Текст книги "У країні ягуарів"
Автор книги: Габор Молнар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)
Надвечір знову почалася шалена атака комарів. Їх літало стільки, що не можна було й хвилини всидіти на повітрі. Тому вечеряти довелося в гамаку, під сіткою.
Смеркає. Вогнище якийсь час освітлює нас, потім згасає. Незабаром усе навколо поринає в чорну темряву. І знову «приємний» відпочинок, знову гладимо один одному ногами щоки й вуха. Та що подієш? Іншого виходу немає.
Кричать десь папуги. Над нами по зеленому склепінню промчала зграя мавп. Це місце в джунглях, мабуть, прокляте самим богом, навіть мавпи не зупиняються на ночівлю, рятуючись від мільярдів комарів, що нависають хмарами.
Мовчки лежимо в гамаку, який від найменшого руху гойдається і рипить. Я та, мабуть, і Абелардо, думаємо про капкан, сподіваючись, що вранці побачимо в ньому ягуара.
Після нічних мук Абелардо вранці почуває себе кепсько.
– Сеньйоре, – звертається він до мене, – дуже вдячний вам за все, але я більше не можу так ночувати. Вам теж від такого сну не солодко, однак ви просто жалієте мене.
– Нічого, Абелардо! – втішаю його. – Щось придумаємо. За кілька днів сплетемо гамак з лика, як це роблять індіанські племена.
– Гамак – ще не все. Його можна сплести, але сітки не сплетеш, – каже Абелардо сумно.
– Це правда!
Ми йдемо на берег, де Абелардо виливає на мене двоє відер води, потім я на нього. Вогнища вирішили не розпалювати доти, поки не оглянемо капкан.
Беремо рушниці і йдемо по вчорашніх слідах у джунглі. Абелардо прямує попереду, розсікаючи повитиці, ліани й гілля, що заступають нам шлях. Недалеко від капкана кабоклу зупиняється.
– Тепер ходімо разом, сеньйоре.
Далі йдемо обережніше. Раптом стаємо мов укопані. Перед нами, кроків за тридцять, під гіллям і виткими рослинами на землі щось борсається.
– Є! – радісно вигукує Абелардо. – Я ж казав, що попадеться!
Де й поділася лагідність тубільця. В очах спалахує дикий вогонь. Абелардо вмить знову перетворюється в запального мисливця.
В ягуара жалюгідний вигляд. Він схожий на мізерну мишу. Задніми ногами хижак порозкидав навколо себе опале листя. Мабуть, рвався з усієї сили, бо зрушив з місця пастку, але потягти її за собою в нього вже не вистачило снаги. Тепер він не господар джунглів, а жалюгідний бранець…
Неприємне видовисько. Не люблю такого способу полювання. З більшим задоволенням зустрічаюся з хижаком віч-на-віч, перемагаючи його в чесній боротьбі.
Абелардо пристрілив звіра, розтрощивши йому дробом передню частину морди. Потім розламав капкан, витяг звідти неживого ягуара, оббілував його, забрав шкуру, і ми повернулися на просіку.
Другого дня прокинувся рано, на світанку. Витримуючи скажені атаки комарів, розклали багаття, сіли біля нього і втупилися в казанок, де кипіла чорна кава. Хоча з'їли чимало вареної риби піраруку, проте голоду не утолили.
І де дівається в цьому чорношкірому парубкові стільки м'яса?! Дивовижний апетит, Абелардо сидить біля вогнища сумний і ляскає по голому тілу, б'ючи комарів.
– Сеньйоре! – обізвався раптом він, рішуче глянувши на мене. – Я повертаюсь на Тапажос. Дайте мені, будь ласка, трохи в'яленої піраруку, сірників, кілька рибальських гачків, мотузку і ніж. Добиратимусь до Амазонки.
– Гаразд!
Не можу зрозуміти, що відчуваю в цю мить: полегкість чи жаль.
Я дав йому трохи харчів, з півдесятка патронів і шкури двох ягуарів.
– Нікому нічого не переказуєте? – спитав Абелардо. стоячи вже в човні, щоб негайно відпливти.
– Нема кому і нема чого переказувати. А повернусь невідомо коли. Може й не скоро. Тут чимало принад для мисливця й колекціонера.
– Ну, щасти вам, сеньйоре! – сказав на прощання Абелардо і відчалив од берега.
