Текст книги "У країні ягуарів"

Автор книги: Габор Молнар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Продаж отруйних змій

Сонце було в зеніті, коли до мене підплив буксир Армазема. А за чверть години на маленькій палубі баржі вже стояло три клітки з отруйними зміями.

– Скільки заплатите за змій, сеньйоре? – питаю його.

Армазем мовчки дивиться на різнобарвне зміїне товариство, що неспокійно повзає в клітках. Нарешті, обзивається:

– За кожну велику сурукуку по сто мільрейсів[9]9
  Мільрейс – колишня лічильна одиниця і монета Бразілії та Португалії.


[Закрыть], за гримучу змію вісімдесят, за жарараку теж вісімдесят. За оту золотаво-зелену п'ятдесят, за коралову змію з чорно-жовто-червоними кільцями сорок. За папаову по тридцять мільрейсів. За решту змій теж по тридцять.

Огрядний, з товстим черевом торговець, пітніючи, стає навколішки і заглядає крізь мідну сітку в клітку.

– Так мало? – перепитую я, і настрій в мене відразу псується.

– Більше дати не можу, – скорботно промовляє хазяїн, наче і така ціна для нього занадто висока.

Я дивлюсь йому в очі. Скупий, зажерливий… Словом, типовий торговець, який здер би шкуру і з блохи, коли б знав, що хтось дасть за неї хоч щербату копійку. Ми добре знаємо одне одного вже півтора року.

Неймовірна спека. Задуха. Прохолоди не дає навіть легенький вітерець, що дме вздовж Тапажосу. Переводжу погляд з вірмена на двох матросів. Видно, вони теж вражені ціною, яку запропонував Армазем.

– Ні, за стільки не віддам! – відповідаю сердито і, підійшовши до першої клітки із зміями, піднімаю її, щоб віднести назад до човна.

– Ну, що ж! – розводить руками Армазем, але обличчя його вже стурбоване. – Продайте комусь іншому, може, візьмете більше, – каже торговець, поплескуючи мене по плечу і скоса поглядаючи на клітку. – Красиві, мабуть, нелегко було піймати?

– Ні, нелегко! – відрізую сердито і впускаю з рук клітку на палубу.

Огрядний Армазем з переляку відскакує метрів на три.

– Обережно! – гукає до мене вже з-за дверей складу. – Клітка розіб'ється, і змії повилазять.

Механік, кочегар і чорношкірий юнак, спершись на поручні буксира, з посмішкою стежать за нами. Всі ми добре знаємо, що в радіусі двісті кілометрів немає торговця, який купив би змій. Їх довелося б везти аж у Сантарен.

Армазем, упевнившись, що клітка не розбилась, знову виходить до мене і докірливо зауважує:

– Сеньйоре, хіба ж можна так робити?

– Що ж я таке зробив?

– Навіщо ви кинули ящик на палубу?

– А-а, ви про це! А я думав, ви збираєтесь заплатити мені більше. Адже ціна, яку ви запропонували, дуже низька…

– Ви жартуєте, сеньйоре! – сміючись, солоденьким голосом вигукує торговець. Гладке черево його трясеться.

Але мені не до сміху. Нахиляюсь, щоб знову підняти клітку.

– Ну, дасте більше? – рішуче питаю і навіть не додаю слова «сеньйоре».

– Я вже сказав, жодного мільрейса більше.

Очі торговця жадібно блищать. Я розумію, що він візьме змій. І не помиляюсь.

– Гаразд! Шануючи нашу дружбу, додаю ще десять процентів. Але, – він піднімає палець, – при умові, що ви самі перекладете змій в мої клітки, бо ваші надто старі і ненадійні.

За змій Армазем має заплатити мені тисячу шістсот мільрейсів. Правда, готівкою беру тільки вісімсот. На решту купую в торговця білизну, одяг, взуття, різне спорядження, патрони.

Обличчя Армазема сяє від задоволення.

– Якщо ваші клітки будуть знову повні, – гукає мені на прощання торговець, – скажете мені.

