Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

59

Вижити цивільному населенню тристатисячного Львова на мізерні німецькі «лєбенсміттелькарте» було неспромога. Мешканці ґетто діставали офіційно на половину меншу норму продовольства (на практиці ще менше), тобто поставлені були на грань голодомору. Тоді говорилося, що українці і поляки дістають 50% від пайка німецьких цивільних осіб – фольксдойчів, а євреї – лише 10%. Насправді, пропорції були ще ширшими.

Щоб якось вижити, люди спроваджували з села харчі поза плечима окупаційної адміністрації. Німці цьому всіляко перешкоджали, виставляючи на рогачках міста і вокзалах поліційні застави. Від селян відбирали продукти, навіть забирали від сільських жінок банки з молоком. Осіб, що збільшували нелегально продуктообмін між містом і селом, гітлерівці прозивали спекулянтами. Боротьба зі спекуляцією не давала і не могла дати результатів. Торгівля для багатьох зробилася єдиним засобом виживання. Маса військ, різних армій – союзників Німеччини, що перекочувалась через місто, теж втягнулася в нелегальну торгівлю. Німецькі солдати, як я вже згадував, обмінювали здебільшого на шнапс свої армійські пайки. Траплялося, що можна було в них купити армійське взуття і білизну. Значно в ширшому обсязі торгували угорські і словацькі військовики, які, користуючись близькістю до Львова кордону своїх країн, займалися контрабандою. Прославилися комерційним хистом італійські солдати. У світлих голубих мундирах, веселі, музикальні італійці, які безтурботно їхали на східний фронт, прихопивши зі собою мандоліни і гітари, торгували всім, чим могли, включно до зброї. Взамін брали валюту, срібло, коштовне каміння і ганялися за дівчатами.

Наш далекий родич з Мостиськ Павло піддався загальній моді і зайнявся комерцією. Став торгувати жіночим взуттям.

Коли Павло появлявся в нас, то своєю бадьорістю, дотепністю, розповідями розмаїтих історій вносив струмінь розваги у повсякденне похмуре життя. Заспівав він вам актуальну пародійну пісеньку про спекулянтів:

 
Ми – українські шпекулянти,
Рушаємо лавами на Львів,
Веземо масло, сир, сметану,
І самогон із буряків.
Вже доїжджаємо до Львова,
Аж німачисько крикнув: «Гальт!»
А я йому відповідаю:
Я – український шпекулянт.
 

У Львові спостерігалася гостра нестача шкіри, бо німці забирали все собі. Міська фабрика взуття, по-німецьки «Schuhfabrik», перейшла на випуск дерев'яного взуття, так званих «деревняків», «древняків». Влітку у дерев'яному взутті ще можна було якось ходити, але взимку вже несила. Я сам влітку ходив у «деревняках». Підошва виготовлялась з м'якого дерева, а верх – зі свинячої шкіри або з цупкого полотна. Для гнучкості підошва ділилася на дві нерівні частини там, де починаються пальці. Уразливим місцем такого взуття були зчеплення між двома частинами підошви. Характерний звук при ходьбі «деревняків» нагадував молотьбу ціпами по дошці.

Казали, що німці прагнуть, щоб усі тубільці ходили в «деревняках», проте наперекір німцям заможніші львів'яни – як чоловіки, так і жінки – демонстративно носили високі блискучі шкіряні чоботи, які називали «англіками» (англійськими). На взуттєвій фабриці польське підпілля здійснило диверсію і цех «деревняків» згорів дощенту. Розійшовся поголос, що жандарми роблять по трамваях облави, змушуючи жінок, взутих в «анґліки», віддати чоботи, а взамін дають їм «деревняки». На «Кракідалах» відразу виникла сатирична пісенька на цю тему, в якій фігурували «бомбовці» (так прозивали німецьких жандармів) і «моя тітонька» («цьоця»). Наведу для колориту кілька рядків з цієї пісеньки:

 
Сахарина – пастилькова,
Мука з гіпсом – люксусова.
Файдулі, файдулі, фай.
А в трамваї страшні крики,
Бо знімають з ніг «анґліки».
Файдулі, файдулі, фай.
Той «бомбовець» ся підсуває
Із «анґліків» її роззуває.
Файдулі, файдулі, фай.
Тепер моя цьоця має «анґліки»
Зі спаленої «шуфабрики».
Файдулі, файдулі, фай.
 