– Прощай, Абелардо! – промовив я сумно, стежачи за його човном. Абелардо звернув праворуч, ще раз оглянувся і через мить зник з очей.
Я залишився сам серед маленької галявини в джунглях, на березі безіменної притоки Купарі. Все навколо поринуло в могильну тишу. Хоч, вирушаючи в джунглі, я знав, що доведеться жити самотньо протягом сотень днів, мені стало чомусь важко.
Абелардо поїхав. Даючи кабоклу патрони, я взяв з нього слово, що він не стрілятиме в поліцію. Яка доля чекає Абелардо, не знаю. Може, почую щось уже, коли повернуся.
Відходжу на кілька кроків од вогнища, з якого клубочиться густий дим. За мною хмарою ринули комарі. Мені теж треба йти звідси. Людина не може жити серед мільярдів комарів. І взагалі, джунглі у цьому місці такі грізні й непривітні, що немає бажання лишатися тут. Краще пливти далі. Абелардо не витримав, утік. Тепер моя черга.
Полювання на видр
Уже два дні, як Абелардо залишив мене. Півдоби я плив до нової стоянки. Зупинився в рідкому лісі і відразу взявся лаштувати човен до вечірнього полювання. Беру з собою батарейний ліхтар, теркадо, рушницю і рюкзак. Весло кидаю в човен уже з берега. Наостанок підкладаю у багаття великий корч, щоб не загас вогонь і краще було орієнтуватись серед густих джунглів, коли повертатимусь. Яскравий промінь ліхтаря допоможе мені знайти видрячі нори, на які я натрапив удень. На комарів, що пищать навколо мене, вже не звертаю уваги, машинально розчавлюю їх на ти і, плечах, обличчі.
Як далеко заплив я від Тапажосу, на сто чи на сто-двадцять кілометрів, не знаю. Настрій у мене хороший, навіть дощ не може зіпсувати його. Вирушаю на човні вверх проти течії.
Під навісом з пальмового листя, який я спорудив на галявині біля струмка, палає вогнище. Всі речі я переніс під пальмове покриття, на безпечну відстань од вогню. Підвісив також гамак і накрив його сіткою. Клітки довелося поставити за навісом. Вони, правда, намокнуть, але це не біда.
Розмірено веслую проти течії. Незабаром вогнище лишається позаду. Я пливу серед густої темряви. Небо затягли низькі хмари. Навколо тиша, чутно лише плюскіт води. Човен час від часу треться об широке листя, коріння і ліани, що нависають низько над водою. Іноді в пітьмі врізаюсь у густі зарослі, проте пливу, не відхиляючись од курсу. Очі поволі звикають до темряви, і я вже розрізняю контури зелених стін, що височать обабіч. Важко буде знайти в темряві та ще в дощ видрячі нори на березі, адже біля них нема ніякого орієнтиру.
Хвилин двадцять пливу в темряві, потім засвічую ліхтар. Промінь метрів на тридцять освітлює берег, і я гашу ліхтар. Тепер ще гірше. Налягаю на весла, бо вода віднесла човен на кілька метрів назад. Хвилин через дві знову засвічую ліхтар. Нір не видно, і я пливу далі. Та незабаром на суцільній темній стіні помічаю ще темнішу пляму. Оце і є те місце, яке я тукаю! Тепер уже не гашу світла. Причалюю до берега і прив'язую човен до дерева.
А дощ не перестає. Усе мокре. Я теж змок до нитки. Залишивши рушницю в човні, з теркадо в руках видираюся по крутій, триметровій кручі на берег. Прикріплений до човна ліхтар освітлює видрячі нори.
З допомогою теркадо нарубую цілу купу гілля. Потім, ухопившись за товсту ліану, повисаю на ній – пробую, чи витримає мене. Вона трохи натяглася від ваги мого тіла, але не обірвалася. Взявши під пахву оберемок гілля і вчепившись за товсту ліану, опускаюся до першої нори.
Ліхтар добре освітлює берег. Дію швидко. Втикаю гілки гострими кінцями в одну, потім у другу нори. Напхавши півметрових гілок в нори, зверху затоптую їх. Після цього затикаю і третю нору, прикриту навислою з берега рослинністю. Добре було б позабивати ці звірині ходи ще й камінням, але де його тут знайдеш.
Упоравшись, вилажу по ліані нагору, витягаю встромлений у землю теркадо і спускаюся по мокрій кручі в човен. Світло гашу лише після того, як відчалюю од берега. Пливу без весла вниз за течією. Не поспішаю в темряві. Ось-ось має блиснути червоне сяйво – світло вогнища на стоянці. Переночую, а вже вранці поїду полювати на видр.
