Текст книги "Потоп. Том I"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)

Відтак почав розчулюватися про молодий вік і невинність племінника, а також згадав про ту його щедрість, з якою сотню піхотинців, дуже боєздатну, для Речі Посполитої вчасно виставив. І воєнна рада пристала на просьби дядька.

Вранці 16 липня поїхав пан старостенко з кільканадцятьма слугами відкрито з табору додому, майже напередодні облоги та битви. Юрба шляхти проводжала його іронічними вигуками аж за табір, а цим натовпом верховодив Острожка, котрий лементував здалеку втікачам:

– Шановний пане старостенку, тепер додаю тобі до герба й імені прізвисько: Деест4949
  Деест – село в Нідерландах, символ затурканої провінції.


[Закрыть]!

– Хай живе Деест-Ґрудзінський! – репетувала шляхта.

– Не плач за вуйком, – лементував Острожка, – бо він теж так само може зганьбитися перед шведами, що як тільки вони покажуться, хутко спиною до них обернеться!

Молодому магнатові кров бухала до обличчя, але він удавав, що образ не чує, лише коня буцав шпорами і натовп розсував, щоб якнайскоріше опинитися за межами табору і недосяжним для переслідувачів, котрі вже без огляду на родовитість і гідність утікача, почали кидати в нього грудками землі, репетуючи:

– Ось тобі грудочка, Ґрудзінський! Егей! А гузя! Ходи сюди! Ходи, сарако ти котяча!

Зчинився такий ґвалт, що аж познанський воєвода надбіг із кількома ротмістрами заспокоювати натовп і тлумачити, що старостенко тільки на тиждень, через дуже пильні справи, взяв відпустку.

Проте поганий приклад подіяв, і того самого дня знайшлося ще кількасот шляхтичів, котрі не хотіли бути гіршими за пана старостенка, хоча й вислизали з меншим супроводом і тихіше. Пан Станіслав Скшетуський, ротмістр калішський і двоюрідний брат відомого збаражчикa Яна, кучму рвав на голові, бо і його підлеглі, наслідуючи приклад «товариства», подалися втікати з табору. Знову скликали воєнну раду, в якій натовпи шляхти дуже хотіли взяти участь. Настала бурхлива ніч, сповнена криків і сварок. Всі підозрювали всіх у намірі втечі. Вигуки «або всі, або ніхто» перелітали з вуст в уста.

Щомиті з’являлися звістки, що воєводи втікають – і вчинявся такий рейвах, що старшини мусили з’являтися по кілька разів перед схвильованою юрбою. Кільканадцять тисяч людей стояло до світанку на конях, познанський воєвода їздив між ними з непокритою головою, подібний на римського сенатора, і не втомлювався повторював видатні слова:

– Шановне панство! З вами жити й умирати!

У деяких місцях його вітали, але в інших звучали уїдливі вигуки. Полководцю ледве вдавалося приборкати натовп і повертався на раду втомлений, охриплий, одурманений більше своїми словами і переконаний, що цієї ночі він невідплатну послугу батьківщині надав.

Але, крім слів, він нічого не мав, бо за бороду і за чуба себе шарпав, і з розпачем повторював:

– Радьте, панове, якщо вмієте. Я вмиваю руки від того, що станеться, бо з таким жовніром неможливо боронитися.

– Ясновельможний пане воєводо! – благав пан Станіслав Скшетуський. – Сам ворог спричиняє цю сваволю та розруху. Як тільки гармати озвуться, як тільки дійде до захисту, облоги, сама ж шляхта муситиме ціною життя біля валів стояти, а не в таборі ховатися. Бо так уже неодноразово було!

– Чим же захищатися? Гармат ми не маємо, лише віватівки5050
  Віватівки – сигнальні ракети.


[Закрыть], що лиш годяться до салюту під час бенкетів.

– Під Збаражем Хмельницький мав сімдесят гармат, а князь Ярема – лише кільканадцять октав5151
  Октава – гармата калібром 70 мм.


[Закрыть] і гранатників5252
  Гранатник – індивідуальна вогнепальна зброя, призначена до стрільби гранатами.


[Закрыть].

– Але він мав військо, а не ополченців. Свої хоругви, що в боях прославилися, а не селян, котрі лиш овець стрижуть. З таких селюків навіть він би жовнірів не зробив.

