Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

68

На алеї Личаківського парку, що по прямій розташований близько від Лисинич, восени 1943 року мій товариш Павло несподівано запитав мене, чи я відчуваю сильний смердючий сопух.

– Який ще сопух? – здивувався я, не розуміючи до чого він хилить.

– Смердить повітря, – уточнив Павло.

– Нічого такого не відчуваю.

– А ти принюхайся, – наполягав товариш.

Я потягнув носом, крізь гіркотний зів'ялий аромат осіннього парку відчув ніби якийсь сторонній, нудотний запашок, Він нагадував мені запах пороху. Після фронту покинуті в'язанки артилерійського пороху довго валялися у нашому кварталі. Ми забавлялися тим, що робили з подовгастих макароноподібних порохових трубочок самодіяльні феєрверки. Домашні господині безстрашно вживали ці чорні трубочки для розпалювання кухонних плит. Порох горів сильно і блискавично.

– Помиляєшся, чути не порохом, а радше, як на мене, несе гнилим сміттям. – Німці опалюють трупи розстріляних людей. Весь Львів про це говорить, а ти нічого не знаєш, – докоряв Павло.

Справді, у Лисиницькому лісі, на янівських «пісках» та в інших місцях масових страт і поховань спеціально підібрані команди в'язнів розпочали спалювати у цю осінню пору останки розстріляних жертв, переважно євреїв. Гітлерівці замітали сліди своїх злочинів.

Потім ми дізналися, як це робилося. Із ям масових поховань трупи витягали на поверхню і складали рядом. На них клали поліна сухих дров і перекривали знову верствою трупів – так настеляли верства за верствою упереміш аж до висоти другого поверху. Після того величезну гекатомбу поливали соляркою або бензином і підпалювали. З тисячі трупів залишалося п'ять відер попелу. Зібраний попіл пересіювали, шукаючи золоті каблучки і зубні коронки, а потім розвіювали з вітром по лісі. Дим від спалюваних трупів, при відповідній атмосферній ситуації, не раз накривав околиці міста. Вважалося, що на цьому гестапівська машина смерті не зупиниться.

Ніхто не міг, звичайно, знати зміст секретного плану «Ост», який передбачав цілковиту германізацію Галичини, проте навіть прості львів'яни здогадувалися, що гітлерівці виношують зловісні наміри щодо автохтонної галицької людності. Поширена окупаційна приповідка: «Німці жидами зачинять, а нами (тобто українцями і поляками) замісять», – восени 1943 року стала грізною реальністю. У жовтні в дистрикті Галичина спеціальним оголошенням запроваджено надзвичайний стан і введено особливі судові трибунали. Одночасно запроваджено варварську систему заручників. Складалося враження, що таки гестапівська машина терору, покінчивши з євреями, взялася за українців і поляків.

Схвильовано, перебиваючи один одного, вуйко Камінський разом з дружиною Зоською розповідали нам, як на Стрілецькій площі (тепер Данила Галицького), де вони мешкали, в тому місці, звідки починається пагорб Високого замку, німці публічно розстріляли вісім заручників. Трупи лежали на вулиці цілий день аж до вечора. Трапилося це четвертого листопада, І була це перша публічна екзекуція неєвреїв у Львові. Жертвами були як українці, так і поляки.

– Кляті шваби прагнуть людей застрашити, – ствердив вуйко.

– Німці збираються знищити нас так само, як вони знищили євреїв, – бідкалася тітка Зоська. Подібну оцінку екзекуції висловлювали сусіди і знайомі. У наступні дні на цій же Стрілецькій площі показово розстріляли ще дві партії заручників. Так німці відновили в Галичині середньовічний звичай привселюдних екзекуцій у центрі міста, від яких європейські країни, ґрунтуючись на християнських моральних засадах, давно відмовились (у деяких мусульманських державах і Китаї вони тримають донині). Виконання смертної кари, за вироком суду, має відбуватися лише в межах тюремної забудови, а не публічно.

