Текст книги "У країні ягуарів"
Автор книги: Габор Молнар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)
Я весь мокрий від поту. До тіла поприлипало лісове сміття. Дивлюсь на плече, чи не поналазило кліщів з шкури дикого кабана. Ні, вони ще не збагнули, що їхній хазяїн здох. Але незабаром відчують це і повилазять, бо навіть кліщі не люблять жити в мертвій шкурі.
Смеркає. Різке голубувате світло карбідного ліхтаря розливається під навісом і освітлює розіп'яті на ящиках шкури пекарі та ящірки. Поповнюється моя колекція. На світло карбідного ліхтаря летять різні комахи, великі нічні метелики. А що як влаштувати нічне полювання на комах? Для цього розвішую на гілках простирало, щоб два кінці його звисали аж до землі, а перед ним ставлю ліхтар. Комахи, метелики летять на світло, вдаряються об простирало і падають на землю. Мені лишається тільки підбирати їх. Це зручний спосіб.
Десь о другій годині ночі закінчую полювання. Поклавши на ящик ліхтар, вибираю найцінніших комах. Сьогодні наловив їх чимало. Банки і коробки майже повні.
На плоскогір’ї
Що привело мене сюди, змусило вилізти на вершину гори, яка мов володар височить над джунглями? Сам не збагну.
Може, я зійшов сюди, щоб окинути зором безмежні джунглі, оповиті туманом?
Чи, може, щоб подихати свіжим повітрям?
В усякому разі, мрія моя здійснилась. В розірваній майці, коротких штанях, шкіряних гамашах, черевиках і в бразільському солдатському капелюсі стою на вершині.
Праворуч схил дуже стрімкий. Він стає пологішим аж там – ген-ген унизу.
Гірський хребет заріс лісом, лише подекуди із зелені видніються голі скелі.
Гора біля вершини руйнується від часу. Але руйнування відбувається дуже повільно – за сотні тисяч років, може, на один метр. Час не квапиться, йому нікуди поспішати.
Внизу, під склепінням густих джунглів, вирує життя мільйонів живих істот, що борються за своє існування. А тут, на горі, в природі панує цілковитий спокій. Яскраво світить сонце, і плавно літають різнобарвні метелики. Надзвичайно багатий світ комах відкрив я тут під трухлявими стовбурами. Не можу намилуватися красою і розмаїтістю барв жучків і метеликів. Здавалося б. я повинен уже збайдужіти до них. Навпаки. Цей світ з новою силою полонить мене. Джунглі щоразу роблять мені радісні сюрпризи.
Дивлюся на природу і проймаюся думкою, що я тут не самотній. Уночі на світло ліхтаря летять комахи. Найменший звук примушує мене щоразу насторожуватись, чекати зустрічі з невідомою істотою. Навколишня чарівна краса полонить мій мозок, серце і душу. Відчуваю невимовну насолоду, милуючись з вершини гори природою. Я закоханий в сонячне проміння, в палаюче вогнище серед темряви так само, як і в блискавку або грім серед ночі. Мені двадцять чотири роки і, може, цим пояснюється моє захоплення красою природи.
З вершини спускаюся на вулканічне плато. Повалені стовбури дерев, трухляві колоди, вивернуті з корінням велетенські дерева лежать на терасі, що утворилася під час останнього виверження вулкана. Звідси ще важче знайти серед зеленого килима місце, де протікає струмок. Повітря тут зовсім не таке, як у низинних місцях. Дихати значно легше.
Сонце вже було високо, коли я закінчив оглядати плато. Внаслідок старанної праці до банок попало стільки рідкісних комах, що я навіть і мріяти не міг. Красиві жуки, дюжина різних павуків і скорпіонів з довжелезними щупальцями, польовий кліщ з зеленою спинкою і червоним черевцем та ще багато інших комах. На все це я згаяв не більше трьох годин.
Сівши на краю скелястого плато, сортую по коробках сьогоднішні трофеї, вартість яких дорівнює вартості шести ягуарових або видрячих шкур.
Сонце і тут пече, але не так безжально, як унизу. Якби це плато було ближче до струмка, я неодмінно перебрався б сюди. Тут навіть комарів немає. Але план мій нездійсненний: дуже далеко від води.
