Текст книги "У країні ягуарів"
Автор книги: Габор Молнар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)
У цій частині Тапажосу чорна піранья не водиться, тут є лише червоні піраньї – не страшні для людини. Кабоклу ловлять їх прямо з причалу, насаджуючи на гачок замість принади свіже м'ясо. Добре підсмажена, червона піранья дуже смачна.
Раптом у промені ліхтаря блиснув ще один вогник. Та на перешкоді стовбур – човен не може підпливти близько до хижака. Рафаель на мить відводить од каймана світло, і хижак зникає.
Назад повертаємося густими очеретами, лавіруючи між поваленими стовбурами, що перегороджують нам шлях. Через них ми не змогли підпливти до кількох кайманів.
Рафаель трохи посміливішав. Педро теж уже не полохається, як годину тому. Проте видно по ньому, що він охочіше б лежав тепер у своєму гамаку, під яким мирно стоять його капці. Він раз у раз з огидою відштовхує босими ногами кайманів, що перекочуються до нього по дну човна.
Повільно пливемо. Рафаель знову засвічує ліхтар, і промінь біжить берегом.
У кінці болота, біля берега, спалахує вогник.
Кайман! Комірник повертає човен прямо на вогник ї дуже обережно веслує. Педро на кормі човна – отже, найдальше від крокодила, Рафаель на носі, – тобто найближче до хижака. Я сиджу з рушницею посередині. Відчуваю, як днище човна треться об мул. Тут, видно, дуже мілко.
Холодний вогник кайманового ока світиться вже недалеко. Підпливаємо ближче. Вогник раптом згасає: зблизька око каймана не флуоресціює. Видно тільки величезну потворну голову плазуна, який пильно дивиться на нас. Кайман неймовірних розмірів. Досі мені не доводилося бачити таких. Прицілююся з рушниці. Цього хижака треба знищити, бо він дуже небезпечний.
Велетень крокодил раптом повернув роззявлену пащу прямо на Рафаеля і блискавично стулив її. При цьому сам кайман навіть не ворухнувся. В цю жахливу мить човен хитнувсь. Ліхтар з рук Рафаеля впав на дно човна, а сам кухар шубовснув у неглибоку воду. Стало темно.
– Рятуйте! – щосили зарепетував Рафаель.
Проте я в темряві не міг стріляти в каймана, бо нічого не бачив. Човен знову захитався. Це переляканий, мокрий Рафаель з відчайдушною поквапливістю видряпувався в нього. З переляку кухар упав ниць на туші вбитих кайманів.
– Тікаймо! – пробелькотів він тремтячим голосом. – Якщо жакаре уасу перекине човен, він зжере нас!..
Педро занімів від жаху.
Через якийсь час Рафаель знову підняв ліхтар. Світло впало на воду, вихопивши з темряви каймана, що застиг на тому ж місці. Що за чортівня! Такого каймана я ще не зустрічав.
Рука Рафаеля тремтить. Стоячи навколішках, він з жахом уп'явся поглядом у крокодиляче око. Сміливість Педро теж де й поділася! Комірник перелякано стогне. У світлі ліхтаря, на відстані простягнутої руки, на нас люто дивляться двоє страшних, вирячених очей. Частина спинного панцира стирчить з води. Для каймана тут за мілко. Наш перевантажений човен теж торкається болотистого дна.
Нерви Рафаеля більше не витримують. З переляку він затуляє світло. В цю мить у темряві розлягається такий несамовитий крик Педро, ніби кайман відкусив комірникові ногу. Рафаель і собі почав перелякано стогнати. Я цілком розумію їх: хижак щомиті може накинутись на човен і його страшна паща розтрощить наші кістки, розірве нас на шматки. Але промінь, наче гостре лезо, знову прорізує темряву.
Кайман мов примара стоїть на тому ж місці, вирячившись на світло.
Може бути лише одна причина такої поведінки: з хижаком трапилась якась біда. Коли б він був здоровий, то вже давно діяв би: або ж нападав на нас, або ж утікав.
