Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

– Війна! Війна! – повторили луною голоси слухачів.

– А що вождь, – продовжував пан Заглоба, – сміливіше почувається, коли у своїх жовнірах упевнений, то явімо, пановe, наші почуття. Нумо! Ходімо під панські вікна крикнути «Геть шведів!» За мною, шановне панство!

Закінчивши, зіскочив із цоколю і рушив уперед, а натовп подався за ним. Так дійшли під самі вікна, лементуючи щораз більше, що врешті-решт вилилося в один потужний вигук:

– На шведа! На шведа!

За мить з’явився із сіней пан Корф, воєвода венденський, дуже переляканий, за ним Ґанхов, рейтарський полковник, й обоє почали гамувати шляхту, стримувати та просити, щоб ті розійшлися.

– Заради Бога! – благав пан Корф. – Там нагорі аж вікна тремтять, а ви навіть не здогадуєтеся, наскільки невчасно сюди зі своїми вигуками приперлися. Ви ж можете депутатів образити, приклад безкарності показати! Хто вас до того спонукав?

– Я! – зізнався пан Заглоба. – Скажіть, ваша милосте, панові князеві від імені нас усіх, що ми його просимо, щоб був твердий, і що до останньої краплі крові готові за нього стояти.

– Дякую вам від імені пана гетьмана, дякую вам, але краще розійдіться. Розважливості та величі, пановe! Як Бог живий, розважливості, бо вітчизну до решти потопите! Ведмежу послугу батьківщині надає той, хто сьогодні послів зневажає.

– Що нам до послів! Ми хочемо битися, а не перемови вести!

– Тішить мене сила духу вашого! Прийде на це час уже незабаром, дасть Бог, навіть дуже хутко. Відпочиньте ж перед експедицією. Час на горілку та закуску! Погано битися з порожнім животом.

– Правду кажете! – першим зарепетував пан Заглоба.

– Правда, в саму суть потрапили. Оскільки князь уже знає наші настрої, то немає нам більше що тут робити!

І натовп став розпорошуватися, найгустіший поплив до флігелів, в яких були вже розставлені численні столи.

Пан Заглоба йшов на чолі, а пан Корф разом із полковником Ґанховом повернулися до князя, котрий сидів на нараді зі шведськими делегатами, з єпископом Парчевським, владикою Білозором, паном Адамом Коморовським і з паном Александром Межеєвським, придворним короля Янa-Казимира, котрий тимчасово перебував у Кейданах.

– Хто став винуватцем цього галасу? – спитав князь, із левиного обличчя котрого ще не зійшов гнів.

– Та той шляхтич новоприбулий, славетний пан Заглоба! – відповів воєвода венденський.

– Мужній це лицар, – погодився князь, – але зарано свої нахили проявляє.

Сказавши це, він кивнув полковникові Ґанхову і став йому щось шепотіти на вухо. Пан Заглоба тим часом, дуже собою задоволений, ступав у нижні зали врочистим кроком, маючи при собі панів Скшетуських і пана Володийовськогo, котрим тихо гомонів:

– А що, друзi? Я лише показався, а вже почуття в цій шляхті до вітчизни розбудив. Легше тепер буде князеві відправити ні з чим делегатів, бо нас за потреби може будь-якої миті закликати. Не залишуся, гадаю, я без нагороди, хоч мені найбільше про честь ідеться. Чому ви зупинилися, пане Міхале, наче скам’яніли і погляд втупили в той екіпаж біля брами?

– Це вона! – зронив ворушачи вусами пан Міхал. – На Бога живого, це вона!

– Хто?

– Білевичівнa.

– Та, котра дала вам відкоша?

– Вона. Погляньте, пановe, дивіться! Як тут не змарніти від жалю?

– Зачекайте! – закликав пан Заглоба. – Треба ж до неї придивитися.

Тим часом екіпаж, зробивши коло, наблизився до балакунів. Сидів у ній величний шляхтич із сивіючим вусом, а біля нього панна Олександра, вродлива, як завжди, спокійна та серйозна.

Пан Міхал видивився на неї розчулено й уклонився низько капелюхом, але дівчина не помітила його в натовпі. Пан Заглоба ж промовив, спостерігши її делікатні, благородні риси:

– Панська то якась дитина, пане Міхале, замізерна для жовніра. Визнаю, що пригожа, але краще така, що відразу і не впізнаєш: гармата це чи панночка?

