Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

20

Удосвіта будинок дрібно задрижав від серії могутніх вибухів. Як досвідчені медики, глянувши на виразні прикмети відомої хвороби, безпомильно ставлять діагноз, так вирвані зі сну чоловіки нашого дому без довгих вагань визначили, що знову бомбардують скнилівський аеродром та головний вокзал. Не підлягало сумніву – розпочалася віддавна очікувана радянсько-німецька війна. Наші мешканці злагоджено, мов добре натренована команда, зійшли без зайвого поспіху до кам'яниці-бомбосховища і зайняли свої звичні усталені місця. Мойсей Блязер, переконавшись, що сусіди ведуть себе належно організовано, став на своє улюблене місце біля сходів… А бомбові атаки на місто то посилювались, то затихали.

У перший день війни німецькі пілоти, цілячись в Головну пошту, схибили і вщент розбомбили торговельний пасаж Міколяша. На думку старих львів'ян, до яких я належу також, це найбільша архітектурна втрата міста за час воєнних дій. Розбомбили тоді ще церкву св. Духа, але архітектурної вартості вона не мала. Двоповерховий пасаж Міколяша (назва походить від прізвища одного угорця, власника розташованої там аптеки) був справжньою окрасою центральної частини Львова. Розташований між початком вулиці Коперніка і вулицею Вороного, пасаж, по суті, сам становив окрему широку вулицю з трьома виходами. Принагідно зауважимо, що пасаж Міколяша, збудований у сецесійному стилі найкращими тогочасними львівськими архітекторами Іваном Левинським і Арнольдом Захаревичем, освітлювався цілу ніч, а взимку опалювався. Численні крамниці, бари, кав'ярні, два ресторани, аж п'ять кінотеатрів розміщалися тут по обидва боки проходу. Пасаж всуціль перекривав скляний прозорий дах. У негоду перехожі любили шукати тут прихисток. Додатково прикрашали пасаж високомистецькі художні панно.

Світлові декоративні панно і вітражі справляли на перехожих незабутні враження. А скільки тут було розкішних модних та ювелірних крамниць, найпопулярнішою з яких була «Чар Елєґанції», перукарень, фотосалонів, вишукана кав'ярня «Кришталевий палац». Зараз на подвір'ї з вулиці Коперніка видно лише фрагменти обшарпаних стін зруйнованого пасажу.

Вельми промовисте наступне: ще не закінчилася війна, фронт стояв над Віслою, а радянська влада взялася терміново відбудовувати тюрму Бригідки. Торговельний пасаж її не цікавив. Зруйнованим і забутим пасаж Міколяша залишився, на жаль, донині.

У тенденційній праці Еліяху Йонеса про Львів воєнного часу, з властивою авторові фактологічною неточністю та гіперболізацією окремих подій, знаходимо твердження, що в результаті німецьких бомбардувань 1941 року «за дві доби красиве мирне місто перетворилося у купу руїн». Насправді було пошкоджено 349 будинків, що становило 4,3% загальної забудови міста. Найбільшою втратою Львова тоді, повторюю, був зруйнований пасаж Міколяша.

У нашому підвалі відразу, в перший день, розпочалися гарячі політичні дискусії. Всі знали одне одного здавна і, найважливіше, ніхто не боявся говорити, що думав. В темпераментних бесідах на тему воєнної стратегії знову найавторитетніше виступав Мусьо Штарк. Він світився оптимізмом.

– Не мине й три дні, – палко сповіщав Мусьо, мабуть, під впливом Шпанова, – як з Гітлером буде назавжди покінчено. Невдовзі, – продовжував Мусьо, – завтра, найдалі післязавтра підніметься могутній німецький робітничий клас, а за його прикладом весь західноєвропейський пролетаріат. Робітники зметуть зі сцени історії прогнилі буржуазні режими.

Проте минуло три дні, минуло тридцять днів, минули роки довгої Другої світової війни, а німецький робітничий клас не повстав проти свого уряду. Не справдилися жодні марксистські «наукові» передбачення щодо класової боротьби в Німеччині. Взагалі війна показала – ідеологічні схеми марксизму-ленінізму мало мають спільного з реальними політичними процесами, а класова боротьба аж ніяк не є визначальною в історії. Характерно, що з початку війни Москва тихцем зняла з періодичних видань і пропагандивних брошур ідеологічно абстрактний епіграф: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», замінивши його зрозуміло реальним – «Смерть німецьким окупантам!».

Історія показала, що патріотичні ідеї націоналізму незвично легко зруйнували примусові комуністично-большевицькі федерації – СРСР, Чехословаччину і Югославію, що складалися із 23 республік – суб'єктів із загальним населенням майже 330 мільйонів людей.

