Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 28 страниц)

Він і справді став перед нею і виголосив таке:

– Рани Христові!.. Тепер не дивуюся молодому, бо ця розквітла квітка просто чудова. Вітаю вас, люба панно, вітаю від щирого серця і душі кохану внучку мого Білевичa. Ви мене впізнаєте?

– Впізнаю, ваша світлосте! – зронила дівчина.

– А я б вас не впізнав, бо ще малою та нерозквітлою останнього разу вас бачив, і не в цій окрасі, в якій тепер ходите. Розплющіть очі. Заради Бога! Щасливий пірнальник, котрий таку перлину дістане. Нещасний той, хто її мав і втратив. Ось стоїть тут перед вами саме такий відчайдух в особі цього кавалера. Впізнаєте його?

– Впізнаю, – прошепотіла Олюнька, не підіймаючи погляду.

– Великий він грішник, тому до сповіді вам його привів. Призначте йому покуту, яку тільки забажаєте, але відпускати гріхи не відмовляйте, щоб його відчай до ще важчих гріхів не призвів.

Тут князь звернувся до пана мечникa і до пані Войнилович:

– Залишмо молодят на самоті, шановне панство, бо не випадає при сповіді присутніми бути, а мені і моя віра це забороняє.

За хвилину пан Анджей та Олюнька залишилися самі. Серце її билося в грудях, як у голуба, над яким яструб навис, але й він був зворушений. Зрадила й молодика його звична сміливість, запальність і впевненість у собі. Довгий час вони мовчали обоє. Нарешті юнак перший озвався низьким, приглушеним голосом:

– Не сподівалися мене побачити, Олюнько?

– Ні, – шепнула дівчина.

– Заради Бога! Якби тут татарин стояв біля вас, менше, мабуть, налякалися б. Не бійтеся мене! Гляньте, скільки тут людей. Жодна кривда не загрожує вам від мене. А навіть якби ми самі були, все одно не було б причин для страху, бо я присягнувся поважати вас. Довіртесь мені!

Панночка на мить підняла очі.

– З якого це дива я маю вам довіритись?

– Правда, що я грішив, але це все в минулому і більше не повториться. Коли я після того поєдинку з паном Володийовським на ложі лежав на порозі смерті, тоді й сказав собі: не будеш їй брати насильством, шаблею, вогнем, а лише порядними вчинками на неї заслужиш і пробачення вимолиш!.. Бо в неї серце не кам’яне, і злість їй минеться. Побачить поліпшення, тоді й вибачить!.. Я прийняв присягу стати кращим і її не зламаю. Відтак мене й Бог благословив, бо приїхав пан Володийовський і привіз мені вірчу грамоту. Міг її не віддати, а віддав. Чесний чоловік! Тому й перед судами більше не маю потреби ставати, бо гетьманську інквізицію пройшов. Я сповідався князеві в усіх гріхах, як батькові. І він не тільки пробачив, а й пообіцяв усе пом’якшити та захищати мене від людської ворожості. Хай його Бог благословить. Не буду банітом7878
  Баніт – людина, оголошена поза законом, вигнанець.


[Закрыть], Олюнько, з людьми примирюся, славу в батьківщини, вітчизни заслужу, кривду виправлю. Олюнько! Що ви на це?! Не скажете мені доброго слова?

Закоханий пильно вдивлявся в постать дівчини, і руки складав, немов молився до неї.

– Чи можу я вірити? – скептично сказала дівчина.

– Можете, як мені Бог милий, і мусите! – гарячкував пан Кміциц. – Зверніть увагу, що в мене повірили і князь гетьман, і пан Володийовський. А їм усі мої вчинки відомі, та вони повірили. Бачите!.. Чому ж ви одна мені не довіряєте?

– Бо людські сльози бачила, через вас пролиті. Бо могили бачила, які ще травою не поросли.

– То поростуть, а сльози їхні я обітру.

– Спочатку це зробіть.

