Текст книги "У країні ягуарів"
Автор книги: Габор Молнар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)
Кайман занурився всім туловищем у воду, і тільки страшні, вирячені очі загрозливо дивляться на мене. Поведінка, погляд каймана свідчать про його агресивність. Але він разом з тим і обережний.
Не люблю зустрічатися сам на сам з великими кайманами. А це ж велетень. Біс його знає, як він це робить, але стоїть у течії непорушно, наче кинув якір, усього за два кроки від лівого боргу човна. Цього мені тільки й треба. Адже я лівша. Підводжу дуло рушниці і цілюсь просто межи очі кайманові. З води на мене дивляться, вирячившись, двоє булькатих, страшних очей. Настрій в каймана явно агресивний. Може, старий ненажера ще не снідав? Ну, нічого, те, що він зараз дістане від мене на сніданок, назавжди позбавить його апетиту.
З таким агресивним і нахабним кайманом досі мені ще не доводилося зустрічатись, хоч я вже мав справу не з одним десятком. Головне, випередити його.
Притискаю приклад вінчестера до плеча і лівим вказівним пальцем повільно натискаю на спусковий гачок.
Постріл, наче грім, пролунав у лісовій тиші. Вода перед човном хлюпнула так, немов у глибині вибухнула граната. Почувся страшний хрип і сопіння, потім кайман двічі перекинувся через голову, оббризкавши меле водою. Хвилі хитнули човен, і жакаре уасу потонув у каламутній, бурхливій воді Купарі.
Я не шкодував. Навіщо мені кайман? Шкура старого крокодила непридатна для препарування.
Я перезарядив рушницю, відшвартувався і поплив далі.
* * *
Єдиний шлях сполучення у північнобразільських джунглях – малі й великі річки, навіть струмочки. Між містами та селищами прокладено дороги, але вони теж ведуть де найближчої річки. В джунглях немає жодного метра дороги. Держава не витрачає на це грошей. Та й навіщо? Адже в нестерпну спеку найкращий шлях – вода. Джунглі тут такі ж безлюдні, як снігові пустині на південному полюсі. Ніяких ознак людського життя.
Я вже кілометрів за сорок від Тапажосу. Місце для стоянки доводиться розчищати самому серед густих хащів на березі Купарі.
Купарі скрізь однаково широка, каламутна і, хоч як дивно, одноманітна. Краєвид майже не змінюється. По обидва береги стіною тягнеться буйна, висока рослинність. Скрізь бачу тих самих тварин, птахів, ссавців, риб і земноводних. Це трохи розчаровує.
По обіді погода змінилася. Темно-сірі хмари пливуть низько над джунглями, в повітрі пахне дощем. Поспішаю причалити до берега, але не встигаю: починається злива. Прив'язую човен до стовбура тонкого дерева і ховаюсь під жапи. Це не дуже приємне сховище, особливо коли в ньому доводиться просидіти понад півтори години…
А дощ не вгаває, барабанить по жапах. Дуже незручно сидіти скорченому в такій тісноті. Щось боляче вжалило за босу ногу, потім знову і знову. По лівій нозі снують вогиисто-червоні мурашки. Намагаюся правою ногою змести їх, але вони перелазять і на праву ногу, розповзаються далі по тілу, жалять уже в коліна, в стегна, в шию. Мабуть, комахи поналазили з берега і розповзлися по всьому човну. Ліва нога горить вогнем. Не встигаю зганяти мурах. Усе тіло свербить і пече.
Тут уже не витримаєш! Вискакую під зливу. По тілу і майці снують яскраво-червоні мурашки. Вони швидко захоплять весь човен. Цікаво, що принадило їх сюди? Якщо вони нападуть на колекцію комах – їй кінець. Халепа за халепою: нещодавно жовті оси. тепер червоні мурашки. Веселі пригоди!
Злива враз змиває з мене маленьких агресорів. Повітря дуже охололо. Отже, в екваторіальному поясі не таке вже й стійке тепло. Термометр у човні показує 18 градусів. Мабуть, я став чутливий до змін температури. Мені холодно. На тілі виступили сироти. А дощ періщить. Я стою, наче під густим душем. Мені це приємно, бо не так пече тіло. Краще злива і холод, ніж оті кляті бестії.
Мурашки повзуть сюди по вірьовці, якою прив'язано човен до дерева. Гілкою збиваю їх і прив'язую човен до іншого дерева.
Але мурашня вже набилася в свіжі шкури. Довелося витягати їх з човна і полоскати в річці.
