Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 28 страниц)

Виявилося, що пан Володийовський, скориставшись темрявою та дощем, завів із лози всю хоругву в річку і, пливучи або бродом, хутко вислизнув майже біля правого крила Радзивілла, яке примикало до річища. Кілька коней, що запали по животи в багно, виказували місце, в якому вилізли на правий берег.

З подальших обстежень легко було збагнути, що загін вирушав з усіх кінських сил у бік Кейдан. Гетьман відразу ж втямив із цього, що бунтівники прагнуть дістатися до пана Гороткевичa й Якуба Кміцицa на Підляшшя. Але чи минаючи Кейдани, вони не підпалять місто або не спокусяться пограбувати замок?

Великий страх стиснув серце князя. Більша частина його скарбу та коштовності були ще в Кейданах. Пан Кміциц мав, щоправда, підстрахувати його піхотою, але якщо він цього не зробив, то необоронний замок легко може стати здобиччю зухвалого полковника. Бо Радзивілл не сумнівався, що відваги панові Володийовському вистачить, аби зазіхнути на саму резиденцію гетьмана. Могло йому забракнути часу, бо вислизнувши на початку ночі, залишив погоню щонайменше на шість годин дороги позад себе.

У будь-якому разі треба було поспішати щодуху на порятунок Кейдан. Князь залишив піхоту і рушив з усією кіннотою.

Прибувши в Кейдани, пана Кміцицa гетьман не знайшов, але застав усе у спокої, й оцінка хисту молодого полковника зросла подвійно в його думках, коли побачив насипані шанці та польові гармати, що стояли на них. Цього ж дня князь іще оглянув усе разом із Ґанховом, а ввечері сказав йому:

– З власної ініціативи він це зробив, без мого наказу, і так добре вал насипав, що довго тут навіть проти артилерії захищатися можна. Якщо цей чоловік не зверне собі карк замолоду, то може піти високо.

Був іще один чоловік, на згадку про котрого не міг гетьман позбутися подиву, але подив той змішувався з люттю, бо цим чоловіком був пан Міхал Володийовський.

– Швидко я би з тим бунтом розібрався, – казав він Ґанхову, – якби мав двох таких слуг… Пан Кміциц, може, й кмітливий, але не має такого досвіду, а той у школі Яреми за Дніпром був вихований.

– Ваша світлість не накаже його переслідувати? – поцікавився Ґанхов.

Князь глянув на нього і вимовив із притиском:

– Він тебе поб’є, якщо від мене втік.

Та вже за мить магнат наморщив чоло і промовив:

– Тут тепер усе спокійно, але доведеться нам на Підляшшя незабаром виступати, аби з ними розправитися.

– Ваша світлосте, – зауважив Ґанхов, – як тільки ми звідси рушимо, всі тут за зброю проти шведів схопляться.

– Хто усі?

– Шляхта і селянство. І водночас, не зупинившись на шведах, проти дисидентів обернуться, бо нашим прихильникам усю провину за цю війну приписують, що ми до ворога перекинулися, а навіть його привели.

– Мені йдеться про брата Богуслава. Не знаю, чи він там, на Підляшші, з конфедератами зможе собі дати раду.

– Йдеться про Литву, щоб її в покорі нам і шведському королеві утримати.

Князь заходив по кімнаті, кажучи:

– Якби пана Гороткевичa й Якуба Кміцицa якимось чином дістати!.. Бо вони в мої маєтки заїдуть, понищать, пограбують, каменя на камені не залишать.

– Добре було б із генералом Понтусом порозумітися, щоб тут війська на той час, коли ми перебуватимемо на Підляшші, якнайбільше прислав.

– З Понтусом? Ніколи! – відрубав Радзивілл, котрому кров прилинула до голови. – Якщо з кимось, то хіба з самим королем. Не маю потреби зі слугами змовлятися, якщо можу з паном. Якби король дав наказ Понтусу, щоб мені зо дві тисячі кінноти прислав під руку, то було б що інше. Але Понтусa не буду про таке просити. Треба когось послати до короля, час уже з ним самим угоди укладати.

Худе обличчя Ґанховa легко зарум’янилося, й очі засвітилися йому від жаги.

– Якби ваша світлість наказала…

– То ви б поїхали, знаю. Але чи доїхали б, то вже інша річ. Ви з Німеччини, а чужинцеві небезпечно пускатися по збуреній країні. Хто там знає, де король своєю власною персоною зараз перебуває і де буде через півмісяця або за місяць? Потрібно по всій країні їздити. При цьому… не може бути… Ви не поїдете, бо туди годиться свого послати і родича, щоб король переконався, що не вся шляхта мене покинула.

