Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 28 страниц)

Це була мішанина жінкуватої зніженості та нестримної відваги. Під час рідкісних і коротких відвідин батьківщини князь розважався конфліктами з родиною Сапєгів і лoвaми. Але тоді лісничі мали йому вишукувати ведмедиць із малятами, як небезпечніших і запекліших, на яких ішов озброєний лише ратищем. Врешті йому нудилося вдома, і, як казали, приїжджав туди неохоче, найчастіше в часи воєн. Князь відзначився непересічною мужністю під Берестечком, Могилевом і Смоленськом. Війна була його стихією, хоч швидкий і гнучкий розум однаково надавався як до інтриг, так і до дипломатичних викрутасів.

Отут уже князь умів бути й терплячим і витривалим, набагато витривалішим, ніж в амурах, які довгим шлейфом доповнювали історію його життя. У садибах, в яких перебував князь, він ставав острахом для чоловіків, котрі мали вродливих дружин. Мабуть, саме тому він досі не одружився, хоч і високе походження, і неймовірна слава робили його одним із найбажаніших наречених в Європі. Сватали його навіть французькі королі, польська Марія-Луїза, принц Oранський і дядько електор бранденбурзький, але свою свободу магнат цінував найбільше.

– У посазі не маю потреби, – кидав він цинічно, – а інших радощів мені й так не бракує.

Таким чином парубок досяг тридцятип’ятирічного віку. Пан Кміциц, стоячи на порозі, придивлявся з цікавістю до обличчя господаря, яке виднілося в дзеркалі, а той розчісував у задумі гривку волосся над чолом. А коли гість кашлянув раз і вдруге, зронив, не обертаючи голови:

– Хто там? Часом не посланець від князя воєводи?

– Не посланець, але від князя воєводи! – повідомив пан Анджей.

Тоді князь обернувся і, зауваживши статного молодика, збагнув, що не зі звичайним слугою має справу.

– Даруйте, пане кавалере, – сказав він ввічливо, – бо бачу, що відносно вашої особи я помилився. Обличчя ваше мені відоме, хоча прізвища не можу пригадати. Ви придворний князя гетьмана?

– Моє прізвище Кміциц, – відрекомендувався пан Анджей, – але я не придворний, а полковник, із того часу, як князеві гетьманові свою хоругву привів.

– Кміциц! – згадав князь. – Той сам пан Кміциц, котрий прославився в останній війні, котрий Хованськогo потріпав, а пізніше на власну руку незле собі радив?.. Tа я про вас чув!

Сказавши це, князь узявся пильніше і з певною прихильністю оглядати пана Анджея, бо з того, що про нього чув, мав би вважати його людиною власного крою.

– Сідайте, пані кавалере, – запропонував вельможа. – Радий із вами ближче познайомитись. А що там чути у Кейданах?

– Ось лист князя гетьмана, – сказав натомість пан Кміциц.

Покоївки, закінчивши застібати княжі чоботи, вийшли, князь зламав печатку і став читати. За мить на його обличчі показалася нудьга і нехіть. Магнат кинув лист біля дзеркала і зауважив:

– Нічого нового! Радить мені князь воєвода, щоб до Пруссії, в Тільже або в Таураге переселитися, що, як можете бачити, я і сам роблю. Ма foi109109
  Ма foi (франц.) – щиро кажучи.


[Закрыть], не розумію я пана брата. Доносить мені, що електор у маркграфстві і що до Пруссії через шведів потрапити не може, і водночас пише, що аж йому волосся на голові дибиться, що з ним ні до sucоurs110110
  Sucоurs (франц.) – допомога.


[Закрыть], ні до recept111111
  Recept (франц.) – підтримка.


[Закрыть] не спілкуюся. А як я маю це зробити? Якщо курфюрст через шведів не може навіть рипнутися, то як мій посильний зможе? На Підляшші я сидів, бо не мав іншого вибору. І скажу вам, мій кавалере, що нудився там, як чортяка на покутті. Ведмедів, що були в околицях Тикоцинa, я виколов, білоголові тамтешні кожухами смердять, а такого запаху ніздрі мої витримати не можуть. Але!.. Ви розумієте, пане кавалере, по-французьки чи по-німецьки?

– Розумію по-німецьки, – зізнався пан Кміциц.

– Хвала Всевишньому!.. Тоді я говоритиму німецькою, бо мені від вашої мови губи пухнуть.

