Текст книги "У країні ягуарів"
Автор книги: Габор Молнар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)
Розповівши це. мої знайомі взяли курс на протилежний берег. Вони попливли до багатодітного старого португальця, щоб купити кілька в'язок тютюну і, звичайно, глянути на його смугляву племінницю.
Я поскладав вимитий посуд у кошик і відніс під навіс. Дощ перестав, проте й досі над джунглями і річкою нависають грізні дощові хмари. Вони пливуть по небу так низько, ніби чіпляються за верхівки дерев, що ростуть на острові. Мабуть, знову піде дощ. Повітря задушливе.
У хащах, за хатиною, з жалібним галасом стрибають мавпи. Їх ціла армія. Вони ніколи не будують собі гнізд, а живуть просто на деревах. Від такого життя в них дуже жалюгідний вигляд, шерсть скуйовджена, мокра.
Над головою дзижчить мошва. Полчища цих ненажерливих кровопивців не зникають ні вдень ні вночі. На світанку й під вечір їх особливо багато, вночі трохи менше, а в сонячну погоду ще менше. Від їхніх укусів на шкірі набігають білі пухирі. Мошви немає лише під час тропічних дощів.
Сьогодні треба остаточно приготувати все в дорогу.
Після сніданку «я ще раз переплив на фазенду, щоб повідомити, що завтра вирушаю на Купарі.
Крім Гоймана і Наука, я попросив доглядати моїх зміїв і Моріса. Кажуть, цей ельзаський француз, який теж працює на фазенді, утік з відомої французької тюрми. Дивлячись на цього лагідного, веселого парубка, я мимоволі уявляю його в смугастому одязі каторжників, з кайданами на ногах, з молотом, яким дроблять камінь у тому пеклі, на кар'єрах.
За що Моріс попав у тюрму, невідомо.
На фазенді працюють також угорці, які емігрували в Бразілію, – Тодор Плац, Тарнаї та ще двоє.
Брат Тодора – Йожеф Плац уже спочиває в могилі на кордоні Бразілії та Венесуели, на березі Ріу-Негру. За труну йому править гамак, в який загорнули його тіло. Йожеф помер, мабуть, від жовтої лихоманки, бо всі нутрощі в нього згнили. Поховали його брат і друзі, з якими Йожеф хотів перепливти на човні у Венесуелу.
Могили всіяли шлях угорської бідноти по всьому світу.
* * *
Ранок. Сонце забарвило в червоний колір рідкі хмари на сході. Я повертаюся з фазенди. Попрощався з Науком, Гойманом і Морісом. Останні метри щосили налягаю на весла, щоб вивести з розгону човен на піщаний берег. Забитий в пісок стовпчик, до якого я завжди прив'язую човен, тепер під водою. Вода в річці піднялася майже на півметра. Довелося витягти стовп і перебити вище.
Парко. Сонце починає нестерпно палити.
Тропічна спека висмоктує з землі силу-силенну вологи. Від зливи, що нещодавно пройшла, нема й сліду. В хатині, у затінку, температура нижча тільки на один-два градуси, ніж надворі. Але і це здається щастям. На мені все мокре від поту. Щоправда, я обливаюсь потом не лише від тропічної спеки, а й від веслування.
Вінчестер разом з веслами забрав з човна до хати. Зі зброєю не розлучаюсь ні на мить. Крім цього, я приніс з собою подарунок Моріса – кімнатний термометр з шкалою Цельсія і Реомюра. На шкалі біля червоної риски значиться нуль градусів, а під ним ідуть мінуси.
Мінус! Навіть важко собі уявити, що десь на земній кулі є така температура. Дивлюсь на ртутний стовпчик. Термометр показує 40 градусів вище нуля.
Середньорічна температура тут плюс 26 градусів. Це надзвичайно висока температура.
Як попав термометр до Моріса і навіщо він подарував його мені, не знаю. Я ніколи не брав у дорогу речей, що легко б'ються. Мабуть, Морісу набридло без упину поглядати на термометр і, обливаючись потом, лаяти млосну спеку в цьому вогняному пеклі. Тепер мене спіткає така ж доля. Ось я вже весь час поглядаю на тоненький стовпчик ртуті, що стійко тримається у трубочці. Зрештою, кладу цей тендітний прилад у ящик поруч з фотоапаратом та іншими крихкими речами.
