Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

46

У 1940 році Іду Штарк прийняли до Ленінської комуністичної спілки молоді. Комсомол ще тоді не виродився у мертвотну, формальну бюрократичну структуру, якою він став опісля. В усякому разі, в тодішніх складних політичних умовах Західної України комсомол був дієвою організацією. Вступити до комсомолу означало стати активним «самовідданим бійцем» за світле майбутнє. За високопарними, красивими лозунгами на практиці ховалася вимога беззастережного послуху партії, уряду і, особливо, каральним органам. Отож, комсомольці мали ревно практично підтримувати всі заходи большевицького тоталітарного режиму і, зрозуміло, допомагати органам розкривати явних і прихованих «ворогів народу». Керівництво комсомолу, як і партійне, військове, адміністративне керівництво у Західній Україні, складалося виключно з присланих зі східних областей функціонерів. Місцевим кадрам ні тоді, ні потім керівні посади не довіряли. Болючим питанням став національний склад західноукраїнського комсомолу. Євреїв до комсомолу приймали неохоче, хоч серед єврейської молоді, в силу різних причин, виявилося найбільше бажаючих. Як українська, так і польська львівська молодь вступати до комсомолу не поспішала. Її політичні симпатії лежали поза ідеологією сталінського соціалізму. Додатково молодь відштовхувала від комсомолу його агресивно безбожницька настанова. Комсомолець, як молодший помічник партії, зобов'язаний був, згідно зі статутом, боротися з релігійними «забобонами», проти «попівства», тобто боротися проти Церкви, чого вихована в католицькому дусі галицька молодь робити не могла і не збиралася.

З першого дня війни Іда Штарк бурхливо займалася якимись комсомольськими справами. Додому вона приходила лише ночувати. Ймовірно, тоді комсомольців готували до підпільної боротьби в тилу ворога. З приходом німців Іда не принишкла вдома, як це зробив її брат Мусьо, а енергійно вибігала в місто, маючи якісь невідкладні справи. В компаньйонку або, точніше, в помічницю брала собі Ґельку Валах. Ці дві красиві молоді дівчини почали постійно разом кудись ходити.

Ще до війни, на день народження подарували мені великий польський географічний атлас Ромера. Восени 1941 року, десь у жовтні, Іда і Гелька мало не кожен день приходили, щоб підшукати в атласі місцевості, що робилися актуальними в ході пересування фронтів. Шукали на картах Сходу Європи, на картах Заходу і навіть на картах Африки. Війна палала скрізь, дівчата перед нами не приховували, що слухають польськомовні передачі радіо Бі-Бі-Сі. Для тлумачення лондонських комунікатів ставало необхідним віднаходити населені пункти в польському звучанні.

– Десь спритна дівка знайшла можливість слухати радіо. Не всі ж бо люди такі залякані, – похвалював тато Іду, рівночасно роблячи певний докір мамі.

Перед самим вибухом радянсько-німецької війни батькова сестра принесла нам великий восьмиламповий радіоприймач фірми «Телефункен» – чудо тодішньої радіотехніки. Я дуже пишався, бо ми були єдиною сім'єю не лише в будинку, а в цілому кварталі, яка має ламповий приймач. Втішалися ми не довго. У перших днях окупації вийшло розпорядження про негайну здачу лампових радіоприймачів. Хоч не хоч, довелося здати апарат. Батько трохи опирався, але обережна мати наполягла.

Однак не всі власники радіоапаратів були такими законопослушними. В усякому разі Іда систематично слухала Лондон і Москву. Зважаючи на її темперамент, вона не обмежувалася усним переказом відомостей. Імовірно, десь друкувався відповідний бюлетень.

Одного разу Іда Штарк і Гелька Валах, як звичайно, вибралися до міста. Зустрівся я з ними в коридорі нашої брами. Перед виходом на вулицю дівчата повитягали з рукавів шпильки, якими були прикріплені пов'язки з зіркою Давида, і сховали пов'язки до кишень. У доброму настрої вони безпричинно, як то молоді, сміялися, кпинили собі з німців, жартували зі мною. Гелька запитала мене веселим тоном:

– Правда, що я ніскілечки не схожа на єврейку?

