Дайте спокій, – гарячкував пан Кміциц, – щоб незгода між нами знову не постала. Блукаю я чи ні, не будемо про це. Кожен хай згідно зі своєю совістю чинить, а Бог наші наміри розсудить. Добре, що я сюди прийшов, що я не поїхав не прощаючись. Дайте ж мені руку на дорогу. Стільки й усього, бо вже завтра не бачитиму вас, ні післязавтра, ні за місяць, а може, ніколи. Ех, Олюнько!.. Аж у голові паморочиться. Олюнько! Невже ми більше ніколи не побачимося?..

Рясні сльози, як перли, покотилися з вій на щоки панночки.

– Пане Анджею!.. Відступіться від зрадників!.. І все може статися.

– Цить!.. Мовчіть!.. – обірвав її пан Кміциц уривчастим голосом. – Не можна!.. Я не можу. Краще нічого не кажіть. Бодай би мене вбили! Меншою була б мука. Боже, за що нас караєш?! Будьте здорова!.. Востаннє. А потім нехай мені там смерть десь повіки склепить. Чого ви плачете?.. Не плачте, бо я з глузду з’їду!..

І не тямлячи себе схопив дівчину ґвалтовно, хоча вона й опиралася, й став цілувати її очі, рот, потім до ніг кинувся. Врешті схопився, як біснуватий, і смикнувши себе за чуба, вибіг із покою волаючи:

– Навіть нечистий тут не допоможе, а що там якась червона нитка!..

Крізь вікно бачила ще Олюнька, як він на коня сідав рвучко, а потім семеро вершників рушили. Шотландці, котрі тримали охорону при брамі, забряжчали зброєю, презентуючи мушкети. Потім ворота зачинилися за вершниками й уже їх не було видно на темній дорозі, між деревами.

Відтак запала глупа ніч.

Розділ XXV

Ковно і вся країна по лівому берегу Вілії, а також усі дороги вже були зайняті ворогом, тож пан Кміциц, не маючи можливості на Підляшшя їхати битим шляхом, що йде з Ковна до Ґроднa, а звідти до Білостока, пустився бічними дорогами, з Кейдан пішов долом, берегом Несвіжа аж до Німану, який перетнув поблизу Вількова й опинився у Троцькому воєводстві.

Усю цю, не дуже, зрештою, велику, частину дороги шляхтич пройшов спокійно, бо ця околиця ще перебувала під контролем Радзивіллa. Містечка, а подекуди і села, зайняті були надвірними гетьманськими хоругвами або малими загонами шведських рейтарів, які гетьман навмисно розмістив так далеко проти загонів Золотаренка, які стояли тут же за Вілією, щоб до зачіпки і до війни легше могло дійти. Радий був би також і Золотаренкo «погаласувати», як казав гетьман, зі шведами, але ті, хто був помічником, не хотіли з ними війни, або, принаймні, прагнули відкласти її на пізніше. Сам же Золотаренкo отримав найсуворіші накази, щоб за річку не переходив, а в разі, якщо сам Радзивілл у спілці зі шведами на нього виступить, щоб відступав якнайшвидше.

Тому напередодні цих подій країна по правому березі Вілії була спокійна, але що через річку дивилися з одного боку козацькі чатові, а з іншого шведські та Радзивілла, то будь-якої миті навіть один постріл із мушкета міг страшну війну розпалити.

В очікуванні цього люди переселялися до безпечніших місць. Отже, країна була спокійна, але безлюдна. Повсюдно бачив пан Анджей спорожнілі містечка, попідпирані дрючками віконниці садиб і повністю обезлюднені села.

Поля також спорожніли, бо скирт цього року на них не ставили. Простий люд ховався в глибокі ліси, до яких забирав і заганяв усіляке майно, шляхта ж утікала до сусідньої Пруссії електора, поки що цілком від війни убезпеченої. Але рух на дорогах і шляхах був незвичайний, бо число втікачів збільшувалося, за рахунок тих, хто міг із лівого берега Вілії, з-під влади Золотаренка, переправитися.

