Текст книги "У країні ягуарів"

Автор книги: Габор Молнар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

З гамаком замість вітрила на Купарі

Через день я приплив до стоянки, де покинув клітки зі зміями і сухі шкури звірів.

Пришвартувавшись до кореня, виходжу на берег з рушницею в руці. Чи не скоїлось якоїсь пригоди з моїми трофеями? Поспішаю до кліток із зміями.

Два райдужні, красиві боа констриктори здохли. В інших клітках змії повільно розкручуються і, наче сонні, починають ворушитися.

Клітку з двома здохлими полозами довелося зовсім викинути – вона все одно стара, не варто брати її з собою, щоб займала місце.

На навіс впала гілляка і проламала покриття з пальмового листя. Проте шкури під навісом висять. Я полегшено зітхаю. Дощ, мабуть, не дуже мочив їх, бо шкури сухі.

Ставлю одну на одну клітки з живими зміями і вилажу на них, щоб познімати шкури та ящик з комахами. Усе добре збереглося.

Тільки два красиві полози здохли. Ну що ж, це не така вже й велика плата за зберігання всього мого багатства.

Позносивши клітки з живими зміями до річки, я занурив їх у воду. У плазунів, певно, добрий апетит, бо від тих жаб і ящірок, яких я лишив у клітках, нема й сліду.

Аж увечері, стоячи біля карбідного ліхтаря, згадую, що, власне, не відпочивав у джунглях жодного дня, якщо не брати до уваги приступів малярії та дуже дощових днів, бо в малий дощ я ходив на полювання.

Ніч проведу під дірявим навісом. Комарі біля мене погрозливо бринять, але до них я вже звик.

* * *

З гирла струмка добре видно Купарі. В порівнянні з струмком – це велика річка, а в порівнянні з Тапажосом – маленький струмок.

Нарешті, я випливаю на повноводу Купарі. Височенні зелені стіни під гострим кутом розходяться праворуч і ліворуч. На блакитному, ясному, як поверхня озера, небі – жодної хмаринки. Сонце пече, немов зібралося спалити всю планету.

На широкій Купарі подуває вітерець. Чіпляючись за навіс човна, він жене мою посудину до правого берега. Ну що ж, попливу до берега. Все одно треба вирізати щоглу для вітрила.

За чверть години вітрило із жовто-чорного гамака готове. Вітер надуває гамак, і човен швидко пливе вниз по течії. Доводиться міцно тримати весло, щоб правиш човном.

З приємністю згадую своє життя від тієї хвилини, коли вперше побачив бразильські береги з Атлантичного океану, перед прибуттям у порт Ресіфе.

Пропливаючи вздовж берегів, бачу багато мавп, черепах, дві величезні анаконди. На нічних стоянках часто чую ричання ягуара. Але мені до них байдуже. Я вже зібрав багату колекцію. Тепер мене найбільше непокоїть голод. Щодня їм тільки спечену на рожні рибу та фаринью, якої ще трохи лишилося. Рибу вуджу прямо на ходу, настромляючи на гачок шматок риб'ячого м'яса. Так поспішаю на Тапажос, що навіть не гаю часу на ловіння комах для наживки.

Човен сидить низько у воді. Борт його всього сантиметрів на сім-вісім вище поверхні води. Човен дуже навантажений. Сам дивуюся, як усе вмістилося в ньому. Правда, багато чого довелося викинути, щоб звільнити місце для більш цінних речей.

Вітер жене човен між двома могутніми зеленими стінами джунглів так швидко, наче в нього вмонтовано беззвучний мотор.

Погода чудова, човен пливе швидко, і я щасливий. Від радісного почуття, яке раптом охоплює мене, я на все горло кричу: «Ого-го-го-о!..»

Обминаю величезне дерево, що стирчить з порослого очеретом острівка.

Вітер дужчає. Поверхня Купарі хвилюється. Бризки води розлітаються в усі боки метрів на два.