Я лукаво підтвердив, хоча, насправді, виглядала вона типовою єврейкою. Так зі смішками розвеселені молодістю і тілесною красою дівчата випурхнули на вулицю.

Наближався вечір, а з ним і поліційна година. Ані Іда, ані Гелька додому не повернулися. Першою на сполох вдарила Фріда Валах. Материнське серце підказало – трапилася біда. Годинник на ратуші вибив дев'яту годину. Після дев'ятої без спеціальної перепустки львів'янам не вільно було з'являтися на вулицях. Дівчата не поверталися. Фріда Валах, ризикуючи, вибігла на ріг Клепарівської виглядати дочку. Стояла там доти, поки не сполошив її німецький патруль. Усю ніч обидві матері не лягали спати.

На другий день вдосвіта Хая Штарк помчалась на відому їй адресу дізнаватися, що трапилося. Їй там відповіли, що дівчата не появлялися. Нарешті хтось порадив звернутися до поліції. Жінки дочекалися, коли мій батько прийшов з роботи, і впросили його піти з ними разом на розташовану неподалік поліційну дільницю. Звісно було, що, виконуючи німецький наказ, українська допоміжна поліція виловлювала на вулицях тих євреїв, хто не носив пов'язки. Не становило таємниці, що за відповідний хабар поліція людей відпускала. Матері дівчат взяли з собою певну суму злотих і на чолі з батьком подалися викуповувати дочок.

– Де ви раніше були? – скрушно розвів руками черговий поліцист. – Ви прийшли на годинку запізно. Приїхала машина з ґестапо і всіх затриманих повезли на Лонцького.

Матері ходили на Лонцького, але безрезультатно. Потім звідкись дізналися, що Іду Штарк і Гельку Валах на піщаному кар'єрі в Лисиничах розстріляли.

– Пропала моя доня, вони її вбили! – заголосила пані Штарк.

З того дня, скаржився мені Йосале, його мати замкнулася у собі, геть втратила цікавість до життя.

47

На початку сорокових років минулого століття зими відзначалися незвичною суворістю. Львівські дотепники пояснювали це тим, що з приходом совєтів для Галичини навстіж відчинилися ворота крижаного Сибіру. Дуже холодною була зима 1940-1941 років, а ще лютішою і згубною для німецької армії видалася зима 1941-1942 років. Ніби саме небо заприсяглося проти них.

У місті бракувало палива. Люди мерзли у холодних домівках, тріскалися на морозі водогінні труби. За винятком кількох головних вулиць, скрізь височіли неприбрані кучугури снігу.

Однак найгірше допікав львів'янам не так холод, як голод. На продовольчі картки видавалася така мізерна кількість продуктів, що елементарно вижити ставало неабиякою проблемою. Процвітала спекуляція, тобто торгівля поза рамками офіційної регламентації. Міщани, рятуючись, масово розпочали обмінювати свої домашні статки на селянську продукцію. Тоді багато злосливо говорилося про захланну селянську зажерливість. Балачки мали етнічний підтекст: селянство було українським, а міщанство – переважно польсько-єврейським. Часто розповідали історійку, як темний селянин обміняв три мішки картоплі на піаніно і цей, непотрібний йому, дорогий музичний інструмент поставив у стодолі, де по ньому лазять кури. Якби там не було, у війну прогодуватися на селі, безперечно, є легше і звідси загострився одвічний антагонізм село-місто. Найбільше голод допікав, звичайно, євреям. Вони на картки діставали наполовину менше продуктів, їх додатково ще пригнічували всякими поборами. Гітлерівці планомірно, цілеспрямовано і послідовно доводили єврейське населення до цілковитого зубожіння і голоду. В ґестапо добре знали, що виснажена голодом людина не здатна на активний спротив. Це психологічне правило, до речі, відчули на собі українці, які мільйонами гинули у голодний 33-й рік.

