Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

42

Нашим сусідам-євреям здавалося, що доля подарувала їм щасливий білет. Клепарівська вулиця повністю, по всій її довжині, опинилася в межах усталеного німцями львівського ґетто. Реально це означало, що єврейським мешканцям Клепарівської немає потреби нікуди переселятися, вони автоматично стали жильцями ґетто. За розпорядженням губернатора дистрикту Галичина доктора Карла Ляша і штадтгауптмана (старости міста) доктора Ганса Куята, українці і поляки, які проживали в запланованому єврейському житловому районі, мали покинути його протягом місяця. Одночасно ті євреї, які проживали за межами призначеної для них північно-східної дільниці міста, мали покинути свої обжиті квартири і переселитися до ґетто теж упродовж одного місяця.

Поширилася чутка, що перекочування мешканців на тому не зупиниться, бо Львів, взагалі, поділять на чотири національні частини: південну заселять німці, західну – поляки, східну – українці, а північну – євреї. Словом, у Львові намічалося велике «переселення народів». Мало кому спадало на думку, що ґетто твориться не як район для мешкання, а щоб поступово і підступно, в організований спосіб проводити винищення зібраних там людей.

Північні райони Львова відокремлює від решти міста насип залізниці Львів – Тернопіль. У декількох місцях високий залізничний насип прорізують мости. Найвищими і, головне найважливішими для внутрішньоміського сполучення є два мости: Жовківський (Б. Хмельницького) і Полтв'яний (проспект Чорновола). Для євреїв-переселенців, які мусили, згідно з наказом, перебратися до ґетто з інших районів міста, німці створили спеціальний перепустковий пункт якраз під високим мостом на вулиці Полтв'яній, а Жовківський міст тимчасово закрили для переїзду. Мешканці нашого кварталу ходили туди подивитися, як відбувається перепусткова процедура через Полтв'яний міст у ґетто, Верталися люди пригніченими: творилися там нечувано жахливі речі. Моя мати повернулася звідти уся в сльозах. Вона заборонила мені наближатися до зловісного мосту.

– Краще тобі цього не бачити, – сказала мати, – іноді люди бувають гірші від звірів.

Йосале теж заборонили туди ходити, Але втримати нашу цікавість було нелегко. Якогось дня, прихопивши зі собою Асю, наперекір забороні, ми пішли в напрямку моста. Добратися до Полтв'яного мосту не змогли. Весь простір від нього аж до самого Оперного театру, а також бічні вулиці та провулки були запруджені людьми. Нам вдалося пробитися на вулицю Сонячну (тепер Куліша), на площу, яка називалася Збіжевою і де зараз стоїть новозбудований готель «Львів». Тоді там одиноко височіла глуха стіна житлового будинку. Праворуч відкривався нам вид на площу св. Теодора і вдалині виднівся сам міст. З радянських часів на глухій стіні залишилося величезне рекламне панно з зображенням усміхненого пекаря у високій білій шапці, який тримав у руках жовту хлібину, а зверху був напис: «Якість хал – вище похвал!». Під тим рекламним панно ми якраз вимушено зупинились.

Гамір численного натовпу злився у єдиний потужний гул, як це буває на велелюдному святочному ярмарку. Але це не був ярмарок і тим паче не святочний. Німці дозволяли переселенцям взяти з собою лише особисті речі загальною вагою близько двадцяти кілограмів. Кожна сім'я прихопила в першу чергу постіль. Скрізь по всьому тротуару від мосту до Оперного театру біліли перини і подушки. Зараз до мосту простягається широка вулиця. Тоді тут були не одна, а дві вузькі проїжджі частини. Отож, переселенці їх заповнили всіма доступними засобами транспорту, крім моторного: підводами, візками, тачками, велосипедами, навіть дитячими візочками. Хто не зміг роздобути собі якогось транспорту, ніс домашній скарб на плечах у наплечниках, мішках, тлумаках або в руках – у торбах і валізках. Безперервний потік людей рухався цілеспрямовано в одному напрямку – до мосту.