На шляху знову величезне дерево, що перегородило половину ріки. Обминаю його далеко, щоб, бува, не зачепитись за якийсь сучок під водою.

Хоч вітер сильний, але дуже гаряче. Піт ллється з мене. Купарі повертає ліворуч. За поворотом вітер слабший. Він дме збоку, і тому правити човном важче. Швидкість човна зменшилася вдвічі.

Покриття на човні обшарпане, злиденне. Пальмове листя на ньому потемніло, подекуди обламалось і розкошлалось.

Перед човном з води викидається велика риба. Услід за рибою вирує вода. Певно, хтось переслідує її. Мабуть, кайман. Але цього мені вже не видно. Високий навіс і вітрило закривають річку зліва. Метр за метром наближаюсь до Тапажосу.

Вітер дужчає. Місяця немає, але вечірнє небо зоряне. Тільки тепер згадую, як рідко бачив за цей час зоряне небо, бо майже щодня були тропічні дощі.

Переді мною, ліворуч, біліє піщана коса. Причалюю до неї і пізнаю місце, на якому зустрівся тоді з Абелардо Карнейро.

Прив'язавши човен до міцного куща, знімаю вітри-ло-гамак і натягаю його між двома стовбурами під самим лісом.

Батарейним ліхтарем освітлюю поверхню Купарі і бачу кілька флуоресціюючих вогників. Це каймани. Їх тут досить багато. Розпалюю велике вогнище на піщаній косі, щоб, бува, вночі каймани не полізли до човна на запах шкур.

Навколо гамака бринять комарі, а я все підкидаю хмиз і дрова у вогонь. Полум'я весело злітає догори, іскри розсипаються золотим дощем. Це фейєрверк в знак того, що ночую вже на Купарі.

* * *

Світало, коли я прокинувся. На небі з'явилися густі, темні хмари. Мабуть, буде злива. Вітер дужчає. Треба скористатися ним, поки не пішов дощ. Вогонь уже згас, на місці багаття лишився тільки попіл.

Швиденько ставлю вітрило. Вітер підхоплює човен і несе його по Купарі до Тапажосу. Настрій у мене чудовий.

Та незабаром дощ псує його. Ще б пак, доведеться зупинитися, щоб зняти з щогли вітрило, бо в мокрому гамаку не дуже приємно спати.

Уже під дощем причалюю до берега і поквапливо знімаю з щогли гамак.

Вмостившись, знову відчалюю. Течія миттю підхоплює важкий човен. Дощ монотонно барабанить по жапах, протікаючи крізь дірки. На щастя, я вже недалеко від Тапажосу. За чверть години температура падає на градусів двадцять. Мені холодно, і я накидаю на плечі гамак.

Течія несе човен униз, а дощ з кожною хвилиною дужчає.

Всю ніч пливу під сильною зливою. Мільйони дощових стріл скуйовджують поверхню води, і вона здається лугом, вкритим сірою травою, яку гойдає вітер. А човен, наче примара, пливе цим лугом.

Весь час доводиться вичерпувати воду з човна.

Де я, точно не знаю. Сіра дощова завіса закриває від мене береги. Малярія любить таку погоду.

Вже два дні я не причалював до берега. Човен, мов колода, пливе посеред річки. Я стомлений, хочу спати. Сидіти під навісом дуже незручно. А дощ не вщухає.

Сьогодні доїв печиво й масло. Тепер харчуватимусь лише фариньєю. Більше нічого нема. В ящику знайшов ще одну цибулину. Ось нею і закусую фаринью, щоб хоч трошки смачніша була. Крихти цукру промокли, і на нього напали, невідомо звідки взявшись, мурашки.

Опівдні виглянуло сонце. Я сів на корму сушитися і розім'яти задубілі ноги.