Нарешті, попереду на воді видно червонуватий відблиск. Чарівне видовище! Мені навіть здалося на мить, що я на батьківщині, пливу вночі річкою, а десь недалеко людське житло…
Незабаром я добрався до своєї стоянки. Багаття ще не згасло, воно жевріє червоним світлом.
Величезний корч дотліває. Ще в обід я назбирав сухого хмизу і тепер підкинув його у вогонь. Незабаром багаття знову весело спалахнуло. Душно, дихати важко.
А дощ без упину барабанить по навісу з пальмового листя.
На червоній поверхні води щомиті зринають і зникають мільйони бульок.
Вода стікає з листя, ліан, гілля. Комарів під дощем немає, проте під навісом вони аж кишать! Кілька залетіло навіть під сітку. Ну й завдали ж вони мені клопоту, поки побив їх усіх! Нарешті, я простягаюсь у зручному, гамаку. Лише тепер, коли ослабли м'язи, відчуваю, що страшенно втомився.
Уранці насамперед обливаюся водою з відра. Ніч минула спокійно. Розбудили мене чорні мавпи – ревуни. Мабуть, десь у хащах росте дерево кастанья, бо зграї ревунів збігаються туди з усіх кінців лісу.
Зелена змія з собаковидною головою, яку я піймав учора ввечері під своїм навісом, чогось неспокійна. Видно, розуміє, що попала в полон.
Коли я натрапив на неї між речами, то почував себе далеко неприємніше, ніж вона тепер… А втім, для мене це навіть корисно, бо насторожує зайвий раз. Адже в джунглях людину на кожному кроці підстерігає небезпека.
Після ранкового туалету кладу в човен сокиру, гарпун з довгим дерев'яним держаком, рюкзак, сідаю на весла і пливу швидко проти течії. Небо чисте, сонячне, як і вчора. Крім хлюпання води, не чути нічого. Перед човном викидається риба. Непогано було б поїсти свіжої юшки на обід. Це моя улюблена страва в джунглях. Учора ввечері в дощ мені не хотілося рибалити і варити вечерю. Тому поїв бананового повидла. Воно так остогидло мені, що сьогодні не хочу на нього й дивитися.
Роботи буде багато. Треба виловити видр, оббілувати їх, розвісити шкури, щоб сохли. Якщо почнеться дощ, то доведеться розвісити їх під навісом, хоч від сирих шкур дуже неприємно тхне.
Праворуч з'явився крутий берег з видрячими норами. Виткі рослини прикривають звірині ходи, але не від мого ока! Підпливши ближче, я побачив, що біля однієї нори розкидано гілля. Інші дві незаймані. Отже, з однієї нори звірі таки втекли. Шкода. А втім, це, мабуть, не єдине місце, де водяться видри.
Прив'язавши човен до товстого кореня, з сокирою і гарпуном вилажу на берег. Сокирою прорубую на схилі східці. Від тих видр, що втекли, навіть сліду немає. Вони, мабуть, не скоро наважаться вернутися сюди.
Обережно знімаю гарпуном глину з верхньої частини нори і витягую по одній гілки, якими набито нору. Зсередини чути пирхання, кумедне сопіння. Руками більше не виймаю гілок. Засовую гарпун глибоко в нору і, зачепивши гілля гаком, тягну його поволі. Вслід за зеленим гіллям витикається маленька, як кулак, голова видри. З розмаху б'ю гарпуном у потилицю звіра і витягую до половини важку тушу. А з нори вже поспішає, підштовхуючи першу, друга видра. Хоче вискочити на волю крізь вузьку щілину, яка утворилася між тушею вбитої видри і землею. Як тільки коричнева голівка виткнулася з нори, я знову піднімаю гарпун. Першу видру скочую до човна, а другу тягну, щоб тіло її прикривало вихід із нірки. Друга видра теж величезна. Тим часом з нори поспішає третя видра. Вона навіть не підозріває, що квапиться до своєї загибелі. Так само я вбиваю четверту, потім п'яту. Більше видр у цій норі немає.
Витираю піт з обличчя. Задушливе повітря насичене парою. Дощові хмари знову пливуть над самою головою. Здається, вони навіть чіпляються за дерева. Сонце вже давно сховалося.
