Текст книги "У країні ягуарів"

Автор книги: Габор Молнар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Раптом поплавок зникає під водою. Я різко підсікаю і відчуваю, що волосінь напнулась, мов струна, врізаючись у зап'ястя. Невидима риба так сильно смикає, що натягаються навіть канати, якими прив'язано човен. Коротка волосінь теж, наче струна, розрізає воду зліва направо і навпаки. Човен погойдується, а я силкуюсь підтягнути до себе невидиму здобич, що чинить шалений опір. Правою рукою вчепився в переднє сидіння, а на ліву намотую волосінь. Нелегко впоратися з таким «противником». Риба ще раз рвонула і зненацька метнулася під човен.

Ногою підсовую до себе гарпун, що лежить у передній частині човна.

Риба, мабуть, велика. Може, на гачок попала піраруку?

Попускаю трохи волосінь, нагинаючись по гарпун. Зап'ястя болить, так міцно врізалася волосінь. у шкіру. Риба злякалась, видно, не на жарт, бо шалено кидається з боку на бік з гачком у роті чи, може, в шлунку.

Наді мною пролітають десятки барвистих папуг. Я люблю милуватися ними, але тепер мені не до них. Риба ніби притомилася. Вже не так різко сіпає. Таки пощастило підтягнути її до себе. Зубами пересуваю волосінь на зап'ясті трохи вище.

У цю мить велика риба викинулася з води біля самого човна. Вона плоска і сіра.

«А хай тобі чорт!» – лаюсь я зі злості і щосили стромляю гострий кінець гарпуна в її тіло.

Гарпун пройшов наскрізь, і риба перестала опиратись. Мене охопила неймовірна лють. Це плоска риба, араїя, з колючим хвостом. Якщо у воді наступити на неї, вона шпигоне, мов скорпіон. Араїєю назвали цю рибу кабоклу. Шорсткою шкірою араїї дикі індіанські племена середньої Бразілії користуються замість наждаку при обробці дерев'яних виробів.

Поволі підтягаю мертву рибину до човна. Огидне створіння! Правда, для того, хто колекціонує риб, араїя була б цінною знахідкою. А для мене вона лише втрата гачка. Я висмикую з неї гарпун і перерізаю волосінь біля самого її рота.

Мертва рибина попливла за течією, а разом з нею попливла і моя надія на смачну вечерю.

Змотую обривок волосіні, шпурляю гарпун на дно човна і вилізаю на берег.

Вода в казанку вже закипає. Я дістаю.із мішка три шматки в'яленого м'яса піраруку. Промивши його в струмку, дрібно нарізаю і разом з цибулею кидаю в окріп. Ну, що ж, хоч і не з свіжої риби, але все-таки юшка.

Потім накладаю карбіду в світильник, заливаю його водою і запалюю. З шипінням розгоряється ліхтар, і галявину, що поринула в темряву, заливає біле світло. Незабаром нічний відпочинок.

* * *

Прокидаюсь уранці від галасу мавп, що цілою зграєю мчать по деревах наді мною. На покрівлю падає сухе гілля і листя. Мавп я не бачу, тільки чую.

Надворі вже розвиднілось. Я потягаюсь у гамаку. Як приємно розім'яти кістки після нічного сну.

Раптом чую, що біля кліток щось шкрябає… Відкидаю сітку, яка звисає майже до землі, беру рушницю і, босий, виходжу з-під навісу. За клітками в опалому листі копошиться велетенська ящірка, шукаючи собі на сніданок комах. Побачивши мене, вона шмигнула в гущавину.

Варю сніданок і весь час думаю, куди б сьогодні піти. Цей берег уже весь сходив. Хоч намагаюсь поводитись тихо, та все-таки то постріли, то інші шуми лякають тварин.

Сьогодні перепливу на другий берег, причалю десь вище стоянки і пройду в глиб нетрів. Покриті пралісом гори в тому місці підходять майже до самого струмка. Ідеальне місце для полювання! Там ще, певно, не ступала людська нога, не лунав постріл. Іноді кабоклу заходять далеко в джунглі, але тільки в ті райони, де ростуть каучукові дерева. А тут їх немає.