Ще один трофей

Минуло ще два дні. Дощ знову ллє як з відра. Та мені він уже не страшний, бо я переселився разом з клітками до хатини на березі Купарі.

З клітки люто сичить гримуча змія, намагається через густу сітку вкусити мене за коліно, але зуби її зачепилися за дріт. Довелося ножем пообламувати їх. Після такої «операції» гадюці, певно, не скоро захочеться кидатись на сітку…

І ось я знову в джунглях на полюванні. Тільки-но вийшов з-під накриття з рушницею в руках, дощ промочив мене одразу ж з ніг до голови. Пройшовши кроків п'ять, опиняюся в мокрому пралісі серед густих ліан, кущів і дерев.

На стежці за порослою мохом скелею помічаю молодого, триметрового боа констриктора, його мокра шкура виблискує. Він дуже поважно повзе.

Без особливих труднощів ловлю його і відношу до хатини. Важить боа кілограмів п'ять. Посадивши змію в клітку, знову повертаюся на стежку.

Дощ, нарешті, вщухає. Тільки ліс дзвенить краплинами, що падають з дерев. Унизу, під могутнім зеленим склепінням, повітря задушливе, насичене парою. Все навколо мокре.

Безшумно в гумових черевиках простую стежкою. Тихо. Навіть галасу мавп і папуг не чути. Джунглі наче вимерли. Обвислі ліани заважають мені. Іти важко. В густому пралісі панує напівтемрява. Вечоріє. Значить, незабаром вийдуть на полювання нічні хижаки. Добре було б знайти місце, куди звірі ходять на водопій.

Сонце зайшло, і навколо стемніло. Вже не видно навіть за десять кроків. Пробираючись під густими ліанами, раптом завмираю на місці від несподіванки. Переді мною на стежці, готовий до стрибка, причаївся чорний ягуар завбільшки з добре теля. Звір прищулив короткі вуха, ладен кинутись на мене.

Я швидко, але спокійно, щоб не злякати ягуара і цим не змусити його до передчасного стрибка, притискаю рушницю до плеча. Відстань до хижака якихось шість кроків. Натискаю на спусковий гачок… Куля влучила в плямисту голову звіра.

Величезний хижак перекидається набік. Підійшовши до ягуара, торкаю його ногою. Голову зовсім розтрощила куля. Обдирати шкуру з хижака в темряві неможливо. Доведеться нести тушу до хижі, щоб при світлі недогарків карбіду «роздягти» її. Поставивши рушницю до дерева, я з великим зусиллям піднімаю ягуара на плечі і беру його за лапи. Велика, скривавлена туша тягне мене набік. Важкий. Узявши рушницю, прямую в темряві до стоянки.

Коли виходжу до ріки біля хатини, на чистому небі вже сяють зорі. Скидаю на землю вбитого ягуара, розтираю задубле плече і руки.

Через півгодини переді мною лежить красива шкура. Тушу обдертого ягуара кидаю у воду. Якийсь час з води виходять бульки, потім поверхня стає гладенькою, як дзеркало. Шкуру прибиваю дрібними цвяхами до стовбура товстого дерева, щоб до ранку хоч трохи підсохла.

Потім приношу відро води і миюся. Ранком відчалю від цього берега і царство ягуарів лишиться позаду.

* * *

І знову пливу під парусом по Купарі. Східний, а потім південно-східний вітер надуває вітрило-гамак. Купарі досить звивиста. Течія швидко несе човен униз.

Пропливаю між знайомими берегами. Тапажос уже близько. Ще день, і я дома. На небі збираються дощові хмари. Певно, буде дощ. Це псує мені настрій.

Раптом ліворуч в джунглях бачу хатки і причали – поселення колишньої групи по розвідці джунглів. Отже, Тапажос близько. Ввечері зупинюся в тому місці, де ночував, подорожуючи вверх по Купарі.

