Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 23 страниц)

Восени 1942 року на святоюрському подвір'ї парафіяни стали відкрито говорити, що митрополит категорично проти будь-якої участі української допоміжної поліції в антиєврейських акціях. Говорилося, що він виступив перед німцями і протестом проти варварського знищення євреїв. Відомо було давно, що митрополит не терпів антисемітизму. Як не тримали це в секреті, люди дізналися, що він особисто дає прихисток євреям, доказуючи таким чином приклад іншим. Адже люди вчаться не на помилках, а на добрих прикладах.

Коли з'являвся митрополит – храмом перебігав радісний шепіт присутніх: «Прийшов Шептицький». Владика зупинявся зліва від вівтаря, поблизу казальниці. Зрідка, перед великими святами, він виголошував проповіді. Голос митрополита лунав трохи приглушено і тим, що стояли віддалік, треба було напружувати слух. Ловили найменші нюанси сказаного, бо митрополит, враховуючи окупаційні обставини, вдавався й до алегорії. З тих алегорій вірники робили висновок, що Шептицький безкомпромісно налаштований проти теорій і практики гітлеризму. Шептицький проповідував, що життя людське -найвища цінність, незалежно від національної приналежності, а всі люди і народи – рівні перед Творцем.

Тепер відомо, що наприкінці літа 1942 року митрополит організував кампанію порятунку євреїв. Так, на прохання рабина Давида Кагане, 200 єврейських дітей були таємно перевезені до різних монастирів, їм дали фальшиві посвідчення, українські імена та розсіяли по всіх монастирських школах та сиротинцях у Львові й околицях. Всі вони щасливо пережили гітлерівське лихоліття і вернулися до єврейської спільноти. Шептицький організував у межах церковної структури спеціальний підрозділ, який займався захистом, переховуванням та сприянням безпечному переходу євреїв в угорську Карпатську Україну. Згромадження українських монахинь піклувалось про єврейських дівчат та жінок, велика кількість священиків також докладала зусиль для порятунку євреїв. Багато священиків видавали фальшиві свідоцтва та підробляли парафіяльні записи, щоб показати їхнє українське походження. Митрополит Шептицький закликав не лише душпастирів та монахів брати участь у цій рятувальній акції, він також звертався до церковних братств мирян, щоб вони допомагали євреям, У післямові до книжки про митрополита відомої дослідниці українсько-єврейських відносин Жанни Ковби директор Інституту іудаїки Л. Фінберг пише: «Ми не віддали ще належну данину жертовності Митрополита та його найближчого оточення у справі рятування євреїв під час Другої світової війни». Справедливі слова.

71

На початку квітня 1944 року, на латинський Великдень, у вечірню пору Львів зазнав досі небаченого бомбового удару. Спочатку опустили на парашутах освітлювальні ракети, за ними посипалися бомби. Німецька протиповітряна оборона виявилася слабенькою. Бомбили вокзал і інші стратегічні об'єкти. Казали, загинули німецькі військові і понад двісті цивільних осіб. На кілька днів місто позбавлене було електроструму, води і газу.

Від того дня майже щовечора оголошувалася повітряна тривога. Розпочалися систематичні совєтські бомбардування Львова. Найтяжчих бомбових ударів місто зазнало 1 травня. Тоді було скинуто на Львів кілька тисяч бомб. Знову бомбили вокзал, де під мостовим переходом загинуло півтисячі осіб. Наступного дня сто п'ятдесят літаків піддали місто хаотичному бомбардуванню. Тоді ж бомби впали на споруду бібліотеки «Оссолінеум» і на сотні мешкальних будинків. Стали говорити, що совєти навмисне тероризують бомбардуванням цивільне польське населення. У пошуках безпеки чимало людей покинули місто.