Безмежні простори Бразілії вкриті густим пралісом. Величезні території не заселені людьми, вони непрохідні. А наукові експедиції бувають тут так рідко, що бразільцям ще на тисячу років буде що досліджувати і відкривати.

Терміти. Анаконда

Течія в струмку з кожним днем стає бистріша. З усіх сил налягаю на весла, щоб хоч потроху просуватися вперед. Весло часто стукає об борт човна. Якби десь поблизу було селище, там здалека почули б, що по річці пливе човен.

Густа зелень височить обабіч струмка, наче могутній мур якогось старовинного замку. З гущавини вилітають птахи, але вони лякаються плюскоту весел і відразу ж ховаються в хащах.

Перед човном час від часу з води викидається риба. В гущавині верещать мавпи. На одній гілці, що нависає над струмком, я побачив тукана. З дванадцятиметрової висоти він байдуже блимає на мене. Я не цікавлюсь птахами, тому тукану не загрожує небезпека.

Раптом наді мною пролетів «діамант джунглів» – колібрі. Пташка сіла на гілку перед звисаючим корінням орхідеї і встромила дзьобик у корінь, щоб випити з нього солодкий нектар. Потім пурхнула і примостилася біля іншого кореня. Дуже гарні оці мініатюрні пташки колібрі! Я люблю їх, хоча часто плутаю з комахами. І не дивно, адже декотрі види колібрі завбільшки з наперсток, правда, це без дзьобика і хвостика.

Пташка, що літає переді мною, – королівська: колібрі. В цих місцях водиться багато різних видів колібрі. Стріляти в пташок – марна річ, бо їх відразу розриває дробом. Я пропливаю човном під гілкою, де сидить чудо-пташка, і стукаю веслом об борт. Колібрі» наче стріла, блискавично зникає в гущавині.

Згодом минаю розкішну гірлянду орхідеї, що обвиває корінням дерево і його гілки, висмоктуючи з них сік.

Тут я вирішую причалити. Рослинність у цьому місці не дуже густа. Коли ніс човна стукається об берег, я хапаюсь за ліану і, тримаючись за неї, вистрибую на берег з канатом, щоб прив'язати до якогось дерева човен.

На березі ростуть молоденькі невисокі пальми урукурі. До однієї з них я і прив'язую човна. Тепер течія не віднесе його. Беру рушницю, теркадо та рюкзак і рушаю в хащі.

Іду по рудому опалому листі, ноги глибоко вгрузають у нього. Ліс попереду стає густіший, і я незабаром опиняюсь майже в цілковитій темряві. Згодом очі звикають до напівмороку настільки, що навіть бачу густу сітку павутиння перед собою, його доводиться обривати на кожному кроці.

Кращого місця для полювання й бажати не треба. Джунглі принишкли, не чутно навіть шелесту листя у верхів'ях дерев. Сторонні звуки теж не долинають сюди крізь товстелезну зелену стелю. І якоюсь дивною здається навіть думка, що серед цієї незвичайно урочистої тиші ходять і повзають сотні звірів і тварин.

Через кожні шість-вісім кроків зламую гілку ліани і кладу її на землю обламаним кінцем в одному напрямі, щоб, вертаючись назад, краще орієнтуватись. Правда, роблю це дуже рідко, бо не хочу зчиняти зайвого шуму, який лякає звірів.

Навколо мене літають різнобарвні метелики: маленькі, сірі, блакитні, навіть величезні сині морфо. Шкода, їх крила вже побиті часом, і тому колекціонувати таких комах нецікаво.

Вулканічна місцевість стає гористою. Найближчу гору я вже спостерігав із скелястого плато. Тоді я бачив її крізь синюватий серпанок туману. Чудова картина! Тепер я на горі. Єдина людина серед цих безмежних джунглів. Немов мурашка видираюся по кручі, кидаючи для орієнтиру гілки. Справді, масштаби тут такі грандіозні, що почуваєш себе мурашкою.