Промовивши це, князь відкопилив нижню губу і став її обмацувати, немов бажаючи впевнитися, чи вона не спухла або не луснула. Після цього глипнув у дзеркало і продовжив:

– Дійшли до мене чутки, що біля Лукова якийсь шляхтич Скшетуський має дружину дивовижної краси. Далеко це!.. Однак я послав людей, щоб її схопили і до мене привезли. Тим часом, ви не повірите, пане Кміциц, її не виявилося вдома!

– Це щастя, – сказав на те пан Анджей, – бо це дружина чесного кавалера, славетного збаражчикa, котрий зі Збаражa через усю міць Хмельницького пробився.

– Чоловіка облягли в Збаражі, а я дружину облягав би в Тикоцинi. Чи ви думаєте, пане, що вона так само запекло захищалася б?

– Ваша світлість воєнної ради для такої облоги не мала б потреби скликати, тому нехай і без моєї думки обійдеться, – різко відрубав пан Анджей.

– І то правда! Нема про що балакати, – погодився князь. – Повернімося до справ: маєте ще якісь листи?

– До вашої світлості все, що мав, те віддав, але ще маю послання до шведського короля. Чи ваша світлість часом не знає, де його можна знайти?

– Ні, не знаю. А чому б я мав знати? У Тикоцинi його немає, за це можу поручитися, бо якби там опинився, то б запанував уже над усією Річчю Посполитою. Варшава вже в шведських руках, як про це писав, але й там його королівську величність не знайти. Мусить бути десь під Краковом або в самому Кракові, якщо досі до королівської Пруссії не вибрався. У Варшаві ви дізнаєтесь про все. На мою думку, мусить Карл-Ґустав про прусські міста поміркувати, бо їх за собою не можна залишати. Хто б сподівався, що коли вся Річ Посполита зрікається свого короля, коли вся шляхта об’єднується зі шведом, коли воєводства здаються одні за одними, то саме прусські міста, Німеччина та протестанти не захочуть про шведів навіть чути і до опору готуються. Вони хочуть втриматись, хочуть Річ Посполиту рятувати й Янa-Казимира зберегти! Почавши цю роботу, ми думали, що буде інакше, що вони першими допоможуть нам і шведам до підкорення цього буханця, який ви Річчю Посполитою називаєте. А тут ані руш! Щастя ще, що князь електор має там на них око. Жертвував уже їм допомогу проти шведів, але ґданці йому не довіряють і торочать, що самі мають достатньо сил.

– Ми про це в Кейданaх уже знаємо! – підтвердив пан Кміциц.

– Якщо ж не мають досить сил, то в будь-якому разі мають добрий нюх, – правив своє, сміючись, князь, – бо дядькові електорові не стільки, вважаю, йдеться про Річ Посполиту, скільки про мене або князя віленського воєводу.

– Ваша світлість дозволить, якщо я цього не визнаю, – рвонувся пан Кміциц. – Князеві віленському воєводі саме про Річ Посполиту йдеться, задля якої він будь-якої миті готовий віддати свій останній подих і останню краплю крові пролити.

Князь Богуслав зареготав.

– Молодий ви ще, кавалере, молодий! Але годі з цим! Отже, дядькові електорові йдеться про те, щоб він міг королівську Пруссію захапати, і саме тому жертвуватиме їм свою допомогу. Коли матиме її в руках, коли до міст свої гарнізони заведе, готовий буде завтра ж замиритися зі шведами, і навіть із турками, і самим нечистим. Хай би йому ще шведи великопольський шматок додали, то буде готовий їм допомагати з усіх сил збирати решту. У цьому тільки біда, що і шведи гострять зуби на Пруссію і звідси непорозуміння між ними й електором.

– Зі здивуванням слухаю слова вашої світлості! – розкрив рота пан Кміциц.

– Чорти мене брали на Підляшші, – не вгавав князь, – що я мусив стільки часу без діла сидіти. Але що мав робити? Є угода між мною та князем воєводою, що поки в Пруссії справи не проясняться, я не перейду відкрито на шведський бік. Це правильно, бо таким чином хвіртка залишається відчиненою. Я послав навіть таємних кур’єрів до Янa-Казимира зі звісткою, що готовий скликати посполите рушення на Підляшші, тільки б мені прислав маніфест. Король, як король, може, і дався б вивести себе в поле, але королева, вочевидь, мені не довіряє і мала б відрадити. Якби не баби, то я зараз стояв би на чолі всієї підляської шляхти, більше того, конфедерати, котрі тепер пустошать маєтки князя Янушa, не мали б іншого виходу, як стати під мою команду. Я б назвався однодумцем Янa-Казимира, а маючи під рукою таку силу, торгувався б із шведами. Але ця баба знає, як трава росте, і найпотаємніші думки відгадає. Вона справжній король, а не королева! Більше вона має розуму в одному пальці, ніж Ян-Казимир у цілій голові.

