Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

17

Згадував я вже про те, що за 21 місяць большевицького терору (1939-1941 рр.), внаслідок арештів і чотирьох масових вивозових потоків на Схід, лише в Галичині чекісти репресували понад 400 тисяч осіб, а всього по Західній Україні – майже мільйон. Арешту або висилці «за межі європейської частини» підлягали в першу чергу колишні офіцери та їхні сім'ї, поліцаї, працівники юстиції, а також чиновники адміністрації, осадники (польські колоністи), біженці, залізничники, лісівники, заможні хлібороби («куркулі») і, звичайно ж, політично активна інтелігенція. Маховик тотальної чистки набирав щораз ширших обертів. Зрозумілим стало, що з бігом часу через дрібненьке ситечко чекісти пропустять усе західноукраїнське населення.

За твердженням деяких дослідників (Я. Хоніґсман), близько 30% від кількості висланих становили євреї. Під обухом терору НКВД опинилася і значна частина польського суспільства. Але для ненаситного чекістського дракона і євреї, і поляки служили лишень приправою, так би мовити, «гарніром» до основної страви. Не підлягало сумніву, і це показав наступний перебіг подій, що на Західній Україні для совєтської репресивної машини від першого до останнього дня їхньої катівської діяльності не було важливішого і грізнішого супротивника, ніж український «буржуазний» націоналізм. Націоналістом большевики називали кожного українця, хто хоч якось виступав проти русифікації (обмосковлення). Насправді, націоналіст -борець за рівноправ'я націй, правдивий націоналіст визнає право всіх націй мати власну державу. Ідеологія визвольного націоналізму – чесна і справедлива, вона невід'ємна складова демократичних переконань. Визвольний націоналізм – це ідея, воля й дія націй, спрямована на розбудову держави на своїй етнічній території. Базовим постулатом визвольного націоналізму є гасло «Свобода народам! Свобода людині!».

Кінцевою метою етнічних процесів при совєтському соціалізмі мало стати утворення нової спільноти – російськомовного «совєтського народу». Спираючись на нові догми марксизму-ленінізму, Москва теоретично обгрунтувала проведення старої імперіалістичної політики асиміляції українців. У майбутньому для торжества комунізму українці мали повністю злитися з «вєлікім русскім народом». А хто виступав проти цього, той був націоналістом, ще й «буржуазним», і підлягав знищенню. До слова, російського «буржуазного» націоналізму чекісти не помічали. Таким чином, так званий совєтський інтернаціоналізм був не чим іншим, як поєднанням брехні, підступу та лицемірства, що мав на меті розширення простору для російської нації. Інші народи, зокрема українці, мали зректися рідної мови, викинути свою національну культуру, народні звичаї, забути власну історію, приєднатися до російської нації та асимілюватися. На практиці совєтський інтернаціоналіст -людина, яка, порушуючи Божі та людські закони, утверджує зверхність панівної російської нації або своє бажання бути наймитом, попихачем на службі у завойовника.

На початку 1941 року Мусьо Штарк розповів нам за чаєм на кухні стишеним з обережності голосом про суд, який відбувався у Львові над великою групою української молоді за приналежність до ОУН.

– Чого тим юнакам треба? – дивувався Мусьо. – Адже радянська влада, на відміну від польської, за національною ознакою українців не дискримінує. Ніхто українську мову не забороняє, навпаки. Хочеш вчитися? Будь ласка, двері до всіх вузів перед українською молоддю відчинені навстіж. Хочеш працювати, будь ласка, перепон нема, якщо здібний – займаєш будь-яку посаду. Етнічної дискримінації нема. Невже ж вони Гітлера хочуть?

Батько промовчав. Пізніше в домашній розмові він пояснив: Мусьо не хоче або не може зрозуміти, що українці, як всі нормальні народи, прагнуть мати власну державу.

Я тоді вже достоту знав хитромудрі галицькі правила гри в спілкуванні з поляками та євреями. Не тільки мій батько, а й знайомі українці через обставини неволі постійно лукавили: одне говорили, а зовсім інше думали. Через те навіть така розумна, освічена, інтелігентна людина, як Мойсей Штарк, мала невірне, химерне уявлення про справжні настрої і прагнення галицьких українців. Як кажуть, трапляється, що й по мудрому чорт катається.