З рушницею в руці і рюкзаком за плечима спускаюся по скелі вниз. Незабаром входжу в хащі. В районі Купарі я ніколи не бачив такого своєрідного рельєфу, як тут, ніколи не дихав таким свіжим повітрям. Навіть забуваю про важкі умови життя в джунглях і про свою самотність…
Тріщить під ногами сухе гілля, котиться вниз каміння. З того боку горн легше було підніматися. Певно, легше було б і спускатися. Правда, видряпуючись на гору, я теж обливався потом, піднімався кілька годин. На кожному кроці можна зірватись у прірву. Тому спускаюся дуже обережно. Нарешті, досягаю підніжжя гори. Внизу схил не такий стрімкий, зате ліс густіший. Ліани перегороджують дорогу, з кожною хвилиною йти важче. Повітря стає задушливе. Я вже весь мокрий від поту. Майка, взявшись плямами, прилипла до тіла, короткі штани в поясі теж мокрі, шкіряні гамаші поприлипали до ніг, а в черевиках грудки землі змішалися з потом, панчохи зібгалися і муляють.
Наді мною проносяться зграї коричневих і чорних мавп. Іноді випурхне птах. Блискавично прошмигують зелені та рябі ящірки, майже метрові хамелеони.
Джунглі навколо живуть своїм життям. На перший погляд, воно здається одноманітним, але, приглядаючись, можна щоразу побачити щось нове, бути свідком цікавих подій. Пробираюся далі в надії побачити десь змію. Хоч колекція змій у мене велика, не завадить поповнити її.
Можливо, досі я був дуже нетерплячий, бо в мене був приступ малярії. Мабуть, цим пояснюється, що ходив я по хащах з шумом, від якого втікали змії, дуже чуйні до звуків. Та й змій тут не так багато, як хотілося б.
Крізь зелену стелю джунглів в одному місці пробивається яскравий промінь. Я підходжу і стаю під нього. Тінь падає на схід. Отже, треба обігнути гору, щоб вийти до струмка, який тече паралельно течії Тапажосу, але в протилежному напрямку. Їх зв'язує Купарі. Тапажос звідси кілометрів за сто двадцять – сто сорок.
Попереду, за густою стіною ліан і хащів, блиснула поверхня озера. В літню пору воно висихає. Значить, іду правильно, але просуватися важко, бо грунт під ногами в'язкий, а хащі майже непрохідні. Попереду нічого не видно вже навіть за п'ять кроків. Раптом переді мною стрибнув у гущавину переляканий золотий заєць з червонуватою шерстю. Я не вистрілив у нього, щоб не зчиняти шуму.
Навколо мене починають дзижчати комарі. Отже, десь недалеко болото.
Вологе опале листя не шарудить, я ступаю по ньому, як по м'якому килиму. Майже щохвилини присідаю навпочіпки, вдивляючись у гущавину, чи не побачу чогось цікавого. З великим задоволенням вбив би пекарі, щоб засолити добрий шмат м'яса. Згадав гуляш, який я засмажив недавно з цибулею і міцним червоним перцем по-угорськи. Якби тільки не ота фаринья. Не люблю я цього замінника хліба.
Пройшов ще кроків п'ятдесят. Болото вже чавкотить під ногами. Довелося звернути ліворуч, ближче до скелястого підніжжя гори. Незабаром виходжу на своєрідну косу серед в'язкого грунту, яку омиває кришталево чисте дощове озеро. Крізь півметрову глибину просвічує вкрите опалим листям дно, затоплені гілки дерев, стовбури. Біля одного дерева помітив послід ягуара і свіжорозкидане листя. Видно, хижак був тут недавно.
Міцно стискаючи рушницю, обережно іду вперед. Може, ягуар десь поблизу? Я такий стомлений, що навіть не відмахуюсь од комарів.
Просуваюсь поволі, крок за кроком; обережно відгортаючи гілки, ліани, пролажу попід густим сплетенням, обминаю колоди. По чорній бороді стікає солоний піт. Шкіра під вусами і бородою страшенно свербить. Знову присівши навпочіпки, оглядаю земляну косу. Вся вона вкрита густопереплетеними ліанами і повитицею… За цим сплетенням помічаю відблиск води. Значить, земляна коса кінчається. Далі йти не можна.
Раптом з гущавини пролунало голосне сопіння. Потім серед німої тиші почулося цмокання, шарудіння листя і плюскіт води. Приглядаюся пильніше і бачу крізь сплетення ліан та густе гілля нахилену над водою величезну, сильну голову ягуара з короткими вухами. Крім голови, не видно нічого. Шию, тулуб і ноги закриває гущавина. Якщо ягуар відведе голову трохи назад, я вже не побачу його. Отже, навряд чи зможу заволодіти цінною шкурою. А втім, справа не тільки в цьому: коли ягуар помітить, що єдиний шлях у джунглі відрізаний, він може напасти на мене, адже відстань між нами усього якихось вісім кроків.