Армазем вигідно купив у мене змій. Це знає і він, і я.

Буксир з баржею пливе далі, а я причалюю до берега біля своєї хатини. Добре, що хоч інші трофеї не треба віддавати за безцінь. Адже в Європі за одну гримучу змію заплатили б стільки, скільки Армазем дав мені за всіх.

Я вважаю принизливим для себе торгуватися, але іншого виходу немає, бо треба ж якось жити.

Сьогодні в мене царський обід – шинка, свіжий хліб і саморобний шоколад із цукру та какао. Запив його водою з Тапажосу. Кращого тут і бажати не можна.

Пиво і електричний вугор

Це трапилася вчора в селищі на березі Тапажосу.

Уранці, ще роса не спала, я приплив до цього маленького селища купити сіль і дробові патрони, яких не купив в Армазема. Там я застав незвичайну картину. Жителі селища, тобто всі десять чоловік, стояли на березі і сперечалися. А добродушний торговець Педро Педра зажурено дивився на свій човен з плодами пальми асаї, що затонув і тримався в сильній течії лише на канаті.

– Видно, Педро, ти сьогодні не зможеш повезти плоди на головний причал, – сказав дрібний комерсант Бернардо Лопес. – Тому я повезу свої. А твої куплять завтра, якщо витягнеш човен з води. Правда, полагодити твій човен буде нелегко. Ну, та не журись, я скоро повернусь, і мої люди допоможуть тобі.

– Спасибі. От добре! – зрадів бідолашний Педро, що можна взятися за роботу не одразу, бо сьогодні дуже жаркий день. Та, глянувши на Бернардо, він помітив у його очах злорадний вогник, і в його щире серце закралась підозра: мабуть, не випадково вночі вода затопила човен…

Я теж так подумав.

– Сподіваюсь, ти почастуєш нас холодним пивом? Треба ж якось віддячити за те, що допоможемо тобі витягти і полагодити човен! – гукнув Бернардо Лопес, уже йдучи до свого човна.

– Гаразд, – кивнув головою кучерявий Педро. – Все, що заслужив, – дістанеш!

– Жозе, Жуане, і ви обидва! – гукнув Лопес своїм людям, що сиділи в човні. – Рушайте!

Сам він теж зійшов у великий човен, в якому лежало півтонни плодів асаї. Не менше, ніж у човні Педро, затопленому в річці.

– Ну що ж, хай буде так! – пошкрябав потилицю Педро, коли Бернардо відплив із своїми людьми. – Не знаю тільки, кому потрібні будуть мої пальмові плоди завтра. Адже пароплав не чекатиме мене.

– Почекає! – втішив я потерпілого Педро.

Пароплав «Маточе», що приймав плоди, і справді мав відчалити на день пізніше. Про це мені сказав управитель плантації, коли заїжджав до мене вранці по дорозі на полювання.

– Хлопці, за роботу! – гукнув щасливий Педро своїй «команді» з чотирьох чоловік. – Вичерпуйте воду! – І раптом рішуче додав. – Повеземо до пароплава плоди ще сьогодні.

Чотири кабоклу побігли взяти посуд і мотузки. Незабаром вони повернулися і почали канатом підтягати човен ближче до берега. Наймолодший з них хотів статі! в затонулий човен, але я схопив його за руку:

– Обережно! Поглянь! – показав я на зеленуватого, плямистого двометрового електричного вугра, що заховався під сидінням заповненого водою човна.

Всі перелякано глянули на човен, але небезпечної риби не побачили.

– Давайте витягнемо човен до половини на берег! – порадив юнак, що мало не став жертвою необачності. – Разом з водою вихлюпнемо і рибу.

– Нізащо! – сердито закричав Педро Педра. – Риба мені потрібна! Конче потрібна! – повторив торговець категорично. – Налийте туди води, – показав він на порожню бочку під стіною крамниці, – і поставте біля входу. Вловимо електричного вугра і пустимо в бочку.

