Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

14

Уночі з 12 на 13 квітня 1940 року до нашого помешкання вимогливо задзвонили, а за тим – загримали в двері. Знайомий голос двірника перелякано просив мого батька, називаючи його по імені, відчинити. Зловісний дзвінок і гримотіння в двері не вщухали ні на мить. Не було ради – треба відчиняти. До помешкання рішуче ввалилося з заклопотаним виразом троє енкаведистів. Виглядали вони підтягнутими, зібраними і дуже впевненими. В кімнаті запахло різким чоловічим одеколоном. Військова уніформа непроханих прибульців справляла враження значно добротнішої та кращої, ніж форма звичайних армійських старшин, виглядала ніби щойно пошитою, новою, від якої сяяла блакить. Один із них витягнув аркуш паперу зі списком прізвищ. З нього енкаведист вичитав персональні дані моєї матері і наказав їй негайно збиратися. Куди і чому– не пояснював.

Наказ енкаведиста викликав у моїх батьків стан цілковитої розгубленості. Тато пробував щось заперечити чи вияснити, але йому жорстко сказали сісти в кутку і закрити рота. В домашніх капцях на босу ногу, вкрай спантеличений, він сів на крісло і нервово закурив.

По хвилі до квартири вбігла хижого виду носата жінка у військовій формі: гімнастерка, ремінь, чоботи, синя беретка з червоною зіркою. Уперше я зблизька побачив подібну солдатку – обличчя вже не молоде, втомлене, землистого кольору, на поясі висить важка кобура нагана. Мов скажений лис, стала люто наскакувати на мою бідолашну маму, що в нічному халатику оторопіло завмерла посеред кімнати. З бундючною самовпевненістю знавця, а насправді недоладною, ламаною польською мовою, гострим тоном наказала мамі одягтися. Поправляючи кобуру, увійшла за ширму, нібито допомагати мамі, а насправді провести особистий обшук. Потім короткими, злими репліками безупинно підганяла: «Давай бистра! Не вазісь! Давай бистра! Бистра!». Абияк одягнену маму потягли за рукав до порога квартири, де вже чекав конвой, щоб повести далі.

Як тільки маму вивели з хати, батько рішуче підвівся і твердим голосом запитав, куди нас забирають.

Нікуди, – відповіли йому. – В списках ні вас, ні хлопця немає, сидіть собі тихо, не заважайте.

Але така відповідь, вочевидь, і їх самих не задовольняла. Адже вивозили людей не вибірково, а цілими сім'ями, нікого залишаючи, ні дітей, ні навіть хворих та немічних. Енкаведисти підійшли під яскраве світло люстри, ще раз перечитали машинописний список. Між ними виникла суперечка. Не сходилася мамина форма по-батькові. Замість потрібної Августинівни значилася якась Антонівна. Не співпадала також національність. Один з «тройки» запримітив, що п'ятий номер будинку надрукований машинкою невиразно, скоріше ця цифра скидається на п'ятнадцять. Решта, правда, зійшлося, з роком народження включно. Суперечка закінчилася фразою: «Хватіт, нет времені разбіраться. Бєрьом!».

Енкаведисти вийшли з квартири, а я вибіг слідом за ними. Нічна вулиця зустріла прохолодою і тишею, чувся лише легкий шум працюючих автомобільних моторів. Від початку Клепарівської до цегляного муру старого єврейського кладовища (зараз там Краківський ринок) вервечкою стояли криті вантажні автомобілі з включеними двигунами. Біля кожного з них стовбичив конвоїр, озброєний гвинтівкою з незвичним довгим шпичастим багнетом («русский штык»). Додатково початок і кінець автоколони перекривали патрулі, щоб не пропускати нічних перехожих» А з будинків зліва і справа енкаведисти виводили групками призначених для вивезення людей, переважно польських жінок з дітьми. Чоловіки їхні перебували або в полоні, або в ув'язненні, або за кордоном. Деякі жінки мали в руках невеличкі клуночки. Їх усіх вправно і швидко енкаведисти висаджували у кузов. Відбувалося це у повній тиші, ніхто не кричав, не плакав, не протестував. І щоб це, зрештою, дало?

Я стояв біля крайньої автомашини, не знаючи, куди поділася мама. Темінь ночі та щільне брезентове накриття приховувало середину кузова. Ззовні нелегко було що-небудь вгледіти. Люди щільно сиділи там на дощатих поперечних лавках.