Від самого Полтв'яного мосту постійно долинав розпачливий жіночий крик. Зі свого місця ми не могли побачити виразно, що там відбувається, але з переляканих розповідей оточуючих людей дізналися, що там есесівці сортують людей – здорових і сильних пропускають, а старих, немічних і бідняків відводять кудись убік. Жінки лементують, бо розривають родини: одних пропускають, інших – ні. Чинять, як їм заманеться. Ніби у пошуках зброї, есесівці переглядають майно і забирають коштовності, гроші, передусім зелені долари. Селекцію проводять есесівські офіцери, а пропуск у ґетто оформляють працівники Юденрату, що сидять за столиками зі списками під мостом. Міст оточував, крім есесівців, і озброєний гвинтівками гурт української допоміжної поліції. Була там і єврейська поліція з кийками.

На паралельній Сонячній вулиці було припинено рух дев'ятого трамваю, який тут курсував. Замість нього ми побачили вантажівку, наповнену людьми, що сиділи на дні кузова. Виднілися лише їхні голови. По кутках вантажівки, як втілення жаху, стояли чорні есесівці. Все в них по-диявольськи чорніло: чорні мундири, чорні автомати і вже зовсім незвичні, бо теж чорні, шоломи на головах… Казали, що есесівці відвозять «вибракованих» людей до тюрми на Лонцького.

Заморосив осінній дощик. Люди не намагалися від мжички сховатися та й не було куди – стояли далі, приречено чекаючи своєї черги до воріт, як їм здавалось, раю, а насправді – пекла. Змоклі ми повернулися додому.

43

Зиґмунд Деґенштік, авторитетний фахівець друкарської справи та успішний, процвітаючий підприємець, обіймав до війни престижну посаду голови Спілки львівських поліграфістів. Він був власником знаної у місті цинкографічної фірми зі звучною латинською назвою «Арс». У фірмі Деґенштіка з юнацьких літ працював мій батько. Цинкографія «Арс» була розміщена на вул. Сикстуській, 38 (тепер Дорошенка), займала весь перший поверх будинку. На вищих поверхах містились житлові (чиншові) квартири. В одній із них, у сім'ї рідного дядька, виростала моя рано осиротіла мати. В 1939 році з приходом радянської влади фірма «Арс», як і зрештою усі без винятку поліграфічні установи Львова, була націоналізована, тобто одержавлена, а відтак зовсім ліквідована. Совєти боялися не централізованих, малих друкарських закладів, які ретельно проконтролювати було важко. Батько перейшов тоді працювати у велику друкарню видавництва «Вільна Україна» і зв'язок з колишнім шефом майже затратився.

Восени 1941 року, рано-вранці у неділю, до дверей нашого помешкання несподівано постукали. Це був Зиґмунд Деґенштік. Мої батьки, пам'ятаючи його випещеним, елегантним паном, тепер ледве впізнали колишнього самовпевненого шефа Збляклий, зморений, неголений, убого одягнений, скидався він на старого волоцюгу. Лише очі жевріли давнім вогнем.

– Марисю, – звернувся він по-свійському до моєї матері, яку знав ще дівчинкою, – я вже три дні не мав риски в роті, дай щось попоїсти.

Мати розгубилася. Як переважна більшість тогочасних львів'ян, жили ми скрутно. В хаті навіть шкоринки хліба не було. Дещицю хліба видавали на продовольчі картки, але його відразу з'їдали. Напередодні десь тато роздобув трохи свіжих, ситних шкварок, і це було все, чим мама розпоряджалася того дня на господарстві.

– Маю тільки шкварки, – знічено промовила вона, знаючи, що євреї свинину в їжу не вживають.

– Що ж, і то незле. Неси сюди шкварки! – втішився Деґенштік. Їв вік хоча жадібно, але не похапцем, смакуючи, зберігаючи звичну пристойність.