Спекавшись непроханих гостей, залажу з другого кінця знову під жапу. Сюди мурашки ще не добралися. Хоч би вони дали мені спокій уночі. Спати, скорчившись серед кліток і ящиків, дуже незручно, але іншого виходу немає. Треба щось придумати для таких випадків. Добре було б, наприклад, прикріпити до бортів човна дугасті жердини і вкрити їх пальмовим листям.
Вечеряти нічого, бо розпалити вогнище неможливо. Тож вкриваюсь гамаком, кладу під голову згорнуті речі і, голодний, лягаю спати.
По жапах лопотить дощ. Вони вже старенькі, і вода в кількох місцях протікає прямо на мене. Сьогодні навряд чи буде добра ніч.
Несподівана зустріч
На світанку подув сильний вітер. А дощ ллє без упину. Поривами вітру його забиває під жапи. Все мокре. Так я провів уже два дні і дві ночі. На дощ виходжу рідко – лише для того, щоб розім'яти хоч трохи кістки. Вранці під зливою роблю фіззарядку: треба ж прогнати втому після нічного «відпочинку».
З-під жап нічого не витягаю, бо все одразу ж намокає. Дістаю з піхов теркадо і пробираюся до піщаної коси, щоб вирубати кілька тоненьких гнучких деревець і зробити дуги до бортів човна. Під дугастим шатром буде більше місця для речей, та й сидіти стане зручніше. Правда, гірше буде веслувати – доведеться пересісти на ніс човна.
Через півгодини я повернувся з п'ятьма триметровими жердинами і цілою купою повитиці, що править тут за мотуззя. Жердини хороші, гнучкі, а коли висохнуть у зігнутому положенні, будуть дуже міцні. Досі я ще не бачив у Бразілії човнів з накриттям. Кабоклу не гають часу на такі речі.
Вийшовши з лісу, я на превеликий подив побачив поруч з своїм човном ще один. Напівголий, мускулистий кабоклу, тримаючи під пахвою рушницю, саме витягував його на берег. На широкій спині засмаглого чоловіка навіть здалека видно було глибокий шрам. Отже, сумніву немає. Це Абелардо Карнейро. Він стоїть на березі мокрий, як миша. В човні повно води. Мабуть, йому було не до того, щоб вичерпувати її.
Побачивши мене, Абелардо зовсім спокійно промовив:
– Добридень, сеньйоре!
– Добридень, Абелардо. Як живеш? – спитав я його.
– Спасибі, сеньйоре, добре! – відповів, немов вагаючись, Абелардо.
Почувши таку відповідь, я всміхнувся.
Він дуже змарнів, був якийсь змучений. Голод зробив своє діло за кілька днів. Хоч Абелардо і мав рушницю, але він не міг з неї стріляти, бо всі патрони промокли. В човні кабоклу, крім весла, не було нічогісінько. Поводився Абелардо дуже спокійно, бо знав, що нема такого жандарма, який поплив би за ним аж сюди.
Я пригостив його печивом і банановим повидлом. Афелардо накинувся на їжу, мов голодний звір. Він не їв, а глитав, не пережовуючи. Я мовчки спостерігав. Що ж буде далі? Навпроти мене сидить убивця, за яким полює поліція.
Злива не вщухає, небо, як і раніше, затягли сірі хмари. По листю монотонно барабанить дощ. стікаючи з дерев струмочками.
Я кинув на мокрий пісок довгі, очищені від кори жердини і повитицю.
– Що це в тебе скоїлося з Пінто?
– З Пінто?
– Еге ж.
– Значить… – Абелардо провів рукою по мокрому обличчю. – Було так, сеньйоре. Я купив літр горілки. Пінто сказав: «Давай вип'ємо її вдвох». Я погодився. Спершу ми рибалили, не пили. А вночі повернулися додому. Після кількох ковтків Пінто наче здурів від горілки, почав бешкетувати. Видно, ніколи не пив її. Ми засвітили ліхтар і почали дудлити горілку, нічим не закусуючи. Мене теж розібрало. Пінто випив більше за мене і вимагав ще. А я не давав йому пляшки. Тоді він схопив рушницю. Я теж. Але я вистрілив раніше. От і все. Побачивши мертвого Пінто, я одразу витверезився. За зброю і навтікача. Я знав: якщо поліція схопить мене, то не минути мені тюрми. Адже нікому посвідчити, що я вистрілив захищаючись…
Абелардо замовк. Похнюпивши голову, дивився, як по його тілу стікає вода.