Важко втриматися на крутому схилі, бо черевики ковзають по мокрій глині, як на льоду. З сокирою і гарпуном спускаюся до третьої нори. Знову прорубую східці в глині. Однак даремна обережність, з якою виймаю гілки з нори. Не видно жодної видри. Певно, ця нора була вже порожня ще звечора, коли я затикав її гіллям.
Спустившись із кручі, я поскладав у човен трофеї і відчалив. Течія швидко понесла важкий човен униз. Через хвилину крутий берег зник з моїх очей.
Причаливши, я повиносив з човна і поскладав біля кліток важкі туші видр. П'ять видрячих шкур – неабияка цінність! Шкурка видри коштує приблизно стільки, скільки шкура ягуара.
Близько півдня потратив я, щоб оббілувати видр. А з голими тушами просто не знав, що робити. Струмок перед стоянкою вузький, вода мілка. Кинути туші у воду, як це я робив на великих, глибоководних ріках, тут не можна. Якби в цьому струмку водилися м'ясоїдні риби, чорні піраньї, тоді інша справа. Але ж тут їх немає. Довелося поскладати туші в човен і відвезти подалі, на глибоке місце, де їх споживуть водяні мешканці.
Повернувся я на стоянку близько п'ятої години. Розіпнувши на гілках під навісом п'ять видрячих шкур, я облився з відра водою, взяв вудку і пішов до річки.
Шматок м'яса з видрячого стегна – добра принада. Настромивши його на гачок, я закинув волосінь, сподіваючись хоч що-небудь спіймати. Дуже-бо я зголоднів! Час за роботою так швидко промайнув, що не було коли навіть подумати про їжу.
Наступні дні я присвятив господарським справам. Сплів кілька жап і добре прикрив ними човен з обох боків. Тепер він схожий на величезного жука з зеленою спиною. Видрячі шкури теж висохли і лежать під навісом, згорнуті в трубку.
Вечірні роздуми
Зелений, непрохідний ліс, що вкриває схил гори, схожий на велетенський килим з чудовими візерунками. Місцевість тут вулканічного походження. Сотні ознак свідчать про колишню діяльність вулканів, про далекі часи, коли з-під землі виривалися гарячі маси лави. Прикритий низькими хмарами ліс скидається на безмежний зелений океан.
Я задоволено перечитую вечорами сторінки свого вже досить пошарпаного щоденника. Ніздрі вловлюють запах мокрого опалого листя, що починає гнити. Він нагадує мені осінь на батьківщині. Цілими днями я змушений сидіти під навісом. Дощ не вщухає. Краплини пробиваються навіть крізь покриття.
Самотність вже не пригнічує мене. Звик. Малярія теж не дуже турбує. Це, звичайно, не значить, що хвороба покинула мене назавжди. Просто хінін, цей чарівний рятівник, завжди зі мною. В запасі в мене ще сотні три таблеток. Такого запасу вистачить на весь час подорожі.
Патронів і сірників у мене теж вдосталь, проте я економлю їх.
Сьогодні після обіду я таки пішов на полювання. Побував на протилежному березі струмка, навпроти видрячих нір, і страшенно здивувався, побачивши біля самої води, недалеко від нір, трьох молоденьких, місяців по два, видренят, що ласували рибою. Безперечно, ці видренята тоді причаїлися в третій норі, яку я вважав порожньою. Якби я трохи підождав, то міг би піймати їх. Молоденькі видри рідко попадають у полон до мисливця. А я проґавив таку можливість. Ну. та нічого не вдієш. Тепер жаліти нічого: що з воза впало, те пропало. Я байдуже стежу за звірятами. В мене нема бажання ганятися за ними. Видренят нелегко прогодувати. Довелося б по півдня ловити для них рибу.
Ссавців не люблю тримати в клітках, бо з їхнім харчуванням багато клопоту. Якщо в клітку попадає сита змія, то я не маю з нею мороки кілька тижнів. Згодом годую ящірками і жабами. Буває й так, що змія в неволі не хоче нічого їсти і здихає. Лишається обдерти шкуру, що значно менше коштує, ніж жива змія. Та без цього не обходиться.
Я зібрав уже велику колекцію гадів. В одній клітці в мене живуть шість змій: «двоголова», що поїдає термітів, зелена з собаковидою головою, два невеличкі, майже двометрові полози, яких я піймав біля стоянки. Вони саме полювали на ящірок між корінням зваленого дерева. Вчора надвечір піймав двох отруйних змій – чорноголових коралових кобр.
