Текст книги "У країні ягуарів"

Автор книги: Габор Молнар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

На новому місці. Дві мисливські пригоди

Зупиняюсь кілометрів за двадцять вище від учорашньої стоянки. Почуваю себе зовсім здоровим і дужим, наче малярію залишив на попередній стоянці. Струмок тут розгалужується. Ширина обох струмків однакова, і важко визначити, де основне русло, а де притока. Ясно одне: жодним струмком не можна пливти далі, бо вони завалені деревами. Сьогодні вже випогодилося. Від сонця волога випаровується і густими клубами пари пробивається крізь зелену стелю джунглів. Приплив я сюди ще вчора, задовго до сутінків, і причалив біля берега рукавця, що впадає в один із струмків. На березі ростуть пальми міріті. Під зеленим віялоподібним листям висять велетенські грона плодів. Ці пальми-велетні, що стоять трикутником між струмком і рукавцем, дуже красиві. Вирішую зупинитись тут і зробити навіс під пальмами, які щедро пропускають сонячне проміння. За день зроблю його. Правда, доведеться працювати з сокирою, і це на якийсь час віджене од стоянки звірів. Якщо буде хороша погода, сьогодні переночую просто неба. А коли піде дощ, сховаюсь у човні.

Тваринний світ у цих місцях дуже розмаїтий. Навколо багато красивих, яскравих птахів, лісних і водяних черепах, мавп тощо. Підпливаючи сюди, я бачив, як у воду сповзала величезна анаконда. Чув і ричання ягуара.

Смеркає. Човен порожній. Усі речі винесено на берег. Палає вогнище. Над полум'ям висить казанок. У ньому вариться моя улюблена юшка. Дим іде вгору, окурює листя пальм і зникає в чорному небозводі. Цей тропічний вечір, вогнище, шарудіння жуків, дзюркіт струмка навівають поетичний настрій. Якби я був поетом, не один чудовий вірш написав би від споглядання тропічної краси.

На чорному небозводі, немов коштовні камені, мерехтять зорі. Аж хочеться простягти до них руку і зняти з неба. Ні, ні, вони мені не потрібні. Для мене цілком досить світла карбідного ліхтаря.

Ніч минула спокійно. Мабуть, і в найкращому номері готелю не виспався б краще. Хоч, правда, другу половину ночі довелося коротати в човні на мокрих дошках, бо пішов дощ.

Прокинувшись, відразу вирушаю в джунглі.

По опалому листю снують великі й малі ящірки. Серед гілок пурхають пташки. Здалеку долинає ревіння мавп. Промокши за ніч до кісток, вони радісно вітають ранок. Я звертаю ліворуч і йду понад струмком, ширина якого тут не більше двох кроків. Струмок поведе мене в долину. Він буде надійним орієнтиром і по дорозі назад. Кам'яні плато і скелі вулканічного походження заросли деревами. Численні струмки впадають в основний струмок: Трохи пізніше, коли влаштую стоянку, обійду райони обох струмків. Але спочатку поброджу в гущавині поблизу стоянки.

Сподіваюсь багатої здобичі в цьому районі. Як завжди, на вулканічних плоскогір'ях, ліс рідший і менш обплетений ліанами. По мокрому опалому листю йду безшумно. Над водою літають великі метелики і довгі легкі бабки. Двадцятисантиметрові бабки борознять поверхню струмка хвостовою частиною тіла. А вода з дерев без упину капає. Скрізь, куди не повернусь, – густе павутиння, по якому лазять павуки. Над головою літають великі жуки і колібрі. Їх так багато, що навіть не одразу можу розібрати, де жук, а де колібрі.

Маленький струмочок тече на дні звивистої долини, обминаючи пеньки, пальми і густе сплетення ліан.

На одному повороті бачу біля води коричневого стрункого звіра. Занадто рано вийшов я з-за ліан: звір теж помітив мене. Він уже тікає великими стрибками. Машинально піднімаю рушницю. Відстань між мною і звіром не більше шести кроків і не влучити просто неможливо.