– Князь воєвода… – почав було пан Кміциц.

– Князь воєвода, – перебив його нетерпляче пан Богуслав, – вічно спізнюється зі своїми порадами. Пише мені в кожному листі «зроби те, або те», а я вже саме давно це зробив. Князь воєвода до того ж голову втрачає. Послухайте, кавалере, чого ще він від мене вимагає.

Тут князь вхопив лист і став читати вголос: «Нехай Ваша світлість у дорозі буде обережним, а з тими пронозами конфедератами, котрі проти мене збунтувалися і по Підляшші нишпорять, вигадайте заради Бога, як їх розпорошити, щоб до короля не пішли. Вони готуються виступити на Заблудів, а там міцне пиво. Як його поп’ють, треба їх вирізати, кожен господар свого постояльця. Це буде найкраще, коли провідники понапиваються, тоді й розправитися з ними».

Тут Богуслав кинув із нехіттю лист на стіл.

– Ось послухайте, пане Кміциц, – промовляв він далі, – то я маю їхати до Пруссії й одночасно влаштовувати різню в Заблудові? Водночас вдавати із себе однодумця Янa-Казимира і патріота, і нищити тих людей, котрі короля та вітчизну не хочуть зрадити? У цьому є сенс? Це якоїсь купи тримається? Ma foi, князь гетьман голову втрачає. Tа я нещодавно зустрів, ідучи сюди, в Плевіски, в дорозі якусь бунтівну хоругву, що розбишакує на Підляшші. Я б їм охоче по животах проїхався, хоча б тому, щоб мати якусь радість. Але наразі я не є відкритим шведським партизаном, поки дядько електор урядує ще прусськими містами, отже, з Яном-Казимиром у згоді, тому не можу собі таких радощів дозволяти, далебі, не можу. Що я міг найбільше зробити, то займатися дипломатією з тими бунтівниками, як і вони зі мною займалися, підозрюючи мене, щоправда, у змові з гетьманом, але не маючи жодних доказів.

Тут князь розлігся зручно у фотелі, витягнув ноги та, заклавши недбало руки під голову, став торочити:

– Ех, безлад у цій вашій Речі Посполитій, і нічого більше!.. У світі нічого схожого немає!..

Після цього замовк на хвилину, либонь, якась думка спала йому на гадку, бо ляснув себе в перуку та поцікавився:

– А ви не будете на Підляшші?

– Аякже! – озвався пан Анджей. – Я мушу там бути, бо маю лист з інструкціями для пана Гарасимовичa, підстарости в Заблудові.

– Ісусе Христе! – вигукнув князь. – Та пан Гарасимович є тут, зі мною. Їде з гетьманськими речами в Пруссію, бо боявся, що може втрапити до рук конфедератів. Чекайте, пане, я накажу його закликати.

Тут князь гаркнув на слугу і наказав йому покликати підстаросту, сам же сказав:

– Як добре все складається! Ви собі заощадите дорогу, пане. Хоча, може, й шкода, що на Підляшшя не поїдете, бо там між головами конфедерації є і ваш тезко. Могли б його перетягнути на наш бік.

– Я все одно не мав би на це часу, – озвався пан Кміциц, – бо мені до шведського короля і до пана Любомирськогo ще треба.

– А, то ви маєте і лист до пана коронного маршала? Еге, я знаю, в чому річ. Колись пан маршал думав сватати свого сина з донькою Янушa. То чи не захотів гетьман тепер делікатно відновити перемови?..

– До того саме йдеться.

– Та вони ще зовсім діти. Гм! Делікатна ваша місія, бо гетьманові не випадає першому напрошуватися. Однак…

Тут князь насупив брови.

– Однак нічого з цього не вийде. Не для Іраклія донька князя гетьмана, ось що я вам скажу! Князь гетьман має зрозуміти, що його фортуна мусить залишатися в руках Радзивіллів.

Пан Анджей здивовано поглядав на князя, котрий щораз енергійніше походжав по кімнаті. Враз він зупинився перед паном Анджеєм і сказав:

– Дайте мені чесне слово, що відповісте правдиво на моє запитання.

– Вельможний княже, – відказав пан Кміциц, – брешуть вам лише ті, що бояться, а я нікого не боюся.

