Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)

– Якщо хочете, то туди когось іншого пошлю. Харлампія чи пана Meлeшка.

– Ні! Краще я поїду сам. Харлампій усе ж поранений.

– То і на краще. Харлампія я хотів учора послати по хоругву пана Володийовськогo, щоб над нею командування прийняв, і в нужді до покори примусив. Але він незграбний чоловік і з’ясувалося, що навіть власних людей не вміє в покорі тримати. Нічого не можна доручити. Їдьте спочатку по мечника і дівчину, а потім і по ті хоругви. І в будь-якому разі не щадіть крові, бо треба показати шведам, що маємо силу і не злякаємося бунту. Полковників зараз же під ескортом відішлю. Сподіваюся, що Понтус Делаґарді вважатиме це доказом щирості моєї. Пан Meлeшкo їх відвезе. Важко від самого початку йде! Важко! Вже бачу, що добра половина Литви стане проти мене.

– Дурниці це, ваша світлосте! Хто має чисту совість, той нікого не боїться.

– Я сподівався, що хоча б Радзивілли стануть усі на мій бік, а тим часом, погляньте, що мені пише крайовий князь із Несвіжа.

І гетьман подав пану Кміцицу лист Казимира-Міхалa. Пан Анджей пробіг очима послання.

– Якби я не знав намірів вашої світлості, то подумав би, що він має рацію і що найпорядніший це у світі пан. Дай йому, Боже, здоров’я!.. Я кажу те, що думаю.

– Їдьте вже! – нетерпляче озвався гетьман.

Розділ XVII

Пан Кміциц однак не вирушив ні того дня, ні наступного, бо грізні звістки почали надходити звідусіль у Кейдани. Надвечір прибіг кур’єр із депешею, що хоругви панів Мирськогo та Станкевичa самі вирушають до гетьманської резиденції, готові зброєю домагатися звільнення своїх полковників, що збурення панує між ними страшне і що товариство вислало делегатів у всі хоругви, що стоять поблизу Кейдан і далі, аж на Підляшші до Зaблудoвa, з інформацією про гетьманську зраду та закликом єднатися до гурту для захисту вітчизни. Легко було при цьому передбачити, що безліч шляхтичів приєднається до бунтівних хоругв і перетворяться на серйозну силу, якій важко буде щось протиставити в необоронних Кейданах, особливо якщо не на всі полки, які князь Радзивілл мав під рукою, можна буде розраховувати.

Це змінило обрахунки й усі гетьманські плани, але замість ослабити в ньому силу духу, ще більше його зміцнило. Він сам очолив вірні шотландські регіменти, рейтарів та артилерію, щоб вирушити проти бунтівників і розтоптати вогонь ще у зародку. Знав, що жовніри без полковників є тільки неслухняною голотою, яка розсіється перед жахом уже самого гетьманського імені.

Вирішив також не щадити крові та налякати цим прикладом усе військо, всю шляхту, навіть усю Литву, щоб тремтіла і навіть не пікнула під залізною його рукою. Мало здійснитися все, що він задумав, і здійснитися його власними силами.

Того ж дня ще виїхало кілька чужоземних офіцерів до Пруссії, щоб набрати там нових рекрутів, і Кейдани кипіли збройним людом. Шотландські регіменти, чужоземні рейтари, драгуни пана Мелешка та Харлампія і «вогняний люд» Корфa готувалися до експедиції. Княжі гайдуки, челядь, міщани кейданські мали зміцнити княжі сили, а на завершення вирішили прискорити висилання ув’язнених полковників до Біржая, де їх було безпечніше тримати, ніж у відкритих Кейданах. Князь правильно сподівався, що депортація до цієї віддаленої фортеці, в якій згідно з угодою мав уже стояти шведський гарнізон, знищить надію на звільнення в бунтівних мізках жовнірів і позбавить сам бунт будь-якої опори.

Пан Заглоба, пани Скшетуські та пан Володийовський мали розділити долі інших. Вже звечоріло, коли у підвал, в якому вони сиділи, увійшов офіцер із ліхтарем у руці та заявив:

– Збирайтеся, панове, йдіть зі мною.

– Куди? – спитав неспокійним голосом пан Заглоба.

– Дасться чути. Хутко! Ворушіться!

– Та йдемо вже.

Вийшли. В коридорі в’язнів оточили шотландці, озброєні мушкетами. Пан Заглоба ставав щораз неспокійнішим.

– Та ж не на смерть ведуть нас без священика і без сповіді? – прошепотів він на вухо панові Володийовськoму. Після чого звернувся до офіцера:

– А яка ваша гідність, дозволю собі спитати?