– Людина недосвідчена дуже може нашкодити, – зронив несміло Ґанхов.

– Там посланець не матиме іншої роботи, лише листи мої віддати та відповідь привезти, а пояснити, що це не я казав бити шведів під Кловайняєм, кожен зуміє.

Ґанхов мовчав.

Князь знову взявся міряти неспокійними кроками кімнату і на чолі його можна було пізнати безперервну боротьбу думки. Від моменту укладення угоди зі шведами він не зазнав ні хвилини спокою. Його пожирала пиха, гризла совість, заїдав несподіваний опір країни і війська, його жахала невпевненість у майбутньому, загроза руїни. Сіпався, шарпався, ночі проводив без сну, занепадав на здоров’ї. Очі його запалися, схуд, обличчя, в давні часи червоне, стало синюшним, а майже з кожною годиною прибувало йому сивих волосин у вусах і чуприні. Словом, жив у муці і гнувся під тягарем.

Ґанхов стежив очима за господарем, котрий не знаходив собі місця в покою. Він мав ще трохи надії, що князь передумає і пошле його. Але князь зупинився раптом і ляснув себе долонею в чоло.

– Дві хоругви кінноти негайно! Я сам їх поведу.

Ґанхов глипнув на нього здивовано.

– Експедиція? – спитав мимоволі.

– У дорогу! – промовив князь. – Дай, Боже, щоб не було запізно.

Розділ XX

Пан Кміциц, закінчивши насипати шанці та забезпечивши Кейдани від несподіваного нападу, не міг уже довше відкладати поїздку в Білевичі по пана расейняйського мечника та Олюньку, тим більше, що княжий наказ звучав однозначно, щоб їх у Кейдани треба привезти. Але й не дуже квапився пан Анджей, коли врешті-решт вирушив на чолі п’ятдесяти драгунів, бо охопив його такий неспокій, немовби на згубу свою їхав. Відчував, що не приймуть його прихильно, тремтів від думки, що шляхтич може опиратися навіть зі зброєю і що тоді доведеться застосувати силу.

Тому він вирішив спершу намовляти та просити. З цією метою, щоб своє прибуття позбавити будь-якої видимості збройного нападу, полковник залишив драгунів у віддаленій корчмі на відстані півстаї від села і за дві від садиби. Сам же лише з вахмістром та одним пахолком вирушив уперед, наказавши спеціально підготовленому екіпажу приїхати незабаром за ними.

Година була післяобідня і сонце хилилося вже добряче до заходу, але після дощової та бурхливої ночі день був чудовий, небо чисте, подекуди тільки поцятковане на західному боці малими рожевими хмарами, які повільно сунули за горизонт, схожі на отару овець, що сходить із поля. Пан Кміциц їхав через село, а серце його мало з грудей не вискакувало, як у татарина, котрий, в’їжджаючи першим на чолі бусурманського загону до села, озирається на всі боки, чи не побачить де озброєних чоловіків, котрі зачаїлися в засідці. Але троє вершників не привернули нічиєї уваги, лише селянські дітлахи втікали з дороги босими ногами перед кіньми. Селяни ж, побачивши статного офіцера, скидали шапки та кланялися до землі. Той же їхав уперед і минувши село, побачив перед собою садибу, старе гніздо Білевичiв, а за ним розлогі сади, що закінчувалися аж ген на низьких лугах.

Пан Кміциц сповільнив крок і взявся розмовляти сам із собою. Він, вочевидь, вигадував відповіді на запитання, і водночас замислено поглядав на споруди, що височіли перед ним. Це була зовсім не панська резиденція, але вже з першого погляду можна було збагнути, що мусив тут мешкати шляхтич більш ніж середньої гідності. Сам будинок, обернений задом до садів, а передом до головної дороги, був величезний, але дерев’яний. Сосни на стінах потемніли від старості так, що віконні шиби у вікнах здавалися при них білими. Над зрубом стін громадився велетенський дах із чотирма димарями посередині та двома голубниками по кутах. Цілі хмари білих голубів клубочилися над дахом, то зриваючись із лопотанням крил, то опускаючись, немов сніжинки, на чорний ґонт, то тріпочучи довкола стовпів, що підпирали ґанок.