Говорити їм не дозволяли. Раптом я почув з темряви лагідний материнський шепіт:

Йди додому, синку. Не стій тут, не мерзни.

Конвоїр стрепенувся і гаркнув: «Нє разгаварівать!». Він повернувся до мене і погрозливо нахилив у мій бік «тригранний штик». Я непорушно залишився на місці.

І знову долинув лагідний шепіт:

– Йди додому, не мерзни. Мені стане легше, як ти підеш додому. Прошу, йди до тата.

Я послухав її голосу і вернувся додому. Нічний гармидер біля нашої квартири розбудив найближчих сусідів. Двері залишилися незамкнені. Валах, Шнеєбаум, Щур та іще хтось заглянули, цікавлячись, що в нас трапилося. Підійшов Мусьо Штарк, якого ми мали за приятеля дому. Від нього сподівалися почути слова співчуття, розради чи потіхи, але на звістку, що маму забрав НКВД, Мусьо відразу зблід і тут же мовчки втік від нас. Інші співчутливо зітхали, бубніли скоромовкою щось невиразне і теж швидко зникали. Так ми з татом залишилися самі. Хоч на дворі стояла ще глупа ніч, спати нам не хотілося. Приголомшені нещастям, сиділи ми принишклі за столом у глибокій зажурі.

Неждано-негадано зайшов до кімнати Мойсей Блязер. Він прийшов не потішити нас, а вияснити конкретні обставини і причину депортації мами. Блязер твердо сказав, що нема в нього сумніву: з мамою трапилася помилка. Він прискіпливо уточнив найменші деталі та нюанси поведінки енкаведистів. Особливо його зацікавило, що вони говорили, коли засперечалися. Кожне слово Блязер, мов пробуючи на зуб, розглядав у всіх можливих ракурсах. Його чіпкий єврейський розум шукав виходу.

Накінець Блязер поцікавився, чи є вдома якісь мамині особисті документи. Вияснилося, що в шухляді залишилася завірена виписка з метрики.

– Якраз те, що треба! – вигукнув утішений Блязер.

– Їдемо, – сказав він рішуче до батька» – негайно їдемо, зволікати не можна, дорога кожна хвилина.

Потім не раз в сімейному колі згадували драматичні події тієї ночі та вирішальну роль Мойсея Блязера.

Удвох з батьком вони поспішали на сусідню вулицю Яховича, де жив знайомий візник. У Львові на той час ще збереглися приватні фіакри – легкі кінні пасажирські екіпажі. Батько з Блязером поїхали фіакром вверх Городоцькою, проминули головний вокзал і зупинилися аж за три кілометри від нього, у п'ятому парку. Там немає будівель, а лише з десяток запасних колій. В історії Львова цей п'ятий парк відіграв зловісну роль. За десять років (1940-1950) звідси в «товарняках» було відправлено у різних напрямках майже 90 % корінного населення міста, не враховуючи єврейського населення, частина якого була вбита на місці, а інша – вивезена через п'ятий парк на фабрики смерті.

Мойсей Блязер залишився разом з візником чекати у фіакрі, а підбадьорений ним батько пішов на територію парку. На колії стояв готовий до відправки завантажений ешелон. По мири метру ешелон вартував конвой військ НКВД. Треба було за всяку ціну прорватися до групи начальників, що стояли під навісом біля залізничної стрілки. І знову батько використав демагогічний прийом, простягнувши свої обпечені кислотою долоні. Він став вимагати пропустити його, львівського пролетарія, до командира. Спантеличені конвоїри не знали як бути ні відганяти, ні пропустити. Здійнявся галас. Нарешті прибіг якийсь старшина і таки провів батька до начальства.

Далі батько дотримувався інструкції чи скоріше мудрої поради Мойсея Блязера. Він показав мамину метрику і виклав усі аргументи на користь версії про помилку. Серед старшин були ті троє, що забирали маму. Як не дивно, саме вони гаряче підтримали батька, зваливши вину за помилку на друкарку.