Маючи у Львові широкі знайомства серед українства, Микола Щур зі свого боку теж приніс свіжі новини, які доповнили розповідь Муся новими фактами. Виявилося, що на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського), в садибі НКВД (колишнє міське управління електропідприємством), проходив масовий судовий процес над студентською молоддю. Досі совєти свої політичні судилища проводили таємно, при закритих дверях. На цей раз чекісти вперше навмисне допустили на суд кількох старих львівських адвокатів з тим прицілом, щоб вони поширювали інформацію про сувору рішучість та холодну безжальність каральної політики совєтської влади, збільшуючи серед населення страх та паніку. Перед большевицьким кривосудом постало тоді 59 хлопців та дівчат. Вирок був приголомшуючий: 42 звинувачених, із них 11 дівчат, засудили на кару смерті. За інкриміновані їм дії за польського санаційного режиму, який комуністи називали фашистським, підсудні дістали б декілька місяців ув'язнення, у найгіршому випадку – кілька років. Москві ж йшлося не тільки про згущення атмосфери жаху серед і так вкрай заляканих, затероризованих львів'ян, але насамперед – про нищення духу опору в українському суспільстві.

Люди в місті боялися заслання в Сибір, як говорилося тоді – «пасти білих ведмедів» Із кам'яниці навпроти в 1940 році вивезли разом з іншими нещасними жертвами з нашої вулиці офіцерську вдову з трьома малолітніми дочками. Чоловік її помер ще перед війною. Мешканці кварталу добре знали цю привітну, сердечну жінку та її милих білявих дівчаток і не могли збагнути, за яку провину депортували цю лагідну жіночу сім'ю.

Взимку прийшов від вдови розпачливий лист з далекого, досі незнаного нам Казахстану. Лист навіював страх. Бідолашна вдова писала, що наймолодша донька не витримала злигоднів і померла, а інші хворіють пелагрою, їм конче потрібен риб'ячий жир, а тут його нема де дістати. Мешкають вони в холодній, вогкій землянці разом з п'ятьма вигнаними з Литви та Латвії сім'ями. Палять піч кізяками, бо дров їм не дають, хоч працює вона на ошкуренні деревини. Норма ошкурення така висока, що ніяк не годна виконати, а заробіток мізерний. Зрештою, купити і так тут майже нема що. Живуть упроголодь, з тухлої муки роблять затирку і це їдять. Далі вдова просила сусідів, на милість Господа, прислати хоч трохи риб'ячого жиру і часнику. Просила ще якесь старе взуття, бо своє зносила геть чисто, нового ж тут не купиш. А засланцям треба щотижня ходити аж за вісім кілометрів, відмічатися в комендатурі. Влітку при теплі можна босоніж, а як бути взимку – не знає…

Подібні трагічні листи з Казахстану, можливо, не без таємного сприяння чекістів, появилися і кружляли по Львову взимку 1940 року. Совєтській владі потрібні були не свідомі громадяни, а залякана покірна отара. Призначеним на депортацію на збір відводилось не більше півгодини. Розбуджені несподівано зі сну (вивезення проводились лише по ночах), ошелешені люди часто непритомно хапали що попало під руки, забуваючи найнеобхідніше. Траплялися анекдотичні трафунки – дехто брав в дорогу зі собою клітку з улюбленою канаркою, тягнув велику ікону або ніс духовий музичний інструмент. Нерідко жінки взували модельні туфлі, одягали святкову сукню, ніби збиралися до театру чи на бал. Дехто взагалі покидав дім у шляфрочку (нічний халат), у капцях на босу ногу. А втім, людей висилали без засобів для існування, прирікаючи їх на вимирання у нетрях тайгових лісів або у безводних казахських степів, з малими дітьми і немічними стариками.

