Текст книги "У країні ягуарів"

Автор книги: Габор Молнар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Знову терміти. Знову величезний боа констриктор

Я заглибився далеко в хащі. Крізь густі, темно-сірі хмари, що пливуть над джунглями, не проглядає сонце. Пробираюся гущавиною на гору. Біля височенного дерева стоїть вкритий мохом і виткими рослинами «замок» термітів, покинутий його мешканцями. Прогорнувши гілки, дивлюсь згори на джунглі. Переді мною простягається безмежний зелений океан – безкраї вічнозелені джунглі. Якщо піднятись вище і ввійти в хмари, то опинишся ніби в Альпах на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря. Але поки що я на висоті не більше вісімдесяти метрів над рівнем струмка.

«Замок» термітів твердий і гладенький. По опалому листі повзуть три терміти з великими крилами. Вони, певно, прилетіли сюди з іншого термітника. Комахи рухаються дуже повільно. Видно, їм заважають великі крила. Природа на короткий час наділяє ними самок термітів. Одна з них уже скинула з себе коричневі крила, наче незручну сукню. Самка поповзла швидше, а слідом за нею поповз самець. Ці двоє незабаром утворять нову сім'ю, яка спорудить собі власний «замок».

Трохи далі бачу ще кількох термітів, що саме намагаються звільнитися від своїх крил.

Цікава все-таки природа. Вона чомусь дала крила цим боязким білим мурашкам, які вічно живуть під землею і виходять звідти лише для того, щоб добути їжу. Правда, природа наділила їх крилами на короткий час. Вилетівши з «замку», самки терміти скидають їх.

Пройшовши далі, бачу ще один конус термітів. Скільки слини треба було виділити комахам, скільки глини переносити, щоб збудувати такий великий земляний конус.

Я минаю термітник і прямую далі. Знову починається тихий дощ, який сповнює джунглі монотонною музикою. Стрімкий схил, вкритий камінням і зарослями, через кілька хвилин стає мокрий. Я стою наче посередині оточеної пралісом ванни і приймаю душ.

Раптом відчуваю в грудях якийсь тиск. Таке відчуття мені вже знайоме. Воно виникає завжди при зустрічі із змією. Від чого це, не знаю. Може, інстинкт мисливця попереджає про небезпеку?

У таких випадках я завжди з напруженою увагою стежу за всім, що діється навколо. Тиск не припиняється. Власне, це навіть не тиск, а щось схоже на кисневий голод. Здається, ніби якась невидима рука стискає мене за горло. Хвилююся. Тиск посилюється.

Обережно просуваюся вперед. Ліани, пальми, скелі – все мокре від дощу.

Зовсім не дивуюсь, коли кроків за вісім перед собою бачу величезного полоза з строкатими візерунками. Він повільно і тихо повзе по опалому листі, шукаючи здобич. Голова у боа констриктора випукла, велика, а груба шкура, що збирається в товсті складки, покрита крупною лускою.

Величезний полоз ще не помітив мене. Він більший за того, якого я застрілив недавно. Мабуть, у цих джунглях їх багато.

Полоз повзе, обнюхуючи перед собою землю, – видно, полює, як і я.

Стою мов укопаний і милуюся страшним і небезпечним для людини гадом. Дивлюсь на нього очима любителя природи, а не мисливця. Такий красунь полоз серед вільної природи виглядає зовсім інакше, ніж у зоопарку, між штучними скелями, за гратами.

Шкода, що взяв з собою дробовик. Дріб псує шкуру більше, ніж куля. Про те, щоб піймати цього велетня живцем, нічого й мріяти. Важить він більше за дорослу людину. Красиве забарвлення: сіре, бордове, золотаве – хвилями переливається на мокрій шкурі гада. Довжину боа констриктора важко визначити, бо тіло його ховається між листям і ліанами.