На другий день війни несподівано для львів'ян совєтська влада стала панічно втікати з міста. Мешканці нашого будинку вражено спостерігали, як велика колона полку НКВД, що базувався на Клепарівській вулиці у Будинку інвалідів, на чолі з командиром, опустивши голови, із зачохленим полковим прапором понуро марширувала у бік Личакова, на схід. На вид лави ненависних синіх фуражок перехожі інстинктивно ховалися в брамах. Львів'янки з полегшею хрестилися услід. А у місті проводилась спішна евакуація партійно-адміністративних працівників, тобто наплилого з Росії елемента. Корінних львів'ян евакуація не охоплювала.

З кам'яниці навпроти, з квартири, яку колись займала депортована в Казахстан офіцерська вдова, евакуйовувалася сім'я якогось партійного чинуші. Біля брами стояла вантажівка, яку молоденькі солдати, під наглядом цивільного начальника, заповнювали явно награбованим майном. Мешканці кварталу знали, що ця совєтська сім'я, як і усі інші, приїхала до Львова «на ловлю счастья и чинов» з одним фанерним «чемоданом». Вдова, відомо, залишила всі меблі та нажите за довгі роки майно разом з віконними фіранками. Партапаратчикам і чекістсько-воєнній верхівці продавали за символічну плату, а фактично за безцінь, із закритих складів речі та меблі вивезених в Сибір львів'ян.

Автомобіль аж тріщав від килимів, покривал, мануфактурних сувоїв, подушок і перин. Завантажили рояль, зняту зі стелі люстру, загорнуті в скатертини сервізи, швейну машинку «зінгер», меблі, пару художніх картин, дамський та чоловічий гардероби, кухонний посуд. Солдати іще щось поспіхом приносили і докладали. Вантажівку невдовзі заклали під саму зав'язку. Пірамідальна гора навантажених речей досягла такої висоти, що виникло питання, чи зможе багаж, не зачепившись, проїхати під мостом. Нарешті вийшла повногруда, тілиста господиня і стала незграбно лізти на самий вершок цієї піраміди, солдати підсадили, і вона якось невпевнено додряпалася і вмостилася. Тоді чоловік простягнув їй сповите немовля. І тут сталося непоправне: чи чоловік не дотягнувся, чи жінка невдало нахилилася до нього – загорнута в пелюшки дитина вислизнула їм з рук і впала на кам'яний брук. Смерть настала відразу. Жінка зойкнула і заголосила. Солдати подали їй мертве тільце, і машина, похитуючись, рушила.

Того ж дня Блязер, Штарк, Ребіш і ще хтось з наших чоловіків кинулися до військкомату. Там застали розгардіяш і хаос. Приміщення оточив натовп схвильованих, збурених цивілів, які бажали добровольцями йти на фронт. Мусьо розповідав, що під військкоматом зібрався дружний тлум львівських робітників. Батько, який там був, сказав нам, що справжніх робітників від верстатів він не помітив, зібралися лише молоді євреї. Ні львівські поляки, які вважали радянську владу окупаційною, ні тим паче українці добровільно не поспішали до лав Червоної армії. Стосовно можливого приходу німецького війська громадськість Львова чітко розмежовувалася за національними ознаками. Українці чекали на німців з надією, поляки – з цікавістю, євреї – з острахом. Останні виявилися найдалекогляднішими. Радянська влада здавала собі справу зі справжніх настроїв населення, бо в Західній Україні систематичну військову мобілізацію не організувала. Більше того, тих західноукраїнських жителів, які на час вибуху війни вже перебували в армії, скоро зняли з фронту і відправили до кінця війни в тил у робітничі батальйони.

– Вертайтеся додому, – звернувся воєнком до натовпу. – Треба буде, вас покличуть. Поки що до діючої армії нікого не забираємо. Мобілізаційні розпорядження не поступали.

На наполегливе прохання видати хоча б стрілецьку зброю, він відповів, що у військкоматі зброї немає. Зброя в арсеналі, а тут не арсенал. Насправді влада не бажала роздавати цивільним зброю.

– Типові російські чиновницькі порядки, відома їхня «канітєль», – сердився Мусьо. – Ніхто нічого не знає, але всі «прі дєлє».

