Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 28 страниц)

Пан Володийовський аж схопився з місця.

– Та що ви кажете! Не може бути!

– Але це так. При одних і при других дверях, шотландці з мушкетами стоять і мають строгий наказ нікого не впускати і не випускати.

Лицарі вражено перезирнулися, а Харлампій, котрий не менше був здивований своїм словам, витріщився на гостей, наче чекав від них пояснення загадки.

– То це означає, що пана підскарбія взяли під арешт?.. Коронний гетьман заарештував польного? – запитував пан Заглоба. – Що ж це таке?

– Чи я знаю? І пан Юдицький, такий лицар!

– Мусили ж княжі офіцери щось між собою балакати про це, вгадувати причини. Ви нічого не чули?

– Я питав ще вчора уночі у пана Гарасимовичa.

– І що ж він вам сказав? – поцікавився пан Заглоба.

– Нічого не хотів говорити, лише палець на рота поклав і сказав: «Це зрадники!»

– Зрадники?.. Які ж вони зрадники? – схопився за голову пан Міхал. – Та ж ні пан підскарбій Ґосевський не зрадник, ні пан Юдицький. Tа ж їх уся Річ Посполита знає як чесних людей, батьківщині вірних.

– Сьогодні нікому не можна вірити, – похнюпився Станіслав Скшетуський. – Чи Кшиштоф Опалинський не вдавав із себе Катонa? Чи не закидав іншим вад, вчинків, особистого?.. А коли дійшло до того, що першим зрадив, то не лише сам, а всю провінцію до зради потягнув.

– Але я за пана підскарбія і за пана Юдицькогo свою голову дав би відтяти! – спалахнув пан Володийовський.

– Не віддавайте, пане Міхале, голову за когось, – відрубав пан Заглоба. – Гадаю, не без причини їх заарештували. Мали б якісь інтриги плести, не може бути інакше. А як саме? Князь готується до жахливої війни і кожна допомога йому в пригоді. Кого ж може в такий момент в арешт брати, якщо не тих, що йому у війні перешкоджають?.. А якщо справді, якщо ті два пани суттєво на заваді стали, то хвала Богові, що їх попереджено. Це варто того, щоб у казематі сидіти. От шельми!.. У такий момент збурення робити, з ворогом знюхатися, вітчизну здавати, великому воїнові у діях перешкоджати! Матінко Божа, мало й того, що їх спіткало!

– Дивуюся, так дивуюся, що в голові мені це не вміщається, – промовив Харлампій, – бо як могло статися, що таких великих вельмож заарештували без суду, без сейму, без волі всієї Речі Посполитої, чого навіть сам король не має права зробити.

– Правду кажете! – вигукнув пан Володийовський.

– Вочевидь, пан князь хоче й у нас римські звичаї запровадити, – припустив Станіслав Скшетуський, – і диктатором на час війни стати.

– Нехай буде й диктатором, тільки б шведів побив, – зауважив пан Заглоба. – Я перший votum7070
  Votum (лат.) – схвалення.


[Закрыть] за це даю, щоб йому диктатура була доручена.

Ян Скшетуський задумався і через якийсь час сказав:

– Лише б не захотів стати протектором, як той англієць Кромвель, котрий на свого короля не завагався святотатну руку підняти.

– Бa, Кромвель! Та Кромвель – єретик! – зарепетував пан Заглоба.

– А князь воєвода? – спитав поважно Ян Скшетуський. Тут усі замовкли й якусь хвилину перелякано намагалися зазирнути в темне майбутнє, аж тут Харлампій спохмурнів і сказав:

– Я служив під князем воєводою з молодих років, хоч не набагато молодший за нього, бо спочатку, замолоду, він був моїм ротмістром, потім гетьманом польним, а тепер коронним. Я знаю його краще за вас, і одночасно шаную і люблю, тому, будь ласка, не рівняйте його з Кромвелем, щоб я не мусив вам сказати щось таке, чого мені як господарю в цій кімнаті промовляти не годиться.

Тут Харлампій почав люто вусами ворушити і трохи спідлоба зиркати на Янa Скшетуськогo. Побачивши це, пан Володийовський знову став свердлити Харлампія холодним і важким поглядом, немов хотів сказати: «Тільки спробуйте!»

