Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

56

Мене сильно здивувало, коли, йдучи Городоцькою, поблизу костела св. Ельжбети, з вікна наріжного будинку вулиці Хотинської до мене привітно замахали руками і покликали по імені. Вражений, я глянув у той бік – не підлягало сумніву, з відкритого, облитого сонцем вікна на мене дивилися усміхнені, радісні обличчя Ґізи та Куби Шнеєбаумів. Виявилося, що вони тепер мешкають саме тут, на Хотинській. Тепер у цьому будинку розмістилися адміністративні установи, а браму, що тоді виходила на Городоцьку, після ремонту замурували. На мої запитання, чому вони, Шнеєбауми, не перебувають у ґетто. в'юнка Ґіза відрубала чітким, твердим голосом:

– Чого нам там бути, адже ми – не євреї.

– А хто ж ви? – перепитав я вкрай спантеличений.

– Ми румуни, – відказала Ґіза.

– Незабаром від'їдемо до Румунії, – додав Куба.

– І ви не носите єврейських пов'язок? – перепитав я недовірливо.

– Не носимо і батьки наші не носять, адже ми не євреї, – знову з притиском відказала Ґіза, дивлячись навмисне мені прямо в очі.

– Ні, так ні, – відповів, – мені ж то все одно. Раз румуни, то румуни, – хоч насправді був я вкрай здивований.

За тих десять-одинадцять місяців, що ми не бачились, сестра і брат помітно підросли, подорослішали. Ґіза оформлялася на вродливу чорняву дівчину, а Куба помітно змужнів, набрав у плечах ширини. Шнеєбауми мешкали тепер в просторій двокімнатній квартирі, обставленій добротними, старими меблями. Їм явно велося непогано. Батьків не було вдома, як розповів Куба, вони працювали в якійсь поважній німецькій фірмі.

Згадалися колишні часи і я попросив завести патефон з шекспірівськими монологами.

– На жаль, патефон довелося нам продати, – сумним тоном сповістила Ґіза. – Зрештою, ми зараз вивчаємо не англійську, а румунську мову. – Вона вказала на румуно-польський словник і ще якусь грубу румунську книжку, що лежала на столі. Потім Ґіза метнулася на кухню, вийшла звідти у барвистому, заквітчаному фартушку і стала щось декламувати, як сказала, румунською мовою. Я уловлював лише окремі зрозумілі слова пробив висновок, що декламується поезія, присвячена красотам румунського краю.

Куба запропонував мені зіграти шаховий бліц з трьох партій, і я при активній допомозі Ґізи програв усі три. Грали ми з веселими приповідками, Ґіза сипала незлобними дотепами і мені не зробилося ані боляче, ані образливо програвати. Потім Куба показав свої гантелі, похвалився нарощеними м'язами і запропонував поборотися. Хлопчаки, як молоді півники, люблять при нагоді і без нагоди помірятися силою. Досі я постійно його долав. Тепер кряжистий Куба, як я не старався, на велику радість Ґізи мене поборов. Щоб потішити, Куба подарував мені поштову марку з зображенням красивого молодого чоловіка з написом «Romania».

– Це – наш румунський король Міхай, – пояснив Куба. Став я розповідати про трагедію Валахових дітей, про Аську Валах, але Ґіза рішуче мене обірвала, сказавши: «Нам то не цікаво слухати». Потім Ґіза запросила до кухні на філіжанку чаю. Окупаційний чай не був справжнім, якийсь квітковий, і солодили його не цукром, а сахарином. Ґіза вкинула до філіжанок по крихітній білій таблетці. Потрапивши у воду, таблетки сахарину бурхливо розпускалися ще й з шумом. Смак від них був приторно солодкавий, аж до гіркоти. Такий це був німецький «ерзац» цукор. Як настала пора мені йти додому, Куба попросив:

– Знаєш, ми зараз нікуди не ходимо, постійно сидимо вдома, тільки те й робимо, що заглядаємо через вікно. Заходь до нас частіше.

– Заходь частіше, – радісно підтримала його Ґіза.