Ґанок той був прикрашений щитом, на якому були намальовані герби Білевичів. Він трохи псував пропорцію, бо стояв не посередині, а збоку. Либонь, у давні часи будинок був менший, але пізніше його добудували з одного боку, але й добудована частина також почорніла з плином років так, що не відрізнялася від старої.

Два флігелі, нескінченно довгі, височіли обабіч цієї садиби, дотикаючись із нею боками і творячи немовби два плеча підкови. Були в них покої для гостей, які використовували у часи великих з’їздів, кухні, комори, стодоли, возовні, стайні для цугових коней, яких хазяї любили мати під рукою, квартири для управителя, слуг і придворних козаків.

Посередині розлогого дитинця росли старі липи, а на них – лелечі гнізда. Нижче, поміж дерев, лежав ведмідь, прип’ятий на ланцюзі. Дві криниці з журавлями по боках дитинця і розп’яття поміж двох списів біля в’їзду доповнювали картину цієї резиденції заможного шляхетського роду. По правий бік будинку, поміж густих лип, височіли солом’яні дахи стодол, обор, вівчарні та шпихлірів.

Пан Кміциц в’їхав крізь браму, відчинену на oбидвi половини, як плечі шляхтича, котрий очікує прибуття гостя. Як тільки лягаві собаки, що вешталися по подвір’ю, узріли чужинця, з флігеля вискочили два пахолки, щоб потримати коней.

Водночас у дверях головного будинку з’явилася якась дівоча постать, в якій в одну мить пан Кміциц упізнав Олюньку. Серце його забилося швидше, і, кинувши пахолкові повіддя, молодик пішов до ґанку з непокритою головою, тримаючи в одній руці шаблю, а в другій шапку.

Вона стояла якусь хвилину як прекрасне видіння, прикривши очі долонею від призахідного сонця, і враз знітилася, немов налякана виглядом гостя, котрий наближався.

«Кепсько! – подумав пан Анджей. – Криється переді мною!»

Зробилося йому прикро, і тим прикріше, що той погожий захід сонця, вигляд цієї садиби та спокою, який розливався навколо, мить тому наповнили його серце надією, хоч, можливо, пан Анджей цього й не усвідомлював.

Бо ж сподівався, що заїжджає до нареченої, котра прийме його із сяючими від радощів очима і рум’янцями на щоках.

Але ілюзія розвіялася. Заледве юнка побачила прибульця, відсахнулася, наче злого духа узріла, натомість вийшов пан мечник, з обличчям неспокійним і похмурим водночас.

Пан Кміциц уклонився йому і промовив:

– Я вже давно хотів вам, пане добродію, віддати належну шану, але ніяк у ці неспокійні часи не міг вибратися, хоч бажання зробити це мені ніколи не бракувало.

– Дуже вам удячний і запрошую в покої, – відказав пан мечник, погладжуючи чуб на голові, що звик робити, коли був знічений або невпевнений у собі.

Господар відсунувся від дверей, щоб пропустити гостя вперед. Пан Кміциц десь із хвилину не хотів увійти першим, і вони кланялися один одному на порозі. Врешті пан Анджей зробив крок перед мечником і вже за мить вони опинилися в кімнаті.

Застали там двох шляхтичів. Один, чоловік у літах, був пан Довґірд із Племборґa, близький сусід Білевичів. А другий був пан Худзинський, орендар з Ейраґоли. Пан Кміциц зауважив, що як тільки ті почули його прізвище, обличчя їхні змінилися та наїжачилися обоє, як собаки, що побачили вовка. Гість глянув на них виклично, після чого вирішив удавати, що їх не бачить.

Настала напружена мовчанка. Пан Анджей починав уже втрачати терпець і гриз вуса, інші ж зиркали весь час на нього спідлоба, а пан мечник теребив чуб.

– Чи вип’єте, пане, з нами скляночку убогого, дворянського меду, – озвався нарешті господар і вказав на карафку зі склянками. – Прошу! Прошу!..

– Вип’ю з таким шановним паном! – доволі різко погодився пан Кміциц.

Пан Довґірд і пан Худзинський засопіли від такої зневаги, але не хотіли в дружній оселі затівати сварку та й із таким забіякою, котрий має страшну славу в усій Жемайтії. Проте їх зачепило нехтування ними. Тим часом пан мечник ляснув у долоні до пахолка і наказав йому подати четверту склянку, підняв свою до рота і сказав:

– За ваше здоров’я. Радий бачити вас у своїй оселі.