На початку червня 1944 року для всіх львів'ян став очевидним відступ німців на Захід. Вулицею Городоцькою – основною артерією в західному напрямку – безперервно котилися валки вантажних, покритих брезентом автомобілів. На перехрестях появилися військові регулювальники. Потік військового транспорту, з настанням темряви, з кожним днем наростав. Фари автомобілів, відповідно заклеєні, тепер світилися вузьким синім світлом, щоб не помітила ворожа авіація. У місті запроваджено суворі правила затемнення. Припинили засвічувати вуличні ліхтарі, згасли вітрини, місто по ночах занурювалося у цілковиту пітьму. Вікна будинків, відповідно до суворого наказу, запинали непроникними для світла занавісками, аби ні один промінчик не проник назовні. Періодично припинялася подача електрики і газу.

Фронт, відчувалось, неухильно наближався. Стало ясно: кінець німецької окупації Галичини не за горами. Всіх цікавило, чи у Львові німці не чинитимуть запеклого опору, бо це призвело б до руйнування міста, затятих вуличних боїв і великих жертв серед цивільного населення. Львів'яни губилися в домислах. Немало ознак вказувало на найгірший розвиток подій: будувалися укріплення на підходах до міста, копалися окопи і на головних артеріях споруджувалися масивні бетонні колони, які сапери мали в слушний момент підірвати, щоб перегородити шлях танкам. З боку сучасної вулиці Вітовського в цитадельній горі викопали глибокі штольні, які мали служити бомбосховищами. Німці запопадливо почали споруджувати при вході до будівлі ґестапо та інших важливих адміністративних об'єктів, навіть при вході до німецької гімназії на вулиці Зеленій (зараз СШ № 6), бетонні бункери, а в парках і скверах – бомбосховища. Одне з таких бомбосховищ збереглося до сьогодні в сквері біля обласної ради, друге – у парку ім. Івана Франка біля вулиці Матейка. Роїлися домисли, що фронт у Львові зупиниться на півроку, як це сталося в Тернополі, і від міста не залишиться каменя на камені. Поширювалися панічні чутки, що німці замінують увесь Львів, кам'яниці висадять у повітря або разом з людьми, або попередньо населення евакуюють. Зосібна серед поляків кружляли додатково високопатріотичні чутки, аж до неймовірно фантастичних. Говорилося, наприклад, про раптову висадку за допомогою англійців парашутного десанту. Тобто до приходу совєтів у Львові опуститься з англійських, літаків польська парашутна бригада і в місті відразу відновиться польське панування.

Після висадки союзників у Нормандії з німецьких адміністративних службовців злетіла їхня пиха. Розпочалася евакуація окупаційних установ. Одного разу я випадково побачив на розі вулиць Бочковського і Городоцької немолодого німецького солдата в голубій уніформі авіатора. До цього роду військ ставлення львів'ян було терпиміше. Вважалося, що авіація зайнята небесами і не причетна до шалених гітлерівських звірств на землі. Солдат тримав у руках повну військову хлібну торбину і запитливо приглядався до пішоходів з явним наміром з кимось вступити в розмову. Але люди швидкими кроками обминали його. Ніхто не виявляв бажання з ним спілкуватися. Солдат розгублено озирався навкруги. Таку солдатську поведінку я спостерігав не раз і зрозумів, про що йому йдеться: він бажав продати або обміняти свої продукти з військового пайка.

Ми зустрілися поглядами, і він привітно махнув до мене рукою. Коли я підійшов, солдат пояснив, що йому потрібен «шнапс» в обмін на білий хліб і консерву. Авіаторові пощастило, бо якраз я знав, у кого можна роздобути горілку. Недалеко мешкав наш сусід Микола Щур, який тоді працював на лікеро-горілчаному заводі Бачевського і цупив, як усі робітники фірми, звідтіля спиртне. У нього дома завжди знаходилися в запасі «півлітрівки». Я повів солдата, який чимось мені сподобався, до пана Миколи. Господаря не було, але була присутня господиня і ще якісь дві її подруги – статечні сусідські жінки середнього віку. Німець, увійшовши, окинув оком домашнє розп'яття на стіні, потім споглянув на шанобливих жінок і мовив: «Grüß Gott».