Вусань трохи поміркував, бо пана Міхалa дуже поважав, врешті небезпечно було на нього гніватися, тому промовляв далі тоном набагато лагіднішим:

– Князь, певна річ, кальвініст, але він справжньої віри не цурався, бо таким уже народився. Ніколи він не стане ні Кромвелем, ні Радзієвським, ні Опалинським, хоч би Кейданам довелося крізь землю провалитися. Не така це кров, не такий рід!

– А якщо він чорт і має роги на голові, – зауважив пан Заглоба, – то це навіть краще, бо матиме чим шведів буцати.

– Але чому ж заарештували пана Ґосевського і пана кавалера Юдицького?.. Ну-ну! – хитав головою пан Володийовський. – Не дуже князь про своїх гостей турбується, котрі йому довірилися.

– Що ви мелете, пане Міхале! – перебив його Харлампій. – Та він такий турботливий, як ніколи в житті не був. Батько він тепер справжній для лицарства. Пам’ятаєте, як давніше мав вічно цапа на чолі, а в роті було одне слово – «служба»! Більший страх брав наблизитися до його світлості, ніж до королівської. А тепер щодня між поручниками і товариством ходить, розмовляє, кожного питає про сім’ю, про дітей, про маєток і на прізвище кожного називає, розпитує, чи когось на службі не кривдять. Він, хто між найбільшими панами не хоче мати рівних, вчора – ні, позавчора! – ходив попід руку з молодим паном Кміцицом, аж всі очам вірити не хотіли, бо хоч великий рід Кміциців, але він зовсім молодий і, мабуть, гора звинувачень на ньому висить, і ви це знаєте найкраще.

– Та знаю я, знаю, – підтвердив пан Володийовський. – То пан Анджей давно вже тут?

– Тепер його немає, бо вчора поїхав у Чейкішки за загоном піхоти, який там стоїть. Ніхто тепер не є в такій милості в князя, як пан Кміциц. Коли від’їжджав, князь заглядав за ним цілу хвилину, а потім сказав: «До всього іншого це той чоловік, котрий готовий самого нечистого за хвоста вхопити, коли йому накажу!» Ми чули це на власні вуха. Правда, що таку хоругву пан Анджей привів, що другої такої в цілому війську не знайти. Люди і коні, як змії.

– Нема чого балакати, відважний це жовнір і справді готовий на все! – підсумував пан Міхал.

– Дива ніби показував на останній війні, аж ціну на його голову оголосили, бо він волонтерами командував і самостійно воював.

Дальшу розмову перервала поява нової постаті. Це був шляхтич років близько сорока, малий, сухоребрий, рухливий, такий, що в’ється, як в’юн, із дрібними рисами обличчя, тонкими губами, порослими рідким вусом, і трохи зизоокий. Одягнений був лише в жупан із такими довгими рукавами, що цілком вкривали йому кисті рук. Увійшовши, зігнувся вдвоє, потім випростався враз, немов пружиною підкинутий, після цього знову схилився в низькому поклоні, завертів головою, наче витягав її з-під власної пахви, і заговорив швидко, голосом, що нагадував скрипіння заіржавілого прапорця:

– Чолом б’ю, Харлампію! Вітаю, пане полковнику, ваш покірний слуга!

– І вам чолом, пане Гарасимовичу, – відказав господар. – Чого бажаєте?

– Бог дав гостей, знаменитих гостей! Я прийшов службу пропонувати і про гідність спитати.

– А це до вас приїхали, пане Гарасимович?

– Звісно ж, не до мене, я такого не гідний. Але що за відсутності маршала його заміняю, то прийшов привітатися, низько вклонитися!

– Далеко вам до маршала, – зауважив Харлампій, – бо маршал дуже шанована та заможна особа, а ви, даруйте, лише заблудівський підстароста.

– Слуга слуг Радзивіллiв! Правду кажете, Харлампію. Не заперечую, Бог мене захищає. Але що князь, дізнавшись про гостей, прислав мене спитати, що то за одні, то доведеться розповісти, Харлампію, і розказати негайно, хоч я був би навіть гайдуком, а не заблудівським підстаростою.

– Навіть мавпі розповів би, якби до мене з наказом прийшла, – буркнув носаль. – Тому слухайте, пане, і занотуйте собі прізвища, якщо не спроможні запам’ятати. Це пан Скшетуський, відомий збаражчик, і його двоюрідний брат Станіслав.

– Дяка Господу, що я чую! – вигукнув пан Гарасимович.

– А це пан Заглоба.

– Боже милий! Та невже?..

– Якщо навіть вас так збентежило моє прізвище, – озвався пан Заглоба, – то можете собі уявити, як вороги у полі мусять напудитись.