Непрохідні хащі раптом обриваються, і переді мною розстеляється територія на якихось двісті квадратних метрів без рослинності і будь-яких ознак життя. Земля руда, розсипчаста, а з неї стирчать мертві, почорнілі величезні пеньки. Жодного сліду тварин. Лише біля одного пенька видніється висока піраміда термітів. Можливо, під землею живуть тисячі термітів. Я обходжу мурашиний палац, лишаючи на рудому грунті глибокі сліди від своїх черевиків, але не бачу жодної живої комахи. Чи то весь рід загинув, чи перекочував на інше місце? Хто знає? Але мертва картина справляє гнітюче враження. З білими мурашками термітами я зустрічався вже не раз, та це тільки вдруге натрапляю на покинутий термітник. Колись тут вирувало життя, а тепер усе навколо наче вимерло. Я переходжу через руду галявину і, коли ступаю на опале листя живого лісу, одразу немов оживаю, аж на душі стає легше.

На узліссі метрів за десять від рудуватого грунту, де ще не встигла вирости навіть трава, бачу звалене бурею дерево. Вже й кора згнила на ньому. Шукаючи комах, помічаю зверху на стовбурі виліплений термітами з глини тунель діаметром в сантиметр. Добре попрацювали мурахи, вклавши в свою споруду чимало вміння і сил. Я надавлюю пальцем на тунель, і звідти одразу ж вилізає кілька півторасантиметрових біло-жовтих термітів-велетнів. Вони злякано трясуть великими клешнями, шукаючи ворога, щоб прогнати його.

Бідолашні істоти! Які тільки жахливі речі про них розказують люди! Тубільці розповідають, що терміти, нападаючи на житло, за одну ніч згризають будівлю, меблі, одяг, словом, знищують усе на своєму шляху.

Ну що ж, спробую перевірити це твердження. Підсовую палець до трьох термітів. Вони люто накидаються на нього, вчепившись клешнями завбільшки 6–7 міліметрів. І не дивно, що люди, які бачили термітів (може, тільки в музеї), вважають їх страшними звірами. Кожен додавав по слову, і таким чином про бідолашних термітів пішла погана слава – мовляв, вони страшні.

Ось уже з десяток термітів вчепилися в палець. Справжні герої. Та клешні в них такі слабкі, що не завдають ніякого болю. А іншого засобу захисту – отрути чи мурашиної кислоти – природа їм не дала. Та це термітам і не потрібно – вони харчуються листям і деякими видами грибів. М'яса зовсім не їдять.

Отже, жахливі чутки, що їх люди вигадали про цих істот, зовсім безпідставні. Я ще якийсь час спостерігаю працьовитих комах, що копошаться біля тунелю, потім струшую термітів з пальця і повертаюся назад до струмка.

* * *

Вивернутий бурею стовбур дерева на березі струмка поріс барвистою, тьмяною і блискучою рослинністю. Дивлячись на цей стовбур, не можна не замилуватися художнім смаком природи навіть тоді, коли на сухому, товстому гіллі поваленого дерева, мов у зручному кріслі, відпочиває величезна анаконда.

Навколо трухлявого стовбура низький очерет і багнистий грунт, притрушений опалим листям. Анаконда на колоді – немов діамантова королівська корона. Правда, голодна людина порівняла б анаконду з величезним пирогом з маком, якого хтось поклав на порослу зеленню колоду. Хоч такий пиріг добряче зіпсував би шлунок…

Довжина анаконди метрів вісім. Змія вкрита товстою і великою, як ручний годинник, лускою. Шкура анаконди суха. Мабуть, змія вже давно вилізла з води і заснула на колоді. Ця тварина, певно, прожила чимало і має право на відпочинок.

Стою і милуюся анакондою. Пробираючись крізь зарослі по кісточки у воді, я випадково натрапив на рідкісного плазуна. Такої величезної анаконди під час цієї експедиції я ще не бачив. Хіба що у воді або далеко на березі. Але ті анаконди були значно менші і жодна з них не спала. А ця величезна стара змія спокійно спить. Вона, безумовно, сита. Голова її величезна, а корпус товстий, як стегно огрядного чоловіка.

У змій немає повік, як у ссавців, тому під час сну їхні очі ніби застигають, погляд стає холодним і втрачає будь-які емоції.