Павло вловив кон'юнктуру й на жіноче взуття і почав возити з Кракова до Львова модельні туфлі, У Кракові були в продажу жіночі мешти. Додам, що в ті часи роздобути чоловіче взуття було значно легше. На «Кракідалах» завжди можна було придбати військові черевики. Вів Павло комерцію не сам, а зі своїм другом Максимом. Спритний Максим запасся документом, що він навчається на фахових лісничих курсах. Такий же «аусвайс» якимсь чином дістав і Павло. Стали вони удвох їздити потягом за маршрутом Львів – Краків і назад. На залізничних вокзалах пасажирів і їхній багаж перевіряла спеціальна залізнична поліція – «Bahnschuzpolizei». Контингент «баншуців» складався переважно з поляків. Довгий час Павло з Максимом возили невеличкі партії взуття і якось їм вдалося не привернути до себе уваги «баншуців».

Одного разу краківський продавець, з яким вони мали справу, запропонував приятелям більшу партію жіночого модельного взуття. Пропозиція спокушувала: одноразовий зиск передбачався високий. Складність полягала в перевезенні. Великий багаж неможливо було затаїти. Приятелі вирішили ризикнути, придумавши хитромудру витівку. На вокзалі в Кракові, на пропускний пункт першим пішов говіркий Павло. Він ніс чималу валізку, і йому відразу наказали її відчинити. Побачивши новенькі жіночі туфлі «баншуци» загорілися конфіскувати товар. Однак тут же розчаровано зупинилися – всі мешти були на ліву ногу.

– Що ж ти з ними робитимеш? – запитав вражений німецький жандарм, що був на заставі за головного.

– Попробую частину лівих переробити на праві – «aus links nach rechts», – відповів смиренно Павло.

Німець сплюнув, поляки – «баншуци» розреготалися від такої глупої затії. Павло добре поставленим львівським балаком, від якого поляки розтанули, сказав, що може щось і вийде. «Баншуци» вмовили жандарма пропустити симпатичного львівського дивака, Павло тут же затаївся в кутику першого вагона І не показувався до кінця відправлення потяга.

А посадка тривала. Під її кінець до пропускного пункту підійшов Максим зі своєю валізою. Коли «баншуци» її відчинили, виявилось, що вона теж повна жіночих туфлів, але на праву ногу. Жандарм зметикував, що його в такий спосіб ошукали, а «баншуци» розреготалися від витівки львівських батярів. Максима пропустили. На львівському вокзалі, згідно з домовленістю, приятелі помінялися місцями. Першим з правими мештами на контрольний пункт подався Максим. Львівський жандарм здивувався, навіщо йому одні праві туфлі, але той пояснив, що він «arme Student» буде переробляти «aus rechts nach links». Спантеличений жандарм пропустив його, і Максим чимдуж щез з території вокзалу. Коли під кінець перевірки потягу з'явився Павло з валізкою туфель на ліву ногу, – жандарм упав у гнів. Він став ляскати Павла по пиці, а той все монотонно проказував «ich bin arme Student» і покірно, мов Швейк, стояв, не ухиляючись від ляпасів. Зігнавши злість, жандарм розсміявся і наказав «бідному студенту» забиратися негайно геть і більше не попадатися на очі. Так друзям вдалося провернути свою оборудку.

Павло був майстром оповідати житейські історії, що йому траплялися. Одна з них, пов'язана з вбивством євреїв, запам'яталася мені особливо сильно. Одного разу приїхав Павло десь з околиць Брюхович, де мав торговельного партнера на ім'я Іван, сильно опечалений. «Якими звірами бувають люди в наші часи, – розпочав вік свою розповідь. – Учора вранці до мого Івана зайшов поліцист з їхнього ж села. Односельчани мали поліциста за лиху людину. Ще до війни мав він певні кримінальні справи, не гребував злодійством. З приходом німців пхався до української міліції, але його туди не прийняли. Зате німці взяли з охотою його до своєї поліції.

– Бери три лопати і простуй за мною, – наказав Іванові поліцист.

