Текст книги "У країні ягуарів"

Автор книги: Габор Молнар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

У дощ під навісом. Полювання на черепах

До обіду йшов тихий дощ. Пелена його затягла все навколо. На тому березі ледве мріє зелена стіна джунглів. А в сонячну погоду серед цієї гущавини можна розрізнити навіть білі квіти, якими рясно вкриті виткі рослини.

Щоразу, переїжджаючи на той берег, збираю на цих запашних квітах багато комах, особливо метеликів. Кожна квітка своїм ароматом манить до себе певний вид комах. Дуже багато тут м'ясоїдних квітів. Запах їх найспокусливіший для комах. Голодний, довірливий жук залізає всередину квітки по нектар і лишається там назавжди.

Дощ дужчає. Навколо моєї хатини вода розмила опале листя, і вже видно чорну землю. Погода така, як у травні на моїй батьківщині. Не дуже жарко. Вогнище горить під навісом, точніше димить. Тепла воно не дає, тільки дим. А втім, це добре. Комарі теж не люблять дощу і. шукаючи сухого місця, залітають до мене в гості. Я вже прокоптівся гірким, їдким димом. Але не нарікаю, бо це найкращий захист від комарів.

Усі металеві речі вкрилися від вологи рудою іржею.

Клітки мокнуть під дощем. Великі й маленькі, отруйні і неотруйні змії, мабуть, радіють такій погоді, бо лежать собі спокійно в клітках, згорнувшись кільцями. Мідні сітки, якими покриті передні і задні стінки кліток, теж почорніли від вологи.

Настрій у мене такий же тихий, сумний, як і погода, що налягла тягарем сірого олова. Робити нічого, а йти в хащі в негоду не хочеться. Воно й шкода відсиджуватись під навісом, бо в дощ саме можна щось уполювати… В таку погоду звірі здебільшого сидять у густих хащах під лапатим листям. Проте сьогодні не піду в джунглі. Навколо жодного звуку, крім шуму дощу.

Дощ вщухає тільки надвечір. Може, піти пополювати на черепах?!

Видно, на цьому струмку в літній сухий час утворюються піщані коси, в яких великі черепахи тартаруги відкладають яйця. Мабуть, у струмку водяться ці тварини. От якби зловити на гачок хоч одну! В черепахи дуже смачне м'ясо. Поблизу стоянки надибую на пальму, м'яка серцевина якої, певно, буде смачною принадою для черепах.

Зрубую молоденьке деревце і вирізую серцевину. От тільки спеціального гачка для ловіння черепах в мене немає, а простим риболовним їх не ловлять.

А може, спробувати? Мабуть, тільки з почуття «гуманності» рибалки не ловлять черепах на гачки з борідкою. Гачок без борідки легко вийняти з тіла тварини, він не розриває м'яса, і черепаха може прожити кілька місяців. Ось у цьому й полягає «гуманність» рибалок, що ловлять сорока-п'ятдесятикілограмових черепах. Я теж задоволено їм черепашаче м'ясо.

З чого ж зробити гачок? Переглядаю мішок з усяким мотлохом, витягаю звідти старі іржаві кліщі, якими давно вже не користувався. З ящика, що править мені за стілець, стирчить іржавий цвях. Оце саме й згодиться! Миттю витягаю семисантиметровий цвях з почорнілої від часу дошки, зчищаю іржавчину не менш іржавим напильником, загострюю добре кінець і згинаю його півколом. Під головку цвяха прив'язую мотузку, а замість поплавка на півметра від гачка прикріплюю суху гілочку. Потім настромлюю на гачок принаду, йду до струмка і закидаю у воду гачок з принадою. Це саме час, коли мешканці джунглів виходять на полювання. У воді і в лісі вирує життя. Десь недалеко закричав папуга. Мошва й комарі дзижчать над головою.

Над джунглями клубочаться темно-сірі хмари. Все навколо оповиває чорна пітьма.