Вуйко Камінський награно бадьорим тоном хвалився перед нами, що на випадок депортації має наготовлений клунок з раціональним набором потрібних на засланні речей, так що кляті «чубарики» (тодішнє польське назвисько росіян) не захоплять його зненацька. Його дружина, тітка Зоська, признавалася жалібним тоном, що не спить по ночах, боїться, що за ними прийдуть енкаведисти. Камінський чомусь вважав, що енкаведистські списки на заслання готуються за допомогою місцевих євреїв. «Без наших євреїв совєти були б сліпими», – твердив він. Зрештою, таких поглядів дотримувалося чимало львів'ян. У Львові тоді зародилося польське підпілля. Його керівництво, як свідчать документи, звинуватило євреїв у співробітництві з органами НКВД. Керівник польського підпілля генерал Ґрот (Ровецький) скаржився у рапорті до польського уряду в Лондоні, що на території радянської окупації умови для підпілля значно важчі, ніж на території німецької. Є це наслідком того, що большевики мають потужний поліційний апарат, розуміють польську мову і отримують велику допомогу місцевого елемента: українців, білорусів і передусім євреїв. Польські історики Галичини підсилюють твердження Ґрота, наголошуючи, що швидка розбудова апарату контролю і нагляду НКВД завдячує прихильності до комуністичних ідей значної частини єврейського суспільства. До цього слід додати, що органам НКВД вдалося легко упоратися з польським підпіллям в Галичині. А керував його розгромом комбриг (командир бригади) НКВД єврей Леонід Райхман.

Відразу після візиту вуйка Камінського до тата заскочив позичити цигарку новий сусід, який нещодавно поселився в нашому будинку. Мешкав він разом з молоденькою дружиною і синочком через стінку від нас. Казали, що він працює перукарем, тому сусіди звали його «фризієр» (нім. friseur). Закуривши, чоловіки розбалакалися про якість тютюнових виробів. Постійною чоловічою темою серед галичан зробилася ностальгія за довоєнними марками цигарок: «Єгипетські», «Плоскі», «Пшедні», яким і близько не дорівнювали новітні «Червоні прапори».

Роз'ятрений розмовою з Камінським, тато не втримався і став нарікати на депортації.

– А вам чого боятися? – здивувався «фризієр». – Ви ж простий робітник, а радянська влада сумлінних, порядних трудящих не чіпає. Йде лише знешкодження, прополювання бур'яну. Проводиться необхідна очистка суспільства від класових шкідників. Чесному пролетарію нічого боятися. Все робиться для його ж добра.

Я пильно придивлявся до малознайомого «фризієра». Високий, показний, самовпевнений, він не вкладався в образ прислужливого працівника ножиць і бритви. Спостереженням, що він не той, за кого себе видає, я поділився з домашніми, але мені не повірили.

18

У всьому будинку, окрім нашої сім'ї, ніхто більше не передплачував і не читав обласної львівської газети, що стала виходити під політично лукавою назвою «Вільна Україна». У лютому 1940 року «Вільна Україна» несподівано опублікувала широкий матеріал з кримінальної хроніки. Відзначимо, що радянська обласна преса дуже рідко, лише у виняткових випадках друкувала подібні матеріали. Зазвичай на її шпальти не потрапляли ні місцеві кримінальні події, ні нещасні трафунки, ні стихійні лиха, ні некрологи знаних в області людей, ні інші цікаві звичайним читачам повсякденні місцеві життєві новини. Їх заміняли пропагандивні життєписні опуси про Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Клару Цеткін, Сергія Лазо, Миколу Щорса, Григорія Котовського та інших большевицьких святих. Причина небувало виняткової, як на совєтські журналістські звичаї, газетної публікації таїлася у тому, що кримінальні злочинці видавали себе за міліціонерів та енкаведистів, і потрібно було рятувати і так малопривабливий образ силових органів перед львів'янами. Вийшов цей газетний матеріал під сенсаційним заголовком «Грабіжники і вбивці». А писалося там про всім нам добре знаних мешканців нашої кам'яниці Романа Желязного (в газеті Желізний) та його брата Станіслава.