– Дайте мені хоча б надію, що якщо вчиню так, то й вас поверну. Легко вам казати: «Спочатку це зробіть». А раптом я зроблю, а ви за іншого за той час підете? Ісусе, рятуй! Вбережи, Боже, від такого вчинку, бо я тоді збожеволію. В ім’я Господа благаю вас, Олюнько, пообіцяйте, що вас не втрачу, перш ніж із тією вашою шляхтою до згоди прийду. Пам’ятаєте, як ви мені про це написали? А я той лист зберігаю і коли мені дуже важко на душі, то його собі перечитую. Нічого більше не прагну, тільки ще раз повторіть, що чекати будете і що за іншого не підете!..

– Ви ж знаєте, що мені згідно із заповітом зробити це заборонено. Лише в монастирі можу сховатися.

– Ви мене до життя повернули! Як Бог живий, дайте собі спокій із монастирем, бо мені сироти від однієї думки на шкірі з’являються. Попустіться, Олюнько, бо я тут при всіх в ноги впаду і благатиму, щоб ви цього не робили. Панові Володийовськoму ви відмовили, я знаю, бо він сам мені про це розповів. Він цим мене заохочував, щоб я добрими вчинками вас здобув. Але до чого б усе це було, якби ви в орден вступили? Кажете, що чесноту для чесноти потрібно плекати? А я відповім, що кохаю вас до нестями і не хочу нічого іншого знати. Коли ви поїхали з Водоктів, я заледве з ложа встав, шукати вас почав. Я мав хоругву на ноги поставити, весь час мій на це йшов, я не мав часу щось з’їсти, вночі поспати, але пошуків не занехаяв. Так уже призначено мені, що без вас ні життя, ні спокою для мене не буде! Така вже моя доля! Нічим, лише зітханнями я жив. І дізнався нарешті, що ви в пана мечникa в Білевичaх. І мушу зізнатися, я боровся з думками, наче з ведмедем: їхати, не їхати?.. Але не посмів поїхати, щоб мене жовчю не напоїли. Тому сказав собі: я ще не зробив нічого доброго, тому не поїду. Аж князь, батько мій коханий, зглянувся наді мною і послав просити вас у Кейдани, щоб я хоч очі своїм коханням міг наповнити. Ми на війну вирушаємо. Тому не вимагатиму, щоб уже завтра ви за мене йшли. Але бодай добре слово від вас почую, бодай забезпечуся і буде мені легше. Моя ж ви єдина душа. Не хочу загинути, але в битві всіляке може статися, бо не буду за інших ховатися. Тому мене треба дарувати, як вмираючому гріхи відпускають.

– Нехай вас Бог береже і провадить, – зронила дівчина м’яким голосом, по якому зараз же збагнув пан Анджей, що слова його таки справили враження.

– Моє ви щире золото! Дякую і за це. І ви не підете до монастиря?

– Ще не піду.

– Нехай вас Бог благословить!

І як навесні сніги тануть, так між ними почала танути недовіра і вони відчули себе ближчими, ніж хвилину тому. На серці їм полегшало, в очах посвітліло. Адже вона нічого не пообіцяла і він мав клепку нічого поки що не вимагати. Але панночка сама відчувала, що їй не можна, не годиться закривати йому дорогу до вдосконалення, про яку він казав так щиро. В його щирості не сумнівалася навіть на мить, бо це був не той чоловік, котрий прикидатися звик. Але головною причиною, чому не відштовхнула його знову, чому залишила йому надію, було те, що в глибині душі кохала ще цього юнака. Це кохання завалила гора гіркоти, розчарування та болю, але кохання жило, готове завжди вірити і пробачати без упину.

«Він кращий за свої вчинки, – думала дівчина, – і немає вже тих, хто його до лихого під’юджували. Міг би він із відчаю ще чогось знову накоїти, то краще його від цього застерегти».

І добре серце втішилося власному вибаченню. На щічках Олюньки виступили рум’янці, такі свіжі, як троянда під ранньою росою. Очі набули солодкого та живого блиску, і можна було сказати: ясність била від них у залу. Переходили повз них люди і дивувалися чудовій парі, бо ж таких двійко молодят важко було б навіть зі свічкою знайти у цій залі, де зібрався весь цвіт шляхтичів і шляхтянок.