– Чи князь воєвода наказав зберегти від мене таємницю перемовин із Любомирським?

– Якби я мав такий наказ, то про пана Любомирського навіть не згадував би.

– Могли й обмовитися. Дайте слово!

– Даю, – вичавив із себе пан Анджей і спохмурнів.

– Тягар ви мені зняли із серця, бо я думав, що князь воєвода і зі мною подвійну гру веде.

– Не розумію вашої світлості.

– Я не захотів одружуватися у Франції з Роганівною, не рахуючи копи інших принцес, котрих мені сватали. А знаєте чому?

– Ні, не знаю.

– Бо існує угода між мною і князем воєводою, що його дівчина та його фортуна для мене ростуть. Як вірний слуга Радзивіллів, ви можете знати все.

– Дякую за довіру. Але ваша світлість помиляється. Я не є слугою Радзивіллів.

Богуслав витріщився на відвідувача.

– А хто ж ви такий?

– Гетьманський, але не придворний, а полковник, та ще й князя воєводи родич.

– Родич?

– Ми з Кишками споріднені, а гетьман народився в Кищанці.

Князь Богуслав якийсь час дивився на пана Кміцицa, на обличчі котрого виступив легкий рум’янець. Тоді простягнув руку і сказав:

– Даруйте, кузене, вітаю рідню.

Останні слова були сказані якось недбало, хоч і з вишуканою чемністю, в якій, однак, було щось відверто образливе для пана Анджея. Він спаленів ще більше і вже було відкрив рот, щоб щось ще сказати, як тут двері відчинилися і губернатор Гарасимович з’явився на порозі.

– Є лист до вас, – промовив князь Богуслав.

Пан Гарасимович вклонився князеві, а потім панові Анджею, і той подав йому княжого листа.

– Читайте! – наказав князь Богуслав.

Пан Гарасимович став читати:

– «Пане Гарасимович! Тепер час показати доброзичливість доброго слуги до пана. Щось із грошей можете зібрати в Заблудові, а пан Пшинський в Орлі…»

– Пана Пшинського конфедерати в Орлі зарубали, – зауважив князь, – тому пан Гарасимович і дає драпака.

Підстароста схилився і читав далі:

– «…а пан Пшинський в Орлі, хоч громадські податки, хоч чинші, оренду…»

– Все це конфедерати вже забрали, – знову перервав читання князь Богуслав.

– «…пришліть мені якнайскоріше, – читав далі Гарасимович. – Moжeте навіть села якісь сусідам або міщанам заставити, беручи якнайбільше грошей за них. І де тільки вдасться одержати кошти, беріть і мені відсилайте. Коні і речі всі, все там є! І в Орлі великий свічник, і будь-що інше, картини й одяг, а найбільше гармати, що на ґанку стоять, все з князем висилайте, бо розбоїв боятися треба».

– Знову спізнилася порада, бо речі вже в мене! – зауважив князь.

– «Якби з ложами важко було, то залишайте їх там, а гармати без лож повкривайте, щоб не знали, що везете. І ці речі до Пруссії якнайскоріше доправте, остерігаючись найбільше тих зрадників, що у війську моєму бунт підняли, і мої староства толочать…»

– Ох, що толочать, то толочать! Вичавлять їх на сир! – перервав читання знову князь.

– «…мої староства толочать і на Заблудів вибираються, йдучи прямо до короля. З ними битися важко, бо їх багато, але якби їх, впустивши, добре напоїти, а вночі сплячих закатрупити (кожен господар зробити таке може), або їх міцним пивом потруїти, це також не важко зробити, всім гуртом на них навалитися, щоб навіть дихнути не змогли».

– Ну, нічого нового! – резюмував князь Богуслав. – Можете, пане Гарасимович, їхати далі зі мною.

– Є ще приписка, – додав підстароста і продовжив читати: «Вина, якщо не можна вивезти (бо тут уже у нас ніде їх тримати), то всі за готівку розпродати».

Тут пан Гарасимович сам припинив читати і схопився за голову.

– Боже милий! Вина йдуть десь півдня дороги за нами і, мабуть, уже потрапили в руки тієї бунтівної хоругви, яка повз нас проходила. Буде шкода, бо це добра тисяча червінців. Хай ваша світлість засвідчить, що самі мені казали чекати, поки бочки на підводи випруть.

Страх пана Гарасимовичa був би ще більшим, якби він знав пана Заглобу та якби знав, що він саме в тій хоругві опинився. Тим часом князь Богуслав зареготав:

– Хай їм буде на здоров’я! Читайте далі!