– Радий би був, якби це було щиро!

– Гість гостем, – по-філософськи зауважив пан мечник. За мить, відчувши, вочевидь, що господар зобов’язаний підтримувати розмову, він спитав:

– А що чути в Кейданах? Як там здоров’я пана гетьмана?

– Не дуже, пане добродію, – відповів пан Кміциц, – і в ці неспокійні часи не може бути інакше. Багато турбот і смутку має князь.

– Ще б пак! – гмикнув пан Худзинський.

Пан Анджей дивився на нього якусь хвилину, після чого звернувся знову до мечникa:

– Князь, маючи ауксилії9494
  Ауксилія – допоміжні загони.


[Закрыть], обіцяні найяснішим шведським цісарем, сподівався не зволікаючи на ворога під Вільно рушати і за тамтешнє попелище, яке ще не встигло остигнути, помститися. Ви мали б знати, що сьогодні Вільно у Вільні шукати потрібно, бо місто сімнадцять днів палало. Подейкують, що поміж руїн лише ями підвалів чорніють, з яких і досі ще димиться.

– Яке нещастя! – зітхнув пан мечник.

– Звісно, нещастя, якому якщо не можна було запобігти, то треба за нього помститися і схожі руїни з недружньої столиці зробити. І не було б уже до цього далеко, якби не баламути, котрі найчесніші доброчесного пана наміри підривають, зрадником його оголосили та збройний опір йому чинять, замість того, щоб іти з ним разом на ворога. Тому не дивно, що здоров’я князя похитнулося, коли він, котрого Господь Бог до великих речей призначив, бачить, що злість людська щораз нові капості йому вчиняє, через що всі плани завалитися можуть. Навіть найкращі приятелі князя, ті, на котрих він найбільше покладався, покинули його або до ворогів його перекинулися.

– Це справді так! – статечно підтвердив пан мечник.

– Великий також це біль, – правив своє пан Кміциц, – і сам я чув від князя, коли він казав: «Знаю, що і чесні погано мене судять, але чому ж у Кейдани не приїдуть, чому в очі не висловлять мені, що проти мене мають, і моїх аргументів не хочуть вислухати?»

– Кого ж князь має на увазі? – поцікавився пан мечник.

– Насамперед вашу милість, пане добродію, котрого князь шанує та поважає, але підозрює, що до його ворогів ви пристали.

Пан мечник став енергійно смикати себе за чуба, втямивши, що розмова набуває небажаного напрямку, знову ляснув у долоні. У дверях з’явився пахолок.

– Ти що не бачиш, що вже смеркає?.. Світла! – наказав пан мечник.

– Бог бачить, – продовжував пан Анджей, – що я мав намір належну повагу вам проявити, але прибув сюди і з наказу князя, котрий і сам би до Білевич вибрався, якби час був слушніший.

– Занизькі пороги! – кинув пан мечник.

– Такого, пане, не кажіть, бо це звична річ, що сусіди відвідують один одного, однак князь навіть хвильки вільної не має, тому мене попросив: «Поясніть мої дії пану Білевичу, бо сам цього зробити не можу, і нехай він до мене приїжджає з родичкою, і зробити це треба зараз, бо завтра або післязавтра не знаю, де я буду!» Тому я, пане, до вас із запрошенням приїжджаю і тішуся, що застав вас обох у доброму здоров’ї, бо коли сюди приїхав, то панну Олександру в дверях зустрів, тільки що вона зникла відразу ж, як туман на лузі.

– Це правда, – підтвердив пан мечник, – бо я сам її послав, аби глянула, хто приїхав.

– Чекаю на відповідь, пане добродію! – сказав пан Кміциц.

У цю мить пахолок приніс світло і поставив його на стіл. При відблиску свічок було видно обличчя пана мечникa, дуже схвильоване.

– Честь це для мене неабияка, – зронив він, – але зараз не можу. Бачите, пане, що я маю гостей. Будьте ж ласкаві за мене перед князем гетьманом заступитися.

– Та, пане мечнику, це зовсім не перешкода, бо такі шановні панове самому князеві поступляться.

– Самі маємо язики в роті і можемо за себе відповідати! – зауважив пан Худзинський.

– Не чекаючи, що хтось за нас вирішить! – додав пан Довґірд із Племборґa.