Обидва до всього ж, буцімто змовилися, навіть однаково були одягнені, бо дівчина мала сукню зі сріблястої парчі, що скріплялася сапфіром, і блакитний, із венеційського оксамиту кунтуш. «Мабуть, брат і сестра!» – перемовлялися ті, хто їх не знав, але інші відразу ж зауважували: «Не може бути, бо він її очима просто їсть».

Тим часом у залі розпорядник оголосив, що час уже й до столу сідати, і моментально зчинився незвичайний рейвах. Граф Левенгаупт, весь у мереживах, ішов спереду під руку з княгинею, кінець плаща котрої несли два вродливі пажі. За ними барон Шітте провадив пані Глебович, тут же йшов єпископ Парчевський зі священиком Білозором, обоє наче чимось стурбовані та засмучені.

Князь Януш, котрий у процесії віддав першість гостям, але за столом обрав біля княгині найвище місце, вів пані Корф, дружину венденського воєводи, котра вже цілий тиждень перебувала в Кейданах. І так сунув цілий ряд пер, як стобарвний вуж, розвивався і мінився. Пан Кміциц вів Олюньку, котра легенько торкалася плечем його плеча. Парубок косив око на її делікатне обличчя, щасливий, як смолоскип запалений, найбільший магнат між цими магнатами, бо до найбільшого скарбу близький.

Так ідучи церемонно під звуки капели, гості зайшли до трапезної зали, яка мала вигляд цілої окремої будівлі. Столи були поставлені підковою, на триста осіб, і гнулися під сріблом і золотом. Князь Януш, котрий частину королівської величі в собі ніс і з королями споріднений, зайняв біля княгині найвище місце, й усі, минаючи їх, низько кланялися та займали місця згідно з власним походженням.

Однак присутні бачили, що гетьман не забував, що це останній бенкет перед страшною війною, в якій долі велетенських держав будуть вирішуватися, бо обличчя мав неспокійне. Вдавав усмішку та веселість, але було враження, що його палила гарячка. Інколи помітна хмара осідала йому на грізне чоло і той, хто сидів ближче, міг спостерегти, що це чоло було густо краплями поту вкрите. Часом погляд його швидко переходив з обличчя на обличчя гостей і зупинявся уважно на лицях полковників. А часом князь супив левині брови, немов його біль пронизував або наче те чи інше обличчя будило в ньому гнів. І, дивна річ, вельможі, котрі сиділи біля князя, посли, єпископ Парчевський, владика Білозір, пан Коморовський, пан Межеєвський, пан Глебович, пан венденський воєвода й інші, також були розсіяні та неспокійні. Два кінці велетенської підкови наповнилися веселою балачкою та звичайним гомоном, як на бенкетах, а вершина її мовчала пригнічено або зрідка щось шепотіла, і неуважний погляд змінювався тривожним.

Та в цьому не було нічого дивного, бо нижче сиділи полковники та лицарі, котрим близька війна не більше ніж смертю загрожувала. Легше полягти у війні, ніж брати відповідальність за неї на свої плечі. Не обтяжена буде жовнірська душа, коли відкупивши кров’ю гріхи свої, полетить із поля на небо. Лише той схилить важко голову, той спілкується в душі з Богом і совістю, хто напередодні рішучого дня не знає, який келих подасть завтра вітчизні випити. Саме так тлумачили собі неспокій князя на нижчих кінцях.

– Завжди він такий, перед кожною війною, що з власною душею розмовляє, – зауважив старий полковник Станкевич панові Заглобі, – але чим він більше засмучений, тим гірше для ворогів, бо в день битви буде точно веселий.

– Tак і лев перед битвою муркоче, – сказав на те пан Заглоба, – щоб у собі цим більшу лють проти ворога розбудити, що ж до великих воїнів, то кожен має свою звичку. Ганнібал, кажуть, кості кидав, Сципіон Африканський вірші декламував, пан Конецпольський-батько з білоголовими розважався, а я радію сну перед битвою, хоча б на годинку, хоч і від келиха з добрими приятелями не відмовляюся.

– Гляньте, пановe, навіть єпископ Парчевський зблід, як аркуш паперу! – зауважив Станіслав Скшетуський.