– «…Якщо ж покупець не знайдеться…»

Князь Богуслав аж у боки взявся від сміху:

– Вже знайшовся, – сміявся він, – але буде боргувати.

– «…Якщо ж покупець не знайдеться, – читав жалібним голосом пан Гарасимович, – то в землю закопайте, тільки тихо, щоб про це ніхто не дізнався. Діжку в Орлі, однак, і ще одну в Заблудові залишіть, і то з кращих і солодших, аби спокусилися на неї, а здобріть міцно отрутою, щоб принаймні старшина повиздихала, тоді вся команда розбіжиться. І заради бога, слухняно мені в цьому послужіть, і секретно, через милосердя Господа!.. І спаліть те, що я пишу, а якщо хтось щось дізнається, відсилайте його до мене. Або самі знайдуть і вип’ють, або можете їм цей трунок подарувати».

Підстароста скінчив читати і став дивитися на князя Богуслава, немовби чекаючи інструкцій, нарешті й князь озвався:

– Бачу, що брат мій добряче думає про конфедератів, шкода тільки, що, як зазвичай, запізнився!.. Якби ще два тижні або хоча б тиждень тому на такі дотепи наважився б, то можна було би спробувати. А тепер рушайте з Богом, пане Гарасимович, бо вже вас більше не затримуємо.

Пан Гарасимович вклонився і вийшов.

Князь Богуслав зупинився перед дзеркалом і став старанно оглядати власну фігуру, при цьому злегка повертав голову то праворуч, то ліворуч, то віддалявся від дзеркала, то наближався, то вкладав пасма волосся, то скошував очі, незважаючи зовсім на пана Кміцицa, котрий сидів у тіні, обернутий спиною до вікна.

Та якби він кинув хоч один погляд на пана Анджея, то помітив би, що з молодим посланцем щось діється, бо обличчя пана Кміцицa зблідло, чоло вкрилося рясним потом, а руки конвульсивно тремтіли. Він то підіймався з крісла, то знову сідав, як людина, котра воює із собою і тамує в собі вибух гніву або розпачу. Врешті риси його розправилися та застигли. Вочевидь, усією потужною силою своєї волі й енергії наказав собі заспокоїтись і цілком опанував себе.

– Ваша світлосте, – сказав гість, – через довіру, якою мене князь гетьман наділяє, може бачити ваша світлість, що жодних таємниць князь воєвода від мене не має. Я належу йому душею і майном своїм. При його і вашої світлості фортуні може і моя вирости, тому куди ви йдете, туди й я. Я до всього готовий! Бо хоч і в різних справах служу і в них обертаюся, мабуть, навряд чи все я тямлю і не всі також секрети власним слабким розумом збагнути можу.

– Чого ж ви бажаєте, пане кавалере, точніше, любий кузене? – поцікавився князь.

– Просвітіть мене, ваша світлосте, будь ласка, бо соромно було б мені при таких великих людях нічого не навчитися. Не знаю, чи ваша світлість погодиться мені щиро відповісти?

– Це залежатиме від вашого запитання і від мого настрою, – відказав пан Богуслав, не перестаючи задивлятися в дзеркало.

Очі пана Кміцицa виблискували якусь хвилину, але він промовляв спокійно:

– Ось що: князь віленський воєвода всі свої вчинки добром і спасінням Речі Посполитої заслоняє. Вже йому ця держава з вуст не сходить. Чи зможе мені ваша світлість щиро сказати: чи справді князь гетьман має тільки добро Речі Посполитої на меті?..

Пан Богуслав кинув уважний короткий погляд на пана Анджея.

– А якби я вам сказав, що це лише про людське око, ви продовжите йому допомагати?

Пан Анджей недбало стенув плечима.

– Я ж сказав, що моя фортуна при фортуні ваших світлостей виросте. Тільки б це сталося, до решти мені байдуже!

– Будуть із вас люди! Пам’ятайте все, що я вам сказав. Але чому мій брат ніколи з вами щиро не розмовляв?

– Можливо, тому, що педант, а може, не було нагоди!

– Швидкий маєте розум, кавалере, бо це щира правда, що він педант і неохоче справжню свою натуру показує. Як мені Бог милий, це правда! Така вже його природа. Він і зі мною балакаючи, часом буває забудеться, й одразу заводить мову про любов до батьківщини. Лише коли йому в очі розрегочуся, то він спохопиться. Правда! Правда!