Я гадав, що в цих місцях, крім мене, нікого немає. Виявляється, цей темношкірий парубок весь час плив слідом за мною. Власне, він не такий уже й дикий, як про нього кажуть. Абелардо вже давно міг би вбити мене, щоб забрати спорядження і харчі. А він причалив поруч мене як мирний гість… З'ївши печиво і повидло, кабоклу ніяково глянув на мене. Видно, йому соромно, що їсть мої харчі. Очі винувато блиснули в нього, коли я запитав:
– Ну, а що ж далі?
– Дозвольте, сеньйоре, побути якийсь час з вами В мене немає їжі, немає навіть сірника. Патронів теж дуже мало, тільки ті, що в рушниці.
– Як же ти міг запливти так далеко по Купарі?
– Даруйте, сеньйоре, – він винувато всміхнувся, – вчора і позавчора я так, щоб ви не бачили, брав їжу з вашого човна… Був страшенно голодний…
Я хотів вилаятись, але, вловивши зляканий погляд Абелардо, пожалів його.
– Що ж ти брав?
– Трошки фариньї, смаженого м'яса з оленячого стегна, солі і кілька бананів. Це вчора. А позавчора лише жменю фариньї, більш нічого. Якби я взяв більше, ви помітили б.
– Абелардо! – сказав я кабоклу, що сів на борт човна. – Тобі треба повернутись на Тапажос. Удвох ми навіть місяця не проживемо на тих запасах їжі, що є в мене.
– Знаю, – похмуро кивнув головою Абелардо. – Та я й не збираюся так довго жити на ваших харчах. Нехай тільки там трохи уляжеться все. Може, потім мені пощастить проскочити біля Сантареиа на Амазонку. Поліція, певно, скрізь шукає мене, не підозрюючи, що я з вами, – він засміявся. – Адже сеньйор вирушив сам у цю небезпечну дорогу. Вже який я відчайдушний кабоклу, а й то не наважився б попливти сам у верхів'я Купарі. Це може зробити тільки такий чужоземець, як ви, сеньйоре, що, пробачте, наче божевільний радіє, знайшовши під корою жука.
– А ти знаєш, Абелардо, яка то цінність для науки?
– Годі, сеньйоре! Жук є жук, маленький він чи великий. Ось вбити дикого кабана – інша річ! Хоч користь є з нього. А ви цілими годинами ганяєтесь за бабками й метеликами. Яка в цьому радість?
Я намагався переконати Абелардо, що збирати колекції комах важлива справа, але марно. Він ніяк не міг збагнути, як доросла людина може займатися такими дурницями.
Абелардо глянув скоса на мій човен.
– Ти щось хочеш? – спитав я його.
– Цигарку.
– Немає. Я не курю. А втім, десь у мене є трошки нанизаного тютюну, можу тобі дати.
– Чудово! – мов дитина, зрадів кабоклу.
Я відрізав великий листок тютюну. Жадібно запхавши його в рот, кабоклу почав спльовувати у воду чорну слину.
В ці хвилини мені здавалося, що човен, спорядження, рушниці, сірники, кава, цукор і решта речей лишилися моїми зовсім випадково. Хто знає, що думає цей кучерявий кабоклу. За сто грамів горілки він убив товариша, а ось тепер, багато разів маючи нагоду вбити мене, не зробив цього. Навпаки, виявив навіть чемність і скромність. Адже міг легко забрати в мене все.
Абелардо подивився на піщану косу, яку повільно затопляє вода, потім благально глянув на мене:
– Можна побути з вами, сеньйоре?
– Ну що ж, будь.
Хіба я міг йому відповісти інакше? Хай побуде зі мною кілька днів. Тим більше, що самотність в отаку зливу дуже гнітить.
– А це навіщо? – спитав Абелардо, показуючи на довгі жердини і цілу купу повитиці.
Я розповів, що хочу зробити навіс над човном.
– Розумна річ. Давайте почнемо! – з ентузіазмом промовив Абелардо.
Ми енергійно взялися за роботу, незважаючи на зливу. Важко вберегти від дощу спорядження і їжу. Пересуваємо жапи то в один, то в другий бік човна. Все навколо мокре – листя на землі, дерева, трухляві стовбури.
Абелардо завзято працює. Я забиваю довгі цвяхи у кожну поперечину човна, щоб закріпити дуги. Незабаром п'ять жердин вигнулися над човном. А дощ ні на мить не вщухає. Швиденько знімаємо жапи і напинаємо їх на дугасті перекладини. Вони намокли і стали важкі, зате не пропускають води. Тепер навіс захищатиме спорядження і мене від дощу та палючого-сонця.