Фотоапарат у мене теж старенький, в багатьох місцях обклеєний лейкопластирем, щоб сонячний промінь, бува, не пробрався на плівку. Фотоплівок катастрофічно мало. Їх щось з півтори дюжини. Чимало плівок засвітилось, поки я помітив щілину у фотоапараті.
Надворі задуха неймовірна. Що ж буде в обід? Я знову дістаю термометр і дивлюсь на червону риску, біля якої красується нуль, а нижче неї – мінуси. Це значить сніг, лід, який я востаннє бачив на пароплаві в електричному холодильнику, відчував його приємну прохолоду в склянці лимонаду. О, чудові мрії!
Воду для пиття беру з Тапажосу, запливаючи далеко на середину річки, де течія стрімкіша. Набираю її там вісімнадцятилітровою банкою-каністрою з-під бензину, до якої прибив двома здоровенними цвяхами ручку з товстої гілки. Воду з Тапажосу, як і воду з інших річок, я спокійно п'ю.
Але вода з лісових джерел значно холодніша і смачніша. Буває, стомлений, пітний, припадаю до джерела і випиваю неймовірну кількість води. В душному лісі, пробираючись крізь хащі, людина випаровує силу-силенну вологи. Щастя, що джунглі багаті на воду.
Друга характерна риса джунглів – тиша. Якщо немає вітру, бурі, не йде дощ, у цю нестерпну спеку в лісових хащах панує могильна тиша, яка охоплює все «зелене пекло». Лісові звірі, причаївшись, чигають на свою жертву. Лише мавпи веселі й галасливі, особливо вранці і ввечері, коли сходить чи заходить сонце. В цій могильній тиші чути найслабший звук вітру, дощу, краплин, що стікають з листя, чути, як звірі стрибають, підкравшись до здобичі, або, навпаки, тікають від хижака.
Вночі я іноді чую, як скиглить ягуар, як стогнуть, видаючи глибокі, гортанні звуки, каймани. Ця особливість звуків кайманів пояснюється тим, що язик у цих хижаків приріс до нижньої щелепи. Справді, якби язик у них не приріс, то у воді, коли крокодили кидаються на здобич, гострі завбільшки з мізинець зуби прикусили б його.
Цікаві звуки ламантинів, які немов дмуть у трубку. Зате птахи тут не дуже співучі. Винятком є лише кілька видів річкових птахів і папуг. Навіть тут, біля моєї хижі, для колекціонера і мисливця є дуже багато цікавого.
А скільки неймовірних несподіванок чекають мене в районі верхів'я Купарі. До подорожі все готове. Я вже навіть передав свої листи Морісу, щоб він надіслав їх адресатам. Адже тепер не скоро трапиться нагода написати друзям. Попереду подорож, під час якої я пропливу сотні кілометрів. Там ні з ким буде посперечатись, поділитись враженнями й думками. Тоді розмовлятиму з щоденником. Записуватиму все, що побачу на власні очі і відчую серцем.
* * *
Млосна, виснажлива спека. Все навколо поринуло у полуденну напівдрімоту. Жоден листочок не ворухнеться в джунглях. Світ наче залитий прозорим янтарем.
Раптом цю безмежну янтарну тишу порушує знайомий стукіт моторного човна. Човен пливе біля берега, попід самими зарослями, що нависають над водою. Куди він прямує? Якби в місто Сантарен, до якого звідси сто вісімдесят кілометрів, то човен ішов би повним ходом посередині ріки. В якесь село? Але в цьому районі Тапажосу немає великих сіл. Човен пливе з швидкістю кілометрів десять за годину. Стукіт мотора стихає, і оберти рідшають. Тепер уже немає сумніву, що це до мене. Ось човен причалив, і я виходжу назустріч гостям.
На цей раз моїми гістьми були офіціальні особи. Сам начальник поліції, старший сержант і поліцай. Начальник поліції – бразілець з засмаглим обличчям – приїхав довідатись, чи не пропливав мимо або чи не заходив до мене Абелардо Карнейро?
– Ні, я його не бачив, – відповів я, і мене раптом охопив гнітючий настрій.
Сержант помітив це і спитав:
– У вас лихоманка, вам погано?
– Ні, все гаразд.
– Скажіть це комусь іншому, – засміявся сержант, – а я знаю, що раптова зміна настрою – перша ознака приступу малярії.