Наступного дня в полуднє зовсім близько почувся тріск револьверних пострілів, кулеметні черги, вибухи ручних гранат. Мешканці в паніці спустилися до пивниці. Розійшлася чутка, що німці висадили поблизу десант. Але, як скоро вияснилося, стрілянину в місті розпочали не німці, а члени боївки ОУН. Боївкарі перш за все напали на тюремну сторожу з метою визволити політв'язнів. Їм це не вдалося. Події швидко набрали несподіваного для повстанських розрахунків повороту. Генерал Власов (той, з пізнішої РОА) здійснив успішний контрнаступ і затримав німців під Перемишлем. Львів на якийсь час було врятовано від німців.

Отямившись, до міста повернулася з Тернополя совєтська адміністрація, а з нею і конвойний полк НКВД. Військо разом з енкаведистами до кінця дня ліквідували розрізнені групки погано озброєних, нечисленних оунівських боївкарів. Кого упіймали, розстрілювали на місці. Радянські танки обстрілювали підозрілі піддашшя, особливо вежі храмів, бо ніби там, на їхню думку, засіли диверсанти. Внаслідок цього було пошкоджено вежі костелів св. Єлизавети, Марії Магдалини, латинської катедри, церков св. Миколая, св. П'ятниці та інших львівських храмів.

Невдала для ОУН акція 24 червня ще раз показала, що українці у Львові становлять маломобільну меншість. Організувати масові повстанські виступи у місті вони не були спроможні, на відміну від поляків. Коли в липні 1944 року, за схожої мілітарної ситуації, поляки вдарили в тил відступаючого вермахту, то без ускладнень допомогли Червоній армії заволодіти цілим містом. У десятитисячній львівській дивізії польської Армії Крайової воювала міська молодь, яка знала у Львові всі входи і виходи і яка знаменито орієнтувалася в сплетінні вулиць та провулків рідного міста.

Вранці до нас зайшов Мусьо в штанях-гольф (трохи нижче коліна), у високих альпійських черевиках на товстих шкіряних підборах, з наплечником на спині.

– Прийшов з вами попрощатися, – повідомив він бадьоро, – їду з друзями на Схід. Не бажаю жити під Гітлером.

21

Наляканий збройним виступом розрізнених, малочисельних бойових груп ОУН, комендант Львова запровадив жорсткий воєнний стан. Совєтські органи не орієнтувалися в справжній силі та потенційних можливостях українців у місті, а страх, звісно, має великі очі.

Оголошено панічне розпорядження, за яким заборонялося особам гуртуватися у розчинених брамах, не дозволялося не лише відчиняти фасадні вікна, а й підходити до шибок. Міщани, призвичаєні спостерігати світ якраз через вікна, наперекір суворій забороні продовжували підглядати за рухом на вулицях міста. Заборонене приваблювало, хоча траплялися трагічні випадки, коли червоноармійці, помітивши за віконними занавісками силуети, відкривали вогонь. Совєтські танки, як зазначалось, в гонитві за диверсантами обстрілювали вежі церков і костелів, обривали дроти міської мережі. Трамваї завмерли, спорожнілими вулицями сновигали тільки військові патрульні вантажівки. Для маскування перед авіацією автомобілі густо замаяли зеленим галуззям. Зверху вони виглядали як мирний зелений кущ. Червоноармійці лягали униз животами на дно кузова вантажівок по п'ятеро з кожного борту. Цівки їхніх гвинтівок були спрямовані на дахи, піддашшя та вікна вищих поверхів. У такому грізному вигляді ці неоковирні псевдокущі курсували принишклими вулицями центральної частини міста.

Тим часом антиукраїнська істерія наростала. Енкаведисти за наперед заготовленими списками арештовували українську інтелігенцію. Міліціонери прямо на вулицях перевіряли паспорти, вихоплювали серед перехожих українців. Богу духа винних людей, без пред'явлення звинувачень, без жодних пояснень, тільки за національною ознакою, відправляли у в'язницю. Наша двірничка попередила батька і Миколу Щура не потикатися на вулицю без нагальної потреби. До слова, двірники у воєнний час мали з кожною владою найтісніший контакт, особливо двірники центральних вулиць, які були прямими агентами поліцій них органів. Батько послухався дружньої поради.