– Не бажаю помирати голодним, – пояснив він, продовжуючи ласувати золотистими шкварками.

Сьогодні увечері або найдалі завтра вранці мене німці застрелять, – повідомив він як про щось буденне спокійним тоном. При тих словах Деґенштік глянув мигцем через вікно на небеса. – Не хочеться помирати голодним, – повторив він.

Мама жалібно сплеснула руками.

– З квартири мене вигнали просто на вуличний брук і наказали перебиратися до ґетто. А під Полтв'яним мостом стоїть гестапівська застава, яка старих і немічних туди не впускає. Старі люди їм не потрібні. Їх відвозять до Лисинич, на піщані кар'єри, де й розстрілюють.

Можна б зі Львова кудись утекти, – висловив припущення тато.

– Застарий я вже на такі подвиги. Не ті літа.

– Треба кудись сховатися, – вів невпевнено тато.

Усі мимоволі окинули зором нашу скромну, маленьку квартиру і опустили погляди.

– Сховатися можна хіба в глухих селах, де немає німців. Але на таке потрібні гроші, яких я не маю, потрібні відповідні сільські знайомства, яких я теж не маю. Безнадійної – він махнув приречено рукою.

Розправившись з чималою мискою шкварок, задоволений Деґенштік сердечно подякував за гостину. Рвучко підвівся і став прощатися словами: «Більше на тому світі не побачимось. А мені пора йти», – додав твердо.

На очі матері набігли сльози.

– Не плач, Марисю, я завжди відчував себе солдатом. Не раз на фронті дивився смерті просто в вічі. Чомусь знав, що не вмру в ліжку. Так і сталося. Випало мені загинути солдатською смертю. Не шкодую.

Вже торкнувшись клямки дверей, раптом повернувся назад.

– Зовсім був би забув. Маю при собі найдорожче – мій бойовий орден. Більше вже нічого в мене не залишилося. Візьми, – звернувся він несподівано до мене, – збережи цей орден. Коли закінчиться війна, то розпорядишся ним. У нас тоді вже ні Гітлера, ні німців не буде.

Я взяв з його рук темно-синю коробку зі залізним хрестом «Virtuti militari» – найвищою військовою нагородою Польщі.

Орден цей відповідав званню героя Союзу. Хрестом «Virtuti militari» нагородили Деґенштіка за проявлену особисту хоробрість у боях з большевиками. Ще юнаком він зголосився добровольцем до польських легіонів, які під проводом Пілсудського на боці Австрії боролися з Росією й здобули для Польщі втрачену незалежність. Так за польську незалежність галицький єврей Деґенштік воював, не шкодуючи ні крові, ні життя, Після війни, в 1946 році, орден «Virtutl militari» Зигмунда Деґенштіка я через вуйка Камінського передав до Польщі, до військового музею.

44

З вибухом німецько-радянської війни для польського суспільства настала різка зміна орієнтирів. Большевицька Росія, досі заклятий ворог і ненависний окупант, перетворилася на політичного союзника. Для львівських поляків, які спізнали на собі принади совєтського режиму, що обезкровив польську еліту Галичини, така метаморфоза була нелегкою для сприйняття. Ще ятрили незагоєні рани від систематичного антипольського терору. Як уже згадувалося, серед львів'ян у червні 1941 року поширився поголос, що совєти готують новий великий вивіз на Сибір. Ще подейкували, що списки на вивіз складалися за активною допомогою євреїв. І ось тепер, відразу, в один день, вражі большевики зробилися друзями-союзниками. За такої ситуації мій батько не пропускав нагоди ущипнути самолюбство польських знайомих.

– Чути стало, що у вас появився новий приятель.

– Цікаво хто?

– Як хто? Кохані большевички.