– А вам що до моєї гідності?

– Бо я маю багато родичів у Литві і приємно мені знати, з ким маю справу.

– Не час перед вами свідчити, але тхір той, хто свого прізвища соромиться. Я Рох Ковальський, якщо вже так хочете знати.

– Чесна це родина! Чоловіки добрі жовніри, порядні жінки. Моя бабка була Ковальська, але осиротила мене ще до того, як я на світ прийшов. А ви з Верушів, тобто з Ковальських Корабів?8585
  Веруш, Кораб, Вчоле – польські дворянські герби.


[Закрыть]

– Що ви мене тут взялися посеред ночі допитувати?

– Бо ми, мабуть, родичі, бо в нас навіть конституція однакова. Товсті маєте кістки і щелепа майже, як моя, я від бабки свою красу успадкував.

– Ну, то дорогою й познайомимося. Матимемо час!

– Дорогою? – повторив пан Заглоба.

І важкий тягар упав із його грудей. Шляхтич перевів дух, як міх, і його фантазія запрацювала.

– Пане Міхале, – шепнув він, – чи не казав я вам, що наші шиї в безпеці?

Тим часом бранці вийшли на замкове подвір’я. Ніч уже була глупа. Тут і там лише палахкотіли червоні смолоскипи або мерехтіли ліхтарі, кидаючи непевні відблиски на групу вершників і піхотинців із різних загонів. Весь двір був переповнений військом. Готувалися, вочевидь, до походу, бо всюди спостерігався значний рух. Тут і там у темряві маячили списи та люфи мушкетів, кінські копита цокали по бруківці. Поодинокі вершники прошмигали між хоругвами. Мабуть, це були офіцери, котрі розвозять накази.

Пан Ковальський зупинив конвой і в’язнів перед величезним драбинястим возом, запряженим чотирма кіньми.

– Залізайте, пановe! – прозвучав наказ.

– Тут уже хтось сидить, – прогримів пан Заглоба. – А наш луб?

– Луб під соломою, – пояснив пан Ковальський. – Хутко! Ворушіться!

– А хто тут сидить? – спитав пан Заглоба, вдивляючись у темні постаті, що простяглися на соломі.

– Мирський, Станкевич, Оскеркo! – oзвалися голоси.

– Володийовський, Ян Скшетуський, Станіслав Скшетуський, Заглоба! – назвалися наші лицарі.

– Вітаю! Вітаю!

– Вітаю! У чесній компанії поїдемо. А куди нас везуть, ви не знаєте, пановe?

– Ви всі їдете до Біржая! – оголосив пан Ковальський. Сказавши це, він віддав наказ. Конвой із п’ятдесяти драгунів оточив фіру й усі разом рушили.

В’язні стали тихцем перемовлятися.

– Шведам нас видадуть! – стверджував пан Мирський. – Я цього й сподівався.

– Краще сидіти між ворогами, ніж між зрадниками! – відповів пан Станкевич.

– А я волів би кулю в лоб, – зауважив пан Володийовський, – ніж сидіти зі зв’язаними руками в час такої нещасливої війни.

– Не блюзнірствуйте, пане Міхале, – зупинив його пан Заглоба, – бо з вoзa, лишень би слушна нагода прийшла, можна накивати п’ятами, з Біржая також, а з кулею в лобі важко втікати. Але я і так знав, що зрадник на таке не наважиться.

– Радзивіллові наважуватися не треба, – зронив пан Мирський. – Одразу видно, що ви здалеку приїхали, що такого не знаєте. Якщо гетьман кому помститися присягне, то той, вважай, уже в могилі, й я не пам’ятаю випадку, щоб він комусь навіть найменшу кривду пробачив.

– Але не посмів на мене руку підняти! – правив своє пан Заглоба. – Хто зна, чи не мені ви своїм життям завдячуєте…

– А це яким же чином?

– Бо мене хан кримський дуже поважає за те, що змову проти нього викрив, коли у полоні в Криму сидів. І наш милостивий пан Ян-Казимир також мене шанує. Не хотів, сучий син, Радзивілл, з двома магнатами задиратися, тому що і в Литві могли б його дістати.

– Що? Що ви таке товчете? Та він ненавидить короля, як чорт свячену воду, і він би точно вас не відпустив, якби знав, що ви королеві приятель, – сказав на те пан Станкевич.

– А я так думаю, – припустив пан Оскеркo, – що не хотів гетьман сам нашою кров’ю мазатися, щоб кару на себе не накликати, але можу присягнутися, що цей офіцер везе наказ шведам у Біржай, аби нас негайно ж стратили.