Насправді поганий настрій у мене викликала згадка про нічне вбивство. Я знав Карнейро, але щоб упевнитися, що це таки він убивця, спитав у поліцая:
– Скажіть, сержанте, цей Абелардо Карнейро худорлявий парубок кабоклу? Мефістофель із звуженими очима і піднятими бровами, з високим чолом? Одне слово, схожий на чорта, як ото малюють на картинках?
Старший сержант і поліцай зацікавлено дивилися на мене.
– А що, він був тут?
– Та ні, не був, – відповів я сміючись. – Але я його знаю. Позаторік він працював зі мною на фазенді. Ми розсаджували банани на плантації. На спині в нього між лопатками широкий шрам. Добре видно навіть місця швів, якими стягували рану. Це в Абелардо після бійки, в якій його чиконули по спині розкритою бритвою.
– Так, це він, – підтвердив сержант.
Я добре пам'ятав Абелардо і страшний шрам у нього на спині. Колись цей кабоклу приносив мені різні комахи і отруйні змії. Грошей за це він не брав, Якщо Абелардо піймають, йому загрожує тюрма, не менше як тридцять років.
– Отже, ви нічим не можете допомогти нам, сеньйоре? – спитав старший сержант, дивлячись на мене.
– На жаль, ні.
– Між іншим, я чув, що ви збираєтесь відвідати район верхів'я Купарі?
– Так, уранці вирушаю.
– У пору тропічних дощів? А хто з вами ще їде?
– Ніхто. Я сам.
Моторист, що стояв у човні, витріщився на мене. Про мене вони чули всяку всячину. Місцеві люди дивувалися, якщо хтось забирався у непрохідні хащі і разом з кількома кабоклу місяцями збирав там комах, метеликів, ловив змій, жаб… Та це до певної міри ще було зрозуміло. Але те, що європеєць у розпалі тропічних дощів вирушає один-однісінький у джунглі – для них було незбагненно.
Поліцаї попрямували до човна, він незабаром зник за поворотом.
Моторний човен поплив униз за течією. З Фордландії, певно, вже послали радіограму в міста Сантарен і Белем з описом зовнішності Абелардо Карнейро.
Абелардо зник, однак човном він міг пробратися лише вниз або вгору по течії. Більше нікуди, бо скрізь хащі. Невеличка вирубана галявина, посеред якої стоїть моя хатина, виглядає як маленька щілинка у могутніх джунглях.
Пригоди з кайманами
Вода в Тапажосі повільно, але невпинно прибуває. Пекуче, яскраве сонце зникло за клубами сірих, дощових хмар. Повітря немов аж парує і від того здається сірим. Уже майже не видно ні острова, зарослого густими нетрями, ні протилежного берега. А в ясну годину можна побачити навіть хатини села Урукурітуба, до якого дванадцять кілометрів.
Річка поволі затоплює низькі береги.
У цих затоплених місцях багато капібарів, або, як їх називають місцеві жителі, водяних свиней. Тут їм безпечніше. Разом з капібарами сюди переселились і водяні курочки з іржаво-коричневим оперенням та бекаси з красивим блакитним пір'ям. М'ясо бекасів дуже несмачне, тому цих птахів не чіпають навіть собаки. Водяться тут і дикі качки та інші птахи. Вони сидять на гілках дерев, що стирчать з води. Качки звикли до людей, до човнів і не злітають навіть тоді, коли люди підпливають до них дуже близько. Підстрілити одну-дві качки на обід дуже легко. Кабоклу не полюють на дичину, бо патрон тут коштує дуже дорого. Зате там, де немає поселень, полювати на диких качок марна річ, бо як тільки качка уздріє людину або човен, одразу злітає.
Крокодилів удень майже не видно, але вночі їх сила. Вони полюють на жирних капібарів. Нещодавно я спостерігав, як величезний чорний кайман, сильний, старий самець, зчепився у воді з амазонським ламантином. З півхвилини він борюкався із своєю жертвою, а потім обоє зникли під водою. Каймани – страшні, кровожерливі хижаки. Я не хотів би попасти в їхні пазури. Поки не бачиш кайманів, якось притупляється почуття обережності, а ось така сцена вмить витвережує людину.
Вирішив застрілити на вечерю кілька диких качок. Часу в мене ще багато!
Сідаю в човен і пливу понад берегом угору. Переді мною в човні лежить дробовик. У затоплених місцях фордівської фазенди тепер, мабуть, багато диких качок.
Через чверть години ліс скінчився. Потяглися плантації лимонів, апельсинів і мандаринів. Звідси видно вже фазенду.