Човен витягли на мілководдя. Електричний вугор опинився в полоні. Красива небезпечна риба запливла під переднє сидіння.

Кабоклу дружно взялися за роботу, обережно по чверть відра вичерпуючи з човна воду. Педро боявся навіть підходити близько.

Сам я ще ніколи не відчував на власній шкурі сили струму електричного вугра. Проте знаю, що це дуже неприємна річ. Не розумію, навіщо Педро ця риба. Адже з неї ніякої користі.

– Ось вона! – крикнув раптом один кабоклу, коли в човні води стало менше.

Перелякана риба блискавично метнулася з-під сидіння і зарилась головою в плоди асаї. Кабоклу ще трохи підтягли човен до берега.

– Заховала голову, наче страус у пісок, – засміявся Педро.

Тепер я міг добре роздивитися рибу. А втім подібний випадок трапився колись і зі мною на одній з приток Тапажосу. В затонулий човен, куди нападали плоди з пальми асаї, теж заплив електричний вугор. Мабуть, ця риба, яка живе на великих глибинах, так любить свіжі, смачні пальмові плоди, що ризикує навіть запливати в човен.

Дивне і химерне створіння природи цей електричний вугор. Менших за себе водяних тварин і риб убиває своїм струмом. Я добре бачу під неглибокою водою кольори і форму вугра. Риба світло– і темно-зелених відтінків. Черево апельсиново-червоне. Спину і боки прикрашають невеликі світло-жовті плями. Прозора плівка, що вкриває тіло вугра, набагато кращий провідник струму, ніж вода. Легені риби дуже довгі, довші за кишечник. Більшу частину тіла займають електричні органи. Світла, червоно-жовта маса виробляє електроенергію. Дві пари довгих електричних «акумуляторів» розташовані між м'язами і шкірою риби.

Вугор заліз головою в пальмові плоди. От тільки нікому витягти його звідти і перенести в бочку. Риба велика, кілограмів десять.

– Може, сеньйор перенесе рибу в бочку? – запитав мене Педра. – Ви розумієтесь на цьому більше, ніж ми. Вас, певно, не вдарить струм, як нас.

«Наївний, але хитрий Педро», – подумав я посміхаючись. Не люблю таких експериментів. Зміїну отруту я теж не випробовував на собі, бо знаю, що вона смертельна. Але все ж обмірковую, як піймати вугра.

Придумав. Повернувся до свого човна, взяв розкіп для ловіння змій і через хвилину вже стояв по коліна у воді біля затонулого човна. Переді мною на півметровій глибині в човні видно було обриси риби. Я зробив з мотузки петлю і накинув її на хвіст риби. Згодом пересунув петлю на середину тіла. Тоді, міцно зашморгнувши її, під радісні вигуки присутніх витяг з-поміж плодів асаї електричного вугра. Він одчайдушно чинив опір, звивався, намагаючись вирватися з полону.

Я перекинув рибу спочатку на берег, потім переніс її в бочку і відрізав мотузку. Вугор звільнився від петлі, але попав у бочку. Наче скажений, він кидався на всі боки.

Задоволений Педро Педра витяг з другої бочки і відкрив дві пляшки пива.

– Будьмо, сеньйоре! – сказав він весело, наливаючи в склянки.

Пиво трохи тепле. Але хіба це має значення для людини, яка жила в джунглях верхів'я Купарі?!

Згодом гостинний Педро поставив ще дві, потім ще… Коли приїхав Лопес, ми розпивали восьму пляшку.

Комерсант, широко всміхаючись, заглянув у хату.

– А де моє пиво?

– Там, у бочці, – кинув Педро, показуючи на ту, що стояла під стіною.

Лопес підійшов до бочки, занурив у воду руку аж по плече, щоб дістати з дна пляшки з пивом, і раптом відчайдушно заверещав. Блідий як стіна він висмикнув руку і якийсь час стояв, тримаючись за край бочки. Коліна в нього тремтіли. Лопес вирячився на свою мокру руку, що побувала в бочці.