– Треба послати за паном Владиславом Скорашевським, – запропонував пан Судивой Чарнковський, познанський каштелян. – Зробити його обозним. Його шляхта шанує і він її в покорі втримати зуміє.

– Послати за паном Скорашевським! Досить йому в Драгаї або в Чаплинці сидіти! – повторив пан Анджей Ґрудзінський, воєвода калішський.

– Справді! Це найкращий вихід! – загукали й інші голоси.

Тому послали кур’єра по пана Владиславa Скорашевськогo – інших рішень на раді не приймали, натомість теревенили та нарікали на короля, його оточення, на брак війська й озброєння.

Наступний ранок не приніс ні втіхи, ні заспокоєння. Схоже, безлад поширився. Хтось пустив поголос, що іновірці, точніше кальвіністи, сприяють шведам і готові за першої ж нагоди перейти до ворога. Більше того, цю звістку не заперечили ні пан Шліхтинґ, ні пани Курнатовські – Едмунд та Яцек, також кальвіністи, але щиро вітчизні віддані. Однак самі ж охоче підтвердили, що іновірці творять окреме коло і змовляються між собою під проводом відомого баламута і недолюдка пана Рея, котрий замолоду служив у Німеччині добровольцем на боці лютеран, і великого шанувальника шведів. Як тільки ці підозри розбіглися по шляхті, моментально кільканадцять тисяч шабель блиснуло та справжня буря вибухнула в таборі.

– Зрадників годуємо! Гадюк годуємо, готових кусати лоно батьківське! – верещала шляхта.

– Давайте їх сюди!

– В пень їх!.. Зрада найгидкіша, шановне панство!.. Вирвати кукіль, бо інакше загинемо всі!

Воєводи та ротмістри знову заповзялися всіх заспокоювати, але це давалося їм ще важче, ніж попереднього дня. Самі, врешті-решт, були переконані, що пан Рей готовий відверто зрадити батьківщину, бо це був чоловік зовсім зчужоземлений і, крім мови, не мав у собі нічого польського. Тому ухвалили вислати його з табору, що зараз же трохи заспокоїло протестувальників. Проте ще довго лунали вигуки:

– Давайте їх сюди! Зрада, зрада!

Дивний настрій запанував урешті-решт у таборі. Дехто впав на дусі та поринув у смуток. Інші мовчки швендяли стежками вздовж валів, кидаючи боязкі та понурі погляди на рівнини, з яких мав надійти ворог, або пошепки розповідали щораз гірші новини.

Ще інших опанувала якась біснувата, відчайдушна веселість і готовність до смерті. В результаті цієї готовності влаштовували бенкети та пиятики, щоб весело останні дні життя згаяти. Дехто також задумався про спасіння й увесь час проводив у молитвах. Ніхто тільки в усьому цьому людському потоці не думав про перемогу, ніби вона зовсім була неможлива, хоча ворог не мав переваги в силі. Але мав трохи більше загонів війська, краще тренованого, і вождя, котрий у війні тямив.

І коли з одного боку польський табір кипів, гудів, бенкетував, ворохобився, вирував, як море, вихором гнане, коли посполите рушення засідало, ніби на виборах короля, то з іншого боку, розлогими, зеленими заплавами над Одрою рухалися без опору шведські загони.

Напереді рухалася бригада королівської гвардії. Її вів Бенедикт Горн, солдат грізний, ім’я котрого зі страхом у Німеччині повторювали. Військо мав добірне, росле, одягнене в гребінчасті шоломи з човниками, що досягали аж до вух, у жовті шкіряні жупани, а озброєні рапірами та мушкетами, холодні й уперті в бою та готові реагувати навіть на помах свого командувача.

Німець Карл Шеддінґ вів вестготську бригаду, що складалася з двох полків піхоти й одного полку важких рейтарів, закутих у панцери без наплічників. Половина піхоти мала мушкети, а решта – списи. На початку битви мушкетери ставали на чолі, а в разі атаки відступали за списоносців, котрі, встромивши один кінець ратища в землю, другий підставляли проти кінноти, що насувалася. Під Тшцянною, в часи Зиґмунтa III, одна хоругва гусарів знесла на шаблях і копитах таку ж саму вестготську бригаду, в якій тепер служили переважно німці.