Навколо бринять комарі, деякі з них сідають на мене. Але я не звертаю на них уваги. Стоячи у воді, дивлюсь на анаконду, що спить. Піймати її живцем нічого й думати. Вона така важка, що якби навіть пощастило зловити її, підняти не вдалося б. Лишається одне: вбити і обдерти шкуру. Голову, яку проб'є куля, музейний препараторник залатає, коли, звичайно, шкура завширшки три чверті метра попаде до нього, а не до майстра, котрий наробить з неї портфелів або чемоданів. Я вже бачив чемодани з таких шкур. Не сказав би, що вони красиві. Отже, я збагатився на одну цінну шкуру. А втім, чи не рано ділю шкуру невбитої анаконди?..

Тільки в отаких непрохідних хащах можна натрапити на величезних анаконд. Адже тут немає людей, які виловлювали б їх. ще маленькими.

Вбивши гада, я врятую багато тварин. Та справа не тільки в цьому. Мені дуже потрібна шкура анаконди.

Повільно піднімаю рушницю і цілюсь у голову змії.

Лунає постріл. Масивна анаконда, здригнувшись, повільно сповзає на землю. Безсило піднімається ще раз, востаннє, її плоска, розтрощена голова, і тільки хвіст завтовшки з руку обвивається навколо сухої гілляки. Через кілька секунд анаконда сконала і хлюпнулась хвостом у воду біля колоди.

Скинувши з плеча рюкзак і повісивши його на гілку, підходжу до вбитої анаконди. Біля стовбура вода майже по коліна. Піднявши обома руками товсту анаконду, кладу її за шию і витягаю з-поміж товстих гілок, що ламаються від ваги гада. Марна праця. М'яке товсте тіло чіпляється за гілки, мов за гаки. Пробую витягти змію за хвоста. Теж не пощастило. Доведеться витягати анаконду сантиметр за сантиметром і складати в кільця, наче корабельний канат. Незабаром анаконда вже лежить згорнута в кілька кілець у воді. Тоді беру її за хвіст і починаю тягти на сухе місце – це кроків за шість. Змія важка, кілограмів сто – сто двадцять. У воді це робити порівняно легко, а от між гіллям і ліанами – потрібно багато зусиль. І ось хвіст уже на березі. Скинувши його з плеча, повертаюся назад. Намацавши під водою голову анаконди, міцно хапаю змію обома руками за шию і, задкуючи, повільно тягну її по воді. Сам мокрий, брудний і пахну гадюкою.

Нарешті витягаю довжелезну анаконду з прибережного мулу. Мию шорсткі руки в скаламученій воді і, витираю їх об мокрі штани. Це вже така в мене звичка. Носової хусточки нема, а рушником витираюся лише після купання з милом. Інакше не можна: цілий день так пітнію, що не встигав би міняти рушники. А так піт собі висихає або змивається новим потом. Спершу було дуже неприємно, потім звик. З тих пір, як рукави сорочок пообривалися, витираю піт голими руками. Про нежить тут і мови не може бути. То навіщо ж тоді мені носові хусточки?

І ось шкура анаконди лежить переді мною на землі, згорнута в рулон і перев'язана повитицями. Вона досить важка.

Щоб дістатися завидна до човна, треба поспішати. Забрався я досить-таки далеко від стоянки. Але не шкодую.

І джунглі, і струмок уже поринули в темряву, коли я човном підпливав до вогнища, яке ледве жевріло під навісом.

Важко дихаючи, я з шкурою на плечі виліз на берег, скинув на землю важку ношу і прив'язав човен. Потім наповнив карбідом ліхтар, залив його водою і запалив. Підкинув у багаття кілька сухих гілок. Ліхтар і вогнище освітили маленьку галявину. Перед вечерею я ще розіпнув на ящиках шкуру анаконди, бо, якби залишив її до ранку згорнутою, вона стала б слизька і навіть засмерділася.

Розіпнута на ящиках, прибита цвяхами шкура анаконди схожа на химерний лісовий килим.

Тепер можна покупатися і подумати про вечерю.

Уночі при карбідному світлі. Лінивець

На підвішені під покрівлею шкури диких звірів і полозів від карбідного ліхтаря падають химерні тіні. Вже глибока ніч, і комарів стає менше.