На фазенді якесь сум'яття. Бачу, як усі біжать до свинарника, огородженого з боку річки дротяною сіткою, щоб каймани не пробрались на ферму. Декого вже пізнаю. Ось Курт Прінджл, управитель плантації, з ним огрядний чолов'яга Родж, директор плантації. Усі чомусь дуже схвильовані.
Понад причалом мчить босий юнак з вінчестером у руках. Я не мав наміру виходити на берег, бо вже з усіма попрощався. Але з цікавості все-таки причалив і побіг услід за юнаком.
Кілька сотень свиней перелякано збилися докупи під навісом з пальмового листя. А з-за дротяної огорожі, кроків за чотири, на Роджа і Прінджла, вирячивши очі, дивився величезний кайман. Раптом Родж вихопив з рук юнака вінчестер. Видно було, що він уперше в житті стрілятиме в каймана. На щастя, з дуже зручного місця – з-за дротяної огорожі. Кайман просто велетенський. Я такого ще ніколи не бачив. Певно, в його пащі побувала вже й людина, бо хижак ласо дивиться на нас. Немає сумніву, що він задоволено потягнув би всіх під воду, але не може здолати перепони – дротяної огорожі. Голова хижака біля очей широка – сантиметрів тридцять п'ять. Довжину голови не можна визначити, бо з води стирчать тільки двоє вирячених очей, кожне з кулак завбільшки.
Родж довго цілиться в голову каймана, притиснувши рушницю до стовпа. Б-бах! Гучний постріл – куля, ковзнувши мимо кайманового ока, впала у воду. Хижак навіть не здригнувся. Прінджл, страшенно лютий і знервований, тупцює за спиною Роджа. Він роздратовано витирає кулаком спітнілий лоб і, незважаючи на те, що Родж директор, вихоплює з його рук вінчестер і заряджає новим патроном. Управитель теж притискає рушницю до стовпа і цілиться. Постріл. Наслідок той самий – крокодил навіть не ворухнувся. В його кровожерливих очах світиться лють. Якби в нього стріляли десь в іншому місці, він давно пірнув би під воду. Але тут смачна здобич – свині! Кайман певен, що добре поласує.
Я не можу більше дивитися на потворну голову хижака, на його вирячені нерухомі очі. Піднімаю вінчестер… Ні, не стрілятиму. Цього пострілу ніколи не пробачив би мені Курт Прінджл. 1 я опускаю рушницю.
Управитель усе ще цілиться. Б-бах! Розлігся гучний постріл. Куля знову здіймає бризки води – цього разу наче для симетрії з другого боку. А кайман хоч би оком зморгнув! Тільки ще лютіше дивиться на всіх. І не думає тікати, наче закляк.
Чорношкірий бразілець юнак, забувши в цю мить про начальство, вихоплює рушницю з рук Прінджла і перезаряджає її. Очі його палають зненавистю. Цілиться, теж притискаючи рушницю до стовпа. А голова каймана в цей час поволі висувається з води. Ось уже видно ніздрі. Пролунав постріл. Хижак раптом зникає під водою, тільки хвилі розходяться. Родж і управитель зиркають на мене. І тільки тепер ми вітаємось.
– Чого ж ви не стріляли? – питає мене Родж. Його голос аж тремтить від гніву.
– Якби я це зробив, ви ніколи не пробачили б мені, – засміявся я.
Каймана не вбили, але дваиадцятиміліметрова куля влучила в його голову. Оперувати, звичайно, ніхто не буде. В цього велетня каймана теж одне життя, і воно, певно, має кінець.
Незабаром, засмучені невдачею, ми розійшлися.
Я сідаю в човен і пливу шукати диких качок. Але їх уже й сліду немає. Ці птахи бояться пострілів. Навколо плавають тільки бекаси, м'ясо яких непридатне для їжі.
Полювати в джунглях – справа дуже складна. Для цього треба вміти не тільки тримати рушницю в руках і стріляти, а й добре орієнтуватись удень і вночі, на воді і в найгустіших хащах.
Мій човен пливе в темряві, оточений сотнями плазунів і земноводних. Люди в пітьмі не бачать їх, зате каймани відчувають людей. Правда, людський запах для них незвичний, а рухи навіть лякають хижаків. Проте є серед них і такі, що нападають на човни. Тоді, буде це вночі чи вдень, мала надія на порятунок.