– Взяв я лопати і пішов з ним, – вів далі Іван. – Прийшли на узлісся, коли дивлюся – до дерева прив'язані дві голісінькі жінки. Мали жінки безпорадний, жалюгідний вигляд. Видно, цілу ніч простояли прив'язані, в голоді і холоді. Поліцист пояснив, що це єврейки, які втекли з транспорту до лаґера. Німці перед вагоном роздягли їх, щоб не втікали.

– Я їх впіймав, – похвалився поліцист.

– Жінки жалісно скиглили, наче малі діти. Виглядали на матір і дочку. Поліцист відв'язав їх, вручив по лопаті і наказав копати. Одну лопату дав мені і теж звелів копати яму. Зопалу, розповідав Іван, – я взявся копати, але схаменувся і запитав -навіщо ми копаємо?.,

– Могилу для жидівок, – пояснив поліцист. – Німці наказали мені їх порішити самому.

– Не буду копати, – сказав я і кинув лопату.

Поліцист наставив на мене рушницю.

– Копай! – наказав.

Я перехрестився і сказав:

– Можеш мене застрелити, але для живих людей копати могили не буду. Я бачив, мав він охоту стрілити, але вдома знали, що він мене забрав і, мабуть, тому побоявся.

Старша єврейка знеможено повалилася, вона лише тихо плакала. Молодша стала на коліна, вся тремтить від жаху й холоду і благає:

– Пане поліцай, не вбивайте нас, ми вам нічого злого не зробили. Відпустіть нас, ми собі тихенько підемо.

У відповідь поліцист штовхнув її цівкою рушниці під ребро і гаркнув: «Копай яму, я тобі сказав!»,

– Я відійшов геть, – вів Іван, – став на віддалі за чагарниками і спостерігаю. Яма була плиткою і поліцист взявся сам за лопату, неохоче трохи покопав. Далі наказав жінкам лягти лицем вниз і двічі вистрелив. Закинув рушницю на плече і собі пішов. Я вернувся, щоб забрати лопати. Єврейки лежали з простреленими головами, в плиткій ямці. Висипав я їм там могилу, щоб дикі звірі не розносили людські кості.

60

До війни у Львові славилися три футбольні, або, як тоді називали, команди копаного м'яча: «Україна», польська «Погонь» і єврейська «Хасмонея». Коли вони грали між собою, то стадіони переповнювалися збудженими глядачами, ніби мають виступати національні збірні. Пам'ятаю, кожен раз, як футболісти «Хасмонеї» забивали супротивнику гол, розлягався шалений вереск і летіли радісно вгору чорні єврейські капелюхи. Коли гол забивала «Україна», то стадіон довгий час скандував. «Є, є, є!». Підбадьорювали свої команди вболівальники вигуками: «Україна» темпо!», або «Хасмонея» темпо!». Невдалі суддівські рішення коментувалися вигуками: суддя – «кальош» (калоша) і радили судді радше «канарків доїти», ніж займатися футболом. Війна припинила «великий» футбол у місті. Однак підлітки продовжували собі ганяти м'яч, надто вже приваблива ця гра для хлопчаків.

Проходячи вулицею Гербстштрассе (раніше Пелчинська, потім Дзержинського, тепер Вітовського) мимо теперішнього парку відпочинку ім. Богдана Хмельницького, я побачив, як хлопці грають у футбол. Тоді на місці парку був пустир. Вражений, я застиг на місці – давненько не бачив живого футболу. Грали дві команди підлітків, але в половинному складі: по шість польових гравців і воротарі. В одній з команд бракувало шостого гравця. До мене несподівано підбіг один з футболістів і запитав:

– Хочеш з нами грати?

– Хочу, – утішився я.

– То прилучайся!

Почав я захоплено ганяти м'яча разом з усіма, забувши про все на світі. У розпалі гри краєм ока помітив, як до одного з гравців підійшов дорослий чоловік і щось шепнув йому на вухо. Той собі щось шепнув іншому І так по колу, але без мене. Після загального перешіптування гра неочікувано припинилася, хлопці, не прощаючись, враз зібралися і покинули «футбольне» поле. Зникла десь і малеча, що досі приглядалася до гри. Залишився я, збентежений такою незрозумілою поведінкою, і ще один ясноволосий хлопчина. Ми були однакового зросту і трохи подібні між собою.

– Який ґедзь укусив їх? – запитав я здивовано.