Я задоволено погодився приходити частіше, і ми домовилися, що прийду наприкінці тижня. Призначили і конкретний день.

– А ви за той час не дременете у свою Румунію? – перепитав я.

– Ні, – відповіла Ґіза, – ми маємо від'їхати на початку наступного місяця. Не турбуйся. Приходь, ми завжди тобі раді, сказала вона і зиркнула на мене своїми блискучими, чорними, як вугілля, очима. Я вловив якусь глибинну затаєну печаль в її погляді.

Минула обумовлена кількість днів, і в призначений час я. радісно збуджений, прийшов на Хотинську вулицю. Вікно було зачинене. Я зайшов у коридор і подзвонив до квартири Шнеєбаумів. Ніхто не відповідав. Постояв, вичекав і знов подзвонив – безрезультатно. «Може дзвінок зіпсутий», – подумалось, і я став стукати в двері. Ніхто не відповідав. Нарешті, коли востаннє сильно грюкнув, відчинилися двері, але не ті, а навпроти і звідти спочатку вибіг, дзявкаючи, кудлатий песик, а за ним двірничка. Тодішніх двірничок я впізнавав відразу. Чомусь це були переважно вічно сердиті, худющі, пискаті і нахабні істоти, від яких пахло капусняком, а траплялося – й алкоголем.

– Тобі кого? – запитала двірничка, нічого доброго не віщуючи сварливим тоном, а її песик і собі став на мене дзявкати.

Я знітився.

– Мені, власне, треба сюди, – показав на двері Шнеєбаумів.

– А ти хто їм такий?

– Просто знайомий.

– У тебе є з ними якісь справи?

– Ніяких спеціальних справ, я домовився сьогодні з ними зустрітися.

– Цікаво, що в тебе за справи з жидами? – запитала двірничка крикливим тоном. Кудлатий песик не переставав на мене дзявкати.

– З якими жидами? – перепитав я наївно. – Вони ж румуни.

– Які ще, такої матері, румуни, – визвірилася двірничка. – Вчора була тут і поліція, і ґестапо і твоїх жидів забрали. А я не збираюся за всяку приблудлу холєру відповідати. Забирайся геть звідси, поки я добра, і не швендяйся тут більше. А то покличу поліцію і ще й тебе загребуть як жидівського посібника.

Двірничка почала на мене так верещати, вкупі зі своїм песиком, що, здавалось, чутно стало аж на Городоцькій. Я утік як ошпарений.

57

Мешканці кам'яниці на вулиці Каспра Бочковського, до якої ми нещодавно переселилися, рахувалися всуціль поляками, за винятком малописьменної біженки-українки зі східних областей. Після війни стало відомо, що «біженка» – дружина офіцера НКВД і росіянка, а не українка, ще й до того вчителька. Мій батько, який любив проявляти здоровий скепсис до справжньої ідентичності львівських поляків, познайомившись з мешканцями будинку, заявив удома, що всі тутешні родини або мішанці, або за походженням таки полонізовані українці. лише про наших безпосередніх сусідів по балкону на прізвище Офман висловився, що це хіба єдині правдиві чисті поляки. І помилився. Тими сусідами була поважна матрона з двома синами і донькою. Голова сім'ї помер ще перед війною. Жили Офмани скромно, якби не сказати бідно. Зрештою бідував тоді цілий окупований Львів, а про нужду євреїв казати вже нічого. Сини десь працювали, один з них, горбатенький, зумів влаштуватися в годинникарську майстерню, що містилася неподалік на Городоцькій. Саме він підтримував на плаву цілу родину. Німецькі військові за ремонт годинників розплачувалися пайковим хлібом. Старший син і донька заробляли, як і всі, мізерні гроші.