Хвиля гестапівського терору наростала як у Львові, такі на периферії. Щоб сильніше нагнітити жах, залякати і паралізувати спротив населення, по місту розліпили афіші з оголошеними прізвищами наступних заручників, призначених на смертну кару. Мали афіші блідо-рожевий колір і здалеку кидалися у вічі. Львів'яни читали ці кров'яного відтінку списки смерті мовчки, з траурною шанобливістю. В афішах зазначалося ім'я, прізвище, рік народження жертви і причина страти. Постійно фігурували дві причини: «За приналежність до недозволених організацій» (малося на увазі ОУН і АК) і «за переховування євреїв». Стосовно другого «злочину», то гітлерівці знали, якщо вони діятимуть так, як в окупованих Франції, Голландії або Норвегії і не застосовуватимуть драконівських методів, люди заховають від них половину галицьких євреїв.

Одного дня ми з мамою прямували на улюблений продуктовий ринок Теодора. По дорозі потрібно було пройти через площу Збіжеву або, за іншою назвою, площу Сольських. Колись тут торгували зерном, тепер на місці площі стоїть готель «Львів». На підступах до Збіжевої площі ми зустріли згромаджений натовп. Вияснилося, що юрба зібралася спостерігати за розстрілом заручників. Для притягнення глядачів і щоб зробити з процедури екзекуції мало не «народне торжество», по львівському міському радіо і через вуличні мегафони власті сповістили населення, де й коли відбудеться страта. Гітлерівці наївно вважали, що в такий спосіб психологічно зламають опір автохтонів і прищеплять їм покірливість перед расою панів.

На Збіжеву площу виходив широкий сліпий мур солідної кам'яниці з вулиці Сонячної (тепер вулиця Куліша, 6а). Напередодні під цей мур завбачливо завезли кілька кубометрів землі і зробили нашвидкоруч насип у ріст людини. Досвідчені кати таким способом оберігалися від рикошетів. Коли ми з мамою підійшли ближче, то вже з трьох сторін площу замикали рівні ряди озброєних гвинтівками німецьких поліцаїв. Вилискувала зброя і сталеві шоломи. Утворився таким чином замкнений квадрат, де мало відбуватися театралізоване криваве дійство. У середину квадрата заїхали військові автомобілі з солдатами екзекуційної команди і гестапівськими офіцерами. З однієї з критих машин вивели п'ять рокованих на смерть людей із зав'язаними назад руками. Їх поставили під муром. Усе відбувалося швидко, чітко, злагоджено з німецькою дбайливістю до організаційних дрібниць. На тлі чорної землі насипу жертви виглядали смертельно блідими (потім люди говорили, що з них, мабуть, перед тим викачали кров для поранених німецьких солдат). Навпроти заручників вишикувалася екзекуційна команда. За наказом офіцера «Ахтунг!» солдати підняли рушниці, прицілилися і за командою «Фоєр!» гримнули залпом. Убиті попадали не так мляво, як це зображають в кіно, а враз, цілим тілом, мов підкошені. Елегантний офіцер у шоломі, в рукавичках, добув пістолет і поволі пройшовся вздовж муру. Хто виказував ще ознаки життя, він його добивав пострілом у голову. За командою з іншого критого автомобіля вискочили дві пари дужих чоловіків у смугастій в'язничній одежі з ношами і віднесли трупи у свою вантажівку. Тоді з першого автомобіля вивели чергову приречену п'ятірку і поставили знову під мур.

– Маю цього досить. У мене розболілась голова, – сказала мама і потягла мене за рукав. Ми забралися геть.

Наступного дня, під вечір, я випадково вдруге опинився на Збіжевій площі Стояли групки людей, переважно жінок, і тихо молилися. Деякі жінки були в чорних жалобних вуальках, як я зрозумів, родички страчених. Під розстрільним муром, у земляний насип, застромлено було кілька десятків запалених свічок і покладено квіти, як це робиться на свіжих могилах. Присипані землею калюжі крові все одно пробивалися зловісними червоними плямами назовні. Мученицька українська і польська кров тут змішалася разом на втіху німцям. Вище насипу по вибіленій вапном стіні хтось відважився розмашисто написати кольоровою крейдою українською мовою: «Геть окупантів!».