Дві смоландські бригади вів Ірвін, названий Безруким, бо якось утратив праву руку, захищаючи прапор. Зате в лівій мав таку силу, що одним махом відтинав голову коня. Це був понурий солдат, котрий любив лише війну та кровопролиття, суворий і до себе, і до жовнірів. Коли інші командири перетворились у баталіях на людей ремесла, котрі любили війну заради війни, він став справжнім фанатиком і вбивав людей, співаючи церковні псалми.

Вестманляндська бригада рухалася під орудою Дракенборґа, а гельсінська, що складалася з винятково досвідчених стрільців, під командою Ґустава Оксенштерна, родича славетного канцлера, котрий ще замолоду слави зазнав. В остготляндській полковником служив Ферсен, а в нерікській і верманляндській – сам Віттемберґ, котрий водночас був головним командувачем усієї армії.

Сімдесят дві гармати толочили борозни по зволожених заплавах, а всіх солдатів було сімнадцять тисяч, грізних шибайголів з усієї Німеччини, а в бою таких умілих, що з ними хіба королівська французька гвардія могла зрівнятися. За полками тягнулися вози та намети, полки ж ішли необтяжені, в будь-який момент до бою готові.

Списи, мов ліс, стирчали над масою голів, шоломів і капелюхів, а між цим лісом пливли до польського кордону великі блакитні прапори з білими хрестами посередині.

З кожним днем меншала відстань, що розділяла ці два війська.

Урешті-решт, дня 21 липня, в лісі біля селища Гейнішсдорф побачили шведські загони перший прикордонний польський стовп. І тут почулися збуджені вигуки, озвалися сурми, литаври та барабани, розгорнулися всі прапори. Віттемберґ виїхав наперед, оточений блискучим почтом штабу, й усі полки проходили перед ним, демонструючи свою зброю, їзду з вийнятими рапірами, вправи із запаленим ґнотом. Година була полуднева, погода просто чудова. Лісове повітря пахло живицею.

Сіра, залита сонячним промінням дорога, якою проходили шведські хоругви, висуваючись із гейнішсдорфського лісу, губилися на горизонті. Коли військо, що рухалося нею, вийшло нарешті з лісу, їхнім очам відкрилася весела країна, усміхнена, що виблискувала жовтуватими ланами всілякого збіжжя, місцями всіяна дібровами, а місцями зелена від лугів. Тут і там зі скупчень дерев, за дібровами, ген далеко, здіймалися дими аж до неба. На галявинах виднілися отари, що паслися. Там, де на лугах розлилася вода, розлилася широко, походжали безтурботно лелеки.

Якась тиша та насолода розливалася повсюдно по цій землі, молоком і медом багатій. І воліла розточуватися щоразу ширше й оголювати свої плечі війську, немов не інтервентів вітала, а гостей, що з Богом прибувають.

Ця картина викликала нові вигуки, що вирвалися з грудей усіх військових, найбільше – корінних шведів, котрі звикли до голої, бідної та дикої природи у своїй країні. Серця знедоленого й убогого люду наповнилися прагненням захопити ці скарби та достатки, які впадали їм у вічі. Запал охопив шеренги. Але не сподівалися ці солдати, загартовані у вогні Тридцятирічної війни, що це дістанеться їм легко, бо на цій багатій землі проживав багатолюдний і лицарський народ, котрий умів її захищати. Жила ще в Швеції пам’ять жахливого погрому під Кіргольмом, де три тисячі кінноти Ходкевича стерло на порох вісімнадцять тисяч шведського відбірного війська. В оселях Вестготленду, Смоланду та Далекарлії досі розповідають про тих крилатих лицарів, як про велетів із якоїсь саги. Свіжою ще була пам’ять про війни часів Ґустава-Адольфa, бо ще не вимерли люди, котрі брали в них участь. Адже той скандинавський орел, перш ніж пролетіти через усю Німеччину, двічі обломив кігті об загони Конецпольського.

Тож і радістю наповнювалися шведські серця, і певним острахом, над яким не був владний навіть верховний командувач Віттемберґ. Він споглядав на полки піхоти і рейтарів, що проходили повз нього, таким поглядом, яким пастир стежить на своїм стадом. Він обернувся до опасистого чоловіка, котрий носив капелюх із пером і світлу перуку, що спадала на плечі.