Донька, років двадцяти, на ім'я Катерина, поводилася, як запекла полька. Стала вона мене буквально переслідувати, маючи утопічний намір переробити на поляка. Кася переконувала мене, що бути поляком– це висока честь і відповідальність. Зауваживши мій нахил до читання, Кася постійно підсовувала мені патріотичну польську літературу, а серед неї, – бо якже інакше, – біблію польського шовінізму «Огнем і мєчем» Генрика Сєнкевича. Цей, сповнений туги за втраченою імперією, псевдоісторичний художній твір, що є частиною ширшої «Трилогії», де переплутані справжні події з вимислом, справжні історичні постаті з вигаданими, а все разом має доказати виняткову цивілізаторську роль поляків у Східній Європі і зокрема в Україні, на польських читачів справляв і досі справляє заворожуючий вплив. Катерина, згадуючи героїв цього роману, впадала в патріотичний транс ніби в гарячку. Вона задихалася, вимовляючи імена Скшетуського, Заглоби, Яреми та інших літературних героїв з цієї книжки. Проте скоро вона мала пересвідчитися, що художні образи в белетристиці – це щось зовсім інакше, аніж жорстока реальність окупаційного Львова.

Влітку 1942 року німці завоювали майже всю Європу і гітлерівський Третій Райх досяг вершини своєї військової могутності та успіху. Львів'яни це стали відчувати на кожному кроці і про це говорили. На подвір'ї собору св. Юра після Служби Божої чоловіки, скупчуючись невеликими гуртами, обмінювалися думками про актуальні події.

– Гляньте на німаків, – почув я там одного разу, – пригляньтеся, як вони стали тепер ходити. Мов індики.

Справді, німецькі солдати влітку 42-го ходили поважно надуті і з особливою пихою так енергійно розмахували руками, що долоні мало не торкалися сідниць. Самовпевненість і бундючність німців тоді сягла апогею. На тубільців споглядали зверхньо, а якщо й говорили з ними, то підкреслено з погордою.

Якось ми стояли в черзі за буряковою «мармолядою», яку видавали на продовольчі картки. Ерзац-повидло мало за німецьким звичаєм замінити споживачам і цукор, і жир, і молоко, і ще там щось. Продавець сповістила, що «мармоляди» всім не вистачить. Збуджений натовп миттю утворив клубок при вході до крамниці. Спалахнули сварки, піднявся шум і гам. Багатьох жінок вдома чекали голодні дітки. Надійшов на це німецький старшина і почав наводити порядок серед тубільців. В руках у нього звідкись взявся замашистий ціпок і він став ним бити людей. Лупив, куди попало: по головах, по плечах, по раменах, відсікаючи від черги так звані «прилипки», тобто тих, хто не стояв чітко в шерензі, а дещо збоку. Так німець, б'ючи ціпком, пройшов уздовж усю чергу. Вкінці, засапаний, мав він презирливо-торжествуючий вигляд: навчив слов'янську голоту дотримуватись порядку. Не мине й року, як сотні тисяч голодних німецьких військовополонених стануть безладно юрмитися перед котлом з баландою, не дотримуючись ні черги, ні порядку. Голод – не тітка. Зі ста восьми тисяч полонених німців на Волзі додому повернеться заледве п'ять тисяч…

У 1942 році Галичина стала глибоким німецьким тилом. У Львові скасували затемнення – по вечорах на вулицях світилися ліхтарі, вітрини і подекуди неони. На вулиці Зеленій німецька гімназія наповнилася дитячим гамором. Стала виходити німецькомовна газета «Lemberger Zeitung». Львів германізувався – в центрі біля Оперного театру встановили гранітний куб з бронзовим написом «Adolf Hitler Ring». Зверху в чавунній чаші горів «вічний» вогонь. Потім на тому самому місці большевики встановили пам'ятник Леніну і, що цікаво, у фундамет пам'ятника заклали хрести з українських і польських військових поховань. Офіційно Львів українською і польською мовами треба було називати Лємбергом. Усі основні вулиці дістали німецькі назви.