Екзекуції продовжувалися далі на різних вулицях і площах Львова. Обчислено на підставі блідо-рожевих афіш, що страчено тоді 192 особи, в тому числі 82 українці. На провінції німці розстрілювали і публічно вішали майже самих українців. До нас дійшли вістки, що в Станиславі ґестапо забрало з зали театру хлопців у вишитих сорочках і тут же розстріляло. Говорилося, що в Калуші розстріляли групу учнів торговельної школи. Розповідали про інші подібні випадки німецьких звірств. Страчували людей, як правило, за приналежність до ОУН або за переховування євреїв. Як стверджує відомий історик Володимир Косик з 10 жовтня 1943 року, коли в Галичині було введено надзвичайний стан і надзвичайні суди, і до червня 1944 року згадані суди засудили на смерть 15 780 українців, чоловіків і жінок. Терор проти членів і симпатиків ОУН і УПА, а також польської АК в Галичині, як і по всій Україні, ніколи не припинявся. Крайового провідника ОУН Івана Климіва-Легенду в грудні 1942 року в приміщенні львівського ґестапо закатував особисто на смерть СС-оберштурмфюрер Віллі Вірзінг. Цей керівник СД із Берліна, німець балто-російського походження, був одним із найстрашніших катів українських націоналістів. За допомогою ославленої дубової палиці, на якій був напис «Самостійна У країна», він особисто катував до смерті керівних членів ОУН. Промовисто, що, втікаючи зі Львова в липні 1944 року, німці залишили тюрму на вулиці Лонцького зовсім порожньою і навіть чисто позамітаною, тільки на другому поверсі, на металевих перилах сходової клітки і на калориферах, висіли тіла повішених трьох молодих хлопців у вишитих сорочках та у мазепинках з тризубом. Ґестапо передавало чекістам естафету боротьби з ОУН.

Для радянської влади львівські патріоти, які загинули від рук гітлерівських катів на вулицях і площах міста, не становили інтересу. Повоєнні, прислані з Росії правителі Львова не любили минулого міста, в якому вони жили. Навпаки, було зроблено все, щоб трагічну і водночас героїчну сторінку історії Львова вкрити забуттям. Замість того роздмухували сумнівний культ уральського чекіста – провокатора Кузнєцова, який вчинив тут терористичний акт. На Стрілецькій площі на місці публічних розстрілів стоять донині баки зі сміттям. Під розстрільним муром на вулиці Куліша, 6-а, приліпився пивний міні-бар. На вулиці Вірменській, на місці розстрілів заручників зробили дитячий майданчик. Нічим не відзначені і інші місця публічних страт львів'ян – українців, поляків та євреїв за час гітлерівського лихоліття. Як, до речі, і місця таємних страт українських патріотів за тоталітарного большевицького режиму. Сучасні керівники міста проявляють «втомлену» байдужість до історії власного народу. Щоправда, за незалежної України, завдяки єврейській наполегливості і розумінню ваги символів історії для вихованим майбутніх поколінь, споруджено величавий пам'ятник жертвам ґетто поблизу Полтв'яного мосту.

69

Учитель Шерстило на прізвисько «Ковбаса» оголосив, що сьогодні навчання не відбудеться. Худий високий Шерстило стояв перед класом у ще, либонь, передвоєнному, поношеному костюмі, який висів на ньому, мов на жердині. Прізвисько він дістав від того, що при згадці про м'ясний виріб голос його набирав плаксивих ноток. Ми знали: наші вчителі, львівські інтелігенти, тяжко бідують, живуть упроголодь. Про їхній матеріальний стан ми з юною бездумністю полюбляли декламувати такий модний сатиричний віршик:

 
Здибалися у неділю коло церкви Спаса
Два панки, що здавна гріли горло у «Атласа»,
– Як там, Грицю, коло тебе – добре, чи негоже?
Чи паском біду стискаєш, чи без паска, може?!
– Ой куди ж там, біда, друже, – кажу не на жарти,
Варт пес життя отакого, як життя пса варте!
Проїв бульбу, обідрався, лиш лата на латі
І, як міль, пальто останнє доїдаю в хаті.
 

