Текст книги "У країні ягуарів"

Автор книги: Габор Молнар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Лісові вампіри. Барс. Тапіри

Сильна злива вщухла так само раптово, як і почалася. Простую лівим берегом, вкритим густими, непрохідними хащами. Світло пробивається тут лише над струмком. Скрізь панує напівтемрява. Опале листя, коли я стаю на нього, випускає з себе воду, наче губка. На густих сітках павутиння виблискують, мов діаманти, краплини дощу. В лісі прохолодно. Я весь мокрий. Проте настрій у мене хороший.

Ось переді мною на гілляці росте розкішна орхідея з червоними квітами. Гілка аж угнулася під її вагою. Обережно підходжу до рослини. В пам'яті надовго закарбувалася бордова з чорними плямами отруйна змія, що впала на мене з гнізда орхідеї. Якби ще одна така змія впала тоді на мене, то хто знає, чи лишився б я живий.

Отож оглядаю гніздо орхідеї з усіх боків і тільки після цього нагинаю гілляку. За комір сиплеться сміття і сила-силенна мурашок, жуків, павуків. Але змій немає.

Кілька ударів гострим теркадо – і гілляку з одного боку майже до половини відрубано. Переходжу на другий бік, щоб і тут підрубати її, коли раптом з-під лопуха вилітає кажан з широкими крилами, а за ним – ще два. Заглянувши під листя, бачу, що на ньому вниз головами висять кажани. Вони сплять, навіть не підозріваючи, яка небезпека загрожує їм. Відіткнувши банку з широкою шийкою, я підношу її до двох невеликих кажанів. Вони замахали крилами вже на дні посудини з ціанистим калієм. Згодом ще два кажани опиняються в банці.

Напхавши повну банку кажанів, я дорубую гілку, яка незабаром, затріщавши, падає на землю разом з гніздом орхідеї та мільйонами комашні.

Нести орхідею з комахами небезпечно, тому я, підійшовши до струмка, обмиваю рослину у воді. Разом з банкою залишаю гніздо на березі: по дорозі назад заберу. А сам прямую далі в гущавину з кульовою рушницею в руках. Майже щодня міняю рушницю, залежно від того, якого звіра сподіваюся вбити.

Іти дуже важко. Доводиться прочищати шлях, обминати стовбури повалених бурею дерев. Дуже часто натрапляю на черепах і величезних жаб, які, побачивши мене, плигають у воду.

Навколо бринять комарі. А вгорі, на деревах, стрибають чорні мавпи. Їх багато, мабуть, з півсотні. Дивлюся на них, стоячи під деревом. Кабоклу люблять м'ясо цих мавп ревунів. Вони стріляють їх, як тільки побачать.

Не встигаю я вийти з-за дерева, як зграя ревунів, знявши шалений галас, перелякано дременула. Через кілька хвилин вона щезає у гущавині. Тільки поламані гілки свідчать про те, що тут бавилися мавпи.

Іду далі. Перелізаючи через стовбур поваленого дерева, мало не роздавив величезного павука. Відскочив, аж гілка подряпала мені ногу. За хвилину велетень павук уже лежить у коробці.

Незабаром я опиняюсь на дні пологої долини. Сплетення ліан тут таке густе, що доводиться зупинитись. Густа стіна заступає мені шлях до струмка, тому я змушений повернути у глиб хащів. Але й тут пройти важко. Тонкі коричнево-чорні пальми, усипані п'ятисантиметровими чорними колючками, не пускають далі.

Ці колючки вкривають стовбури пальм знизу до самого верховіття.

Нарешті, вибираюся з гущавини і виходжу на всипаний опалим листям горбочок. Дерева тут ростуть рідше і ліан не так багато. Поламане гілля і понадрубувані виткі рослини вказують шлях до стоянки. Пробираюсь обережно, бо далі як за вісім кроків нічого не видно.

За стовбуром, під ліанами, ворушиться щось плямисте. Ага, бачу. Це барс. Він трохи більший за великого собаку. Барса, навіть коли спіймати його малим, не можна приручити.