– Бо за кальвіністським столом сидить і ще чогось нечистого в стравах проковтнути може, – пояснив тихим голосом пан Заглоба. – До напоїв, подейкують старі люди, лихий не має доступу, можеш їх будь-де споживати. Але наїдків, а найбільше зупи треба остерігатися. Так було і в Криму, в часи, коли я там у полоні сидів. Татарські мулли, тобто священики, вміли баранину з часником так зготувати, що хто спробував, зараз же віри готовий був зректися й їхнього бісівського пророка прийняти.

Тут пан Заглоба стишив голос ще дужче:

– Не через недовіру до пана князя я це сказав, але радив би їжу перехрестити, бо береженого Бог береже.

– Що ви таке кажете!.. Хто Богові довірився з харчами, йому нічого не станеться. У нас, у Великій Польщі лютеран і кальвіністів не бракує, але я ще не чув, щоб вони над їжею чаклували.

– У вас, у Великій Польщі лютеран тьма, тому й зі шведами зараз знюхалися, – відрубав пан Заглоба, – і тепер із ними цілуються. Та я на місці князя на цих послів собак спустив би, а не делікатесами кишки їхні начиняв. Тільки погляньте на того Левенгауптa. Так жере, ніби за місяць його мали на ярмарок зв’язаного мотузкою за ноги потягнути. Ще для дружини і для дітей у кишені харчів напхає. Я забув, як той другий здохляк називається. Якось…

– Спитайте, батьку, краще пана Міхалa, – порадив Ян Скшетуський.

Пан Володийовський сидів неподалік, але нічого не чув і нічого не бачив, бо сидів між двома паннами. По ліву руку мав Ельжбету Селявську, пишну панночку, років близько сорока, а по праву – Олюньку Білевичівну, за котрою сидів пан Кміциц. Панна Ельжбета трясла головою, прикрашеною перами, над малим лицарем і дуже жваво щось йому говорила. Він же зиркав на неї час від часу осоловілими очима і механічно відповідав: «Так, шановна панно, як цікаво!» і не тямив з того ні слова, бо вся його увага була зосереджена по іншому боці. Вухом парубок ловив шелест слів Олюньки, шурхіт її парчевої сукні і вусами так енергійно ворушив, немов хотів ними панну Ельжбету відлякати.

«Ех, що за дівчина!.. Яка ж красуня! – думав молодик. – Зглянься, Господи, на мої злидні, бо вже не маєш більшої сироти, ніж я. Душа аж пищить у мені, щоб мати свою кохану жінку, а я на яку не погляну, то вже там інший жовнір на постої стоїть. Куди ж я, нещасний блукач, подінуся?»

– А що ви після війни гадаєте робити? – спитала несподівано Ельжбетa Селявськa, склавши губи бантиком і обмахуючись віялом.

– У монастир піду! – відрубав нечемно невисокий лицар.

– А хто там про монастир на бенкеті згадує? – гукнув весело пан Кміциц, перехиляючись через Олюньку. – Гей! Та це пан Володийовський!

– Вам таке не в голові? Звісно… – зронив пан Міхал. Раптом солодкий голосочок Олюньки заповнив йому вуха:

– І вам не треба про таке думати. Бог вам дасть дружину до серця, кохану та чесну, як і ви самі.

Добросердий пан Міхал враз розчулився:

– Якби мені хтось навіть на сопілці грав, то не було б мені миліше слухати!

Гомін, що ставав усе гучнішим при столі, несподівано стих, бо знову до келихів справа дійшла. Настрій був краще нікуди. Полковники теревенили про майбутню війну, супили брови та жбурляли вогняні погляди.

Пан Заглоба розповідав через весь стіл про облогу Збаражa, а слухачам аж кров бухала в обличчя, а в серцях міцніли запал і відвага. Здавалося, що дух безсмертного Яреми влетів у цю залу і лицарським подихом наповнив душі жовнірів.

– Оце був вождь! – зауважив знаменитий полковник Мирський, котрий усіма гусарами Радзивілла командував.

– Один лише раз я його бачив і навіть у смертну годину це пам’ятатиму.