Тож не гаючись цілюсь. Постріл лунає серед тиші як грім. Напруження, яке скувало мої нерви, враз минає.
А по той бік зеленої завіси підкидається підстрелений ягуар. Він крутиться, наче дзига, то падає, то з передсмертним хрипом спинається на ноги. Але сили покидають його. Постріл був влучний і дуже вчасний, бо відстань вісім кроків для такого сильного хижака – ніщо.
Підбираюся ближче. Хижак лежить на боці. Дробинки розірвали йому нижню частину морди, і тепер з пащі стирчать страшні ікла. Вони вже не шматуватимуть більше нікого.
Перезарядивши рушницю, чекаю ще хвилин п'ять.
Тоді підповзаю до звіра попід ліанами і кладу на землю рюкзак з банками й рушницю. Штурхаю ягуара ногою. Він не ворушиться. Здох.
Витягши ягуара на горбочок, єдине сухе місце на земляній косі, гострим лезом короткого ножа надрізаю м'яку шкуру від морди до хвоста, потім шкуру на ногах. Це самка. Шкура легко відстає од м'яса.
Оббілувавши ягуара, я скотив тушу на опале листя, згорнув шкуру і перев'язав її повитицями.
Піт градом котиться по обличчю, шиї, по спині і грудях. Помивши у воді закривавлений ніж, зав'язую шкуру ще раз мотузкою, надіваю рюкзак, беру рушницю, кладу на плечі майже двадцятикілограмову шкуру і виповзаю із заростей.
Добре, що я перед цим не вистрілив у золотого зайця, бо злякав би ягуара пострілом.
Я задоволений і веселий, але дуже стомлений. З самого ранку не відпочивав, а до стоянки ще далеко. Нелегкий буде шлях до струмка з важкою шкурою ягуара на плечах.
Нарешті, бачу попереду світлу, залиту сонцем пляму в напівтемряві джунглів. Колись у цьому місці з корінням вивернулося величезне дерево. Природа вже трохи залатала прогалину. Але мине ще багато часу, поки вона заросте зовсім.
Тінь довшає. Мабуть, уже пів на п'яту. Поспішаю, щоб встигнути ще розіп'ясти свіжу шкуру, бо як підсохне згорнута, то важко буде її розправляти.
М'язи аж тремтять від напруження, плече затерпло, але відпочивати не можна, бо часу обмаль.
Нарешті, добираюсь до стоянки і з полегкістю скидаю з плеча свою ношу.
Вже сутеніє.
Самотність. Лихоманка
На батьківщині в мене було романтичне уявлення про красу тутешнього життя, про насолоду від полювання і колекціонування. Тепер ця романтика зблідла. Джунглі, особливо після приступу малярії, посіріли в моїх очах, навіть зелень не здається вже такою яскравою. Лихоманка страшенно мучить мене. Нічого не хочеться робити. Тільки лежав би, лежав і гойдався в гамаку. Поринаючи думками в далеке минуле, я зупиняю погляд на покрівлі з пальмового листя. Єдині мої гості – комарі, які прилітають без запрошення, приносячи з собою чимало прикрих хвилин.
Крім комарів, мене відвідують ще кліщі, про яких я вже згадував. Шкіра аж свербить від них. Доводиться вилізати з гамака і вишкрябувати цих паразитів. На щастя, кліщі чомусь ніколи не чіпляються за спину – мабуть, їм там не до вподоби. Вони найчастіше впинаються в м'які місця на шиї або під пахвами.
Через кляту лихоманку, комарів і кліщів настрій страшенно псується. А тут ще й гнітюче почуття самотності…
Такий душевний стан людини в джунглях називається лісовою хворобою.
Проте коли я здоровий, то дивлюся зовсім іншими очима на «зелене пекло». Тоді я знову стаю закоханим у джунглі.
Вчора ввечері я почував себе дуже погано, настрій був жахливий. А сьогодні, відпочивши, набравшись сил, бачу навколо чарівний світ. Мене охопило бажання полювати, щось робити. Мандрівка в джунглі здається такою привабливою.