– А це пан полковник Володийовський, – закінчив Харлампій.

– І це відома шабля, при цьому радзивіллівськa, – вклонився пан Гарасимович. – Панові князеві голова репає від напруження, але для таких лицарів він знайде час, обов’язково знайде. Тим часом, чим можу бути вам корисний? Весь замок до послуг таких милих гостей і погріб також.

– Ми чули щось про солодкі меди кейданські, – поквапився згадати пан Заглоба.

– О, так! – погодився пан Гарасимович. – Добрі меди в Кейданах, ох і добрі! Зараз сюди пришлю на вибір. Маю надію, що панове добродії довше тут будете забавлятися.

– Ми для того сюди й прибули, щоб від боку князя воєводи не відступати, – заспокоїв пан Станіслав.

– Схвалюю наміри панства, і тим вони корисніші, що такі важкі часи настають.

Сказавши це, пан Гарасимович скорчився і зробився таким малим, немов його на лікоть убуло.

– Що чувати? – спитав Харлампій. – Є якісь новини?

– Князь навіть повіки цієї ночі не склепив, бо приїхали двійко посланців. Погані чутки і щораз гірші. Карл-Ґустав уже вторгся за допомогою Віттемберґа в Річ Посполиту. Познань уже зайнята, зайнята й уся Велика Польща, Мазовше займуть незабаром. Шведи вже в Ловичі, вже під Варшавою. Наш король утік із столиці, яку без захисту покинув. Не сьогодні, то завтра шведи в неї увійдуть. Кажуть, що він вагому битву програв і до Кракова хоче втікати, а звідти за кордон, допомогу просити. Погано, панове добродії! Хоч є такі, хто торочить, що це добре, бо шведи жодних насильств не вчиняють, угод свято дотримуються, податків не збирають, вольності шанують, у вірі перешкод не чинять. Тому всі охоче приймають протекцію Карла-Ґустава. Завинив наш пан, Ян-Казимир, дуже завинив. Пропало вже все для нього, згинуло!.. Ридати хочеться, але все пропало, згинуло!

– Чого ж ви, пане, в дідька так в’єтеся, як в’юн, коли його в горщик покладуть! – гримнув пан Заглоба. – І про нещастя плещете, немов від цього радієте?

Пан Гарасимович удав, що не почув, і здійнявши очі догори, повторив ще кілька разів:

– Пропало все, на віки згинуло!.. Трьох воєн Річ Посполита не витримає. Пропало!.. Божа воля!.. Божа воля!.. Лише наш князь може Литву врятувати.

Зловісні слова ще не відзвучали, а пан Гарасимович зник так хутко за дверима, немов крізь землю провалився, а лицарі сиділи похмурі, тягарем страшних звісток пригнічені.

– Збожеволіти можна! – буркнув нарешті пан Володийовський.

– Слушне зауваження, – підтримав пан Станіслав. – Дай, Божe, війну, війну якнайскоріше, в якій людина не в здогадах губиться, душі у відчай не кидає, а лише б’ється.

– Ще будемо шкодувати за першими часами Хмельницького, – зронив пан Заглоба, – бо хоч тоді й були поразки, але зрадників принаймні не було.

– Такі страшні три війни, коли нам навіть на одну сил бракує! – промовив пан Станіслав.

– Нам не сил бракує, а духу. Через негідників гине вітчизна. Дай, Боже, щоб ми тут чогось кращого дочекалися, – пригнічено зауважив пан Ян.

– Не заспокоюся, хіба лише в полі, – сказав пан Станіслав.

– Щоб уже швидше цього князя побачити! – нетерплячився пан Заглоба.

Бажання його справдилося незабаром, бо вже за годину знову прийшов пан Гарасимович з іще нижчими поклонами і зі звісткою, що князь має намір негайно побачити їх усіх.

Схопилися всі водночас, бо вже були одягнені, і пішли. Пан Гарасимович, випровадивши їх із цейхгаузу, повів через двір, на якому повно було вже військових і шляхти. У деяких місцях товпилися багатолюдно, вочевидь, розповідаючи новини, які лицарям приніс заблудівський підстароста. На всіх обличчях малювався живий неспокій і якесь гарячкове очікування. Поодинокі групи офіцерів і шляхти слухали ораторів, котрі, стоячи посередині, бурхливо жестикулювали. Дорогою чути було слова: «Вільно горить! Вільно згоріло!.. Ні сліду, ні попелу! Варшава впала!.. Неправда, ще ні!.. Шведи вже в Малій Польщі! Серадзани опираються!.. Вони не дадуть! Підуть слідом великополян! Зрада! Нещастя! О, Боже, Боже! Невідомо, де руку і шаблю встромити!»