Хоч як ми поспішали, а проте, поки прикріпляли жапи до перекладин, усі речі в човні наполовину промокли. Та я не журюся: вентиляція тепер хороша, і все швидко просохне. Шкода, що мало жап. Їх вистачило тільки на верхню частину перекладин, а збоку вітер задуває дощ. Проте ми з Абелардо задоволено поглядаємо на споруду висотою з метр.
– Чудово, сеньйоре, – вигукує Абелардо. – Я й собі зроблю таке.
Видно, він зовсім забув у цю мить про своє лихо. Прибравши тріски і стружки, ми розмістилися в човні і спробували веслувати. Чудово! А тим часом і дощ перестав. Усе навколо оповилось туманом. Це джунглі і річка випаровують вологу. Над нами низько клубочаться сірі, дощові хмари.
Починаємо варити обід. Абелардо дістав із мого човна смолу на розпал (добре знає, де вона лежить!) і почав розводити на мокрому піску вогонь. З металевої коробочки виймаю сірники і подаю їх Абелардо. Той здивовано дивиться на мене і на коробку. Якби він знайшов сірники раніше, певно «позичив» би трохи. Кабоклу дуже обережно, щоб не пропав марно жоден сірник, підпалює смолу. Мокре дерево загоряється, і через п'ять хвилин на піщаній косі палає таке багаття, ніби ми збираємося смажити цілого оленя.
Я дуже голодний. А про Абелардо нічого й казати!.. Однак ні в кого з нас немає бажання іти в мокрий ліс на полювання. До того ж поряд багата на рибу річка.
З лісу вилітає кілька мух, мабуть, щоб просушитись. Тут їм і край. З сачка для ловіния метеликів вони потрапляють просто на риболовний гачок. Кращої принади й не треба.
Абелардо з цікавістю спостерігає, як я ловлю сачком мух. У його погляді повага. Нарешті, він пересвідчився, що сачок годиться і для потрібної справи. Кабоклу, видно, вважає, що я досі використовував його нерозумно, ловлячи метеликів. Проте Абелардо ввічливий і не висловлює своїх думок, щоб не образити мене.
На межі царства ягуарів
Сиджу в човні Абелардо і стежу за поплавком (на цей раз вирішив порибалити з поплавками) із простого корка. Погойдуючись на хвилях, він пливе перед човном.
Раптом щось сильно сіпнуло поплавок. Намотана на зап'ястя мотузка, що править за волосінь, натяглася, мов струна, – мабуть, риба проковтнула гачок. Я поволі витягаю здобич. Виходячи з води, риба так рвонула, що я мало не впав. Абелардо підбіг до мене і теж схопився за мотузку. Обережно підводимо до берега рибу, що ніяк не хоче здатися. Раптом очі Абелардо дико спалахнули. Схопивши з човна саморобний гарпун, він з розмаху стромляє, його в рибину.
Це виявилася піраруку вагою кілограмів двадцять. Солоне і в'ялене м'ясо піраруку в мене є в човні, проте свіжа риба набагато смачніша.
Кабоклу витягує неживу рибу на пісок. Луска на рибі завбільшки з п'ятак. Отже, Купарі нагодувала нас сьогодні.
Абелардо ніяк не може дочекатися, коли вже звариться юшка з риби. Він переборює бажання вихопити з казанка напівсире м'ясо. А коли юшка зварилася, мій гість одразу проковтнув величезний шматок. Такого апетиту я ще не бачив. Тільки тепер я по-справжньому оцінив благородність Абелардо, який двічі так скромно «позичав» у мене харчі.
Після обіду Абелардо помив казанок, миски і ложки, які я видовбав з дерева. Решту почищеного м'яса ми засолили і поклали в човен.
– Абелардо, може, підемо в ліс на кілька годин? Адже ми на межі царства ягуарів?! – запитав я кабоклу.
– Ходімо, сеньйоре! – сказав він, встаючи і тугіше затягуючи ремінь з широкою пряжкою.
Я хотів піти в джунглі сам, але все-таки побоявся залишити Абелардо. Він, звичайно, чесний, та навіщо піддавати його спокусі… Чого доброго, попливе на моєму човні назад, прихопивши з собою і свій човен, щоб я не міг його наздогнати. Хай краще йде зі мною.
Ет, до біса! Це не вихід! Якщо в кабоклу злі наміри, то він навмисне відстане в джунглях від мене і все одно втече. Тим більше, що тубілець давно міг це зробити.