Це досить велика пума. Вона б'ється на листі, намагаючись зіпнутися на ноги, але не може. Відчайдушно борсаючись, пума сповзає у воду. Течія підхоплює смертельно пораненого хижака. Струмок не глибокий, я біжу по берегу, не спускаючи очей з пуми. Але хащі весь час затримують мене, і я починаю відставати. Боюсь, що не наздожену свою здобич. Раз у раз спотикаюся, проповзаю під ліанами і густим сплетенням повитиці. Рушницю перезаряджаю на бігу, та, мабуть, вона не потрібна. Течія несе далі хижака, здається, вже мертвого. На поверхні видно лише черево і ноги.

Нарешті, дістаюсь до місця, де струмок стає ширший, а глибина його в скелястому руслі досягає не більше 40–50 сантиметрів. Кидаюся прямо в бистрінь, щоб перехопити пуму. Звідси вже й стоянка недалеко. Якщо не перехоплю звіра тут, він потоне. На звивині струмка вбита пума знову виринула. Вхопивши її за задню ногу, тягну до берега. Куля влучила в легені хижака. Шкода красивого хутра, бо куля, пройшла наскрізь і продірявила шкуру в двох місцях. Пума здохла не від кулі. Вона захлинулася. Звір завбільшки з добре теля, тільки дужчий і більш мускулястий.

Пума водиться в Бразілії скрізь, а найбільше на півдні. В цивілізованих місцях вона зустрічається рідше – її винищують. На людину звір нападає, хіба що захищаючись. Пума шкідлива. Вона поїдає овець, телят і птицю.

На стоянці розпинаю шкуру звіра кілочками і кладу сохнути на дашок човна. Дротиком прив'язую її ще й до стовпчика. Потім мию ніж і руки в річці. Підкидаю свіжого хмизу на покрите попелом вогнище. Там ще багато жару, і хмиз швидко спалахує.

* * *

Нова стоянка краща за попередні. Вона не закрита густою рослинністю. Сюди вільно проникає сонячне проміння, задуває вітер. Я бачу широкий небесний простір – хмари і зоряну стелю. Тут навіть дощ приємніший, бо олов'яно-сіре небо видно далеко-далеко. Однак слідів людини і тут немає.

Під цими стрункими пальмами-велетнями – міріті, ніколи не відпочивала людина. Навколо стовбурів лежить товстий шар опалого віялоподібного листя. Коріння в багатьох місцях вилізло із землі й повисло в повітрі над водою струмка.

Трохи вище на схилі ростуть пальми урукурі і ашахі. А в глибині джунглів, під густим склепінням зелені, – дво-триметрові колючі пальми. Між ними важко пройти, бо їхні стовбури укриті п'яти-шестисантиметровими чорними колючками.

По колючих пальмах не лазять навіть комахи. Вони вважають за краще літати над цими деревами. Між пальмами утворилась густа сітка павутиння. Сумний вигляд має це місце. Наче якесь своєрідне кладовище. На павутинні, мов діаманти, виблискують краплини роси. Павуки причаїлися десь біля стовбура і стежать за сіткою, щоб миттю накинутися на жертву, яка попаде в їхні тенета.

Цей вид павуків я знаю. Вони бувають різного кольору. Здебільшого – коричневі, але трапляються і чорно-червоні, як змії з сім'ї елапіда.

Кілька слів про змій з сім'ї елапіда. Забарвлення цих гадюк надзвичайно яскраве, а отрута небезпечна і страшна, хоч вбиває вона повільно. Якщо така змія вкусить, людина через кілька годин сліпне, неймовірно мучиться і лише згодом помирає. Смерть наче насолоджується муками жертви. Знешкодити отруту неможливо, бо ще не знайдено потрібної для цього сиворотки. Страшні гади з сім'ї елапіда. Але це не значить, що інші отруйні змії менш небезпечні.

Зустріч з будь-якою отруйною змією не віщує людині добра. Тому, коли кабоклу побачать навіть не отруйну змію, вони чимдуж тікають від неї. Не хочуть рискувати. І мають рацію. Адже від укусів отруйних змій гине багато людей.