– Ви не знаєте, пане, хто це приїхав? – спитав пан Володийовський шляхтича, котрий стояв поруч нього.

– Як же не знати?! – пояснив шляхтич. – Це пан Томаш Білевич, расейняйський мечник. Усі його тут знають, бо він давній слуга Радзивілла і приятель.

Розділ XIII

Князь не вийшов того дня до шляхти аж до вечора, пообідав із делегатами та кількома сановниками, з котрими попередньо раду тримав. Надійшли, однак, накази до полковників, щоб надвірні полки Радзивілла, особливо загони піхоти під командою чужоземних офіцерів, були напоготові. В повітрі запахло порохом. Замок, зовсім не оборонний, оточений був військом, немовби під його мурами битва планувалася. Сподівалися походу найпізніше на завтрашній ранок і були цього очевидні ознаки, бо незліченна княжа челядь вантажила на вози зброю, дорогий реманент та княжу скарбницю.

Пан Гарасимович розповідав шляхті, що фіри поїдуть у Тикоцин на Підляшші, бо небезпечно було б залишати скарб у незахищеному кейданському замку. Готували й обоз, що мав рухатися за військом. Поширилися чутки, що гетьмана польного Ґосевського заарештували через те, що він не захотів з’єднати свої хоругви, що стоять у Троках, із Радзивіллівськими, і таким чином під загрозу всю експедицію поставив. Зрештою, підготовка до походу, рух військ, гуркіт гармат, що їх викочували зі замкового арсеналу, і той розгардіяш, який завжди супроводжує перші хвилини воєнних експедицій, відвернув увагу в інший бік і змусив лицарство забути про арешт пана Ґосевськогo і кавалера Юдицькогo.

Шляхта, що обідала у просторих нижніх залах флігелів, ні про що не гомоніла, лише про війну, про пожежу у Вільні, яке вже десять днів горіло, щораз більше потерпаючи від пожежі, про вісті з Варшави, про просування шведів і про самих шведів, котрі як клятвопорушники напали на сусіду всупереч трактату, що ще шість років чинний. Хвилювалися серця, розум і наростала в душах злість. Звістки про швидке просування ворога, про капітуляцію Устя, окупацію Великої Польщі разом з усіма містами, про загрозу падіння Мазовша і те, що Варшаву неодмінно візьмуть, не тільки не будили тривогу, а навпаки, збуджували відвагу та прагнення до бою. Ставалося це тому, що вже були всім зрозумілі причини цього шведського успіху. Бо досі не зіткнулися ще жодного разу ні з військом, ні зі справжнім полководцем. Радзивілл був першим воїном у цьому ремеслі, з котрим мали силами помірятися, а він не давав зібраній шляхті підстав абсолютно не довіряти його воєнним здібностям, особливо що й полковники його запевняли, що поб’ють шведів у відкритому полі.

– Інакше й бути не може! – переконував пан Міхал Станкевич, старий і досвідчений жовнір. – Пам’ятаю давніші війни та знаю, що захищалися завжди в замках, в укріплених таборах, з-за шанців. Ніколи не наважувалися з’явитися проти нас у відкритому полі, бо дуже руху боялися, а де, відчуваючи силу, виступали, там відразу ж отримували їм належне. Не вікторія віддала в їхні руки Велику Польщу, а зрада та недолугість посполитого рушення.

– Підтверджую! – підтримав його пан Заглоба. – Млявий то народ, бо земля там зовсім неврожайна і хліба вони не мають, лише соснові шишки мелють і з такого борошна паляниці печуть, які живицею смердять. Дехто біля моря ходить і що тільки хвиля викине, те й жеруть, ще й між собою за ті делікатеси б’ються. Біда там чорна, тому немає народу на чуже добро ласішогo, бо навіть татари кінського м’яса ad libitum7474
  Ad libitum (лат.) – досхочу.


[Закрыть] мають, а ті часом цілий рік м’яса не бачать і безперервно голодують, хіба що улов риби трапиться рясний.

Тут пан Заглоба звернувся до пана Станкевичa:

– А ви як зі шведами познайомилися?

– Під князем Кшиштофом, батьком теперішнього пана гетьмана.

– А я під паном Конецпольським, батьком теперішнього хорунжого. Ми Ґустава-Адольфа кілька разів у Пруссії пошарпали та військовополонених чимало набрали. Там їх добре вивчив і всілякі їхні витребеньки. Дивувалися з них наші хлопці неабияк, бо мушу вам сказати, що шведи, які постійно змушені у воді бродити і з того, що море пошле, користати, хіба плавати та пірнати вміють. Toж ми їх показати, що вміють, змусили. І що ви на таке скажете: кинеш шельму в одну ополонку, а він тобі з другої випливе і ще живого оселедця в писку тримає.