– Абеларде!
– Що, сеньйоре?
– Якщо ти втомився, залишайся тут. Я сам піду.
– Нізащо не залишусь, сеньйоре! – запально вигукнув Абелардо, вдячно глянувши на мене. Він зрозумів мене і аж повеселішав.
Ми почали збиратися на полювання. Я взяв з собою сачок для ловіння метеликів, хоч ним, мабуть, орудувати буде важко, бо рослинність дуже мокра.
Побачивши сачок, Абелардо засмутився. Збирання комах і метеликів він вважав ділом, не гідним справжнього мисливця. Однак цю прикрість кабоклу сприйняв не ремствуючи. Скорився.
Ожив мій супутник тільки тоді, коли и поклав у його натруджену долоню патрони.
– Рушниці теж беремо? – спитав він усміхаючись.
– Аякже!
– Бо я гадав, що тільки отой сачок на метеликів…
Абелардо зарядив рушницю, і в нього залишилося ще два патрони.
– Візьміть, сеньйоре! – сказав він, подаючи їх мені.
– Нехай у тебе, Абелардо. Вони тобі стануть у пригоді.
Кабоклу мовчки поклав у кишеню патрони, що тут ціняться як золото.
Ми витягли на пісок човни і подвійними канатами прив'язали їх до тонких дерев. Човен Абелардо поряд з моїм – наче бідний родич поруч з багатим дядьком. Я сказав про це Абелардо. Він щиро розсміявся. Кухоль міцної кави додав йому бадьорості, не кажучи вже про казанок юшки по-угорськи, з червоним перцем. Абелардо подобається пекучий червоний перець. Видно, він звик до перцю, адже перцеве дерево росте скрізь на берегах Тапажосу.
Незабаром, приготувавши все до подорожі, ми вирушаємо в джунглі. Метрів через п'ятдесят сачок, яким я ловив метеликів, намок і зліпився. Таким сачком уже не піймаєш комахи. А жаль, навколо літає багато метеликів! Я вішаю сачок на гілку – хай сохне, заберу його, коли повертатимемось назад.
У рюкзаку – дві банки з ціанистим калієм. Одну віддаю Абелардо, який, шукаючи комах, старанно заглядає під листя, під кору дерев, підважує трухляві колоди.
Перша здобич мого помічника – великий чорний лісовий скорпіон. Абелардо затискає його між двома гілками, опускає в банку і зацікавлено спостерігає крізь скло, як скорпіон здихає від отрути. Ідемо лісом мовчки. Абелардо захопила невідома йому досі робота.
– Кобра, сеньйоре! – скрикнув він раптом, підваживши повалений стовбур.
Це «двоголова» жовта змія. Вона живе в землі. Кабоклу гадають, що змія сліпа. Але наукові дані свідчать, що вона бачить. Обидва кінці – хвіст і голова – в неї однакові. Тому кабоклу називають її двоголовою.
Я обминув товстий стовбур, який, падаючи, повалив тонший, що його підважив Абелардо, і підійшов до змії. Жовта, завтовшки з вказівний палець, завдовжки близько тридцяти – тридцяти п'яти сантиметрів змія безпорадно звивається під гілкою, якою Абелардо придавив її до землі. Витягши з рюкзака мотузку, я прив'язав змію до гілки. Двоє каламутних, маленьких очей з більмом сліпо вирячились. Тільки рухливий язичок і звивання змії свідчать про її опір. Вона, мабуть, полювала на комах термітів, які прорили собі тунель під поваленим стовбуром. Абелардо поніс змію до сачка. По дорозі назад заберемо все.
Як тільки Абелардо зник у гущавині з коброю, в мене знову з'явилася недовіра до нього… Проте Абелардо повертається, і мені соромно за свою підозру.
Мій супутник дуже вправно збирає комах. Згодився досвід, надбаний в джунглях роками.
Рушниці наші стоять під деревом. Поки що вони не потрібні: тріск сухих гілок, шелест листя під ногами насторожують усе живе в джунглях. Навряд чи зустрінемось ми з якимось звіром. У бразільських джунглях краще полювати одному, щоб не зчиняти шуму, бо звірі реагують на найменший незнайомий звук і чимдуж тікають.
Запал Абелардо через деякий час вгасає, він уже байдуже збирає комах.
Іноді ми розходимося на таку відстань, що не чуємо кроків один одного.
У банках стає все більше рідкісних комах. Скільки краси, форм і барв!
Абелардо присів біля дупла поваленого дерева і щось розглядає.