Майже поруч з нашим кварталом розміщалися дві львівські тюрми: малі та великі Бриґідки. Саме сюди спроваджували затриманих міліціонерами людей. Бриґідки віддавна стали для українців знаковою в'язницею. Австрійці, оволодівши Галичиною, провели касату (знищення) непотрібних, на їхній погляд, монастирів. Раціональна традиція Європи не толерувала молитовні, контемпляційні монаші ордени. Зате шанувала ті чини, які дотримувалися знаменитого бенедиктинського девізу «ora et labora» (молися і працюй). Під австрійську касацію потрапив розташований у центрі Львова жіночий молитовний чин св. Бриґіди з його великою забудовою та обширним подвір'ям. Простору будівлю з міцними середньовічними мурами та численними монашими келіями австрійці легко пристосували під міську в'язницю. В побуті за в'язницею довго зберігалася народна назва Бриґідки, хоч офіційно за різної влади ця тюрма носила різні назви. Саме у Бриґідках за австрійської пори знемагав молодий Іван Франко. Тут польська поліція закатувала до смерті під час слідства Ольгу Басараб, тут на тюремному подвір'ї повісили юних українських патріотів Біласа і Данилишина, тут страчували інших українських революціонерів. Через Бриґідки пройшли за польських часів тисячі українських політв'язнів, у тому числі й Степан Бандера. В червні 1941 року Бриґідки залишилися найбільшою загальною в'язницею міста Львова.

Саме тут під затяжним слідством уже півроку сидів Владек Желязни. Бідолашна Соня розривалася між тюрмою і своїм немовлям. З властивою єврейським жінкам самовідданою наполегливістю Соня носила Владеку двічі на тиждень передачі, добивалася з ним побачення, клопоталася за нього в прокуратурі, впливала у потрібному дусі на свідків. З початком війни зв'язок з Владеком обірвався. Прийом передач припинився.

– Що ж тепер станеться з моїм чоловікам? – бідкалася Соня, – кажуть, арештантів відправлять кудись далеко в Росію.

Втішати її ніхто не брався. Сусіди чомусь були переконані, що Владеку не оминути тяжкого довголітнього вироку. Десь на п'ятий-шостий день війни живий і здоровий Владек Желязни неочікувано повернувся додому. З'ясувалося, його милостиво відпустили на волю, з приводу чого видали відповідне посвідчення. Пробувши вдома з родиною не більше півгодинки, Владек прибіг до мого батька. Його відвідини нас спершу здивували, бо Владек приходив у гості вкрай рідко.

– У тюрмі творяться жахливі речі, – такими словами почав він схвильовано розповідати. – Хоча нас, в'язнів, ні про що не сповіщали, але коли ми почули вибухи бомб, то зрозуміли. що почалася війна. В'язень – це слух. У перший день війни енкаведисти вивели з камери смертників усіх засуджених і повели в підвал на страту.

Наступного дня в тюрмі настала незвична тиша, коридори спорожніли, їжу не роздавали. Враження таке, що наглядачі втекли. Ми намагалися розбити двері, але це нам не вдалося. У вечері в тюрмі знову почувся рух. Залунали крихи, плачі, лайки і постріли. Не підлягало сумніву – енкаведисти вбивають в'язнів. Другого дня стали викликати з камер людей, виводити на подвір'я і там розстрілювати. Для заглушення людського крику запустили тарахкотливий двигун.

Нас в камері сиділо людей зо двадцять, і ми домовилися між собою на виклики не зголошуватися, покірно, мов вівці, на заріз не йти. Держак алюмінієвої ложки я нагострив до цегли і зробив ножика, вирішивши: якщо прийдуть за мною, то хоч одного «чубарика» заберу з собою на той світ.

Пополудні дзвякнула в дверях «кормушка» і наглядач гукнув; «Желєзний, вихаді!».

Згідно з домовленістю я промовчав і не вийшов. Через якийсь час чую знову:

– Желєзний, вихаді!

Я міцніше затис у кулаці свій саморобний ніж і не відгукувався. Так протягом дня викликали мене ще декілька разів. Я не виходив.

Наступного дня чую голос самого начальника тюрми?

– Желєзний, Ми знаєм, что ти тут, нє валяй дурака, вихаді!

Розумію, щось тут не так. Надто наполегливо мене викликають, до того ж сам начальник в'язниці. Порадившись з товаришами, я наважився вийти. Бачу, тюремні «вертухаї» на коридорі до мене приязно усміхаються, начальник дружньо поплескав по плечах, проте я весь у напрузі: помічаю, ведуть мене не у підвал, не на подвір'я, а в канцелярію (Бриґідки знаю, як свої п'ять пальців). Мені відлягло від серця. Йду вже спокійніше. Аж глянь – камера відчинена навстіж. Знаю, там сиділи в основному політичні. Дивлюся – в'язні покотом на підлозі в калюжі крові. На стінах шматки мозку.

В канцелярії пиятика в розпалі: їдять, п'ють. Подумав, видно у них обідня перерва. Приглянувся – чоботи в енкаведистів заплямлені свіжою кров'ю.

Желєзний, чому так довго не обзивався? – дорікнув мені начальник. – Ти ж «свой парень», авторитетний польський вор, таких людей ми не обіжаємо. Якби трохи довше не обізвався, могли б і шльопнути, – реготнув він.