– Юпітер із блискавицями в руці! – долучився старий Станкевич. – Не сталося б цього, якби він жив!..

– Бa! Та ж він за Ромнами ліси рубати наказав, щоб собі дорогу до ворогів відкрити.

– І в результаті ми здобули берестецьку вікторію.

– У найважчу мить Бог його забрав.

– Бог його забрав, – повторив урочисто пан Скшетуський, – але заповіт по ньому залишився для всіх майбутніх вождів, вельмож і всієї Речі Посполитої, щоб із жодним ворогом перемов не вести, а всіх бити!..

– Не вести перемов! Бити! – повторило кільканадцять потужних голосів. – Бити, бити!

У залі стало так гаряче, що кров нуртувала у жилах воїнів, і вони сипали поглядами, як блискавицями, і підголені макітри мало не димілися.

– Наш князь, наш гетьман буде цього заповіту виконавцем! – промовив пан Мирський.

Раптом велетенський годинник, поміщений на хорах зали, став бити північ, і водночас затряслися мури, задзвеніли жалібно шиби у вікнах і гуркіт салюту пролунав на дитинці.

Розмови вщухли, настала тиша. І за мить із чола столу зарепетували:

– Єпископ Парчевський знепритомнів! Води!

Зчинилася метушня. Дехто схопився з крісел, аби краще роздивитися, що там відбувається. Єпископ усе ж був при тямі, але дуже ослаб, аж маршал підтримував його на кріслі за плечі, тоді як дружина венденського воєводи бризкала йому водою в обличчя.

У цю мить другий постріл з гармати затряс вікнами, за ним третій, четвертий.

– Речі Посполитій vivat! Pereant hostes!7979
  Pereant hostes! (Лат.) – Ворогів – чортам!


[Закрыть] – заверещав пан Заглоба.

Однак наступні постріли заглушили його слова. Шляхта почала лічити:

– Десять, одинадцять, дванадцять…

Віконне скло щоразу відповідало жалібним стогоном. Полум’я свічок хиталося від потрясіння.

– Тринадцять, чотирнадцять… Єпископ до гуркоту не призвичаєний. Зіпсував своїм страхом усю забаву, бо навіть князь стурбувався. Погляньте, шановне панство, який насуплений сидить. П’ятнадцять, шістнадцять… Гей, б’ють немов у битві! Дев’ятнадцять, двадцять…

– Ану цить! Князь промову хоче виголосити! – загукали в різних кінцях столу.

– Князь хоче виголосити промову!

Усі принишкли й погляди присутніх прикипіли до Радзивіллa, котрий стояв, схожий на велетня, з келихом у руці. Його вигляд вразив бенкетувальників.

Обличчя князя було в цей момент просто страшним – не бліде, а сизе і, наче конвульсією, викривлене усмішкою, яку князь намагався із себе вичавити. Дихання його, зазвичай часте, стало ще частішим, широкі груди напиналися під золотоголовом8080
  Золотоголов – парча, тип багатої тканини із золотих або срібних (сріблоголов) ниток.


[Закрыть], очі напівприкриті повіками, жах якийсь з’явився на цьому мужньому обличчі, і невпевненість, яка буває у застигаючих рисах у момент смерті.

– Що з князем сталося? Що діється? – шепотіли навколишні неспокійно.

І зловісне передчуття стиснуло серця всіх присутніх. Боязке очікування застигло на обличчях.

Князь тим часом почав промову коротким, уривчастим через астму голосом:

– Шановне панство!.. Багатьох серед вас… здивує, або навіть налякає цей тост… Але хто мені довіряє і вірить… хто справді хоче гараздів для вітчизни… хто вірний мого дому приятель… той підійме келих охоче… і повторить за мною: Vivat Carolus Gustavus rex… від сьогодні він над нами панує!

– Vivat! – повторили делегати Левенгаупт і Шітте, а також кільканадцятеро офіцерів чужоземного полку.

Але в залі запанувала глуха мовчанка. Полковники та шляхта злякано перезиралися, немов питаючи один одного, чи часом князь із глузду не з’їхав. Кілька голосів озвалися нарешті в різних місцях столу:

– Чи ми добре почули? Що це таке?