Над темним лісом прокотився тихий шелест. Чорна пітьма печі, схожа на темряву всесвіту, вкутує мене з усіх боків та ще й ніби накриває зверху величезним чорним капелюхом. Найсвітліше місце в суцільній темряві – щоденник, на який падає сяйво карбідного ліхтаря, і перо, котрим пишу ці рядки. А навколо глибока пітьма, що має свої особливі звуки і ритми, які людська уява перекладає на справжню музику… В небі жодної зорі. Навіть світлячків на гілках не видно.

Тепла темна ніч полонить мої думки, володіє всіма помислами. В моєму уявленні оживають чарівні мотиви Араня[8]8
  Угорський письменник-класик.


[Закрыть] і я ніби чую звуки сопілки. Це туга за батьківщиною, за рідними місцями. Туга – довжелезна нитка, один кінець якої завжди залишається на батьківщині. Як далеко б доля не закинула людину, ця нитка тягнеться за нею скрізь.

Навколо мене живуть величезні полози, анаконди, отруйні змії, тисячі лісових і водяних тварин причаїлися в темряві, а мої думки ширяють далеко-далеко на батьківщині. Як приємно думати про рідний край!

Однак пора повертатися від ілюзій до дійсності.

Щодня зустрічаю безліч лісових і водяних тварин. Серед усієї розмаїтості цього тваринного світу вирізняється своєю будовою і поведінкою мавпа лінивець.

Якщо, наприклад, отруйна змія – втілення небезпеки для життя кожної істоти, то лінивець – уособлення байдужості, тупості і лінощів. Коли дивишся на цю незграбну тварину, здається, що природа зліпила її без будь-якої системи. Найповільніші кадри кінофільму здаються блискавичними в порівнянні з рухами лінивця. Можливо, це якась органічна втома, що настала в цього виду мавп протягом мільйонів років. Навряд чи можна пояснити неприродно повільні рухи лінивця якимись іншими біологічними явищами.

Лінивець живе на деревах, живиться листям і бруньками. За допомогою трьох пазурів на кінцівках пересувається горілиць, чіпляючись за гілки і ліани. Важить лінивець 10–12 кілограмів. Шерсть шорстка, груба, сіра. Єдина прикраса лінивця – золотаво-жовта серцевидна пляма на грудях. Хвіст у лінивця маленький, як у зайця. Трьома сильними пазурами він захищається від ворогів. Приплюснута морда мавпи створює враження неймовірної глупоти. Лінивців дуже мало, бо вони легко стають здобиччю хижаків. Дивно, що ці тварини й досі збереглися.

Я дуже мало приємного сказав про лінивців, але, сподіваюсь, моя мавпа, яку я тримаю в полоні, не образиться на мене. Мій лінивець, прив'язаний на мотузці, висить горілиць на гілці дерева. Мабуть, доведеться його відпустити на волю, бо вже кілька днів він нічого не їсть. Відрізую мотузку. Лінивець дурнувато вирячився на мене, до нього ніяк не доходить, що він вільний. Мавпа потягається, потім поволі простягає одну ногу в напрямі лісу. Це вона так утікає. Доки переступить всіма чотирма кінцівками, настане ранок. Зате лінивець чудовий плавець. У воді він пересувається набагато швидше, ніж по деревах.

Пізніше я випустив і полоненого тату, бо він теж не хотів їсти нічого, крім фариньї, яка потрібна мені самому. Ловити комах спеціально для звірка було б недозволеною тратою часу. Тату блискавично зникає в гущавині.

Мої колекції з кожним днем збагачуються, і доводиться звільняти човен від малоцінних речей, щоб на місце їх покласти колекції шкур звірів та живих змій.

Карбідний ліхтар уже згасає, коли це на щоденник раптом падає велика краплина дощу. Я переходжу під пальмове покриття. По навісу вже барабанить дощ. Шкода, що шкура величезної анаконди мокне надворі. А дощ уже ллє як з відра.

Цар джунглів та інші звірі

Простую в густому темному хаосі рослин. Здається, джунглям немає кінця-краю. Я, ніби на дні безмежного зеленого океану, вдихаю безліч різних запахів.