– Бійтеся Бога, та що ж ви таке кажете?!

– Хай мене грім поб’є, бо я мало не сто разів на власні очі це бачив та інші їхні дивні звичаї. Пригадую, як вони на прусському хлібі так розпаслися, що потім навіть повертатися не хотіли. Слушно пан Станкевич каже, що погані з них жовніри. Піхоту мають ще сяку-таку, але кінноту, – хай Бог милує, бо коней у їхніх землях немає і з юних літ не можуть до їзди звикати.

– Але спочатку ми не на них підемо, – зауважив пан Щит, – спочатку за Вільно помстимося?

– Еге ж. Я сам це князеві порадив, коли він питав, що я про цю справу думаю, – похвалився пан Заглоба.

– Але закінчивши з одними, підемо відразу ж на других. Мусять уже там ті поселяни попітніти.

– Дипломатично їх приймають, – зауважив пан Залеський, – але сухоребрики облизня спіймали, і найкращий цьому доказ – накази, віддані військам.

– Милий Боже, милий Бoжe! – повторював пан Тварковський, расейняйський суддя, – як разом із небезпекою охоти прибуває. Ми вже мало надію не втратили, з одним ворогом до роботи маючи, а тепер ще один на додачу.

– Не може бути інакше, – пояснив пан Станкевич. – Не раз так бувало, що дозволяєш себе лупцювати, поки терпцю вистачить, а потім, ні звідси, ні звідти, з’явиться і бадьорість, і фантазія. Чи мало ж ми настраждалися, чи мало перенесли?! Ми виступали, на короля та посполите рушення сподіваючись, на власні сили не розраховуючи, аж врешті маємо віз і перевіз: доведеться або двох лупцювати, або всім згинути.

– Бог нам допоможе! Досить цього зволікання!

– Ніж нам до горла приклали!

– Прикладімо їм і ми! Покажемо коронарцям7575
  Коронарець – житель підкоронних земель, в які формально Литва не входила.


[Закрыть], які тут є жовніри! Не буде в нас Устя, як Бог на небі!

І в міру випитих келихів розігрівалися чуби та зміцнювався воєнний настрій. Так біля краю прірви останнє зусилля часто вціліти допомагає. Збагнули це ті юрми вояків і та шляхта, яку ще так недавно Ян-Казимир до Ґродна викликав розпачливими універсалами на посполите рушення. Тепер усі серця, весь розум звернені були до Радзивілла. Кожні вуста повторювали це грізне ім’я, з яким донедавна завжди перемога йшла в парі. Лише від нього залежало, чи вдасться зібрати розпорошені, розбудити приспані сили країни і стати на чолі достатньої для сприятливого вирішення обох воєн сили.

Після обіду до князя по черзі викликали командирів: пана Мирськогo, котрий у панцерній гетьманській хоругві поручником був, а після нього пана Станкевичa, Ґанховa, Харлампія, пана Володийовськогo та пана Сологубa. Здивувалися трохи старі жовніри, що їх поодинці, а не спільно, на нараду запросили. Але милим було це здивування, бо кожен виходив із якоюсь нагородою, з якимось видимим доказом княжої прихильності. Взамін вимагав князь лише вірності та довіри, яку і так усі від душі та серця йому жертвували. Розпитував також пан гетьман обережно, чи пан Кміциц не повернувся, і наказав повідомити, коли той прибуде.

Повернувся він уже пізно ввечері, коли вже зали були освітлені і гості почали збиратися. У цейхгаузі, куди прибулець зайшов переодягнутися, застав пана Володийовськогo і познайомився з рештою компанії.

– Шалено радий, що вас бачу і славетних приятелів ваших, – тряс він руку невисокого лицаря. – Я наче брата зустрів! Можете мені вірити, бо я прикидатися не вмію. Це правда, що ви мені добре задницю натовкли, aле потім мене на ноги поставили, чого до смерті не забуду. При всіх визнаю, що коли б не ви, то я б тепер за ґратами калатав. Бодай такі люди навіть на камінні родилися. Хто інакше думає, той баба, і хай мене чорти вхоплять, якщо йому вуха не обітну.