– Ой! – зойкнув пан Заглоба.

Вони замовкли на хвилину, а тим часом віз уже котився на кейданський ринок. Місто спало, у вікнах не було світла, лише собаки перед будинками запекло гавкали на кортеж, що розтягнувся.

– Байдуже! – зауважив пан Заглоба. – Завжди час був на нашому боці, може, й випадок нам послужити, а може, й фортель якийсь спаде на гадку.

І він звернувся до старих полковників:

– Ви мало мене знаєте, але спитайте моїх товаришів, в яких я бував оказіях, але завжди вибирався сухим із води. А скажіть-но мені, що це за офіцер, котрий нашим конвоєм командує? Невже його не можна відрадити, щоб зрадника не тримався, а на захист вітчизни став і з нами об’єднався?

– Це Рох Ковальський із Ковальських Koрaбiв, – розповів пан Оскеркo. – Я його знаю. Так само можна було б його коня вмовляти, бо навіть не знаю, хто з них дурніший.

– Чого ж його зробили офіцером?

– Він у Мелешкових драгунів прапор носить, а для цього розуму не потрібно. А зробили його офіцером, бо князеві своїми кулаками сподобався, бо підкови ламає і з тренованими ведмедями боротися береться, і такого ще не знайшов, якого б не здолав.

– Таке він має здоров’я?

– Що здоровий, то здоровий, притому, якби йому зверхник сказав: розвали головою стіну, то не вагаючись зараз же став би її валити. Наказано йому нас до Біржая відвезти, він і відвезе, хоч би навіть земля почала западатися.

– Прошу дуже! – гмикнув пан Заглоба, котрий дуже уважно слухав цю бесіду. – І рішучий же цей хлоп!

– Бо його рішучість із дурістю межує. Зрештою, якщо має час, то коли не їсть, то спить. Дивовижна річ, в яку б ви ніколи не повірили: якось він сорок вісім годин у цейхгаузі проспав і позіхав ще, коли його з тапчана стягнули.

– Дуже вже мені цей офіцер подобається, – зауважив пан Заглоба, – бо завжди люблю знати, з ким маю справу.

Сказавши це він звернувся до пана Ковальського.

– А підійдіть-но ближче, пане! – покликав в’язень охоронця беззаперечним тоном.

– Чого треба? – спитав конвоїр, повертаючи коня.

– Чи не маєте тут горілки?

– Маю.

– Давайте!

– Що означає «давайте»?

– Розумієте, пане Ковальський, якщо б це було заборонено, то був би відповідний наказ не давати, а що наказу не маєте, то давайте.

– Що? – сторопів пан Рох. – Ти глянь! Нічого я такого не мушу.

– Мусиш не мусиш, але це дозволено, і годилося б родичеві допомогти та старшому, котрий якби з вашою матір’ю одружився, то міг би запросто стати вашим батьком.

– Та який ви мені родич!

– Бо є дві гілки Ковальських. Одні Верушем запечатують, на якому цап дибки стоїть на щиті, а інші Ковальські мають за герб Кораб, на якому їхній пращур із Англії через море до Польщі приплив, ось така моя рідня, через бабку, і тому, що я також Корабом запечатую.

– Матінко Божа! To ви справді мій родич!

– Ви Кораб?

– Кораб.

– Моя кров, як Бог милує! – підтвердив пан Заглоба. – Добре, щоб ми зустрілися, бо сюди, в Литву, я саме до Ковальських приїхав, і хоча потрапив у тарапати, а ви зараз на коні і на волі, охоче б вас обійняв, бо що свій, то свій.

– Навіть не знаю, що вам порадити? Мені наказали відвезти вас до Біржая, я й відвезу. Кров кров’ю, а служба службою.

– Кажіть мені «дядьку»! – дозволив пан Заглоба.

– Тоді маєте, дядьку, горілки! – подав флягу пан Рох. – Це не заборонено.

Пан Заглоба охоче узяв трунок і зробив добрячий ковток. За мить приємне тепло розлилося по всьому його нутру, в голові прояснилося і розум просвітлів.

– Злізьте з коня, – запропонував він панові Роху, – і присядьте трохи на фіру, побалакаємо, бо хотів би, щоб ви мені про родину розповіли. Я поважаю службу, але ж це не заборонено.

Пан Ковальський якийсь час не відповідав.

– Справді, не заборонено, – погодився він нарешті.

І незабаром сидів уже на возі біля пана Заглоби і, мабуть, навіть готовий був розтягнутися на соломі, якою фіра була встелена.