Для мене тоді настав «зірковий час». Старше жіноцтво будинку виявляло велике зацікавлення долею хлопців, яких знали ще дітьми. І мене стали запрошувати прочитати їм цей номер газети. Літні єврейські жінки не знали кириличного письма. Необхідно було кожній з них не лише виразно прочитати зміст, але ще й перекласти певні малозрозумілі для них українські звороти. Сповнений почуттям власної значущості, я мандрував од квартири до квартири, намагаючись солідним драматичним тоном прочитати домогосподаркам сенсаційний текст з «Вільної У країни». Приводжу тут його у дещо скороченому, стислому викладі. Розпочиналася кримінальна хроніка так: «У Львові довгий час орудувала бандитська зграя, що організувалась з рецидивістів-злодіїв, які влаштовували збройні грабунки і тероризували населення.

Банду організували відомі злочинці-рецидивісти Р. Желізний, М. Данилко та П. Божик.

За короткий час банда Желізного зробила ряд великих збройних пограбувань… Щоб проникнути до квартир, бандити вдягали червоні пов'язки, видавали себе за гвардійців або працівників НКВД. В жовтні бандитів Р. Желізного, С. Желізного, П. Божика, Шиманського і інших органи міліції арештували. В ніч на 7 листопада бандити, проломивши стіну, втекли з 1 відділку міліції і знов продовжували грабунки».

На тому місці, хоч газета втрималася від коментарю, читачам ставало зрозумілим, що кримінальники, користуючись нагодою, а саме «октябрьскімі празнікамі», дочекалися, поки міліціонери понапивалися, і тоді спокійно втекли. Далі писалося, що бандити перейшли на територію іноземної держави, значить, розуміли львів'яни, на окуповану німцями територію Польщі. Але там, видно, не загріли місця. Газета продовжувала:

«Згодом Р. Желізний і Т. Буряк нелегально повернулися у Львів, знов широко розгорнули бандитські напади. При затриманні банди Р. Желізний вчинив збройний опір, вбивши міліціонера Коллєра».

Читав я цей текст і Владеку Желязному, який просив мене читати неспішно, доволі, докладно. Мусив я кілька разів повторити йому прочитане. Владек напружено слухав і вкінці понуро сказав:

– Пропав Роман. Не слід було йому чіпати міліціонера. Такого не подарують.

І все ж Владек найняв братові на процес дорогого адвоката.

Через місяць відбулася судова розправа і ця ж «Вільна Україна» оповістила: «Вирок над бандою Желізного. Закінчилося слухання справи зграї грабіжників і вбивців, яка орудувала у Львові, організована відомим бандитом-рецидивістом Романом Желізним. Всі учасники банди під час судового процесу визнали себе винними в організації ряду великих збройних пограбувань. Р. Желізний визнав себе винним також в убивстві міліціонера Коллєра.

Розглянувши справу банди Желізного, суд засудив грабителів-рецидивістів Р. М. Желізного, М. М. Данилка (Гонту), В. А. Мороза, В. К. Беднарика, Т. П. Буряка і Г. М. Бернштейна до вищої міри соціального захисту -розстрілу».

У Владека теплилася ще слабенька надія, може, зважать на молодий вік Романа і вирок змінять довготривалим ув'язненням. Проте дарма! Одного дня Владек дізнався, що помилування відхилили і вирок виконано. Болючим для Владека було і те, що за совєтськими правилами тіло страченого родині не видавали. У секреті теж тримали місце поховання. Невдовзі Владек довідався про схожу невтішну долю наймолодшого брата – Сташека. Дійшли вірогідні відомості з Варшави, що Станіслава Желязного німці повісили за злодійство.

Соня приходила скаржитись моїй мамі, що Владек тепер взявся пити, що він сильно тужить за братами, а найгірше, боїться, що совєтська влада на тому не вспокоїться, з помсти за вбитого міліціонера посадять і його. Як у воду дивився.