– Бачите, пане мечнику, – пан Анджей вдавав, що не сприймає за чисту монету буркотіння шляхтичів, – я знав, що вони дипломатичні кавалери. Врешті, щоб їх чимось не образити, запрошу їх також від імені князя в Кейдани.

– Забагато ласки! – відрубали обоє. – Маємо чого іншого до роботи.

Пан Кміциц поглянув на них пильно, а потім заявив холодно, немовби до якоїсь четвертої особи:

– Коли князь просить, відмовлятися не можна!

Присутні схопилися зі своїх місць.

– Отже, це примус? – уточнив пан мечник.

– Пане мечнику, добродію, – підхопив жваво пан Анджей. – Ваші гості поїдуть, чи хочуть, чи не хочуть, бо я так бажаю, але щодо вас не хочу силу застосовувати, тому уклінно прошу, щоб ви бажання князя задовольнили. Я перебуваю на службі і маю наказ вас привезти, але поки не втрачу надії, що проханням чогось зможу досягти, благати не перестану. І присягаюся вам, що й волосина вам там із голови не впаде. Князь хоче поспілкуватися з вами і хоче, щоб у ці неспокійні часи, в які навіть озброєне селянство в купи збирається та грабує, в Кейданах оселилися. Ось у чому річ! З вами там, пане, будуть поводитися з належною повагою, як із гостем і приятелем, даю вам своє шляхетське слово.

– Як шляхтич я протестую! – обурився пан мечник. – І закон мене захищає!

– І шаблі! – не втрималися пан Худзинський і пан Довґірд.

Пан Кміциц засміявся, насупив брови та зауважив:

– Пановe, сховайте свої шаблі, бо накажу обох під стодолою поставити і кулі в лоб пустити!

Присутні злякалися і стали зиркати то один на одного, то на пана Анджея, а пан мечник крикнув:

– Насильство жахливе проти вольностей шляхетських, проти привілеїв!

– Насильства не буде, якщо ви добровільно послухаєтесь, – пояснив пан Кміциц, – і ось вам цьому доказ, бо я драгунів у селі залишив, а сюди прибув сам просити вас, як сусіда до сусіди. Ви не захочете відмовлятися, бо часи зараз такі, що важко знайти аргументи для відмови. Сам князь вас запрошує, і я впевнений, що приймуть вас, як сусіду та приятеля. Зрозумійте, якби мало бути інакше, я волів би сто разів отримати кулю в лоб, ніж сюди по вас їхати. Волосина не впаде з жодної голови Білевичів, поки я живий! Подумайте, пане, хто я, згадайте пана Іраклія, його заповіт і поміркуйте, чи князь гетьман мене вибрав би, якби нещиро з вами замислив учинити.

– То чому ж до насильства вдається, чому з примусу маю їхати?.. Як же я можу йому довіритися, коли вся Литва гуде про утиски, від яких чесні громадяни в Кейданах стогнуть?

Пан Кміциц із цих слів та інтонації второпав, що пан мечник уже не такий непохитний у своїй впертості.

– Пане добродію! – сказав він майже весело. – Між сусідами примус часто гору бере. Коли, наприклад, ви милому гостю митареві колеса наказуєте познімати й бричку у шпихлірі ховаєте, це не примус? А коли когось пити силуєте, хоча йому вже носом вино втікає, це не примус? І змушений повідомити, пане, що навіть якщо мені доведеться вас зв’язати і між драгунами зв’язаним везти до Кейдан, то це буде лише задля вашого добра. Подумайте: бунтівні жовніри всюди вештаються і безчинства вчиняють, селянство гуртується, шведські війська наближаються, а ви вважаєте, що в цьому окропі зможете захиститися від негараздів, що вас не сьогодні, то завтра чи одні, чи інші не навідають, не пограбують, не спалять, на маєтки і на вас особисто не зазіхнуть?.. Чи, може, Білевичі – це фортеця? Зможете захиститися в них? Чого ж князь хоче для вас? Безпеки, бо лише в Кейданах ніщо вам не загрожує, а сюди під’їде княжий екіпаж, який буде вашу особу стерегти, як зіницю ока, від усілякої жовнірської сваволі, і якщо хоч одні вила згинуть, то засеквеструйте весь маєток.

Мечник заметушився по кімнаті.

– Я можу довіряти вашому слову?

– Як собі! – підтвердив пан Кміциц.