Такі-от слова, одні від інших страшніші, долинали до вух лицарів, а вони йшли, з труднощами протискаючись за паном Гарасимовичeм крізь тлуми військових і шляхти. Місцями знайомі вітали пана Володийовськогo: «Як справи, пане Міхале? Кепсько нам! Гинемо! Чолом б’ю, пане полковнику! А що це за гостей ведете до князя?» Пан Володийовський не відповідав, намагаючись уникнути зволікання, так вони дійшли аж до головного замкового корпусу, в якому княжі яничари, закуті в кольчуги й у велетенських білих шапках, охорону тримали.

У сінях і на головних сходах, обставлених оранжевими деревцями, тиснява була ще більшою, ніж надворі. Обговорювали тут арешт пана Ґосевськогo і кавалера Юдицькогo, бо справа ця була виняткова і в голови не вкладалася. Дивувалися, губилися в припущеннях, обурювалися або хвалили княжу завбачливість. Проте всі сподівалися почути пояснення ситуації з вуст самого князя, тому ріка голів пливла широкими сходами нагору, до зали аудієнцій, в якій на цей момент князь приймав полковників і родовитішу шляхту. Tрабантці, розставлені уздовж кам’яних поручнів, стежили, щоб не було занадто великого тлуму, повторюючи щомиті: «Повільно, шановне панство, повільно!» Натовп рухався або затримувався моментами, коли трабантець загороджував дорогу галябардою, щоб ті, хто йде попереду, мали час зайти до зали.

Нарешті лазурове склепіння зали заясніло крізь відчинені двері і наші знайомі увійшли. Погляд їх упав спочатку на підвищення, облаштоване в глибині зали, зайняте чудовим лицарським кортежем і панами в пишних, різнобарвних вбраннях. Попереду стояло порожнє крісло, висунене більше за інших, із високою спинкою, увінчаною золоченою княжою митрою, з-під якої стікав униз амарантовий оксамит, оздоблений горностаями.

Князя ще не було в залі, але пан Гарасимович, впевнено ведучи за собою лицарів, протиснувся крізь зібрану шляхту аж до малих дверей, потаємних у стіні біля підвищення. Там наказав їм затриматись, а сам зник за дверима. За хвилину повернувся і повідомив, що князь просить.

Два пани Скшетуські з паном Заглобою і паном Володийовським увійшли в невеликий покій, дуже світлий, оббитий шкірою, тисненою золотистими квітами, і зупинилися, побачивши в глибині, за столом, покритим паперами, двох людей, цілком поглинутих розмовою. Один із них, молодий іще, одягнений у чужоземну одіж і перуку з довгими пасмами, що спадали на плечі, шепотів щось на вухо старшому товаришу, але той слухав, насупивши брови, і кивав час від часу головою, такий зайнятий предметом розмови, що не одразу звернув увагу на прибульців.

Це був чоловік десь понад сорока років, велетенський на зріст і плечистий. Одягнений був у багряне польське вбрання, скріплене під шиєю дорогими аграфами. Обличчя мав широчезне, яке променіло гонором, авторитетом і могутністю. Це було запальне, левине обличчя воїна та правителя водночас. Довгі вуса, що звішувалися додолу, надавали йому понурого виразу, а вся міць і величність були немов викуті ударами великого долота з мармуру. Брови мав на цей момент насуплені через надмір уваги, але легко можна було вгадати, що коли їх насупить гнів, тоді горе тим людям, тим військам, на яких блискавиці того гніву впадуть.

Було щось такого визначного в цій постаті, що лицарям, котрі споглядали на нього, здавалося, що не лише ця кімната, а й увесь замок для нього був затісний. Неможливо було помилитися, що перед ними сидів Януш Радзивілл, князь біржайський і дубінгяйський, віленський воєвода і великий литовський гетьман, володар такий впливовий і гордий, що йому було мало і маєтків, і почестей, ба, навіть Жемайтії та Литви.

Молодший його товариш, у довгій перуці та чужоземному вбранні, виявився князем Богуславом, двоюрідним братом Януша, великим конюшим Литовського князівства.

Впродовж хвилини він ще щось шепотів на вухо гетьманові, а наприкінці сказав уже вголос:

– Тож я залишаю свій підпис на документі й їду.