– Замість сьогоднішнього навчання, – повідомив нас Шерстило, – підемо оглядати виставку. Потрібно, – додав він, – зібрати з кожного учня по п'ятдесят грошів на вхідний квиток.

Шерстило не назвав, а в загальному гаморі, що виник після його слів, годі було допитатися про тему виставки. Ми пам'ятали, як минулого разу той же Шерстило водив нас на виставку під назвою «Чудо життя», на якій демонстрували шедевр німецької техніки – «Скляну людину» і припускали, що нас знову поведуть на виставку з царини природознавства. Ця минулорічна виставка «Чудо життя» справила на львів'ян незатерте враження. Збільшена у чотири рази від нормальних розмірів постать людини з піднятими вгору руками була виконана з суцільного прозорого скла. Всередині постаті розміщалися моделі людського організму. При загалом гострому несприйнятті гітлерівського окупаційного режиму традиційно високий престиж німецької науки і технічної вправності зберігався серед львів'ян непохитно. Подивитися на виставку «Чудо життя» збиралися натовпи цікавих.

Скляна модель імітувала динамічність життєвих процесів. За допомогою електроструму, залежно від потреби, висвітлювалися ті чи інші імітатори фізіологічних функцій, або зображення якоїсь анатомічної форми та будови, чи моделі окремого органу. «Скляна людина» давала змогу наочно пізнати будову людського організму і функцій окремих органів, побачити працю системи кровообігу, травлення, подивитися на розгалуження нервової системи, на роботу залоз внутрішньої секреції. Після огляду «Скляної людини» шкільні лекції з анатомії та фізіології видавалися нам сухими і малоцікавими. Модель переконливо доказувала, що в живій природі немає більш таємничого й складнішого явища, як людський організм, підтверджуючи правоту вислову, що людина – вінець творіння.

За пультом управління «Скляної людини» сидів німецький оператор, але пояснення зрозумілою глядачам мовою давали місцеві медичні працівники. Шерстило привів нас зумисне у той момент, коли біля моделі знаходився український лікар, який робив пояснення українською мовою. Екскурсантів у залі зібралося чимало, і з іншого боку до моделі підійшов польський медик та почав роз'яснювати своїй групі польською мовою. Ненароком я опинився посередині між двома групами і чув одночасно, як пояснює один і другий. Польський лікар говорив плавно, упевнено користуючись медичною термінологією. Наш говорив затинаючись, підшукуючи слова, відчувалося, що має проблеми з медичними термінами. І не дивно. Адже поляки постійно перешкоджали утвердженню української медичної термінології.

– Навіщо вам це потрібно, – говорили, – коли існує вироблена польська термінологія. Користуйтеся нею, хто вам боронить?

Ніхто, до слова, не боронив полякам користуватися набагато досконалішою сусідньою німецькою термінологією, але чомусь вони цього не бажали. Заперечення української наукової термінології випливало з ворожого ставлення до української мови, а це, в свою чергу, – з негативного ставлення до самого факту існування українського народу.

Наприкінці анатомічної екскурсії учень нашого класу Романишин, або просто Ромашка, що відзначався начитаністю, раптом запитав:

– А чому «Скляна людина» є безстатевою?

Усі глянули – справді модель не мала жодних статевих ознак. Лікар посміхнувся, щось попросив оператора, і перед нами послідовно засвітилися кольоровими вогнями модельне зображення спершу чоловічих, а потім жіночих статевих залоз – сім'яників і яйників.

На відміну від минулорічної, на сьогоднішню виставку зібралася малочисельна групка учнів. Останнім часом школа помітно спорожніла. Місяць тому, в лютому, фронт докотився аж до Бродів. Ніхто не мав сумніву, що він невдовзі дійде до Львова. Вермахт вже другий рік поволі відступав на Захід. Німецьке командування твердило, що відступає планово і організовано, зате, як казали дотепники, невпинно. Через Львів, як тільки починалися сутінки, безперервним ланцюгом котилися вантажівки армійських обозів. Вермахт, як поранений звір, відповзав на Захід.