– На, випий польський вор, – налив мені склянку горілки. Бери закуси, – запросив, – ось ковбаса, сало, хліб – не соромся. Зараз випишемо тобі пропуск, і підеш на волю.

Я трохи надпив і так накинувся на їжу, що це розвеселило енкаведистів.

– Зголоднів польський вор, – сміялися вони.

– Здоровий мужик, трохи попостив і зголоднів, – підтвердив доброзичливо начальник і раптом запитав:

– А за бабами ти, мабуть, тоже сильно зголоднів? У нас того добра хватає. Пішли за мною, польський вор, угощу тебе дівками.

Він завів мене в якесь приміщення, схоже на катівню. Там на столах лежали голісінькі молоденькі дівчата, прив'язані за руки до якихось стінних гаків. Дівчата тихенько, мов немовлята, скиглили. Глянули вони на нас такими смертельно переляканими очима, аж моторошно стало.

– Вибирай любу, – виказав начальник. – Хто вони? – спитав я ошелешено.

Якісь харцерки. (Членкині польської бойскаутівської організації.).

Зауваживши мою розгубленість, додав:

Ну, понімаєш, харцерки ето скажені фашистки. Їм все одно скоро каюк, попользуйся, поки ще можна. Дівки молоденькі, сочні, скористайся нагодою.

Я відмовився, зіславшись на виснаження в ув'язненні чоловічої сили. Начальник із зрозумінням хмикнув, і ми повернулися до канцелярії. Підписавши мені довідку, на прощання веселим тоном пожартував: «Сматрі, польський вор, больше не пападайся!».

Желязни на мить замовк, а тоді гаряче звернувся до мого батька:

– Слухайте, не можна допустити, щоб п'яні «чубарики» вимордували всю тюрму. Зв'яжіть мене з хлопцями з ОУН. Я їх знаю, сидів з ними ще за Польщі, сидів і тепер – це справжні відчайдухи. Треба чотири-п'ять озброєних хлопців з ОУН, і ми звільнимо тюрму. Зробити це легко, енкаведисти п'яні «в шток», їх там небагато, знаю там усі закутки.

Батько відмовив, сказав, що в цій ситуації не може ні з ким зв'язатися. Засмучений відмовою, Владек пішов. Але незабаром знову прийшов, наполягаючи на своїй пропозиції. Прийшов іще раз. З кожним разом він приходи в усе більш сп'янілим. Під кінець зовсім п'яний гірко плакав, що його не хочуть зв'язати з мережею ОУН, а в тюрмі гинуть його друзі.

Через багато років я якось спитав батька:

– Може, варто було б тоді ризикнути?

– З того нічого б не вийшло, – відповів він. – Я добре знаю Желязного, по пиятиці він був герой, а так – ні.

Інша річ, що тодішній виступ ОУН не вдався саме через те, що серед бойовиків не знайшлося таких обізнаних з тюремними лабіринтами, які б знали всі закутки, як Владек Желязни.

Несподівано для мешканців нашого будинку тоді ж повернувся додому ще один сусід – Мусьо Штарк. Виглядав він дуже втомленим, а ще більше – морально пригніченим. З його розповідей випливало, що на так званій «старій границі» по річці Збруч, куди він добрався, стояли щільні енкаведистські застави. Пропускали на Схід лише військових та совєтських партчиновників з родинами. Цивільних осіб, зокрема уродженців Західної У країни, пропускали надзвичайно рідко, за спеціальним дозволом вищої влади. Мусьо такого дозволу не мав.

– Тоді я вирішив діяти хитріше, – розповідав Мусьо за чаєм у нас на кухні, – став шукати допомоги в євреїв. Серед самих енкаведистів трапився мені командир єврейського походження. Але совєтські євреї – це не наші євреї. Той командир мене попередив, що існує секретна інструкція – галицьких євреїв далі на схід не пропускати. «Багатотисячний потік єврейських біженців погано вплинув би на місцеве українське населення», – тлумачив командир.

Мовляв, радянські громадяни могли б подумати, що війна з німцями ведеться заради захисту «єврейських інтересів». Насамкінець він сказав, що за порушення інструкції його чекав би трибунал, і категорично наказав мені забиратися геть. Я спробував тоді перейти кордон в іншому місці. Мене відразу впіймали і чи як шпигуна, чи як диверсанта мали намір тут же розстріляти. Дивом, шалено принижуючись, я відблагався. Не було ради: мусив вертатися. На щастя, не пішки – підібрала попутна машина. І ось я вдома, що буде, те буде.