Сьогодні моя колекція ні на що не збагатилася, крім комах.
Натрапити на звіра у джунглях не так легко. Особливо у бразільських джунглях, що не такі-то вже й багаті на звірів, як дехто вважає. Іноді цілими годинами доводиться нишпорити по хащах, долати сотні перешкод, поки щось уполюєш. Тільки світ комах ніколи не підводить колекціонера. Його багатства невичерпні. Звичайно, щоб піймати рідкісну комаху, тут теж треба добряче попрацювати. Колекціонер і мисливець у джунглях Бразілії мусить бути однаково добре обізнаний із зоологією, ентомологією, герпетологією, орнітологією[7]7
Ентомологія – наука про життя комах. Герпетологія – наука про життя плазунів і земноводних. Орнітологія – наука про життя пернатих.
[Закрыть], крім цього, повинен добре знати життя водяних тварин і ботаніку.
Багато страждань і лиха випало на мою долю в джунглях. Проте було чимало й радісних, щасливих хвилин.
Пообідавши, я наловив риби. Ввечері приємно буде посидіти біля вогнища за казанком юшки. Вода в струмку з учорашнього дня ще більше піднялася. Вже навіть з-під навісу бачу дугастий дашок над човном. Учора ввечері його ще не було видно. Він ховався за берегом. Ледве встигаю витягати нігтями з шкіри лісових кліщів, які завдають нестерпних мук. Малесенькі червоні муквіми, мабуть, найнеприємніші створіння на світі. Місце на шкірі, де впинається цей паразит, дуже свербить.
Досі я полював лише вздовж берегів струмка. В глибині лісу побував тільки один раз. Джунглі стоять над річкою велетенською зеленою стіною. Струмок подекуди глибокий. У вузьких місцях його глибина досягає п'яти-шести метрів. У ширших – двох-трьох метрів. У літню, суху пору року вода спадає майже на дві третини, і тоді рибалити значно легше, ніж тепер.
Купарі від мене десь у західному напрямі. А чи далеко? Не знаю. Мабуть, кілометрів за п'ятдесят-шістдесят. Тут, на берегах цього невідомого струмка, я вже не побачив стежок, утоптаних колись збирачами каучуку. Може, людська нога ще й не ступала на цій землі, що простяглася на кілька десятків тисяч квадратних кілометрів?
Струмок веде в невідомі нетрі. Земля навколо вкрита вологим опалим листям. Куди б не пішов, скрізь густі, непрохідні хащі. Ця місцевість лежить, певно, вище за багнисті місця, тому тут майже немає чагарників. Береги вкриті високими деревами, між якими тягнуться до сонця молоді деревця. Вони такі тонкі, що поламалися б, якби густе сплетення ліан і повитиць не підтримувало їх зеленого верхів'я. А над усім цим панує могильна тиша.
Другого дня знову вирушаю в хащі. Перекидаю на плечі багатостраждальний рюкзак, якого прикріпляю ще й до пояса, щоб не заважав мені стрибати. Вінчестер беру в руки. На рушниці немає ременя. Та він і не потрібен. У хащах не можна ходити із зброєю за плечима, бо там на кожному кроці чатує небезпека. Рушниця завжди мусить бути напоготові, щоб у першу-ліпшу мить можна було вистрілити.
Безумовно, щоб жити в джунглях і колекціонувати та полювати, треба мати міцне здоров'я і бути хоробрим. Бо, навіть не захоплюючись отруйними зміями й хижими звірами, можеш раптом опинитися віч-на-віч з ними. Тоді не скажеш: вибачте, я цікавлюсь тільки комахами.
Боа констриктор
Час плине швидко. Пройшовши півгодини густим лісом, я раптом зупиняюсь мов укопаний. З-під сплетення ліан на мене дивиться холодними, різноколірними очима величезний полоз. Такого велетня я досі ще не зустрічав. Він лежить на опалому листі, скрутивши своє могутнє тіло в кільця. Видно, що боїться мене. Мабуть, ніколи не бачив людини. Це перший боа констриктор, якого розглядаю в джунглях зблизька. Можливо, полоз помітив мене раніше, ніж я його. Корпус змії час від часу злегка пересмикується. Голова в боа більша за добрячий людський кулак. Гад підводить її сантиметрів на п'ятнадцять над товстенним верхнім кільцем свого тулуба. Погрозливий рух голови, насторожені рухи… Змія не зводить з мене очей… Може, полоз збирається кинутися на мене? Відстань між мною і цим барвистим велетнем, на мій погляд, досить велика, щоб він міг зненацька напасти. Луска на тілі боа констриктора крупна і груба. Це свідчить про те, що лісовий велетень дуже старий. Проте сила в нього неймовірна! Гад може розчавити будь-якого ссавця – дикого кабана чи оленя.