Начальник ешелону особисто повів «львівського пролетарія» до потрібного вагона, сам відчинив двері, і мама буквально стрибнула з висоти вагонних дверей батькові в обійми. Невдовзі пролунав свист паровоза, «червоний ешелон» рушив кудись далеко на Схід, на якусь «нелюдську землю». Ще добре не розвиднілося, коли всі троє повернулися додому. Моя мама ніколи не забувала цю розсудливу, безкорисливу і шляхетну допомогу Мойсея Блязера.

За підрахунками сучасних дослідників, усього із Західної України в Сибір, на Північ, у Казахстан і в подібні безповоротні прірви за півтора року радянської влади (1940-1941) вивезено більше 10% населення. За цей період людські втрати Галичини становлять понад 400 тисяч осіб, в тому числі – 100 тисяч із Львівщини. Такі нечувані широкомасштабні репресії мали всі ознаки геноциду – злочину проти людства. Митрополит Шептицький у своєму листі до Ватикану наголошував, що ув'язнено, вивезено і вбито було майже 400 тисяч українців Галичини. Польський уряд оцінював втрати населення під більшовицькою окупацією (враховуючи Волинь і більшу тоді, ніж зараз, Західну Білорусію та Віденське воєводство) на півтора мільйона осіб. Наступного дня вранці тато побіг на Клепарівську п'ятнадцять попередити Марію Антонівну, щоб сховалася.

15

У великому чотирикутнику між міським броваром і вулицями Клепарівською, Рапапорта і Шпитальною, якраз там, де зараз Краківський (перед тим Колгоспний) ринок, близько чотирьох століть функціонувало єврейське міське кладовище. Перші відомості в архівах про це кладовище датуються XV століттям. Місто розвивалося, росло, і в другій половині XIX століття цвинтар, який опинився в середмісті, закрили. Для нових поховань львівський магістрат виділив єврейській громаді ділянку на Янівській, де єврейський цвинтар існує дотепер. Старий цвинтар перетворився на меморіальний, сюди ходили, мов до музею, подивитися на надгробки-експонати, подихати старовиною. Його згодом обнесли міцним цегляним муром, таким самим, як Личаківський цвинтар. Рештки цього червоного муру збереглися донині.

У 1939 році, готуючись до вуличних боїв, польські сапери пробили в цвинтарному мурі декілька отворів. Після закінчення польсько-німецької воєнної кампанії отвори наспіх заклали, але один непомітний лаз якось залишився незауваженим, чим негайно скористалися всюдисутні шибеники нашого кварталу.

Міських дітей вабила сюди тиха паркова оаза, де можна на лоні природи бавитися в захоплюючі ігри. Немало дитячої радості та втіхи зазнав я зі своїми ровесниками на цьому старосвітському цвинтарі. Серед некошеної трави, густих чагарників, у тіні крислатих каштанів рядами стояли білі камінні стели-надгробки, запалі від давності в землю. Найвищі з них сягали людського зросту, а найменші ледь піднімалися до підборіддя. Зрідка на старий занедбаний цвинтар заходили групки побожних єврейок. Жінки запалювали свічки і нишком молилися. Від вулиці Рапапорта лежав дивний окраєць холодної пустки, вільної від надгробків-мацевів. Колись тут ховали караїмів і правовірні євреї залишили недоторканим це трефне місце – відкриту чорну галявину без мурави, на якій навіть чомусь не росли кущі. Батько пояснював мені, що караїмську ділянку цвинтаря таємно поливають кислотним розчином, тому тут нічого не росте. На узгір'ї цвинтаря, ближче до вулиці Клепарівської, знаходилися пам'ятники видатним представникам давнього львівського єврейства. Привертав увагу художньо вивершений надгробок керманича львівської середньовічної общини Нахмана і уславленої Золотої Ройзи. Надгробний камінь зверху донизу густо покривали священні квадратні літери єврейського письма. По боках епітафію прикрашав різьблений у камені вигадливий рослинний орнамент.

Одного дня нашу захоплюючу гру серед зелених кущів перервала несподівана поява цвинтарного сторожа. Він повівся зовсім не так, як зазвичай ведуть себе в подібних випадках охоронці. Не виганяв нас грубо геть, не лякав карами, навіть не лаяв, а мовчки пильно придивився насамперед до мене, пізніше уважно приглянувся до наляканого Збишека Батога і накінець найдовше зупинився перед третім учасником забави – Йосале Валахом. На двійко дівчат, що були з нами, не звернув уваги.