Звір ворушиться, ніби розгрібає на землі листя. Може, це він гострить пазури? Голови і вух хижака не бачу, бо їх закриває не тільки густе листя, а й стовбур. Жовтіє лише частина тулуба. Якщо звір посунеться на півметра вперед, буде видно заднє стегно. Проте в нього стріляти не варто, бо шкура все одно втече… Звичайно, барс від такої рани загине, але пробіжить ще кілька кілометрів. Шкода, що стовбур заступає його.

Та ждати ніколи. Цілюсь у лопатку звіра. Постріл. Барс підстрибує високо і падає на землю. Він крутиться на місці, рве пазурами землю. Нарешті, вибивається з сил і конає. Коли я підходжу до нього, він уже не ворушиться.

Назад бреду в густій темряві. Незабаром бачу попереду світло вогнища на стоянці.

Втомлено кидаю шкуру барса біля навісу. Орхідею та банку з кажанами заберу завтра вранці.

* * *

Досі я не звертав уваги на тапірів. Іноді зустрічаю табуни цих звірів, та ніколи не стріляю в них. З центнера м'яса я міг би з'їсти кілограм-два, а решта все одно зіпсувалася б. Отже, вбивати їх – ні до чого, а безцільно нищити тварин не люблю. Найбільше мене цікавлять змії. До того ж їх тут дуже багато.

Гадюки в клітках чомусь гинуть. Може, від голоду чи від якихось невидимих ран? Ніяк не можу з'ясувати причини. В усякому разі деякі з них навіть не доторкуються до їжі.

Сьогодні нікуди не поспішаю. Сонце нестерпно палить. Блукати в лісі по сорокаградусній спеці – не дуже приємна річ. Отже, в джунглі не піду. Так вирішив уранці.

А в обідню пору я вже в лісі. Збираю комах. Наді мною літають величезні метелики – морфо, крила яких схожі на блискучі блакитні тарілки. Саме тому, що вони великі, я і не ловлю їх, бо крила комах швидко ламаються.

Пташок не видно. Порушуючи тишу, пролітає великий жук. Я тільки поглядом проводжу його до гущавини, де він зникає. Це велетень вусач. Такі не часто трапляються. Мені аж досадно, що я не піймав його.

Місцевість тут гориста, вкрита скелями і ярами. Ліс не дуже густий. Через якийсь час зупиняюсь перед стіною, утвореною поваленим деревом, густо переплетеним ліанами.

Це старезне дерево, мабуть, впало недавно, вивернувши власне коріння і потягнувши за собою всю зелену масу.

Обходжу перепону з правого боку. На місці, де колись стояло дерево, тепер триметрова яма. Розгортаю ліани. Раптом з гущавини вискакує тапір. Він так швидко зникає, що я навіть не встигаю його розгледіти.

З-поміж коріння, з дна ями, прикритої ліанами, чути сопіння. Зазираю туди і бачу маленького тапіра, який силкується вилізти з ями. Мабуть, він упав, стоячи біля матері. Звірятко, певно, вже кілька годин відчайдушно намагається вибратися із западні. Бідолашний тапірчик стогне, сопе, рило його замурзане глиною і слиною. Вій то стомлено сідає перепочити, то знову починає видряпуватися нагору. Але марно. Звірятко ніколи не вибереться звідти, бо обірване коріння стирчить з землі гострими шпичаками. З яким жалем і болем спостерігала свою дитину мати, стоячи на краю ями.

Дивлюся на звірину, що мучиться. Тим часом по той бік ями зашаруділо листя, і з кущів висунула голову мати тапір. Ми дивимося одне одному в очі. Самка, мабуть, дуже стурбована і перелякана. Вона то задкує, то знову заглядає на дно ями, то позирає на мене… Але тримається мужньо, не тікає. Звір аж тремтить, переживаючи за своє дитя, якому, певно, всього кілька диів від народження. Зелені тапірчик, мабуть, ще не їсть, а живе на материному молоці.

Не бійся, малятко, я не кину тебе на поталу мурашкам.