Жіноцтво зрозуміло побожне вітання. Що більше: якесь внутрішнє порозуміння наче сяйнуло на присутніх. Обмін товаром відбувся швидко на взаємне задоволення сторін. Крім пляшок «шнапсу», німцеві ще піднесли добру чарку. Солдат в товаристві поважних господинь зробився говірким. Змішуючи німецькі слова з російсько-польськими, лепетів воєнним волапюком. Він признався, що сам не пілот, а лише авіамеханік при обслузі літаків. Недавно його частина прибула до Львова і, мабуть, скоро витранспортується далі на Захід» Сюди, до Львова, незабаром «Iwan kommt» – сказав він упевнено, тобто прийдуть совєтські війська. «Німецька армія, – зауважив він не без задоволення, – вертається на батьківщину». Сьогодні йому випав вільний час, отож камради послали роздобути трохи спиртного.

Господиня пригостила симпатичного авіатора ще чаркою. Роздобрілий солдат розбалакався більше. Він розповів, що зі Сходу, з азіатських степів пре неймовірно величезна людська лавина, яку німецька армія не в силі зупинити. На запитання жінок солдат пояснив, що Львів не боронитимуть, рельєф місцевості цього не дозволяє. Стишивши голос, німець відважився випалити про Гітлера, що фюрер – «шайсе» (засранець). Від такої характеристики жінки боязко переглянулися. Насамкінець солдат, звертаючись до присутніх, запитав:

– «Wo sind eure Juden verschwunden?»

Жіноцтво не відразу зрозуміло запитання. Солдат, поволі артикулюючи слова, повторив. Я допоміг розтлумачити: – Де поділися ваші євреї?

– Які ще євреї, – закудахтали перелякано жінки. – В нас немає ніяких євреїв. Ми євреїв не переховуємо. Адже нам добре відомо, що переховувати євреїв заборонено під карою смерті.

– Жінки, ви мене не зрозуміли. Я питаю не про ваших особисто знайомих євреїв, – сказав, усміхнувшись, німець, – скажіть, чи у вашому місті, у Львові, жили до війни євреї?

– Але ж так, навіть досить багато, понад сто тисяч, – відповіли йому«

– А чому тепер я їх не бачу?

– Бо їх немає.

– Зовсім?

– Зовсім.

– Отже, я запитую: «Wo sind eure Juden verschwunden?» Жінки здвигнули раменами і мовчки переглянулися. Одна сказала:

– Нам це невідомо.

– Не бійтеся мене, на фронт долітали різні чутки, скажіть, будь ласка, правду, куди поділися львівські євреї? Ми, фронтовики, не знаємо докладно, що тут в тилу діялося. Ми прагнемо знати.

Господиня, яка сама пригубила за компанію чарчину, відважно випалила:

– Німці їх повбивали.

– Усіх сто тисяч?

– Усіх.

– І дітей?

– І дітей, і жінок, і стариків – усіх!

Солдат гримнув кулаком по столу:

– Я так і знав! Це все робота тих у чорних мундирах. Знаєте, кого я маю на увазі, тих з СС і з ґестапо. Ми, прості солдати, на фронті кров проливаємо, а вони в тилу воюють з беззбройними цивільними людьми. Через них виступив проти нас цілий світ. – «Eine ganze Welt gegen uns». Ось чому Німеччина терпить поразку. Ось чому – «Der Krieg ist verloren!». Війна програна!

Загибель євреїв Львова – спогади і роздуми очевидця (замість післямови)

Історик і бібліотекознавець Євген Наконечний відомий тим, хто цікавиться історією України, як автор опублікованої вже п'ятьма виданнями (два останні вийшли у видавництві «Піраміда») змістовної праці про причини заміни самоназвою «українці» попередніх назв народу України, а також книги про знищення нацистами євреїв Львова. Друга з цих книг, яка виходить тепер зі змінами й доповненнями, є поєднанням спогадів автора і його роздумів, що грунтуються не лише на власних згадках, але й на аналізі джерел, які стали відомі через багато років після описуваних подій. Особливо цінні розповіді автора про трагічні події, які він бачив своїми очима, але дуже цікаві також його аналізи й інтерпретації. Важливо й те, що стилістика книги дозволяє вдумливому читачеві розрізнити власні свідчення автора від запам'ятаних ним повідомлень інших людей – як більш або менш гідних довіри очевидців, так і тих. які передавали те, що видавалось людям загальновідомим. Це теж істотне для істориків, які вивчають не тільки фактичну канву подій, але й процес формування суспільних поглядів на них, вплив на ці погляди задавнених стереотипів, а також чуток – і тих, що виникали стихійно, і свідомо спровокованих.