Німецький адміністративний апарат намагався охопити своїм контролем життя галицького краю. Проте цивільних німців на таку велику територію не вистачало. З одного боку, гітлерівці дуже дбали про чистоту германської раси, але з іншого -треба було, щоб німців було багато. Клопіт кожної окупаційної влади в Галичині полягав у відсутності потрібної кількості надійних, етнічних кадрів, особливо в середній та нижній ланках, в тих, що найближче до місцевого населення. Німці стали шукати вихід і знайшли його у фольксдойчах. Існувала низка спеціальних державних установ, які мали завдання вишукувати асимільованих німців і виявляти осіб німецького походження. Юридичноправні німецькі громадяни називалися «reichsdeutsche», а особи німецького походження, що прожинали поза межами німецької держави, носили назву «volksdeutsche». Під цю останню категорію стали поступово підганяти щораз ширше коло осіб, Запис на так звану «volksliste» першопочатково відбувався на добровільних засадах. Спочатку фольксдойчами вважалися родовиті німці з матері і батька, потім – нащадки мішаних сімей. Згодом планку опускали все нижче і нижче: фольксдойчами визнавали осіб, якщо хоч один з предків у третьому коліні (дід або баба) мали в собі німецьку кров. З часом осіб, які мали по материнській лінії німецького предка або мали німецьке прізвище, стали записувати у фольксдойчі майже примусово.

Ми довідалися, що Офмани піддалися натискам та намовам і подали заяву на включення їх до списку фольксдойчів. Їхній дід виявився німцем і по лінії матері щось там було німецького. Процедура надання статусу фольксдойчства тривала певний час. Завершувалася вона огляданням квартири спеціальною комісією. Одного дня під наш будинок під'їхало аж три легкові автомобілі. Вийшла група поважних цивільних німців Один з них носив на вилозі піджака позолочений значок Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії – «NSDAP» (таку офіційну назву мала гітлерівська партія). Серед членів комісії буди також заклопотані, серйозні немолоді німкені Комісія докладно перевірила житло сім'ї Офманів на стан порядку та гігієни. Розповідали, що з особливою прискіпливістю члени комісії оглядали кухню і шафи з жіночою білизною. Вважалося: справжня німецька родина повинна культивувати ідеальну чистоту. Висновок комісії був позитивний для Офманів.

Незабаром в житті наших сусідів відбулися разючі зміни. Старший син став носити тирольський капелюшок з пір'ячком і працювати у львівській кримінальній поліції. Ця поліція, про що не люблять говорити українофоби, мала значно більше прав і впливу, ніж українська допоміжна, і складалася виключно з поляків з додатком польських фольксдойчів. Діловодство львівської кримінальної поліції, відомо, велося польською мовою. Годинникаря відразу поставили директором майстерні. Він вже не мусів сидіти, як раніше, за шибкою вітрини, на очах у перехожих. Катерина стала секретаркою в якійсь німецькій установі, А головне: як фольксдойчі, вони були закріплені за спеціальною німецькою крамницею. Звідти носили білий хліб, масло, шинки, ковбаси, голландський сир, французькі вина, рибні консерви та подібні, недоступні львів'янам, продукти. До того ж – в належній кількості. А ще – одержували одяг, взуття тощо, І, звичайно, мали різні привілеї.

Невдовзі їм виділили нову квартиру на вулиці Тарнавській. Ходив я раз туди, щоб віддати Касі забуту книжку.

Офмани займали тепер цілий поверх в солідному будинку з австрійських часів. Мали вони високі, просторі кімнати, повні гарних меблів.

– А як же, Катрін, бути з гордістю польки? – уїдливо запитав я дівчину.

– Я цього не бажала, – відповіла Катерина, – але так склалося життя, що ж поробиш. Ми – німці.

Фольксдойчі у Львові і в Галичині рекрутувалися майже виключно з польського середовища. Кількість їх у Львові оцінювалася на дев'ять тисяч осіб. З історії відомо, руські князі, а потім польські королі, запрошували німецьких ремісників поселятися у галицьких містах. З плином часу німецькі міщани асимілювалися, злилися з польським міщанством. З тих пір немала кількість німецьких прізвищ побутує серед польської інтелігенції. Деякі львівські фольксдойчі, знаючи місцеві обставини, спричинювалися до виловлювання євреїв, які скривалися поза ґетто. Вони ж часто нацьковували німецькі власті на українців.