Товста, зморщена шкура різнобарвна, хоч кольори від часу вже поблякли. Блискучі очі дивляться на мене з холодним блиском, від якого на спині бігають мурашки. Під очима в змії шкіра коричнева, далі світле кільце. Ясно бачу нижню і верхню губи, страшні щелепи, химерні ніздрі в зигзагоподібних візерунках. Завбільшки такі, що можна в них запхнути по горошинці чорного перцю.
Раптом полоз завмер. Нижнє, найтовще, кільце, що лежить на опалому листі, приплюснуте вагою верхніх кілець, таке високе, що на ньому можна сісти, як на стільчику. Проте я не бажаю користуватися такими меблями.
Мій вказівний палець уже на спусковому гачку рушниці. Я цілюся в голову гада. Такого велетня бразільських джунглів не піймаєш живим, тож треба взяти цього рідкісного плазуна хоч мертвим. І полоз, і я – наче закаменіли. Стежимо один за одним. Я ледве-ледве ворухнувся, а полоз уже подався назад верхнім кільцем і головою. Боа констриктор нападає блискавично, кидаючись на жертву, мов на стальних пружинах. Шлунок полоза не віддувається. Отже, плазун голодний і тим небезпечніший.
Міцніше притискаю до плеча приклад рушниці. Кінчик прицільної мушки точно наведено на широку голову полоза. За чотири кроки куля дум-дум розтрощить цю голову так, що препараторникові в музеї доведеться з нею чимало поморочитися, щоб відновити її.
Плавно натискаю на спуск. Наче грім, лунає постріл.
Крізь синювато-сірий димок бачу, як величезний полоз звивається в передсмертній агонії. Половину голови удава розтрощено.
Димок розвіявся, луна від пострілу завмерла в джунглях. З гущавини чути тільки шелест звірів, що тікають від небезпечного місця.
Полоз кілька разів сіпнувся і застиг нерухомо на розкиданому опалому листі. Півголови в крові, одне око залишилося ціле, воно ще блищить, але це вже передсмертний блиск.
Застрелений полоз важить понад центнер. Я навіть не пробую витягти його на зручніше місце в лісі. Хоч до стоянки не більше як п'ятсот кроків, але такої ваги не дотягти.
Тож обрубую гілля і ліани навколо полоза. Про вулканічну гору, на яку я сьогодні збирався, вже не може бути й мови. Зустріч з боа констриктором перешкодила добратись до неї.
Я кладу рушницю, рюкзак і коротким гострим ножем розрізую тверду, жовтувату шкуру удава від голови до хвоста. Шкура на череві хвоста товста і тверда, як у каймана.
Лише після обіду я закінчив обдирати шкуру. Скручена в рулон і перев'язана повитицею вона лежить біля туші полоза.
Зібравши речі, беру на плече шкуру полоза, що важить кілограмів п'ятнадцять. Волога, свіжо обдерта шкура торкнулася шиї… Це досить неприємне відчуття. Я трохи відсовую її до плеча.
Тушу вбитого удава доведеться залишити на місці, хоч кістяк гада теж дуже цінний. Але в цих умовах я не зможу виварити його. А завтра туша вже смердітиме так, що й близько не підійдеш.
Скорочую денну дозу хініну. Ковтаю по дві таблетки лише вранці і ввечері. Бережу шлунок. Але вживати ліки мушу, бо лихо тут, у джунглях, не спить.
Знову випогодилося. Сонячне проміння пробивається крізь хмари і рідкий туман. День зовсім як літній. З-під намету вже видно не тільки дашок, але й половину човна, настільки піднявся рівень води. Човен прив'язаний під берегом. Він для мене порятунок, коли якесь лихо.
… Це трапилося три дні тому. Повернувшись на стоянку з шкурою полоза, я зрубав молоду пальму, щоб обдерти кору, наробити кілочків і на них розіпнути шкуру плазуна для просушки. І раптом ногою наколовся на стирчак. Я витяг його, але гостряк, видно, зламався, бо, коли я ступив, п'ята страшенно заболіла.