– Отже, це лише видимість? – перепитав пан Кміциц. Князь обернув крісло, сів на нього, як на коня, і впершись руками в бильця, помовчав трохи, ніби міркуючи, відтак озвався:

– Послухайте, пане Кміциц! Якби Радзивілли жили в Іспанії, Франції чи Швеції, де син після батька на трон заступає і де королівське право від самого Бога походить, то, за винятком якихось громадянських воєн, якихось королівських родів згаслих, якихось надзвичайних випадків, ми б служили чесно королеві та вітчизні, керуючись лише найкращими настановами, які нам за родом і фортуною належать. Але тут, у цій країні, де король не має за собою Божого права, його лише шляхта творить, де всі in liberis suffragiis112112
  In liberis suffragiis (лат.) – у своїх молитвах.


[Закрыть], ми задаємо собі слушне запитання: чому це Вази113113
  Ваза – польська королівська династія шведського походження, представники якої були королями Швеції з 1523 до 1654 року і королями Речі Посполитої з 1587 до 1668 року.


[Закрыть], а не Радзивілли мають панувати?.. Вази – це ще нічого, бо вони від спадкових королів свій рід ведуть, але хто поручиться, хто нас запевнить, що після Ваз не заманеться шляхті посадити на королівський і великокняжий трон, наприклад, пана Гарасимовичa або якогось пана Мелешка, або якогось пана Пегласевича із Собачої Волi. Тьху! Чи когось іще?.. А ми? Радзивілли та князі Німецької держави маємо по-старосвітськи приступати до цілування його королівсько-пегласевицької руки?.. Тьху! До всіх чортів рогатих, кавалере, час із цим покінчити!.. Погляньте хоча б на Німеччину, скільки там удільних князів могло б, виходячи з родовитості, на підстароства наші зазіхати. А вони мають свої наділи, де собі панують, і права в імперських сеймах мають, і корони на головах носять, а місця наші забирають, хоч би їм більше випадало поли наших плащів носити. Час із цим уже покінчити, пане кавалере, час здійснити те, про що батько мій лише мріяв!

Тут князь стрепенувся, схопився з крісла і зачимчикував по кімнаті.

– Не обійдеться тут без труднощів і перешкод, – продовжував вельможа, – бо галицькі та несвицькі Радзивілли не хочуть нам допомагати. Знаю, що князь Міхал писав до брата, що нам краще про волосяницю, а не про королівський плащ думати. Хай сам про неї думає, хай покути відправляє, хай попелом голову посипає, хай йому єзуїти шкіру батогами періщать, бо він це ототожнює з владою, нехай усе доброчесне життя аж до доброчесної смерті веде! Обійдемося без нього і рук не опустимо, бо тепер саме час. Річ Посполиту дідьки роздирають, бо така вже вона безсила, на такі пси зійшла, що нікому не може відмовити. Всі лізуть в її межі, як через розгороджений пліт. Те, що тут зі шведами сталося, не відбулося раніше ніколи за жодних обставин. Ми, пане кавалере, можемо, щоправда, співати Te Deum laudаmus114114
  Te Deum laudаmus – «Тебе, Бога, прославляєм», релігійний хвалебний гімн, що походить із ранньохристиянських часів і бере назву від своїх початкових слів.


[Закрыть], але це нечувана та небувала річ. Як тільки інтервент вторгається в країну, ворог, відомий своєю хижістю, то не тільки не знаходить опору, але всі, хто живий, кидають давнього пана і поспішають до нового: магнати, шляхта, військо, замки, міста, всі!.. Без пошани, слави, честі та сорому!.. Історія другого такого прикладу не знає! Тьху! Тьху! Пане кавалере! Шахраї в цій країні живуть без совісті й амбіцій!.. І така країна не повинна загинути? На ласку шведську оглядалися! Матимете цю ласку! Вже там у Великій Польщі шведи шляхті пальці в курки від мушкетів вкручують! І так повсюдно буде, не може бути інакше, бо такий народ мусить згинути, мусить бути зневажений і піти на службу до сусідів!..