Пан Заглоба сердечно обіймав «родича».

– А як ся має ваш старий?.. Щоб його!.. Я забув його ім’я.

– Також Рох.

– Точно, точно. Рох народив Рохa. Як у Біблії. Мусите й свого сина також Рохом назвати, щоб кожен дуб мав свій чуб. А ви одружені?

– Звісно ж, одружений! Я Ковальський, маю пані Ковальську, іншої й не хочу.

Сказавши це, молодий офіцер підняв до очей пана Заглоби руків’я важкої драгунської шаблі і повторив:

– Іншої не хочу!

– Правильно! – похвалив пан Заглоба. – Дуже мені ви подобаєтесь, пане Роху, син Рoхa. Найкращий той жовнір, котрий іншої дружини не має, ніж така. І ще вам скажу, що швидше вона по вас, ніж ви по ній овдовієте. Шкода, однак, що молодих Рохів із нею мати не будете, бо бачу, що ви гідний кавалер, і шкода б було, якби такий рід мав згаснути.

– Овва! – гмикнув пан Ковальський. – Нас є шестеро братів.

– І всі Рoхи?

– Що б ви, дядьку, знали, що кожен якщо не на перше, то друге ім’я має Рох, бо це наш головний покровитель.

– Ну, вип’ємо ще!

– Гаразд.

Пан Заглоба знову перехилив флягу, але не випив усе, а віддав її офіцерові та заохотив:

– До дна, до дна!

– Шкода, що не можу вас бачити! – бідкався бранець. – Бо ніч така темна, що хоч в око стрель. Власні пальці не впізнав би. Слухайте, пане Рoху, а куди ті війська мали виступати з Кейдан, коли ми від’їжджали?

– Проти бунтівників.

– Лише Господь Бог знає, хто зараз бунтівник: ви чи вони?

– Я бунтівник? Як таке може бути? Що мені мій гетьман каже, те й роблю.

– Але гетьман не робить того, що йому король каже, бо той точно не казав йому зі шведами об’єднуватися. Чи не воліли б ви краще шведів лупцювати, ніж мене, родича, в руки їм видавати?

– Може, і волів би, але накази я виконую!

– І пані Ковальська воліла б. Я її знаю. Між нами кажучи, гетьман проти короля та вітчизни збунтувався. Не повторюйте це нікому, але це правда. І те, що ви йому служите, це також бунт.

– Таке мені слухати не годиться. Гетьман має свого зверхника, а я маю свого, гетьмана, і Бог би мене покарав, якби я виявив непослух. Нечувана річ!

– Правильно кажете. Але уявіть, пане Роху: якби ви втрапили в руки бунтівників, то й я був вільний, і ви були б невинні, тому що nec Hercules contra plures8686
  Nec Hercules contra plures – латинська приказка, яку можна перекласти так: навіть Геркулес відступає, коли надмір ворогів зустрічає.


[Закрыть]. Не знаю, де вже там ті хоругви розмістилися, але ви мали б знати… І, розумієте, ми могли б трохи до них завернути.

– Не розумію?

– Якби туди несамохіть до них з’їхати? Не було б вашої провини, якби нас відбили. Ви б не мали мене на совісті. А мати родича на совісті, повірте, важкий тягар!

– Що! Та що дядько таке балакає! Я краще злізу з вoзa і на коня сяду. Не я матиму дядька на совісті, а пан гетьман. Поки я живий, нічого з цього не вийде!

– Ні, то ні! – попустився пан Заглоба. – Поважаю те, що ви щиро кажете, хоч я раніше був вашим дядьком, ніж Радзивілл вашим гетьманом. А ви знаєте, пане Роху, що таке дядько?

– Дядько – це дядько.

– Дуже гарно ви це пояснили, але в разі, якщо батька немає, там Святе Письмо наказує дядька слухати. Це ніби батьківська влада, якій, пане Роху, гріх опиратися. І майте на увазі, що лише той, хто одружиться, може батьком стати. Але в дядькові пливе та сама кров, що і в матері. Я, щоправда, не є братом вашої матері, але моя бабка мала б бути тіткою вашої бабки. Але зауважте, що авторитет кількох поколінь у мені поєднався, бо всі на цьому світі смертні, тому влада від одних до інших переходить. І ні гетьманська, ні королівська величність не може її заперечувати, нікого не може змушувати, щоб повставав. Це правда, це святе! Чи має великий гетьман, чи також, наприклад, польний, наказувати, не тільки шляхтичу чи товаришу, але навіть будь-якому сіромасі, щоб він батька, матері, діда чи навіть старої незрячої бабки цурався? Що скажете на це, пане Роху! Maє право?