Мабуть, лише аскети минулих століть могли жити в таких умовах і то тільки тому, що нестатки їм імпонували більше, ніж зручне цивілізоване життя. Мені теж більше до душі дикі джунглі, все те, що я знаходжу в хащах, – ніж життя в несправедливому суспільстві. Щоправда, я сам тут здичавів… Чого доброго, якщо колись потраплю в жіноче товариство, то вже не зможу іі вклонитися як слід.
Кроків за десять від навісу протікає струмок. Могутня зелена стіна, що височить на протилежному березі, вітає мене як давнього знайомого. Мої друзі в джунглях – зорі на нічному небі, сонце, навіть хмари і тропічна злива. А найвірніший друг – рушниця.
Сьогодні з самого обіду ходжу по хащах. Раптом натрапляю на гадюку. Аж зрадів. Це ж парелхейра! Блискавично притискаю її прикладом до опалого листя нижче довгастої голівки. Роблю це обережно, щоб не передавити шиї. Півтораметровий змієїд, що живиться здебільшого кораловими зміями, шалено звивається навколо приклада, б'є по землі хвостом, а довгий тонкий язик блискавично рухається. Присівши навпочіпки, хапаю лівою рукою змію за шию якомога ближче до голівки. Гад обвиває мою ногу і відчайдушно б'є хвостом. Але це мене вже не турбує. Я знімаю з голівки приклад і встаю.
Змія з світлим черевом, наче стрічка, звивається в руці. Гадюка сичить, висовуючи язик.
Парелхейра зустрічається досить рідко. Вона вилазить на вертикальні предмети, наприклад на стіни, дерева. Це такий цінний екземпляр, що я, боячись пошкодити, навіть не прив'язую гада до палиці.
Стискаючи пальцями зміїну шию, поквапливо пробираюсь крізь хащі до стоянки. За рік мені пощастило піймати лише дві парелхейри.
Тонка змія обвила моє зап'ястя. Я й сам допомагаю їй обвивати свою руку, бо так легше нести плазуна. Міцно стискаю шию змії, але так, щоб не задушити плазуна. Через якийсь час мої пальці мліють, хочеться випростати їх, біля зап'ястя руку зводять корчі. Тепер уже нерадий змії…
Ні, так не донесу її до стоянки. Поставивши рушницю до стовбура дерева, дістаю з рюкзака тонку мотузку, роблю подвійну петлю, натягую її через довгасту, голівку на тонку шию, потім прив'язую змію до ліани і тільки тепер розтискаю пальці. Яке приємне відчуття! Тіло змії повільно знімаю з руки. В ту ж мить вона обвиває товсту ліану. Язичок рухається погрозливо. Я обрубую ліану ножем зверху і знизу, аж із неї бризкає сік.
Мій обшарпаний одяг весь забруднений. Сорочка і штани всі в коричневих, жовтих, фіолетових, червоних, сірих плямах. Біла сорочка через тиждень міняє свій колір, наче їй не тиждень, а кілька років. Шкіра і волосся обліплені лісовим сміттям, і я щовечора змушений довго відчищати бруд.
Мабуть, на сотні кілометрів у цих нетрях я найнебезпечніша жива істота, бо знищую майже все, що потрапляє мені на очі. Навіть хижі звірі винищують тут лише стільки, скільки потрібно, щоб підтримати своє існування. А я – значно більше. Роблю я це з переконання, що служу науці.
Яка сила жене людину сюди, щоб кожну хвилину ризикувати життям, жити в надзвичайно важких умовах? Гадаю, цією силою є покликання. Воно веде людину все далі й далі, тільки вперед, навіть тоді, коли людина усвідомлює, що за найменшу помилку мусить платити своїм життям. Адже джунглі ніколи не пробачають і не щадять.
В мене, певно, знову почався приступ малярії. Коли повернусь на стоянку, навіть не мірятиму температури. Знаю й так, що вона дуже висока. Проковтну дві таблетки хініну і зап'ю щіпкою питтєвої соди. Потім вже можна буде лягти в гамак і стогнати всю ніч. Мене мучить спрага, але річкова вода так набридла, що не хочеться її пити.
Взагалі немає бажання ні їсти, ні пити.
Ліана з гадюкою і рушницею чомусь стали дуже важкі. Невже я так ослаб? Навіть повірити важко. Вперед, тільки вперед, додому, до маленької хижки, оточеної з усіх боків височенними зеленими стінами джунглів.