– Дайте цьому спокій.

– У вогонь за вами піду, бодай би я пропав! Виходь, хто не вірить!

Тут пан Анджей почав виклично зиркати на офіцерів, але ніхто не заперечив, бо зрештою всі любили та поважали пана Міхалa. Лише пан Заглоба озвався:

– Який енергійний вояк, кат його бери! Гадаю, що зможу полюбити вас через таку оцінку пана Міхалa, бо лише я знаю, чого він вартий.

– Більше, ніж ми всі! – підтвердив пан Кміциц зі звичним для нього запалом.

Після чого глянув на панів Скшетуських, на пана Заглобу і додав:

– Даруйте, панове, я нікого не хотів образити, бо ви всі порядні люди та великі лицарі. Не гнівайтеся, бо я щиро хотів би на вашу дружбу заслужити.

– Немає проблем, – відказав Ян Скшетуський, – що в серці, те й на язиці.

– Дайте ж я вас поцілую! – приступив до гостя пан Заглоба.

– Мені двічі повторювати не треба!

І вони кинулися один одному в обійми. Відтак пан Анджей запропонував:

– Мусимо сьогодні за це випити, не може бути інакше!

– І мені двічі не треба повторювати! – промовив, як луна, пан Заглоба.

– Вислизнемо раніше в цейхгауз, а про напої я подбаю. Пан Міхал став помітно ворушити вусами. «Відразу ж зникне бажання десь тинятися, – подумав він про себе, споглядаючи на пана Кміцицa, – тільки побачити б, хто там у покоях сьогодні буде».

І вже рот відкрив, щоб повідомити панові Анджею, що пан мечник расейняйський з Олюнькою приїхали у Кейдани, але зробилося йому якось млосно на душі, тому змінив тему.

– А ваша хоругва де? – спитав уголос.

– Тут. Готовісінька! Був у мене пан Гарасимович і приніс наказ від князя, щоб опівночі були на конях. Я спитав його, чи ми всі маємо вирушати, а він сказав, що ні… Не розумію, що це означає. З інших офіцерів одні мають такий самий наказ, а інші не мають. Але чужоземній піхоті всій наказано виступати.

– Може, частина війська сьогодні піде на ніч, а частина завтра? – припустив Ян Скшетуський.

– У будь-якому разі я тут із вами вип’ю, а хоругва хай собі вирушає. Потім я її за годину нажену.

У цю мить з’явився пан Гарасимович.

– Ясновельможний хорунжий oршанський! – покликав він, кланяючись у дверях.

– А що? Щось горить? Це я! – озвався пан Кміциц.

– До пана князя! До пана князя!

– Зараз, лише чарку вип’ю. Хлопе! Кунтуш і пояс, бо заріжу!

Пахолок вмить подав решту одягу і за кілька хвилин пан Анджей, виряджений, як на весілля, пішов до князя. Вогнем від нього пашіло, таким здавався вродливим. Жупан мав зі сріблястої парчі, із зірчастим узором, від якого ішов відблиск на всю постать. Застебнутий він був великим сапфіром під шиєю. А зверху кунтуш із блакитного оксамиту, білий пояс, дуже дорогий, такий тонкий, що крізь перстень можна його було протягнути. Срібляста шабля, всіяна сапфірами, звішувалася від пояса на шовкових мотузах, за пояс заткнутий пернач ротмістрiвський, що має авторитет особи позначати. Дивно прикрашало це вбрання молодого лицаря, і гарнішого чоловіка важко було б знайти в усьому цьому незліченному натовпі, зібраному в Кейданах.

Пан Міхал зітхнув, споглядаючи на нього, і коли пан Кміциц зник за дверима цейхгаузу, звернувся до пана Заглоби:

– З таким у дівчат мені не конкурувати!

– Мені б скинути хоча б тридцять років!.. – замріявся пан Заглоба.

Князь уже був повністю одягнений, коли в покій увійшов пан Кміциц у своїх шатах і в супроводі двох слуг. Залишилися сам на сам.

– Дай вам, Бoжe, здоров’я, що так поквапилися! – подякував князь.

– До послуг вашій світлості.

– А хоругва?

– Як наказали.

– Ви в них упевнені?

– У вогонь і пекло підуть!

– Це добре! Такі люди мені потрібні. І такі, як ви, на все готові. Не втомлюся повторювати, що ні на кого більше за вас розраховувати не можу.