– Га? – сонно позіхнув пан Ковальський.

– Навіть незрячої бабки, – повторив пан Заглоба. – Хто б тоді захотів одружуватися і дітей плодити, щоб онуків дочекатися?.. Відповідайте, пане Роху!

– Я Ковальський, а це пані Ковальська, – сонно бубонів офіцер.

– Як хочете, нехай так і буде! – погодився пан Заглоба. – Навіть краще, що у вас не буде дітей, бо менше буде з кого кпити. Я щось не те кажу, пане Роху?

Пан Заглоба нашорошив вухо, але жодної відповіді не почув.

– Роху! Роху! – покликав він тихо.

Але пан Рох спав, як убитий.

– Спите? – бурмотів пан Заглоба. – Чекайте, я лиш здійму вам цей залізний горщик із голови, бо вам незручно. Опанча8787
  Опанча – широкий, довгий безрукавний плащ із товстого цупкого сукна східного походження.


[Закрыть] душить вас під шиєю, щоб вас нагла кров залила. Який би був із мене родич, якби я не взявся вас рятувати.

Тут руки пана Заглоби потягнулися до голови та шиї пана Ковальського. На фірі всі спали глибоким сном, жовніри куняли також у сідлах, інші, хто їхав попереду, підспівували тихенько, пильно вдивляючись водночас на дорогу, бо ніч, хоч і не дощова, але була дуже темною.

Проте незабаром якийсь жовнір, котрий їхав тут же за возом на коні, побачив у темряві опанчу та світлого кольору шолом свого офіцера. Пан Ковальський, не затримуючи фіру, сповз і кивнув, щоб йому подали коня.

За мить він уже сидів верхи.

– Пане коменданте, а де ми станемо на привал? – спитав вахмістр, наблизившись до нього.

Пан Рох не відповів ні слова, рушив уперед, минув тих, що повільно їхали попереду, і зник у темряві.

Враз до вух драгунів долинув тупіт швидкого бігу коня. – Пан комендант рушив чвалом! – перегукувалися між собою. – Мабуть, хоче визначити, чи немає неподалік якоїсь корчми. Час би вже коням пастися, час!

Минуло півгодини, година, дві, а пан Ковальський, либонь, гнав коня, не зупиняючись, бо його досі не було видно. Коні стомилися дуже, особливо запряжені у віз, ледве ноги волокли. Зорі сходили з неба.

– Хтось наздоженіть коменданта, – наказав вахмістр, – скажіть йому, що шкапи ледве ноги тягнуть, а запряжені зупинилися.

Один із жовнірів поскакав уперед, але через годину повернувся сам.

– Коменданта ні сліду, ні попелу, – повідомив він. – Мусив із милю вперед проїхати.

Жовніри невдоволено бурчали.

– Добре йому, весь день спав, а тепер на фірі, – а нам посеред ночі волочитися останнім кінським подихом і своїм.

– Tам шинок не так далеко стоїть, – продовжував той жовнір, котрий їздив на розвідку, – я думав, що його там знайду, але де там!.. Слухав також, чи коня не почую. Нічого не чути. Дідько знає, куди він подівся.

– Станемо там і так! – міркував вахмістр. – Шкапам треба перепочити.

Віз зупинили перед корчмою. Жовніри позлізали з коней, одні пішли тарабанити в двері, інші відв’язували пучки сіна, що висіло за сідлами, щоб коней хоча б з рук погодувати.

Бранці на фірі пробудилися, коли рух воза зупинився.

– А куди це ми приїхали? – спитав старий пан Станкевич.

– Уночі не можу розпізнати, – потер підборіддя пан Володийовський. – Але ми точно не на Упіту їдемо.

– А хіба до Біржая не через Упіту із Кейдан їздять? – спитав Ян Скшетуський.

– Так. Але в Упітi стоїть моя хоругва, і князь, мабуть, остерігається, щоб проти нього не виступили, тому наказав іншим шляхом їхати. Зараз за Кейданами ми звернули на Дальнів і Кроків, звідти поїдемо, певна річ, на Бейсаґолу та Шауляй. Доведеться гак зробити, бо Упіта і Паневежис залишаться праворуч. По дорозі немає вже там жодних хоругв, бо всі, що були, перекинули у Кейдани, щоб їх мати під рукою.

– А пан Заглоба, – помітив Станіслав Скшетуський, – спить смачно і хропе, замість про фортелі думати, як собі обіцяв.