Після невдалого полювання на диких качок я повертаюся на фазенду і йду прямо до складу. Юнак, що стріляв у каймана, захоплено розповідає череватому комірникові про напад хижака на свинарник.
Коли я ввійшов, комірник відіслав хлопця.
– Сеньйоре! – звернувся я до нього, – чи не маєте бажання поплавати зі мною ввечері на човні? Я хотів би вбити кілька кайманів, але в мене нема помічників… Мені потрібні два супутники – один гребтиме, а другий присвічуватиме мисливським ліхтарем,
– На кайманів уночі?
– Атож.
– Гм! А ви не казали про це кухареві, сеньйоре?
– Ні.
– Він дуже любить печеню з хвоста жакаре. Мабуть, кухар погодиться, якщо…
– Знаю, знаю… Якщо віддати йому хвости забитих крокодилів. Коли пощастить, він матиме кілька хвостів.
– Та ну?
– Правда.
– Аж кілька хвостів жакаре?
– А чого ж,
– Ви сподіваєтесь застрілити кілька кайманів?
– Так.
– А як можна знати наперед?
– Коли кажу, знаю.
– Каймани обіцяли вам? – пожартував комірник.
– Еге, обіцяли.
– Як?
– Через нічних духів.
– Тільки не кажіть про це кухареві, бо він боїться духів.
– Гаразд, мовчатиму.
– Ну то я покличу його.
Через кілька хвилин увійшов кухар в білій шапочці, в білому фартусі і коротеньких штанях.
– Добридень, сеньйоре. Кажуть, ви їдете вночі полювати на кайманів? – спитав мене кухар.
– Так.
– І кажуть, ніби хвости жакаре будуть мої?
– Згоден.
– Хіба вони вам не потрібні?
– Ні.
– То навіщо ж ви полюватимете на кайманів?
– А мене цікавлять тільки шкури.
– Ти теж поїдеш? – спитав кухар комірника.
– А чому б і ні?
– Ну, сеньйоре, коли вирушимо? – не вагаючись поцікавився кухар.
– Ввечері, як тільки смеркне. Десь о дев'ятій годині. Я припливу по вас на човні.
Чорношкірий кухар і бронзовошкірий комірник провели мене до човна.
Стоячи на березі, вони довго гукали мені вслід, щоб я не спізнювався. Мої майбутні помічники не розуміли, як можна полювати на кайманів уночі. А мені не раз доводилося займатися таким промислом.
У районі фазенди багато кайманів. Вони снують тут, сподіваючись поласувати свининою. Крокодили виходять по здобич здебільшого вночі. А вдень ховаються в прибережному очереті.
Звичайно, для нічного полювання треба було б підібрати більш досвідчених супутників, взяти з собою двох кабоклу, що добре знають джунглі. Але тепер уже пізно.
Мені не сподобалось, що кухар вірить у примари. Не збагну, як він погодився їхати на нічне полювання. Мабуть, бажання поласувати білим м'ясом з хвоста каймана перебороло страх. Перед такою спокусою не встоїть жоден кухар-тубілець.
Я завжди полював уночі на кайманів з батарейним ліхтарем. Мені доводилось полювати отак на річці Ату-ман і Жатапу, а також у трясовині Карарасу та інших непрохідних болотах. Сподіваюсь, усе буде гаразд.
Тапажос, Купарі, маленькі річки, струмки, озера і затоплені водою низини кишать кайманами. Вдень ці хижаки пливуть вниз за течією, а вночі проти течії полюють на дичину та рибу. Ховаючись у засаді, каймаки вистежують здобич. У таку мить добре видно їхню голову, панцир і довгий трикутний хвіст. Помітивши небезпеку, крокодили враз пірнають, і тільки двоє булькатих очей стирчать з води.
Пострілом з берега їх не злякаєш, навіть якщо куля ковзне по панциру. Нервова система у кайманів чудова, мені не доводилось бачити хижаків, які були б так своєрідно хоробрі.
Якщо вдень підпливти до них човном, вони ховаються під воду. Проте в нічній темряві або на світанку армія кайманів поводиться зовсім інакше. В пітьмі хижаки – повні володарі водоймищ і берегів, де чатують на багату здобич. У воді, на зарослому березі, в болотах крокодили нападають на жертву, пускаючи в хід пазури, зуби і хвіст. Особливо небезпечні ці хижаки вночі. Ось чому кабоклу, коли смеркне, бояться виходити на берег і не плавають по річці.