Після доволі смутного, напівголодного Різдва 1942 року мої батьки стали радитися, як бути далі. Вже були продані або обміняні на харчі найцінніші домашні речі: шлюбні обручки, килим, мамине хутро, батьківське зимове пальто, годинник тощо. Все, що можна було продати і обміняти, було продано і обміняно. На сімейній нараді було вирішено, що єдиний вихід – покинути татові малооплатну друкарню і шукати собі іншу, бажано «ситну» роботу. За збігом обставин йому вдалося таку «хлібну» роботу знайти у міській різні (м'ясокомбінаті). Там, не без великих труднощів, батько влаштувався простим робітником у забійний цех великої рогатої худоби. До війни власником міської різні був маґістрат (управа міста). Ця обставина наклала відбиток на національний склад працівників. Ще з австрійської пори магістратські урядники намагалися не допустити до різницького середовища греко-католиків, тобто українців. Їм це вдалося – вони перетворили міську різню у виключно польську кадрову монополію. З приходом радянської влади директором м'ясокомбінату став присланий зі Сходу партієць, а з приходом німців ним став фольксдойч. Проте далі всі різницькі майстри та їхні помічники і обслуговуючий персонал залишалися польськими. Вписатися у антиукраїнське, шовіністично налаштоване середовище батькові було нелегко, але йому, правда не відразу, це якось вдалося.

Тим часом події у місті набирали бурхливих обертів. Утворення єврейської мешканевої дільниці (ґетто) викликало небуденну хвилю переміщень населення. Міщани легко піддатливі на зміну помешкання, однак на цей раз настала небачена досі загальна «мандрівка народів». Десятки тисяч львів'ян не зі своєї волі переносилися з місця на місце. Наш будинок входив у засяг ґетто, і вибиратися з нього єврейським мешканцям не було потреби. Зате Желязні, Микола Щур і наша сім'я мусили, згідно з німецьким розпорядженням, перейти мешкати в інший район міста. Але сталося так, що першими вибралися з нашої кам'яниці саме єврейські сім'ї. Найпершими знялися Шнеєбауми. Прощаючись, Бернард Шнеєбаум сповістив: вони виїжджають у Румунію, там довго не засиджуватимуться, бо невдовзі подадуться у Палестину. Ніна Шнеєбаум, з властивою їй захопленістю, повідомила, що все вже домовлено, з дня на день вони опиняться у благословенній Палестині. Також раптово випровадилася з нашого будинку сім'я Штарків. Після загибелі Іди їхня родина, хоча не було на це видимої причини, спішно поміняла квартиру. Це підтверджувало опосередковано припущення моєї мами про якусь заборонену підпільну діяльність Іди. При від'їзді Мусьо подарував мені дещо зі своєї бібліотеки, зокрема великий німецько-польський словник, який потім довго в мене зберігався.

– Німці протримаються найдалі рік, але знати німецьку мову буде тобі все одно корисно, – сказав Мусьо.

Пізніше кілька разів я ходив на їхню нову квартиру в різних справах. Оселилися вони в дерев'яній веранді при невеликому будиночку на Клепарівській околиці. На моє запитання навіщо вони поміняли свою квартиру на тісну веранду, пані Штарк сухо відповіла:

– Так нам треба було.

Десь у той час покинула наш будинок сім'я Желязних. Владислав і Соня перебралися вверх по Янівській під номер 41, вище сучасної вулиці Бортнянського.

Незабаром після зміни батьком роботи і ми, нарешті, зважилися поміняти своє помешкання. Далі зволікати, опиратися грізним німецьким наказам, які зобов'язували «арійців», за націонал-соціалістичною термінологією, покинути єврейську мешканеву дільницю у найкоротший термін, ставало небезпечним. Хоч обмін між «арійцями» і євреями, проводився через обмінне бюро, зазвичай, на практиці, відбувався через взаємодомовленість. Ми теж полюбовно домовились з однією єврейською сім'єю з вулиці Каспра Бочковського (тепер Одеська) і на початку квітня 1942 року покинули рідну Клепарівську. Там, на Клепарівській, я покинув своє дитинство і назавжди залишив частину свого серця.