Відомо, що гітлерівські правителі Німеччини, як тільки прийшли до влади, розпочали геноцид євреїв. Відразу ж їх позбавили громадянських прав. «Кришталева ніч» 9-10 листопада 1938 р. започаткувала організовані владою погроми, масові вбивства і ув'язнення в концтаборах. Особливо жорстоким стало масове винищення єврейського населення в окупованих Німеччиною країнах Східної Європи. Механізм фабрики смерті, організованої гітлерівською державою, Є. Наконечний показав на прикладі Львова.

В центрі уваги будинок на вул. Клепарівській 5, біля перехрестя цієї вулиці з Городоцькою і Янівською (тепер Шевченка). Багато хто з ностальгією згадує рідне село, де провів дитячі роки. Для Євгена Наконечного – рідним є будинок, невелика кам'яниця, така, яких у Львові було найбільше. Всі, хто там мешкали, зналися між собою, особливо приятелювали діти, що виростали на одному подвір'ї. Книжку починає присвята пам'яті сусідів майбутнього історика, його однолітків, їхніх батьків і кревних. Першою названа Іда Штарк, яка спонукала Євгена описати після війни трагедію львівського єврейства, другою – Ася Валах, вбивство якої стало першою особистою трагедією для майбутнього автора, третім – його найближчий приятель дитячих років Йосале Валах. А далі ще дев'ятнадцять типово єврейських імен і прізвищ. Про одних з них на дальших сторінках написано порівняно докладно, про інших зовсім мало, але всі вони – люди зі своїми рисами, з власними щоденними клопотами, планами, надіями. Всіх їх поглинуло полум'я Катастрофи, всі стали майже одночасно – в другій половині 1942 і другій половині 1943 р. – жертвами геноциду. Разом з ними загинули близько 6 мільйонів євреїв, лише у Львові – понад 170 тисяч чоловіків, жінок і дітей, як корінних львів'ян (таких була більшість), так і втікачів з інших міст і тих, кого гітлерівці привезли до львівського ґетто з навколишніх містечок. Те, що львівський історик описує Катастрофу крізь призму індивідуальних доль, надає його розповіді людський вимір, допомагає відчути, в яких кошмарних умовах прожили нещасні жертви геноциду свої останні місяці перед обличчям неминучої смерті.

Катастрофа, яку в Ізраїлі називають мовою іврит «Шоа», є основною темою книги, вона домінує у всіх розділах. В той же час, – і це цілком природно, – трагічні події років війни висвітлюються на тлі замальовок повсякденного життя окупованого міста. Чіпка пам'ять підлітка врятувала від забуття багато подробиць, не зафіксованих у документах та інших спогадах. Цілком закопомірно, розповідь починається з перших днів Другої світової війни. Приєднання Львова до УРСР переважна більшість поляків вважали окупацією, натомість певна частина українців і багато євреїв сприйняли Червону Армію як визволительку з-під польської окупації. Однак і ті, хто спершу вітали нову владу, незабаром розчарувалися. Є. Наконечний згадує, що масові арешти й депортації, а згодом й розстріли, відкрили добу масового терору, знущання над гідністю людей. Гітлерівська пропаганда доклала дуже багато зусиль, щоб приписати саме євреям жахливі вбивства у львівських тюрмах, вчинені енкаведистами напередодні відходу Червоної Армії з міста. Незважаючи на це, не вдався план спровокувати масові погроми і знищити євреїв руками місцевого населення. Погроми на початку липня були обмеженими і влаштували їх декласовані елементи, яких львів'яни називали «люмпенами», «шумовинням». Співвідношення серед них поляків і українців було приблизно таким, як співвідношення польського й українського населення в місті, отже, в цій соціальній групі були переважною більшістю польськомовні.[1]1
  Відомий львівський професор-юрист Маврицій Аллерганд записав ті дні у своєму щоденнику розмову з колишнім суддею апеляційного суду, якого він називає „Вл. В.”. На слова останнього, що погром „вчинив польський мотлох”, Аллерганд не заперечив по суті, а сказав лише, що українці, які, мовляв, „мали владу і вплив, нічого не зробили, щоб запобігти погромам” (Allerhand M., Allerhand L. Zapiski z tamtego świata. Kraków 2003, s. 38). Розуміється, на той час влада належала німцям, проголошення Української держави тут нічого не змінило.