Різке світло ліхтаря створює для хижаків ілюзію дня. При яскравому промінні очі каймана палають, мов вогники. Світло ніби паралізує цих ненажерливих плазунів, і тоді до них можна підпливти на півметра. Ну, а решту вже зробить вінчестер. Проте вбити каймана – півділа. Не менш складна справа добути його з води. У мисливця на кайманів мусять бути сталеві нерви. Сидячи в хисткому човні, мисливці повинні розраховувати кожен рух, щоб за допомогою гарпуна і дротяної петлі втягти здобич у човен. Досить зробити один необережний рух, і човен може перевернутись, а каймани в ту ж мить накинуться на людей, мов голодні вовки. Особливо люті каймани тоді, коли кладуть у гнізда яйця. Вони так заховують свої гнізда, що на них важко натрапити. Період висиджування яєць припадає на другу половину тропічного літа. Малі кайманята вилуплюються з яєць у жовтні—грудні і деякий час живуть на мілководді під охороною матерів.
* * *
Полум'я ліхтаря освітлює густо списані аркуші щоденника. Поряд стоїть казанок з гарячою чорною кавою, і я час від часу випиваю кілька ковтків. Чорна кава і напружене чекання небезпечного полювання на кайманів відганяють сон.
Надворі перед дверима стоїть низька клітка. Світло карбідного ліхтаря сягає аж туди. У клітці велика змія з жовто-чорними боками. Це папаову, яку я нещодавно піймав. Змія повзала в хаті під стіною. Може, вона шукала прохолоди? Я мерщій схопив розкіп для ловіння змій з петлею на кінці. Тепер товста змія звивається в клітці, шукаючи виходу. Тіло плазуна якесь кумедне, ніби природа жартома зліпила його з жовтих і чорних товстих кілець.
Комарі дзижчать навколо ліхтаря. На світло прилетіли також метелики та інші комахи. Раптом око моє помітило якийсь рух біля дверей.
Я аж занімів біля щоденника на застеленому мішком ящику.
То була велика, жовто-чорна, з жовтою спиною папаову. Як же вона вилізла з клітки?
Переступивши високий поріг, я миттю підсуваю прив'язану до палиці петлю під змію, а коротким розкіпом притискаю шию плазуна до землі і міцно зашморгую петлю. Не люблю ловити в темряві змій, але цю гарну, велику і товсту не можу відпустити, тим більше, що вона втекла з клітки.
Папаову усім тілом обвила кінець палиці. Так робить кожна змія, шия якої попадає в петлю.
Як же змія могла вилізти з зачиненої клітки? Адже верхні дверцята примкнуті ще й товстим іржавим цвяхом. Підходжу до клітки. Цвях на місці, дверцята теж. Невже папаову прорвала густу мідну сітку? Це майже неймовірно! А може, в ящику була дірка? Оглядаю його з усіх боків. Клітка ціла. Чому ж папаову на волі?
Перекидаю ящик догори дном і раптом чую, як усередині посунулось щось важке і засичало з-за густої мідної сітки.
Тепер усе зрозуміло! Змія, яку я тільки-но впіймав, зовсім інша папаову. Видно, самець, шукаючи собі здобичі, а може, пари, намагався залізти в клітку до самки. Ну що ж, я йому охоче допоможу. Тепер у клітці буде самка і самець.
Я поставив палицю, в куток до саморобних гарпунів і помив у відрі руки, щоб не смерділи гадюкою. Моя зміїна колекція поповнилась ще одним екземпляром. Задоволено поглядаю на розкіп для ловіння змій, котрий я сам змайстрував. Як і рушниця, це дуже важлива річ. Сачок для метеликів – третій предмет, з яким я не розлучаюсь під час подорожі.
Навколо тиша. Чути тільки, як у пальмовому листі покрівлі сюрчать цикади. Їхні звуки схожі на звуки наших, цвіркунів. Різняться ці комахи лише кольором: тропічні цикади мають зелене забарвлення. Заспокійливу музику цикад порушує час від часу тріск сухих гілок. Іноді гупне дерево в джунглях. Після такого лісового похорону знов западає могильна тиша, чути тільки плюскіт річки і шелест густих заростей. Тиша джунглів огортає мене, я зачарований нею. Уже кілька хвилин на дев'яту, а я все сиджу з пером у руках,
Завтра – на Купарі, а сьогодні, ще полювання на кайманів. Доведеться перевезти пійманих папаову на фазенду. Я відніс клітку із зміями в човен.