Сторож поцікавився батьками Йосале і промовив до нього м'яким, спокійним учительським тоном, як я зрозумів, про те, що тут єврейський цвинтар і єврейському хлопцеві не личить бігати по могилах предків. «Їх не можна топтати», – пояснив він. Засоромлений Йосале опустив голову. Сторож вкрадливо запитав, у який спосіб ми проникаємо на територію кладовища. Йосале показав. На тому його коротка нотація бешкетникам завершилася, хоч звертався він тільки до одного Йосале. Як непомітно з'явився, так само, мало не навшпиньках, сторож тихенько пішов собі повз єврейську лікарню в напрямку цвинтарної брами. Але після тієї зустрічі якось сама собою наша забава припинилася. Більше ніколи ми не збиралися гуртом на єврейському кладовищі. Зрештою, наш секретний малопомітний лаз ще того ж дня надійно замурували.

Ця історія змусила мене замислитися, чому євреї впізнають один одного з першого погляду, як це сталося з Йосале і як я часто спостерігав у інших випадках. Відповідь лежала на поверхні. Полягала вона в тому, що, як народ семітського походження, євреї, щоб там не говорили, помітно відрізняються зовнішністю від слов'ян, зокрема від українців та поляків. І ця обставина, малоприкметна в повсякденному, нормальному житті, в часи Шоа набрала грізного і негативно доленосного значення. Не документи, а риси обличчя виказували єврейське походження людини.

У цьому контексті варто зазначити, що, описуючи криваві львівські події, єврейські автори часто скаржаться на небезпечну розпізнавальну спостережливість дітей, а це не раз призводило до трагічних наслідків. На відміну від дорослих, які сприймають незнайому людину, прислухаючись, головним чином, до її бесіди, дітей не цікавить малозрозумілий сенс розмови, зате вони ретельно стежать за самою манерою поведінки розмовника, за дрібними деталями його зовнішнього вигляду. Як би хто не маскувався, обманути юних «дослідників» нелегко. Впізнати семітські риси обличчя їм вдавалося так само, як згори бігти – швидко і точно. А втримати таємницю дітям, звісно, непросто. Діти великі правдолюбці і можуть ненароком когось виказати. Так що єврейські автори мають тут рацію. Проте, вочевидь, не діти становили головну небезпеку для тих, хто, рятуючись від смерті, маскував своє єврейське походження. До цієї теми ми ще повернемося.

16

Сім'я Шнеєбаумів поселилася в нашому будинку за кілька місяців перед вибухом світової війни. Львів мав стати для них короткочасним, транзитним етапом на шляху з рідної Волині до заморської Америки. Прихід до влади Гітлера змішав єврейським емігрантам усі карти. Німецькі морські порти балтійського узбережжя для євреїв закрились і заокеанський маршрут вимушено перемістився до Чорного моря, до румунського порту Констанца. А місто Львів розташоване поблизу румунського кордону (тоді ж кордон проходив ще ближче: Чернівці були під Румунією). В 1939 році рештки розбитих частин польської армії, на чолі зі своїм маршалом Ридз-Сьмігли, втікали від німців та большевиків саме через Галичину до Румунії, а звідти – у Францію.

Глава сім'ї Бернард Шнеєбаум, містечковий єврей, за фахом швець, людина спостережлива і розсудлива, якось розповів моєму татові про те, що спонукало його вибратися в далеку морську подорож. Змалювавши утиски поляками волинських українців, а заодно і волинських євреїв, зробив Шнеєбаум такий прозорливий висновок: Польщу чекає або революція, або війна. Встояти така штучно зліплена, різнорідна держава довше не в силі. Треба звідси тікати.

З таким прогнозом щодо Польщі погодилася б тоді більшість українців. Насильно зліплена, з мілітарною та дипломатичною допомогою Антанти, збиранина різноетнічних земель (українських, білоруських, німецьких, литовських), якою була передвоєнна поверсальська Польща, що складалася наполовину з не польської людності, не могла уникнути внутрішніх чвар, як і не могла не принаджувати войовничих зазіхань Німеччини та Росії. Агресивний напад імперіалістичних сусідів на внутрішньо кволу, нестійку Польщу ставав неминучим.