Хижак знову роззявив пащу з страшними білими зубами і клацнув ними. Але з місця не зрушив. Кожне око його завбільшки з фарфорову чашку. Світло відбивається в них. Дуло рушниці від правого ока каймана приблизно на сажень. Я натискаю курок. Гримить постріл. Луна прокотилася очеретом і над болотом. Хижак здригнувся і, мов колода, витягнувся на воді. Я влучив прямо в праве око хижака.
Аж тепер догадався. Очевидно, це той кайман, в якого стріляли біля свинарні Родж і Пріндж і якого поранив босоногий юнак третім пострілом. Поранений кайман доповз сюди, а ми натрапили на нього. Тому він і не ворушився, лежав на місці.
– Все гаразд, Рафаелю, – втішаю кухаря, що стоїть навколішках без шапки, мокрий, у заляпаному білому піджаку.
Рафаель перелякано блимає на мене очима.
– Вбили?
– Вбив!
– Уже не ворушиться?
– Ні. Здох. Ось він лежить в очереті біля човна.
Я сідаю на середину човна перезарядити рушницю, а Рафаель тим часом заглядає за борт. Ліхтар освітлює убитого майже чотириметрового каймана-самця.
– Він міг схопити мене, – простогнав Рафаель.
– Тепер усі жахи позаду. До речі, цей кайман кимось уже поранений.
– Тікаймо з цього клятого болота, сеньйоре, – просить Рафаель. – Таке полювання не для мене. Я більше ні за які хвости жакаре не погоджусь на таку нічну прогулянку!.. Педро! – благально промовляє кухар до друга. – Веслуй до берега! Хіба тобі мало цього?!
– Ох, досить, досить! – стогне Педро, глибоко зітхаючи.
Ну що ж, Рафаель і Педро, видно, не ті люди, з яких можна ліпити скульптуру героя.
Педро не гаючись почав веслувати, Я наліг на друге весло, а Рафаель ліхтарем освітлював шлях серед стовбурів і очерету. Через чверть години ми вибрались на відкриту частину Тапажосу і попливли понад берегом. Ще через чверть години наш човен причалив до фазенди. На нас тут чекали чоловік десять кабоклу. Воші стояли на причалі і зацікавлено дивилися, як Педро і Рафаель викидали, тепер уже сяючи від гордощів, убитих крокодилів на берег. Здебільшого це були очкові каймани.
– А вранці притягнемо ще й величезного жакаре уасу, – вихвалявся Рафаель. – Ось побачите, якого каймана ми вбили вночі, – ще більше дивує він і без того вражених кабоклу.
Рафаель підходить ближче до друзів і гордо розповідає їм про небезпечне полювання. Заляпаний болотом піджак, брудні короткі штани, а також чотирнадцять вбитих кайманів – красномовний доказ небезпечної поїздки. Огрядний Педро не такий балакучий. Він тільки сопе.
– Педро, вранці віддайте шкури з кайманів сеньйорові Перейра. Його пароплав стоїть у порту біля великої фазенди.
– Все буде зроблено, сеньйоре! – відповідає Педро. – На добраніч! І хай щастить вам у полюванні на Купарі!
Відштовхую човен від причалу і пливу в чорну пітьму. Додому.
Від'їзд
«Хатина знову стане пусткою», – думаю, дивлячись на свою хижу у рожевому світанні. Вона стоїть високо на березі і навіть під час повені води Тапажосу не заливають її. Човен уже готовий. Усі речі укладено – спорядження, ящики, харчі, фаринья. Збоку, між ящиками, лежать довгі жердини. Ними відштовхуватимусь на мілководді та в болотах, де весло ні до чого. Спорядження на випадок дощу прикрито двома циновками, сплетеними з листя пальми урукурі. Та й мені вони в негоду правитимуть за дах. Місцеві жителі називають таке накриття жапою. Рушницю-дробовку, два вінчестери, дві дволезові сокири і два ножі-теркадо для прорубування дороги в джунглях теж кладу під жапи. Запас сірників, плівки для фотоапарата ховаю в залізну банку з-під печива і обмотую покришку ізоляційною стрічкою. Це від вологи. Фотоапарат кладу в ящик поруч з байкою.