Пливу на фазенду. Навколо темрява, чорна, як вугілля. Вдень була спека, і тепер повітря насичене парою. Над човном дзижчать полчища комарів. Я захищаюсь від них старим, випробуваним засобом – настоєм тютюну. Це ефективніше, ніж дим десяти цигарок.
На чорному небозводі жодної цяточки світла. Пливу проти течії попід самими зарослями, що нависають над водою. Все поринуло в німу тишу. Пливти без орієнтира важко. Кілька разів носом човна врізаюсь у густі берегові зарослі.
Нарешті замерехтіли тьмяні вогники гасових ламп у будиночках фазенди.
Човен ударився у вузький причал. Дві темні постаті спускаються з берега. Це кухар і комірник.
– Добривечір! – вітається огрядний комірник. – Це ми, сеньйоре.
– Зачекайте трохи, віднесу ці дві змії до гурту, – пояснюю своїм супутникам, – і одразу ж повернуся!
Я прив'язую човен до причалу і з кліткою в руках вилізаю аж на берег. Мої супутники мовчки посторонилися.
Через десять хвилин я вже знову в човні. Комірник і кухар теж. Кожен займає своє місце. Я кладу біля себе заряджений вінчестер, мисливський ліхтар на три батареї, світло якого сягає метрів на тридцять. Переді мною лежить стальний саморобний гарпун. Прихопив я і дротяну петлю, схожу на ту, якою гицелі ловлять собак, тільки більшу. Цю петлю накидають на смертельно пораненого каймана, щоб не дати йому втонути і потім витягти на берег або в човен.
Я докладно пояснив своїм супутникам, що вони мають робити. Комірник Педро зручно вмостився ззаду. Кухар Рафаель узяв у руки ліхтар, і ми тут же влаштували першу репетицію полювання.
– Рафаеле, освітіть ліхтарем отой стовбур у воді, а ви, Педро, потихесеньку гребіть до нього. Уявіть собі, що це кайман.
Кухар спрямував промінь ліхтаря на стовбур, комірник дуже обережно підплив човном до нього. Ще дві репетиції на потоплених стовбурах. Усе йде чудово. Комірник з кухарем дуже задоволені. Проте за їхніми веселощами криється якась тривожна напруженість; вони ще ніколи не плавали на річці вночі.
На стеблах густого очерету сидять дрібні світлячки, місцями вони збираються цілими купами, випромінюючи зеленасте світло, мов маленькі нічні ліхтарики.
– Ну, а тепер прямо на заросле очеретом болото! – пошепки наказую своїм» супутникам
Пливемо в глибокій темряві. Єдине джерело світла – оці дрібненькі світлячки, що погойдуються на стеблах очерету. Вода хлюпоче біля нас. Човен прокладає собі шлях, розкидаючи на обидва боки величезне листя водяних лілій, на яких цілий день сидять водяні птахи. А між листям на воді плаває гілля, мох, знесені водою під час повені.
Тут берег дуже болотистий. Буйну рослинність повирубували два роки тому сокири, фордівських робітників Це було в той час, коли берег, у цьому місці підсох. Ліс вирубували, щоб випалити цю ділянку і посадити гумові дерева. Але вогонь не брав сире дерево. І повалений ліс опинився під водою. Тепер хвилі Тапажосу розмивають берег. Джунглі більше не захищають його. Так природа помстилася за нерозумне знищення лісу. А вода ріки бурхлива, вона пробивається все глибше й глибше в нетрі, розширяє болото. Для крокодилів у цьому пралісі райське: життя!
Вмикаю, батарейний ліхтар. Яскравий промінь пробігає по хвилях навколо човна. Видно лише темну блискучу поверхню води, чорні повалені стовбури і обриси берега, зарослого очеретом.
Раптом у промені ліхтаря на воді блиснули два вогники, далі ще кілька. Це каймани. А там ще одна, дві, п'ять яскравих цяток на воді – флуоресціюючі вогники хибких очей. Отже, ми попали в місця, де водяться каймани. Гашу, світло і передаю ліхтар Рафаелеві. Човен знову поринає в чорну, пітьму. Відчуваю, як рука кухаря, беручи ліхтар, тремтить.
– Вперед! – наказую Педро, що веслує.