Чимало євреїв, особливо молодих, відчуваючи вибухову ситуацію, мріяли з Польщі виїхати, утекти кудись у світ за очі, від біди подалі. Але для єврейських емігрантів з Польщі настали напередодні війни важкі часи. Тоді з Німеччини з великим галасом примусово виселили 15 тисяч єврейських іммігрантів назад у Польщу, звідки вони колись прибули. По сусідству від нас, через два будинки, поселилася така вигнана з Данціґу єврейська жінка з молодим сином (її чоловіка як агента Комінтерну гітлерівці заарештували). Хлопця звали Ґерд. Він любив приходити до нашого двору. Серед нас він вивчив розмовну польську мову, бо, вихований у німецькому середовищі, зовсім її не знав. Данціґська сім'я марно старалася виїхати до Америки. Тоді, про що Шнеєбауми не здогадувалися, було таємно запроваджено вето на еміграцію євреїв до Палестини і Америки. Західні демократії напередодні війни в такий спосіб відмежовувалися від єврейської проблеми.

У США проживали близькі родичі Шнеєбаумів, які вислали запрошення, звідти надсилали пакунки та іншу матеріальну допомогу, туди ж, зрозуміло, Шнеєбауми линули усією душею. Діти Шнеєбаумів: Куба (Яків) та Ґіза, які мали по 12-13 років, парадували в американському вбранні незвичного для львів'ян крою, фасону та поєднання кольорів. Ототожнюючись з американськими підлітками, вони начепили собі круглі значки з пелехатою Шірлі-Темпл – тогочасною модною зіркою Голівуда. Якось щебетушка Ґіза пригостила мене жуйкою, небаченим ще продуктом – дивом у наших краях, і довго сміялася над моїм невмінням ласувати нею. Жуйку, гадаючи, що це цукерок, я миттю проковтнув.

Омріяну візу до омріяної Америки сподівалися з дня на день. Сім'я Шнеєбаумів жила в тривожному очікуванні, сидячи на спакованих валізах. Про дозвіл на виїзд, тобто про бажану візу, клопотався невсипно швець Бернард, якого поза очі в нас дома звали просто Берком. Його дружина Ніна мала російську гімназійну освіту і сиділа здебільшого в хаті, займаючись зі своїми потіхами англійською мовою. Євреї, як народ музикально обдарований, легко вивчають чужі мови.

Я полюбляв забігати до Шнеєбаумів у гості. Тут вгощали мене чаєм, який пили на російський манер з тарілочки («с блюдца»). Вони єдині в нашому будинку мали чудо тогочасної побутової техніки – патефон. У компактній, як невелика валізка, скрині голубого кольору вміщався у складеному вигляді сам апарат, а по кутах скриньки, в двох металевих шухлядках, зберігалися патефонні голки. Набір платівок був, на жаль, цілеспрямовано одноманітним. Лише одна музична платівка мала запис італійського тенора Енріко Карузо, а решту становили декламації текстів англійської класичної літератури.

Куба, який розпоряджався патефоном, наставляв зазвичай платівку, де звучав уривок з п'єси Шекспіра з гамлетівським монологом. З патефона лунав акторський голос виконавця ролі Гамлета – єврея за походженням, що раз у раз, аж до нудоти, підкреслювала Ґіза. Пишається своїми видатними людьми кожен народ, а у євреїв це почуття розвинуте надзвичайно сильно, бо закладається у свідомість з раннього дитинства.

Найцікавіша для мене хвилина наступала тоді, коли Ґіза, по закінченню патефонного монологу надягала берет, закутувалася в темне покривало, що мало замінити плащ, і так, втілившись у роль Гамлета, наслідуючи актора, з почуттям проказувала: «To be or not to be, that is the question»… Дивитися на її струнку постать, палаючі натхненням очі, розкидані навколо блідого личка густі темні кучері, слухати її дзвінкий, мелодійний голос було немалою втіхою.

Голова сім'ї продовжував невтомно клопотатися про американську візу. Щодня він кудись ходив у цій справі, навіть раз чи два їздив у польську столицю Варшаву на прийом до американського посольства. Звідти Берко вернувся радісно збуджений від пустих, як виявилося згодом, обіцянок. Імпульсивна Ніна раз у раз щасливим голосом сповіщала сусідкам остаточний термін виїзду за океан, але в означений час виникали якісь непередбачувані, малозрозумілі, дрібні перешкоди і від'їзд відкладався. Так він відтягувався, аж прийшла Червона армія. Тоді стало зрозумілим, що ніхто вже в Америку не поїде. Пастка для галицького єврейства їм зачинилася. Ґіза з Кубою пішли до звичайної львівської школи, а Берко тимчасово змирився і став шукати собі роботу, що було не просто.