Смеркає. Ось уже видно в берегових зарослях галявину з хатиною. Незабаром ніс човна вдарився об берег майже біля самого порога хижі. Рівень води значно піднявся.

Під стріхою лежать сухе листя, хмиз і товсті поліна, які я залишив тут, коли покидав хатину. Незабаром весело запалає вогнище. Я розвішую під покрівлею гамак і накриваю його сіткою від комарів. З човна знімаю щоглу – завтра попливу вже без паруса.

З тих пір, як я покинув цю хатину, тут нікого не було.

Наливаю в казанок води і підвішую його над полум'ям. Я дуже голодний. Крім фариньї і півцибулини, в мене нічого немає. Треба наловити риби та зварити на вечерю хоч юшки. В чорній темряві єдине джерело світла – вогнище. Ліхтар не засвічую, бо карбіду вже теж немає. Жадібно ковтаю фаринью. Я дуже схуд, самі кістки та засмагла шкіра. Навіть втоми не відчуваю.

Дістаю з-під гамака батарейний ліхтар. Потім беру саморобний гарпун і, присвічуючи ліхтарем, прямую у прибережну гущавину. Промінь, наче прожектор, прорізає темряву. Попереду між деревами блищить вода, що вийшла з берегів. У такі місця часто запливає велика риба, полюючи на комах і дрібних риб.

Ось і невеличка затока, в якій виблискує вода. За півметра від берега промінь падає на велику чорну голову, що ворушиться у воді. Риба не тікає. Це великий ламантин. Ссавець приплив до берега пастися.

Мене вмить охоплює пристрасть рибалки.

Гарпун пробиває голову тварини і застрягає в піску. Ламантин сіпається, б'є хвостом по воді, та незабаром стихає. Ссавець завдовжки метрів два з половиною. З нього можна витопити чимало жиру, але мені він не потрібен, тим більше, що жир цей рідкий і його тримають тільки в пляшках.

Я витягаю ламантина на берег. Його коричнево-чорна шкура гладенька. Передні плавники схожі на короткі ноги.

Почепивши ліхтар на гілля, потрошу ламантина. Ніж, наче в масло, входить у його тіло.

Чимало згодом довелося тертися піском, щоб змити з себе бруд і жир. Шкіра на плечах і руках пече наче вогнем. Юшки не буде. Отже, доведеться вечеряти знову фариньєю.

Ця остання ніч біля гирла Купарі була, певно, найспокійніша за весь час мого подорожування. Розбудив мене галас мавп.

Швиденько збираюсь, кладу ламантина в передню частину човна і через чверть години вже пливу далі.

Знову на Тапажосі

Широке русло Тапажосу постає переді мною чудовою панорамою. Я легко зітхаю.

З гирла Купарі, обминувши виступ лісу, течія виносить мене на Тапажос.

Я згадую про струмок, який лишився позаду, у безмежних джунглях. Озираюсь і раптом бачу дим, а згодом чую і гул моторів. Річковий торговий буксир, до якого збоку прикріплена баржа, пливе вгору.

Коли буксир наздогнав мене, я повертаю на середину течії. Буксир теж бере курс на середину. Мабуть, хазяїн хоче щось купити в мене. Судно підпливає ближче, і я впізнаю Армазема, огрядного вірмена. Армазем – прізвисько хазяїна, що означає «склад».

– Доброго ранку, сеньйоре! – гукаю. – Може, підтягнете човен до моєї хатини?

– Будь ласка! – відповідає пикатий хазяїн, ловлячи канат, який я кидаю йому.

Капітан віддає команду, і ми пливемо повним ходом. Я теж перелажу з човна на маленьку палубу буксира.

Засмаглий Армазем зустрічає мене широкою усмішкою. Ми з ним давні добрі знайомі. Наприклад, гамак, який стільки витерпів під час подорожі, я купив у нього, патрони – теж.

– Що цікавого привезли з Купарі, сеньйоре? – кидає він погляд на човен, під жапи.