Власне, в джунглях є тільки дві страшні речі: малярія і укус отруйної змії. Тому тут найголовніше – обережність.

Лише вчора я закінчив будівництво хижки, покривши її широким пальмовим листям. Зелена покрівля відбиває палюче сонячне проміння. Все своє спорядження я склав у хижку, а для вогнища викопав у землі ямку, щоб не гасло од вітру.

Човен стоїть у невеличкій бухті кроків за десять від хижки.

Навколо гнітюча тиша. Високі, мов вежі, пальми навіть не ворухнуться, мовчать. Невже широким, наче віяла, листкам нема чого сказати мені?

У думці зринають події дня.

… Вирушив я вранці в напрямку колючих низеньких пальм. Там зібрав чимало цікавих павуків. Вони невеликі, 1,5–2 сантиметри завдовжки, але це шедеври природи.

Банка з ціанистим калієм швидко наповнилась, і я попростував далі.

Незабаром я вже спускався стрімкою кручею. Нараз, підсковзнувшись на мокрій глині, покотився вниз. У рюказку висипалася фаринья, яку я взяв на обід, і перемішалася з патронами. Коробка з метеликами теж розкрилася, в кількох комах поламалися крила. Довелося витрусити рюкзак. Штани геть вимазав у глину. На щастя, земля була мокра, і я сповз в урвище, інакше зірвався б униз, як камінь.

Звернувши дном прірви вбік, я побачив у болот між двома скелями свіжі сліди ягуара, схожі на сліди великого кота.

Я відтягнув ударник рушниці. Сліди на болоті зовсім свіжі. Невже звір тікав від мене? Не може бути. Видно, він ішов спокійно, повільно, ступаючи легенько. Мабуть, наглядав собі здобич.

Я рушив по слідах угору. Яр дедалі глибшав, а стіни його ставали стрімкіші. Обережно обійшовши скелі, я зупинився, прислухаючись, щоб не сполохати хижака або не попасти в його пазури. Так я скрадався крок за кроком.

Нарешті там, де яр став ширший і мілкіший, я побачив величезного плямистого звіра.

Ягуар, мов кіт, що полює на горобця, ліг на землю і поповз на череві вперед, прищуливши вуха. Видно, приготувався до нападу.

Я прицілився з-за скелі прямо між вуха ягуара. Наче грім, пролунав постріл. Та ягуар уже не почув його. Він упав мертвий.

В цю мить мов блискавка з-за скелі виплигнув коричневий олень і зник з очей.

Так ось кого підстерігав ягуар!

Я підійшов до вбитого хижака. Це чорний ягуар. Красивий звір. Таких я небагато вполював. Куля влучила в праве око ягуара і вирвала його. Під шиєю і на череві ягуара видно кліщів. Тепер їм доведеться покинути своє житло. Одного за одним витягаю їх з теплого хутра, щоб вони, бува, не поміняли господаря, коли нестиму шкуру на плечах…

Додому повертався швидко. Хотілося скоріше вийти до струмка, бо від спраги аж у горлі пересохло. А тут ще на плечах важка, із запахом сирого м'яса шкура. Якщо на дорозі траплялася ліана, я розривав її плечем. Ліани врізалися в тіло, аж кров виступала. Це мене дуже дратувало.

Довгенько я вибирався з джунглів. Уже сонце почало заходити. Ліс поринув у сіру темряву. Погано видно. Нарешті, я дістався до джерела і вволю напився.

Пройшовши ще кроків триста, я опинився біля своєї домівки.

Скидаю з плеча важку ношу і припадаю до води. Нема кращого напою, ніж вода.

Потім розіпнув на кілочках шкуру ягуара. Вона тепер сохне разом із шкурою пуми.

Пощастило мені сьогодні: аж двох диких звірів уполював – пуму і ягуара. Коли щаститиме так щодня, то в човні не вмістяться всі мої трофеї.