Число таких було величезне, переважно селян, бо шляхтичі, котрі не спромоглися з лівого берега переправитися, в ясир потрапили або життя на порозі своїх осель віддали.

Тому зустрічав пан Анджей щохвилини цілі громади селян, із дружинами та дітьми, табуни овець, коней і худоби, які гнали перед себе. Ця частина Троцького воєводства, що межувала з електоральною Пруссією, була багатою та родючою, тож заможний люд мав що захищати і берегти. Зима, що наближалася, не відлякувала втікачів, котрі воліли краще чекати на кращі дні поміж лісових мхів, у куренях, вкритих снігами, ніж у родинних селах виглядати смерті від руки ворога.

Пан Кміциц часто наближався до гуртів утікачів або до вогнищ, що ночами в лісовій гущі виблискували. Всюди, де тільки зустрічав людей із лівого берега Вілії, з-під Ковна або з дальших околиць, чув страшні оповідання про жорстокість Золотаренка та його підлеглих, котрі вирізали вщент населення, незважаючи на вік і стать, палили села, рубали навіть дерева в садах, землю та воду тільки зоставляючи. Ніколи навіть татарські орди не залишали після себе таких спустошень.

Не лише смерть заподіювали мешканцям, а спершу муками жахливими їх карали. Багато з цих людей утікали в розумовому затьмаренні. Вони ночами наповнювали лісові хащі страшними зойками. Інші, хоч уже перейшли на цей бік Німану та Вілії, хоч уже ліси, гущавина та болото відділили їх якось від ватаг Золотаренка, все одно залишалися, немов у гарячці й очікуванні нападу. Багато хто простягав руки до пана Кміцицa та його оршанців, вершників, благаючи про порятунок і милосердя, наче ворог стояв тут же за ними.

Втікали до Пруссії й екіпажі шляхтичів, що везли людей похилого віку, жінок і дітей. За ними тягнулися підводи зі слугами, статками, запасами продовольства, майном і речами. Всі налякані, зворохоблені та в жалю, що на чужину відбувають.

Пан Анджей іноді втішав цих нещасних, кажучи їм, що швидко вже шведи річку перейдуть і того ворога геть далеко виженуть. Тоді втікачі простягали руки до неба та голосили:

– Дай, Боже, здоров’я, дай, Боже, щастя князеві воєводі за те, що народ наш під захист привів. Коли шведи прийдуть, повернемося додому, до попелищ наших.

І благословляли князя повсюдно. З вуст у вуста передавали вісті, що будь-якої миті перейдуть Вілію на чолі власних і шведських військ. Наперед вихваляли шведську «скромність», законослухняність і добре поводження з мешканцями. Радзивіллa називали литовським Гедеоном, Самсоном, рятівником. Люди з околиць, що димілися свіжою кров’ю та пожежами, виглядали його, як спасіння.

А пан Кміциц, чуючи ці благословення, побажання, ці майже молитви, міцнів у вірі стосовно Радзивіллa та повторював собі подумки: «Ось якому я панові служу! Заплющу очі та піду сліпо за його фортуною. Страшний він часом і непрогнозований, але більший має розум за інших, краще знає, що треба, і в ньому одному порятунок».

Легше йому робилося на серці від такої думки, тому їхав далі з іще більшим духом, розділяючи душу між тугою за Кейданами та міркуваннями про стан нещасної вітчизни. Туга міцніла щораз більше. Червону стрічку позад себе не кинув, перше вогнище відром води не залив, бо, по-перше, в це не вірив, а по-друге, не хотів.

– Ех, якби вона тут була, ці плачі та зойки людські почула, не просила б Бога, щоб мене завернув, не казала мені, що блукаю, як ті єретики, котрі справжню віру покинули. Але це ніщо! Скоріше чи пізніше, але вона переконається, второпає, що це її розум підвів. А тоді буде, що Бог дасть. Може, ми ще й у житті зустрінемося.