Ясноволосий стенув плечима і розвів руками. З пустиря на мулицю ми вийшли разом. Вияснилось, що нам по дорозі, і ми пішли вгору вулицею Гербстштрассе.

– Гру покинули через мене, – раптом буркнув він сердито. Ми проминули колишній осідок НКВД, а тепер осідок ґестапо, і дійшли до трамвайного парку. Ясноволосий звернувся до мене:

– Знаєш, я тут близько мешкаю, зайдемо до мене, покажу класну іграшкову берлінську залізницю, такої ти ще не бачив, покатаємось на велосипеді.

Я погодився. Ми звернули на Вулецьку (тепер Сахарова) і зупинилися перед кварталом добротних конструктивістських кам'яниць на Каштелівці, які у Львові називають «типу люкс». Квартал починався на теперішній вулиці Б. Романицького, його перегороджував шлагбаум, біля якого стояв у шоломі з гвинтівкою німецький вартовий. Мій попутник сміло підійшов до вартового, щось зашварготів німецькою і потягнув мене за рукав. Так я несподівано опинився по тому боці шлагбаума. Мав я, мабуть, вкрай розгублений вигляд, бо ясноволосий розсміявся:

– Ти не знаєш: я – німець, а добре розмовляю польською, бо жив у Сілезії. Тепер розумієш, чому зі мною не хочуть грати у футбол. А ти якої національності? – запитав він.

Я сказав. Він став уважно мене роздивлятися.

– В українців нечасто трапляються сіро-голубі очі, – зауважив він. – Взагалі ти расово мішаний тип, – додав, називаючи антропологічні терміни і даючи мені кваліфіковану расову характеристику.

Помешкання, до якого привів мене новий знайомий, вразило своїм люксусом. Довгий коридор, велика, зручна кухня, високі просторі покої, широкі вікна. Ванна з дзеркалами, викладена сніжно-білими кахельними плитками. Окремий чималий туалет. Підлоги вкриті грубими барвистими паласами, на стінах гарні килими. Писані олійними фарбами картини в бронзових рамах. То тут, то там сяючі візерунковими розписами «напольні» вази, скульптурна пластика. Зі стелі звисали багаті люстри, мінливо виблискуючи кришталем. Покої обставлені розкішними стильними меблями з дорогого заморського дерева. За склом масивного буфету – дорогий порцеляновий посуд, кришталеві чарки, пляшки з різними етикетками. У вітальні -концертний рояль.

У хлопця була окрема власна кімната. Крім берлінської залізної дороги, справді цікавої, з мостами, переїздами, віадуками, тунелями, депо, мав він чудовий конструктор, з якого можна було виготовити майже все: автомобіль, літак, вантажний кран і багато інших цікавих речей. Під час показу всіх тих технічних чудес я мимоволі штовхнув двері до сусідньої кімнати і зазирнув.

Хлопець підбіг до мене і застеріг: туди не можна, це – кабінет батька. Я побачив через поріг великий письмовий стіл з телефоном і портретом Гітлера в металевій рамці. Поряд -великий ламповий радіоприймач марки «Телефункен», подібний до того, який у нас відібрали.

– Ламповий радіоприймач не можна дома тримати, – зауважив я.

– Татові можна, – усміхнувся хлопець.

– А де твій тато працює? – спромігся я на запитання. – У Ґестапо, – він махнув рукою в бік ославленої будівлі.

– Чого ж ти налякався, – розсміявся він, – Ґестапо страшне лише для большевиків і євреїв. Вони – вороги Райху.

Я знав, що це неправда. Ґестапо переслідувало всіх: і українців, і поляків. Микола Щур розповів нам недавно, що львівське ґестапо закатувало на смерть крайового провідника ОУН «Легенду». Його били так сильно і довго, поки не сконав. І ще я згадав тоді пересторогу батьків. Частину вулиці Бочковського, де тепер я жив, і частину сусідньої вулиці Дембінського займали вілли. Їх заселяли офіцери. В одній з вілл мешкав німецький генерал, там теж стояв вартовий. До генерала приїхали внуки, що парадувалися у формі «гітлерюгенд»: короткі штани, бронзового кольору сорочки, краватки, а при поясі фінські ножі. Якось ті німчики зачепили нашого товариша і побили його. Батьки з цілої вулиці застерігали своїх синів не наближатися до німецьких хлопців.