Самку на всяк випадок відганяю в гущавину, щоб вона не кинулася за мною в яму. Кладу на землю рюкзак, рушницю і через півхвилини вже стою біля переляканого тапірчика. Дістати його звідси нелегка справа, бо сила-силенна обламаних коренів заважає вільно вибратися з ями. Нарешті, викарабкуюсь настільки, що можу, піднявши малятко над головою, покласти його на край ями. Згори долинає радісне, щасливе хрюкання матері. Потім не менш радісне вищання тапірика… Поки я виліз із ями, мати з дитиною щезла в гущавині.

Три химерні «букети»

Незручні ночівлі в човні на гамаку вже стомили мене. Майже щоночі періщить дощ. Іноді він вщухає, щоб через якийсь час ще дужче полити.

Особливо сильну бурю пережив я сьогодні. Вона почалася вдосвіта і лютувала майже до полудня. Буря розкидала на стоянці всі речі, навіть ящики і клітки зі зміями. Навіс тріщав, скрипів, але витримав. Могутні, вікові дерева вивертало з корінням, обривало сплетення ліан, і вони, мов батоги, ляскали по листю. Пальми вздовж берега оголіли. Буря позривала з них широке листя і кружляла його в повітрі.

За якихось кілька хвилин температура понизилася на двадцять градусів. Я надів три сорочки. Сиджу в човні серед речей, кліток, ящиків і пишу щоденник. Човном заплив у густі зарослі. Тут затишніше. Згадую про попередню стоянку, де я залишив більшу частину своїх колекцій. Чи не поцвіли вони? Чи не знищить їх оця буря? Сподіваюсь, збережуться. Адже та стоянка серед гущавини, і буря не ввірветься туди з такою силою. А з вологою і цвіллю впораюся потім – висушу все.

Наді мною гуде, шумить ліс. Шалений вітер залітає і сюди. Разом з дощем униз падають трухляве, сухе гілля, ліани, листя. Я накидаю на плечі суху ковдру, щоб хоч трохи зігрітися.

В обід, наче за наказом, небесна битва припиняється, і в джунглях у гущавині грають сонячні зайчики. Я одв'язую човен. Бистра течія підхоплює його і несе вниз. Метрів через двадцять причалюю до стоянки.

Берег уже залитий сонцем. Починаю наводити порядок біля навісу. Перекинуті клітки ставлю на свої місця. Змії чомусь дуже неспокійні. Чорні, як вугілля, холодні очі анаконди вороже стежать за кожним моїм рухом. Її, певно, дратує мідна сітка, об яку вона обдерла носа.

Усе навкруги мокре. Розпалити вогнище не так легко.

Пообідавши, переглядаю колекції комах, мию посуд і вибираюсь на полювання.

Вода в струмку каламутна. Кілька днів доведеться пити нечисту воду.

Енергійно пливу проти сильної течії. Під величезною гіллякою, що нависає над водою, звертаю до берега. Русло струмка майже повне, вилазити на берег легко.

З рюкзаком за плечима і з рушницею в руці прямую в джунглі. Куди не кинь оком, всюди багатий рослинний світ, барвистий, ніжний, повний життя.

От синювате листя на дереві, а ось, між сірою масою ліан, пляма бурого листя. Зелень навколо міниться сотнями відтінків і барв.

Досі я в цій гущавині не бував, хоч живу тут уже давненько. Стою наче зачарований, немов попав у новий світ.

Зелене склепіння наді мною густе-густе, аж чорне.

Обходячи порослу папороттю скелю, помічаю плямистого дикого кота, що лежить на величезній лісовій ящірці, тримаючи її в пазурах. Він гризе ящірку, мов домашній кіт мишу. Це невеликий звірок, трохи більший за кота, тільки шкура в нього плямиста, якась особливо блискуча й ніжна.

Зі мною кульова рушниця. Цілюся в невелику голову, що схилилася над ящіркою, стріляю. Постріл ще не стих у джунглях, а я вже стою біля звірка. Схопивши кота за задні ноги, кидаю на галявину. Ні, тут все-таки не обдиратиму шкуру. Адже до човна зовсім близько. Відношу здобич до човна, кладу на дно і знову простую в гущавину, але вже в другий бік.