І туга затоплювала молодого кавалера, але водночас зміцнювала впевненість, що по справжній, а не хибній дорозі ступає, і дала йому спокій, здавна невідомий. Шарпанина думок, смутку та сумнівів залишала його повільно і парубок їхав уперед, занурювався в безкраї ліси майже весело. Від часу, коли після славетної з Хованським гонитви він до Любичa приїхав, не відчував, щоб йому так легко було на душі. У цьому вусань Харлампій мав рацію, що немає ліків кращих, ніж дорога, проти переживань і неспокою. Здоров’я пан Анджей мав залізне, і фантазія поверталася до нього з кожною хвилиною, і бажання пригод. Він бачив їх перед собою і посміхався до них, і гнав загін без передиху, заледве на короткі нічліги зупиняючись.

Перед очима його стояла постать Олюньки, заплаканої, тремтячої в його обіймах, як птаха, і казав собі: я повернуся. Часом висувалася перед ним постать гетьмана, понура, величезна і грізна. Але, може, саме тому, що від неї віддалявся щораз більше, ця постать ставала йому майже дорогою.

Раніше гнувся молодик перед Радзивіллом, а тепер починав його любити. Досі Радзивілл викрадав його, як потужний вир води викрадає і затягує все, що близько від нього лежить. Тепер пан Кміциц відчував, що хоче плисти з ним разом від усієї душі. І на відстані розросталася ця велетенська постать воєводи щораз більше в очах молодого лицаря і майже надлюдських набувала розмірів. Неодноразово на нічлігу, коли пан Анджей заплющував до сну очі, бачив гетьмана, котрий сидить на високому троні над вершинами сoсeн. Корона на голові його, а саме обличчя понуре, величезне, в руках меч і скіпетр, а під стопами вся Річ Посполита. І бив чолом у душі перед його величчю.

На третій день подорожі мандрівники залишили за собою далеко Німан і увійшли в країну ще лісистішу. Втікачів на дорогах зустрічали безперервно цілими громадами, а шляхта, котра не могла зброю підіймати, втікала майже без винятку до Пруссії від ворожих роз’їздів, які тут, не стримувані, як над берегами Вілії, шведськими та радзивіллівськими полками, занурювалися часом далеко всередину країни, аж під сам кордон Пруссії електора. Грабунок був їхньою головною метою.

Неодноразово це були буцімто ватаги з війська Золотаренка, які, насправді, не визнавали над собою нічиєї булави. Це були просто розбишацькі загони, так звані партії, якими часом навіть місцеві опришки верховодили. Ті, уникаючи зустрічі в полі з військом, і навіть із міськими пахолками, нападали на менші села, садиби та подорожніх.

Громила їх шляхта самотужки зі своєю челяддю й одягала ними придорожні сосни, проте легко було в лісах наштовхнутися на чималі їхні ватаги, тож мусив пан Анджей дотримуватися тепер надзвичайної обережності.

Але трохи далі, в Плевісках над річкою Шешупе, застав уже пан Кміциц населення, що спокійно на місці сиділо. Міщани розповіли йому, однак, що не давніше, як кілька днів тому напав на обійстя старости великий загін Золотаренка, що налічував до п’ятсот людей, який мало за своїм звичаєм до ноги не вирізав людей, а місто пустив із димом, коли б не несподівана допомога, яка наче з неба звалилася.

– Ми вже молилися, – розповідав очевидець набігу, в котрого пан Анджей на квартирі зупинився, – коли нараз святі заступники прислали нам якусь хоругву. Ми було подумали, що це новий ворог, але то були свої. Накинулися разом на золотаренкoвих гультяїв і за годину міст ними вкрили, така ось із нашого боку допомога придалася.

– А що то була за хоругва? – поцікавився пан Кміциц.

– Хай їм Бог дасть здоров’я!.. Не доповідали, що вони за одні, а ми не сміли питати. Попасли коней, взяли, що було сіна і хлібів, та й поїхали.