Приступ малярії знесилює мене, і я все частіше ловлю себе на думці закинути ліану з гадюкою в гущавину… Але здоровий глузд перемагає, стримує мене від цього.
В рюкзаку торохтять банки і коробки. Комахи, розсипавшись, змішалися з кристаликами марганцівки. Та мені байдуже. Мерщій до стоянки, під пальмовий навіс, у гамак.
Зелене гілля і сірі ліани перегороджують мені шлях, наче непрохідна стіна. Попереду далі як за шість кроків нічого не видно. Але інстинкт веде мене у правильному напрямку.
Нарешті, навіс. Я дома.
Зібравши останні сили, відрізую мотузку на шиї парелхейри і пускаю її в невеличку порожню клітку.
Пропасниця валить з ніг. Температура росте. Мене нудить. Перед очима все мерехтить. Про їжу й воду навіть думати гидко. З'їв би апельсин, мандарин або лимон, та їх немає. Бананове повидло ще є, але хай його краще їдять мурашки.
Хитаючись, підходжу до вогнища і підкидаю дров.
Під навісом висить згорнутий гамак. Я натягаю його, прикріплюю другий кінець до стовпа і накриваю сіткою. Потім приношу із струмка банку води і ставлю її під гамак, поруч з рушницею і теркадо. Навіть не вмиваюся. Лягаю в гамак одягнений. А чи закрита клітка з парелхейрою? Довелося злізти і пересвідчитися, що дверцята клітки зачинені.
Парелхейра дуже неспокійна, вона повзає з кутка в куток. У цьому немає нічого дивного. Гадюка поводиться, як і всі змії, що попали в полон.
Знову вертаюся під навіс і лягаю в гамак. Коли б я глянув у дзеркало, то побачив би змарніле, заросле бородою, змучене обличчя і запалі очі з пожовклими білками.
Хінін. Як я забув про нього? Знову вилажу з гамака, дістаю з аптечки коробку з хініном. Тремтячими руками беру банку і запиваю дві таблетки ковтком води.
Нарешті, простягаюся в зручному гамаку і поринаю в тривожний сон. Мені привиджуються страшні картини, якісь химерні примари танцюють навколо мене. Навіть не можу збагнути, що це: сон чи дійсність?
Розплющую очі. Надворі вже зовсім стемніло. В голові шумить, гуде, але мозок ніби прояснився. Температура спала. Я знову підходжу до аптечки і ковтаю таблетку кофеїну та ще дві таблетки хініну. До ранку, мабуть, буде краще. Запалюю карбідний ліхтар, хай освітлює моє житло і зелені стіни джунглів, що обступили галявину.
Джунглі живуть своїм німим життям.
Не можу більше лежати – це, мабуть, кофеїн діє.
Вилажу з гамака. Серце сильно б'ється, пульс прискорений. Температуру не міряю. Навіщо? Якщо хінін приборкає пульс – добре, а ні, то проковтну ще дві таблетки.
На сході небо сіріє. Над чорним лісом з'являється світліша смуга. Згодом сіризна переходить в золоте сяйво. Сходить сонце.
Стає холодно. Можливо, мене трусить? Мабуть. Знову залажу під сітку і вкриваюсь простиралом.
Це не перший приступ малярії, та, напевно, і не останній. Я аж засміявся, наскільки це можливо для змученої, хворої людини. Не хочу, щоб це був останній приступ, бо мій труп став би власністю природи. А це мені зовсім не подобається. На щастя, для нас, європейців, малярія не буває смертельною, як для бідолашних тубільців, котрих вона мучить від самого народження. Один з приступів кінчається для них смертю.
Позіхаю. Це вже благотворний вплив хініну. Вранці, якщо все буде гаразд, температура спаде до норми.
Та після обіду пропасниця знову звалила мене з ніг.
Два дні боровся хінін з гарячкою і, зрештою, переміг. В мене вже нормальна температура.
Лісові будні
Швидко минають дні. Щодня ходжу вздовж берега струмка, іноді забираюсь у хащі, в порослі густою рослинністю яри. Бувають щедрі дні, а бувають і такі, коли мої колекції зовсім не поповнюються. Джунглі огортають мене вічною напівтемрявою, наче павук свою жертву павутинням. Я не можу і не хочу звільнятися від чарів «зеленого пекла», хоч вони завдають іноді чимало страждань. Бувають такі важкі хвилини, коли мені не хочеться йти в джунглі. Але я все-таки перемагаю це почуття.