58

Обширна територія, яка прилягає до Святоюрської гори з боку вулиці Городоцької, згідно з магістратським рішенням, забудові не підлягала, щоб не псувати панорами барокового архітектурного ансамблю. До речі, саме з того боку, зокрема від вулиці Ярослава Мудрого, Святоюрська гора має найбільш величавий вид. До Другої світової війни розлоге підніжжя, або «підошва», Святоюрської гори, яке перебувало у власності Греко-католицької церкви, здавалось в оренду різним підприємцям. Орендатори зберігали тут промислові матеріали під відкритим небом. Влітку інколи на місяць-два на цій площі розкидав табір барвистий Луна-парк з різними атракціонами, що приїжджав до Львова на гастролі здебільшого з Австрії або Чехословаччини. Решта року, як було сказано, площу використовували під склади покрівельних матеріалів, дощок, брусів, паркету та інших будівельних виробів. Від пішоходного тротуару склади відділяв щільний, високий паркан, фарбований у ясно-голубий колір, що робив цю ділянку Городоцької вулиці світлою та веселою.

У 1941 році, панічно втікаючи від німців, енкаведисти підпалили склади. Їх у воєнному хаосі ніхто не брався гасити. Горіли вони декілька днів, оповиті їдким чорним димом, бо, крім легкозаймистої' деревини, там складувався просякнутий дьогтем покрівельний толь. Внаслідок пожежі вигоріло все, разом з голубим парканом.

Під Святоюрською горою залишилось чорною плямою суцільне згарище. Так простояли пусткою вкрита густою кіптявою земля і рештки недогорілого паркану більше року.

Навпроти підніжжя, через дорогу, розташований на Городоцькій монументальний комплекс споруд казарм Франца-Фердинанда, відомий з пори запеклих українсько-польських вуличних боїв у 1918 році. Стіни казарми, і це було прикметною ознакою, густо сповивав зелений плющ (після війни нові господарі його знищили). За німецької окупації, дотримуючись австрійської традиції, тут розмістили базову казарму – «Soldatenheim». При брамі повівав гітлерівський чорно-біло-червоний прапор з «гакенкрайцем» і стояла цілодобово зовнішня варта. Контраст між дбайливо утримуваною, вкритою зеленню казармою та сусіднім попелищем не міг не кидатися у вічі. Мабуть, постійне споглядання з вікон казарми сплюндрованої землі, на якій ні трава не хотіла рости, ні пташка сісти, впливало на настрої солдат, нагадуючи їм у глибокому тилу спустошені фронтові пейзажі.

Так чи інакше, але влітку 1942 року прийшла до свято-юрського підніжжя партія німецьких геодезистів і почала розмічувати територію. А у вересні на понівечену землю привели з ґетто кілька робочих бригад розбивати, як вияснилось, новий міський парк, який прикрашає Львів донині. Проходячи якось попри це місце, я несамохіть зауважив серед тлуму працюючих людей Мойсея Штарка. Підійти до нього відразу не наважувався, побоюючись конвою. На той час поодинокі євреї зникли з вулиць міста. Тепер їх можна було побачити лише в шеренгах колон у супроводі конвою. Насторожено роззираючись навкруг, я здивовано з'ясував повну відсутність якихось дозорців. Не видно було ні гестапівських жандармів, ні «аскарів» (нагадаємо, так називали російськомовних конвойників), ні поліцаїв українських, ні поліцаїв єврейських. Бригади працювали вільно, без жодної зовнішньої поліційної охорони.

Заохочений таким, здавалось, сприятливим збігом обставин, я сміло підійшов до Муся і радісно, емоційно поздоровався. У відповідь Мусьо щось непривітно буркнув, не перестаючи гатити киркою запечену землю. Він чомусь не проявляв бажання зі мною спілкуватися. На запитання про долю колишніх спільних єврейських сусідів неохоче коротко зронив: «Не знаю. Мабуть, не живуть». Тільки коли я запитав про брата, він чітко відповів; «Його німці розстріляли».

– Але ж він лікар? – виявив я подив, пам'ятаючи поширювані чутки, ніби лікарів німці не чіпають.