Дощ заливає дерева, мене, полоза і опале листя. Той, хто не стояв з рушницею в руках біля такого хижака, не знає, як заспокійливо діє на людину відведений назад ударник рушниці. Якби я вистрілив у полоза з такої близької відстані, дріб зовсім розтрощив би його красиву голову. Відпускати змію на більшу відстань теж не можна, бо через густі зарослі важко в неї влучити. А полоз-велетень, не підозріваючи, що йому загрожує небезпека, спокійно повзе, обнюхуючи опале листя.

Раптом голова його виглянула з-поміж гілля. Я притискаю приклад рушниці щільніше до плеча і прицілююсь у шию полоза, щоб менше дробинок попало в голову.

Гримить постріл, і мені здається, що з сірим димком пороху вириваються всі нечисті духи з пекла. Я стрибаю назад і миттю перезаряджаю рушницю. Переді мною, наче висока барвиста башта, піднімається, потім падає на землю і блискавично зникає у гущавині полоз.

Тільки обривки ліан і поламаний хмиз свідчать про драму, що відбулася на цьому місці. З досади й розчарування я ладен рвати на собі волосся. І навіщо я цілився нижче голови?! Спотикаючись, кидаюсь до місця, де дріб вирила борозну в землі. Не може бути, щоб полоз не дістав хорошої порції дробу… Про це свідчать його рухи після пострілу. Вони були схожі на рухи людини, яку добряче стукнули довбнею по голові – непевні, хиткі. Отже, полоз поранений і, мабуть, далеко не втече.

Гад зник у гущавині на схилі гори.

Я прямую вниз, продираючись крізь густі хащі. Дуже мала надія натрапити на пораненого полоза. Проте я все-таки намагаюся його розшукати. Де з допомогою теркадо, а де просто плечима розриваю товсті ліани і гілля, що заступають мені шлях. Але слідів полоза не бачу ніде. Поблизу місця, де дробом копирснуло землю, теж немає ніяких слідів. Куди ж подівся переляканий і, мабуть, смертельно поранений полоз? Якби від мене втекла якась інша тварина, я, звичайно, не шукав би її. Але цього велетня полоза шкода втратити.

Дощ уже перейшов у зливу. Повітря важке і задушливе.

Минають перші чверть години, другі, треті – марні розшуки. Полоза немає ніде. В одному місці на деревах побачив чорношерстих мавп, в іншому – від мене втекло кілька коричнево-зелених хамелеонів. Здалека долинув свист тапіра. Цей найбільший представник травоїдних тварин південноамериканських джунглів, що важить близько трьох центнерів, видає дуже слабі звуки. Він спроможний витиснути з себе лише свист.

Лють і досада, які женуть мене за пораненим полозом, – погані порадники, особливо в джунглях. Я майже нічого не помічаю. Вся увага зосереджена на розшуках полоза.

Простую тим шляхом, яким прийшов сюди. Обламані гілки свідчать, що йду правильно. Продираючись крізь гущавину, знову натрапляю на обламані гілки.

Поволі спускаюся вниз. Тут теж бачу орієнтири, що вказують шлях до стоянки. Я весь мокрий, мені дуже жарко. Кілька годин пригинатися, пролазити між ліанами і проповзати під гілками навіть для тренованого спортсмена виснажливо. Серце стукотить, пульс прискорений. Хоч би дощ не накликав нового приступу малярії. Хочеться пити, а струмок – біс його знає де.

Починає сутеніти. Розглядіти орієнтири на дорозі стає важче. День швидко минув. Тепер тільки прагну добратися до стоянки. Про полоза вже й не думаю. Незабаром виходжу на очищену від опалого листя стежку, яку зробили терміти, і прямую нею вниз. Стежка виводить мене на болотисту червонувату глину. Знову покинуте житло термітів. Поки перейшов болото, весь забрьохався, забруднився в клейку, червону твань. Невже доведеться ночувати на якомусь дереві?!