– Мені пора, – сказав я. – І так у тебе засидівся.

Гестапівський синок намагався мене ще затримати, але я вперся на своєму.

– Ну, гаразд, – сказав він, – я тебе проведу, інакше солдат не випустить. Мені буває скучно самому, – признався він, – я міг би з тобою дружити. Ти мені сподобався.

Біля шлагбаума він взяв з мене слово, що в п'ятницю о третій годині прийду знову.

Я дотримав слова. Але згодом. Якось у п'ятницю, коли на стіні трамвайного парку годинник показував третю годину (тепер цей корпус з годинником знесли), я згадав про свою обіцянку. Була пізня осінь 1945 року. Я завернув у знайомий квартал. Від шлагбаума не залишилося і сліду. Я впізнав будинок і зайшов у знайому браму.

– Тєбє каво? – грізно запитав мене озброєний міліціонер, що сидів на стільчику біля тумбочки з телефоном.

Я мовчки, тихенько причинив за собою браму.

З того дня у мене виникла думка, яка з плином часу переросла у тверде переконання, – у місті Львові існує розподіл будинків якщо не за національністю, то напевне за мовною ознакою. Адже в усіх цих імпозантних австрійського періоду кам'яницях, де висота від підлоги до стелі сягає п'яти метрів, де багатокімнатні помешкання мають парадний і чорний входи, де є великі лазнички і туалети, а на сходових клітках дзеркала, – україномовні жильці ніколи не мешкали. Так характеризував мені ці квартири один знайомий єврей: «Повірте людині досвідченій, яка багато бачила, таких квартир не мають навіть московські міністри». І в тих модерних комфортних «люкс» – будинках з безшумними ліфтами, де квартири мають по сто і більше квадратних метрів, де на даху – солярій, а стінки між двома покоями можна, при потребі, розширити і утворити бальний зал, теж ніколи не мешкали україномовні сім'ї. Тим паче, – у комфортабельних віллах, розкинутих по південно-західній частині міста. Вже у процесі проектування, першопочатково, ці житла призначалися для багатих, забезпечених людей: для керівництва цивільної і військової адміністрації, для поліції і буржуазії. Серед цих категорій україномовних людей у Львові майже не було.

Змінювалися у Львові влади і переходили, мов естафетою, від одних окупантів до інших будинки, вілли, квартири. Найкраще наочно ця передача простежується з житлами працівників політичної поліції – основної опори тоталітарного режиму. Працівники польської «двуйки» втікали в 1939 році в світ за очі, покинувши напризволяще все, що нажили. У 1941 році чекісти, у свою чергу, покинули свої квартири і все, що в них було. Гестапівці в 1944 році теж покинули меблі, килими, шафи з одягом і взуттям, постелі, посуд і все решта. Але з німецькою акуратністю залишили тюрми порожніми, а камери прибраними.

61

Розташована у центрі міста вулиця Сонячна (тепер Пантелеймона Куліша) належить до найрухливіших львівських артерій, колись нею їздив трамвай. Забудована стильними сецесійними кам'яницями, Сонячна знаходилася поруч старого Краківського ринку та неіснуючого вже ринку Теодора (тепер тут клуб «Міленіум»). Здавна вулиця носила торговельно-діловий характер. За часів німецької окупації в кінці Сонячної, де височить арка залізничного мосту, починалося єврейське ґетто. Вхід і вихід звідти євреїв жорстко контролювали, а неєвреям заходити до ґетто суворо заборонялося.

Війна війною, але потреба здобувати хліб насущний гнала людей на ринки, аби щось там продати чи купити. На ту пору розташована близько центральних міських ринків Сонячна нагадувала розворушений мурашник. Численні перехожі поспіхом, зосереджено сновигали невпинно тротуарами. Вулиця гуділа від руху.

Одного пополудня 1942 року потрапив я на Сонячну з наміром дістатися площі Теодора. Невдовзі зауважив, що ритм вулиці, її повсякденна, нормальна пульсація чомусь порушена. Хвиля перехожих, що рухалися з центру вниз лівою стороною, в одному місці зупинялася перед якоюсь перешкодою, ніби плин води перед скелею, і розтікалася обабіч. Таким чином, багато людей переходило в тому місці на другий бік вулиці. Ті, що йшли знизу, там же притулялися до муру будинку і сповільнювали рух. Коли я наблизився до цього гальмівного місця, то почув застережливий шепіт: «Обережно, попереду суне «бомбовець». Чомусь словом «бомбовець» називали львів'яни німецьких жандармів. Їх боялися і люто ненавиділи. Взагалі німецькі жандарми відзначалися в Україні особливо дикою жорстокістю.