Пан Кміциц усе бліднув і з усіх сил стримував вибух шаленства. Але князь повністю захопився власним базіканням, п’янів від своїх слів, власної дотепності і, незважаючи на слухача, правив своє:

– Є, пане кавалере, звичай у цій країні, що коли хтось умирає, то йому рідня в останню мить подушку з-під голови вириває, щоб довше не мучився. Я і князь віленський воєвода вирішили саме таку послугу надати Речі Посполитій. Але що сила хижаків чигає на упадок і всього захопити ми не зможемо, тому хочемо, щоб хоч частина, і не будь-яка, нам припала. Як рідня, маємо на це право. Якщо таким порівнянням я не спромігся в суть потрапити, то скажу інакше. Річ Посполита – це відріз червоного сукна, за який тягнуть шведи, Хмельницький, гіперборейці, татари, електор і хто завгодно навколо. А ми з князем віленським воєводою сказали собі, що з цього сукна мусить і нам шматок залишитися в руках, щоб на плащ вистачило. Тому ми не лише не перешкоджаємо тягнути, а й самі тягнемо. Нехай Хмельницький в Україні залишається, нехай шведи з Бранденбуржцем за Пруссію і Велику Польщу змагаються, нехай Малу Польщу забирає Ракочі, чи хтось ближчий. Литва має належати князю Янушу, а з його донькою – і мені!

Пан Анджей раптово піднявся.

– Дякую вашій світлості, саме це я й хотів знати!

– То ви йдете, пане кавалере?

– Так, іду.

Князь поглянув пильніше на відвідувача і лише тепер помітив його блідість і схвильованість.

– Що з вами, пане Кміциц? – спитав він. – Бо вигляд маєте, як Петровін115115
  Петровін – легендарний польський герой XI ст. Краківський єпископ Станіслав відкупив у Петра Стремінчика, котрого всі називали Петровіном, землю для єпископства. Після смерті Петровіна його спадкоємці вимагали повернути їм землю. У суді Станіслав пояснив, у який спосіб отримав землеволодіння, але йому не повірили. Тоді єпископ зайшов у костел у Потравині, наказав розкопати могилу та воскресив Петровіна, щоб той свідчив на його користь на процесі.


[Закрыть].

– Втома з ніг мене валить і в голові паморочиться. Я ще зайду попрощатися з вашою світлістю, перед від’їздом прийду ще шану віддати.

– То покваптесь, бо я після полудня вирушаю також.

– Через годину, не пізніше, я зайду.

Сказавши це, пан Анджей вклонився і вийшов. В іншій кімнаті слуги схипилися, побачивши його, але молодик пройшов, як п’яний, нікого не помічаючи. На порозі обхопив голову обома руками і став повторювати, затинаючись:

– Ісусе з Назарета, царю юдейський! Ісусе, Маріє, Йосифе!

Хитким кроком пройшов через подвір’я, повз варту, що складалася з шістьох галябардистів. За коловертю стояли його люди, з вахмістром Сорокою на чолі.

– За мною! – наказав пан Кміциц.

І подався через місто до шинку. Сорока, давній жовнір пана Анджея, знаючи його досконало, відразу ж зауважив, що з молодим полковником коїться щось незвичайне.

– Тримай ніс за вітром, – сказав він тихо людям, – бо горе тому, на кого гнів його впаде!

Жовніри мовчки додали кроку, а пан Кміциц не йшов, а мало не біг уперед, розмахуючи руками та повторюючи безглузді слова. До вух Сороки долітали лише окремі фрази: «Отруйники, клятвопорушники, зрадники. Злочинець і зрадник. Обоє такі». Потім узявся пан Анджей згадувати своїх давніх компанійців. Прізвища Кокосінський, Кульвець, Раницький, Рекуць та інші лилися з його вуст одне за одним. Кілька разів згадав і пана Володийовськогo. Слухав це ошелешений Сорока і тривожився щораз більше, а в душі міркував: «Якась кров тут проллється. Не може бути інакше».

Тим часом дійшли до заїзду. Пан Кміциц негайно зачинився в кімнаті і добру годину не подавав ознак життя.

А жовніри тим часом без наказу вантажили бесаги та сідлали коней. Сорока їх заспокоював:

– Це не завадить, треба бути до всього готовими.

– А ми й готові! – відповідали старі забіяки, ворушачи вусами.

Як виявилося незабаром, Сорока таки добре знав свого полковника, бо пан Анджей раптово з’явився в сінях, без шапки, в одній сорочці та шароварах.

– Сідлати коней! – гаркнув він.

– Осідлані.

– Бесаги вантажити!

– Спаковані.

– По дукату кожному! – крикнув молодий полковник, котрий, не зважаючи на гарячку і збудження, все ж помітив, що ці жовніри на льоту вгадують його думки.

– Дякуємо, пане коменданте! – oзвaлися всі хором.

– Двоє людей беруть в’ючних коней і їдуть негайно з міста до Дубової. Через місто їхати повільно, за містом пустити коней клусом і не зупинятися, аж у лісах.

– Слухаємося!