Уже погано бачу поплавок, що погойдується на хвилях. Кінець десятиметрової мотузки намотав на зап'ястя. Отак сидів кілька хвилин, коли раптом за мотузку щось сильно сіпнуло. Мотузка врізається в зап'ястя. Поплавок зникає під водою, тільки натягнута, мов струна, мотузка розсікає воду зліва направо і навпаки. Важка здобич чинить шалений опір. Я з усіх сил впираюся ногами в коріння. За мотузку не боюся, вона витримає. Здобич не здається, намагається вирватися. Я навіть по мотузці відчуваю її панічну поведінку. Певен, що переможу, бо гострий гачок знесилить, зрештою, будь-яку тварину. Цією мотузкою я вже витягав навіть чотириметрових чорних кайманів. Цікаво, що ж потрапило на гачок?

Змотую останні метри мотузки. Нарешті, з води виринає черепаха. Вона ще сіпається, але опір її вже слабшає. Черепаха невелика, кілограмів двадцять. Я гадав, що вона значно більша.

Витягаю черепаху на берег і перекидаю її на спину. Бідолашна, шукаючи опори, перебирає ногами. Пробую витягнути гачок, але він глибоко застряг у хрящах. Щоб довго не мучити тварину, я пускаю в дію широколезий теркадо. Тепер лишається тільки розбити сокирою панцир і вирізати м'ясо.

Хижа пума

Уранці я прокинувся, охоплений якимсь незвичним, дивним почуттям. Навколо могильна тиша. Дощ, що монотонно барабанив усю ніч, перестав, і з листя спадають рідкі великі краплини.

Тиша в джунглях буває неймовірно гнітюча. В такі хвилини все здається неживим, наче вилитим з олова. Мабуть, від цієї гнітючої тиші я і прокинувся.

За чверть години збираюся на полювання. Перш ніж вирушити в дорогу, оглядаю спорядження, човен, чи часом не трапилася вночі якась біда. Усе навкруги мокре. Повітря від теплих, вологих випарів задушливе і густе.

Вода в струмку аж темна, вирує біля берега, розбиваючись об коріння рослин. За ніч вона ще прибула. Дашок човна вже добре видно з-під пальмового навісу.

Черевики не висохли. Тому сьогодні доведеться взути гумові. Беру з собою теркадо і короткий ніж, перекидаю через плечі рюкзак і з рушницею в руці вирушаю в хащі.

Гущавина приймає мене в свої обійми, як мати дитину. Але іноді буває нелегко вирватися з таких обіймів.

Небо вкрите густими сірими хмарами. Важко орієнтуватися в нетрях, коли немає сонця.

Пробираюся вперед повільно, бо густі зарослі заступають шлях на кожному кроці.

Незабаром натрапляю на маленький струмок. Таких рукавців тут багато. Вони завжди ведуть до основного струмка. Щоправда, іноді надто звивистою дорогою.

Долоня немов прикипіла до рушниці. Палець весь час на спусковому гачку. З-поміж зелені випурхують пташки. Плоска черепаха стрибнула переді мною у воду і, пірнувши, заховалась десь на дні серед каміння.

У лісі справжній капіж. Великі краплини з шумом падають з дерев. Дзижчать, бринять комахи. По злежалому листі повзуть мурашки. Великі й маленькі ящірки пробігають по вивернутому з корінням дереву, наче по біговій доріжці. Я не стріляю в них, хоч їхня шкура ціниться досить дорого. Просто мені хочеться вполювати щось цікавіше. Постріл переполошив би навколо всю звірину. А я сьогодні вирушив з твердим наміром убити великого звіра. Мені потрібне м'ясо, бо риба, якою мене щедро постачає струмок, уже набридла. Особливо багато тут сріблясто-білих риб, схожих на коропа. Вони плавають цілими зграями. М'ясо їхнє смачне, і в ньому мало кісток. Але ніяка риба не зрівняється із дичиною джунглів.

Іду гущавиною, час від часу присідаючи, щоб глянути, що там попереду. Пробиратися стає дедалі важче. Здається, долаю відстань не метрами, а сантиметрами. Підійшовши до байрака, помічаю на його дні багато слідів пекарі: видно відбитки копит і свіжий послід. Мабуть, стадо десь близько. Ступаю ще обережніше. Попереду, під кущами, щось ворушиться. Так, це пекарі. Вони сірі, як і невисокий чагарник. Влучити буде нелегко.