– Ваша милість запевняли мене, – сказав вождь, – що з цими силами можна здолати військо, що стоїть під Устям.

Чоловік у світлій перуці всміхнувся та відказав:

– Ваша милість може цілком покладатися на мої слова, за які я головою ручатися готовий. Якби під Устям були регулярні війська і котрийсь із гетьманів, я першим у такому разі радив би не квапитися та зачекати, аж його королівська величність із усією армією надійде. Але проти посполитого рушення і цих великопольських панів сили нашої з надлишком буде досить.

– А не прийде їм якась підмога?

– Підмоги не буде з двох причин: по-перше, тому, що все військо, якого й так є небагато, зайняте в Литві й Україні; по-друге, у Варшаві ні король Ян-Казимир, ні пановe канцлери, ні сенат досі не хочуть вірити, щоб його королівська величність Карл-Ґустав, усупереч перемир’ю й останнім перемовам із послами, не зважаючи на готовність до поступок, справді розпочинав війну. Вони вірять, що мир ще в останню мить буде поновлений. Хa! Хa!

Тут опасистий чоловічок зняв капелюха, витер піт із червоного обличчя і додав:

– Трубецькой та Долгорукий у Литві, Хмельницький – в Україні, а ми заходимо у Велику Польщу. Ось до чого довело правління Яна-Казимира!

Віттемберґ глянув на нього здивовано і поцікавився:

– А ваша милість тішиться від цієї думки?

– Мене втішає думка, що за мої кривди і мою невинність буде помста. Крім цього, бачу вже, як на долоні, що шабля вашої милості і мої поради вкладуть цю нову, найпрекраснішу у світі корону на голову Карла-Ґуставa.

Віттемберґ вдивлявся в далечінь, обіймав поглядом ліси, діброви, заплави та лани збіжжя і, помовчавши, зауважив:

– Це справді так! Прекрасна країна та родюча. Ваша милість може також бути впевнена, що після війни його королівська величність нікому іншому тут урядувати не доручить.

Гладкий чоловік знову зняв капелюха.

– І я також не хочу мати іншого господаря, – повідомив він, здіймаючи очі до неба.

Небо було ясне та погоже, жодна блискавка не впала і не спопелила зрадника, котрий свою країну, що стогне вже під двома війнами і виснажена, передавав на цьому кордоні у власність ворога.

Чоловік, котрий розмовляв із Віттемберґом, був ніхто інший, як Ієронім Радзієвський, колишній коронний підканцлер, котрий тепер шведам вітчизну свою запродав.

Якийсь час вони стояли мовчки. А тим часом останні дві бригади, нерікська та верманляндськa, перейшли кордон, і за ними покотили гармати, сурми не вщухали, а гуркіт литавр і гарчання барабанів глушили кроки солдатів, наповнювало ліс зловісним вiдлунням. Врешті рушив і штаб. Пан Радзієвський їхав поруч Віттемберґa.

– Щось Оксенштерна не видно, – сказав командувач, – боюся, щоб його якась лиха пригода не спіткала. Не знаю, чи було добрим рішення посилати його як делегата з листами під Устя.

– Добрим, – підтвердив пан Радзієвський, – бо він табір інспектуватиме, вождів побачить і збагне, що вони собі думають, а цього ніхто, крім нього, зробити не зможе.

– А якщо його впізнають?

– Лише пан Рей його там знає, а він наш. Та навіть якби його впізнали, не зроблять йому нічого лихого, ще й на дорогу забезпечать і винагородять. Знаю я поляків і знаю, що вони готові на все, тільки б перед чужинцями себе якнайкраще показати. Всі зусилля наші в цьому, щоб нас чужинці хвалили. Про Оксенштерна можете, ваша милосте, бути спокійним, бо й волосина йому з голови не впаде. Не видно його, бо недостатньо часу минуло.

– А як ваша милість вважає: матимуть наші листи якісь наслідки?

Пан Радзієвський засміявся.

– Якщо ваша милість дозволить мені бути пророком, то я спробую передбачити, що станеться. Пан познанський воєвода – дипломатичний чоловік і вчений, тому він нам дуже дипломатично і дуже ввічливо відпише. А що він любить із себе римлянина вдавати, то його відповідь буде винятково римською. Він спочатку заявить, що бажає останню краплю крові пролити, ніж здатися, що смерть краща за неславу, а любов, яку відчуває до вітчизни, наказує йому накласти головою.