– Нехай спить. Зморила його, вочевидь, балачка з тим дурнуватим комендантом, до котрого в родичі набивався. Мабуть, хотів його на наш бік схилити, але нічого з того не вийшло. Хто задля вітчизни Радзивіллa не покинув, той його точно задля далекого родича не залишить.

– А вони справді рідня? – поцікавився пан Оскеркo.

– Вони? Така ж рідня, як і ми з вами, – відповів пан Володийовський, – бо пан Заглоба теревенив про спільні герби, а це брехня, бо я добре знаю, що його герб Вчеле.

– А де ж тоді пан Ковальський?

– Або між своїх людей, або в шинку.

– Я хотів його попросити, щоб мені дозволив хоч на якогось жовнірського коня сісти, – сказав пан Мирський, – бо мені кістки стерпли.

– Не думаю, що він погодиться, – скептично зауважив пан Станкевич, – бо ніч темна, легко б шкапі шпори дати й утекти. Хто б там його догнав!

– Я дам йому чесне слово, що не втечу, та й урешті вже незабаром розвидніє.

– Жовніре! А де комендант? – спитав пан Володийовський драгуна, котрий стояв неподалік.

– А хто його зна?

– Тобто, як це хто його зна? Коли кажу, щоб його покликати, треба його покликати.

– Але ми самі не знаємо, пане полковнику, де він, – пояснив драгун. – Коли він зліз із воза, то подався вперед і досі не повернувся.

– То скажіть йому, коли повернеться, що ми хочемо з ним говорити.

– Як бажаєте, пане полковнику! – козирнув жовнір.

Бранці замовкли.

Час від часу тільки голосне позіхання чулося на підводі. Збоку коні хрумтіли сіно. Жовніри біля возу, сидячи у сідлах, дрімали. Інші балакали тихо або ділилися один з одним, хто що мав, бо виявилося, що корчма була покинута і що в ній ніхто не жив.

Вже і ніч стала бліднути. На східній стороні темне тло неба посіріло трохи, зірки гаснули повільно і світилися мерехтливим, непевним світлом. Відтак і дах шинку посивів, дерева, що росли біля нього, стали облямовуватися сріблом. Коні та люди ніби висувалися з тіні. За мить вже й обличчя можна було розпізнати, і жовтий колір опанчі. Шоломи стали відбивати вранішній блиск.

Пан Володийовський випрямив руки та потягнувся позіхаючи, притому від вуха до вуха, і зиркнув на заспаного пана Заглобу. Враз він кинувся назад і зойкнув:

– Хай його кулі б’ють! На Бога! Шановне панство! Дивіться!

– Що сталося? – питали полковники, розплющуючи очі.

– Дивіться! Дивіться! – закликав пан Володийовський, тицяючи пальцем у приспану постать.

Бранці звернули свої погляди у вказаному напрямку і здивування заклякло на їхніх обличчях: під буркою і в шапці пана Заглоби спав сном праведника пан Рох Ковальський. Самого ж шляхтича на підводі не було.

– Утік, як мені Бог милий! – дивувався пан Мирський, озираючись на всі боки, немовби власним очам не вірячи.

– Але ж проноза! Хай йому грець! – вдарив у поли пан Станкевич.

– Зняв шолом і жовту опанчу з цього ідіота й утік на його власному коні!

– Як у воду канув!

– Обіцяв же, що якийсь фортель викине.

– Тільки його й бачили!

– Шановне панство! – промовив піднесено пан Володийовський. – Ви ще не знаєте цього чоловіка, а я можу присягнутися, що він і нас ще визволить. Не знаю як, коли, яким чином, але не сумніваюся!

– От тобі й на! Очам повірити не можу, – дивувався Станіслав Скшетуський.

Тут і жовніри допетрали, що сталося. Вчинили неабиякий гамір. Одні поперед других бігли до воза і витріщалися на свого коменданта, одягненого у верблюжу бурку, в рисячу шапку та міцно сплячого.

Вахмістр став його безцеремонно термосити.

– Пане коменданте! Пане коменданте!

– Я Ковальський, а це пані Ковальська, – бурмотів пан Рох.

– Пане коменданте, в’язень утік!

Пан Ковальський сів на фірі та розплющив очі.

– Що?..

– В’язень утік, той гладкий шляхтич, котрий із паном комендантом балакав!

Офіцер очуняв.

– Не може бути! – верескнув злякано. – Не розумію?! Як це сталося? Яким чином утік?

– У шоломі й опанчі пана коменданта. Жовніри його не впізнали, бо ніч була темна.

– А де мій кінь? – гаркнув пан Ковальський.

– Немає коня. Той шляхтич на ньому й утік.