Недалеко від них видно силует іншої тварини, коричневої. Я зачепив ліану, і пекарі в ту ж мить обернули голови, проте, мабуть, не помітили мене, бо знову почали спокійно ритися в багні. Що ж це за коричнева тварина? Очевидно, болотний олень веадо, що живе в дружбі з пекарі.

Я застиг, боячись сполохати дичину. Звір, що причаївся під чагарником кроків за десять від мене, теж ніби скам'янів, навіть не ворухнеться. Він аж присів. Тепер бачу його очі й голову. Звір уже стежить за мною, а не за пекарі. Не гаючись цілюсь і натискаю спусковий гачок.

Лунає постріл. Куля влучила звірові прямо межи очі.

Біля дула кучерявиться синюватий димок. Пекарі з переляку мчать стрімголов і через кілька секунд зникають у хащах.

Луна від пострілу котиться по джунглях. Усе навколо мовчить з переляку, тільки переді мною б'ється в передсмертній агонії коричневий звір. Це не олень, а хижа пума. До мого горла підступає щось гаряче від несподіванки. Я гадав, що це лагідний олень, який прийшов сюди разом зі стадом пекарі, а виявилось, на мене чигав небезпечний хижак.

Пума – втілення спритності, прудкості і агресивності. Вона хитра і підступна. А втім, вона й мусить бути такою, щоб прогодуватись. Це перша пума, яку я зустрів тут, у районі верхньої течії Купарі. Розміри її вразили мене.

Пума, певно, була дуже голодна, бо коли я перекинув її, щоб обдерти шкуру, живіт її дуже запав. Куля влучила в надбрів'я звіра. Хутро старого хижака красиве, аж виблискує.

Я обдер шкуру, згорнув її і перев'язав повитицею.

Тепер шкура пуми сохне під навісом.

Сутінки переходять у чорну темряву. Денне полювання схоже на кадри з цікавого кінофільму. А завтра? Яку програму приготували для мене джунглі на завтра.

* * *

Щоденник швидко заповнюється описами подій і вражень. Як не бережу його, але аркуші вже добряче пошарпані. Між списаними сторінками впресовано чимало комах – і мурашок. Як вони сюди попали, для мене лишається загадкою. Я худну пропорціонально до набухання папки щоденника. За час перебування в цих місцях я схуд не менш як на шість-вісім кілограмів. Засмагла шкіра напнулась на кістках, а велика борода благородно прикриває вилиці. Почуваю себе непогано, хоч спека і безперервний дощ страшенно виснажують. Я вже маю вигляд чорної індіанської святої статуї.

Найбільше виснажує мене, безумовно, малярія. Через її приступи я і схуд. Правда, поки що вона не турбує мене. Але чи надовго? Борода, вуса і чуприна, що швидко ростуть, завжди мокрі від поту. Та і весь я майже завжди мокрий. Воно й не дивно: сила-силенна води, яку щодня випиваю, повинна ж кудись діватись! Гамак теж завжди вогкий, бо тут дуже вологе повітря. Температура повітря вдень близько сорока градусів. Цим і пояснюється все. Іноді, коли в джунглях удень не знаходжу води, організм працює з перебоями, і тоді в мене болить голова. Та струмкова вода і таблетка кофеїну ввечері виліковують мене.

Я вже заплутався в своєму незвичайному календарі-жердині, на якій щодня роблю по одній зарубці. Можливо, пропустив кілька зарубок, і тепер не знаю, який день: неділя, четвер чи понеділок. Але це не так важливо. Поняття часу тут не має ніякого значення. Про те, що час минає, нагадує мені інший календар – запаси їжі, які постійно зменшуються. Ця деталь фіксує час краще за найточніший хронометр.

Гамак витрушую щодня, бо ввечері вже кілька разів знаходив у ньому скорпіонів, жуків, а оце недавно – навіть дохлого маленького зеленого папугу завбільшки з горобця. Звідки він узявся, невідомо. Змія парелхейра, що повзає по ліанах, поїдає цих папуг. Можливо, вона вкусила птаха, і той упав під навіс. Черевики, одяг теж щоразу добре витрушую перед тим, як надіти, бо непрохані «гості» залазять і туди.