Між трухлявими пеньками, під ліанами, натрапляю на коралову змію з чорною головою і червоно-жовтими та чорними кільцями по тілу. Такі змії не дуже агресивні. Якщо їх не чіпати, вони не нападають, але вже коли зачепити – кусають блискавично.

Змія не бачить мене. Я обережно підкрадаюсь до неї. Мить – і вона в полоні. Ця змія ще маленька, завдовжки з півметра. Прив'язую її мотузкою до сухої гілки, що лежить на землі. Хай підожде, поки повернуся.

Через півгодини я вже ловлю великих, сантиметрів п'ятнадцять, вусачів, що повзають по дереву. Надрубую кору пальми, і вони злазяться на сік, навіть не підозріваючи, що тут на них чекає загибель. За кілька хвилин у банці з ціанистим калієм опиняється чимало вусачів.

Збираючи комах, лажу по звалищу велетенських дерев. Раптом зупиняюсь мов укопаний. Переді мною застигла жовто-чорна гадюка.

Це вже друга змія сьогодні. На цей раз – папаову. Незабаром гадюка звивається в петлі.

Міцно прив'язую її до куща. Хай і ця змія почекає, доки повернуся по неї.

Пробираюся далі в хащі. Перелазячи через гнилу колоду, мало не стаю ногою на сурукуку. Змія, судячи з її кольору і візерунків на шкурі, стара. Це вже третя гадюка. Щедрі сьогодні джунглі. За кілька хвилин доля сурукуку теж вирішена. Вона звивається на палиці, намагаючись вирватися, але марно: мотузка на шиї міцно тримає її.

Повертаюся до човна. Не хочу більше вивіряти своє небезпечне щастя.

Сурукуку прив'язую до дула рушниці, а папаову до метрової гілки. Чорно-жовта змія миттю обвивається навколо гілки і стає схожа на химерний букет. Тепер лишається забрати коралову кобру.

Досить довго шукаю її. Нарешті, знаходжу. Мурашки вже обліпили змію, і вона безпомічно звивається. Мотузка натерла їй шию, і на рану позлазилася комашня.

Кобру теж прив'язую до палиці. Тепер у мене вже три важкі, небезпечні «букети» і всі різного кольору. Прямуючи на стоянку, продираюся крізь гущавину, і змії іноді під час необережного руху опиняються так близько до мене і так сичать, що аж мороз по спині пробігає.

Пройшовши якихось сто кроків, досягаю струмка. Вище за течією чую сильний хлюпіт. Виглядаю крізь гілля і бачу по той бік велетнів видр. Струмок, видно, багатий на рибу, коли може прогодувати таких ненажерливих тварин.

Ще завидна добираюсь до човна. Мене, як і завжди після щасливого повернення з джунглів, охоплює приємне, радісне почуття.

Через чверть години я вже на стоянці. Вогнище, ящики, клітки, спорядження – все на місці.

Три змії по черзі впускаю в клітки: спершу коралову кобру, потім папаову і, нарешті, – сурукуку.

Блискавично зачиняю дверцята клітки і загинаю над ними іржавий цвях. Ловіння змій і догляд їх – небезпечна справа. Але ще небезпечніше виймати змій із кліток, бо вони блискавично кидаються у відчинені дверцята.

Присівши навпочіпки, з насолодою спостерігаю крізь густу мідну сітку трьох змій, що переповзають одна через одну, шукаючи виходу.

Тигровий кіт ще в човні. Треба зняти з нього шкуру. Вже смеркало, коли я розіпнув невеличку шкурку. Потім пішов до води, обмив ніж і помився сам.

Коли я розпалив вогнище і поставив зварити свіжу чорну каву, зовсім стемніло. Лише тепер відчуваю, що стомився і страшенно голодний. Ніби аж схуд. Що ж, джунглі поглинають чимало сили і енергії.