Я залишаю його і йду з рушницею вперед. Серед тиші чутно лише дзвінке капання води, що стікає з рослин. Джунглі ніби вимерли.
Навколо товстого стовбура пальми урукурі лежить багато торішніх плодів, з напівзогнилих шкаралуп виглядає насіння. Розгрібаю купку зерен біля пальми. Раптом у повітря здіймаються великі коричневі лісові таргани. Двох мені пощастило збити капелюхом на льоту.
Обережно підіймаю капелюх, щоб таргани не вилетіли. Зненацька за спиною лунає оглушливий постріл. Спершу мені здалося, що Абелардо вистрілив у мене. Я блискавично повернувся, щоб відповісти йому пострілом… Але в ту ж мить з дерева, ламаючи гілки, на землю гепнуло щось важке з чорними плямами. Всього кроків за два від мене стоїть з рушницею в руках Абелардо і показує дулом під густі зарослі, де лежить темна, плямиста маса.
– Гляньте, сеньйоре! – гукає він, перезаряджаючи рушницю. – Якби я не вбив цього плямистого дідька, він міг би добре пом'яти вас…
У цю хвилину Абелардо помічає в моїх руках націлену на нього рушницю і одразу похмурніє.
– Ось воно що! – каже він сумно. Потім, наче виправдовуючись, пояснює: – Я не міг інакше, мусив стріляти за вашою спиною, вибачте.
Ще просить пробачення!
А таргани уже десь далеко, далеко – тримаю в руці лише порожній капелюх.
Підходжу до великого ягуара, якого Абелардо застрілив саме в ту мить, коли він збирався стрибнути на мене з дерева. Якби не Абелардо, ягуар схопив би мене, мов кіт мишу.
– Спасибі, Абелардо, велике-велике спасибі!
– Ну, що ви, сеньйоре, за віщо? – відповідає кабоклу, ніяково всміхаючись.
Удвох витягаємо з гущавини вбитого майже двометрового чорного ягуара.
– Ми в царстві ягуарів, сеньйоре, – зауважує Абелардо.
– Атож, у царстві ягуарів, – повторюю тихо.
З джунглів повертаємося з багатою здобиччю: дві банки комах, «сліпа» змія і шкура чорного ягуара, яку несе на плечах Абелардо. Він влучив ягуарові в ніздрю, і куля, розтрощивши шийний хрящ, вилетіла збоку.
Після цього випадку не хотілось більше залишатися в джунглях, ми повернулись на стоянку.
Розпинаючи шкуру ягуара, я сказав Абелардо:
– Коли попливеш на Тапажос, візьмеш цю шкуру. За неї дадуть добрі гроші.
– Що ви, сеньйоре! Продасте самі, разом з іншими шкурами, Або залиште собі, може, згадаєте Абелардо Карнейро добрим словом.
– Ну, це я тобі урочисто обіцяю!
Згодом Абелардо приніс із лісу сачок і «сліпу» змію, яку ми відразу ж зачинили в клітку.
– Сеньйоре! Трьох жап замало для п'яти перекладин на човні. З навітряного боку задуває дощ. Добре було б прикрити човен з усіх боків.
– Так, але для цього потрібно ще п'ять-шість жап.
– Давайте сплетемо, – радо пропонує Абелардо.
Кабоклу в усьому допомагає мені, але я ніяк не можу розвіяти підозру до нього, не можу відчути себе з ним так, як з колишніми супутниками. Адже ми живемо у різних світах, і на межі цих світів лежить могила вбитого Пінто… А жаль. Якби не ця пригода, Абелардо був би хорошим помічником.
Човен Абелардо прив'язуємо на буксир до мого, вкрай навантаженого. Абелардо сідає навпочіпки у передньому човні і веслує. Прив'язаний ззаду човен заважає, тому пливемо досить повільно.
Годин через чотири по обіді припливаємо до бурхливого струмка, бистра вода якого ліворуч від нас впадає у Купарі.
– Ліворуч! – гукаю Абелардо. – Тут повернемо!
Я вирішив попливти вверх по струмку. По-перше, я ще не бував у цих місцях. А по-друге, тут буде цілком безпечно для Абелардо. Починаю звикати до думки, що Абелардо лишиться зі мною. Не можу його прогнати. Та й мені поміч. Удвох ми зберемо колекцію удвічі швидше. Перед поліцією якось виправдаюсь, до того ж це буде ще не скоро.
Абелардо, мабуть, догадується, що я думаю, бо повертає до мене своє мефістофельське обличчя. Вираз у нього такий, наче ми річкою Стікс входимо в похмуре царство мерців.