– На моєму коні?

– Саме так!

Пан Ковальський схопився за голову.

– Ісусе з Назарету! Царю юдейський!..

За мить він уже верещав:

– Де той виродок, той сучий син, котрий йому коня подав?

– Пане коменданте! Жовнір ні в чому не винен. Ніч була темна, хоч в око стрель, а він зняв з вашої милості шолом та опанчу. Проїздив тут же повз мене і я його не впізнав. Якби ваша милість не сідала на підводу, то він би не зміг таке вчудити.

– Хай мене грім поб’є! Хай поб’є! – волав нещасний офіцер.

– Що робити, ваша милість?

– Бийте його! Ловіть!

– Не буде з цього пуття. Він на коні вашої милості, а це найкращий кінь. Наші дуже потомлені, а він ще з першими півнями помчав. Не доженемо!

– Шукай вітру в полі! – резюмував пан Станкевич.

Пан Ковальський у нестямі звернувся до в’язнів.

– Це ви допомогли йому втекти! Ох, я вас!..

Він стиснув велетенські п’ястуки і став наближатися до них.

Та пан Мирський грізно його застеріг:

– Не верещіть, пане, і зважте, що до старших за себе звертаєтесь!

Пан Рoх затремтів і мимоволі випростався, бо справді його авторитет перед таким паном Мирським був нікчемний і всі полонені переважали його своїм походженням і становищем.

Пан Станкевич додав:

– Куди вам наказали нас везти, туди й везіть, але голосу не піднімайте, бо завтра можете потрапити під команду кожного з нас.

Пан Рох вибалушив очі і мовчав.

– Нема чого, пане Рoху, хитати головою, – зауважив пан Оскеркo. – Те, що ви торочите, що ми йому допомогли, справжня дурня, бо по-перше, ми спали, як і ви, а по-друге, кожен спершу собі б допоміг, ніж іншому. Краще подумайте головою! Нічиєї тут провини немає, крім вашої. Я першим наказав би вас розстріляти за те, що офіцер спав, як борсук, а в’язневі дозволив утекти у своїх власних шоломі й опанчі, навіть на своєму власному коні. Та це нечувана річ, якої споконвіків не бувало!

– Старий лис завів молодого на манівці! – реготнув пан Мирський.

– Ісусе, Маріє! Tа я й шаблі позбувся! – зойкнув пан Ковальський.

– Чи йому шабля не стане в пригоді? – усміхнувся пан Станкевич. – Правильно пан Оскеркo каже: трохи схибили, прошу пана. А ви часом пістолетика не мали за поясом?

– Мав!.. – зронив, як зачумлений, пан Ковальський. Враз він схопився обома руками за голову.

– І лист пана князя до коменданта біржайськогo! Що ж мені, бідоласі, тепер робити?! Та я ж загинув навіки!.. Щоб мені куля в лоб!..

– З цим не забариться! – промовив серйозно пан Мирський. – Як же ви тепер нас у Бiржай повезете? Що станеться, якщо ви скажете, що нас як в’язнів везете, а ми, старші за чином, скажемо, що це ви маєте в льосі сидіти? Кому, гадаєте, повірять? Чи ви вважаєте, що шведський комендант затримає нас лише тому, що його про це пан Ковальський попросить? Швидше нам повірить і вас у підземелля кине.

– Я загинув! Я загинув! – стогнав пан Ковальський.

– Дурниці! – обірвав його пан Володийовський.

– Що робити, пане коменданте? – спитав вахмістр.

– Забирайся до дідька! – крикнув пан Ковальський. – Звідки я знаю, що робити?.. Куди їхати?. Бодай тебе грім побив!

– Їдьте, їдьте в Біржай!.. Побачите, – знущався пан Мирський.

– Повертаймо в Кейдани!.. – прийняв рішення пан Ковальський.

– Якщо вас там під мур не поставлять і не розстріляють, то хай мене грім поб’є, – зауважив пан Оскеркo, – коли перед лицем гетьманським постанете. Тьфу! Ганьба вас чекає і куля в лоб, нічого більше!

– Бо я ні на що не годжуся! – голосив нещасний молодик.