Приношу з човна торбинку з чорною кавою і коробку з цукром. Їх уже лишилося трошки, на дні. Я затримався тут надто довго.

Запаливши карбідний ліхтар, оглядаю під навісом запас інших продуктів: ламантинового жиру, цибулі, фариньї… Їх теж дуже мало. Отже, незабаром доведеться повертатись на Купарі, щоб звідти добратися до Тапажосу.

Хоч і дуже стомлений, вирішую сьогодні ще навідатися до видрячих нірок на правому березі струмка. А вранці попливу туди човном і повитягаю звірів.

Потім почну готуватися до подорожі назад.

Зроблено чимало. Порожніх кліток уже нема. Особливо радію двом живим анакондам.

Післязавтра на світанку відпливу з невеличкої бух-чи, щоб. може, ніколи більше не повернутися в цей чарівний, хоч і небезпечний світ звірів і рослин.

Від цих прощальних думок стає якось не по собі. Надто несподівано вирішую повернутися. Але іншого виходу немає.

Наслідки сьогоднішнього полювання чудові. Джунглі на прощання щедро винагородили мене.

Біля навісу весело палає вогнище. Темні джунглі сповнені таємничих звуків. Вечір теплий. Світлячки мерехтять навколо, ніби влаштовують мені прощальний фейєрверк. Сьогодні не буде дощу. Розвішую гамак між двома пальмами.

Передостання ніч

Ця ніч ледве не стала для мене фатальною, останньою в житті.

Намагаюся пригадати детально все, що трапилося після того, як я, закінчивши писати щоденник, пішов до човна по рушницю, щоб покласти її на ніч під гамак.

… Серед чорного мороку нічого не видно, крім обрисів човна. На другому березі чорніє суцільна стіна лісу. Я погано орієнтуюся в темряві, особливо після світла.

Дорогу до човна добре знаю, адже ходив нею десятки, сотні разів і вночі і вдень.

Обережно стаю на дно човна. Отвір під навісом на човні зяє темрявою, наче величезна паща. Не бачу нічого, але знаю, що під навісом, біля гумового мішка, лежить рушниця. Сівши на борт човна, простягаю руку по рушницю і раптом налапую щось слизьке й холодне. Від дотику воно пересмикується. В мозку блискавично майнула думка про небезпеку, і я миттю, інстинктивно перекидаюсь назад через борт човна у воду. Відштовхнувшись од дна струмка, виринаю з води і швидко пливу, обходячи човен ззаду, до берега.

Мені все ясно: біля рушниці лежить змія. Тож, не чекаючи, поки вона вкусить мене, я блискавично перевалився через борт у воду.

Обидві рушниці в човні. На березі лише малокаліберка. Мисливський ліхтарик – теж у човні. Мокрий, як миша, з малокаліберкою і карбідним світильником у руках прямую знову до річки.

Під навісом човна темно і тихо. Певен, що змія звідти стежить за світлом. Світильник ставлю на сидіння. Нагнувшись над човном, шукаю очима гадюку, але ніде не бачу її. В човен нізащо не полізу, бо цей крок може бути останнім. А що коли зайти спереду? Підходжу до носа човна і стукаю по навісу прикладом рушниці. Потім, нахилившись, заглядаю під жапи. Всередині швидко випростується, готуючись до нападу, велика, надзвичайно отруйна змія сурукуку, яка досі лежала, згорнувшись кільцем.

Вчепившись однією рукою за навіс, я майже повисаю головою, щоб зазирнути вниз. Стріляти з такого положення незручно.

Якби на кормі не стояв карбідний ліхтар, змія вже, мабуть, вилізла б на берег. Вона ще, певно, ніколи не бачила нічого подібного. Видно, світло серед ночі дратує її.

Єдиний вихід – знову залізти у воду і обійти човен з другого боку. Вода сягає мені по шию. Сурукуку лежить на сидінні. Прицілююсь прямо в голову. За гумовим мішком стоїть коробка з медикаментами. Куля, пройшовши крізь голову змії, проб'є і коробку. Ну що ж, хай і так. Крім гіркої солі та хініну, там нічого немає.