– Оскільки не може бути інакше, то їдьте, ваша світлосте, – погодився Януш, – хоч я бажав би, щоб ви залишилися, бо невідомо ще, що статися може.

– Ваша світлість обдумали все, як належить, тому там пильніше потрібно на справи глянути, відтак Богові вашу світлість доручаю.

– Нехай Господь Бог опікується всім нашим домом і хвалу йому вознесе.

– Adieu, mon frere7171
  Adieu, mon frere (франц.) – бувай, мій брате.


[Закрыть].

– Adieu.

Два князі потиснули один одному руки, після чого конюший похапцем вийшов, а великий гетьман звернувся до прибульців.

– Даруйте, пановe, що змусив чекати, – промовив він низьким, повільним голосом, – але тепер і уваги, і часу потребують зусібіч. Я чув уже ваші прізвища і від душі зрадів, що Всевишній у такі миті посилає мені таких лицарів. Сідайте, любі гості. Хто з вас є пан Ян Скшетуський?

– Я, до послуг вашої світлості, – назвався пан Ян.

– То ви староста… вибачте, забув…

– Ні, я не староста, – спростував пан Ян.

– Невже? – князь насупив свої масивні брови. – Вам не дали посади старости за те, що ви під Збаражем зробили?

– Я про це нікого не просив.

– Посаду мали дати без прохання. Як таке сталося? Що ж ви таке кажете? Зовсім не нагородили? Зовсім забули? Це мені дуже дивно. Ну, що ж. Погано я кажу, не має це нікого дивувати, бо тепер лише ті отримують нагороди, хто мають вербовий хребет, який легко гнеться. Ви не стали старостою, прошу дуже!.. Нехай Господу Богу буде дяка, що ви сюди приїхали, бо тут ми не маємо такої короткої пам’яті і жодна заслуга не залишиться без винагороди, як і ваша, пане полковнику Володийовський.

– Я ще ні на що не заслужив.

– Залиште це мені, а тим часом візьміть цей документ, в Расейняї вже апробований, яким вам Дідкейміс у довічне володіння віддаю. Непоганий це шмат землі і сто плугів виходить там щовесни орати. Беріть це, бо не можу дати більше, і повідомте панові Скшетуському, що Радзивілл не забуває своїх друзів і тих, хто під його керівництвом вітчизні служить.

– Ваша світлосте, – пробурмотів збентежений пан Міхал.

– Не кажіть нічого і даруйте, що так мало, але передайте, повідомте всім, що не згинуть ті, хто свою долю на зло і на добро з Радзивіллівською з’єднає. Я не король, але якби навіть ним був, Бог свідок, що не забув би ніколи ні Янa Скшетуського, ні пана Заглоби.

– Це я! – зголосився пан Заглоба, ступивши крок уперед, бо вже почав було втрачати терпець, що не було про нього доти навіть згадки.

– Я вже збагнув, що це ви, бо мені розповідали, що ви чоловік у літах.

– До школи з достойним батьком вашої світлості я ходив, і позаяк до лицарства він із дитинства мав нахил, то мене до панібратства допускав, бо й я більше любив бійку, ніж латину.

Станіславу Скшетуському, котрий пана Заглобу знав менше, дивно це було чути, бо ще вчора пан Заглоба казав в Упітi, що не з небіжчиком князем Кшиштофом, а зі самим Яном до школи ходив, що не могло бути правдою, бо князь був значно молодший.

– Прошу дуже, – зрадів князь, – то ви з Литви родом?

– З Литви! – підтвердив без запинки пан Заглоба.

– Можу припустити, що й ви жодної нагороди не отримали, бо ми, литовці, вже звикли до того, що нас невдячністю годують. Рани Божі! Якби я вам надав те, що вам по праву належить, мені самому нічого б уже не залишилося. Але такою є ця доля! Ми втрачаємо кров, життя, маєтки, а ніхто нам за це навіть головою не кивне. Ох! Важко! Яке зерно сіють, такий і врожай збиратимуть. Так каже Господь Бог і справедливість. То це ви вбили славнозвісного Бурлая і ще три голови зітнули під Збаражем?

– Я Бурлая здолав, ваша світлосте, – підтвердив пан Заглоба, – бо казали, що з ним жоден чоловік мірятися силами не може, тому я хотів показати молоді, що мужність ще не зовсім згасла в Речі Посполитій. А щодо трьох голів, то в гущі битви таке могло статися, але під Збаражем це зробив хтось інший.