За плечима в мене рюкзак. У руках рушниця. Сачка цього разу не взяв, бо в мокрому лісі неможливо ловити метеликів.

Високо на деревах, десь аж у верховіттях, стрибають мокрі, як миші, мавпи. Вони дивляться на мене, мов на якесь чудо – певно, ще ніколи не бачили людини. Від подиву мавпи навіть перестають стрибати. Це чорні ревуни. Вигляд у них жалюгідний. Видно, вони змерзли, бо повітря, задушливе і насичене вологою, в тропічному розумінні прохолодне.

Обережно відхиляю гілля та ліани, але вода все одно ллється на мене струмочками. Через чверть години я змок до нитки. Тільки всередині рюкзака і в дулі рушниці сухо, а то геть усе мокре.

На сріблястих сітках павутиння виблискують краплини дощу. Крім великих зелених ящірок, що втікають від мене, не видно нікого. Кроків моїх не чути: по мокрому, напівзгнилому листі ступаю, мов по м'якому килиму. Де-не-де видніється небо, вкрите грізними дощовими хмарами, що низько пливуть над джунглями. Жодної надії на те, що сонячне проміння сьогодні проб'є ці товсті, густі хмари.

На своєму шляху потихесеньку зламую гілки для орієнтира. Заблудити тут дуже легко. Колись я вже попав у таку халепу. Спогади про те, як я заблудив у джунглях, для мене прикрі. Адже сидіти в темряві на дереві протягом тропічної ночі, прислухаючись до сотень звуків і переборюючи сон, – страшенно неприємна річ. Великі хижаки вдень ховаються, а вночі виходять на полювання. Як захиститися від них у темряві?!

Прямую по мокрому хмизу між камінням, порослим темно-зеленим мохом. Раптом між зеленню навислих ліан щось велике стрибає вперед і блискавично повертається проти мене. Причаївшись, готується до нападу. З рухів звіра впізнаю ягуара. Він стежить за мною, але ще не знає, що я помітив його. Пульс у мене прискорюється. Дуло рушниці повертається в напрямі хижака, що приготувався до стрибка кроків за вісім од мене. Між листям бачу тільки темні, довгасті обриси. Голови не видно. Я лише вгадую, де вона. Ягуар пильно стежить за мною з хащів, присівши на страшних лапах, ладен щомиті стрибнути на мене.

Розмірковувати ніколи. Я повільно ступаю крок убік і стаю за товстим стовбуром. Звідси вже краще бачу хижака. Цілюся прямо в голову. З такої відстані легко влучити і в муху. Плавно натискаю на курок. Постріл, наче грім, лунає серед тиші. В ту ж мить перезаряджаю рушницю.

Обриваючи з дерев ліани, ягуар метнувся вбік і впав на каміння, присипане опалим листям. Вдруге не треба стріляти. Звір ще здригається, підводить востаннє голову, потім безсило опускає її на землю. Старий досвідчений хижак мертвий. Це чорний ягуар.

Я дуже стомлений. Мабуть, від перенапруження нервів. Навіть не відчуваю тієї радості, яка охоплює мисливця після влучного пострілу. Не радію, можливо, тому, що все це сталося блискавично і несподівано. Тепер, пригадуючи зустріч з ягуаром, розумію, чому мене не охопила радість. Адже я почував себе в цілковитій безпеці. Я нічим не рахував, стріляючи з такої близької відстані. Бракувало однієї з основних умов мисливських радощів: подолання небезпеки.

Шкура величезного чорного ягуара надвечір вже висіла розіпнута на стовпах, що підтримують навіс Ягуар просто велетенський. Довжина його від носа до кінця хвоста – два метри двадцять п'ять сантиметрів. Обдерту тушу разом з розтрощеною головою я залишив на втоптаному опалому листі і уламках ліан.

Разом з темрявою, що оповила джунглі, знову прийшов дощ. У такі ночі рослинність оживає. Повзучі рослини за ніч виростають майже на тридцять сантиметрів, а повітря сповнюється важким гнилим запахом.

Все живе причаїлося в лісі – нападає або захищається, відчайдушно бореться за своє існування.