– Ваша світлосте! Не можуть мої заслуги рівнятися із заслугами старих жовнірів, але якщо мусимо на ворогів вітчизни вирушати, то Бог свідок, я не підведу.

– Не применшую старих заслуг, – зронив князь, – хоча може настати такий periculum7676
  Periculum (лат.) – ризик.


[Закрыть], такі важкі часи, що навіть найвірніші вагатимуться.

– Хай той згине намарно, хто від особи вашої світлості в небезпеці відступить!

Князь кинув швидкий погляд на обличчя пана Кміцицa.

– А ви? Ви не відступите?.. Молодий лицар спалахнув.

– Ваша світлосте!..

– Що хочете сказати?

– Сповідався вашій світлості в усіх гріхах своїх, і така їх купа, що лише батьківському серцю вашої світлості завдячую пробаченням. Але в цих усіх гріхах немає одного: невдячності.

– І віроломства. Ви сповідалися переді мною, як перед батьком, а я вам не лише, як батько, пробачив, я полюбив вас, як сина, котрого мені Бог не дав, і тому важко мені жити на світі. Будьте ж мені приятелем!

Сказавши це, князь простягнув руку, і молодий лицар спіймав її та без вагання до вуст притиснув.

Мовчали обоє довгу хвилину. Врешті князь звів погляд на відвідувача і повідомив:

– Білевичівнa тут!

Пан Кміциц зблід і почав белькотіти щось незрозуміле.

– Я зумисне по неї послав, щоб ця незгода між вами припинилася. Побачите її зараз, бо її жалоба за дідом уже скінчилася. Сьогодні також, Бог свідок, що голова репала мені від роботи, я розмовляв із паном мечником расейняйським.

Пан Анджей схопився за голову.

– Чим же я вашій світлості відплачу? Чим відплачу?..

– Я заявив панові мечнику, що така моя воля, щоб ви якнайшвидше побралися, і він не буде противитись. Я наказав йому також дівчину обережно до всього підготувати. Маємо ще час. Від вас усе залежить, а я щасливим буду, якщо вам нагорода з рук моїх надійде і дай, Боже, дочекатися багатьох інших, бо ви підете високо. Ви грішили, бо молодий, aлe й славу на полі здобули не гіршу. Й уся молодь готова будь-куди йти за вами. Перед Богом свідчу, мусите піти високо! Не для такого роду, як ваш, повітові установи. Хіба ви не знаєте, що ви Кишкам родич, а я з Кищанки походжу. Лише бракує вам статків, й одруження для цього – найкраща річ. Беріть ту дівчину, якщо вона вам у серце запала, і пам’ятайте, хто її дає.

– Ваша світлосте, я, мабуть, збожеволію!.. Життя, кров моя вашій світлості належать!.. Що я маю зробити, щоб віддячитись? Що? Кажіть, ваша світлосте! Наказуйте!

– Добром за добро мені відплатите. Вірте в мене, довіряйте, бо все, що роблю, для загального добра призначене. Не відступайте від мене, коли побачите зраду й інші відступлять, коли злість посилиться, коли мене самого…

Тут князь раптом замовк.

– Присягаюся, – крикнув у запалі пан Кміциц, – і чесне слово даю до останнього подиху стояти при особі вашої світлості, мого вождя, батька та добродійника!

Сказавши це, пан Анджей глянув сповненими любові очима на князя, а той наче змінився на обличчі. Воно стало червоним, жили на ньому набрякли, краплі поту густо зросили високе чоло, а очі відкидали незвичайний блиск.

– Що з вашою світлістю? – зойкнув стривожено лицар.

– Нічого, нічого!..

Радзивілл піднявся, підійшов квапливим кроком до молільного кутка, зірвав із нього розп’яття та промовив наказовим, приглушеним голосом:

– На цьому хресті присягніть, що мене не покинете до смерті!..

Незважаючи на свою готовність і запал, пан Кміциц цілу хвилину здивовано витріщався на нього.

– На цю муку Христа присягайте! – наполягав гетьман.

– На цю муку Христа присягаю! – повторив пан Анджей, кладучи пальці на розп’яття.

– Амінь! – урочисто оголосив князь.

Луна високої кімнати повторила десь під склепінням «Амінь» і настала тривала тиша. Чути було лише дихання широких грудей Радзивілла. Пан Кміциц не відривав від гетьмана здивованих очей.

– Тепер ви весь мій, – промовив врешті князь.