Балачки та пересуди на тему трагічної долі братів невдовзі затихли. Їх затьмарили прямо-таки неймовірні воєнні події в Західній Європі. Влітку 1940 року, після кількатижневих не вельми затятих боїв, західний фронт зненацька заломався, Франція припинила чинити будь-який опір. Відлуння серед львів'ян від несподіваної капітуляції Франції, досі могутньої провідної європейської та світової держави, було колосальним. Франція була для Польщі головною опорою у цій війні, а для простих поляків – окрилюючою надією. Найважливіший, наймогутніший, найкращий польський союзник раптом капітулював! Для польських патріотів настав мало не кінець світу, в усякому разі – його присмерк. Вуйко Камінський ходив з жалобним виразом, не знаходячи слів з розпачу.

Блискуча перемога німців боляче вразила і євреїв. Події зробили засмученим та пригнобленим Муся Штарка, не так він уявляв собі хід війни з точки зору марксизму. Французька буржуазія, пояснював він батькові, зрадила інтереси свого народу і пішла на змову з Гітлером. Але французький пролетаріат, потішав він себе, ще збере сили і скаже своє слово. Про німецький пролетаріат він не згадував.

Про капітуляцію Франції хоч і говорилося у Львові крадькома, неофіційно, зате на кожному кроці. У нашому кварталі жила єдина українська сім'я, яка мала хлопця мого віку. Звали його Павло Матіїв, і ми з ним, звичайно ж, затоваришували. Його батько любив інколи заскочити до нас у гості. Невисокий, худенький, із сухорлявим вузьким обличчям, старий Матіїв аж ніяк не скидався на традиційний образ кухаря. А втім усе життя працював ресторанним кухарем.

Після краху Франції старий Матіїв завітав до нас радісно схвильований.

– Та курва Франція собі цю ганьбу заслужила, – задоволено потирав він руки. – Нарешті дістала по заслузі. Якби не Франція, поляки з нами війну не виграли б. – І став розповідати, як жовніри армії Галлера у синіх французьких мундирах, так звані «галлєрчики», в дев'ятнадцятому році замордували його старшого брата за сприяння Українській Галицькій Армії. Мій батько теж пригадав, як озвірілі «галлєрчики» хотіли спалити дідову садибу, і тільки завдяки відвазі бабусі їм здійснити підлий намір не вдалося.

Галицькі українці, пам'ятаючи, що саме Франція спорядила армію Галлера, яка 1919 року загарбала Галичину, не переймалися її долею. Оцінювалися тоді міжнародні події за одним-єдиним критерієм: наближають вони чи сповільнюють здобуття української незалежності. В 1940 році галичанам, на підставі складних логічних міркувань, здавалося, що перемога Німеччини над Францією сприяє наближенню тієї самої української незалежності. Маючи розв'язані руки на Заході, Німеччина зверне очі на Схід, а значить, прихильно на Україну. Такий був тоді хибний політичний розрахунок, хоч стратегічно правильний.

Після Різдва народила Соня первістка. А через тиждень міліція прийшла арештувати Владислава Желязного. Справдилися передчуття Владека – «лягаві» не забули помститися і родині.

19

Весна 1941 року наповнила Львів чутками про підготовлений енкаведистами великий вивіз (казали, що на станції Підзамче стоять уже напоготові порожні вагони) і про стрімке наближення війни. Маршируючі містом колони червоноармійців стали постійно співати новомодну пісню «Если завтра война». Її співали при кожній пропагандивній нагоді під керівництвом довірених агітаторів. З гучномовців ця пісня лунала кільканадцять разів на день. У великих львівських кінотеатрах, за старою традицією, перед початком сеансів грав живий оркестр. Музиканти кожен свій виступ обов'язково розпочинали цією войовничою піснею:

 
Если завтра война, если враг нападет,
Если темная сила нагрянет,
– Как один человек, весь советский народ
За свободную Родину встанет!
На земле, в небесах и на море,
Наш напев и могуч, и суров:
Если завтра война, если завтра в поход,
– Будь сегодня к походу готов!
 

Настирно повторювана день у день примітивна мелодія набридала і дратувала. Тому виникали численні пародії, одна з яких звучала так:

 
Якщо завтра війна,
Ми заколем кабана.
Якщо завтра в похід,
Ми підемо на обід.
 