– Взяв усе, що можна добути рушницею і руками, – відповідаю весело.

– Може, продасте що-небудь мені?

– Продам, тільки завтра, коли розберуся сам у трофеях.

– Гаразд, тоді я завтра вранці припливу до вас Ви знаєте, якби ви не повернулись ще тиждень, фордландський старший сержант поліції послав би по вас людей.

– Чудний він чоловік, – відповідаю я всміхаючись. – А що чувати про Абелардо Карнейро?

– Про вбивцю?

– Так.

– Ніхто нічого не знає про нього.

Буксир повертає ближче до берега, де не така сильна течія і легше пливти.

– Ви вже снідали, сеньйоре?

– Ні.

– Жозе! – гукає хазяїн. – Принеси сеньйорові кави, молока, масла і свіжого хліба.

Після сніданку я розповідаю Армаземові про свій маршрут у верхів'я Купарі. Він лише хитає головою:

– Того струмка ще ніхто не знає.

Нарешті, з-поміж густої зелені на березі виринає моя глиняна халупка, покрита пальмовим листям.

– Прибули, сеньйоре! – гукає з кочегарки кочегар.

Буксир підпливає до берега. Мене охоплює радісне почуття. Я прощаюся з Армаземом та його людьми і перелажу через борт у човен.

– Відв'язуй, Жозе! – гукаю я юному негрові.

Канат падає до моїх ніг. Я пливу трохи назад і вже через кілька хвилин витягаю човен на берег.

Заходжу в хижу. Вона непривітна, мов пустка.

Проживу тут недовго, поки розберу і приведу в порядок трофеї. Потім піду працювати на плантацію.

В обід причалюють два чорношкірі рибалки, яких Армазем прислав по ламантина.

Тільки-но їхній човен віддалився, як припливає лікар з плантації. Я дарую йому велику шкуру ягуара і кілька шкур змій.

Потім заношу в хату речі, спорядження, шкури, коробки. Клітки із зміями я ставлю під навісом. Всі гади живі, але не виявляють особливого бажання рухатися. Стоянка має вигляд музею, до якого щойно прибула велика партія експонатів. Тільки й того, що це не місто і колекції розміщено під пальмовою покрівлею хижі, перед якою вирує могутній Тапажос.

Двобій на березі острова

Світає. У глиняних стінах і в стрісі цілу ніч скаженіли пацюки. Надворі ні вітру, ні дощу. Отже, серед тиші я тільки й чув їхній концерт.

Я порозкладав у хаті свої колекції, і тому вночі було не дуже свіже повітря.

Вранці починаю все впорядковувати, оглядаю клітки із зміями.

Раптом чую стукіт весел об борт човна. Хтось пливе попід берегом до мене в гості. Ось уже вигулькнув човен. Пізнаю рибалку Мануеля. Незабаром він причалює біля моєї халупи.

– Добридень, сеньйоре! – вітається смаглявий рибалка. – Я привіз вам за ламантина, якого ви вчора віддали нам, пташку в клітці. Правда, красивий птах?

Птах, звичайно, красивий. Але я знаю: він – улюбленець дітей Мануеля.

– Велике тобі спасибі, Мануеле. Давай я сфотографую твого птаха, і цього досить дня мене.

Рибалка добродушно всміхається, обличчя його сяє від радості.

– Віднеси його назад дітям.

Мануель дістає з клітки пташку, я фотографую її, і щасливий рибалка квапливо несе свого улюбленця до човна.

– Сеньйоре! – звертається до мене Мануель. – Чи не хочете попливти на острів, що біля того берега? З нами будуть ще Мікуельсін і Бенедикто. Там завжди попадається щось на гачок.

У густих джунглях на острові я ще ніколи не бував.

– Гаразд, поїду! – одразу погоджуюсь і, не гаючи часу, повертаюся до хати по рушницю, рюкзак і фотоапарат.