Князь замовк на хвилинку, після чого озвався знову: – Не болісною є та зухвалість, якою вам заплатили?

– Що вдієш, ваша світлосте, хоча людині й маркітно! – відказав пан Заглоба.

– Можу втішити, що це зміниться. Вже лише за те, що ви сюди приїхали, я став боржником вашим, і хоча я не король, та обіцянками не обмежуюся.

– Ваша світлосте, – сказав на це жваво і дещо гордовито пан Скшетуський, – не за нагородами та маєтками ми сюди приїхали. Ворог топче землю нашої вітчизни, тому хочемо їй своїм здоров’ям прислужитися під орудою славетного воїна. Брат мій, Станіслав, побачив під Устям страх, безлад, ганьбу та зраду, а до всього іншого ще й тріумф ворога. Тут під командою великого вождя та вірного захисника батьківщини і величі служити будемо. Тут не перемоги, не тріумфи, а лише поразки та смерть чекають на супостата. Ось чому на службу до вашої світлості ми прибули. Ми, жовніри, хочемо битися і рвемося до бою.

– Якщо таким є ваше бажання, то його ви зможете задовольнити, – промовив серйозно князь. – Довго чекати не доведеться, хоча спочатку ми на іншого ворога вирушимо, бо нам за віленське попелище ще помститися треба. Не сьогодні, то завтра подамося в той бік і, дасть Бог, із лихвою за кривду заплатимо. Не затримую вас більше, бо й ви відпочинку потребуєте, і мене робота чекає. Приходьте увечері у покої, може якась непогана забава перед походом трапиться, бо багато дівчат під наші крила в Кейдани до війни наїхало. Пане полковнику Володийовський, дорогих гостей приймайте, наче у власному домі, і пам’ятайте, що моє, те і ваше!.. Пане Гарасимович, скажіть там у залі зібраним панам братам, що я не вийду, бо часу не маю, а сьогодні ввечері вони дізнаються про все, що хочуть знати. Будьте здорові, пановe, і будьте Радзивіллoвi друзями, бо його сила тепер від цього залежить.

Сказавши це, могутній і гордий господар подавав свою руку почергово панові Заглобі, двом панам Скшетуським, панові Володийовському та Харлампiю, немов собі рівним. Понуре обличчя його посвітліло сердечною і прихильною усмішкою і та неприступність, що оточує його зазвичай, наче темною хмарою, зникла без сліду.

– Оце, вождь! Оце, воїн! – захоплювався пан Станіслав, коли вони на зворотному шляху протискалися крізь натовп шляхти, зібраної в залі для аудієнцій.

– У вогонь я б за нього пішов! – підтримав пан Заглоба. – Ви зауважили, як він усі мої звитяги напам’ять знає?.. Тепло буде шведам, коли цей лев заричить, а я йому почну вторити. Немає такого другого пана в Речі Посполитій, а з давніх лише князь Ярема і другий пан Конецпольський-батько могли б з ним зрівнятися. Це вам не якийсь каштелянчик, що перший у роді в сенаторське крісло сів і шаровари ще собі в ньому не протер, а вже носа задирає і шляхту молодшою братією називає, і свій портрет каже малювати, щоб навіть коли їсть, мав би своє сенаторство перед собою, коли його за собою бачити не може. Пане Міхале, вам сьогодні маєтків додалося!.. Вже видно, що хто Радзивіллa торкнеться, той собі поношений кубрак враз озолотить. Легше тут, бачу, нагороду дістати, ніж у нас кварту гнилиць. Засунеш руку у воду з заплющеними очима й уже щуку тримаєш. То вже мені пан із панів! Щасти вам, пане Міхале. Зніяковіли, як панна після шлюбу, але це нічого!.. Як там ваше довічне володіння називається? Дудкове, чи як там?.. Язичницькі назви в цій країні. Як горіхами об стіну кинути, такі ж назви села чи шляхтича знайдеш. Але тільки б зиск був добрий, то не жаль буде язиком молоти.

– Зніяковів я сильно, визнаю, – погодився пан Володийовський, – але те, що ви кажете, що тут доробитися легко, це неправда. Неодноразово я чув від старих жовнірів князя, що звинувачували його у скупості, а тепер починають несподівано милості сипатися одна за одною.

– Сховайте собі цей документ за пазуху, зробіть мені ласку. А якщо хтось ще на княжу невдячність нарікатиме, то його на світ Божий витягніть і дайте йому ним у писок. Кращого аргументу не знайти.