– Але звідки вони прийшли і куди пішли?

– Прийшли від Казлу-Руди, а пішли на південь. Ми також уже спершу хотіли в ліси утікати, але передумавши залишилися, бо нам пан підстароста сказав, що після такої науки ворог не скоро до нас зазирне.

Гостя дуже зацікавила звістка про ту битву, тому розпитував далі:

– А ви не знаєте, хто в тій хоругві за полковника?

– Не знаємо, але ми полковника бачили, бо на ринку з нами він балакав. Молодий і спритний, як голка. Не виглядає на такого воїна, яким є.

– Пан Володийовський! – зойкнув пан Кміциц.

– Чи він пан Володийовський, чи ні, хай йому руки святяться, нехай йому Бог гетьманом дозволить стати!

Пан Анджей занурився у глибоку задуму. Либонь, ішов тією самою дорогою, яку кілька днів тому подолав пан Міхал із ляуданцями. Це було природно, бо обоє рухалися на Підляшшя. Але панові Анджеєвi спало на гадку, що, пришвидшуючи подорож, легко міг наштовхнутися на малого лицаря і потрапити до його рук, а тоді всі листи Радзивілла дісталися б разом із ним конфедератам. Така приключка могла б зруйнувати всю його місію і бозна-яку шкоду принести справі Радзивілла. З цього приводу вирішив пан Анджей залишитися на кілька днів у Плевісках, щоб ляуданськa хоругва мала час від’їхати якнайдалі.

Люді і коні, які йшли майже без спочинку з Кейдан (бо лише малі привали робили досі дорогою), мали потребу у відпочинку, тому пан Анджей наказав жовнірам зняти бесаги з коней і всім розміститися в шинку.

Наступного дня парубок впевнився, що вчинив не лише завбачливо, а й мудро, бо заледве вранці зміг баньки протерти, як корчмар постав перед ним.

– Новину приношу вашій милості, – повідомив він.

– А добру?

– Не погану і не добру, а лише, що ми маємо гостей. Купа люду наїхала сюди сьогодні вранці і зупинилися в оселі старости. Є регімент піхоти, а що кінноти, карет, що служби!.. Люди думали, що то сам король приїхав.

– Який король?

Корчмар завертів шапку в руках.

– Це правда, що у нас тепер два королі, але жоден із них сюди не приїхав, лише князь конюший.

Пан Кміциц схопився на рівні ноги.

– Що за князь конюший? Князь Богуслав?..

– Атож, ваша милосте. Двоюрідний брат князя віленського воєводи.

Пан Анджей аж у руки вдарив від здивування.

– О, то ми зустрінемося!

Корчмар, второпавши, що його гість знайомий із князем Богуславом, схилився нижче, ніж напередодні, і вийшов із кімнати. Пан Кміциц поспішно одягався і вже через годину опинився перед будинком старости.

У містечку аж роїлося від жовнірів. Піхота поставила в козли мушкети на ринку, кіннота вже позлізала з коней і зайняла громадські подвір’я. Жовніри та придворні, в розмаїтому одязі, стояли перед будівлею або вешталися вулицями. З вуст офіцерів було чути французьку та німецьку мови. Ніде жодного польського жовніра, жодного польського озброєння, мушкетери та драгуни одягнені були дивно, інакше навіть за чужоземні хоругви, які пан Анджей у Кейданах бачив, бо це було не на німецький, а на французький лад. Жовніри, однак, були такі гарні, показні, що кожного рядового за офіцера можна було прийняти, і це захоплювало пана Анджея. Офіцери також споглядали на нього з цікавістю, бо шляхтич вирядився в оксамити та золотоголов, а шестеро його людей одягнулися в нові шати i слідували за ним.

На подвір’ї садиби старости вешталися придворні, всі одягнені за французькою модою: пажі в беретах із перами, дрібна шляхта в оксамитових жупанах, конюхи в шведських високих чоботах із відкоченими халявами.