– Я завжди вашій світлості належав, – квапливо зронив молодий лицар, – але прошу мені, ваша світлосте, сказати, прошу мені пояснити, що тут діється? Чому ваша світлість сумнівалася в мені? Що загрожує вашій гідній особі? Й яка зрада, які махінації були викриті?

– Наближається час випробувань, – промовив понуро князь, – а щодо ворогів, хіба ви не знаєте, що пан Ґосевський, пан Юдицький і пан воєвода вітебський раді б мене на дно прірви скинути? Це справді так! Міцнішає ворог дому мого, поширюється зрада та загрожують публічні поразки. Тому й кажу: наближається час випробувань.

Пан Анджей замовк, але останні слова князя не розсіяли темряви, що обсіла його розум, і без відповіді питав сам себе, що може загрожувати зараз потужному Радзивіллoвi? Адже ж він стояв на чолі найбільших сил, ніж будь-коли. Лише у самих Кейданах і в околицях стояло стільки війська, що якби з такими силами князь під Шклов вирушив, доля цілої війни могла б вирішитися інакше.

Пани Ґосевський і Юдицький були справді до нього неприхильні, але обоє сиділи замкнені під вартою, а щодо воєводи вітебськогo, занадто то була доброчесна людина, занадто добрий громадянин, щоб у переддень нової експедиції проти ворогів можна було остерігатися з його боку якихось перешкод і махінацій.

– Бог свідок, я нічого не розумію! – розвів руками пан Кміциц, котрий узагалі не вмів ховати своїх думок.

– Сьогодні ж усе втямите, – заспокоїв його Радзивілл. – А тепер ходімо до зали.

Й узявши під руку молодого полковника, попрямував із ним до дверей.

Вони пройшли кілька покоїв. Здалеку, з велетенської зали, долинали звуки капели, якою диригував француз, спеціально запрошений князем Богуславом. Якраз грали менует, який тоді при французькoму дворі танцювали. Лагідні звуки змішувалися з гомоном численних людських голосів. Князь Радзивілл зупинився і слухав.

– Дай, Боже, – сказав він за хвилину, – щоб усі ці гості, котрих під своїм дахом приймаю, не перекинулися завтра до моїх ворогів.

– Ваша світлосте, – і собі промовив пан Кміциц, – маю надію, що немає серед них шведських однодумців.

Радзивілл затремтів, але схаменувся.

– Що ви хочете цим сказати?

– Нічого, ваша світлосте, лише те, що там чесні жовніри веселяться.

– Ходімо. Час покаже і Бог розсудить, хто з них чесний. Ходімо!

Біля самих дверей стояли дванадцятеро пажів, прекрасних хлопців, одягнених у пера й оксамити. Побачивши гетьмана, вони вишикувалися в дві шеренги, але князь наблизившись спитав:

– Її світлість вже ввійшла в залу?

– Атож, ваша світлосте! – повідомили юнаки.

– А шановні делегати?

– Вони також.

– Відчиняйте!

Обидві половини дверей миттю розчахнулися, потік світла ринув через пройму й освітив велетенську постать гетьмана, котрий, маючи за собою пана Кміцицa і пажів, зійшов на підвищення, на якому крісла для поважних гостей були розставлені.

Рейвах здійнявся в залі, всі погляди звернулися на князя, потім один вигук вирвався із сотень лицарських грудей.

– Хай живе Радзивілл! Хай живе! Хай нам командує! Хай живе!

Князь кланявся, схиляючи голову, а потім рукою став вітати гостей, що зібралися неподалік, і піднялися в момент, коли господар входив. Між знаменитішими, крім самої княгині, були там і двоє шведських делегатів, московський посол, пан воєвода венденський, єпископ Парчевський, владика Білозір, пан Коморовський, пан Межеєвський, пан Глебович, староста жемайтійський, швагро гетьмана, один молодий Шльоп, оберст Ґанхов, полковник Мирський, Вайсергофф, представник князя курляндськогo, і кілька пані з оточення княгині.

Пан гетьман, як і личить гостинному господарю, приймав вітання від дипломатів, з котрими кількома ввічливими словами перекинувся, після цього привітав й інших, а закінчивши, сів у крісло з горностаєвим балдахіном і споглядав у залу, в якій ще звучали вигуки:

– Хай живе!.. Хай нами командує!.. Хай живе!..

Пан Кміциц, схований за балдахіном, також вдивлявся в юрбу. Погляд його перестрибував з обличчя на обличчя, шукаючи поміж них улюблені риси тієї, котра в цей момент займала всю душу та серце лицаря. Серце билося в його грудях, як молот.