– Одне я бачу ясно, що князь собі людей вербує, – зауважив Ян Скшетуський, – і що якісь справи задумав, до яких йому потрібна допомога.

– Хіба ви не чули, які його наміри? – здивувався пан Заглоба. – Чи ж він не казав, що маємо за віленське попелище помститися?.. Подейкували, що він Вільно пограбував, а тепер хоче показати, що не лише чужого не потребує, а й своє готовий віддати. Чудова це амбіція, пане Янe. Дай нам, Бoжe, більше таких сенаторів!

Так базікаючи, друзі знову опинилися на замковому дитинці, на який в’їжджали щомиті то загони кінноти, то озброєні громади шляхти, то екіпажі, що везли навколишні персони з дружинами та дітьми. Спостерігши це, пан Міхал потягнув усіх за собою до брами, щоб пригледітись до в’їжджаючих.

– Хто зна, пане Міхале, може, сьогодні ваш щасливий день. Може, тут і дружина для вас між цими шляхтянками їде, – усміхнувся пан Заглоба. – Гляньте! Ген якийсь відкритий екіпаж наближається, а в ньому щось біле сидить.

– Це не панна в ньому їде, а лиш той, хто мені може шлюб із нею дати, – відбрив гостроокий пан Володийовський, – бо ще здалека впізнаю, що це священик, єпископ Парчевський під’їжджає з панотцем Білозором, віленським архідияконом.

– Що ж вони за владики, що кальвініста відвідують?

– А що мають робити? Коли це потрібно для публічних справ, мусять і собі займатися політикою.

– Ех, і багатолюдно ж тут! І галасливо! – радів пан Заглоба. – Чоловік уже заіржавів на селі, як старий ключ у замку. Тут і кращі часи згадуються. Шельмою буду, якщо сьогодні до котроїсь гладкої дівулі на залицяння не спроможуся!

Подальші теревені пана Заглоби обірвали жовніри, котрі чатували на брамі, а висипавши з будки, стали в дві шеренги для привітання єпископа. Він же проїхав, осіняючи хрестом на обидва боки, благословляючи рукою жовнірів і шляхту, що юрмилася навколо.

– Добрий дипломат із нашого князя, – зауважив пан Заглоба, – що владиці єпископу шану віддає, хоч сам зверхності Церкви не визнає. Дав би Бог, аби це був перший крок до навернення.

– Ех! Нічого з того не вийде. Чимало зусиль для цього доклала його перша дружина і нічого не домоглася, аж померла від туги. Але чому шотландці з караулу не сходять? Мабуть, знову хтось гідний проїздитиме.

Тут у далечіні з’явився цілий кортеж озброєних вершників.

– Це драгуни Ґанховa, впізнаю їх, – повідомив пан Володийовський, – але ще якісь карети всередині їдуть!

Враз вдарили в барабани.

– Ого! Либонь, це хтось більший за єпископа Жемайтійськoго! – панові Заглобі аж щелепа відвисла.

– Чекайте, вже є.

– Дві карети всередині.

– Так і є. У першій пан Кoрф, воєвода венденський.

– Матінко! – вигукнув Ян. – Та це ж мій знайомий зі Збаражa.

Воєвода впізнав їх, але більше пана Володийовськогo, котрого, вочевидь, бачив частіше. Тому, проїжджаючи повз них, висунувся з екіпажа і собі гукнув:

– Вітаю, панове старі товариші!.. Ось, гостей везу!

У другій кареті, з гербами князя Янушa, запряженій чотирма білими жеребцями, сиділо двоє панів, чудової постави, одягнених у чужоземні капелюхи з широкими крисами, з-під яких світлі пасма перук спадали їм аж на плечі, на широкі коміри з мереживом. Один пасажир, дуже опасистий, носив загострену клинцем борідку та вуса, завиті на кінчиках і підняті вгору. Другий, молодший, одягнений повністю в чорне, не таку лицарську мав поставу, але, можливо, вище становище, бо на шиї в нього виблискував золотий ланцюг, на якому висів якийсь орден. Обидва, либонь, були чужоземцями, бо з цікавістю позирали на замок, на людей і на їхній одяг.

– А хто це ще в дідька такі? – спитав пан Заглоба.

– Я їх не знаю, ніколи раніше не бачив! – гмикнув пан Володийовський.