А скільки таких прикрих випадків у моєму «дикому» житті! Про всі і не розкажеш. Вони заповнюють весь день, інколи навіть ніч. То полюю на змію, а вона візьме та й зникне між корінням, то, шпортаючись у землі теркадо, переріжу велетня павука. А то ще, буває, в дуплі дерева шукаю змію сурукуку, несу для неї на плечах важкий ящик, а дупло виявиться порожнім. Доводиться повертатися ні з чим.

Іноді годинами блукаю у гущавині, а здобичі немає. В такий час увага послаблюється, а це дуже погано, бо вже хоч і побачиш якого звіра, поки приготуєшся стріляти, він зникає. Адже звірі в джунглях – не застиглі мішені.

З фотографуванням теж халепа. Так економлю плівку, що навіть рідкісні кадри не знімаю. Може, будуть ще кращі.

Усе це дрібниці – сірі сторінки в щоденнику. Але сірий колір теж належить до гами кольорів, і щоб вона була повна, додаю і сірі сторінки. Бо не завжди ж буває свято!

Небезпечне гніздо орхідеї

Настала тропічна зима – задушлива, волога, жарка пора. Третій день не припиняється злива. З покрівлі суцільною завісою спадає вода. Круг хижі вона вимила глибокий рівчак і збігає ним у струмок. Здається, небо прорвалося. Такої зливи я ще не бачив.

До ранку випало близько трьохсот міліметрів опадів.

Вчора по обіді, під зливою, я знову натрапив на боа констриктора. Це втретє за подорож. Красивий екземпляр. Я вбив гада. Застрілив також і жовто-чорну змію папаову.

На світанку приніс з мокрого лісу оберемок пальмової кори, щоб кілочками з неї розіпнути шкури боа констриктора та папаову. Пальму поколов на трісочки ще в лісі, бо під навісом для цього немає місця: все заставлено речами, які я позносив сюди, ховаючи від дощу. Деякі комахи почали пліснявіти. Тому, наливши міцного розчину марганцівки в порожню консервну банку, я щодня обмиваю в ньому комах.

На перекладині, що підтримує покрівлю з пальмового листя, висять на мотузках згорнуті в рулони, шкури диких звірів. До кожної мотузки я причепив шматки вмоченої в карбід вати, щоб мурашня не добралася по мотузці до шкур. Білого смердючого карбідного порошку бояться не тільки комахи. Навіть звірі тікають від цього запаху. Перегорілий карбід з ліхтаря висипаю на одну купку. Він теж відганяє од хатини небажаних «гостей».

Десь перед обідом я впорався з усім. Шкуру боа констриктора розіпнув на стовпах навісу, а голову ще й цвяхом прибив.

Закінчивши роботу, йду до струмка помитися. Човен до половини залито водою. Добре помився у відрі, та ще й облився водою. Проте з рук не сходить запах сирої шкури боа. Ну та нічого: поки вичерпаю з човна воду, руки перестануть смердіти.

Під навісом у казанку тим часом вариться в'ялена риба піраруку. Юшка буде пісненька, зате смачна.

Поки вичерпував з човна воду, небо на сході посвітлішало. Швидко пливуть легкі хмари. Дощ вщухає. З-поміж хмар уже виглядає сонце. Джунглі оповиваються туманом від випарів. Дихати важко. Здається, дихаєш не повітрям, а водою. На невеличкій галявині цілковитий штиль. Немає навіть слабенького вітерця, який хоч трохи освіжив би цю жахливу задуху.

Сьогодні збирався, коли закінчу обробку шкур боа і папаову, полатати свій рваний одяг, який зберігаю в гумовому мішку. Тепер передумав. Попливу краще на той берег.

Разів три-чотири наліг на весла, і ніс човна врізався в зарослі. Вчепившись за нависле гілля, я тримаю човен, щоб сильна течія не знесла його вниз. Лівою рукою з допомогою теркадо прорубую шлях до берега. Заважає навіс човна: він чіпляється за чагарник.