Потім знову настала тиша.

Невисловлений жах разом зі здивуванням можна було прочитати на обличчях, і погляди присутніх знову звернулися до Радзивіллa, а він стояв мовчки та глибоко дихав. Здавалося, що він якусь непосильну ношу скинув із грудей. Колір повертався на його обличчя повільно, врешті гетьман звернувся до пана Коморовського і промовив:

– Настав час оприлюднити угоду, яку ми сьогодні уклали, щоб ви знали, чого тепер треба дотримуватися. Читайте, ваша милосте!

Пан Коморовський піднявся, розгорнув пергамент, що лежав перед ним, і став читати текст страшної угоди, що розпочиналася зі слів:

«Не маючи змоги краще і з більшою користю вчинити в теперішньому бурхливому стані справ, після втрати будь-якої надії на допомогу найяснішого короля, ми, пани і керівники Великого князівства Литовського, необхідністю змушені, віддаємося під протекцію найяснішого шведського короля на таких умовах:

1) Разом воювати проти спільних ворогів, окрім проти короля та польської Корони.

2) Велике князівство Литовське не буде в склад Швеції входити, але з нею в такий спосіб поєднане, як раніше з польською Короною, тобто народ народові, сенат сенату, а лицарство лицарству в усьому було рівне.

3) Свобода голосу на сеймах нікому не може бути заборонена.

4) Свобода релігії має бути недоторканна…»

Пан Коморовський продовжував читати в тиші і жаху, але коли дійшов до фрагменту «Акт цей ми підтверджуємо підписами нашими за нас і нащадків наших, обіцяємо та присягаємо», шурхіт пролетів залою, немовби перше дихання бурі затрясло бором. А вже після нього вибухнув ураган. Сивий, як голуб, полковник Станкевич узяв голос і став благати:

– Шановний княже! Ми своїм вухам вірити не хочемо! Рани Христові! Та тоді зійде нанівець вся справа Владислава та Зиґмунтa-Aвґустa? Чи можна, чи гоже братії відступати, вітчизну віддавати і з ворогом союз укладати? Милий княже, згадайте ім’я, яке ви носите, заслуги, які вітчизні своїй віддали, непорочну доти славу роду вашого і порвіть, потопчіть цей ганебний документ! Знаю, що не лише від свого імені прошу, а й від імені всіх тут присутніх військових і шляхтичів. Ми також маємо право долю свою вершити. Любий княже, не робіть цього, ще маємо час!.. Змилуйтесь над собою, змилуйтесь над нами, змилуйтесь над Річчю Посполитою!

– Не робіть цього! Змилуйтесь, змилуйтесь! – озвалися сотні голосів.

І всі полковники посхоплювалися зі своїх місць, і підійшли до свого командувача, а старезний пан Станкевич опустився на коліна посеред зали, між двома плечима столу, і щораз потужніше зазвучало навколо:

– Не робіть цього! Змилуйтесь над нами!

Радзивілл підняв свою масивну голову і блискавки гніву сипонули з його очей, гетьман враз вибухнув:

– То це вам показувати приклад безкарності? Військового свого вождя, гетьмана ганити та протести висловлювати? То це ви хочете бути моєю совістю? Хочете повчати мене, як для добра вітчизни чинити треба? Це вам не сеймик і ветувати тут ніхто не буде, а я перед Богом беру на себе відповідальність!

І він вдарив долонею себе в широкі груди, споглядаючи поглядом, що аж іскрився, на воїнів, і вже за мить вигукнув:

– Хто не зі мною, той проти мене! Я знав вас, я знав, що так буде!.. І знайте, що меч завис над вашими головами!..

– Шановний княже! Гетьмане наш, – благав старий пан Станкевич, – змилуєтесь над собою і над нами!

Однак подальші його слова обірвав Станіслав Скшетуський, котрий, схопившись обома руками за кучму, почав волати розпачливим голосом:

– Не благайте його, це нічого не дасть! Він цього змія здавна в серці ростив!.. Горе тобі, о, Річ Посполита! Горе нам усім!