Зрадник зареготав ще голосніше і суворе обличчя Віттемберґa просвітліло.

– Ваша милість не вважає, що він готовий вчинити так, як напише? – спитав останній.

– Він? – хихотів пан Радзієвський. – Це правда, що він плекає любов до батьківщини, але чорнилом, а це мало в чому допомагає, тому його милість гірша навіть за свого блазня, котрий йому допомагає рими шукати. Я впевнений, що після тієї римської відмови будуть надіслані побажання здоров’я, добробуту, запевнення в прихильності, а наприкінці прохання, щоб добро його й родичів ми не нівечили, за що він нам буде дуже вдячний, разом із усією його родиною.

– І яким же буде врешті-решт наслідок наших листів?

– Зметуть залишки духу опору, панове сенатори розпочнуть із нами перемови, а ми всю Велику Польщу після кількох пострілів у повітря займемо.

– Якби ваша милість була справжнім пророком…

– Я впевнений, що саме так і буде, бо знаю цих людей, маю також приятелів і однодумців по всій країні і знаю, як усе починати. А що нічого не забуду, ручається за це кривда, якої я від Яна Казимира зазнав, і любов до Карла-Ґустава. Чутливіші в нас тепер люди до власної вигоди, ніж до цілості Речі Посполитої. Всі ці землі, якими ми зараз підемо, це маєтки Опалинських, Чарнковських, Ґрудзінських, а що саме вони стоять під Устям, то також поступливішими будуть на перемовах. Щодо шляхти, тільки б їй свободу виборів пообіцяти, то піде вона слідом за панами воєводами.

– Ваша милість не перестає мене дивувати своїм знанням країни і людей, чим надає його королівській величності послугу, яку не можна буде залишити без відповідної винагороди. З того, що від вашої милості чую, роблю висновок, що можу цю землю вже нашою вважати.

– Можете, ваша милосте! Можете! Ви можете! – повторив поспіхом кілька разів польський магнат.

– Тож я займаю її від імені його королівської величності Карла-Ґустава, – оголосив із серйозним виглядом Віттемберґ.

Коли ж шведське військо почало плюндрувати після Гейнішсдорфа великопольську землю, було також оголошено, що в день 18 липня прибув до польського табору шведський посол із листами до воєвод від пана Радзієвськогo та Віттемберґa.

Пан Владислав Скорашевський сам провів його до познанського воєводи, а шляхта з посполитого рушення витріщалася з цікавістю на «першого шведа», захоплюючись його відважною поставою, мужнім обличчям, жовтими вусами, закрученими кінчиками догори на широку щітку, і виразом справжнього володаря. Юрба супроводжувала його до воєводи, знайомі вітали один одного, вказуючи на посланця пальцями, підсміювалися трохи з чобіт, що закінчувалися величезною відкоченою халявою, і з довгої, простої рапіри, яку рожном називали, що висіла на перев’язі, багато вишитій сріблом. Швед натомість також цікаво глипав очима з-під широкого капелюха, немов хотів табір інспектувати і силу перелічити, або придивлявся до натовпу шляхти, східний одяг якої, либонь, був для нього новинкою.

Коли ж гостя нарешті привели до воєводи, в останнього вже зібралися всі вельможі, котрі перебували в таборі.

Коли листи були прочитані, розпочалася рада, посланця ж пан воєвода довірив своїм придворним, щоб почастували його по-жовнірському. У придворних відібрала його шляхта, і захоплюючись гостем безперестанно, ніби якимось дивом, стали з ним пити донесхочу.

Пан Скорашевський приглядався до делегата дуже пильно, бо запідозрив, що це якийсь офіцер у просту одіж переодягнений. Він навіть сходив із цією ідеєю увечері до пана воєводи, проте той сказав, що йому байдуже, й заарештувати посланця не дозволив.

– Навіть якби це був хоч і сам Віттемберґ, – промовив вождь, – він сюди прибув як перемовник і безпечно поїхати звідси мусить. Я навіть накажу йому дати десять дукатів на дорогу.