Вочевидь, князь не мав наміру зупинятися на довше в Плевісках і зробив лише привал, бо карет не закочували у стодоли, а коней конюхи годували з похідних бляшаних корит, які тримали в руках.

Пан Кміциц назвався офіцерові, котрий завідував охороною перед будинком, хто він і з чим їде, і той подався доповісти князеві. За мить він повернувся поспішно з повідомленням, що князь негайно хоче бачити гетьманського посланця, і, вказуючи прибульцеві дорогу, увійшов разом із ним в оселю.

Пройшовши сіни, в їдальні застали вони кількох придворних, котрі попростягали ноги, сидячи на кріслах і смачно дрімаючи, бо, ймовірно, рано вранці були змушені з останнього привалу їхати. Перед дверима наступного покою офіцер зупинився і нахилившись до пана Анджея, сказав німецькою:

– Князь там.

Пан Анджей увійшов і зупинився на порозі. Вельможа сидів перед дзеркалом, що стояло в кутку кімнати і так уважно вдивлявся у свою фізію, яку, либонь, тільки-но намазав рожевим і білим гримом, що навіть не звернув уваги на того, хто увійшов. Дві покоївки, стоячи навколішки перед господарем, застібали йому пряжки на згинах стіп у високих дорожніх чоботах, а князь повільно розчісував пальцями буйну, рівномірно розділену над чолом гривку світло-золотистої перуки, а може, й власного, густого волосся.

Це був ще зовсім молодий чоловік, років тридцяти п’яти, але на вигляд щонайбільше двадцяти п’яти. Пан Кміциц знав його, але завжди споглядав на магната з цікавістю. По-перше, через велику лицарську славу, яка оточувала князя Богуслава і яка ототожнювалася йому в голові з дуелями проти закордонних дворян. По-друге, через його особливу поставу, яку якщо хтось один раз побачив, назавжди мусив запам’ятати. Князь був високим і міцно збудованим, але над його широкими плечима височіла голова, така мала, немов з іншого тіла знята. Обличчя також мав надзвичайно дрібне, майже юнацьке, але і в ньому не було пропорції, ніс був великий, римський, а величезні очі невимовної краси та блиску, – з майже орлиним поглядом. На тлі цих очей і носа решта обличчя, оздобленого на додачу довгими рясними пасмами волосся, зникало майже повністю. Рот мав майже дитячий, над ними малі вусики заледве вкривали верхню губу. Делікатність шкіри обличчя, підфарбованої рум’янами і білилом, робила його схожим на панночку, але водночас зухвалість, гордість і впевненість у собі, що спостерігалася на обличчі, не дозволяли забувати, що це і є той відомий chercheur dе noises108108
  Chercheur dе noises (франц.) – порушник спокою.


[Закрыть], як його називали при французькому дворі, чоловік, у котрого гостре слово легко виходило з вуст, а шпага з піхов – ще легше.

У Німеччині, Нідерландах і Франції розповідали дива про його воєнні успіхи, сварки, задерикуватість і поєдинки. Він у Голландії кидався в саму гущу битви, між відбірні полки іспанської піхоти, і власною княжою рукою здобував прапори та гармати. На чолі регіменту принца Oранського він здобував батареї, що їх старі вожді визнавали непереможними. Він над Рейном, на чолі французьких мушкетерів, розбивав важкі німецькі хоругви, в Тридцятирічній війні загартовані. Він у Франції поранив на дуелі найзнаменитішого місцевого майстра фехтування, кавалера де Фреймуя, а інший відомий забіяка, барон фoн Ґйотц, благав його на колінах залишити йому життя. Він поранив барона Ґрота, за що був змушений вислухати гіркі докори від брата Януша, що свою княжу честь протиставив людині нижчого стану. Нарешті він, перед усім французьким двором, на балу в Луврі вдарив в обличчя маркграфа де Рію за те, що той йому чимось дорікнув. Дуелі, що відбувалися інкогніто по менших містах, обійстях і заїздах, певна річ, до уваги не бралися.