Два дні інтенсивно полював і збирав комах. Адже природа не жде. Джунглі живуть своїм повнокровним, бурхливим життям.
Багато можна було б розповісти про орхідеї. Ці рослинні паразити чудові. Але вони дуже великі і збирати їх неможливо, бо для цього потрібен був би не човен, а цілий пароплав. Рослинний світ тут надзвичайно багатий, навіть найдосвідченішому ботанікові важко було б систематизувати його.
Коріння орхідей, що вмостилося на товстих, старих гіллях, не чіпаю, бо на ньому завжди багато мурашні і всякого сміття. Тільки зачепи орхідею, і все це посиплеться тобі на голову й за комір.
Звичайно, праліс – не квітучий сад. Адже орхідеї ростуть не на кожному кроці. Джунглі обплетені густою, майже непрохідною сіткою ліан і витких рослин.
Сьогодні вирішив поплавати човном уздовж берегів і трохи пополювати.
Під гіллям, що нависло над струмком з берега, кроків за п'ять від човна, з води витріщились на мене два великі каймани. Давно я не бачив тут крокодилів. Може, тому, що вночі ніколи не освітлював ліхтарем поверхню води.
Я схопив рушницю, прицілився межи очі одному кайманові і вистрілив.
Вода навколо плазунів завирувала, вгору злетіли бризки. Один крокодил утік, другий, в якого влучила куля, пішов під воду мертвий. Він ще раз викинувся з води, потім його триметрове, зеленасте тіло назавжди потонуло.
Високо вгорі пролетіли папуги і маленькі яскраві колібрі. Деякі покружляли наді мною. Мабуть, вони ще ніколи не бачили людини.
Раптом над головою пролетів із змією в пазурах великий коричневий птах – акака. Він піймав поблизу стоянки гримучу змію. Жаль, що змія стала його здобиччю, а не моєю.
Я знаю п'ять видів таких птахів, що поїдають навіть отруйних змій. Побачивши плазуна, вони нізащо не проминуть його. Їхній шлунок, органи травлення не бояться зміїної отрути.
Чим глибше забираюся в джунглі, в цей надзвичайно красивий, незайманий світ, тим з більшою жадобою шукаю щось нове і цікаве, і воно, наче світло, веде мене все далі й далі в нетрі.
Зелений, чудовий світ щохвилини готує мені якісь несподіванки. Хто скуштував цього нелегкого життя, той, незважаючи на труднощі, не відмовиться од нього. Малярія, спека, зливи і втома, невдачі колекціонера і мисливця – все це тимчасові явища. Адже, їдучи по второваному шляху, колесо воза теж іноді наскакує на камінь. Колесо підстрибне, віз струснеться, а далі котиться знову рівно.
Цілими годинами я можу спостерігати мурашку чи жука, дивуючись терпінню, з яким вони долають труднощі.
Часом, стоячи на березі струмка, слухаю хлюпіт хвиль. Перед моїми очима пропливають риби, іноді промайне величезна анаконда. Та я навіть не поворухнусь.
Навіщо? Адже я все одно не зможу витягти з води шести-восьмиметрову змію.
Звуки, що линуть з невидимих джерел, створюють в моєму уявленні цілі картини.
До пізньої ночі, засвітивши карбідний ліхтар, сиджу за щоденником. Надворі темно, все зливається у чорний колір, нічого не видно. Хвиля вітру, що промчала по долині струмка, принесла приємну прохолоду. Повітря посвіжішало.
Насувається буря. Блискавки пронизують небо. Десь далеко вдарив грім і луною прокотився по джунглях.
Я кладу перо. Треба швиденько прибрати все на стоянці. Карбідний світильник неспокійно блимає. Квапливо все зв'язую, закріплюю і вношу під накриття, щоб злива чого не зіпсувала. Грім зливається в постійний гуркіт. Усе навколо шумить і гуде. Сильний вітер заносить під навіс листя, зірване з дерев.
Нарешті, все на місці. Роботи було не багато, бо я завжди готовий до бурі. Вогнище не погасне: воно під навісом.
У чорному небі спалахують яскраві блискавки, і на мить стає світло, як удень. А потім знову все поринає в чорну темряву, чути тільки, як шумить ліс. Щохвилини оглушливо гримить грім, і здається, ніби весь світ ось-ось розколеться. Вітер шарпає джунглі, немов силкуючись заглушити грім. Тріск від падіння вивернутих з корінням дерев тоне в загальному шумі. Вітер шалено шарпає пальмове листя на моїй покрівлі. Чого доброго зірве її і жапи з човна разом з перекладинами.