– Що… Що там таке? – промимрив він, нарешті.

– В чім справа, Лопес? Ти не знайшов пива? – з удаваною невинністю спитав його Педро. – Я й забув. Пиво он у тій, другій бочці. А в цій електричний вугор, якого виловили із затопленого човна.

Лопес мовчки, наче п'яний, поплентався до своєї крамниці.

– Ходімо, сеньйоре! Я вам щось покажу, – сказав Педро.

Через півхвилини ми стояли біля витягнутого на берег човна. На дні його виднілися сліди від сокири. Хтось навмисне прорубав дірку.

– Отже, Лопес дістав по заслузі, – засміявся Педро.

Тепер Педро повезе на пароплав не тільки плоди, а й вугра, котрого продасть як рідкісний екземпляр.

Остання гримуча змія

Вогненний диск сонця час від часу виглядає з-поміж сірих дощових хмар, що низько пливуть над джунглями. Роботи в мене чимало: треба ремонтувати старі клітки і ящики, повимивати їх.

Тільки-но я перевернув порожню клітку, щоб прибити одірване дно. як з-під неї виповзла гримуча змія.

Я відскочив убік, перекинувши відро з водою та клітку, і швидко схопив у кутку розкіп.

Не люблю таких сюрпризів. Може, змію принадили сюди пацюки, яких повно в моїй хатині. В обмазаних глиною, плетених стінах гризуни неймовірно розмножуються. Гримуча змія, мабуть, проковтнула пацюка і залізла під клітку. А може, вона приповзла сюди на запах змій, що жили тут раніше?

Якби наступив на неї вночі… Навіть подумати страшно!

Гадюка заповзла за старий чемодан. Їй здавалося, що сховище тут надійне. Якщо піймаю гримучу змію, дістану за неї сто шістдесят патронів. Тому я завжди радий такій гості. Спокійно роблю петлю з мотузки, прикріплюю її до палиці і підходжу до чемодана. Знаю, що коли поворухну чемодан, змія загримить, немов затрясе мішечком з камінчиками.

Хоч це не перша, навіть не сота змія в моєму житті, а все-таки відчуваю якесь напруження нервів.

У південній Бразілії цю гадюку називають ще «п'ятихвилинною», бо вважають, що через п'ять хвилин після укусу людина в страшних муках помирає. Це, безумовно, перебільшення. Агонія, якщо не ввести протизміїну сиворотку, може тривати добу, а то й більше.

Ось чому я обережно заглядаю за чемодан. Але гадюки немає. Де ж вона, ця двометрова отруйна змія завтовшки з чоловіче зап'ястя? В кутку її теж немає. Гримуча змія кудись зникла. Ще раз обдивляюся все біля чемодана і раптом чую характерний шерхіт хвоста гримучої змії. І знову тиша. Отже, змія десь тут. Але де? Невже в норі, яку зробили під стіною пацюки? Ні, не може бути, дірка надто мала для такої гадюки.

Я відсуваю од стіни досить важкий чемодан. Зсередини долинає сердите шипіння і стукіт хвостом. Потім чую писк пацюка.

Ось воно що! Якийсь пацюк прогриз у чемодані дірку і зробив собі в ньому кубло. Гадюка заповзла в дірку і зустрілася там з пацюком. Ставлю чемодан так, щоб закрити дірку і цим самим вихід пацюкові та змії. Тепер вони в полоні.

Кінцем палички стукаю по чемодану. Зсередини чується люте сичання. Розтривожену змію тепер важко буде вловити. Обережно витягаю чемодан на середину хати, так щоб прогризена дірка, бува, не одтулилася.

Змія повзає в чемодані, шукає виходу, але не знаходить. Це її дратує, і вона люто сичить.

Я ловив у хаті вже чимало отруйних гадів, але гримучої змії, що любить сутінки гущавини, ще не доводилося. Якщо відкрити дірку, гадюка миттю вирветься на волю. А роздратована гримуча змія дуже небезпечна.