Права п'ята сьогодні дуже болить, навіть коли не ступаю на неї. На пробиту ногу стаю тільки на пальці. Взутися не можу, бо п'ята опухла й почервоніла. А в тому місці, де обламався стирчак, з'явився білий кружечок. Нариває. Про те, щоб піти в джунглі полювати, – і думати нічого. Лишається збирати комах біля стоянки. Шкандибаю, прямо каліка! П'яту страшенно сіпає. Все більше дошкуляє неймовірний біль… Я у відчаї. Добре, що хоч не болить голова, печінка, що апетит хороший і малярія не турбує. Доведеться почекати, – поки нарив прорве. Сподіваюсь, зараження крові не буде.
Нога болить уже в кісточці. Це я відчув сьогодні вранці. Більше того: біль поширюється на всю ногу. Не тішить мене навіть розіпнута шкура полоза…
Оглядаю клітку з живими зміями. Даремно я впустив сюди двох молодих полозів. Нелегко буде виловити їх з-поміж отруйних змій, що блискавично нападають на противника. Тільки з «сліпою» змією, очевидно, не матиму мороки.
А втім, рано ще сушити голову над цією проблемою. Тепер мене найбільше непокоїть нога. Вона помітно розпухла. Відчуваю, що в мене навіть піднялася температура. Термометр лежить у коробці з медикаментами. Я не збив його після останнього змірювання температури, і ртутний стовпчик показує 40 градусів.
Уже пізній ранок, а я ще не снідав. Не хочеться розпалювати вогнища. Спрага жахлива – у відрі майже немає води, так багато п'ю. Язик і горло сухі. Це вже ознаки гарячки. Так і є: температура – 38,9 градуса. Наливаю в кую води і насипаю в неї добру дозу кристаликів марганцівки. Вода вмить стає темно-фіолетова. Вирішив розрізати нарив гострим лезом ножа. Іншого виходу немає. Ніж і так гострий, але я ще підточую лезо. Потім промиваю ніж і руки в міцному марганцевому розчині. Шкіра на руках ураз почервоніла. Отже, для операції все буде «стерильне». Праву ногу кладу на ліве коліно і швидко надрізаю білу пухлину. Гній фонтаном бризкає з рани…
Одразу стає легше – вже не пече п'ята і не шпигає так в ногу. Видавлюю зсередини гній, промиваю рану майже чорним розчином. Здається, все правильно. Тепер треба стежити, чи не з'являться характерні для зараження крові темні плями. Якщо з'являться, доведеться негайно добиратись на Тапажос
Добре промивши рану, перев'язую ногу бинтом і заліплюю лейкопластирем. Обережно стаю на неї. Трохи болить, проте не так, як перед «операцією». Можна було б навіть помаленьку ходити, але краще почекаю.
В обід пухлина спала, почервоніння теж зійшло. Значить, усе гаразд. Залишаюся далі колекціонувати.
Отаке буває. Не треба ні нападу ягуара, ні укусу отруйної змії чи комахи, щоб смерть забрала людину. Для цього, виявляється, досить маленького стирчака з пальмової кори…
Рана поволі заживає. Минуло п'ять днів відтоді, як я застрілив полоза. Величезна шкура плазуна вже висохла. Я згорнув її, як килимову доріжку. Посередині ширина шкури досягає сантиметрів сімдесят. Перев'язую рулон, діаметр якого близько шістдесяти сантиметрів, мотузкою і кладу до інших шкур.
Вже потроху ступаю на п'яту, навіть можу узутися. Якщо рана гоїтиметься так і далі, то через два дні буду здоровий.
Над шкурами літають дрібні оси, але чомусь не сідають на них. А от мурашки – ці часто навідуються до шкур, щоб вигризти залишки м'яса. Добре, що хоч шкур не чіпають.
Як жахливий сон згадую ті дні, коли сидів з хворою ногою, прикутий до одного місця.
З якою радістю я вирушу завтра вранці на вкриту густим лісом вулканічну гору, котру так давно збирався відвідати. А поки що даю лад своїм речам, запаковую комах, щоб згодом надіслати їх в Угорщину.