З кінця січня ми навчалися не в своєму шкільному будинку, а в тісному пристосованому приміщенні колишньої поштової філії. Відступаючі війська займали у Львові нові й нові громадські будівлі, зокрема всі школи. Німецьке армійське командування виселяло мешканців з гарних будинків і забирало їх під військові штаби. Ті, хто пам'ятав сорок перший рік, казали, що складається враження, ніби на Захід відступає більше військ, ніж тоді марширувало на Схід. Ще казали – німецькі солдати змінилися, вони втратили віру в перемогу і виглядають явно втомлені довгою війною.

Десь тими днями моя мама зустріла Катерину Офман, яка зі смутком розповіла, що фольксдойчі змушені покинути небезпечний Львів. «Сюди ймовірно знову прийдуть большевики», – скаржилася Катерина. Тоді ж зі Львова тікало в світ за очі чимало звичайних цивільних мешканців. Хто тікав перед большевиками, а хто просто боявся бомбардувань і перспективи вуличних боїв. Ширилися панічні чутки, що внаслідок запеклих вуличних боїв місто Тернопіль стерто з лиця землі, і така ж доля чекає Львів. Ритм життя міста був тривожний.

Ми крокували за Шерстилом на виставку, як курчата за квочкою, і вийшли на вулицю Коперника. Вулиця була заповнена збудженими пішоходами, виднілося багато військових.

Відчувався нервовий передфронтовий настрій. Біля вхідної брами палацу Потоцького білів великий картон з написом: «Світова жидівська пошесть». Меншими літерами уточнювалося: «Велика мандрівна виставка». «Оттакої!» – сказав хтось з учнів розчаровано.

Безлюдне подвір'я палацу виглядало дивним, бо зазвичай при вході до приміщень масових імпрез збираються групки цікавих. Безлюдним виявився також вестибюль палацу і, що зовсім нас вразило, не було ніяких відвідувачів у залах, де розгорнуто експозицію виставки. Як пізніше ми довідалися, львів'яни дружно бойкотували антисемітську виставку. Лише школярську молодь сюди приганяли примусово. З тієї причини батьки висловлювали протести, зокрема через те, що виставка мала антирелігійний присмак: потроху висміювався Старий Завіт.

Сама виставка складалася зі стендів з фотографіями і діаграмами. У кутку великого бального залу палацу Потоцького стовбичив манекен у ріст людини, в молитовному талесі з карикатурно вип'яченими семітськими рисами. Манекен мав усередині пружинний стержень, і коли нудьгуючий охоронець, щоб нас забавити, його штовхнув, то манекен став розхитуватись. Шерстило підвів нас до того стенду, де експонувалася фотографія шефа ГПУ – НКВД Генріха Ягоди і підручного Сталіна, члена політбюро Лазаря Кагановича.

– Ось цей, – вказав він на Ягоду, спочатку знищив українську інтелігенцію – мозок нації, а потім у 33-му році разом з Кагановичем, – він вказав відповідну фотографію, – організував штучний голод, від якого загинуло шість мільйонів селян біологічна основа народу.

– Навіщо це зробили? – запитав Ромашка.

Шерстило не вмів до ладу відповісти. Подібні звинувачення в організації голодомору 33-го року євреями чув я потім не раз. Дехто зараз про це нерідко пише. Робиться це для того, щоб збаламутити історичну правду, приховати дійсного злочинця, а ним є не хто інший, як московський імперіалізм смертельний віковічний ворог українського народу. В криміналістиці ще з римських часів існує відоме золоте правило, яке уможливлює відшукати справжнього винуватця злочину. Звучить воно латиною: «Cui bono?», тобто: «Кому на користь?» У чиїх інтересах? Після голодомору до спустошеної України переселилося, кажуть, понад п'ять мільйонів росіян. Відтоді село, що досі, незважаючи на столітні російські утиски, залишалося непорушним бастіоном української мовної стихії, розпочало катастрофічно обмосковлюватися. Московський імперіалізм, який ставив і ставить донині своєю метою шляхом винищення, депортації, лінгвоциду і асиміляції ліквідувати український народ, прикривається традиційно жупелом антисемітизму, згідно з приповідкою, – «наводить тень на плетень».