Я багато чого навчився від кабоклів, з якими разом полював. Завдяки їм знаю гущавину й болота джунглів і почуваю себе серед них так вільно, мов дикий звір. За багато років, прожитих у тропічних лісах, я пристосувався до тутешніх умов.
Аптечку я теж поклав під жапи. В ній багато йоду, а ще більше – хініну; є в ній і бинти, ножиці, таблетки від головного болю і торбинка з гіркою сіллю. У скляній пляшечці пересипається грамів п'ятдесят кристаликів марганцівки, що, як і хінін, для мене найцінніша з медикаментів. Сиворотки проти укусів отруйних змій і шприца в мене немає. Ризиковано вирушати без цього в джунглі, але нічого не вдієш. Дуже дорога вакцина, та й важко її дістати в цих місцях. Отже, як порятунок від укусів отруйних змій лишається гострий ніж, міцний розчин марганцівки, яка знешкоджує отруту змії, ну і, найголовніше, – обачність.
А втім, я отруйних змій не дуже боюся, бо добре знаю їхні звички.
Хініну, якого в джунглях треба найбільше, на щастя, маю багато, його мені дали на плантації Форда безплатно. Тут усім робітникам і службовцям видають його в необмеженій кількості.
Чомусь згадався мені Абелардо. Я не можу повірити, що цей веселий чорнявий чолов'яга – звичайний убивця. Але ж Пінто, його друг, таки в могилі. Як кабоклу попав на той світ, знають лише він сам і Абелардо. Обидва мали сорокачотирьохміліметрові вінчестери, а в хатині, де друзі пили горілку, був єдиний свідок – гасова лампа.
* * *
Від берегової гущавини чути рівномірні сплески весел. До мене пливе молодий кабоклу.
– Бом діас! Добрий день, сеньйоре, – вітається він, коли човен його порівнявся з моїм.
– Бом діас! – відповідаю на вітання і беру в нього пачку газет, перев'язану шпагатом, і лист. Цей парубок не вперше привозить мені пошту. В його човні на дні лежить куя – чашка, вирізана з тикви. З цієї посудини п'ють, а також вичерпують нею воду з човна. Юнак поклав на сидіння старенький сорокачотирьохміліметровий вінчестер. Таку зброю тут має кожен. Патрони до неї можна дістати скрізь, де тільки є торговці.
Тримаючи під пахвою газети, розриваю лист від Національного угорського музею. Всього кілька рядків – чергова подяка за надіслані кілька сот комах. Це вже третя подяка за колекції. Я вже звик, що, крім подяки, музей мені нічого не надсилає. Гроші, потрібні для життя і колекціонування, роздобуваю іншим шляхом – здебільшого важкою, виснажливою працею.
Пошту мені надсилають ще на стару адресу – Боа-Віста. Тепер це поселення звуть Фордландією, за йменням плантатора Форда, який вирішив остаточно привласнити масив на мільйон гектарів. Форд купив його в іншого плантатора за дві тисячі двісті доларів. Вони вклали в цю плантацію вже майже вісім мільйонів доларів, а наслідки дуже сумні, бо на спаленому тропічним сонцем грунті каучукові дерева ростуть погано. Сонце спалює саджанці, а дощі змивають гумус.
Тепер Форд розчищає нову ділянку під плантацію. Ліс вирубують близько чотирьох тисяч кабоклу, яких зігнали сюди злидні.
У бараках найближчої фазенди їх живе щось чотириста чоловік. Кабоклу під пильним оком десятків наглядачів садять також лимони, апельсини та банани. Коли повернусь з Купарі, теж влаштуюсь наглядачем на плантації. Обов'язки ці для мене не дуже приємні, але, думаю, все буде гаразд, бо кабоклу ставляться до мене добре. Адже я жив і живу на одному з ними хлібі.