Весло тихенько лягає на воду. Комірника не бачу, чую тільки його рухи. Рафаель в цю мить прорізує темряву яскравим променем ліхтаря. Але на освітленій доріжці, де щойно були каймани, жодного вогника. Щезли! Певно, як тільки згас страшний для кайманів промінь, вони пірнули у воду, заховавшись під стовбурами і в густому очереті. Це були, певно, молоді каймани, бо старі не такі полохливі. Вже близько десятої години вечора. Для джунглів – це глибока ніч.
Чорні хвилі б'ються об човен, об борт треться очерет. Раптом Рафаель помітив вогник на воді і навів на нього промінь.
– Потримай так ліхтар! – скомандував я пошепки Рафаелеві. – А ти, Педро, обережно веслуй! – звелів я так само пошепки комірникові і у відповідь почув важке зітхання.
Човен повільно рушив уперед. Настрій у Рафаеля не кращий, ніж у Педро. Кухар принишк з переляку. Страх приглушив у ньому все. Бідолашний навіть подих затамував, боячись, що його почують каймани.
Перед нами, в промені ліхтаря, жевріє вогник – хиже око каймана. Другого ока промінь торкається під іншим кутом, і воно не флуоресціює. Та для мене і одного ока досить. Педро повільно, нехотя опускає весло у воду, ніби його хтось примушує це робити під дулом пістолета. Пливемо із швидкістю черепахи. Я підсміююсь над переляком своїх «хоробрих» помічників. Кайманів паралізує промінь світла, а моїх супутників – страх.
Метрів п'ять лишилося до вогника на воді, коли це раптом комірник перестав гребти.
– Далі, далі! – прошепотів я.
За якусь мить ми підпливли до каймана ще на півметра. В нічній темряві лунає тихе, важке зітхання Педро. Чорна постать Рафаеля нагадує кам'яну статую.
Вогник на воді зовсім близько, прямо перед нами. Голова, що стирчить з-під води, невеличка. Отже, довжина каймана не більше 100–120 сантиметрів. Нічну тишу прорізує постріл, і маленький чорний кайман через мить спливає догори черевом. Тоді я кладу зброю на сидіння, дротяною петлею зашморгую здобич і, наче рибу, витягаю в човен. Коли вже кайман опиняється на дні човна, в Рафаеля і Педро минає переляк. Вони аж повеселішали. «І це все?» – вичитую з їхньої поведінки. Тубільці, мабуть, сподівалися гіршого кінця…
Перший успіх розвіяв страх. Рафаель шарить ліхтарем по воді, шукаючи нову жертву. Промінь зупиняється на другому флуоресціюючому вогнику. Я знімаю дротяну петлю з мертвого каймана і знову заряджаю вінчестер… Усе йде як по писаному. Підпливаємо до каймана, я стріляю, втягаю вбитого каймана у човен… Це здоровенний очковий крокодил. М'ясо з хвоста очкових кайманів смачне. До речі, м'ясо з інших кайманів тубільці не їдять, бо воно сірого кольору з чорними прожилками і зовсім несмачне.
Через півгодини на дні човна лежать один чорний і п'ять очкових кайманів.
Обличчя Рафаеля сяє від щастя:
– Сеньйоре, якби я раніше знав цей спосіб полювання, то щотижня смажив би по дюжині хвостів.
Педро теж пишається полюванням. Він мовчки поважно сидить на веслах і тільки відштовхує од себе вбитих кайманів, коли вони зсуваються до його босих ніг. Мабуть, навіть мертві каймани лякають комірника.
Вдалині засвічуються вогники. Мешканці фазенди, видно, стурбовані пострілами. Та ось вогники один за одним гаснуть. Певно, хтось сказав жителям про наше полювання. Все знову поринає в чорну пітьму.
Майже дві години пливемо в густих зарослях очерету поміж стовбурами, що стирчать з води. Шукаємо кайманів. Уже чотирнадцять великих і дрібних крокодилів лежать на дні човна. Вантаж чималий. Шкури кайманів уранці попадуть на річковий пароплав торговця Перейра. Я вже домовився з Педро, що він допоможе мені продати їх. Отже, мої фінансові справи трохи поліпшаться.
Так, полюючи на кайманів, я прощався з Тапажосом. Наступної ночі вже ночуватиму на новому місці, в джунглях на річці Купарі.
Між іншим, каймани в деяких місцях бувають і корисні: вони смертельні вороги піраньї – риби пилки. Хижі чорні піраньї небезпечніші за найбільших кайманів. Гострими, мов пилка, зубами вони шматують жертву, що попала у воду, будь то людина чи тварина.