48

Вулиця Гоголя (попередня назва Зиґмунтовська) і тепер належить до відносно спокійних бокових львівських вулиць: тут менше автомобілів і пішоходів негусто. У першій половині минулого століття, коли населення міста налічувалось утричі менше ніж зараз, а про теперішні табуни автомобілів говорити поготів, вулиця Зиґмунтовська нащодень виглядала майже безлюдною.

Ранньою весною 1942 року я йшов цією вулицею до Єзуїтського городу. І переді мною, і за мною людей не було видно. Раптом чую: хтось стрімкою ходою мене наздоганяє. Мимоволі озирнувся, бачу: за мною поспішає середніх літ чоловік з непокритою шпакуватою чуприною. Мав він гострі, схожі на птичі, риси обличчя і білу єврейську пов'язку на правому рукаві. Впадала у вічі його сильна худоба: чоловік явно тривалий час жив упроголодь. Одягнений він був у чистий, праний-перепраний, але чомусь не по сезону благенький літній костюм, хоч у повітрі ще тримався пронизливий холод. Замість нормального взуття мав на ногах якісь убогі шматяні мешти. Хода його була навдивовиж прудкою і цілеспрямованою. Привернув увагу затято рішучий і водночас радісний вираз його обличчя. Дивився він не під ноги, а чомусь постійно задирав голову на небеса. Навіть не зиркнувши у мій бік, миттю перегнав мене. Дійшовши кінця вулиці, тобто до того місця, де розташована монументальна, з годинником на вежі, будівля Львівського управління залізниці, єврей враз, мов укопаний, зупинився.

Тут перпендикулярно до Гоголя простяглася магістральна вулиця Міцкевича (тепер Листопадового Чину), а навпроти вхід у парк. Зараз там зробили підземний перехід. І неспроста – місцина для перехожих підступно небезпечна. Довга пряма вулиця Листопадового Чину бере свій початок на рівнині біля університету, поступово піднімається вгору аж на висоту святоюрської гори. Безперешкодному рухові транспорту не заважають ані вуличні перехрестя, ані трамвай. Зліва і справа тягнуться майже всуціль огорожі, що спонукає шоферів набирати великий розгін перед узвишшям. Найбільшої швидкості, часто з порушенням правил руху, автомобілі досягають якраз біля управління залізниці.

Єврей зупинився на брівці тротуару, зосереджено вдивляючись униз у бік університету. Проїжджа частина вулиці виглядала на ту хвилину вільною. Щось було в його збудженій поставі такого, що я, не дійшовши кілька кроків до нього, теж несамохіть зупинився. Інших перехожих поблизу не було, ми стояли під управлінням самітньо.

Внизу, на рівні університету, з'явився легковий автомобіль, який став набирати розгін. Єврей, зігнувшись від напруги, мов тятива лука, нетерпляче дивився у його бік. Коли на великій швидкості автомобіль наблизився, чоловік зненацька блискавицею кинувся вперед напереріз, ніби плавець у воду. Почувся сильний удар. Тіло, як пір'їнка, відлетіло назад, до краю тротуару. Від удару череп сплющився, мов м'яч, з якого вийшло повітря. Розрахунок був точним: смерть настала миттєво.

Автомобіль зупинився. Вискочив шофер – молоденький солдат у голубій формі німецьких авіаційних військ. Від пережитого шоку обличчя його стало крейдяним. Він приклав розгублено долоні до грудей і звернувся до мене – єдиного очевидця – зі словом «unschuldig». Я ствердно кивнув головою: водій справді не був винний. Солдат тремтливими руками відтягнув тіло убитого, поклавши його на край тротуару лицем уверх. Потім підняв шматяний мешт, що злетів з ноги самогубця і поклав йому на груди. З рота, носа і вух нещасного витекло трошки крові. Відкритими і вже незрячими очима він вдивлявся у львівське небо. З легковика почувся невдоволений гаркіт офіцера. Водій, мало не плачучи, сів за кермо і автомобіль, набираючи швидкість, від'їхав.