У цю мить панна Олександра увійшла в приміщення. Пан Анджей швидко підійшов до неї, але враз згадав, що відбулося в Кейданах, і її холодне обличчя прикувало його до місця, тому парубок уклонився мовчки здалеку.

Мечник звернувся до панночки.

– Маємо їхати в Кейдани! – повідомив він.

– А це чому ж? – спитала дівчина.

– Бо князь гетьман просить.

– Дуже ввічливо!.. По-сусідськи!.. – додав пан Кміциц.

– Так! Дуже ввічливо, – з певною гіркотою сказав пан мечник, – але якщо не поїдемо з власної волі, то цей кавалер має наказ драгунами нас оточити і силою взяти.

– Хай Бог боронить, щоб до такого дійшло! – промовив пан Анджей.

– Чи не казала я вам, – зауважила спересердя панна Олександра, – що треба втікати якнайдалі, бо нас тут не залишать у спокої. От і справдилося!

– Що ж робити? Що ж робити? Проти насильства немає ліків! – заламав руки пан мечник.

– Нічого не вдієш, – зітхнула панночка, – але ми до того ганебного дому не повинні їхати добровільно. Нехай нас розбійники хапають, в’яжуть і везуть. Не ми одні будемо потерпати від переслідувань, не за нас одних помста зрадників досягне. Але хай знають, що ми бажаємо краще смерть, ніж ганьбу.

Дівчина звернулася з виразом найвищого презирства до пана Кміцицa.

– В’яжіть нас, пане офіцере, чи пане кат, і за кіньми тягніть, бо інакше не поїдемо!

Кров ударила в обличчя пана Анджея. Здавалося, ще мить, і він вибухне шаленим гнівом, але опанував себе.

– Ах! Шановна пaннo! – сказав молодик здавленим від хвилювання голосом. – Не маю я в ваших очах милості, бо хочете з мене зробити розбійника, зрадника та ґвалтівникa. Хай нас Бог судить, хто має рацію: чи я, котрий гетьману служить, чи ви, котра, як собаку, мене гонить. Бог вам дав вроду, але й затяте та невблаганне серце. Ви ладні самі терпіти, лишень щоб комусь ще більшого болю завдати. Перебираєте міри, пaннo, щиро кажу, дуже зловживаєте, але це нічого не дасть!

– Добре панночка каже! – крикнув пан мечник, до котрого раптом повернулася відвага. – Добровільно не поїдемо!.. Кличте своїх драгунів.

Але пан Кміциц зовсім на нього не зважав, настільки був схвильований і настільки глибоко вражений.

– Вам подобається мучити людей, – промовляв він до Олюньки, – і зрадником мене визнаєте без суду, навіть не вислухавши, не дозволивши мені й слова на власний захист сказати. Хай буде так!.. Але в Кейдани ви поїдете. З волею, без волі, байдуже! Там мої наміри на яв вийдуть, там ви збагнете, що хибно мене скривдили, там вам сумління підкаже, хто з нас чиїм був катом! Іншої помсти не бажаю. Бог із вами, але саме таку мушу мати. І нічого більше вже від вас не хочу, бо ви гнули дугу, поки її не зламали. Змій під вашою вродою, як під квітами, ховається! Боже, допоможи! Боже, допоможи!

– Ми не їдемо! – повторив наполегливіше пан мечник.

– І ми також! – в один голос підтримали пани Худзинський із Ейраґоли та Довґірд із Племборґa.

Тоді пан Анджей звернувся до них, але вже був дуже блідий, бо його гнів душив, і зубами скреготів, як у лихоманці.

– Та ну! – сказав він. – Навіть не пробуйте!.. Коней чутно, мої драгуни їдуть! Скажіть ще раз хоча б слово, що не поїдете!

За вікном справді почувся тупіт численних вершників. Усі побачили, що немає ради, і пан Кміциц наказав:

– Паннo! Через дві молитви маєте бути в екіпажі, інакше дядечко кулю в лоб отримає!

Було помітно, що молодика дедалі більше охоплює дикий шал гніву, бо він ураз крикнув, аж скло у вікнах задеренчало:

– У дорогу!

Одночасно двері до сіней тихо відчинилися й якийсь чужий голос спитав:

– А куди це ви, пане кавалере?

Всі скам’яніли від подиву й усі погляди прикипіли до дверей, в яких стояв якийсь невисокий чоловічок у панцері і з оголеною шаблею у руці. Пан Кміциц відсахнувся, наче примару побачив.

– Пан Володийовський! – зойкнув він.