Джунглі по обох берегах струмка, сутінки непрохідних хащів, сплетення ліан, загадкова мовчазність і справді справляють дуже гнітюче враження.
Незабаром починає смеркати.
– Сеньйоре! Треба зупинитись і пошукати місце для ночівлі, бо темрява може застати нас зненацька, – вперше обзивається Абелардо відтоді, як ми пливемо цим струмком.
– Гаразд, звертай до берега!
Я допомагаю веслувати, і ніс човна врізається в густі зарослі.
Абелардо з допомогою теркадо енергійно прокладає шлях у хащах. Він обрубує гілля, розсікає ліани, виткі рослини. Утворюється досить широкий коридор, яким наш човен поступово просувається вперед.
Незабаром ми причалюємо до розмитого водою берега.
Надвечірнє сонце ледве пробивається крізь густі хмари. Над джунглями ще тільки сутеніє, а під деревами вже темно. Ліс такий густий, що здається, ніби над головою нависає чорна стеля. Внизу земля вкрита опалим листям – ні трави, ні моху тут немає. Сумний і грізний цей ліс.
Абелардо неспокійно оглядається навколо. Він у гіршому становищі, ніж я. Адже в мене є гамак, сітка від комарів, а в нього немає. Доведеться йому ночувати в човні, під навісом. Я співчуваю йому, бо сам дві ночі «насолоджувався» таким відпочинком.
А комарі вже почали свою сатанинську симфонію, завдаючи нам мук і страждань. Вони не знають, що в людини є руки, і тому спокійно сідають на нас Цілими десятками вбиваємо їх одним ударом, але від цього армія ненажерливих кровопивців не зменшується.
Швиденько розкладаємо багаття. Це трохи полегшує нашу долю.
Абелардо дістає з човна все потрібне для вечері. Зваривши юшку, смачно повечеряли нею та фариньєю.
Навколо густа темрява. Єдине джерело світла – жарини в багатті. Абелардо кинув на вогонь два оберемки хмизу, і через хвилину заклубочив густий задушливий дим. Хто знає, що краще: годувати своєю кров'ю комарів чи задихатися від диму? Мабуть, Абелардо теж стоїть перед такою дилемою, бо його крута лайка по-португальськи лунає на весь ліс…
– Сеньйоре, ви й завтра збираєтеся тут ночувати? – почув я його хриплуватий голос із густого диму, хоч самого Абелардо не бачив.
– Еге, тут! – відповідаю коротко. – Хочу оглянути джунглі і пополювати.
– Ну, сеньйоре! Тоді ці комарі вип'ють нашу кров до останньої краплини. Краще потрапити до рук поліції і сісти на тридцять років у тюрму, ніж терпіти знущання цих ненажер, – заперечує Абелардо, з усієї сили ляскаючи по собі і струшуючи десятки вбитих комарів.
Мені жаль Абелардо, і я запропонував йому спати разом в одному гамаку. Це, правда, не дуже зручно! Доведеться лягти головами в різні боки. Так сплять у лісових хатках бразільські подружжя, якщо їм бракує коштів, щоб придбати два гамаки…
Швидко вкладаємося спати. Гамак рипить від подвійного тягаря. Кілька комарів бринять під сіткою. Але з ними вмить розправляємося. Абелардо задоволений. Він солодко простягається в гамаку, притискаючи до мого вуха мозолі лівої ноги, яка спочиває на моєму лівому плечі. На щастя, в цих краях людина не дуже вибаглива – можна стерпіти на вухах і чужі мозолі… Так і засинаємо.
Під гамаком лежать наші рушниці. Одна іржава, стара, їй років тридцять. На її совісті людське життя. Але вона мирно лежить поряд з другою, як і хазяїн її поруч зі мною.
За ніч прокидаюся разів п'ятдесят, спина затерпла, але повернутися на другий бік не можу. Тепер тільки розумію, які неймовірні злидні можуть змусити двох людей спати в одному гамаку. Мозолясті ноги Абелардо цілу ніч дряпали мою щоку… Ніч темна, як те підземелля, а під сіткою така задуха, що навіть дихати важко. Мотуззя, яким гамак прив'язано до дерев, від кожного поруху жалібно скрипить. За сіткою дзижчать хмари комарів, а під ним пищить один, що заліз, видно, звечора. Даремно намагаюся знищити незваного гостя. Абелардо обережно махає руками в темряві, і щоразу його жорстка мозоляста підошва човгає по моєму підборіддю і щоках, що давно не бачили бритви.