Адже в джунглях можна натрапити на здобич. Дарма що я тільки-но повернувся із багатими трофеями з Купарі. Мисливець не може встояти проти такої спокуси.

Ми сідаємо в човен і швидко пливемо.

Розкішна природа острова розкривається перед нами, як тільки ми огинаємо гору на острові. Мальовничі зарослі очерету і водоростей милують око. З неймовірним галасом здіймаються вгору сотні диких водяних птахів.

– Мікуельсін і Бенедикто вже десь рибалять тут, – зауважує Мануель. – Зараз пошукаємо їх.

– Я краще вийду на берег ось там, де немає заростей очерету і осоки. Огляну острів.

Мануель, зрозумівши, що мене туди кличе запал мисливця, лише усміхається.

Незабаром човен причалює до берега.

– Коли повертатиметесь, вистріліть тричі в повітря, – радить мені Мануель.

– Добре! – відповідаю я з вдячністю. – Отже, сигнал – три постріли.

Мануель подався, розполохуючи хмари галасливих птахів, до другого берега острова, а я попрямував у хащі. Місцеві рибалки не люблять цього острова, бо він заріс важкопрохідними нетрями. Шлях перегороджують безліч повалених бурею дерев і трясовини.

Пробираюся гущавиною обережно. Іти важко. Жодної ознаки тварин. На землі бачу тільки темно-коричневе опале листя та силу-силенну мурашок. Мене огортає безмежна тиша і напівтемрява.

Раптом починає світлішати, і через кілька хвилин я опиняюся на березі затоки, що досить глибоко вдається в острів. У літню пору року це місце, мабуть, сухе, бо з води серед очерету стирчать кущі і дерева.

Я стою на узліссі в гущавині, милуюся краєвидом, коли це на осяяний сонцем берег вилазить з води величезний, триметровий кайман. Він поважно сопе, вмощуючись на сухому березі. Мабуть, після смачного сніданку вийшов погрітися на сонці.

Я дивлюсь на рушницю і думаю, що добре було б прикінчити цього могутнього хижака. А втім, почекаю – подивлюсь, що він робитиме.

Про всяк випадок вирішую сфотографувати його. Відстань до води не більше восьми кроків, а до каймана – чотири-п'ять. Я дуже обережно виймаю з рюкзака фотоапарат. Небезпека мені не загрожує, бо, якби навіть крокодил побачив мене, він утік би.

Наводжу об'єктив на плазуна, але навіть не встигаю натиснути на скобу, бо вода біля берега зненацька захвилювалась, і з води повільно виповзла величезна, завдовжки метрів шість анаконда. Це неабиякий екземпляр водяних полозів. Я аж прикипів на місці. Анаконда раптом звертає і погрозливо, повільно повзе до каймана. В її рухах відчувається обережність і хижість. Це повзе смерть для живої істоти. Я не раз уже чув ночами, як десь у воді відбувалася боротьба не на життя, а на смерть. Кайман і анаконда, ці д» з царі тропічних вод, – вічні, непримиренні вороги.

Анаконда завжди нападає на каймана. А кайман боїться полоза і втікає від нього. Цей крокодил те навіть не підозріває, що йому загрожує смертельна небезпека, Він ніжиться під сонячним промінням.

Доводилося мені спостерігати і боротьбу каймана та анаконди у воді. Кінчався двобій завжди тим, що противники йшли під воду. Але мені ніколи не щастило сфотографувати такої сцени. Тепер бій готується на суші. Яка точність у рухах анаконди. А кайман спокійно спить на сухих, теплих грудках глини.

Крізь об'єктив фотоапарата виразно видно каймана і могутню анаконду. Ось вона блискавично накидається на свою жертву. Я клацаю затвором, фотографуючи напад. Тепер хоч у барабан бий, противники не звернуть на це уваги. Крокодил спросоння відчайдушно захищається, а полоз люто нападає.