Раптом зупиняюсь. Переді мною на землі людські сліди. Отже, тут, крім мене, є ще хтось? Дивлюсь на свої ноги і на сліди. Та це ж мої сліди! Тепер приємна перспектива ночувати на дереві відпадає. Далі йду своїми слідами, розчищаючи дорогу теркадо.

Між двома скелями шлях заступає густе плетиво ліан. Одним ударом розрубую їх, і кінці ліан падають на щось барвисте, візерунчате.

Вражений, я стрибаю назад, мало не перечепившись через гілку, присипану опалим листям.

Переді мною товстий полоз. Він нерухомо лежить під ліанами, що впали на нього. Я опускаю рушницю. Праліс жартує зі мною: віддає в кінці дня те, що одібрав удень…

Підходжу до величезного полоза, який уже задубів, стягую з нього ліани і обрубую навколо гілля, щоб краще роздивитись плазуна.

Боа констриктор згорнутий кільцями. Він лежить тут, видно, вже кілька годин. Із смертельною раною полоз не міг втекти далеко.

Ну що ж, як кажуть, усе добре, що добре кінчається.

Кладу на землю рушницю разом з теркадо, беру задублого полоза за шию і витягаю його на менш заросле місце. Розглядаю свою здобич. Голова роздроблена. Правого ока зовсім немає – його вирвали дробинки. Пучок м'язів під нижньою щелепою теж напіввирваний. Дивно, що з такою раною, з половиною голови полоз міг добратися аж сюди.

Витягши гада на чисте місце, знімаю з плечей рюкзак. Лишати тут полоза на ніч не можна, бо до ранку від нього зостанеться тільки кістяк: звірі та мурашки згризуть плазуна. Щоб обдерти шкуру з полоза, треба випрямити його задубіле тіло. Роблю це не без труднощів. А дощ весь час, наче душ, поливає мене. Гострим лезом розрізаю жовтувату шкуру на череві полоза від голови до хвоста. Цей велетень змій завдовжки метрів п'ять. Поки впорався з шкурою, настала ніч.

Струмок дзюркоче в темному лісі кроків за десять від мене. Навіть чую, як з води викидається риба. Дощ не вщухає. Він обмиває зв'язану шкуру полоза, яку я несу на плечі, і смердюча рідина тече по мені. Десь недалеко має бути човен, який я залишив тут уранці. Чорною плямою він темніє на воді. Кладу в нього речі і шкуру. Роблю все навпомацки, бо струмок і берег огорнула пітьма.

Вмостившись на кормі, пливу під зливою вниз. Високі стіни дерев обабіч річки темніші за небо. Намагаюся тримати човен по середині течії, не веслуючи пливу за течією. Весло держу напоготові, щоб вибратися із заростей, якщо туди запливе човен. Течія сама принесе човен до стоянки.

Пильно стежу за лівим берегом. Може, багаття ще хоч жевріє. Якщо згасло, я промину стоянку. Тоді доведеться ночувати в човні. Звичайно, це краще, ніж ночувати в лісі, сидячи на дереві, як той папуга. Дашок захищає човен від дощу. Але ночувати на річці небезпечно: можуть напасти каймани. Навіть світлячки не мерехтять. Отже, якщо вогнище ще горить, я відразу його помічу.

Досить довго пливу вниз за течією, а дощ ллє, наче з бездонних бочок. Жапи тільки до половини прикривають човен, і тому води в човні вже по кісточки. Якщо не допливу через кілька хвилин до стоянки, доведеться зупинитись і вичерпати воду. Шкура боа констриктора на дні човна вже залита водою. Рюкзак і рушницю я прив'язав дротом до дуги навісу.

На всяк випадок встромляю руку в річку. Ну й чортівня! Вода всього сантиметрів на десять нижче борту. Це неприємна несподіванка. Коли води набереться більше, можна й затонути. Стою у воді майже по коліна, а злива не вщухає ні на мить. Круто повертаю човен праворуч, у темні берегові зарослі. Хапаюся за ліану між гіллям і прив'язую до неї човен.