Після закінчення польсько-німецької війни у Львові, крім біженців, згромадилось ще й немало таких безробітних, як Берко. Нова влада активно, мало не силоміць, вербувала їх на шахти Донбасу та заводи Кривбасу, на соціалістичні, як галасували агітатори, підприємства. Тобто на підприємства, де відсутня експлуатація людини людиною, де трудящі самі керують. Хто піддався агітації, того чекало гірке розчарування: мізерні заробітки, каторжна праця, дефіцит найнеобхідніших ужиткових товарів, невлаштованість побуту, брак елементарного порядку. Завербовані галичани невдовзі, кидаючи там усе напризволяще, дружно втікали назад. З тієї нагоди появився у Львові такий сатиричний куплет:

 
До Донбасу сяко-тако,
А з Донбасу з голов сраков.
 

Тоді серед львів'ян жваво обговорювалося, як, піддавшись агітації, а, може, розвідати стан речей, до Донбасу поїхав чоловік Ванди Василевської – відомої тоді польської письменниці комуністичного спрямування. Її чоловік, на прізвище Богатко, був простим робітником. Повернувшись з Донбасу, він любив посидіти в шинку, побалакати і за чаркою порозповідати про справжнє буття робітників у соціалістичному раю. Одного разу, коли Ванда Василевська поїхала у відрядження (казали – навмисне вступилася), до дверей їхнього особняка на вулиці Павліковського (тепер Грицая) подзвонили. Богатко відчинив двері і тут же був розстріляний. Влада ніяк не відреагувала на вбивство, ніхто не був затриманий, нападників не знайшли, та й не шукали. Демонстративне вбивство Богатка досягло мети: утікачі з Донбасу прикусили язики. А хто цього не зробив, того неухильно прибирало всюдисутнє НКВД.

Деякий час Берко Шнеєбаум вагався: їхати чи ні, але здоровий глузд переміг, і він не піддався донбасівській спокусі, хоч легко настроювався на переїзди. Врешті-решт йому якось вдалося влаштуватися на львівську взуттєву фабрику, розташовану в районі Жовківської вулиці. Пристосуватися до режиму фабрики було спершу важко: Берко любив вранці поспати. Коли влітку 1940 року «робітничо-селянський» уряд оголосив кріпосницьке розпорядження, за яким робітникам не лише заборонялося змінювати місце праці, але за п'ятихвилинне запізнення їх дошкульно карали, в домі Шнеєбаумів вранці починався шалений, всім чутний ґвалт. З квартири Берко вибігав, коли до гудка (початок і кінець роботи фабрики сповіщали гудками) залишалося 10-15 хвилин.

На розвилці вулиць Городоцької та Шевченка, нижче церкви св. Анни, була тоді трамвайна зупинка. Беркові, щоб дістатися до взуттєвої фабрики, необхідно було сісти на п'ятий номер, який курсував з вокзалу через вулицю Жовківську (тепер Б. Хмельницького) до міської різні. На зупинці він заставав теж запізнілий, а тому агресивно налаштований натовп молодих чоловіків, що кидалися на трамвай, мов на штурм ворожої фортеці. В хід йшли лікті, коліна, а часом і кулаки. М'якотілому Беркові влізти до переповненого п'ятого номера з першого разу не завжди вдавалося. Мусив чекати на наступний. За перше запізнення Берко дістав догану, потім другу з втратою прогресивки. Після третьої догани прогульників чекав так званий товариський суд, з яким було не до жартів. Суд давав щонайменше три місяці примусової праці.

Мені казали, ви досконало знаєте місто, – розпачливо звернувся Берко якось до мого тата, – вкажіть мені найкоротшу дорогу до фабрики. Їздити туди трамваєм мені не виходить. На зупинці збираються знайомі між собою чоловіки. Для них я чужак, і мене брутально відштовхують.

Батько наочно показав Шнеєбауму пішохідний маршрут звивистими львівськими вуличками. З того часу Берко спокійно добирався на роботу. Але мрія вирватися за кордон не покидала сім'ю Шнеєбаумів, про що йтиметься згодом.