[Закрыть] Є. Наконечний нагадує, що саме львівське «шумовиння» відповідальне і за погром євреїв Львова, що стався 22 листопада 1918 р., як тільки українські військові були витіснені польським військом зі Львова. До цього можна було б додати, що в погромній акції, як встановила офіційна комісія, діяльну участь взяли також військові. Сучасний вроцлавський українофобський часопис «Semper fidelis» трактує погром як продовження боїв, «оскільки багато євреїв воювало на боці українців».[2]2
  Rogalski М. Listopad we Lwowie 86 lat temu // Semper fidelis, 2004, 6(83), s. 35-37.


[Закрыть] Насправді, як добре відомо, під час польсько-української війни 1918-1919 рр. єврейське населення проголосило нейтралітет і саме за це йому відомстили погромники.

Злісним наклепом є найменування погромів початку липня 1941 р. «днями Петлюри» – мовляв, це була помста євреям за вбивство головного отамана УHP Симона Петлюри Шварцбартом. Насправді, Петлюра був вбитий 25 травня 1926 р., а не в липні, а Шварцбарт діяв не сам, а з ініціативи Кремля.[3]3
  Не випадково Петлюра і один з діячів грузинського антибільшовицького уряду були вбиті відразу після приходу в Польщі до влади Ю. Пілсудського: правителі СРСР боялися союзу Польщі з українцями і грузинами.


[Закрыть]

Погром влітку 1941 р. запланований і спровокований нацистами, був прологом до тотального геноциду. Суцільне знищення єврейського населення Львова розпочалося навесні 1942 р., коли євреїв зігнали в ґетто. Звідтіля їх вивозили до табору смерті в Белжці[4]4
  Белжець розташований на залізниці Львів – Люблін. Колись це була остання місцевість Галичини і Австрійської імперії перед межею з Холмщиною і кордоном царської Росії.


[Закрыть] і на місце масового розстрілу в Лисиницькому лісі. Решта євреїв знайшли смерть в самому ґетто і в «Янівському лаґері» – таборі в кінці Янівської вулиці. У всіх цих місцях масові екзекуції виконували німецькі військові і поліційні формування, але допоміжні функції доручалися також польським, українським і єврейським поліцаям, які здійснювали облави й арешти, пильнували приречених і знущалися над ними, ловили і вбивали втікачів. Поліцаї, як підкреслює автор, часто були добровольцями, хоч багато хто опинився в поліції і примусово, рятуючись від смерті або намагаючись хоча б трохи й відкласти. Це стосується зокрема єврейських поліціянтів («єврейської служби порядку») в ґетто. Слід гадати, під примусом стали на службу вбивцям і частина озброєних стражників (вахманів, «аскарів») з числа військовополонених. Згадує автор і покидьків, які видавали німецькій владі і поліції тих, хто переховував євреїв. Він підкреслює, що основним знаряддям окупантів був терор: нещадно вбивали кожного, хто надавав будь-яку допомогу євреям. Тим більшої пошани заслуговують ті українські і польські «праведники світу», які надавали євреям посильну допомогу, приймали в свої сім'ї єврейських дітей.