Якихось чверть години інтенсивно працюю куєю і, нарешті, вичерпую останній літр води. Правда, дощ швидко знову заливає човен, але, сподіваюсь, я вже недалеко від стоянки.

Одв'язую канат від ліани, течія підхоплює човен і несе вниз на хвилях. Не встигаю пропливти і десяти метрів, як крізь дощову завісу бачу зліва світло. Отже, я біля самої стоянки цілі чверть години вичерпував воду. Та тепер уже все одно. Налягаю на весла і швидко добираюся до берега.

Тут я вже як дома. В темряві прив'язую човен. Потім заношу під навіс рюкзак, рушницю, теркадо, а важкий сувій шкури полоза викидаю на берег. Після вечері буде чимало роботи. Треба розвісити величезну шкуру полоза, щоб сохла. Задоволено підкидаю у вогонь сухих дров.

Через десять хвилин, умившись, надівши суху сорочку, короткі штани і тапочки, я вже сидів під навісом, насолоджуючись домашнім затишком. А надворі без упину ллє дощ. Я ставлю на вогонь казанок з чорною кавою. Ніздрі лоскоче приємний запах. Сьогодні вечерятиму банановим повидлом, печивом і чорною кавою.

Після вечері беруся до роботи: розпинаю шкуру полоза кілочками з пальмової кори. Було вже за північ, коли я розвісив шкуру і ліг у гамак спати.

Поєдинок

Уже майже шість годин броджу джунглями, збираючи метеликів, павуків, мімікрій та інших комах.

Джунглі в цьому районі не дуже густі. Сонце вдень пробивається між гіллям і дивовижними візерунками розмальовує вкриту листям землю. Коричневе опале листя у промінні сонця дуже красиве,

Спека нестерпна. Під ногами тріщить хмиз, шарудить листя. Зчиняється такий гамір, ніби йдеш по соломі або по сухому кукурудзинню. Про те, щоб уполювати щось, нічого й мріяти. Коли поблизу і є якась звірина, вона тікає від такої тріскотняви.

Доводиться ловити комах. Зранку я ще сподівався якоїсь здобичі, бо в лісі стояв такий туман, мов у лазні. Але дуже швидко низькі хмари пропливли над джунглями, не напоївши жодною краплиною спраглі рослини, і земля ще більше висохла.

Спускаюсь пологим схилом, збираючи жуків, павуків та інших комах. Спрага мучить страшенно. А води я ніколи не беру з собою. Навіщо? Адже в сорокаградусну спеку вона так нагрівається, що нею все одно не утолиш спраги. Мабуть, доведеться повернутися додому.

Відстань і напрями тут досить умовні, тож моя стоянка для мене – центр світу. Звідси щоранку вирушаю і сюди щовечора повертаюся. Іноді, заблукавши, кружляю навколо неї.

Піт стікає з чола в очі, на бороду. Шия, плечі, груди, спина – все-все мокре від поту. Одяг на мені хоч викручуй. І де береться в мені стільки води? У волоссі повно сміття, дохлої комашні. Павутиння прилипло до тіла, і воно дуже свербить. Проте я вже всього цього не помічаю. Джунглі вимагають від людини великої витримки і фізичної сили. Але труднощі не зупиняють мене. Щоранку з новими силами я виходжу в хащі. Пристрасть колекціонера, мисливця і любителя природи долає всі труднощі, тим паче, що я добровільно обрав собі це важке, але дуже цікаве життя в бразильських джунглях.

За кілька годин я схуд кілограмів на два, а до вечора втрачу у вазі, мабуть, ще більше. Спека стає нестерпна: після обіду так хочеться пити, що аж у голові паморочиться. Хіба я міг знати, що не знайду в лісі води? Досі в джунглях я майже щодня натрапляв на струмки, що протікають на дні мальовничих ярів. А сьогодні не пощастило. Сонце нещадно палить. Самопочуття таке, ніби я сиджу в гарячій печі, з якої витягли хліб. Я досить далеко зайшов, сподіваючись натрапити на струмок, та й комахи манили все далі й далі.