Посланець тим часом балакав ламаною німецькою мовою з тими шляхтичами, хто цю мову через взаємини з прусськими містами тямили, і розповідав їм про перемоги Віттемберґa в різних завойованих країнах, про сили, які на Устя насуваються, а особливо про гармати не відомої раніше досконалості, яким неможливо протистояти. Збентежили ці балачки шляхту неабияк і розмаїті перебільшені звістки почали незабаром кружляти по табору.

Тієї ночі майже ніхто не спав в усьому Усті, бо вже біля півночі підійшли люди, котрі досі окремо стояли таборами під Пілою та Велюнем. Сановники сушили голови над відповіддю аж до ранку, а шляхта гаяла час в оповідках про міць шведів.

З певною гарячковою цікавістю розпитували делегати про вождів, військо, зброю, манеру воювати та передавали з одних вуст в інші кожну його відповідь. Близькість шведських загонів додавала незвичайного зацікавлення всілякими подробицями, і були вони не такі, що могли б підбадьорити.

На світанку прибув пан Станіслав Скшетуський зі звісткою, що шведи підтягнулися вже під Валч, а це один день маршу від польського табору. Моментально закипіла робота. Більшість коней разом із слугами була на пасовиськах, тому за ними послали негайно ж. Повіти сідали на коней і ставали хоругвами. Мить перед битвою буває для ненавченого жовніра найстрашнішою. Тому перш ніж ротмістри змогли навести хоч якийсь лад, довгий час панувала жахлива метушня.

Вже не чутно було ні команд, ні сурм, лишень голоси, що кликали зусібіч: «Яне! Петре! Онуфрію! Бувай!.. Щоб тебе не вбили! Давай коней!.. Де мої слуги?.. Яне! Петре!» Якби в такий момент пролунав хоч один віддалений постріл, метушня легко б могла змінитися панікою.

Однак повільно повіти таки шикувалися. Природна вдача шляхти до війни заміняла подекуди брак досвіду і близько полудня табір набув доволі імпозантного вигляду. Піхота стояла вздовж валів, схожа на квіти у своїх різнобарвних кабатах5353
  Кабат – куртка, жовнірський мундир.


[Закрыть]. Димки здіймалися від запалених ґнотів, а по той бік валів, під захистом гармат, заплаву та рівнину заполонили хоругви повітової кавалерії на навчених конях, іржання яких будило луну в ближніх лісах і сповнювало серця воєнним запалом.

Тим часом познанський воєвода відправив посланця з відповіддю на листи, яка була більш-менш такою, як передбачав пан Радзієвський, тобто водночас дипломатичною і по-римськи. Після чого було вирішено заслати роз’їзд на північний берег річки Нотеці, аби схопити ворожого язика.

Пьотр Опалинський, підляський воєвода, двоюрідний брат познанського воєводи, мав вирушати особисто з роз’їздом разом із своїми драгунами, котрих півтораста під Устя привів, а до того ж звеліли панам ротмістрам, Владиславу Скорашевському та пану Скшетуському, викликати добровольців зі шляхти з посполитого рушення, щоб і вона змогла вже зазирнути у вічі ворога.

Їздили, відтак, обоє перед шеренгами, даючи насолоду очам своїм виглядом і поставою. Пан Станіслав, чорний, як жук, схожий на всіх Скшетуських, з обличчям мужнім, грізним і прикрашеним довгим косим шрамом, мечем залишеним, із кучерявою, що розвівалася на вітрі, бородою. Пан Владислав, товстуватий, із довгими світлими вусами, з відкопиленою нижньою губою й очима в червоних обідках, лагідний і добродушний, менше нагадував Марса, проте це була щира жовнірська душа, як саламандра, що у вогні кохається, лицар, котрий знає війну, як свої десять пальців, і наділений відчайдушною відвагою. Обоє, проїжджаючи шеренги, вишикувані в довгу лінію, повторювали щомиті:

– Ану, пановe, хто хоче стати добровольцем проти шведа? Хто мріє пороху понюхати? Ану, панове, хто на добровольця!

І так проїхали вже чималий шмат без наслідків, бо з рядів не висовувався ніхто. Один зиркав на іншого. Були й такі, хто мав бажання і не боявся шведів, але несмілість перед своїми їх зупиняла. Не один штовхав сусіду ліктем і казав: «Підеш ти, піду й я».