– Четверо інших набивають ґарлачі сіканцями. Для мене двох коней осідлати, щоб і другий був у повній готовності.

– Знав я, що щось буде! – буркнув Сорока.

– А вахмістр їде за мною! – гукнув пан Кміциц.

І як був роздягнений, лише в самих шароварах і розхристаній на грудях сорочці, вийшов із сіней, і Сорока подався за ним, вирячившись від здивування. Так дійшли аж до журавля криниці у дворі заїзду. Тут пан Анджей зупинився і вказав на відро, що висіло при журавлеві:

– Лий мені воду на голову!

Вахмістр знав із досвіду, як небезпечно було питати двічі про наказ. Тому хапнув за журавля, занурив цебро у воду, витягнув його квапливо і вхопивши обома руками, вихлюпнув із нього воду на пана Анджея, а той став пирхати, наче кит, руками відгорнув мокре волосся і верескнув:

– Ще!

Сорока повторив процедуру ще раз, і другий, і хлюпав водою з усіх сил, наче хотів полум’я загасити.

– Годі! – промовив нарешті пан Кміциц. – Ходімо зі мною, допоможеш мені одягнутися!

І вони подалися до заїзду. У воротах зустріли двох своїх людей, котрі виїжджали з в’ючними кіньми.

– Повільно через місто, за містом клусом! – повторив їм на дорогу пан Анджей.

І зайшов у кімнату.

Через півгодини він з’явився знову, повністю одягнений вже, як у дорогу: у високі ялові чоботи та лосиний жупан, обтягнутий шкіряним поясом, за який була заткнута кроциця116116
  Кроциця – короткоствольний пістоль із кремінним замком або капсулем.


[Закрыть]. Жовніри також зауважили, що з-під жупана визирав у нього край дротяної кольчуги, немовби шляхтич збирався на битву. Шаблю також мав причеплену високо, щоб легше було хапнути за руків’я. Обличчя молодика було доволі спокійне, але суворе та грізне. Кинувши оком на вояків, чи готові й озброєні належно, сів на коня і, кинувши дукат корчмареві, виїхав із заїзду.

Сорока їхав біля господаря, ще троє позаду, провадячи запасного коня. Незабаром опинилися на ринку, наповненому військовими пана Богуслава. Рух уже був поміж них, бо, либонь, прийшли накази, щоб збиралися в дорогу. Кіннота підтягувала попруги в сідел і заспокоювала коней, піхота розбирала мушкети, що стояли в козлах перед будинками, у підводи запрягали коні. Пан Кміциц наче прокинувся від задуми.

– Слухай, старий, – звернувся командир до Сороки, – це ж від садиби старости дорога йде далі, не потрібно повертатися через ринок?

– А куди ми їдемо, пане полковнику?

– До Дубової!

– Та саме з ринку повз садибу й потрібно проїздити. Ринок залишиться за нами.

– Гаразд! – кивнув пан Анджей.

За мить він уже бурчав сам собі впівголоса:

– Ех, якби там ті були зараз живі! Замало людей на таку вечірку, замало!

Тим часом проїхали ринок і почали звертати до обійстя старости, яке лежало за півтори стаї далі над дорогою.

– Стій! – раптом скомандував пан Кміциц. Жовніри зупинилися і він звернувся до них.

– Ви готові на смерть? – спитав він коротко.

– Готові, – відповіли хором oршанські зарізяки.

– Ми лізли Хованському в пащеку, але він нас не проковтнув. Пам’ятаєте?

– Пам’ятаємо!

– Треба сьогодні наважитися на великі речі. Вдасться, то милостивий король наш панів із вас зробить. Я постараюся!.. Не вдасться, то підете на палю!

– Чого б не вдалося? – запевнив Сорока, очі котрого заблистіли, як у старого вовка.

– Удасться! – повторили троє інші: Бiлoус, Завратинський і Любенець.

– Мусимо захопити князя конюшого! – повідомив пан Анджей.

Він замовк, маючи намір спостерегти враження, яке божевільна його ідея справила на жовнірів. Ті замовкли також і глипали на нього, як на веселку, тільки вуса їхні ворушилися й обличчя стали грізними та розбишацькими.

– Паля близько, нагорода далеко! – промовив пан Кміциц.

– Мало нас! – скривився пан Завратинський.

– Це гірше, ніж із Хованським! – додав пан Любенець.

– Війська всі на ринку, а в садибі лише охорона та придворних із двадцять, – розповів пан Анджей, – котрі нічого не сподіваються, навіть шабель при боках не мають.