Пополудні починаю рибалити. Я так давно не їв смачної юшки. Проте сьогодні мені не щастить. Ось уже більше години поплавок погойдується на воді, а риба не клює. Ніби вся повтікала звідси. Тінь довшає. Вечоріє, а я ще й не обідав. Підкидаю в багаття дров Вода в казанку википає, а риба не ловиться. В'ялена пірарука і фаринья вже надокучили. Однак коли нічого не вловлю, доведеться набивати шлунок ними.
Доливши в казанок води, беру з собою в човен останні банани, що вже почорніли. Треба чимось пообідати. За час хвороби я поїв майже всі банани й апельсини. В цьому мені допомогли й мурашки… Тепер доведеться харчуватися тим, що дадуть джунглі і річка, яка сьогодні до мене щедра, ніби мачуха.
Кілька разів виймаю з води гачок з наживкою. Шматок засмаженого м'яса – незайманий. Я міняю принаду і нюхаю м'ясо. Та воно ж смердить! Ось чому риба не бере його! Запах шкур та зміїного посліду такий міцний, що м'ясо засмерділося. І хто б міг подумати, що тут така капризна риба?! Чорна піранья – не перебірлива, але в цій річці її немає. Що ж, пошукаю якусь іншу принаду. Юшку буду їсти, видно, пізно, аж увечері.
Вирушаю в ліс шукати принади. Далеко в гущавину вирішив не забиратись, бо п'ята ще трохи ниє. Взяв із собою рушницю. Добре було б підстрелити якогось невеличкого звірка або птаха для наживки, йду вздовж берега вниз за течією. Сюди звірі приходять на водопій. Серед них трапляються і дрібні гризуни. От якби вполювати лінивця. На смак його м'ясо схоже на баранину.
Скрізь звисають ліани, виткі рослини, часто зустрічаються орхідеї. Ось у цього виду орхідеї, мабуть, немає квітів, лише листя. Повітряне коріння густо обплітає гілки і листя. Наді мною бринять оси, різні комахи. Я можу лише пошкодувати, що не взяв із собою сачка.
Кроків за шість переді мною в опалому листі копошиться біло-чорний, з дрібними візерунками і цяточками на шкурі тежу – збирає жуків. Шкура цієї ящірки коштує досить дорого. Постріл. Куля пройшла крізь голову тежу. Я кладу плазуна на трухляву колоду, щоб по дорозі назад забрати. М'ясо його використаю для наживки, хоч не знаю, чи годиться воно.
Перезарядивши рушницю, прямую далі.
Пройшов ще кроків сто. Навколо тиша. Ніде ніщо не шелесне. Ліс стає густіший. Сюди вже не пробивається надвечірнє сонце. Я кілька разів бував тут і знаю, що трохи нижче росте величезне дерево кастанья, під яким лежить багато горіхів завбільшки з дитячу голову. Може, там натраплю на якогось звіра? Ці горіхи люблять зайці і пекарі.
Ліани, повитиці, стовбури колючих пальм – усе змушує бути обережним. На власному гіркому досвіді я переконався, якого лиха вони можуть завдати. Пролажу під зваленими трухлявими стовбурами дерев або ж обходжу їх. Нарешті, опиняюсь біля величезного горіха. Крона його така густа, що під деревом аж темно. Серед горіхів копошаться кілька чорних звірів. Це пекарі – дикі кабани. Кожен з них важить з півцентнера. Вони досить ситі. М'ясо їх смачне.
Пекарі ще не побачили мене. Вони ласують горіхами. Один з них нишпорить в опалому листі трохи осторонь від інших.
Постріл. З дула виривається синюватий димок. Куля влучила кабанові прямо у вухо. Табун пекарі вмить зникає. Проте на опалому листі один таки залишається. Він навіть не збагнув, звідки прийшла смерть.
Підходжу до вбитого пекарі, перезаряджаю рушницю і тільки тоді ставлю її до стовбура горіхового дерева. Беру на плече м'якого, ще теплого кабана. Він досить важкий. Тепер у мене на вечерю буде чудова свіжина. Взявши рушницю за дуло, повертаюсь до стоянки, прихопивши по дорозі вбиту ящірку. Вона вже задубла. На місці, де її пробила куля, копошаться мурашки. Ідучи гущавиною, не бачу нічого на відстані десяти кроків. Усе перед очима закриває суцільна зелень. Важко навіть повірити, що поблизу стоянка мисливця. За зеленою завісою, наче за залізною стіною, нічого не видно.
Незабаром вибрався з лісу на галявину і скинув з плеча важку ношу.
Надвечірнє сонце забарвило все навколо у червоний колір.