Уночі на човні

Чимало дарів природи маю в своїх клітках, коробках, ящиках і під навісом. Разом з багатьма отруйними зміями в клітку попала і довжелезна анаконда. Цей вид анаконд зустрічається дуже рідко. Лише один раз я піймав таку змію в джунглях на річці Атуман, та й то лише завдяки її зажерливості. Однієї темної ночі анаконда залізла в клітку і проковтнула дику курку, що була там. Гадюка потовстішала і не змогла вже вилізти назад.

Анаконда, яку я зловив тепер, дуже красива, вся у візерунках. По боках у неї на темному фоні розкидані чорні плями. Шкура блискуча, вкрита дрібною лускою. Змія майже п'ять метрів завдовжки, а товщина її – як передпліччя чоловічої руки. Водяний полоз займає майже всю клітку, в яку я його посадив. Гадюці дуже тісно, але доведеться їй потерпіти, поки припливу на Тапажос і знайду для неї більшу клітку.

Щодня опускаю клітку з анакондою на півгодини у воду, де змія може напитися і викупатись. Та й клітка обмивається від нечистот.

Порожніх консервних банок в мене вже немає, щоб поставити ніжки клітки у воду. Тому довелося використати для цього шкаралупи від горіхів кастаньї. яких у джунглях дуже багато.

Як же попала до мене ця анаконда?

Якось я сидів у човні під навісом із жап. Над головою монотонно стукотів густий дощ. Швидко темніло, і я готувався до ночівлі.

Крізь дощ мені було видно, як жевріє багаття під навісом на березі. Воно блимало, немов червоне око.

Ніч я вирішив провести в човні під навісом, бо на березі вітер забивав під стріху дощ. Нема неприємнішого відчуття, ніж прокинутися вночі в мокрому гамаку.

Я вичерпав з човна воду і прибрав у ньому, бо сюди часто заповзають скорпіони та інші отруйні комахи.

Ночувати в човні у дощову ніч – невелике задоволення. Твердо, тісно, коротко, словом – незручно. Та нічого не вдієш. Я послався, поклавши замість матраца гамак. Усе-таки краще, ніж спати на голих дошках. Трави або очерету, щоб підіслати, тут немає. А на гіллі багато різних живих істот, які турбуватимуть цілу ніч. Я вже одного разу пробував спати на гіллі. Довго не влежав. Після півгодинного «відпочинку» довелося викинути його в струмок.

По навісу з пальмового листя барабанив дощ, вода дзюркотіла, хвилі хлюпали об човен, і ці звуки заспокійливо впливали на мене. Швидко заснув. Є після чого відпочити. День був важкий. Канат, яким я прив'язав човен до стовбура, міцний – витримає. А інстинкт самозахисту розбудить мене, якщо наближатиметься якась небезпека. Поруч мене лежали рушниці, гарпун, батарейний ліхтар. Це мої охоронці супутники. Замість подушки під голову поклав гумовий мішок.

Чи довго спав, не знаю. Очевидно, було вже далеко за північ, коли я прокинувся від того, що човен погойдувався, а з боку бухти хлюпала вода. Я напружено прислухався, готовий до всього. Що ж це погойдує човен? Кайман? Ні, кайман видирався б на борт і перекидав човен. Я вже мав щастя пережити і таке.

Згодом я почув підозрілий шерхіт. Щось холодне й слизьке торкнулося мого зап'ястя. Я навіть визначив, що воно товсте і мокре. Отже, до мене з води повзла анаконда. Так, це була вона.

Мокра голова, що обнюхує все на своєму шляху, вже нюхає мої груди. І тоді я в темряві щосили схопив анаконду за шию обома руками, навіть не знаючи, яких вона розмірів.

Міцно стис анаконду і сів. Човен раптом затанцював, наче в ньому почали боротьбу сто чортів. Анаконда оскаженіло билася, кидалася, звивалася в моїх руках, мов у лещатах… Вона вже витягла з води на дно човна все тіло і будь-що намагається визволитися. Я відчув, що анаконда чимала, але не настільки велика, щоб її треба було вбивати. Вирішив піймати її живцем. Боротьба вночі з сильною анакондою нелегка. Змія обвила мене своїм товстим кільцем навколо талії, а хвостовою частиною – ліву ногу вище кісточки і все дужче й дужче стискає. Я підтягнув коліно вище.