Співрозмовники замовкали у соромливій задумі. Вуйко Камінський, ревний слухач лондонського радіо і пильний читач підпільних видань, пояснював зміну політичних орієнтирів тим аргументом, що: «Незалежність Польщі не має ціни. Якщо треба задля цього дружити з післанцями самого пекла, то ми, поляки, не вагаючись, з ними дружитимемо. Адже капіталістичні Аліянти – Англія і США – почали дружити з Комуністичною Москвою. Мета в політиці виправдовує засоби. А державна незалежність є найвищою політичною метою кожного уярмленого народу».

Традиційне вороже ставлення львівських поляків до України після короткочасного епізоду з проголошенням української незалежності так поглибилось, що набрало рис тяжкої істерії. Хоч ґестапо заарештувало український уряд, у тому числі Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського та інших провідних українських діячів, і розпочало полювання за рядовими членами ОУН, саме тоді, як не парадоксально, «нашіптувана» польська пропаганда стала приписувати Українським патріотам колаборацію з гітлерівською Німеччиною. Міф про українське співробітництво з Німеччиною з різних причин став на довгі роки вигідним не лише Варшаві, а й Москві, а також згодом певним єврейським авторам.

Хоч у Галичині запанували німецькі окупанти і далі йшла кровопролитна війна з неясними кінцевими результатами, поляки вперто, усіма способами, старалися зберегти своє привілейоване, колонізаторське становище. Проте започаткований ще радянською владою демонтаж панівного статусу польської меншини, більш освіченої, краще влаштованої, ніж корінне населення, за німецької окупації далі продовжувався. У Галичині наставали інші, непольські часи. Львівські поляки, засліплені українофобією, втрачали почуття історичної реальності, не розуміли перебігу подій.

Одночасно з розпалюванням антиукраїнської істерії малоприхильне ставлення польського суспільства до євреїв не зазнало змін. Їм не могли пробачити поведінку в радянські часи. Всупереч сподіванням євреї тоді не проявили польського патріотизму, радше єврейській молоді став до вподоби совєтський «пролетарський інтернаціоналізм». Татові товариші з друкарні, наприклад, обурювалися, що єдина польськомовна газета «Czerwony Sztandar» постійно безчестить польські національні святощі. «Що від тої газетки чекати, – говорилося, – коли там в редакції поляків на лікарство немає, а лише одні євреї, а для них немає нічого святого».

Треба тут сказати, що відразу після упадку Польщі почалася організація польської конспірації. За планами польського уряду, що перебував в еміграції на Заході, місто Львів мало стати центром підпілля радянської зони окупації, а Варшава німецької. Однак діяльність польського підпілля у Львові органами НКВД була напрочуд швидко паралізована. Дійшло до того, що на чолі львівської конспірації чекісти поставили свого провокатора. Керівництво польського підпілля невдачі у Львові пояснювало прокомуністичною поставою галицьких євреїв, про що воно повідомляло польський уряд.

З приходом німців польське підпілля у Львові відродилося, ожило і набрало великого розмаху. Гестапівські методи поборювання таємних організацій характеризував примітивізм і шаблонна прямолінійність. Режим, встановлений німецькими окупантами, був нещадним і жорстоким, але йому далеко було до дієвості радянських спецслужб. За радянської влади у львівському суспільстві панувала загальна паніка і страх, викликані масовими арештами і вивезеннями на Сибір, в тому числі жінок і дітей. Таємні агенти НКВД, здавалось, проникали скрізь. Люди повсякчас відчували над собою «недремне око». Чекістам йшлося про позбавлення громадянина власних, незалежних від пануючої доктрини, поглядів. Большевицькі кати вимагали, щоб стероризоване населення публічно проявляло до них любов. Ґестапо мало цікавили настрої львівського суспільства. Вони й так знали, що всі проти них, і не намагалися тут щось змінити. За переказом, професійний конспіратор Юзеф Пілсудський на запитання, яка окупація для поляків гірша – російська чи німецька, відповів: «Німці загрожують лише фізичному існуванню польського народу, тоді як Росія убиває їх душі».