– Що з того, що лікар? Адже він для них, перш за все, єврей.

Мусьо не випускав кирки з рук, і наша розмова ніяк не клеїлась. Збентежений його непривітністю, я поплентався додому. Йти недалеко; на вулицю Каспра Бочковського, Матеріальне становище нашої сім'ї тоді перемінилося на ліпше. Як я вже казав, батькові вдалося покинути голодну роботу в топографії і влаштуватися чорноробом у різні. Треба додати, що на основних продовольчих виробництвах Львова в часи окупації, як і раніше, поляки займали мало не всі «хлібні» посади: скажімо, на горілчаних заводах Бачевського, у міському броварі, на кондитерській фабриці «Бранка» (тепер «Світоч»), на мукомельній фабриці, у міських пекарнях тощо.

Вдома я розповів матері про несподівану зустріч з Мойсеєм Штарком. Відгукнулася вона блискавично. Через декілька хвилин – з чималим бутербродом я вже мчав назад на Городоцьку. А там, на святоюрському підніжжі, робота продовжувала кипіти: спалену землю очищали, вирівнювали, перекопували, переносили. Розставлені по всій території бригади працювали невтомно, немов мурашки. Мусьо, не збавляючи темпу, далі затято довбав киркою. Побачивши в моїх руках пакет з бутербродом, він на хвильку перервав роботу. Ковтаючи голодну слину, Мусьо переляканим тоном став гаряче відмовлятися від гостинця. І тоді, раптом, опала з моїх очей полуда. Його поведінка стала зрозумілою. Адже він боїться конвою, а роль конвоїрів виконують єврейські бригадири. Якраз один з них, високий, атлетичної будови, спираючись на довгу палицю, незадоволено з-під лоба дивився у наш бік. Мусьо від його погляду знітився і знов схопився за кирку. Бригадир гукнув, щоб я забирався геть, не заважав працювати.

Коли бригадир відвернувся, мені вдалося спритно всунути пакет з бутербродом Мусьові за пояс, а він миттю прикрив його сорочкою.

– Не замітив? – боязко спитав Мусьо.

– Ні.

– Скажи мамі, Що сердечно дякую.

– Мама просила, передати, що готує для вас великий пакунок з їжею, десь за годинку вам принесу.

– Не треба, на сьогодні більш нічого, – скрушно відповів Мусьо. – Нас при вході, на брамі ґетто, ретельно обшукують. Знайдуть – відберуть, ще й дуже, дуже суворо покарають, – він гірко зітхнув.

– Іще раз подякуй мамі, а тепер йди собі. Мені треба виконати норму, – він сторожко глянув у бік бригадира.

Я відійшов од Муся, але приковано спостерігав за незвичним робітником. Досі я знав грабарів-землекопів як осіб маргінальної долі із миршавими, тупими, зарослими щетиною писками, нехлюйних, опухлих від алкоголю, в брудній, неохайній, подертій одежі. Адже на чорні, земляні роботи наймалися ті, що вже ніде не могли знайти праці через відсутність якої-небудь кваліфікації або через темний анальфабетизм, або через безпросвітне пияцтво.

А тепер мав я перед собою підкреслено акуратно одягнених грабарів, чисто вимитих, ретельно поголених, із сніжно-білими єврейськими означувальними пов'язками на рукавах. Ці люди, явно освічені, напевне, мають пристойні кваліфікації, а лише під страхом смерті змушені взятися за лопати.

Не було сумніву, єврейські бригадири суворо наглядали за своїми робітниками. Вони на них гнівно покрикували, настрашки розмахували палицями. На Соловках запровадили в двадцятих роках подібну самоварту – «самокарауливание», коли підібрані тюремним начальством арештанти охороняли решту собі подібних. Мрія тюремщиків: в'язень пильнує сам себе -не чужа була гестапівцям.

Пішов я додому з надією, що завтра побачу Муся знову. Проте Мойсея Штарка не побачив я ні завтра, ані на другий день, ані на третій, четвертий… Більше його так і не зустрів ніколи.