Встати на весь зріст не можна, бо навіс над човном низький. Спираючись на лікті, я сантиметр за сантиметром підтягався все вище по гумовому мішку.

Нарешті. Я вперся ногою в дно човна і підвівся. Стиск анаконди на талії став слабший, і кільце посунулося нижче. Але обидва кільця ще міцно стискали ногу.

Згодом я вмостився так зручно, що, тримаючи в руках шию анаконди, вже міг обміркувати, що робити далі. Треба дістати мотузку, зробити петлю і накинути її на шию змії. Та мотузки, на жаль, під руками немає. А до ранку не всиджу з анакондою, яка обвила мене і шалено борсається. До того ж гад уже третім кільцем обвив мою ногу біля коліна, і вона почала мліти.

Я переступив вільною ногою через сидіння човна і виліз з-під навісу, тягнучи за собою майже п'ятиметрову анаконду. В тісному човні мені не впоратися з нею.

Нарешті, я став на ноги. Човен захитався.

Анаконда смикнула мене сильними пружинистими рухами. Тиск моїх пальців послабшав, руки почали мліти.

Я трохи попустив пальці і став одною ногою на берег разом з анакондою, що вже майже вся повисла на мені.

Навкруги чорна темрява, і я мало не впав у воду. На мить втратив рівновагу і другою ногою відштовхнув човен од берега. На щастя, встиг коліном правої ноги спертися на берег. Якби шубовснув у річку – був би кінець, бо у воді анаконду неможливо побороти. Я впав на змію.

З великим зусиллям підвівся з землі. В густій темряві єдиний орієнтир – вогник під навісом. На одній з кліток має висіти півтораметровий шматок іржавого дроту. Однією рукою намацав дріт.

Туго намотав його на шию анаконди трохи вище пальців. Блискавично сів на легку клітку і в той же час відпустив шию гада.

Анаконда кинулась до води, але її рвонуло назад, бо дріт не пустив далі.

Я, важко дихаючи, сидів на клітці, яку смикала змія, і потирав задубілі руки, зап'ястя, пальці. Помацав і кістки лівої ноги, що звільнилася від лещат мускулистого тіла гадюки.

Тепер анаконда в полоні.

Дивлюся в темряві на обриси молодої анаконди, що безпорадно звивається, але не встаю, бо тоді анаконда потягне за собою клітку.

Чому анаконда заповзла в човен? І раптом я згадав, як на Тапажосі перед самим моїм відплиттям у район верхів'я Купарі біля клітки з жовто-чорною змією напаову з'явилася ще одна.

Тепер становище аналогічне. У клітці в передній частині човна сидить зачинена рідкісна водяна гадюка. Я залишив змію в човні, бо її часто доводиться купа ги.

Певно, ця водяна гадюка своїм запахом привабила сюди анаконду. Решта змій у клітках, мабуть, теж приваблюють гадів, які мандрують по джунглях.

Кінець дроту я намотав на товстий корінь, що стирчав з землі, і повернувся до човна по батарейний ліхтарик та просторішу клітку.

Анаконда відчайдушно звивалася, кидалася на всі боки, коли я підніс до неї клітку і відчинив дверцята. Поклавши ліхтар на землю, щоб освітлював гадюку, намацав серед товстих кілець анаконди хвіст. Потім почав щосили підтягати змію за хвіст і впихати її в клітку. Нарешті, лишилася тільки обмотана дротом голова. Я знову схопив анаконду двома руками за шию і обережно зняв тугу дротяну петлю. Незабаром і голова змії опинилася в клітці. Зачинивши дверцята, я полегшено зітхнув..

Тільки тепер помітив, що дощу вже не було. Я поклав ліхтар на березі і помив руки. Хоч анаконда й чиста, але після неї руки неприємно пахнуть гаддям. Потім скинув мокру піжаму, дістав з гумового мішка суху білизну і надів. От тільки мокрий гамак нічим замінити. Та дарма. Вранці пригріє сонце і все висохне. А поки що ніч. Я погасив ліхтар і міцно заснув.