Я якось не розрахував, не сповільнив кроку, і перед і мною враз виросла спина німецького жандарма. Перебував жандарм на патрульній службі, при «виконанні», на голові – шолом, застібнутий ремінцем під бородою, на плечі– гвинтівка. Звичайно рядові німецькі солдати ходили по вулицях у пілотках без зброї, лише офіцери носили пістолі. Навколо жорстокосердного жандарма утворився своєрідний вакуум. Від перехожих його віддаляла невидима стіна страху та ненависті. На два-три метри перед ним, і стільки ж позаду нього, утворився порожній простір. Ніхто ближче не підходив. Перехожі оминали катюгу, щоб, борони Боже, не торкнутися: наслідки могли бути щонайгірші.

Жандарм рухався спроквола, часто зупинявся, вдивляючись у людський потік суворо і пильно. На бульдожій, вгодованій пиці грала самовдоволена усмішка. Адже він тут завойовник, повелитель расово неповноцінних тубільців, які перед ним тремтять зі страху. Переганяти німця я теж не наважився і так йшов за його спиною на віддалі двох-трьох метрів. Серед зустрічного потоку людей, що йшли вгору від мосту, несподівано блимнула нарукавна пов'язка з зіркою Давида. Ходити євреям містом без спеціального супроводу не дозволялося. Не було сумніву, знизу, з ґетто, у велелюдному струмені перехожих йшов одинокий єврей. Невдовзі я його виразно побачив: середніх літ, інтелігентного вигляду, до виснаження змарнілий, у простенькій чистій одежі. Він поспішав кудись цілеспрямовано, нервовим уроком, мало звертаючи увагу на оточення. Побачив єврея ще швидше, ніж я, німецький жандарм, який тут же застиг на місці, як, мисливський пес, що занюхав здобич. Жандарм, не відриваючи погляду від нещасного, що затоплений у своїх думах швидко наближався, став поволі, крадькома знімати з плеча гвинтівку. Інстинктивно відчувши смертельну небезпеку, єврей різко підвів голову і зустрівся поглядом з німцем. Він і собі на мить заворожено заціпенів. Перед ним постало зриме втілення смерті. Охоплений панікою, єврей гарячково став розглядатися усебіч. Сховатися було нікуди. Залишився єдиний рятунок – утікати. І він повернувся, намагаючись пропхатися крізь щільний людський потік назад у бік ґетто. Жандарм тут же звів зброю і став спокійно цілитися в гущу перехожих. Єврей міняв позицію, а цівка рушниці пересувалася за ним услід. Втікач озирнувся. Стало зрозуміло, що німець готовий відкрити пальбу прямо по натовпу. Щоб цього не сталося, єврей вибрався з потоку перехожих на вільну проїжджу частину вулиці і кинувся бігти. Трамвай, що прямував згори, зупинився – водій помітив, що відбувається. Це була відчайдушна спроба врятуватися. Біг чоловік мляво, надто повільно -йому явно бракувало сил, або, можливо, охопила резиґнація. Жандарм старанно прицілився. Гримнув постріл і одночасно втікач, немов підкошений, упав на брук, обличчям униз. Куля пробила голову навиліт. Кат не поспішав підійти до своєї жертви. Він із задоволеним виразом неквапно закурив сигарету. Якась немолода жінка накрила закривавлену голову вбитого газетою і перехрестилася.

А вуличний натовп мовчки, беземоційно, наче нічого не сталося, продовжував поспішати у своїх справах – хто вгору, а хто вниз. Тоталітарний режим не лише творить зло, він очерствує людські душі, робить їх боязкими, підлими, нікчемними. Тоталітаризм призвичаює людей за маскованою байдужістю ховати свій страх і незворушно спостерігати страждання жертв злочинного режиму. В Харкові та інших містах під час голодомору на прилеглих до вокзалу вулицях щоранку десятками лежали помираючі, опухлі селяни, а натовп перехожих, опустивши очі, обминав їх.