Пора вертатися. Довгенько проблукав на цій скелі.

Поправляю за плечима рюкзак, беру з землі рушницю і рушаю назад. Ступивши кілька кроків, зупиняюсь, вражений. Недалеко від мене, на освітленій сонцем галявині, грізно завмерли одне проти одного, схожий на тхора гризун – кангамба і отруйна змія – жарарака цінзенто. Більший за пацюка огидний гризун пильно стежить за отруйною змією. Кангамба не ворушиться, наче скам'янів. Отруйна змія підняла страшну голову і напружилась, приготувавшись до бою. Темно-сіра шкура її на череві всипана коричневими цятками, а на спині і боках – чорними.

Гризун, чекаючи нападу змії, не помічає мене. В цю мить я для нього просто незвичної форми пень. Жарарака тим більше не звертає на мене уваги. На опалому листі ось-ось відбудеться поєдинок не на життя, а на смерть.

Гострі, дрібні зуби гризуна розтрощать змію, якщо схоплять її за шию. Однак блискавичний удар змії і гадюча отрута не менш небезпечні. Правда, у кангамби вже виробився імунітет проти зміїної отрути, тому він у меншій небезпеці, ніж інші звірі. Я кілька разів бачив кангамбу, навіть застрілив кількох. Але досі не мав нагоди пересвідчитися в тому, що ці гризуни поїдають отруйних змій. Вперше бачу кангамбу в хвилину боротьби з своєю жертвою.

Жарарака, мабуть, не рада цій зустрічі. Її поведінка схожа більше на те, що вона приготувалася до захисту, а не до нападу. Загрозлива поза гризуна не вічна. Найміцніші м'язи не витримають довго таке напруження. Мить – і кангамба та жарарака сплелися в клубок. Опале листя злітає навколо них. Змія обвиває гризуна. Тріщить сухий хмиз. Нарешті, клубок втихомирюється, змія витягується, а малий гризун гострими зубами трощить її голову.

Поєдинок закінчився. Змія в зубах гризуна має вигляд довжелезної, безформної сигари. Підібгавши плазуна під себе, кангамба почав пожирати його.

Я поворухнувся. Гризун тепер помітив мене, блискавично обернувся і миттю запорпався в листя. Жарарака з розгризеною головою лишилася на листі. Мені шкода малого героя, який переміг небезпечного ворога. Якщо не чіпати змію, кангамба, може, ще повернеться по свою здобич. Він заслужив її жорстокою боротьбою.

Обходжу місце поєдинку. На голову отруйної змії вже налазять мурашки. Отже, жарарака не пропаде марно. Навіть якщо кангамба не повернеться до неї, мурашки матимуть що їсти. Вслід за першими розвідниками до мертвої змії приповзуть ще тисячі мурашок, і до ранку від неї зостанеться тільки кістяк.

Спрага не меншає. Я повертаю в напрямі своєї тіні. Це досить точний орієнтир. Тріщить під ногами сухий хмиз, шарудить опале листя. Проте на це вже не звертаю уваги. Швидше б дійти до стоянки. Про полювання навіть не думаю. Пробираюся крізь гущавину, розсікаючи гострим лезом теркадо гілки і ліани, що заступають мені шлях.

Обливаюся потом. Моя тінь вже вдвічі довша за мене. Скоро вечір. Ліс густішає. Під суцільним зеленим склепінням іти важче.

Тіні ще більше витягуються. Хащі стають такі густі, що крізь них майже не пробивається сонце.

Нарешті, сонце заходить. На щастя, небо чисте, не вкрите хмарами. Легше буде знайти шлях. Повний рюкзак дуже важкий. Майка в кількох місцях розірвалася. Коліна, плечі, руки червоні від подряпин. З деяких виступає кров, на інших вона засохла, і, коли я витираю піт, знову проступає свіжими краплинами. Ці подряпини – наслідок нервозності: в мене вже не вистачає терпіння обминати зарослі.