Незабаром до всього домішується й шум дощу. Вітер задуває під навіс бризки. Джунглі аж гудуть. Згодом дощ переходить у страшенну зливу, крізь яку невиразно видно навіть світло блискавок. По пальмовій покрівлі наче чорти танцюють. Я підкидаю у вогонь сухого хмизу. Маси води з шумом падають на джунглі, на листя, на покрівлю, на клітки і змивають на своєму шляху все, що можуть.
Температура різко знижується. За чверть години знизилась градусів на двадцять. По спині пробігає холод, і я надіваю на себе дві сорочки.
А за навісом шалено лютують сили природи, небесний бій не вщухає. Крізь пальмове покриття вода протікає прямо на мене і на речі. Я стурбовано дивлюсь на покрівлю. Треба було густіше вшивати її.
Крізь густу завісу дощу нічого не видно. Я знаю, що змії в клітках дуже неспокійні та й шкури намокнуть. Але нічого не можу вдіяти.
Майже дві години тривала ця страшна небесна війна. Буря вщухла, а на темний ліс ще довго падав тихий, густий дощ.
Карбід уже майже вигорів у ліхтарі. Я лежу в мокрому гамаку, милуючись страшним величним видовищем, яке може влаштувати тільки могутня природа. Ковдра теж мокра. Позіхаючи, розминаю задублі пальці. Завтра в мокрому лісі під шум краплин буде добре полювати.
До шостої години ранку ще можна поспати. Сон приходить до мене так швидко, як щойно буря в джунглі.
* * *
Улітку, кілька місяців тому назад, я записав у щоденник: «Блакитний небозвід – мов гаряча піч». Тепер ця гаряча піч ще й оповита сірими хмарами, і в лісі просто задуха. Давно вже я не бачив неба.
А втім, в одному місці, на дереві, я помітив пляму, схожу на небесну блакить. Це були яйця інамбу.
Інамбу – великий птах, лісова курка. М'ясо і яйця інамбу дуже смачні. Присівши навпочіпки, я шукаю очима дику курку і півня, але їх ніде не видно. Це дуже цікаві птахи. Курка інамбу несеться, а півень висиджує курчат.
Підходжу до гнізда і простягаю руку до яєць. Вони холодні. Значить, півень і курка втекли не від мене. Гніздо покинуто давно. Яйця, мабуть, уже тухлі, але ще не втратили красивого блакитного кольору. Я ніяк не можу намилуватися їхнім забарвленням.
Вирішив яйця забрати з собою.
Господарі гнізда, безперечно, загинули. Їх, мабуть, зжер удав, ягуар, дикий кіт або інший хижак.
Витягаю зелений сачок і обережно складаю в нього усі сімнадцять яєць. Доводиться повернутись на стоянку. Іду дуже обережно, щоб не розбити жодного яйця, інакше одяг страшенно смердітиме.
Ліс мокрий, і йти важко – дуже слизько. На мені теж усе мокре. Як же спорожнити яйця? Про те, щоб зробити з двох кінців дірочки і видути їх, не може бути й мови. Адже якщо проколоти тухлі яйця, то біля них не можна буде навіть стояти – не те що видувати ротом. До того ж усередині можуть бути зародки курчат. Тоді яйця доведеться закопати в землю.
На птахів, крім інамбу, я ніколи не полюю. Хіба що іноді застрелю великого орла, цього жорстокого ворога ссавців – мавп, оленів, диких кабанів та всяких птахів. Орел своїм дзьобом пробиває голову будь-якого ссавця. Розмах крил його досягає 160–170 сантиметрів. Почувши хижака, тварини перелякано нишкнуть.
У густих хащах птахів можна побачити рідко, бо їх прикриває зелене листя, сплетення ліан та повзучих рослин. Та я на птахів і не полюю, тому що препарування їх забирає багато часу. Крім того, в мене немає для цього хімікатів.
До стоянки ще кроків двадцять. Я обережно відхиляю гілки, щоб не побити яйця.
Коли вирушаєш у хащі, ніколи не можеш сказати, скільки пробудеш там. Непередбачені події можуть зупинити або затримати. Сила-силенна небезпек чигає тут на людину.
Тухлі яйця інамбу завдали мені чимало клопоту. Я ретельно оглядаю руки, чи немає на них свіжих ран. Зіпсовані яйця можуть викликати зараження крові. Як же спорожнити їх?