Описуючи прилюдні страти українців і поляків на вулицях і площах Львова, автор спогадів відзначає, що в списках страчених називалась одна з двох причин смертного вироку: переховування євреїв або належність до заборонених організацій (ОУН або польської АК), Автор не міфологізує українсько-єврейських стосунків ні в кращий, ні в гірший бік, а просто описує те, що бачив і знав – співжиття, українських і єврейських родин, співчуття українців жертвам геноциду, і, – в той же час, – випадки ганебної колаборації з нацистами людей різних національностей. Відзначено, що, на жаль, добровільні колаборанти і помічники виконавців геноциду були й серед українців, як і серед інших народів. Але Є. Наконечний підкреслює тенденційність авторів, що приписували саме українцям ініціативу знищення євреїв, при цьому звертає увагу на фальшування документів, цитування уривків з них у відриві від контексту. Так, Олександр Солженіцин у своїй антисемітській (?) книжці «Двести лет вместе» наводить з постанови Другого Великого Збору ОУН твердження, що Організація Українських Націоналістів «поборює жидів як підпору московсько-більшовицького режиму, усвідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог». Однак він заміняє трьома крапками найважливіше речення: «Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів». Спираючись на незаперечні факти, Є. Наконечний підкреслює; «приписування структурам ОУН організації у Львові єврейських погромів є зловмисною вигадкою українофобів з метою дискредитації української визвольної боротьби».

Відтворенню автором клімату подій сприяє те, що він не модернізує мови, а називає людей і речі так, як вони називалися свого часу. З одним лише винятком: слово «жид», яке до вересня 1939 р. було в Західній Україні єдино вживаним і не містило тоді в собі чогось образливого, замінено прийнятим у наш час визначенням «єврей». Справа в тому, що сучасне єврейське населення Західної України – це вихідці із земель колишньої Російської імперії, де ще з XIX ст. слово «жид» стало вважатись зневажливіш і замінялось (принаймні тими, хто не сприймав антисемітизму) на біблійне «єврей» (з давнього «гебрей»). У своїй недавній книжці «Украдене ім'я» Є. Наконечний підкреслює, що українці, які вважають неприйнятними нав'язувані їм колись визначення «русини», «малороси», «хохол» тощо, не повинні називати євреїв словом, яке для них є небажаним. Відзначимо однак, що неправомірною є заміна будь-якого слова в цитатах з документів.

Для Львова тотальне знищення євреїв (за неточними даними, з них окупацію пережило лише бл. 800 чоловік) було втратою етнічно-культурної спільноти, яка сформувалася ще за княжих часів, а пізніше впродовж віків становила приблизно третину населення міста. Серед них були ремісники й візники, крамарі й фінансисти, лікарі й адвокати, письменники, журналісти, митці, представники всіх інших професій. Євген Наконечний стверджує – на наш погляд, надто категорично – начебто суспільно-культурне життя львівських українців і євреїв рухалось по різних орбітах. Але і сам він наводить факти про зв'язки і взаємовпливи, згадує успішне блокування українських і єврейських партій на виборах до Крайового сейму і ради міста, спільну боротьбу українців і євреїв проти дискримінації меншин в університеті.

Євген Наконечний привернув увагу громадськості до дуже важливої теми. В Ізраїлі видано багато «книг-пам'ятників», присвячених окремим містам. Книга Є. Наконечного – перший і єдиний у своєму роді унікальний пам'ятник долі одного будинку, всіх його мешканців. На прикладі однієї кам'яниці вдалось показати долю єврейських співгромадян особливо яскраво, більш всебічно, а в чомусь і більш переконливо, ніж це можна було б зробити на матеріали цілого міста.

Заслугою Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника HAH України є публікація дуже потрібної, талановито написаної і правдивої книги, яка відразу ж стала бібліографічною рідкістю. Без сумніву, і друге видання не залежиться на книгарських полицях, не сумніваємося, що будуть подібні дальші перевидання. Бажано також, щоб з'явилися переклади німецькою й англійською мовами. Хочеться також сподіватися, що цінна книга Євгена Наконечного спонукає й інших очевидців поділитися спогадами про трагічне минуле.

Ярослав Ісаєвич,

академік HAH України,

директор інституту українознавства

ім. І. Крип'якевича НАН України