Ротмістри починали втрачати терпець, аж враз, коли вони приїхали до ґнєзненського повіту, котрийсь чоловік, строкато одягнений, вискочив не із шеренги, а з-позад неї і залементував:

– Милостиві панове посполиті, то я буду добровольцем, а ви блазнями!

– Острожка! Острожка! – загиготіла шляхта.

– Такий добрий шляхтич, як і будь-який інший! – відрубав клоун.

– Тьху на вас! До ста чортів! – зарепетував пан Росинський, підсуддя. – Досить блазнювати! Я піду!

– І я!.. І я! – загукали численні голоси.

– Один раз мене мати родила, один раз і помирати!

– Знайдуться й такі ж добрі, як ти!

– Вільному воля! Нехай тут ніхто над іншими не вивищується.

І якщо раніше ніхто не висувався, то тепер почала сипатися шляхта з усіх повітів – обганяти кіньми, заважати одні одним і сваритися відчайдушно. Вмить стало з п’ятсот коней і продовжували порожніти шеренги. Пан Скорашевський зайшовся своїм щирим, приємним сміхом і закликав:

– Досить, панове, годі! Ми ж не можемо піти всі!

Після чого обоє з паном Скшетуським перешикували людей і рушили вперед.

Пан підляський воєвода з’єднався з ними біля виходу з табору. Видно було їх, як на долоні, коли переправлялися через Нотець, після чого ще кілька разів замиготіли на закрутах дороги і щезли з очей.

Через півгодини пан познанський воєвода наказав своїм людям роз’їжджатися до наметів, бо визнав, що негоже їх тримати у лавах, коли ворог ще на один день віддалений. Однак виставили більшу кількість чатових, заборонили виводити коней на випас і видали наказ, що як тільки почують звук сурми, всі мають сідати на коней і бути готовими.

Закінчилися очікування, невпевненість, враз закінчилися чвари та сварки. Навпаки, близькість ворога, як і передрікав пан Скшетуський, підняла бойовий дух. А перша ж успішна битва могла його навіть зробити незламним. Увечері ж стався випадок, який здався новою щасливою ворожбою.

Сонце саме заходило, освічуючи величезним, разючим блиском Нотець і занотецькі бори, коли по другий бік річки побачили здаля куряву пилу, а потім і людей, котрі рухалися в клубах пилу. Весь натовп, що був, висипав на вали, задивляючись, що ж це за гості. Раптом від стражі відділився драгун із хоругви пана Ґрудзінськогo і повідомив, що це роз’їзд повертається.

– Роз’їзд повертається!.. Повертаються щасливо!.. Не з’їли їх шведи! – повторювали з вуст в уста в таборі.

Ті ж тим часом у густих клубах куряви наближалися все ближче, рухаючись неквапливо, відтак переправилися через Нотець.

Шляхта уважно стежила за ними, бо блиск ставав щораз дужчий і все повітря засяяло золотим і пурпуровим світлом.

– Гей! Щось їх більше, ніж поїхало! – зауважив пан Шліхтинґ.

– Бранців, мабуть, ведуть, як наш Бог милий! – крикнув один шляхтич, вочевидь, тхором підшитий, котрий очам своїм вірити не хотів.

– Бранців ведуть! Полонених ведуть!..

Прибульці тим часом наблизилися вже так, що й обличчя можна було розрізнити. Попереду їхав пан Скорашевський, киваючи за своїм звичаєм головою і весело теревенячи з паном Скшетуським, за ними великий кінний загін оточував кількадесятьох піших, одягнених в округлі капелюхи. Це справді були шведські військовополонені.

Від такого видовища шляхта не втрималася і зарепетувала:

– Слава Скорашевському! Слава Скшетуському!

Густа юрба моментально оточила весь загін. Одні глипали на бранців, другі випитувалися: «Як то було?» А треті погрожували шведам.

– Ого! А що?! Добре вам тепер, сучі діти!.. З поляками захотілося воювати? То маєте тепер поляків!

– Давайте їх сюди!. На шаблі їх!.. Посікти, як капусту!..

– Годі, шльондри! Годі, плюгавці! Скуштували польських шабель?!

– Шановне панство, не репетуйте, як хлопчиська, бо військовополонені подумають, що для вас війна новинка! – заспокоював їх пан Скорашевський. – Це звичайна річ, що військовополонених під час війни беруть.