Нарешті, після впертої боротьби з густими хащами, причалюю до берега. Влітку, в суху пору року, висота берега досягає тут метрів три. Тепер вода настільки піднялася, що я вільно ступаю з човна прямо на землю.

З собою беру рушницю, рюкзак і теркадо. Весло кидаю на дно човна і крізь вузьку протоку оглядаю свою стоянку. Дим, що здіймається вгору з-під навісу, справляє враження затишної домівки. Моє житло з цього берега здається оазисом серед дикого, небезпечного для людини пралісу. Так, небезпечного. Іноді джунглі здаються мені дуже небезпечними й жорстокими, бо тут на людину кожну мить чигає смерть. Але такі настрої перемагаю швидко, як і отруйних змій, комах, диких лютих звірів. Крім того, мені здається, що я поза владою небезпеки.

Я ніколи не боюся, що не переможу противника в джунглях. До самотності теж звик. Навіть сам не помітив, як пристосувався до такого життя.

Прямую в хащі. Пильно розглядаюся на всі боки. На роздвоєній гілці помічаю розкішну свіжо-зелену орхідею, що вгніздилася на висоті близько двох метрів від землі. Вона завбільшки з величезну миску. Густе коріння цієї рослини-паразита оповило товсту гілку і, звисаючи в повітрі, тягне її донизу. Між листям і корінням, мабуть назбиралося багато сміття, тому орхідея така важка.

Я не збираю колекції орхідей. Проте деякі з цих рослин такі красиві, що жаль залишати їх. Між іншим, серед них лише кілька таких, що цвітуть, та й то без запаху.

Взявши рушницю за дуло, я підскочив, щоб пригнути орхідею нижче, відрубати її і віднести на стоянку. Підстрибнувши, я вхопився за гілку і потягнув її вагою свого тіла донизу.

В цю мить з-поміж свіжої зелені вигулькнуло щось бордове і, звиваючись, упало спочатку мені на плече, а звідти на землю. Я інстинктивно пустив гілку…

Бордово-червона змія, торкнувшись землі, блискавично вдарила головою у пряжку шкіряної халяви, на два сантиметри нижче від голого коліна.

В мене аж мурашки пробігли по спині.

Я з такою силою і люттю притис прикладом шию змії, що вона на мить витяглась, наче здохла.

Мабуть, я перебив їй хрящ, бо гадюка майже не чинить опору.

І ось двометрова змія звивається в руці. Вона обвила ногу, в блискучу пряжку якої щойно вдарила. По боках змія нерівномірно всипана чорними цяточками. Вона тонка, сильна, голова її красива, очі неначе два блискучі чорні вуглики.

На лобі в мене виступають краплини поту. До свідомості тільки тепер доходить небезпека, яка загрожувала мені щойно.

Змія все так само міцно стискає мою ногу кільцем. Бордове тіло гадюки, повисаючи між рукою і ногою, вигинається. Змія зі всіх сил намагається вирватися.

Отаку змію я піймав колись у чагарнику на березі Тапажосу років півтора тому. Цей вид отруйних змій мені невідомий. Не знаю навіть його назви. Змія тоді, нa жаль, втекла, бо я забув на ніч зачинити клітку.

Тепер у моїх руках друга така сама змія. Я дуже радий, але коли думаю про смертельно отруйні зуби, аж мороз пробігає по спині… Якби гадюка вкусила мене не в пряжку, а в голе коліно, то вже, мабуть, я не повернувся б з джунглів.

Одною рукою намацую в рюкзаку мотузку і прив'язую шию змії до дула рушниці. Змія вмить обвила двостволку, наче гілляку. Рушниця стала схожа на живу товсту спіраль. Тільки тепер я відчуваю, яка важка змія.

Лише кілька хвилин тому я причалив до цього берега і вже повертаюсь назад, щоб помістити цінний трофей у клітку.

З почуттям тривоги дивлюсь на гніздо орхідеї. Цей випадок буде для мене на все життя наукою.

Довгим теркадо рубаю корінь орхідеї. Тріски розлітаються на всі боки. Нарешті, важке гніздо орхідеї падає на землю. Я переношу його до човна. Орхідея схожа на сплетений природою великий кошик.