Кабоклу. Я уже згадував не раз про цих жителів бразильських джунглів. Це суміш тубільців, негритянських невільників з Африки і білих предків. Колір шкіри у них темний, як і їхнє важке, злиденне життя. Кабоклу здебільшого веселі, чесні, доброзичливі, схильні до романтики люди. Але хай стережеться той, хто їх розгнівить. Тоді кабоклу стають дуже люті…
Я поважаю цих славних мешканців джунглів. Ось з такими людьми я досі виїздив у експедиції.
Кабоклу – своєрідні кочовики джунглів. Тільки переїжджають вони не возами, а човнами по воді. Мандрують кабоклу цілими сім'ями. На полювання, по рибу і на заробітки ходять лише чоловіки. Вони міцні, витривалі і відважні. Хто зрозуміє їхнє життя – той може збагнути і життя джунглів. Тільки через цих лісових жителів можна пізнати подих джунглів, сотні небезпек, що чигають на кожному кроці, силу палючого сонця.
Мене міцно зв'язали з цими людьми прожиті разом роки. Ми ділимося всім, що дає ліс, річка, болото. Не раз я віддавав хворому тубільцю останню таблетку хініну, останню жменю фариньї.
Я так зжився з кабоклу, що коли ввечері підходжу до гурту тубільців, які розмовляють при світлі ліхтаря під крислатими деревами, вони не замовкають, а навпаки, розсуваються, даючи мені місце у своєму колі як рівному, як людині однакового з ними суспільного стану.
Ховаю газети і лист у ящик. Газети почитаю уже ввечері де-небудь на новому місці.
Парубкові, що привіз пошту, даю кілька монет. Він з радістю дякує і пливе далі.
Загудів гудок паровика на плантації Форда. Цей звук тут якийсь дивний, чужий. Пів на сьому. Починається робочий день. Відштовхую навантажений човен од берега. Хатина поволі зникає з очей. Я радий, що обновив на ній покрівлю. Тут особливо дорожиш хатиною, до якої завжди можна повернутися. І коли я буду далеко, серед диких джунглів, мене завжди грітиме думка, що маю власний притулок.
Човен уже пливе течією вниз. Ще раз оглядаюсь на покинуту хатину, але прибережна зелена гущавина закриває все.
Протилежний далекий берег досить пологий, вулканічного походження, як і вся місцевість уздовж Тапажосу. Вода в річці каламутна, не така чиста, як у кінці тропічного літа, коли на глибині п'яти-шести метрів видно апельсинове зернятко.
Поганий настрій, викликаний метушнею перед від'їздом, дощем, перевтомою, випадком з Абелардо Карнейро і, нарешті, невеликою лихоманкою, минає безслідно. Відчуваю, що тепер я всім задоволений. Це почуття можна порівняти лише з світлою радістю дитини. Сидячи в човні, рівномірно веслую і думаю, яка перша здобич потрапить до моїх рук.
Яскраве сонце часом пробивається з-за густих хмар з освітлює річку. Рівень води звечора знову піднявся. Після півночі вода піднялася ще на півметра.
В районі річки Тапажосу на рік випадає дві тисячі п'ятсот – три тисячі міліметрів опадів, причому дев'яносто процентів з них у період з січня до червня. Звичайно, дощ тут не йде без упину, так само як улітку сонце не пече безперервно шість місяців. Дощі випадають і в пору тропічного літа, а сонячні дні бувають і в період дощів.
Тапажос багатий на рибу. Водяться тут малесенькі рибки, кілька сантиметрів завдовжки, а є і риби-велетні. Вночі добре чути дудіння ламантинів. Цих водяних ссавців можна побачити і вдень, коли вони парами спокійно пливуть майже на поверхні. Є тут риби з колючками, з гострими плавниками, панцирні та сотні інших, найрізноманітніших форм і кольорів. Щоправда, рибою я цікавлюся лише від гачка до казанка.
Найбільше полонить мене світ комах, який зачаровує своєю красою і розмаїтістю. Після комах ідуть плазуни – отруйні змії, полози, анаконди і вже аж потім ссавці.
Нарешті я досягнув гирла ріки Купарі, що впадає в Тапажос. Хоч це і не дуже далеко від моєї хатини, але тут уже починається інший, зовсім дикий світ тропічних джунглів. Широка сіра поверхня Купарі милує око своєю красою.