«Вона тут! Вже за мить її побачу і зможу розмовляти з нею!» – повторював собі подумки. І шукав, шукав щоразу охочіше, щоразу неспокійніше. Ось, там! Понад перами віял виднілися якісь чорні брови, біле чоло та світле волосся. Це вона!

Пан Анджей затримав дихання, немовби остерігаючись, що може сполохати об’яву, але тим часом пера рухаються, обличчя оголюється – ні! Це не Олюнька, не та мила та наймилішa. Погляд летить далі, обіймає граціозні постаті, ковзає по перах, атласах, розквітлих, як квіти, обличчях, і обманюється щохвилини. Не вона, і не вона! Аж нарешті, ген у глибині, біля ніші вікна, замаячіло щось біле і лицареві потемніло на очах. Це була Олюнька, мила й наймилішa.

Капела знову грає, юрба походжає, кружляють дами, мерехтять шатами кавалери, а він, як сліпий і глухий, нічого не бачить, лише її, і дивиться так жадібно, немов її вперше побачив. Ніби й та сама Олюнька з Водоктів, але інша. У цій величезній залі і в цьому натовпі вона здається якоюсь меншою і личко має дрібніше, навіть, можна сказати, дитяче. Ось так згріб би її всю в обійми та притулив! Але ж вона та сама, хоча й інша: ті самі риси і солодкі уста, такі ж вії, що тінь кидають на щоки, те ж світле чоло, спокійне, кохане. Тут спогади, як блискавки, промайнули в голові пана Анджея: челядна кімната у Водоктaх, де її побачив вперше, і ці тихі покої, в яких просиджували разом. Як солодко хоч би згадувати це!.. А та їзда на санях у Мітруни, під час якої він її цілував!.. Потім уже люди стали їх розділяти і налаштовувати дівчину проти нього.

«Бодай би це грім побив! – волав подумки пан Кміциц. – Що я мав і що втратив! Яка ж вона була близька, а яка тепер далека!» Сидить ген здаля, як чужа, навіть не здогадується, що він тут. І гнів, але разом із цим невимірна печаль охопила пана Анджея, сум, для якого інших слів не знайшов, як зойк у душі, який вуста не вимовили: «Ой, Олюнько! Ех, ти!»

Не один раз пан Анджей проклинав себе за свої давні вчинки, як мав бажання власним людям розтягнутися і сто батогів відлічити, але ніколи не впадав у такий гнів, як тепер, коли її знову побачив після довгої перерви, ще дивовижнішу, ніж зазвичай, навіть прекраснішу, ніж собі уявляв. У цей момент хотів би себе карати, але що був між людьми, в гідному товаристві, то тільки зубами скреготів, і наче бажаючи собі навмисно ще більшого болю задати, повторював подумки: «Так тобі і треба, нетямо! Так і треба!»

Аж тут звуки капели замовкли знову і замість них почув пан Анджей голос гетьмана:

– Ідіть за мною!

Пан Кміциц прокинувся, наче зі сну.

Князь зійшов із підвищення і змішався з гостями. На його обличчі променіла лагідна та добросерда усмішка, яка лише підкреслювала велич його постаті. Це був той самий гостинний господар, котрий свого часу приймав королеву Марію-Луїзу в Непоренті, дивував і вражав французьких царедворців не лише розкішшю, а й своїми звичаями. Це був той самий, із ким захоплено листувався Жан Лабурер підчас своїх мандрівок. Тепер гетьман зупинявся щомиті біля серйозних матрон, біля родовитої шляхти та полковників, маючи для кожного з гостей окреме прихильне слово, дивуючи присутніх своєю пам’яттю й моментально здобуваючи всі серця. Очі присутніх стежили за ним, куди б князь тільки не йшов, а він повільно наблизився до пана мечника расейняйськогo Білевичa і промовив:

– Дякую вам, давній приятелю, що ви прибули, хоча й маю право сердитись. Білевичі не за сто миль від Кейдан, а ви rara avis7777
  Rara avis (лат.) – рідкісна птаха.


[Закрыть] під моїм дахом.

– Ваша світлосте, – відповів пан мечник, кланяючись низько, – кривду той вітчизні робить, хто у вашої світлості час краде.

– А я вже думав помститися та приїхати у Білевичі, бо гадаю, що ви гарно прийняли б старого табірного компаньйона?