Іду до вогнища і беру важку, закопчену решітку, що важить кілограмів десять. Дірку прогризено на дні чемодана. Треба її чимось заткнути. Скручую рушник, обережно перевертаю чемодан і блискавично затикаю лірку. Важку решітку кладу зверху і відмикаю обидва замки.

Ставши ззаду, повільно піднімаю віко. Світло попадає всередину. Змія жвавішає, видно, повзає вздовж пилини, шукає, де можна вилізти. Ось щілина вже пів-сантиметрова, потім сантиметрова. Я піднімаю віко далі. Півтора сантиметра. Присівши навпочіпки, стежу за щілиною. Одтуляю віко більше. Праворуч у щілині з'являється ніс гадюки. Змія щосили протискається в щілину. Я поволі пускаю її. Як тільки вона висуває голову зовсім, притискаю віком її шию. Змія шалено звивається в чемодані і сичить. Накидаю петлю ій на шию, міцно зашморгую мотузку і витягаю змію з чемодана.

Через три хвилини гримуча змія опинилась у порожній клітці. Коли Армазем повернеться, продам її разом з тими, що залишив перед мандрівкою в район Купарі на фазенді.

Морок огортає все

Молодий юнак кабоклу привіз мені човном цілу купу газет і листів. Я страшенно зрадів. Цю радість може зрозуміти лише той, хто довгий час жив на чужині і не одержував ніяких звісток з батьківщини.

Пошти назбиралося за час моєї відсутності чимало, і тепер буде що читати. Думкою лину на рідну батьківщину. Листи, газети, книжки. В них сотні новин. Рідні почерки, рідні слова. Насамперед прочитую листи від матері, молодшого брата, сестри і друга, який мріє про подорож у Бразілію.

Серед купи листів немає жодного від Угорського національного музею. Про музейні справи неофіціально написав кілька рядків працівник музею. Він повідомляв, що більша частина колекції комах через недбалість загинула.

Отже, дальше колекціонування ні до чого. Доведеться зачинити двері у прекрасний, повний чудових вражень світ мандрівок і відчинити – у світ прози, найнявшись на роботу на плантацію. Лінією, яка розмежує ці два світи, стане сьогоднішній день. Та, сподіваюсь, двері першого світу зачиняю не назавжди…

Я переніс на фазенду всі свої речі, тварин, великого боа констриктора і ще більшу анаконду.

На фазенді з того часу, як я поїхав на Купарі, відбулося чимало змін.

Дуже багато нових робітників. Це люди з усіх кіпців сипу: чорні, жовті, білі. Моїх знайомих Гоймана і Паука вже немає.

Оглянув квартиру, в якій житиму на фазенді. Дві прохолодні кімнати з підлогою. На вікнах мідна сітка…

* * *

Далі все оповито чорним мороком. Те, що зі мною сталося, описати вже не можу, тільки продиктувати.

І ось я повертаюсь у Будапешт на кораблі через Атлантичний океан. Везу з собою дві папки з рукописами: мій давній щоденник та щоденник з річки Купарі і дві найбільші анаконди для Будапештського зоопарку як дар бразільських джунглів.

Ось що зі мною сталося.

Було це по обіді. Босий кабоклу знайшов на складі під купою іржавих сокир, мотик і заступів коробку з вибухівкою.

Розглядаючи коробку, він вийняв з неї один запал.

Помітивши це, я підбіг і обережно забрав у нього з рук запал та коробку. Кабоклу навіть не підозрівав, яку небезпечну річ тримав у руках. У покритій іржею червоній коробці – вісімнадцять запалів з гримучою ртуттю. Це дуже чутливі запали. Досить було доторкнутися до коробки сокирою, мотикою чи якимось іншим твердим предметом, як стався б вибух.

Певно, найрозумніше буде кинути небезпечну коробку на дно Тапажосу аж за очеретом, що росте вздовж берега річки. Нікому з кабоклу не можна доручати цього, бо тільки я добре знаю властивості вибухівки.