70

Впродовж довгих століть Львів прикрасили чимало храмів різних конфесій. Проте, як неможливо собі уявити Рим без собору Петра, Париж – без Нотр-Дам, Київ – без Софії, так і місто Львів немислиме без собору св. Юра, перлини східноєвропейського бароко. Щодня, кваплячись на навчання, я переступав поріг цього Божого Дому. Зліва, в глибині господарського подвір'я, стоїть будинок, у якому тоді розташовувався навчальний заклад Товариства «Рідна школа» ім. Б. Грінченка. З боку собору подвір'я відділяє масивна будівля Галицької Митрополичої Курії, а від площі св. Юра – довга одноповерхова споруда, в якій колись були митрополичі конюшні, а згодом – гаражі, – склади та комірка садівника. В одному з тих приміщень зберігалася й старовинна карета часів, напевно, митрополита Сембратовича, в іншому – вилискував нікельованими деталями новенький «Форд». За комуністичного режиму ці комірки навмисне, щоб десакралізувати святоюрський ансамбль, перетворили в житлові квартири, а в будівлю курій, де раніше мешкали заслужені крилошани і каноніки, поселилися сім'ї московських попів та інших пожильців. Щоб остаточно оплюгавити сакральне місце соборного ансамблю, большевики побудували на церковних грунтах у підніжжі святоюрської гори цирк.

Семикласна школа ім. Б. Грінченка вважалася жіночою, але до молодших класів набирали також хлопців. Вікна навчального закладу виходили з одного боку на Городоцьку вулицю, а з другого – на прямокутник господарського подвір'я.

Школярі на перервах так затоптали його, що воно стало схоже на очищений тік. З нашого класу було добре видно подвір'я і дерев'яні ворота, які ведуть до святоюрського саду. На воротах висів масивний замок. Згодом садові ворота ретельно пильнувала озброєна варта, оберігаючи радіовежі «глушилок».

Доглядав святоюрський сад немолодий уже садівник. Він не розлучався з металевою тачкою, лопатою і страхітливих розмірів ножицями. Погожої днини, у полудень, в сад вивозили в інвалідному кріслі-візку митрополита Андрея Шептицького. Перед тим, як мав з'явитися владика, садівник широко відчиняв дерев'яні ворота і застигав у напруженому чеканні. Це було для нас знаком – ми припиняли лекцію і разом з учителькою припадали до вікон. Затамувавши подих, спостерігали, як двоє монахів-послушників котили на високих гумових колесах інвалідне крісло з митрополитом і зникали в глибині саду. Незабаром вони поверталися, залишивши митрополита наодинці. Під воротами, ніби на варті, залишався лише садівник. Через якусь годинку послушники відвозили кир Андрея назад. Декілька разів, заходами нашої незабутньої вчительки Олени Дубової, садівник дозволяв нам зазирнути у сад, коли там відпочивав митрополит.

Пишна сива борода Андрея Шептицького виразно біліла серед навколишньої зелені. Він сидів у гущавині під деревами в глибокій задумі, можливо, й дрімав, звернений обличчям до буйнолистого парку ім. Івана Франка (тоді його називали, як я вже казав, Єзуїтським городом). Панував тут рідкісний для середмістя затишок і спокій, лише щебіт пташок порушував його.

Нагоду бачити зблизька митрополита учні нашої школи мали часто. На початку і наприкінці шкільного року нас традиційно запрошували до митрополичих палат. Ми всі вміщалися в прийомній залі. Митрополит, в оточенні наших педагогів, знайомився з кожним класом, цікавився поведінкою й успішністю. На закінчення аудієнції з доброю усмішкою благословляв школярів. Додам, старшокласники регулярно відвідували митрополита: вітали з іменинами, колядували й щедрували. Галасливим молодшим школярам забороняли з'являтися на церковному подвір'ї, але їх наче магнітом тягло туди. А оскільки до собору св. Юра, греко-католицької святині, часто відбувалися прощі, то школярі легко змішувалися з прочанами.