Придумав! Залажу в човен, дістаю старий, іржавий цвях, стаю навколішки, перехиляюсь за борт човна і проколюю яйце з двох боків під водою. Потім розколочую вміст цвяхом, і вода, мов насос, вимиває смердючу рідину. Я допомагаю їй, розмахуючи яйцем під водою.
Вимиваючи дванадцяте яйце, відчуваю, що це заняття вже набридло. Коліна затерпли, поперек заболів, від смороду занудило.
Вже й час обіду минув, а я впорався тільки з дванадцятьма яйцями. Викинути решту? Ні. Раз уже почав, доведу справу до кінця. Шкода, що гнізда не прихопив з собою. Якби помістити вимиті яйця в гніздо, та ще посадити чучело півня інамбу, була б оригінальна річ.
Після обіду знову йду в мокрий ліс до гнізда. Довгим лезом теркадо піднімаю його знизу. З-під гнізда швидко виповзає чорна стоніжка завдовжки сантиметрів сорок, завширшки сантиметрів два. Вона вже по. чала зариватися в опале листя, коли я притис її лезом теркадо до землі. Це найбільша стоніжка, яку я досі бачив. Стоніжка насправді має лише сорок дві ніжки. Це отруйна комаха. Кабоклу твердять, що укус її смертельний. Однак зараз сили нерівні: я дужчий і досвідченіший. Стоніжка ще ніколи не бачила людини та й з лезом теркадо не мала справи.
Я поквапливо дістаю з рюкзака банку з ціанистим калієм, в якій уже лежить чимало комах і серед них дві сталево-сині оси, піймані вчора. Ця велетенська стоніжка пошматує їх, але рискувати варто. Розкривши банку, я. висипаю комах на опале листя, потім накриваю голову стоніжки банкою. Відчувши задушливий запах ціанистого калію, вона одчайдушно. звивається, намагаючись втекти. Банкою притискаю стоніжку до опалого листя, але обережно, щоб не передавити її.
Двоє чорних, гострих, як голка, клешень сердито ворушаться, а біля рота стоніжки виступає якась рідина. Може, це отрута? В мене ще не було нагоди випробувати на собі її дію. Та я й не дуже прагну цього. Вже майже половина стоніжки в банці. Комаха шалено кидається, сіпається, звивається, маленькими гострими ніжками розгрібає листя під собою, та лезо теркадо міцно притискає її до землі.
Скільки часу минуло? Не знаю. Пальці, якими стискаю держак теркадо, вже заніміли, ноги затерпли. Двобій закінчується. Сорокадвонога стоніжка знесилюється, рухи її слабшають. Нарешті, вся стоніжка в банці! Я відпускаю держак теркадо і розминаю пальці, але банку ще не наважуюсь відняти од землі. Згодом, коли моя жертва зовсім перестала ворушитися, я перевертаю посудину догори шийкою і затикаю її корком. Стоніжка така велика, що зайняла всю банку, наче маленька змія.
Після цього я кладу гніздо інамбу в ящик, перев'язую його мотузкою, щоб зручніше було нести, визбирую із землі розсипаних комах і вертаюсь назад.
Смеркало, коли я добрався додому.
Час подумати про вечерю. Я ставлю рушницю до стовпа, ящик – біля кліток, підвішую над вогнищем казанок і наливаю в нього води з відра. В каструлі залишилася вчорашня цибуля, підсмажена на ламантиновому салі. Цю каструлю теж ставлю на вогонь і, взявши риболовні снасті, іду до річки.
Вкритий жапами човен виглядає, мов старенька колиба. На його дні після дощу збирається багато води. Іноді доводиться вичерпувати її двічі на день. Але це буває лише під час великої зливи.
Човен для мене справжній друг. З нього я ловлю рибу, беру воду з струмка, під його навісом ховаюся від дощу. Зрештою, це єдиний засіб зв'язку між мною і зовнішнім світом – цивілізацією.
Сиджу на кормі і ловлю рибу, намотавши на зап'ястя волосінь. Відстань од гачка до поплавка близько одного метра – найзручніша глибина для ловіння риби в цьому струмку. А довжина волосіні від поплавка до зап'ястя – півтора метра. На гачок настромив шматок в'яленого м'яса пекарі. Місце біля човна добре наживлене, бо я викидаю сюди всі недоїдки. Тому тут завжди можна піймати рибу. Тож риба на вечерю – для мене звична страва.