У цих місцях можна знайти і цікаві камінці вулканічного походження. Я зібрав уже цілу колекцію. Серед каміння трапляється і скам'яніле дерево.

Знову пробираюся в глиб джунглів. Сонце нещадно пече. Небо зовсім ясне.

Струмок, стоянка і човен, лишилися позаду. Я взяв з собою кульову рушницю на великого звіра.

Листя на землі м'яке, мов подушка, іти по ньому приємно, як по персидському килиму. Вода сімдесятидвохгодинної зливи зникла. Губчатий гумус, спрагла земля і струмок ввібрали її.

Підходжу до повалених бурею напівзогнилих дерев, що лежать навхрест. Тут, певно, багато метеликів, двадцятисантиметрових бабок та інших комах.

У джунглях нерідко трапляються місця, де велетенські дерева, падаючи, тягнуть за собою всю навколишню рослинність, і вона тепер гниє у гумусі.

Ці два повалені дерева теж велетенські. Стовбури їх такі товсті, їло мене майже не видно за ними. Навколо трухлявих колод – гнилі ліани, товсті сучки і лисі я, шо вже перемішалося з гумусом. Усе це лежить на землі може й півстоліття. За цей час галявина ще не встигла зарости. Невисокі дерева, кущі вже тягнуться до неба, але поки що не закривають його.

Сонце світитиме ще години дві. Отже, я зможу наповнити свої банки і коробки новими екземплярами комах.

Пройшовши вздовж першого стовбура, я зібрав під його корою близько 150 різних видів комах.

Раптом мою увагу привернув величезний, вкритий шерстю, чорний павук з білими кільцями на тулубі. Павук чатує на якусь жертву, не помічаючи мене. Вертаюсь до рюкзака по мотузку і швидко прибігаю назад, щоб не проґавити цього велетня.

Та мої хвилювання марні – павук сидить собі на тому ж місці. Обережно накидаю на нього петлю. Павук отямився вже тоді, коли опинився в полоні. Тільки тепер він робить спробу втекти, але пізно. Заважає мотузка, на якій він висить. Я закриваю павука в коробку і міцно перев'язую її мотузочком.

Одного разу отакий павук-велетень уже виліз з коробки, коли вона розкрилася, у рюкзак. Лише випадково я не зазнав смертельного укусу втікача…

Під корою на другому стовбурі я зібрав теж чимало цікавих комах – мурашок, кліщів, блощиць, коників…

Розіславши на землі ряднинку, висипаю на неї зібрані трофеї і сортую їх.

Я так заглибився в роботу, що забув про все на світі. А тому не відразу помітив велику лісову черепаху. Вона стояла переді мною на червонуватих ногах і не без цікавості розглядала мене. Черепаха, певно, вважала мене теж якоюсь химерною черепахою. Коли я махнув на неї рукою, вона втягнула голову й шию під панцир, повернулася з «блискавичною» швидкістю, як це тільки може черепаха, і почимчикувала в гущавину.

Добре, що в такому становищі на мене не напав якийсь голодний ягуар.

Розсортувавши комах, я обережно складаю все в рюкзак. Тінь стовбура вже падає на мене, сонце починає заходити. Я встаю і розминаю затерплі ноги. Ставши навшпиньки, ненароком визираю з-за товстого стовбура по той бік і раптом… Не вірю власним очам. З гущавини поважно виходить стрункий, граціозний олень. До нього не більше десяти-дванадцяти кроків. Сховавшись за стовбур, стежу за кожним його рухом.

Ударник рушниці тихенько клацає. Я цілюся в лоб, межи очі. Навіть у тиру не можна було б цілитися спокійніше.

Та олень уже, видно, зачув щось незвичне для себе. Може, його стурбував запах рюкзака, ціанистого калію чи людського тіла.

Миттю натискаю на спусковий гачок. Луною котиться постріл у джунглях, а олень, наче в нього грім ударив, перекидається на опале листя. Підходжу до нього. Це невеликий олень, кілограмів на п'ятдесят.

Тепер буде оленячий шашлик на вечерю.