Сьогодні я зустрічав мало птахів. Правда, чув крик гарпії. Це найбільший вид орлів у Південній Америці. Проте самого хижака не бачив. Гарпія, певно, полювала, її особливо бояться незграбні лінивці. Тому вони, зачувши гарпію, завжди ховаються, перелякано втягнувши голови в плечі.

Бразільські джунглі не дуже багаті на ссавців. Мало тут великих травоїдних, а гризунів ще менше. Найбільше плазунів. Та володарем, «царем» джунглів все-таки вважається ягуар. Нема дужчого за нього звіра, і, коли вночі з гущавини чую його голос, мимохіть присуваю ближче до себе рушницю.

Є два види ягуарів – чорний і плямистий. Однак зоологи вважають, що це один вид з різним забарвленням. Підшерсток чорного ягуара коричневий, густо вкритий дрібними нерівними чорними плямами. Через темно-коричневий підшерсток цей вид ягуара називають чорним. Підшерсток плямистого ягуара – яскраво-жовтий, вкритий такими ж чорними плямами, як і в чорного ягуара. Чорного ягуара кабоклу бояться більше, хоч плямистий теж несумирної вдачі.

І чорний і плямистий ягуари – хижі дикі звірі, яких неможливо приборкати.

Крім ягуарів, у бразільських джунглях зустрічаються менш небезпечні для людини пума, барс і тигровий кіт.

Можливо те, що мене цікавить в джунглях, в іншого не викликало б ніякого інтересу. Навряд чи приємно тримати за шию отруйну змію, сичить і обвиває руку. Від ягуарів, які причаїлися в гущавині, не застраховує життя людини жодна страхова компанія. Кліщі, кровожерливі комарі, пекучі білі пухлини, подряпини – все це теж не дуже приємні сюрпризи для людини.

Дим низько стелиться по землі і клубочиться під навісом. Я стаю недосяжним для комарів. Лагоджу риболовні снасті, гарпуни та інші спорядження. Монотонне дріботіння густого дощу навіває сон і в той же час викликає якусь нервозність. Хіба приємно лежати в мокрому гамаку, дихати насиченим вологою, душним повітрям?

* * *

Новий день – нові завдання, нові турботи.

Монотонний шум дощу манить мене в гущавину, а затишок під навісом не пускає. Поснідавши рибними консервами і двома жменями фариньї, все-таки вирушаю в мокрий ліс. Беру із собою дробовик, бо в таку погоду можна полювати тільки із засади. Під час дощу полювання здебільшого успішне.

Хвилини за дві стаю мокрий, ніби викупався в струмку. Зелене склепіння пралісу досягає висоти близько двадцяти метрів. Шумить, гуде в цьому склепінні дощ. На землю він спадає у вигляді великих краплин і цілих струмочків. Де й поділися мавпи та птахи. Не видно навіть зелених ящірок. Вони теж заховалися. В літню пору року, коли ліс сухий, ящірки, утікаючи, зчиняють такий шум, ніби біжить якась велика звірина. Тепер їх не чути.

Каучуконосі дерева стоять у гущавині в незайманій красі. Їх ще не торкалася людська рука. Які ж вони несхожі на своїх побратимів з цивілізованих плантацій! Мені довелося бачити «зелених корів» джунглів, з яких уже добували білий сік для каучука. Вони жалюгідні в порівнянні з цими жителями джунглів.

Дерева переплетені густою сіткою ліан, орхідей, витких рослин і павутинням. Скрізь хаос. Лежать вивернуті з корінням стовбури і напівзогнилі колоди, вже порослі мохом.

На моїх колінах, руках і плечах червоніють глибокі подряпини. Надівати довгі штани, сорочку, шкіряні черевики – тут зайва розкіш. Адже надворі сорокаградусна спека і тропічна злива. Краще вже ходити в подряпинах, ніж паритися в одязі, коли мокрі від солоного поту сорочка і штани прилипають до тіла. Та й одяг у лісі рветься дуже швидко. З речей, які я привіз сюди з Угорщини, вже давно нічого немає. Я обірвався в бразильських джунглях за півроку.