Зазвичай митрополит спільно з прочанами брав участь у Святій Літургії. З палати його тоді супроводжувало аж четверо кремезних послушників. Вони виносили його з великим кріслом-візком і піднімали кам'яними сходами на терасу до порталу церкви. Кожного разу митрополит велів послушникам зупинятися посередині сходового маршу. Звідти йому було зручніше звертатися до пастви з короткими напучуваннями. Говорив він довірливим і переконливим тоном. Наскільки я запам'ятав, митрополит закликав прочан до молитви, до дотримування Божих заповідей, до християнського самовдосконалення. Слова його справляли на прочан сильне враження. Зрештою, магнетичний вплив митрополичої особистості відчували всі, хто його слухав, майже фізично. Маєстатична постать в неодмінній чорній рясі викликала священий респект. Харизму посилював і повний гідності зовнішній вигляд Андрея Шептицького: велика голова, широке чоло, міцний прямий ніс, проникливі сині очі. Кир Андрей в старості носив довге волосся і густу бороду, сивизна яких творила навколо його ясного обличчя ніби срібний наліт.

Галицькі українці до війни гучно відзначали роковини проголошення в листопаді 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки. По селах і містечках краю члени підпільної ОУН розклеювали у ті дні революційні листівки, писали на стінах заклики проти окупантів, доводячи польську поліцію до сказу. Українці Львова теж урочисто проводили традиційне Листопадове свято. Відбувалися Зібрання, концерти, виголошувалися патріотичні промови, щоб показати, що львів'яни духом і серцем з тими, хто 1 листопада 1918 року піднімав на ратуші синьо-жовтий прапор. По всій Галичині відправлялися панахиди за душі загиблих борців за свободу.

У 1938 році, останнього листопада, як вияснилось, під польською кормигою, коли прочани молилися в соборі св. Юра за душі полеглих героїв, на Святоюрську площу, що біля собору, прийшли колони збурених польських студентів. Належали ці студенти до шовіністичної політичної партії «ендеків» – національних демократів. Ендеки рівнозначно люто ненавиділи як у країнців, так і євреїв. В аудиторіях Львівської політехніки та університету для студентів єврейського походження ендеки виділяли окремі задні лавки або змушували їх під час лекцій просто стояти. Непокірних євреїв били. Вигукуючи українофобські гасла, серед яких найбільше виділялося прізвисько «гайдамаки», польські студенти, що зібралися на Святоюрській площі, пробували прорватися до самого собору, але їм дорогу заступив ескадрон кінної поліції з оголеними шаблями. Поліція знала, що в будівлі курії на напасників чекають у засідці кремезні українські хлопці, які б дали м'якотілим паничам-ендекам доброго лупня, і не пускали їх. Зрештою, ендеки не дуже рвалися, обмежившись жбурлянням каміння у бік собору. Зате вони з радісним виттям спалили паперову фігуру митрополита Шептицького. Потім недоладно загорланили свою пісеньку:

 
Szeptyckiego na latarnię, na latarnię!
Niechaj szuja zginie marnie, zginie marnie!
 

Зачувши дикі польські співи, Олена Дубова не витерпіла і вивела учнів на шкільне подвір'я, під стіну складських приміщень. Там, захищені від можливого попадання каміння, ми, під керівництвом коханої вчительки, заспівали злагодженим хором, перекриваючи гамір ендеків:

 
Ми гайдамаки, ми всі однаки,
Ми ненавидим вороже ярмо!
Йшли діди на муки, підуть і правнуки,
Ми за народ життя своє дамо.
Не тішся, ляше, сотня поляже,
Тисяча натомість стане до борби!
Із кайдан неволі до життя на волі
Постануть знов потоптані раби…
 

У нашому шкільному хорі співали два брати Гвоздецькі, які мали ангельські голоси, наче в Робертіно Лоретті. Студенти затихли, прислухаючись до чудового співу. Застигла на місці і кінна польська поліція. А над площею переможно линуло:

 
Пірвемо кайдани, які нам тирани
Сковують щодня.
Бо ми гайдамаки, ми є всі однаки,
Ми за народ життя своє дамо!
 