– До ваших послуг! – вклонився прибулець і вийшов на середину кімнати.

За ним увійшов цілий гурт: пани Мирський, Заглоба, два Скшетуських, Станкевич, Оскеркo та Рoх Ковальський.

– Га, – озвався пан Заглоба, – упіймав козак татарина, а татарин його за голову тримає.

Расейняйський мечник став просити:

– Хоч би ким ви були, лицарі, але рятуйте громадянина, котрого всупереч закону, походженню, статусу хочуть заарештувати і в ув’язненні тримати. Рятуйте, шановне панство, браття, шляхетську свободу!

– Не бійтеся, пане! – заспокоїв його пан Міхал, – драгуни цього кавалера вже всі зв’язані, і тепер він більше порятунку від вас потребує.

– А найбільше священика! – зауважив пан Заглоба.

– Пане кавалере, – звернувся пан Володийовський до пана Кміцицa, – вам дуже не щастить, бо вже вдруге мені дорогу переходите. Не сподівалися мене?

– Аж ніяк! – погодився пан Анджей. – Я думав, ви вже в руках князя.

– Я саме з цих рук вислизнув. Ви ж знаєте, що на Підляшшя тут дорога. Але менше з цим. Коли ви минулого разу цю панну полонили, я викликав вас на дуель. Пам’ятаєте?

– Не заперечую, – підтвердив пан Кміциц, мимоволі сягаючи долонею до голови.

– Тепер інша річ. Тоді ви були забіякою, які між шляхтою часом трапляються й останню ганьбу їй приносять. Сьогодні ви вже позбавлені честі, щоб вам чесна людина поле для поєдинку давала.

– А це чому ж? – спитав пан Анджей.

Він підняв горду голову догори та глянув панові Володийовському прямо у вічі.

– Бо ви зрадник і ренегат, – відбрив пан Міхал, – бо чесних жовнірів, котрі вітчизні служили, як кат вирізав, бо через вас уся країна нещасна під новим ярмом стогне!.. Коротко кажучи: обирайте смерть, бо, як Бог на небі, ваша остання година прийшла.

– І за яким правом ви хочете мене судити та карати? – поцікавився пан Кміциц.

– Шановний пане, – відповів серйозно пан Заглоба, – краще моліться замість нас про право питати. А якщо маєте що сказати на свій захист, то кажіть мерщій, бо навіть однієї живої душі не знайдете, яка б на ваш захист встала. Один раз, як я чув, ця панна, тут присутня, впросила пана Володийовськогo, але після того, що тепер накоїли, я впевнений, що і вона не візьметься слово замовити.

Тут погляди всіх звернулися мимоволі на Білевичівну, обличчя котрої було в цю мить, немов із каменю висічене. Вона стояла нерухомо, з опущеними повіками, крижана, холодна, але не ступила й кроку вперед, не вимовила жодного слова.

Тишу прорізав голос пана Анджея:

– Заступництва цієї панни я й не прошу!

Панна Олександра мовчала.

– Заходьте! – запросив пан Володийовський, обертаючись до дверей.

Почулася важка хода, якій вторило понуре дзеленчання шпор, і шестеро жовнірів, з Юзвою Бутримом на чолі, увійшли до покою.

– Взяти його, – наказав пан Міхал, – виведіть за село і пустіть кулю в лоб!

Важка рука пан Бутримa опустилася на плече пана Кміцицa, за нею два інші зробили те саме.

– Не дозволяйте мене шарпати, як собаку! – кинув панові Володийовськoму пан Анджей. – Я сам піду.

Невисокий лицар кивнув жовнірам, і ті пустили бранця негайно, але оточили колом. Він же вийшов спокійно, нічого вже більше нікому не кажучи, лише молитву тихо шепотів.

Панна Олександра вийшла у протилежні двері, що вели до інших кімнат. Пройшла в одні й другі, простягаючи перед себе в темряві руку. Раптом їй запаморочилося в голові, в грудях забракло повітря і вона впала, як мертва, на підлогу.

А між тими, хто зібрався в першій кімнаті, на якийсь час запанувала глуха мовчанка. Її обірвав нарешті расейняйський мечник:

– То немає для нього жодного милосердя? – спитав він.

– Жаль мені його, – відказав пан Заглоба, – бо гідно пішов на смерть!

Пан Мирський на це сказав:

– Він кільканадцятьох товаришів із моєї хоругви розстріляв, крім тих, кого раніше в бою поклав.