Проте босий ніколи не ходжу по лісу, бережу ноги від укусу отруйних змій. Роззуваюся лише на стоянці або на піщаному березі річки. Те, що досі отруйна змія не кинулась на мене, можу завдячити тільки обережності. Збираючи комах, пильно приглядаюся до кожної гілки. Якщо змія лежить серед хмизу або висить, обвивши ліану чи гілку, я завжди вчасно помічаю її. Ця обережність і настороженість виробилися внаслідок тривалого збирання комах для колекцій.

На широкому мокрому лопуху я помічаю три мімікрії. Колір їх зливається з кольором лопуха, тільки жилки на спині іншого забарвлення. Комахи, звичайно, попали до банки з ціанистим калієм. Дуже цікаво, як мімікрії пристосовуються до кольору рослин. Рідко буває, щоб вони сиділи на рослині, яка відрізняється од них кольором. Шия в мімікрій довгаста. Взагалі вони схожі на згорнутий у трубочку листок.

Раптом у гущавині за густою завісою ліан метнулося в різні боки стадо пекарі. Стріляю. Тупотіння пекарі віддаляється. На опалому листі в передсмертних конвульсіях б'ється один кабан. Дріб влучила йому в передню лопатку і розірвала легені. З пащі пекарі булькає кров'яна піна, забризкуючи все навколо. Азарт мисливця охоплює мене настільки, що я навіть не помічаю дощу. Адже тепер у мене є м'ясо на вечерю і на сніданок! Решту доведеться викинути. Шкура пекарі варта патрона. Дві шкури пекарі коштують стільки ж, скільки шкура ягуара.

Взявши дикого кабана на плече, я вибираюся з гущавини. На небі жодного орієнтира. Сонце за хмарами. Покладаюсь лише на ледве помітні знаки – зламані гілки та на інстинкт. Пекарі важить кілограмів п'ятдесят. Це ніби й небагато, але в таку спеку здається неймовірним тягарем. Дощ змиває кров пекарі, і вона стікає по мені. Я схожий на м'ясника. Зупиняюсь, щоб поправити тушу на плечі. Кров булькає у легенях кабана. Це виходить з легенів повітря, коли я натискаю на черево тварини. Нести таку окривавлену тушу важко. Де й дівається мисливська романтика.

Кленучи кожну гілку, кожну ліану, що перегороджують мені шлях, пробираюся вперед. Раптом крізь гущавину блиснув струмок. Нарешті! Навмання звертаю ліворуч і незабаром опиняюся на маленькій галяві біля самого навісу. Скинувши на землю вбитого пекарі, з полегкістю зітхаю. Рушницю ставлю до стовпа під навісом.

Вигляд у мене, мабуть, не дуже привабливий. До крові, що забруднила мене з голови до ніг, поприлипало всіляке лісове сміття. Довелося роздягтися і облитися водою з відра, а штани випрати в струмку. Сушити їх немає потреби, бо через хвилину під дощем усе одно будуть мокрі, так тільки викручені й надіваю. Не люблю ходити голим, хоч тут не стрінеш нікого на протязі кількох сот кілометрів.

Тільки після цього я прямо під дощем починаю здирати шкуру з кабана. Робити це під навісом не хочеться, бо на кров тварини сповзається комашня. А от шкуру доведеться розіпнути все-таки під навісом, щоб не змокла.

Потім складаю м'ясо у відро, тельбухи викидаю в струмок і йду під навіс

Вогонь уже майже погас, тільки дим курить над вогнищем. Я підкидаю кілька мокрих гілок, і дим густо клубочиться під навісом. Хоч не лізтимуть сюди комарі. З скляної банки наливаю на м'ясо жир ламантина. Потім кладу великий шматок дичини в казанок і ставлю його на вогонь.

Смеркає. Під навісом розливається світло карбідного ліхтаря. Незабаром і дощ перестав, так ніби йому набридло поливати джунглі. Лише вода накрапує, стікаючи з рослинності.

Вранці, якщо не буде дощу, піду в глиб джунглів. Сьогодні вечеряв двічі. Ще й лишилось трохи м'яса на сніданок. Воно лежить у казанку і приємно лоскоче ніздрі.