Восени 1941 року у Львові стали поширюватися польські підпільні листівки і газети. Конспірація швидко розросталася, охоплюючи своїми впливами усеньке польське суспільство. Павло Матіїв поділився зі мною спостереженням, що в сусідньому будинку, під номером сім «а», є явка польського підпілля. Там поселився польський поручник, що прибув з Варшави, і розгорнув бурхливу діяльність. До нього постійно приходять зв'язкові: хлопці та дівчата. Якось Павло показав мені того варшавського поручника, який виявився зовсім молодим. Ми побачили, як перед ним, не криючись, юнаки ставали «струнко» і віддавали честь, по-військовому. Відчувалося, що поручник – чоловік енергійний і рішучий – кадровий військовик.

Невдовзі до нас прийшов старший Матіїв і повідомив, що збирається міняти квартиру.

– Мені лячно, – сказав він, – ми в кам'яниці єдина українська родина, а під боком майже відкрито діє польський підпільний осередок. Краще, від гріха подалі, вступитися.

Сім'я Матіївих перебралася на вулицю Городоцьку, 31 (тепер, після зміни нумерації, 19). Став я частенько заходити до Павла на їхню нову квартиру. З вікон помешкання чітко проглядався вхід до головної пересильної казарми міста. Браму казарми постійно обліплювали підлітки, які намагалися підмовити солдатів вермахту продати їм якісь харчі.

Паролем розмов служило запитання: «Haben sie etwas zu verkaufen?» («Чи маєте щось на продаж?»). Рядових німецьких солдатів, як, зрештою, солдатів усіх армій, цікавив у першу чергу «шнапс». Саме на горілку вони залюбки обмінювали ситні солдатські пайки. У покупців особливим попитом користувався такий делікатес воєнного часу, як солдатський білий хліб. Ті хлопці, яким не було чим торгувати, старалися біля казарми якось інакше підробити. Одні чистили німецьким coлдатам взуття, інші ставали носильниками, допомагаючи солдатам нести важкі військові наплечники З казарми на головний залізничний вокзал. Мало не щодня 14-15-річні підлітки супроводжували в якості носильників німецькі регіменти з казарми на вокзал. Солдати розплачувалися за таку допомогу м'ясними консервами. Ніхто такий спосіб заробітку польських хлопців не осуджував. Час був голодний.

З внутрішнього балкона кам'яниці, де мешкали Матіїви, видно було, як на долоні, ще іншу казарму, розташовану на вулиці Замкненій у приміщенні української школи ім. Шашкевича (тепер СШ № 34). Після війни там близько спорудили цирк, що заслонив огляд. Біля цієї казарми ніхто з підлітків не вистоював. Зрештою, її всі обходили стороною. Там стаціонувала есесівська команда, яку в повсякденні називали «Зондердінст» (Sonderdienst). Щоранку есесівці цієї особливої служби шикувалися на подвір'ї школи на фізичну зарядку. Роздягнені до пояса, вони демонстрували молодії дужі тіла представників нордійської раси. Підібрані за приємною зовнішністю і за зростом, ці красиві, біляві, синьоокі німецькі юнаки в акуратних одностроях скидалися на глибокодумних університетських студентів, а насправді були огидними, безжальними вбивцями беззбройних мирних людей – жінок і діток.

Коли на подвір'я колишньої школи заїжджали криті вантажні машини і есесівці в чорних шоломах з гвинтівками в руках спритно туди сідали, то ми знали, що відбудеться чергова каральна акція. Тим словом у Львові називали німецькі терористичні заходи. Саме команда Зондердінсту з вулиці Замкненої виконувала «брудну роботу» – масові розстріли львівських євреїв. І не лише євреїв.

45

Ми з Йосале стояли собі на майданчику сходової клітки, коли знизу, з вулиці, надійшов Іцхак Ребіш. Він пройшов повз нас, не обізвавшись оловом, що вельми здивувало, бо Іцик не лише відповідав завжди на вітання, а ще полюбляв нас зачепити якимсь веселим жартом. На цей раз він поспіхом пройшов мимо з похмурим камінним обличчям і невидющими очима. На дворі накрапував осінній дощик і на щоках Іцхака виднілися краплі вологи.