– І з моєї! – підтримав пан Станкевич. – А людей пана Нев’яровського до останнього, мабуть, вирізав.

– Це було, ймовірно, з наказу Радзивіллa, – зауважив пан Заглоба.

– Шановне панство, помсту Радзивіллa на мою голову накличете! – озвався пан мечник.

– А ви мусите втікати. Ми їдемо на Підляшшя, бо там хоругви проти зрадників формуються, можете поїхати з нами. Немає іншої ради. Можете в Біловежі сховатися, де живе родич пана Скшетуськогo, придворний ловчий. Там вас ніхто не знайде.

– Але маєток мій пропаде.

– То Річ Посполита вам поверне.

– Пане Міхале, – враз спохопився пан Заглоба, – я скочу перевірити, чи не має при цьому нещасливцеві якихось гетьманських наказів? Пам’ятаєте, що я в Роха Ковальського знайшов?

– Сідайте, пане, на коня. Ще є час, бо пізніше папери будуть закривавлені. Я навмисно наказав його за село випровадити, щоб тут панночка гуркоту мушкетів не налякалася, адже жінки бувають чутливими та полохливими.

Пан Заглоба вийшов і за мить почувся тупіт коня, на якому той від’їжджав, а пан Володийовський звернувся до мечникa:

– А що поробляє ваша родичка?

– Молиться, мабуть, за ту душу, яка на Божий суд відходить.

– Хай йому Бог дасть вічний спочинок! – промовив Ян Скшетуський. – Якщо б не його добровільна служба Радзивіллу, я першим за нього виголосив би промову, aле він, якщо не хотів на захист вітчизні стати, то принаймні міг би душу Радзивіллoвi не продавати.

– Саме так! – погодився пан Володийовський.

– Винен він і заслужив на те, що його спіткало! – зауважив Станіслав Скшетуський. – Але я бажав би краще, щоб на його місці був Радзивілл або пан Опалинський! Ох, Опалинський!

– Наскільки він винен, ви мали, пановe, найкращий доказ, – сказав пан Оскеркo, – адже ця панна, котрої він був нареченим, навіть слова для нього не знайшла. Я зауважив добре, що вона мучилася, але мовчала, бо як тут за зрадника заступатися?!

– Вона його колись кохала щиро, я знаю про це! – зітхнув пан мечник. – Дозвольте, панове, я піду переконатися, що там із нею, бо для жінки це важке випробування.

– І збирайтеся, пане, в дорогу! – закликав низькорослий лицар. – Бо ми лише коням дамо перепочинок і рушаємо далі. Заблизько тут до Кейдан, і Радзивілл мусив би вже повернутися.

– Гаразд! – погодився шляхтич і вийшов з покою.

За мить пролунав його пронизливий зойк. Лицарі кинулися на голос, не тямлячи, що сталося, слуги також надбігли зі світлом і побачили пана мечникa, котрий підхопив Олюньку, котру знайшов непритомною на підлозі. Пан Володийовський узявся йому допомагати й обоє поклали її на тапчан. Панночка не подавала ознак життя. Стали приводити до тями. Підбігла стара ключниця з кордіалом9595
  Кордіал – давня польська міцна трав’яна настоянка, яку застосовували, як ліки, що підтримували серце й усували запаморочення, також помічна на запальні стани та для сечовивідних шляхів.


[Закрыть] і нарешті юнка розплющила очі.

– Нічого вам тут робити, – бурмотіла стара ключниця. – Йдіть до тої кімнати, а ми дамо вже собі раду.

Мечник випровадив гостей.

– Я бажав би, щоб усього цього не було, – метушився господар. – Ви могли б забрати із собою цього шибеника і десь там по дорозі його вбити, а не в мене. Як же тут тепер їхати, як утікати, коли дівчина ледве жива?.. Готова розхворітися.

– Це вже сталося, – розвів руками пан Володийовський. – Посадимо панночку в екіпаж, бо втікати мусите, тому що помста Радзивілла нікого не оминає.

– Може, все ж панна оговтається? – припустив Ян Скшетуський.

– Зручний екіпаж готовий і запряжений, бо пан Кміциц його із собою привіз, – нагадав пан Міхал. – Ідіть, пане мечнику, скажіть панночці, що треба робити і що не можна з утечею зволікати, нехай із силами збереться. Мусимо їхати, бо до наступного ранку можуть сюди вояки Радзивілла надійти.