* * *

У тому місці, де два струмки зливаються, вода дуже глибока. Камінь, який я прив'язав до мотузки, дістав до дна на глибині шість метрів. Течія бистра, аж вирує, бо два повалені у воду дерева перепиняють струмок. Вода вимиває дно. Тому тут так глибоко.

В струмку водиться багато дрібних кайманів. Це вид коротких, невеличких крокодилів зеленуватого кольору. Сьогодні вночі я бачив у промені ліхтаря на воді кілька палаючих вогників – очей кайманів. Та чомусь немає бажання витрачати на цих плазунів і часу і сил. Тим більше, що на успіх мало надій, бо для нічного полювання на кайманів потрібно не менше двох чоловік: один мусить веслувати і стріляти, другий – світити ліхтарем і виловлювати туші.

… Світанок застав мене за щоденником. Учора я повернувся з джунглів дуже пізно з багатою колекцією комах. Пощастило мені також піймати велику змію жарарака цінзенто.

Про цю пригоду навіть страшно згадувати. Коли я виймав змію з-під приклада рушниці, вона висковзнула з-поміж пальців, і голова її опинилась у мене в жмені. Моторошно було тримати в руці голівку смертельно отруйної змії, відчувати її рухи. Гадюка намагалась розвести щелепи, щоб укусити мене. Я з люттю затиснув її голову в кулаці. Жарарака скажено звивалася, вириваючись із полону. А я тримав її, наче живу мотузку сіро-коричневого кольору з чорними візерунками. Потім обережно, але міцно стис лівою рукою сіру шию, а правою блискавично, немов тримав розпечене залізо, відпустив голову отруйної змії.

Я дивився на змію, що звивалась у лівій руці, і рясний піт стікав з лоба прямо мені в очі. І це не від спеки, а від жаху, від страшного почуття близькості смерті.

Тепер отруйна жарарака повзає, звивається в клітці серед інших змій, а я й досі не можу забути того жахливого почуття, з яким тримав її голову в кулаці.

Ранкове проміння прибирає місцевість в золотаво-зелені кольори. Сонце спочатку повільно виглядає з-за обрію, ніби вагається, чи варто сходити на землю. Потім, мов золотою сукнею веселої казкової принцеси, вкриває своїм промінням зелений світ джунглів.

Я вже приготувався до мандрівки в хащі. Оглянув клітки, налив зміям води. Анаконда, яку піймав позавчора, займає майже три чверті ящика. Металева сітка аж вигинається під її важким тілом. Та змія не вирветься – я добре прибив сітку. До того ж змії, навіть полози і анаконди, не мають кмітливості і ніколи не ламають кліток. Вони можуть тільки стискати.

І ось я в джунглях. Навколо – ліани, чорні тіні гущавини, коричневе опале листя і сірі стовбури дерев. Перебираюся на лівий берег струмка і йду проти течії. Якихось двадцять кроків, і вже ніщо не свідчить про стоянку людини.

Двадцять кроків? Це надзвичайно багато. Адже тут можна ступити один крок і попасти в світ вічного спокою. З жахом згадую анаконду, яка обнюхувала мої груди вночі на човні…

Обережно ступаючи, пильно приглядаюсь до всього. І раптом помічаю гадюку завтовшки з руку і завдовжки метрів два з половиною – три. Вона повільно лізе попереду мене. Це райдужний боа – неотруйна змія. Шкура її дуже різнобарвна. Яких кольорів тут тільки нема. А найбільше бордового, що переходить у золотавий. Гадюка, видно, полює.

Я поквапливо виймаю розкіп і кладу петлю перед носом боа. Змія, як невинне ягнятко, вповзає в петлю. Я затягаю мотузку. Збиваючи вгору листя і хмиз, боа вмить обвиває палицю, а потім мою руку.

Швидко повертаюся на стоянку, щоб посадити пійманого боа в клітку. Адже сьогодні ще хочу побувати далеко в хащах.