– Вже двоє сановників у двох краях Речі Посполитої продає вітчизну! – підтримав його пан Ян. – Прокляття цьому дому, ганьба і Божий гнів!

Учувши це, пан Заглоба від здивування аж затрясся та вибухнув:

– Спитайте його, який хабар узяв у шведа? Скільки йому відлічили? Що йому ще пообіцяли? Шановне панство, ось він, Юда Іскаріот! Бодай би йому померти від розпачу! Бодай би його рід повністю згас! Бодай диявол душу його забрав би. Зрадник! Зрадник! Потрійний зрадник!

Тоді пан Станкевич у повному розпачі витягнув полковницьку булаву з-за пояса і кинув її з ляскотом до ніг князя. Другим став пан Мирський, третім пан Йозефович, четвертим пан Гощиц, п’ятим був блідий, як труп, пан Володийовський, шостим пан Oскеркo. Більшало на підлозі перначів, і водночас у цій левовій яскині, в очі левові, все більше голосів повторювали жахливе звинувачення:

– Зрадник!.. Зрадник!..

Кров ударила в голову гордому магнатові. Він посинів і, як сніп, звалився під стіл.

– Ґанхов і Кміциц до мене!.. – заревів гетьман не своїм голосом.

У цю мить розчахнулися всі двері, що ведуть до зали, й усередину з гуркотом увірвалися загони шотландської піхоти, грізні, мовчазні, з мушкетами в руках. Від головних дверей військо вів Ґанхов.

– Стій! – верескнув князь.

Після цього звернувся до полковників:

– Хто за мене, нехай перейде на правий бік зали!

– Я жовнір і гетьманові служу!.. Нехай мене Бог судить!.. – сказав Харлампій, переходячи на правий бік.

– І я! – додав пан Мелешкo. – Не мій це буде гріх!

– Я протестував, як громадянин, але як жовнір мушу коритися, – додав третій, пан Нев’яровський, котрий хоча й булаву кинув, але тепер, вочевидь, налякався Радзивіллa.

За ними подалися ще кілька воєначальників і чималий гурт шляхтичів. Але пан Мирський, сповнений гідності, пан Станкевич, найстарший за віком, пани Гощиц, Володийовський і Oскерко залишилися на місці, а з ними двоє панів Скшетуських, пан Заглоба і величезна кількість вояків дуже різних, з великих і легких хоругв, а також шляхта.

Шотландська піхота оточила їх муром.

Пан Кміциц із першої ж миті, коли князь підняв тост на честь Карла-Ґуставa, схопився разом із усіма з місця, очі вирячив і стояв, наче скам’янів, повторюючи зблідлими губами:

– Божe!.. Божe!.. Божe!.. Що ж я накоїв?..

Раптом тихий голос, але для його вуха виразний, зашепотів поруч:

– Пане Анджею!..

Він вхопився враз руками за чуба:

– Проклятий на віки!.. Краще б я крізь землю провалився!..

На обличчі Білевичівни спалахнув вогонь, а очі, як ясні зіроньки, пильно дивилися на пана Кміцица:

– Ганьба тим, хто при гетьманові стають!.. Вибирайте!.. Бог сильний!.. Як гадаєте вчинити?.. Вибирайте!..

– Ісусе! Ісусе! – голосив пан Анджей.

Тим часом зала наповнилася вигуками, ще інші кидали свої булави під ноги князя, але пан Кміциц до них не приєднався. Не ворухнувся він і тоді, коли князь гукнув: «Ґанхов і Кміциц до мене!», і тоді, коли шотландська піхота заполонила залу. Парубок стояв, роздертий болем і розпачем, із божевільним поглядом і посинілими вустами.

Він звернувся до панни Білевичівни та простягнув до неї руки:

– Олюнько!.. Олюнько!.. – повторював молодик жалісним голосом, як дитина, що кривди зазнала.

Але вона відступила з огидою на обличчі та розпачем.

– Геть, зраднику! – заволала дівчина загрозливо.

У цю мить Ґанхов дав команду «вперед» і загін шотландців, оточивши бранців, рушив до дверей.

Пан Кміциц подався за ними, як непритомний, не знаючи, куди і навіщо йде.

Бенкет закінчився.