Навесні 1942 року частина львівських євреїв уже збагнула, що їх очікує близька неухильна смерть над розстрільною ямою. Те, що раніше навіть у найчорнішому сні не можна було уявити собі, ставало реальністю: могутня німецька державна машина зважилася на сатанинський план винищення цілого народу. Євреїв Гітлер оголосив смертельними ворогами націонал-соціалістичної Німеччини, які підлягають фізичному знищенню. Розпочалося пекло Шоа.

Стали проникати моторошні подробиці масових єврейських розстрілів. Перед стратою, – розповідали, – людей змушують наголо роздягтися. За непослух люто катують, ламають кості. Поранених не добивають – закопують живцем. Після розстрільної акції земля над могилою ще довго двигтить. Не витримуючи безперервного очікування смерті, мук голоду, постійних знущань, цькувань, терору, окремі євреї накладали на себе руки. Навесні і влітку 1942 року Львовом прокотилася хвиля єврейських самогубств.

За якийсь час після трагічного випадку біля управління залізниці я зайшов на рідну Клепарівську. Мій сердечний друг Йосале зустрів мене, як завжди, привітно і радісно. Ми довго не могли досхочу наговоритися. Але відчувалося – йому стають чужими звичайні хлоп'ячі справи. Зробився Йосале не по віку серйозним, незвично спокійним і розсудливим. Говорив, що німці відправлятимуть євреїв на роботи кудись на Схід.

Балакали ми на подвір'ї, коли до мене підійшла мати Йосале. На бедрі, притримуючи рукою, тримала синочка подружжя Тевелів. Хлопчик був вже нівроку, десь біля трьох рочків, але ходити не вмів, говорити теж не вмів, лише постійно плакав. Вочевидь, дитина росла ненормальною. Казали, що це внаслідок близької спорідненості батьків. Пані Валахова поцікавилася, що в нашій сім'ї нового, але, втихомирюючи дитинча, скоро відійшла від нас.

На моє запитання Йосале розповів, що подружжя Тевелів прийшло до його матері просити на три дні припильнувати сина, бо вони, мовляв, мусять терміново кудись у дуже важливій справі від'їхати.

– Щоб мати погодилася, – розповідав Йосале, – Роза вручила конверт з грішми.

– Грошей багато? – запитав я.

– Трохи доларів, – відповів ухильно Йосале. – Я випадково спостерігав, – вів далі Йосале, – як Тевелі, з усіма попрощавшись, виходили з кам'яниці. Дивувало, що ніякої дорожньої поклажі вони зі собою не прихопили. Як молодята, Роза і Маєр взялися за руки і так вийшли разом на вулицю. Усім відомо, як вони любляться, – докинув Йосале.

Згодом ми дізналися – подружжя Тевелів подалося на єврейський цвинтар. Вони щедро заплатили наперед грабарям за пристойний похорон, відійшли на горбок, якийсь час там посиділи, а потім одночасно зажили отруту. Як професійні аптекарі вони мали у своєму розпорядженні найдієвішу з усіх отрут – ціанистий калій.

49

Влітку 1942 року ще мало людей вірило, що «надкультурні» німці здатні на масове народовбивство, на знищення цілого народу. Поширювалися чутки, що євреїв мають відправити на примусові роботи або на якесь сільськогосподарське поселення на Схід. Про весь жах Шоа львівського єврейства я дізнався з уст моєї товаришки дитячих років Асі Валах.

«Євреїв німці вбивають, розстрілюють з кулеметів. Вигадки, що буцімто їх висилають на роботу на Схід», – розповідала мені Ася, або попросту Ацька, ненатурально повільним голосом. Щось у ній змінилося глибинно, але я попервах не міг збагнути, що саме. Ми сиділи тісно, плече в плече, на вузькій дерев'яній лавці у дворі «рідного» для нас з Асею триповерхового будинку. Ацька, в'юнка, тоненька, розквітаюча дівчина, точніше дівчинка, у свіжовипраному темно-коричневому платтячку старшої сестри Рахілі, у якихось дитячих сандаліях.