Вистрілити мимо на такій відстані – неможливо. Лунає постріл, і небезпечна отруйна змія, востаннє здругнувшись, витягається на сидінні.

Видряпуюся на стрімкий берег, тримаючи над головою рушницю. Роззуваюся, скидаю з себе мокрий одяг. Тепер уже можна спокійно взяти рушницю і гумовий мішок з сухим одягом.

Обережно залажу в човен. Мертва змія лежить нерухомо. Вранці винесу її на берег і обдеру шкуру.

Карбід у світильнику догоряє. Комарів нема. Навіть нічні жуки і метелики пролітають зрідка. Лягаю в розвішений між двома пальмами гамак і засинаю.

Прощання

Уранці прив'язую сурукуку за шию високо до гілки. Жалюгідний вигляд має тепер змія. Немов товстий візерунчастий канат звисає вона аж до землі. Гадюка велика. Розрізаю гострим лезом шкуру від голови до хвоста, так ніби розстібаю красивий халат. Шлунок порожній. Отже, змія була голодна і тим небезпечніша… В залозах у неї зібралося близько три чверті кубічного сантиметра отрути. Якби цю отруту гадюка вночі випустила в мою руку, я вже давно був би на тому світі.

Нарешті, шкура впала на землю. Я прибиваю її цвяхами до стовбура пальми. Тепер треба ще оббілувати чотирьох видр, яких я вранці виловив із нір. Вони лежать на березі.

Уранці, перед тим як пливти по видр, я, прибираючи в човні, знайшов шматки зміїної шкури. Це сурукуку. яку я піймав у лісі, скинула її з себе. На запах шкури і заповзла вночі друга сурукуку.

Отже, мої припущення правильні: чим більше біля мене у клітках змій, тим більше гадів приповзає до стоянки.

Роботи сьогодні дуже багато. Треба зібрати і перенести в човен речі. Від поклажі моя посудина добряче осяде у воді, але, сподіваюся, витримає.

Полудень. Усе, що намітив, уже зробив. Чотири шкури великих видр сохнуть на гілках. Прибравши в човні, я поскладав туди всі речі – клітки, ящики, банки та інше спорядження.

Все, заради чого приплив сюди, я знайшов. Трофеї в човні яскраво свідчать про це. Правда, на Тапажосі теж можна полювати і збирати колекції, але там наслідки, безперечно, не такі.

Восьма година вечора. Вже темно. Карбідний ліхтар – єдине джерело світла. На світанку відпливаю назад, на Тапажос.

Нічна темрява – все одно що хороша колиска. Якби мене не розбудила зграя ревунів, то проспав би і схід сонця.

Снідаю півлітром чорної кави і жменею подавленого печива. Потім розкриваю останню банку масла. По дорозі на Тапажос харчуватимусь, доки вистачить, кавою, печивом і цим маслом.

Вимивши казанок, кладу його в ящик з посудом. Ще не видно диску сонця, але над джунглями вже загоряється золотава смужка. Човен наполовину заповнено ящиками, клітками, згорнутими в рулони шкурами, коробками і кількома орхідеями. В носі човна стоять клітки з анакондами. Шкуру нічної сурукуку і шкури видр я прив'язав до жап, бо вони ще не висохли.

Востаннє виходжу на берег подивитись, чи не забув чого. Ні, все забрав.

Повернувшись, сідаю і беру весло. Рушниці лежать між гумовим мішком та бортом човна під рукою. Відв'язую канат од кореня, і навантажений човен, підхоплений течією, повільно пливе по маленькій бухті. Незабаром він уже входить у струмок. Оглянувшись, я вже не бачу ні пальм, ні навісу, під яким довгенько прожив.

Міцно налягаю на весла. Я задоволений, в хорошому настрої. Те, що зробив, було справжнім полюванням, колекціонуванням. В моїй колекції, можливо, не один досі невідомий вид комах.

У цих чудових і надзвичайно жорстоких бразильських джунглях є ще стільки недослідженого, що роботи вистачить для багатьох наукових експедицій.