– Мабуть, Іцик сильно сьогодні змок, – висловив я припущення.

– Здається, він плаче, – заперечив здивовано Йосале.

Заінтриговані, ми пішли услід за ним на балкон до квартири Ребішів. Іцик не причинив щільно за собою двері на кухню, і ми мали можливість бачити все, що там відбувається. Переступивши поріг, Іцик відразу з розмахом, як ненависне ярмо, жбурнув на кухонну підлогу свою поліцейську шапку, а за нею гумовий кийок.

– Іх габе ґенуґ! Іх габе ґенуґ! З мене досить! – заволав він розпачливим голосом і заплакав.

Ми були шоковані. Наш Іцик, наш спортсмен, наш веселий, бадьорий Іцик, кумир і гордість підлітків цілого кварталу, раптом розпустив нюні. Це ж він повчав, що справжній хлопець не плаче за ніяких обставин, а тепер сам зрадливо пускає сльози, як м'якотіле дівчисько.

З глибини квартири вибігла стривожена паці Мателка Ребіш – його мати. Схлипуючи, перериваним голосом Іцик став їй емоційно розповідати, що з ним трапилося. Те, що я не осягав на їдиші, Йосале тут же тлумачив мені, хоч справа, по суті, була зрозуміла. Йшлося про події у школі ім. Чацького (тепер там Навчально-технологічний центр учнівської молоді Шевченківського району). Ця велика польськомовна школа розміщалася у монументальній триповерховій будівлі, що стоїть відокремлено від решти вуличної забудови. Подвір'я школи з боку теперішньої вулиці С. Лянберга відгороджувала висока кована огорожа (тепер металева сітка). Гестапівці таке відокремлене розташування будівлі оцінили по-своєму. Там вони організували збірний пункт на зразок табірної пересилки. А єврейська поліція під їхнім наглядом виконувала на території цієї школи конвойні та наглядацькі функції. Сюди після облави приводили дві-три сотні переважно убогих, немічних людей похилого віку єврейського походження. Потім приречених ладували на вантажівки і партіями вивозили на «піски», де їх розстрілювали. Містом йшов недобрий поголос, що нібито Юденрат сприяв такому хірургічному способу очищення своєї громади від соціального баласту.

– Сьогодні вранці, – розповідав Іцик матері, – серед групи підловлених людей я зустрів свою бабцю. Нашу бабцю! Нашу бабцю! – повторив він зболілим голосом.

– Німці хочуть убивати євреїв з нашою допомогою! Я не буду цього далі робити! – скрикнув Іцик і з люттю докинув на підлогу ще свій ремінь, потім зняв і жбурнув піджак, залишаючись в самій сорочці. Він нібито здирав зі себе поліцейську шкуру.

– Іх габе ґенуґ! З мене досить! Я йду з поліції!

Вів заметався по кімнаті, як тигр у клітці, щось мов у гарячці викрикував, здригаючись від ридання. Ми збагнули, що з Іциком сталася істерика. Пані Мателка приголубила свого сина, намагаючись заспокоїти, а ми відійшли геть.

Школа ім. Чацького знаходилася недалеко від Клепарівської вулиці. Мені доводилося нерідко біля неї проходити. Раз я спостерігав таку сценку: в одному кутку шкільного подвір'я перелякано з'юрмилася група людей похилого віку, а по периметру огорожі стояли, нудьгуючи, єврейські поліцаї. У бічній брамі (зараз вона замурована) звідкись з'явився есесівець з черепом і схрещеними кістками на пілотці. Поява есесівця змусила поліцаїв стрепенутися. Німець подав команду і поліцаї кинулися заганяти стариків до приміщення школи. Ті рухалися мляво. Есесівець знову подав команду, і поліцаї дружно взялися за кийки. Періщили стариків театральним методом: з початковим великим замахом, але з ледь відчутним кінцевим ударом. Тихцем поліцаї просили стариків теж удавати, що їм дістається і голосно стогнати.