Карета наблизилась і почала об’їжджати подвір’я, щоб заїхати до головного замкового корпусу, драгуни ж зупинилися перед брамою.

Пан Володийовський упізнав офіцера, котрий ними командував.

– Токаревич! – вигукнув він. – А щоб вам добре було!

– Вітаю, пане полковнику!

– А яких це ви пташок везете?

– Це шведи.

– Шведи?

– Саме так, і визначні люди. Той товстун – це граф Левенгаупт, а той худіший – Бенедикт Шітте, барон фон Дюдергофф.

– Дюдергофф?! – повторив пан Заглоба.

– І що їм тут треба? – поцікавився пан Міхал.

– А Бог їх знає! – відповів офіцер. – Ми їх від Біржая ескортуємо. Імовірно, вести перемови з нашим князем приїхали, бо там у Біржаї чулисьмо, що князь великі війська збирає і що збирається до Інфлянти.

– От, шельми, вже в штани наробили! – не стримався пан Заглоба. – Спочатку Велику Польщу плюндрують, короля з його землі виганяють, а тут кланяються Радзивіллoвi, щоб Інфлянту не чіпав. Зачекайте! Ще тікатимете у свої Дюдергоффи, аж панчохи погубите! Зараз ми тут із вами побалакаємо. Хай живе Радзивілл!

– Хай живе! – повторили шляхтичі, котрі стояли при брамі.

– Defensor patriae!7272
  Defensor patriae (лат.) – захисник вітчизни.


[Закрыть] Захисник наш! На шведа, шановне панство! На шведа!

Утворилося коло. Все більше шляхти збиралося на дитинці. Побачивши це, пан Заглоба заліз на випираючий цоколь брами й узявся закликати:

– Шановне панство, слухайте! Хто мене не знає, тому скажу, що я старий збаражчик, котрий Бурлая, найбільшого гетьмана після Хмельницького, цією ось старою рукою зарубав. Хто ще не чув про Заглобу, той, вочевидь, в часи першої козацької війни горох лущив, курей мацав або телят пас, чого від таких відважних лицарів я не сподіваюся.

– Славетний це лицар! – oзвалися численні голоси. – Немає в Речі Посполитій більшого!.. Слухайте!

– Слухайте, пановe! Старим кісткам хотілося б спочинку. Краще б мені було на печі лежати, сир зі сметаною їсти, по садах ходити й яблука збирати або, руки назад заклавши, над женцями стояти, або дівчат по спинах попліскувати. Мабуть, і ворог мене б задля власного добра залишив у спокої, бо і шведи, і козаки знають, що я маю важку руку, і дав би Бог, щоб моє ім’я було настільки ж вам відоме, як hostibus7373
  Hostibus (лат.) – ворог, супротивник.


[Закрыть].

– А що це за півень там нагорі кукурікає? – спитав несподівано якийсь голос.

– Стули пельку! Щоб ти здох! – цитькнули на нього інші. Але пан Заглоба це почув.

– Даруйте, пановe, тому когутику! – крикнув він. – Бо ще не знає, з якого боку хвіст, а з якого – голова.

Шляхта вибухнула гучним реготом, і присоромлений репетун хутко сховався в натовпі, щоб уникнути глузувань, які посипалися на його голову.

– Повертаюся до суті! – правив далі пан Заглоба. – Тож, пане репетуне, я заслужив собі на спочинок, але що вітчизна в пароксизмі, що ворог топче нашу землю, то я тут, шановне панство, щоб разом із вами чинити опір hostibus в ім’я цієї матері, яка нас усіх вигодувала. Хто за неї сьогодні не встане, хто її рятувати не візьметься, не син їй, а пасинок, негідний її любові. Я вже старий, але йду, хай діється Божа воля, а якщо загинути доведеться, то до останнього подиху закликатиму: «На шведа, панове браття! На шведа!» Присягнімо ж, що не випустимо шаблі з долоні, поки їх із батьківщини не виженемо!..

– Ми й без присяги до цього готові! – загукали численні голоси. – Підемо, куди нас наш гетьман князь поведе. Зробимо все, що треба буде.

– Пановe-браття!.. Ви бачили, як двійко плюгавців приїхали в золоченій кареті. Вони знають, що з Радзивіллом жарти кепські. Будуть за ним по покоях ходити і в руку його цілувати, щоб їм дав мир. Але князь, шановне панство, з наради із котрим я повертаюся, запевнив мене іменем усієї Литви, що ніяких пактів, жодних угод, лише війна і знову війна!