Перспективи на наступну ніч дуже невтішні, але про те, щоб Абелардо ночував не в гамаку, я навіть не думаю. Адже йому теж не солодко.
До мене наближається звук рівномірного дзижчання і раптово зривається. Комар сів мені на ліве вухо. Я терпляче жду. Відчуваю, як комар стромляє жало. Вухо раптом запекло, засвербіло, але я навіть не поворухнувся. Чекаю, поки комар відчує цілковиту безпеку і поважчає од випитої крові. Тоді настане моя черга. У вусі коле, свербить, пече, як вогнем. Нарешті з несамовитою люттю і силою ляскаю долонею по вуху. В голові аж задзвеніло.
– Є, сеньйоре? – чути з другого кінця голос Абелардо, який поспішно приймає з моєї шиї босі ноги, грубі, мов терпуг.
– Та ніби вбив… – відповів я невпевнено, прислухаючись до задушливої темряви під сіткою. Я помацав вухо, воно мокре і липке. Це все, що лишилось від комара, який зіпсував нам півночі.
А за сіткою комарі аж кишать, заколисуючи нас своєю «приємною» серенадою. В лісі ще темно, іноді чути хлюпіт води, шурхотіння якоїсь звірини, що лазить у гущавині. Десь далеко впало старе дерево. Отруйні змії, полози, дикі звірі пожвавлюються в нічному лісі. Одні чигають на здобич, інші стережуться нападу.
А ми – що ж подієш – з розплющеними очима погойдуємося в гамаку між двома пальмами урукурі, з нетерпінням чекаючи світанку, який врятує нас від страждань.
Раптом тишу пічної темряви розтинає дике нявчання. Ми напружено прислухаємося, потім потихеньку підводимося в гамаку. Я беру рушницю.
– Ягуар! – шепоче Абелардо.
Це самка кличе самця. Вона недалеко, за якихось сто – сто двадцять кроків від нас. Нявчання почулося знову, і, нарешті, все затихло. Більше ми не чули ягуара.
А за сіткою лунає фортіссімо комарів. Скільки мук і страждань завдає ця дрібнота мешканцям джунглів?! Жорстоке тут життя і для людини, і для тварини, і навіть для цих дрібних комах.
Нам нічого не лишається, як сісти в гамаку, обпершись один об одного спинами.
Нарешті, світає. В нічній темряві починають вимальовуватись якісь силуети, контури. Все поринає в олов'яну сіризну, потім, наче під впливом чарівної палички, забарвлюються в бронзовий колір і згодом у золотавий.
Абелардо підняв сітку і, полегшено зітхнувши, зліз на землю. Я солодко простягаюся у просторому гамаку. Тим часом Абелардо роздмухує жар у вчорашньому багатті. Коли сухий хмиз спалахнув, кабоклу підкинув оберемок дров і підійшов до мене:
– Сеньйоре, можна взяти вашу рушницю? Піду в ліс.
– Бери!
Знаю, що кому хочеться знайти слід ягуара. Незабаром я теж вилажу з гамака. Навколо все мокре від роси.
Заварюю міцну каву. Абелардо десь у лісі майструє капкан на ягуара. Через годину він кличе мене глянути на свій витвір.
Йдемо довго, майже чверть години, поки, нарешті, добираємося до місця, де Абелардо поставив пастку.
– Ось! Обережно, сеньйоре, не доторкуйтесь!
Це був допотопний примітивний капкан. У розколотий стовбур набито цвяхів. Один кінець стовбура міцно зв'язано ліанами, а другий розчахнуто клином. Між розщепленим стовбуром Абелардо поклав об'їдки м'яса. Якщо ягуар доторкнеться до клина, половинки стовбура миттю зійдуться і цвяхи, прихопивши звіра за шкуру, міцно триматимуть його. Для того, щоб ягуар не втік разом з капканом, Абелардо прив'язав до стовбура здоровенну колоду, кілограмів на сто.
– Ну, сеньйоре, як вам подобається капкан?
– Чудовий! – усміхнувся я. – Тепер тільки треба, щоб ягуар попав до нього.
– Попаде! – впевнено відповів Абелардо. – Якщо не ввечері, то вночі або вранці.
Цілий день ми ходили, намагаючись не зчиняти шуму, не розмовляючи голосно, навіть не рубали дров. Я переглядав наловлених комах. Абелардо вудив рибу. Приніс на вечерю з півдесятка рибин. До капкана вирішили навідатися завтра.