На цей час кілька випадкових перехожих зупинилися подивитися, що саме тут відбувається. Перехожа публіка осуджуючи дивилася, як єврейська поліція поводиться зі своїми одноплемінцями-євреями. Навіть прості, малоосвічені львів'яни добре розуміли: німці прагнуть, щоб єврейська поліція допомагала розправлятися з євреями, українська – з українцями, польська – з поляками, а німці як вища раса будуть над усіма зверху панувати. Мимовільним вуличним глядачам поліцаї стали по-змовницьки підморгувати, показуючи, що вони своїм поганого не чинять, що вони лише імітують удари. Збоку це могло скидатися на карнавальне дійство, коли учасники забавляються навмисними страхами-жахами, знаючи, що погрози не серйозні, що вони умовні, згідно з правилами гри. Есесівець і собі криво усміхався, він прекрасно все те бачив. Поліцейська хитрість його явно розвеселила, адже він знав трагічний фінал усіх учасників жахливої драми.

На відміну від армійської служби, ані в мирний час, ані в часи війни тоталітарні режими до поліції нікого не брали примусово. До поліції зголошувалися лише добровольці. Добровільність передбачає відбір, а критерії добору в свою чергу мають певні параметри. Львівське ґестапо, підбираючи кадри до єврейської, як і до української, поліції, чи до львівської кримінальної поліції, яка складалася з поляків, знаходили таких осіб, які, крім фізичної вправності, відзначалися безжалісністю, жорстокістю і, зрозуміло, слухняністю. Треба сказати, що до єврейської поліції зголошувалися ті, хто думав у такий спосіб уникнути смерті.

Наївне сподівання галичан, що за окупаційного режиму вдасться якось створити таку поліцію, яка б захищала інтереси місцевого населення, швидко розвіялися. Німецька служба безпеки (СД) жорстко перетрушувала поліцейські кадри у потрібному їй дусі. Всілякі ідеалісти, якщо траплялися, нещадно виганялися, їх заступали особи кримінального нахилу, різного роду авантюристи та інші моральні покидьки, для яких нічого не було святого. Організовану за допомогою ОУН у перших днях німецької окупації явочним порядком українську міліцію ґестапо розпустило, а її керівника Равлика розстріляло. Німецька служба безпеки оголосила в Галичині про набір до української поліції і провела його на свій смак і розсуд. Треба додати, що як єврейська порядкова поліція, так і українська допоміжна не були справжніми поліціями ні в організаційному, ні в правовому відношенні. Це були лише додаткові допоміжні формування при німецьких поліційних органах. Організувало ці допоміжні служби, утримувало та керувало їхніми діями німецьке ґестапо. Робити з української допоміжної поліції, як це інколи намагаються, представництво саме українського народу є звичайною політичною спекуляцією, що має прозору мету – приховати величезний вклад українців у боротьбу з гітлерівським націонал-соціалізмом. На фронтах загинуло понад три мільйони українців. Порівняльна статистика свідчить, що в Європі немає народу, який би вніс у боях, підкреслюю, у боях, таку величезну данину крові для перемоги над Гітлером, як українці. Досить сказати, що українських вояків на полі бою з гітлерівськими поневолювачами загинуло більше, ніж військових Англії, Франції, Польщі, США, Бельгії, Голландії, Греції, Данії, Норвегії разом узятих. Тепер відомо, Україна зазнала найбільших втрат з усіх країн, що брали участь у Другій світовій війні – 17 мільйонів загиблих. З фронту не повернувся кожен десятий. Траплялися українські села, до яких не повернувся ніхто.

Іцик Ребіш дотримав обіцянки і покинув ряди єврейської порядкової поліції. Невдовзі його запроторили в табір на вулиці Янівській, де він і загинув.