Переводжу плівку, щоб зробити другий знімок.

Панцир каймана аж гримить, коли плазун б'ється об суху глину. Чути сопіння, хрип. Анаконда обвиває шию каймана кільцем свого могутнього тіла.

Я знову фотографую. На лобі в мене виступає холодний піт. Жахливе видовище.

А боротьба триває. Змія вже обвила каймана трьома кільцями. Крокодил відчайдушно виривається, захищається, але велетень полоз все дужче й дужче стискає його. Тріщить панцир каймана, ламається, мов черепашка під каблуком черевика.

По спині в мене пробігає мороз на думку, що анаконда могла напасти на мене вночі в гамаку, коли я подорожував на Купарі. Адже сила людини в порівнянні з силою такої тварини – ніщо.

Досі я вважав вигадкою розповідь місцевих кабоклу про те, що анаконда зжерла одного разу подружжя кабоклу, яке спало на березі Амазонки. Ненажерлива змія, проковтнувши чоловіка, не могла проковтнути ще й жінку, і тому жіночі ноги стирчали з рота полоза. Рибалки, вийшовши вдосвіта рибалити, помітили анаконду, яка з важким тягарем не могла доповзти до води, і прикінчили її стрілами. Розрізали анаконду, витягли людей і поховали їх.

Я згадую цю пригоду, і тепер вона здається цілком правдоподібною.

Боротьба не стихає. Раптом кайман з такою силою клацнув зубами, що, якби тіло анаконди попало в його пащу, боротьба швидко скінчилася б. Але змія обережна. Вона щільніше обвиває каймана і ще дужче стискає його. Короткі пазури крокодила ніяк не можуть вчепитися в анаконду. Хрип каймана свідчить про страшні муки.

Зігнутий дугою хвіст анаконди лежить на землі.

Нарешті кайманові приходить кінець.

Анаконда, ніби перевіряючи, чи кайман здох, перекидає його на спину. Потім попускає кільця. В об'єктиві видно двох хижаків: мертвого каймана і живу анаконду. Я ще раз фотографую їх.

Тепер слово за мною. Драму, що відбулася на березі, закінчить постріл рушниці.

Тихенько кладу на опале листя фотоапарат, піднімаю рушницю і цілюся в голову полоза.

Анаконда вже злазить з каймана, розвиваючи кільця. Проковтнути каймана вона, звичайно, не може. Гадюка витягає з-під панцира каймана хвостову частину.

Над джунглями і над водою гримить постріл. Анаконда прикипає на місці, тільки злегка здригається, – останні сили покидають її. Я одразу ж стріляю ще двічі в повітря – кличу рибалок. У відповідь чую далекий постріл.

За чверть години в затоку припливають два човни. В одному сидить Мануель, у другому веслують Мікуельсін і Бенедикто. Вони здивовано витріщаються на каймана і анаконду, що нерухомо лежать на березі затоки.

– Що трапилося, сеньйоре? – питає Мануель.

Двоє рибалок з другого човна теж виходять на берег і розглядають мертвих хижаків.

Я розповідаю все, як було. Вони слухають, роззявивши роти.

Рибалки просять сфотографувати їх. Я охоче виконую їхнє прохання. Потім Мікуельсін фотографує мене верхи на кайманові. На жаль, він поворухнув фотоапарат, і тому моєї голови на знімку немає. Проте на фото добре видно страшну, роззявлену пащу каймана, верхню щелепу якого я підняв руками.

Мануель втягнув анаконду в човен, немов важку стрічку. А Мікуельсін перевернув каймана на черево, щоб мурашкам легше було поласувати здобиччю, і ми попливли назад.

Я знову на стоянці. Сонце нещадно пече. На острові мертва тиша. Мануель з товаришами давно вже відпливли. На пам'ять про полювання на острові лишилася шкура анаконди і кілька цінних знімків.