– Дурниці, пане Рoху! Ми одні можемо вас урятувати, – правив своє пан Оскеркo. – Знаєте, а ми з гетьманом готові були йти на край світу і голови покласти. Більше ми мали заслуг, набагато більше за вас. Ми не один раз проливали кров за вітчизну і завжди охоче її проливаємо. Але гетьман зрадив батьківщину, віддав цю країну в руки ворогів, уклав союз із ними проти милостивого пана нашого, котрому ми на вірність присягнули. Чи ви гадаєте, що таким жовнірам, як ми, легко було проявити непослух владі, виступити проти дисципліни, власному гетьману опонувати? Але хто сьогодні з гетьманом, той проти вітчизни! Хто сьогодні з гетьманом, той проти його величності! Хто сьогодні з гетьманом, той зрадник короля і Речі Посполитої!.. Тому ми й кинули булави під гетьманські ноги, бо гідність, обов’язок, віра та честь так нам наказували. І хто ж так зробив? Може, я один? Ні! І пан Мирський, і пан Станкевич, найкращі жовніри, найшанованіші люди!.. Хто при ньому залишився? Верхоли!.. То чому б і вам не піти слідом кращих за вас, мудріших і старших? Хочете зганьбити своє власне ім’я? Зрадником бути оголошений?.. Поміркуйте, поцікавтесь у свого сумління, як краще вчинити: при зрадникові Радзивіллу зрадником стати, чи йти з нами, хто останній подих хоче за вітчизну віддати, останню краплю крові за нею пролити?.. Краще крізь землю провалитися, ніж такому гетьману служити. Та щоб душі наші з пекла не визирнули, якщо ми короля і батьківщину задля амбіцій Радзивіллa маємо зрадити!..

Ця промова велике на пана Роха справила враження. Він очі витріщив, рот роззявив і за мить ледь вимовив:

– Чого ж ви від мене хочете?

– Їдьмо з нами разом до воєводи вітебськогo, котрий за вітчизну воюватиме.

– Але ж я маю наказ вас у Біржай відвезти.

– Ну, й говори з ним! – обурився пан Мирський.

– Ми ж хочемо, щоб ви не послухалися наказу!.. Щоб гетьмана покинули і з нами пішли, зрозумійте! – пан Оскеркo втрачав терпець.

– Кажіть собі, панове, що хочете, а з цього нічого не буде. Я жовнір! Яка була б моя ціна, якби я гетьмана покинув. Не мого розуму справа, лише його, не моя воля, тільки його. Якщо він згрішить, то буде і за мене, і за себе відповідати, а мій собачий обов’язок його слухати!.. Я простий чоловік, чого рукою не зроблю, того й головою. Але одне знаю, що маю слухатись, і квит.

– Робіть, що хочете! – збайдужів пан Мирський.

– Це не мій гріх, – белькотів пан Рох, – що я в Кейдани наказав завертати, хоча мені наказали в Біржай їхати. Я зовсім здурів через цього шляхтича, котрий хоч і родич мені, але такі капості мені вчинив, яких я б навіть чужинцеві не зробив. Якби не родич! Але ж родич! Бога він у серці не мав, що і шкапу мою забрав, і княжої милості мене позбавив, і кару на шию звів. Такий-от родич! А ви до Біржая поїдете, і нехай потім буде, що має бути!

– Шкода часу, пане Оскеркo, – зауважив пан Володийовський.

– Завертайте до Біржая, кундлі! – верещав на драгунів пан Ковальський.

І вони знову повернули до Біржая. Пан Рох наказав одному з драгунів сісти на воза, а сам натомість сів на його коня й їхав тут же біля в’язнів, щораз повторюючи:

– Родич і щоб таку річ вчинити!

Бранці, учувши це, хоч і не впевнені у своїй долі та стурбовані дуже, не могли стримати сміху, аж нарешті пан Володийовський сказав:

– Можете втішитись, пане Ковальський, бо не таких, як ви, цей чоловік одурив. Самого Хмельницького хитрістю перевершив, а що вже щодо фортелів, ніхто не може з ним зрівнятися.

Пан Рох нічого не сказав, лише від’їхав трохи від підводи, боячись глузувань. Соромився врешті й в’язнів, і своїх жовнірів, і такий був засмучений, що аж слізно було на нього дивитися.

Тим часом полковники теревенили про пана Заглобу та про його дивовижну втечу.

– Це справді дивовижна річ, – казав пан Володийовський, – що немає на світі таких ситуацій, із яких цей чоловік не вмів би викрутитися. Де мужністю і силою не зарадить, там зметикує. Інші втрачають фантазію, як їм смерть на шиї зависне, або вручають себе в руки Божі, чекаючи, що станеться. А він зараз мізки вмикає і завжди щось вигадає. Мужній за потреби буває, як Ахілл, але бажає йти слідом Улісса.

– Не хотів би я за ним наглядати, хоч би його ланцюгами скували, – погодився пан Станкевич, – бо він не лише втече, але ще й на сміх і на конфузію людину наразить.