Ще однією пародією відгукнулися тоді галичани на дуже популярну в Росії іншу мілітарну пісню «Три танкиста»:

 
Три танкіста не мали що їсти,
З'їли пас машини боєвой.
 

Якось Мусьо закликав мене до себе. На його письмовому столі лежав доповнюючий том знаменитої тоді двадцятитомної німецької енциклопедії «Grosse Brockhaus». Мусьо розгорнув прекрасно виданий том на тій сторінці, де писалося, що львівське Товариство ім. Шевченка є не чим іншим, як українською Академією наук.

– Що вони вигадують, – обурювався Мусьо, – яка Академія?! Академія є в Києві. Звичайне громадське товариство раптом зробилося в них академією! Зрештою, німці тут не винні. Їх так інформували українські націоналісти. Ось хто баламутить людей і своїх, і чужих.

– Чому так хвилюєшся, – зауважив присутній в кімнаті брат Муся лікар-терапевт, – адже немає вже Товариства Шевченка, його ліквідовано, як і усі інші їхні товариства.

Так, але українські націоналісти залишилися, і з ними треба вести нещадну боротьбу. Я його цьому навчаю.

На письмовому столі Муся лежала ще інша, російська, книжка в м'якій палітурці, на газетному папері. 3 дозволу господаря я став її гортати. Червоним і синім олівцем у книжці було попідкреслювано найцікавіші місця. Автором книжки був якийсь Ніколай Шпанов, а називалась вона: «Первый удар: повесть о будущей войне». Мусьо охоче взявся пояснювати мені зміст книжки. Як тепер розумію, Шпанов «переклав» на доступну художню мову основні напрями совєтської військової стратегії. Детально, крок за кроком, він розписав блискавичне завоювання танковими армадами Червоної армії і масовим десантуванням усієї Західної Європи включно з Британськими островами. Допомогти большевикам завоювати Західну Європу мав повсталий пролетарій під керівництвом своїх комуністичних партій. Восени 1941 року Мусьо подарував мені цю книжку Шпанова. Я її довго зберігав.

На початку червня з Мостиськ черговий раз приїхав до нас Павло. Упоравшись зі своїми справами, увечері, коли всі зійшлися, як звичайно, Павло розважав нас театралізованими сценками. Він кумедно зображав селянські збори, на яких агітували вступати в колгосп. Удаючи на таких зборах наївних простачків, сільські мудрагелі задавали большевицьким агітаторам клопітливі запитання про спільність жінок, про вартість трудодня і таке інше. Від Павла ми почули в той вечір і колгоспні приказки: «А в колгоспі добре жить, один робить – сім лежить». Або: «Сидить баба на рядні та й рахує трудодні, сім день – трудодень, дайте хліба хоч на день». Найїдкіша характеристика колгоспу народною мудрістю звучала так: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні».

Згодом уже серйозним тоном Павло став розповідати про помітні ознаки наближення війни. Мостиська – прикордонна місцевість, там якимсь чином знали, що діється по той бік прикордонної річки Сян. Наприклад, у Мостиськах знали, що німецькі солдати почали посилено вивчати російську військову лексику. Це було виразною ознакою наближення війни. А з нашого боку кордону, розповідав Павло, щораз більше підтягуються совєтські війська. Ліси, урочища заповнені замаскованою військовою технікою. Ми і без Павла це знали. Як тільки сутеніло, по Клепарівській вулиці гриміли гусеницями танки, під покровом ночі на захід пересувалися моторизовані частини. З уст танкістів лунала тоді ще й така войовнича пісня:

 
Броня крепка, и танки наши быстры,
И люди наши мужества полны,
В строю стоят советские танкисты,
Своей великой Родины сыны.
Гремя огнем, сверкая блеском стали,
Пойдут машины в яростный поход,
Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин,
И первый маршал в бой нас поведет.
 

Передвоєнне населення Західної України ніколи не сприймало твердження совєтської пропаганди, що німці напали на Радянський Союз зненацька. Вони знали, що ніякої несподіванки не було. Насправді між Берліном і Москвою йшло змагання, хто першим підготується до удару, хто кого перехитрить. Перехитрили німці.