Сонце після недавніх затяжних дощів, відробляючи залегке, моментально нагріло вкрите сірим бетоном крихітне подвір'я, і ми, щоб не смажитись, поставили лавку в тінь. Голосистий донедавна будинок, що зранку до вечора наповнювався дитячим гамором, буркотінням бабусь, перегукуванням жінок, різкими викриками чоловіків, – враз став після так званої «акції» німотно тихим. «Велика акція» стосувалася усіх єврейських дітей до чотирнадцятирічного віку, стариків і непрацюючих жінок. У багатодітних Валахів «акції» не підлягав лише сам голова сім'ї – кравець Самуель Валах. Він став працювати у майстерні, яка шила мундири для вермахту.

Я мешкав тепер на іншій, чужій вулиці, в осоружній мені квартирі, і як тільки дізнався, що Ацька повернулася додому, кинув усе і примчав на рідну Клепарівську. Ми росли з Ацькою разом, якщо можна так висловитись, – від колиски. Повсякденно бавилися з нею і її братом Йосале. Влітку з батьками, що між собою по-сусідськи дружили, ходили у далекі походи в Брюховицькі чи Янівські ліси, взимку каталися на одних санках з гори Врубеля. Як не старалися батьки нас ізолювати, ми хворіли тими ж самими дитячими хворобами: коклюшем, свинкою, кором. До війни (тобто до вересня 1939 року) випало так, що ми разом з Асею навіть перебували місяць на дитячому курорті в Риманові на Лемківщині (тепер Польща). Стосунки між нами складалися як між братом і сестрою, набираючи поступово з віком, характеру, я б сказав, ніжної прив'язаності.

– Там, – торкнувшись моєї руки і дивлячись прямо перед собою, розповідала Ася, – викопаний глибокий і широкий рів. Через нього прокладена дошка. Євреям наказують роздягатися зовсім і скидати речі на купу. Далі їх ставлять у чергу і підганяють на дошку. Неподалік сидить німець із «машінгвером» (кулеметом), попиває горілку, а коли на дошку заженуть чоловік із десять, стріляє чергою по потилицях. За валять трупами частину рову – дошку пересунуть далі. Головне – стояти рівно, щоб трапив у потилицю або в серце. Поранені ж бо сильно мучаться. Їх добивають або й ні. Немовлят кидають у яму живцем. Знаєш, боюсь, щоб кулі не пройшли по мені надто високо, я ще не виросла, – Ацька повернула безкровне обличчя і пильно зазирнула мені в очі.

…Пройшло не одне десятиліття від того спекотного дня, від того кривавого львівського літа 1942 року, але тодішній погляд Ацьки обпікає мою душу до самого дна й донині.

Я нарешті зрозумів, що в ній змінилося. Замість іскрометних, насмішкуватих, знайомих темних очей дванадцятилітньої єврейської дівчинки на мене суворо дивилися чужі очі старої, пережитої людини, яка знала щось таке невимовно таємниче, чого мені збагнути несила. Знову, дивлячись прямо перед собою, тим же не властивим їй беземоційним голосом Ася вела розповідь далі:

– Чоловіків зразу ж відокремили, в тому числі й нашого Йосале, і тут же повели на страту. А кількасот жінок і малечу чомусь затримали на клаптику землі, огородженої «колючкою». Ні пити, ні їсти не давали. Збили так тісно, що той, хто вмер, навіть не падав. Йшли дощі, а ми так стояли. Стояли три доби. У дощ, мабуть, німцям не хотілося мокнути, – і розстріли припинилися, Позаминулої ночі, в бурю, мені вдалося низом переповзти під «колючкою» і втекти. Вартівники поховалися чи спали, проте ледь не спіймали собаки.

– Ох, ті пси! – перервала вона монотонну оповідь. Декілька раз Ася з ненавистю і страхом вигукнула: «Ох, ті пси, ті звірі!». Очі в неї від жаху розширилися. – Німці для розваги нацьковують собак. Вівчарка збиває людину з ніг, перегризає горло і хлебче свіжу кров, – продовжила вона знову ж тим дивним монотонним голосом. – Мабуть, сильний дощ не дав псам взяти мій слід. Я бігла провулками, щоб не попастися поліційним патрулям. На ранок добралася додому.