Навкруги могильна тиша. Не видно ні човна, ні людини, ні навіть хатинки під пальмовим покриттям. І це зовсім недалеко від центральної плантації Форда, де живуть і працюють тисячі людей, де майже все механізовано і де є навіть водонапірна башта! Я добирався сюди всього якихось дві години.
Вечоріє. Гирло Купарі вже далеко позаду. Пливу до чагарників на протилежному березі. Там слабша течія. Легкий туман оповиває річку. Подуває вітерець. Вже ні про що не можу думати. Дуже втомився. Дихати важко, парить. Дощові сірі хмари клубочаться наді мною. Окремі хмари, здається, ось-ось, зачеплять крони велетнів дерев – кастаньїв, що ростуть на тому березі. У воді все частіше чути сплеск риб і водяних тварин. Тріщить гілля на березі. Це мавпи з переляку тікають, здіймаючи галас. Для мене шум джунглів уже не новина.
Усе ніби гаразд. Одне лише турбує: де сьогодні ночуватиму? Якось я вже полював у цих місцях. Десь тут на березі, трохи вище за течією, стоїть хатина, яку покинули люди ще, мабуть, у минулому столітті, в ^золотий вік» добування каучуку. Тоді я прожив під напівструхлою покрівлею хатини кілька днів. Може, вдасться допливти до халупи ще й сьогодні?
Як і кабоклу, я теж не люблю плавати вночі. Тут у річці водяться величезні чорні каймани, які не знають людей і тому не бояться їх. У темряві важко захищатися від них… Спробуй влучити в хижака у пітьмі! Хіба що в останню хвилину, та й то якщо встигнеш.
Не люблю нічних пострілів. Вони віщують біду. Тоді, коли Карнейро вбив Пінто – теж пролунав нічний постріл.
Абелардо! Знову згадав його. Цікаво, де він тепер? Певен, що недалеко, десь у джунглях. Але де? Вода і лісові хащі ховають його сліди.
Коли я причалив, майже зовсім смеркло і пішов дрібний дощик. Я насилу знайшов галявину, де стояла напіврозвалена хатина. Вода тут так піднялася, що рівень її сягав майже хатнього порога.
Дощ лунко барабанить по човну, по воді, по листю. Сорочку і короткі штани хоч викручуй. Роззувшись, поспіхом переношу з пришвартованого човна до хатини речі, потрібні на ніч. Гамак, гумовий мішок, сачок для ловлі метеликів, рушниця і теркадо за кілька хвилин опинилися в хатині. Решта спорядження залишиться в човні під прикриттям жап.
Не розкладаю багаття. Майже навпомацки підвішую гамак на стовпах, що підтримують покрівлю, і завішую його сіткою від мошви. Навіть не вечеряю. Немає бажання готувати вечерю.
Дощ лопотить по пальмовій покрівлі, що протікає в багатьох місцях. А через якийсь час він уже ллє як з відра. На небі жодної зорі, навколо ні вогника, навіть світлячки не мерехтять на гілках, ліанах і гнилому хмизі.
Шумить, гуде, хлюпоче дощ, поглинаючи всі інші звуки. З хащів не чути ні галасу мавп, ні завивання ягуарів. Дощ зіпсував настрій усім живим істотам, в тому числі і мені. Дощ, дощ і дощ! Втома дається взнаки: м'язи приємно ниють, коли я забираюсь у гамак. Потягаюся, розминаючи кінцівки, і непомітно поринаю у приємний сон.
Злива не вщухала всю ніч. Прокинувшись уранці, я відчув, що піжама і простирало, яким вкривався – мокрі. Заглядаю під гамак, де лежить теркадо, рушниця й мисливський ліхтар – усе мокре. За п'ять кроків від гамака вирує Купарі. Вночі рівень води знову піднявся. Мій човен погойдується на воді. Надійний, міцний канат у таких випадках стає в пригоді.
Раніше течія вже двічі зносила мій човен, і лише ціною великих зусиль його пощастило завернути. Тому, ввечері я був особливо обережний. Двічі обкрутив канат навколо стовбура гіллястого дерева.