З осені 1941 року мене батьки постійно брали до катедри на недільну співану Службу Божу, Після закінчення богослужіння священик залишався стояти перед престолом, а знаменитий катедральний хор співав «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». З хором піднесено співала вся церква. Після закінчення Служби частина парафіян не спішила покидати святоюрську гору. Знайомі, утворюючи групки, затримувалися до дружньої розмови. Треба сказати, що територію у межах святоюрської забудови, неофіційно вважали в місті суверенним, окремим екзильним островом. Тут українці відчували себе вільно, ніби в колі домашніх, говорили вголос те, що думали.

Потребу обмінятися думками відчували особливо гостро в роки німецької окупації. Серед тем, що жваво обговорювалися на святоюрському подвір'ї з весни 1942 року, часто виринало єврейське питання. Львів'яни – як українці, так і поляки – категорично відкидали німецьку расистську теорію. Твердження гітлерівських пропагандистів про єврейську расову неповноцінність, мовляв, євреї – якісь недолюдки, львів'яни не сприймали. Інколи в побуті євреям закидали хитрість, облудність, та ще якісь вади, але ніколи інтелектуальну неповноцінність. Ніхто не мав євреїв за недоумкових недолюдків. Навпаки, ті львів'яни, які роками жили поруч з сусідами-євреями, достеменно знали, що вони загалом відзначалися побожністю і тверезістю розуму. Широко побутувала приповідка «мудрий, як жид» або вислів «має жидівську голову» (у значенні розумник).

Масові страти євреїв на янівських «пісках» і в Лисиничах викликали серед простих львів'ян розгубленість. Хоча східноєвропейські народи призвичаїлися до масових мордів, але такий цинічний, брутально відкритий прояв державного бандитизму з боку гітлерівців спричиняв шок. Поголовне, планове винищення державними властями цілого народу разом з дітьми і немовлятами раціональному поясненню не піддавалося. Ні з економічних, ні з політичних, ні з воєнних чи будь-яких інших причин цього не можна було собі уяснити. Катастрофа євреїв потрапляла за межі людського розуміння. Відбувалося щось ірраціональне, щось містичне. В усякому разі я неодноразово чув, що так міркували прості люди, зокрема мої батьки, родичі, сусіди і знайомі, незалежно від їхньої освіти та походження. Єдину відповідь для віруючих людей давало Святе Письмо в Євангелії від Матея (27 розділ) у сцені з Понтієм Пілатом, що вважається пророцтвом про переслідування євреїв. Звучить воно так: «Та первосвященики і старші намовили народ просити, щоб пустив Варавву, а Ісуса видав на смерть. Заговорив правитель і сказав їм: Кого з двох бажаєте, щоб я відпустив вам? Ті відповіли: Варавву. Каже до них Пилат: А що маю робити з Ісусом, що зветься Христос? Усі відповіли: Нехай буде розп'ятий! Він спитав: Що злого вчинив він? Вони ж ще більше стали кричати: Нехай буде розп'ятий. Пилат, бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води й умив перед народом руки та й каже: Я невинний крови праведника цього; ви бачите. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших!».

Для українців, позбавлених віками власних державних структур, Церква, а точніше Українська греко-католицька церква, становила своєрідний субститут своєї влади. Глава Церкви сприймався українцями як національний лідер, як найвищий авторитет не тільки в релігійних справах. Від князя Церкви чекали не тільки провідництва в релігійному житті, а й у політичному. Мабуть, ніколи авторитет митрополита УГКЦ не зріс так високо, як в епоху Андрея Шептицького. З його думкою рахувалися не тільки духовенство і народ, але всі галицькі політики та громадські діячі, і, навіть, вороги.