Почувши це, пан мечник аж зашарівся від щастя, а князь не вгавав:

– Часу, часу справді завжди бракує! Але коли будете внучку небіжчика пана Іраклія заміж видавати, то вже на весілля я точно приїду, бо вам це обом завинив.

– Дай, Боже, щоб це сталося якнайшвидше! – відгукнувся пан мечник.

– Тим часом представляю вам пана Кміцицa, хорунжого оршанськогo, з тих Кміциців, що з Кишок, а через Кишок вони й Радзивіллам рідня. Ви мали б це прізвище від пана Іраклія чути, бо він Кміциців, як братів, любив.

– Вітаю, вітаю! – зрадів пан мечник, на котрого справила враження велич роду молодого кавалера, яку підтвердив сам Радзивілл.

– Вітаю пана мечникa, добродія і до ваших послуг готовий, – відповів сміливо і не без певного гонору пан Анджей. – Пан полковник Іраклій був мені батьком і добродійником, і хоча пізніше все попсувалося, та я ніколи не припиняв любити всіх Білевичів, наче власна моя кров у них текла.

– Особливо, – зауважив князь, довірливо кладучи руку на плече молодика, – не припиняв любити одну Білевичівну, про що мені давно відкрився.

– І кожному у вічі це повторю! – палко додав пан Анджей.

– Не так хутко! – відповів князь. – Бачите, шановний мечнику, з сірки та вогню створений цей кавалер, тому й напустував трохи. Але що він молодий і під моїм найвищим заступництвом перебуває, то ще до того, як ми вдвох почнемо благати, маємо намір отримати скасування кондемнату у такого милого трибуналу.

– Ваша світлість зробить усе, що забажає! – схилив голову пан мечник. – Нещасна панночка буде змушена вигукнути, як язичнику Александру: «Хто ж вам зможе опиратися!»

– А ми, як той Македонський, визнаємо слушність цих слів, – засміявся князь. – Але менше з цим! Ведіть нас тепер до своєї родички, бо я радий буду з нею познайомитися. Нехай сповниться заповіт пана Іраклія, в чому виникла затримка.

– Я служу вашій світлості!.. А дівчина сидить он там під опікою пані Войнилович, нашої родички. Лише благаю вибачити, якщо вона засоромиться, бо я ще не мав часу її застерегти.

Очікування пана мечникa були виправдані. На щастя, Олюнька раніше побачила пана Анджея біля гетьмана, тому могла трохи прийти до тями, хоч і мало не знепритомніла. Зблідла, як полотно, ноги затремтіли під нею. І панночка так споглядала на молодого лицаря, немов побачила привида з того світу. І довго своїм очам не хотіла вірити. Бо дівчина собі уявляла, що той нещасливець або тиняється десь по лісах, без даху над головою, покинутий усіма, переслідуваний, як дикий звір, справедливістю, або зачинений у вежі, розпачливим зором дивиться крізь залізні ґрати на веселий Божий світ. Один Бог знає, яка страшна печаль не один раз гризла їй серце й очі за цим шибайголовою. Лише Бог міг полічити сльози, які на самоті над його долею, такою жорстокою, хоч і заслуженою, пролила. А тим часом він опинився в Кейданах, вільний, біля гетьмана, гордий і в шатах із парчі й оксамиту, з полковницьким перначем за поясом, з піднятою головою, з владним і гордим юнацьким обличчям. А сам великий гетьман, сам Радзивілл, поклав йому довірливо руку на плече. Дивні та суперечливі почуття переплелися в серці дівчини. І таку велику полегшу відчула, немовби їй хтось тягар зняв із плечей. Але залишилась якась туга, що стільки жалю та переживань були потрачені надаремно. І водночас розчарування, якого зазнає кожна чесна душа перед обличчям цілковитої безкарності за важкі гріхи й учинки. Відчувала і радість, і власне безсилля, і подив, що межує з переляком, щодо цього юнака, котрий зумів із такої багнюки виплисти.

Тим часом князь, мечник і Кміциц закінчили розмову і стали наближатися. Дівчина заплющила очі і зіщулила плечі, як птах крила, коли хоче голову між ними сховати. Панночка не сумнівалася, що йдуть до неї. Навіть не дивлячись, бачила їх, відчувала, все ближче і ближче, що вже надходять, що зупинилися. Настільки була в цьому впевнена, що, не піднімаючи повік, встала і глибоко вклонилася князеві.