– Зараз повернусь! – сказав я комірникові, що стояв серед робітників, і попрямував з небезпечною коробкою в руці до води. З-поміж зеленого очерету стирчали трухляві, обвуглені колоди. В очереті трапляються іноді болотяні змії сурукуку. Тому я йшов обережно, щоб часом не наступити на отруйну змію. Раптом ліва нога застрягла у міцному сплетінні якоїсь рослини, що розрослась по дну, а потім – і права. Я спіткнувся і ледве не впав.

Від різкого поштовху червона коробка випала з рук, вдарилась об трухляву колоду пальми… Пролунав оглушливий вибух. Я не впав. Захитався, але втримався на ногах. Навколо мене зашуміло, загуло і все поринуло в чорний морок. Блакитне небо, високий очерет, зелена трава – все щезло. Я з жахом зрозумів, що осліп. Руками обмацав обличчя. Воно було слизьке, мокре від крові. Ліва рука теж липка… Мене блискавкою пронизав неймовірний біль. Це був не тільки фізичний, а й глибокий душевний біль… Хотів зійти з місця, але не міг, бо мене оточувала чорна безодня. Я не бачив ні води, ні фазенди,

– Я осліп! Осліп! – раптом закричав я щосили.

Потім почув чийсь голос попереду, згодом ще чийсь – з іншого боку і впізнав голос комірника. Для мене було незрозуміло, як комірник опинився на воді. Та я помилився, насправді голоси долинали з берега, від складів.

В наступну мить я почув, як хтось кудись побіг. Ні, це була не одна людина, а багато людей. Вони схопили мене під руки і вивели з води. Проте, що це за люди, не знаю, бо не бачив їх. А вони мовчали. Картина, видно, була така страшна, що люди оніміли від жаху. Я, певно, був весь у крові.

Далі відчув, що ми вийшли на берег, з якого я щойно йшов зрячим.

Я намагався пригадати, чого я сюди прийшов… Згадав! Хотів кинути у воду коробку, щоб вона часом не вибухнула в руках кабоклу. І ось вона вибухнула в моїх руках.

Кінець. Я сліпий. І цьому вже нічим не зарадити. За якусь тисячну долю секунди я попав у інший світ. Страшні думки жорстоко ятрять душу. Я обмацував, обтирав очі, наче хотів витерти темряву. Та вона чіпка, її неможливо зняти з очей. А сонце над головою світило, гріло. Сльози відчаю і болю змішалися з кров'ю. Грім вибуху ще довго лунав у вухах. Згодом усе стихло. Але чорна темрява залишилася.

Почувся шум автомобіля, потім голос шофера. Навмання сів у машину. Всі мовчали. Водій дав газ, і машина помчала до лазарету плантації.

Скільки часу минуло відтоді, як я вийшов із складу з коробкою в руках, не знаю. Однак його було досить, щоб світ для мене змінився.

Багато хто гадає, що коли людина перестає бачити сонячне сяйво, чарівні барви природи, форми предметів, то настає кінець відчуттю краси життя. Але так думають тільки зрячі люди. Життя сліпої людини свідчить про інше. Світ темряви дає людині нові відчуття, інші пізнання. Адже від того, що ми не бачимо навколишнього життя, світ не перестав існувати. А бажання творити, діяти, працювати не дають можливості людині примиритись із фізичним обмеженням. З'являється нове прагнення: будь-що побороти іронію долі.

Я хочу жити, працювати, розкрити з допомогою пера перед людьми все те, що варто бачити і в сонячному сяйві, і за завісою цілковитої темряви.

Я ніколи більше не зможу взяти в руки ні рушниці, ні палиці, якою ловив змій, однак і за цих обставин вірю в свої сили.

Усе це пишу вже з царства темряви. Проте я був би нещирим, коли б сказав, що мені легко. Але я проводжу межу. По один бік межі стоїть біль, а по другий – праця, творча енергія, повноцінне, незламне життя. Я ніколи не піддамся болю, бо вже перейшов межу, ім'я якій – свідомість!