Добровольці, котрі входили до роз’їзду, з гордістю споглядали на шляхту, яка закидала їх запитаннями:

– Як там було? Легко вони здалися? Чи довелося попітніти? Добре б’ються?

– Добрі з них пахолки, – зупинив їх пан Росинський, – і захищалися гідно, але ж вони не з заліза. Шабля їх долає.

– Так і не змогли вам опертися, еге ж?

– Натиску нашого не витримали.

– Шановне панство, чуєте, що кажуть: натиску не змогли стримати!.. А що?.. Стрімкість це те, що треба!..

– Не забувайте, що стрімкість – понад усе!.. Найкращий це спосіб на шведа!

Якби цій шляхті тієї ж миті наказали кинутися на ворога, стрімкості їм би, мабуть, не забракло. Але ворога не було видно, зате, вже глибокої ночі, пролунав голос сурми перед форпостами. Прибув другий посол із листом від Віттемберґa, котрий закликав шляхту до капітуляції. Юрба, дізнавшись про це, хотіли посланця шаблями порубати, але воєводи прийняли лист, хоча зміст його був зовсім уже безсовісний.

Шведський генерал заявляв, що Карл-Ґустав посилає свої війська родичеві Яну-Казимиру як допомогу проти козаків, тому великополяки мають здатися без опору. Пан Ґрудзінський, читаючи це послання, не міг стримати свого обурення і п’ястуком об стіл ударив, але познанський воєвода хутко втихомирив його запитанням:

– Ви вірите в перемогу?.. Скільки днів ми зможемо захищатися?.. Ви готові взяти відповідальність за ріки шляхетної крові, які завтра можуть бути пролиті?..

Після тривалої наради вирішили не відповідати і чекати, що далі буде. Чекати довелося не довго. У суботу, дня 24 липня, сторожа повідомила, що все шведське військо вигулькнуло навпроти Піли. У таборі закипіло, як у вулику перед забором меду.

Шляхта сідала на коні, воєводи пробігали рядами, видаючи суперечливі накази, тому пан Владислав узяв командування в свої руки і, привівши бійців до ладу, виїхав на чолі кількох сотень добровольців, аби випробувати гарт вояків за річкою і людей до вигляду ворога призвичаїти.

Виступала з ним кіннота доволі охоче, бо шведські каре складалися зазвичай із невеликих бойових одиниць, супроводжуваних групами людей або й поодинці, а їх натренована в мистецтві рукопашного бою шляхта не боялася зовсім. Коли ж вийшли за річку і стали обличчям до ворога, який наближався щораз ближче й уже чорнів довгою лінією на горизонті, наче дрімучий ліс свіжо з-під землі виріс. Розгорталися кінні полки, піхотні, охоплюючи щораз ширший простір.

Шляхта сподівалася, що будь-якої миті сипонуть на неї піхотинці, рейтари, але їх досі не було видно. Зате на віддалених узгір’ях за кількасот кроків зупинилися невеликі купки, в яких видно було людей і коней, і почали крутитися на місці. Побачивши це, пан Скорашевський без зволікання скомандував:

– Ліво – назад!

Ще не відзвучала команда, як на горбочках з’явилися довгі і білі смуги диму і ніби птаство якесь пролетіло зі свистом поміж шляхтою, потім гуркіт трясонув повітрям і водночас пролунали крики та зойки кількох поранених.

– Стій! – крикнув пан Владислав.

Птаство пролетіло вдруге і втретє – і знову свист супроводжували зойки. Шляхта не послухалася наказу командира, що гірше, вона кинулася навтьоки, лементуючи і до небесної допомоги взиваючи. Не встигли командири й оком змигнути, як загін розсіявся по рівнині й хаотично побіг до табору. Пан Скорашевський проклинав, але ніщо не допомогло.

Відігнавши так легко супротивника, Віттемберґ просувався далі, аж врешті зупинився навпроти Устя, перед самими шанцями, які захищала калішська шляхта. Польські гармати нарешті озвалися, але їм моментально відповіли залпи зі шведського боку. Дим влягався спокійно в прозорому повітрі в довгі пасма, розтягуючись поміж військами, а через прогалини між ними бачила шляхта шведські полки, піхоту та кінноту, що розгорталися з вражаючим спокоєм, немов переконані у власній звитязі.