– Авжеж, – втрутився я, – дорога знайома. Скільки разів ми гуляли в Янівському лісі. Через цвинтар, через «гицля»…

– Ні, – заперечила Ацька, – в Янівському лагері так само розстрілюють, але євреїв переважно розстрілюють у Лисиничах. Я втекла з Лисинич.

На мить я уявив її шлях. Від приміського, дачного селища Лисиничі до нашої Клепарівської – понад вісім кілометрів, враховуючи ту обставину, що Ацька уникала центральних артерій, – то десять, а може, й більше. Напівживе, голодне (три дні без їжі й питва), мокре, очікуючи щокроку на рівнозначну смерті команду «Гальт!», темної ночі бігло дівча такий шмат дороги.

– А як мама, як сестри?

– Учора, певно, їх уже розстріляли. Або сьогодні, – відповіла Ася тихо.

Вона пристрасно любила солодке. Нічого іншого не міг я в той день роздобути, як грамів двісті цукру-піску. Неочищеного (такий легше було дістати), жовтявого, що заносив буряковою мелясою. Проте це був справжній ходорівський цукор, а не біла таблетка німецького штучного сахарину. Цукру для тубільців у продажу не було, давали лише сахарин. Пакетик із жовтавим цукром лежав у Асі на колінах. Я заохочував її покуштувати гостинця, але вона відмовилась. Її вже не набило солодке.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Легка дівоча рука лежала на моїй. Кожен думав про своє. Раптом Ацька стиснула мою долоню і пронизливо, з такою силою, аж мені здалося, що чує не тільки весь будинок, але й половина вулиці, розпачливо закричала:

– Рятуй мене! Сховай мене! Спаси!

І далі, вже слабшим тоном, скоромовкою, як у гарячці, скрикнула:

– Ні, ти не врятуєш мене! Ніхто мене не врятує! Ніхто на світі! Ніхто! Вони вб'ють мене! Вони вб'ють мене! Уб'ють!..

Ася розгойдувалася від горя і стогнала. Проте очі в неї були без сліз. Сховати її я не міг, і вона це добре знала. Пройшли десятиліття – розпачливий крик дівчинки звучить у вухах, ніби це було вчора.

Надійшов з роботи її батько Самуель Валах. «Кум а гер. Гей а гейм. Ту дорст сіх окруен» [йди-но, дитино, додому. Тобі необхідно відпочити], – покликав він Асю. Вихований серед євреїв, я розумів прості фрази на їдиші.

Ми встали. Я запевнив, що завтра неодмінно прийду, і сказав їй: «До побачення». Ася глянула на мене дивними, всезнаючими очима і відповіла: «Прощавай, не приходь. Ми з тобою більше не побачимось».

Так і сталося. Коли на другий день пополудні я дістався на Клепарівську, пан Валах повідомив, що зранку німці, повторно прочісуючи квартал, забрали Асю. Чулий батько п'ятьох дітей, цей кравець в один день трагічно позбувся дітей і дружини. Залишився сам, як палець. Валах не плакав. Не плакала Ася, розповідаючи про загибель рідної мами, брата і сестер. Не плакав і я. Такий панував тоді дух часу. Ми знали – сльози не допоможуть.

Спогад про мужню єврейську дівчинку на ім'я Ася, що втекла з лап смерті всього на кілька днів, відтворюю документально. Є у житті людини моменти, коли якась розмова закарбовується у пам'яті назавжди. Розмову з Асею я запам'ятав і поновлюю слово в слово. Не зумів хіба відтворити збережені в пам'яті деталі. Наприклад, її змінену манеру рухатися, крейдяний колір обличчя з печаттю близької смерті, запах нафти, що йшов від волосся (так вона позбувалася паразитів). Не зумів передати як слід неземно мудрий вираз очей, загальмовану, безбарвну мову і крик – благання юної істоти про допомогу, що до сьогодні відбивається болем у моєму серці.