Вилажу з гамака і під заливним дощем витягаю на берег важкий човен. Заглядаю під жапи. В човні сухо. Жапи не пропустили ні краплини дощу. Вночі вода прибула настільки, що човен підняло майже до самої хатини. Річка стала ще бурхливіша.
А злива не вщухає. Поки я вернувся до хатини, промок до нитки. Треба розкласти багаття. Але з чого? Все мокре – і пальмове листя, і хмиз. Правда, в хатині я знайшов трохи дров. Та розпалити вогонь без смоли неможливо. На жаль, по неї, як і по сокиру та всі інші речі – казанок, каву, цукор, фаринью, треба йти по дощу до човна. Мені ліньки, і я знову залажу в гамак. Не хочеться виходити в таку негоду. Сніданок приготую, як уже зовсім зголоднію.
Лежачи в гамаку, обмірковую, де розмістити зібрані комахи, щоб зберегти їх від плісняви? З цією пліснявою буде мені ще чимало мороки. А як висушити шкури звірів? Нелегко в таких умовах…
Наскільки краще у Бразілії влітку! Тоді навіть дощ допомагає, бо не тріщить під ногами хмиз, коли йдеш на полювання. Тепер, правда, теж не тріщить нічого під ногами, але ж зате все псується від клятої вологи.
Дощ безперервно лопотить по покрівлі. Дзюрчить, протікає вода крізь пальмове листя. «Ніхто ж не нагодує», – подумав я і рішуче вистрибнув з гамака. Незабаром у хатині заклубочився гіркий дим, запалало багаття. В казанку закипіла річкова вода з в'яленою солоною рибою і цибулею. Поки вариться юшка, я визбирую комах на обламаному гіллі, що нападало з дерев. Нагрівшись, надіваю чорний плащ і йду по комах надвір. Наслідки чудові. Природа населила бразільські ліси розмаїтим плем'ям комах.
У напівзогнилій корі дерев, що лежать під торішній листям, я піймав три барвисті комахи з панцирною спинкою. Таких комах я ще не бачив. Завдовжки вони сантиметрів вісім, завширшки сантиметрів два. Червона спинка розписана кількома рядами різнобарвних зигзагів. Я кладу їх у скляну банку з ціанистим калієм, де вони вмить гинуть. У банці вже лежить вусатий скорпіон, якого я знайшов під корою іншого дерева, його гострі вуса завдовжки сантиметрів двадцять – смертельна загроза для комах. Страшний, але ж і красивий павук.
Поганий настрій поступово розвіюється. Вільна, безмежна природа завжди дає мені насолоду. Я матиму змогу пізнати багато нового, пополювати і зібрати цікаву колекцію. Звичайно, тут, у диких джунглях, нічого чекати безтурботного життя. Боротьба, нестатки – постійні супутники колекціонера і мисливця. Але іншого я і не прагну. Це вже справа кожного. Хто скільки може витримати. В усякому разі людина, що вирушила в таку небезпечну дорогу, певно, має для цього фізичні і моральні сили. Інакше вона не прийшла б сюди.
Після обіду злива вщухла. Мій плащ спідсподу вкрився росою від вологи. Не роздягаючись пробираюся в хащі.
Років десять, а може й більше, не ступала тут нога людини. Коли я востаннє ночував у цих місцях, теж не ходив у тропічні негрі. Джунглі тут такі густі, аж темно. На ссавців, комах і плазунів натикаюся на кожному кроці.
Якась сила тягне мене все далі й далі в глиб лісу, луди, де ще не ступала нога людини. Ця сила зветься пристрастю мисливця і колекціонера. Вона не дає людині покою, женучи її в інші місця, де можна побачиш щось нове, досі невідоме.
Рушниця заважає мені збирати комах, особливо коли доводиться нахилятися, щоб дістати їх з-під каменів і повалених стовбурів. Я кидаю до банки з ціанистим калієм усе нові й нові екземпляри. Справді, з рушницею незручно, але без неї тут не можна, бо в джунглях щохвилини можна зустріти небезпечного звіра.