Сонце сіло. Я пройшов великий шлях у хащах. Тепер цим пологим схилом мене веде тільки інстинкт. Десь там, у кінці схилу, має бути струмок, а від нього навіть серед ночі доберусь до стоянки.

Тіні розпливаються, і джунглі одягаються в темне нічне вбрання. А струмка не видно. В роті сухо, ніби я в пустині Сахарі. Язик шорсткий, мов тріска. Вечір не приніс прохолоди і не зменшив спраги. Земля дихає теплом, і я весь обливаюсь солоним потом. Неймовірно хочеться пити. Хоч би краплину води! Адже вода, я певен, десь недалеко. Тільки де?

Темний праліс поринає в чорну, суцільну темряву. Ліани, мов невидимі канати, перепиняють мене. Часом падаю, спотикаючись через них. Ударник рушниці давно опущений, щоб, бува, не вистрілити, коли спіткнусь.

У лісі темно, наче мені хтось зав'язав очі чорною шматою. Ніякої надії добратися сьогодні хоча б до струмка. В темряві обмацую товстий стовбур дерева, гілки якого ростуть над самою землею. Годиться. Хоч рушниця заважає, але я видираюся по гілках на височину сім-вісім метрів. Вибираю суху, без листя, товсту гілляку і вмощуюсь на ній. У кільця рушниці просовую мотузку і прив'язую зброю до ременя рюкзака, щоб вона на всяк випадок була під рукою.

Сиджу на дереві в цілковитій темряві, прислухаючись до звуків нічного лісу. В моїй уяві вимальовуються різні небезпеки. Адже деякі отруйні змії вночі вилазять на дерева, шукаючи здобичі. Якщо до мене приповзе така отруйна змія, то навряд чи побачу світанок. Скорпіони, що полюють вночі на павуків та інших комах, а також на птахів колібрі, теж не дуже приємні…

На гілці більш-менш зручно перші півгодини. Потім таке сидіння стає мукою, а міняти місце в чорній пітьмі важко. Я намацую над головою гілку і перелажу на неї. Як стомлюся тут, спущуся знов униз. Про сон, звичайно, не може бути й мови. Проте десь опівночі сон таки перемагає і я кілька хвилин дрімаю.

Кора дерева впинається в спину, вирізьблюючи на шкірі візерунки.

Вп'яте міняю місце. Сидів уже у всяких позах. Рюкзак і рушниця заважають. А покласти їх не зважуюся, бо можуть впасти. Піхви довгого теркадо муляють бік. Ніколи б не подумав, що теркадо і рушниця можуть стати зайвим тягарем.

Внизу затріщав хмиз, зашаруділо сухе опале листя. Що це? Ягуар? А може, тільки черепаха? Та незабаром все навколо знову стихає.

Вночі повітря охололо на кілька градусів. Мені стає холодно, по спині пробігають мурашки. А пити все одно хочеться.

Я ворушусь, щоб не заснути, і зчиняю шум, який лякає звірів. Вони тримаються на відстані од мене. Лише комарі не дають спокою. Інтенсивний напад цих кровопивців – ознака близького світання.

На сході небокрай повільно світлішає. Світає. Як високо я забрався. Кидаю погляд униз і раптом бачу жовтувато-зелену покрівлю з пальмового листя. Хай тобі чорт! Та це ж моя хижа на березі струмка! І це за якихось десять кроків від дерева, на котрому я промучився цілу ніч! За покрівлею виблискує поверхня води. Навіть помічаю, як з неї викинулася риба.

Злажу з дерева. Роздратування швидко минає, особливо коли я напився води.

Відром зачерпую воду з річки і обливаюсь. Приємна прохолода огортає мене, і я вже не гніваюсь на джунглі за те, що вони так жорстоко пожартували зі мною.